Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 46 страниц)

Але всі ці вірнопідцанчі залицяння, так само як і гнівні викрики "Суплікації", не зробили ніякого враження, і властиво краще було обійтися без них. Король, біскупи, магнати тепер, коли минула велика небезпека, не мали ніякої охоти їх слухати і робити які-небудь уступки. Католицька і феодальна реакція тріумфувала за західною границею, і всяка опозиція, її претензії й погрози в себе дома – йшла вона з київських церковних чи з козацьких радикально соціальних кругів – тільки гнівала, дражнила і загострювала жагуче бажання розправитися з цими непокірними елементами і скупати їх у власній крові, як чверть віку тому на Солониці. На запитання посольської палати, що зсолідаризувалася з петиціями української шляхти, чому порушуються права людей грецької віри всупереч сjймовим постановам, король в цілому відновив аргументацію Рутського і тов., що людям грецької віри не діється ніякої кривди, – от різні легкодушні люди, як Борецький, Смотрицький та ін., зважилися образити королівський маєстат, без королівського подання взявши посвящення від підозрілого чужоземця, присланого для збунтування королівських підданих, і порушують закон і спокій різними насильствами над уніатськими духовними. Коли ж посольська палата не вдоволилася цією відправою і постановила, щоб релігійну справу нарешті заспокоєно, рішено було закликати обидві сторони, щоб за посередництвом делегованої від короля й сойму комісії пошукали компроміс між собою, а всі розпочаті справи припинялись – проголошувалася релігійна згода 1.

Українські парламентарії відчули це як повний погром і, розуміючи, що в даній ситуації сприятливий момент упущено безповоротно, могли тільки загрозити більш рішучою розправою під час безкоролів’я. Але уніатська сторона, як каже Рутський, тільки посміялася з такої погрози далекою і непевною перспективою, вповні задоволена тим, що в данім моменті вона зіставалася панами ситуації.

1 Історія України, VII, с. 504 дд.

Оживлення традиції історичної, національної й державної.

На доповнення цього образу національного піднесення, що наростає в Києві протягом другого десятиліття XVII в. і свого найяскравішого вияву доходить у літературі цих років, 1620 – 1623, я мушу докинути ще кілька слів про оживлення історичних, національних і державних традицій, що проходить червоною ниткою через тодішній політичний і літературний рух. Відродження Києва як культурного і національного центру після стількох віків упадку й провінціального занедбання супроводиться живим відчуванням його колишньої слави, зв’язаних з ним історичних подій, політичних і культурних досягнень і претензій. Підіймаються думки про те, що цю традицію колишньої сили, слави й могутності руського народу і його православної церкви – відроджену, відповідно продемонстровану й задокументовану – можна і треба протиставити тому натискові польщини й католицтва, що таким жахливо скорим темпом ширилися по "руських землях" і викликали ще так недавно почуття безпорадності і безпомічності в православних кругах. Для тих західноукраїнських культурних робітників, котрих силами, замислом, ініціативою в значній мірі творився цей рух, це було певного роду одкровенням – ця безпосередня стріча з пам’яттю землі, що підіймалася їм назустріч з київських руїн, безконечних печер, урочищ, з їх мовою про князів і багатирів, великі страждання і великі тріумфи в боротьбі за Русь, за християнський світ против "неприятеля святого Христа". Галичина XVI в., як і теперішня, дуже бідна пам’ятками княжих часів; на їх розсипані і понищені останки тяжким гробовим каменем налягла вікова безпросвітна неволя, приглушивши і обезбарвивши зв’язані з ними спомини. В Києві вони були не тільки безмірно багатші і яскравіші – вони були, так би сказати, свіжіші й актуальніші. Старе київське князівство передмонгольської доби було продовжене київськими династіями литовських часів. Традиції старої київської династії продовжували різні княжі роди, що виводили себе з неї. Різні магнатські роди виводили себе з київських часів. Православні роди литовського походження вважали себе їх спадкоємцями. Княжа Русь таким чином тут не перервалась, не вигасла під польським пануванням – старі київські некрополі, як Печерський і інші, документували це, і коли от в тільки що наведеній цитаті з "Юстифікації" митрополит-галичанин говорить про неперерване і вічне, в будучині, продовження княжої Русі, це віддає нам почуття цієї відродженої національної й державницької ідеї, яке піднялося тоді й знайшло свій вираз у літературних творах цих років. Ті шумні фрази українських магнатів про високе й славне походження їх родів, що ніякій іншій аристократії світу не дадуть першенства перед собою, які без відгомону і без реального ефекту прошуміли в дебатах Люблінського сойму 1569 р. як марні претензії епігонів, тепер підіймались як бойове гасло цілого руського народу – устами тих, що вважали себе його провідниками і репрезентами і чули в собі енергію й сили звести дійсно боротьбу за це гасло завдяки козаччині.

Поява цієї реальної сили на українському овиді – відродження козацтва по кровавій солоницькій різні, заданій Жолкєвським, по проголошенім знищенню й скасуванню козацького війська, небувала перед тим динаміка козацьких сил, задокументована морськими походами, повідними московськими походами, нарешті, останнім вирятуванням Польщі від турецької навали, – вливали енергію й певність до цього відродженого національного почуття. Під впливами довершеного політичного порозуміння утворення єдиного українського фронту і переймлення козаччиною протекторату над українськими культурними домаганнями "грецькою вірою" і "руською школою", як ми бачили вже, київські круги проголосили безпосереднє наступство і наслідство козацького лицарства по великих руських монархах старого Києва, їх славних подвигах і походах, побідах над Царгородом – Новим Римом і здобутих відти скарбах духовних і світських: православній вірі і її святостях і царських регаліях, що ними прикрасив свій престол Володимир молодший – Мономах. Походи козацьких чайок на Царгород дійсно живо нагадували легендарні походи Олегові, його "моноксили" і воєнні хитрощі, а в фундації Київського братства і відновленню української ієрархії під протекторатом Запорізького Війська відчувалась яскрава аналогія з першою організацією київської церкви з ініціативи Володимира і його дружини. Два твори, зложені київськими літератами в 1621 і 1622 рр. – "Протестація" 28 квітня і "Вірші на погреб Сагайдачного", – проголосили це сенсаційне відкриття, що низове козацтво, трактоване польськими шляхетськими політиками як викидьки суспільства, розбійники і грабителі, – це "останки Старої Русі київської" – ті, що

"за Олекга Росского монархи плывали

В чолнах по мору и на Царград штурмовали:

Их то предки з росским ся монархою крестили

Владимиром, и в вЂрЂ той статечне жили —

При которой и они (козаки) так стоят статечне,

Же за то умирати готови конечне" 1.

1 Вище, с. 179.

Відкриття це не могло подобатися дійсним пережиткам Старої Русі, останкам українського панства – дарма що автор "Віршів" нагадував, що в козацькому війську гастролювали часом "князі й пани" і з них виходили "добриі гетьмани": козаки були не тільки дуже двозначними слугами Річи Посполитої, але їх соціальні аспірації йшли напереріз інтересам усієї магнатської й шляхетської верстви України – однаково, чи була вона польсько-католицькою, чи русько-православною. Тому ця несподівана генеалогія козацтва, проголошена київськими літературними колами в 1621/2 р., так же раптово зійшла з сторінок київського письменства, як була з’явилася, а могилянські літерати, як далі побачимо, виразно стали на стороні панського ладу Річи Посполитої проти "козацької ребелії". Але нам цей несподівано кинутий промінь освітлює дуже цінну психологію моменту, ту історичну аргументацію, що супроводила національну консолідацію того часу і весь той процес відбудови історичної київської традиції, що нас тут займає як одно з супровідних явищ цього київського відродження і зв’язаного з ним літературного наверствовання. Прогнана з сторінок офіціальної київської літератури, ця ідея наступства в козаччині лицарських заслуг і завдань Київської Русі, її дружини, князів, страждання за руську землю, за всіх християн, зіставалася власністю широких кругів української людності, глибоким переконанням козацтва, твердою ідеологічною зброєю його. Ввірвавшися до ідеологічного літературного репертуару з життя, воно далі зісталося живим нервом життя, а нам своєю появою пояснює той небувало живий, енергійний, самопевний тон київської літератури тих років. Зв’язок з динамікою українського життя, з черговим активом української етнографічної маси, безпосередній дотик до тої ділянки української землі, з котрої підіймалася ця чергова українська національна сила, оживили релігійну схоластику, надали їй тої сили й запалу, котрий характеризує її в цілому ряді творів. В цьому інтерес цієї літературної творчості. Тут констатуємо, що відживлення історичної традиції в цій київській добі, на київськім грунті було одним з секретів цього літературного пожвавлення.

Важною прикметою його було це інтенсивне релігійне посвячення національного життя, боротьби за національне й соціальне право. Відроджуючи історичну традицію на обгрунтування національних домагань даного моменту, з нею разом підіймали той релігійний елемент, що ним була перейнята тутешня київська традиція. Стара київська література, перепустивши через релігійну призму тодішні політичні й національні змагання, – перевівши над ними свою церковну цензуру і надавши церковну закраску і релігійне усвячення: благословення церкви і християнства всьому тому, що через цю церковну контролю перейшло, – тепер віддавала на послуги нового моменту цей церковно-національний капітал. Всяко поглиблюючи церковний елемент в сучасних національних домаганнях, настоюючи на центральному їх значенні, ставлячи церковні постулати в головах, фундаментом і вінцем сучасної національної програми в цілому – включно до чисто соціальних і політичних вимог, "Руська справа" ставала справою святою в найвищій мірі – в поглядах і свідомості її заступників. Це була певного роду do ut des, прислуга за прислугу, може, ніколи не висловлена і сформульована виразно, але фактично свідомо і підсвідомо широко прийнята і признана. З одного боку, признавалось і проголошувалось, що вся боротьба, війна, змагання йдуть передусім і головно за віру. (Ця гіпертрофія релігійного мотиву, яскраво задокументована в наведених вище писаннях, так глибоко засіла потім в усім письменськім і політичнім обороті, що навіть у новішій історіографії приходиться рахуватися з нею!) З другого боку, кажу, релігійне освячення надавалось усім національним постулатам як передумовам або супровідним обставинам оборони "старої грецької віри східного послушенства", вірноапостольської, кафоличної, єдино згідної з Христовою наукою. Коли козаки домагалися звільнення з усяких тягарів поміщицького права, включно до свобідного варення горілок, млива в яких-будь млинах і т. д., – це аргументувалось по юридичній лінії їх військовою службою Річі Посполитій, аналогічною з шляхетською, але було й вище моральне оправдання в тім, що козацьке військо являється заборолом християнства, котрого не годиться плямувати якими-небудь прикметами суспільної неволі. Коли козаки добивались, щоб на території їх розселення не розквартировано ніяких жовнірських контингентів, то цей незвичайно важний постулат, що означав автономність козацької території для зверхнього вжитку, можна було мотивувати небезпекою конфліктів між цими двома категоріями воєнної сили, бо одна другій виголодить терен. Але ідеологічним оправданням, очевидно, було завсіди те, що руська віра, духовенство, церква стоять під охороною цього православного лицарства, і присутність вояцтва римської віри завсіди являється для них погрозою, явною чи укритою, актуальною чи факультативною.

І в цім напрямі – освячення сучасної національної боротьби релігійними мотивами, ідеями, споминами, прецедентами, аналогіями, – що могло послужити краще, як новий київський осередок? Де можна було знайти багатше і придатніше джерело всяких міркувань про святість українських національних домагань, "руської справи", кажучи тодішньою термінологією? Ці безконечні ряди печер затворників, зв’язані з ними яскраві історії, заховані "Патериком". Ці чудотворці, боговидці, годувателі народу, воскресителі мертвих. Ці незчисленні князі, що наповнили своїми гробами крипти церков і в перспективі легенди всі являлись рицарями – оборонцями віри, ктиторами монастирів, церков, шпиталів, патронами калік, бідних, немічних. Ці героїчні історії боротьби з невірними – тих Муромців, Чоботьків, Михайликів. Руїни Золотих Воріт, що чекають оновлення своєї слави від багатиря, що прийде з далекого Сходу, божа мати на Нерушимій стіні як символ непорушного переживання цієї старої традиції, – що могло дати багатшу поживу цим ідеям святості піднятого діла – реставрації руської церкви, руської культури, слави і гідності Русі? І ми дійсно бачимо, що одним з елементів нового культурного руху на київському грунті являються заходи коло реставрації цеї старої київської традиції для піднесення престижу православної церкви, нової її ієрархії і ширше – слави і честі руського імені. Бачили ми між міркування "Совітування о благочестіи" 1621 р. проект відживлення і популяризації легенди про навішення Києва апостолом Андрієм – "що на київських горах ноги його стали, і Росію очі його бачили, і уста благословляли, і сімена віри він у нас посіяв", – спорядити урочисте свято на честь його і маніфестацію цієї традиції, аби нагадати, "що дійсно Русь нічим не менша від інших східних народів, бо мала свого апостола-проповідника". А властиво не так серед східних, як католицьким величанням своєю традицією від Петра і Павла – протиставити патронат і благословення першого апостола, "першого архієпископа константинопольського і патріарха вселенського". Таке ж значення мали, очевидно, й заходи коло відновлення культу Володимира й Ольги, Бориса й Гліба, святих князів – патронів Русі, ефектне усвячення руської державної традиції, символ тісного об’єднання руської церкви й держави, яким не могла похвалитися конкуренційна церква польська. По всякій імовірності, з цих уже часів почалися заходи відновлення і популяризації київського легендаря – Печерського "Патерика", оголошеного друком уже за Могили. Безсумнівно, велися також різні реставраційні роботи. Київська хроніка, до котрої зараз повернуся, заховала нам оповідання про реставрацію старої Кирилівської церкви Всеволода Ольговича і Межигірського Спаса під Вишгородом – посвячення відбулося в 1612 році; святив звісний нам митрополит Неофіт, з великим здвигом народу не тільки з Києва, а і з інших місць: очевидно, була це велика як на той час не тільки церковна, але й національна маніфестація, з яскравим традиціоналістичним колоритом. На другий рік взялися до реставрації старої Успенської церкви на Подолі, заходом міщанської громади, щоб заступити нею зруйновану і уніатами обсаджену стару кафедру Софійську (кінець кінцем, в 1623 р. козаки заарештували уніатських ченців, що пробували відновити в св. Софії уніатське богослуження і, випустивши на прохання свого митрополита, взяли з них слово, що надалі уніатські священики не будуть потикатися до Києва). Нема сумніву, кажу, що подібні реставраційні роботи, в ширших розмірах ведені за Могили, почались уже в цім часі і Могилиною властю були продовжувані.

В тій літературі, яка до нас заховалась від цих років, найбільше займається цею темою – релігійним усвяченням руської традиції – найбільший ерудит цієї доби Захарія Копистинський. Ми бачили вище його обгрунтовання нового зв’язку київської церкви з Єрусалимом, першим осідком християнства – слава Києва як другого Єрусалима християнського Сходу (вище, с. 60). В третій книзі його "Палінодії", присвяченій тезі, що руська церква ніколи не підлягала Римові, а завсіди належала до патріархату царгородського, знаходимо також досить грунтовно для свого часу й обставин і ефектно представлений образ спеціального божого промислу про Руську церкву і Руську державу як її патрона. Починається само собою Андрієвою легендою, оповідається його історія, вияснюється високе становище його в церкві:

"Дивныи и чудныи, заправды, дЂла Бог справил през Андрея, который, першим его учеником будучи, своего брата Симона до него привел Константина царя зо всЂм его царским двором и маєстатом до Константинополя припровадил, за Латинскій язык Грецкій єму даровал. Потом славный и сильный народ Російскій также до Константинополя припровадил на увЂренє. Там з Лукою евангелистом и Тимофеєм в тЂлЂ лежит, очекиваючи второго пришествія, на котором з Константаном и з Володимером и зо всею Грецією і Россіею царство небесное пріймет. Аминь".

За "Синаксарем" оповідається прихід Андрія до Києва і Новгорода і додається дещо з сучасної київської традиції:

"На той горЂ в КіевЂ, гдЂ стоял (Андрій) (которую зовут нынЂ "Вздыхалною", якобы от того, иж на ней з учными своими от трудов отдохнул, албо же тая гора оттоль называет ся "Вздыхалницею" иж, высокою будучи, люде идучи вздыхают, а на верх вшедши отдыхают спочиваючи), – того ж часу и церков Воздвиженія Честнаго Креста была поставлена, гдЂ и тепер єст, як и повЂсть и до сих дній обносит ся о той церкви и о той горЂ. Тогож часу св.Андрей, проходячи землю Русскую, многих крестил и до познання Христа привел. Нигды бовЂм апостолове надаремно не проходили, але ласка в ных Духа Пресвятого дЂйствовала на каждом мЂстцу. А то было першеє з презрЂнья божого и воли его святой увЂренє, а народу Руского в послушенство столици Константинополской отданьє".

Виповнюючи оте пророцтво і благословення св. Андрія апостола, "Господь навіщає нарід руський християнською вірою за патр. Фотія", за поміччю спеціального чуда (з Євангелієм, вкиненим проповідником до вогню), що оповідається за хронікою Зонари, з відкликом також до Баронія як католицького авторитету і фінальною заміткою: "Ото маєш второє чудовноє з презріння божого увіреннє народу руського і патріярхам константинопольським в послушенство одданіє". "Третє увіреннє россов оних і столиці Константинопольській в наставу одданнє" відбувається потім за Ольги, що "з презріння божого і за справою духа св. до столиці св.Андрія – Константинополя навернена, відтіль духовних взяла і багато росів до Христа привела". Потім наступає "того презріння божого і пророцтва св. Андрія виконаннє і з’їщеннє" у "Володимеровім і всеї Руси соборнім хрещенню". За якимсь місцевим "соборником", за хронікою Зонари, за Длугошем, Мєховським, Кромером, Стрийковським оповідається історія охрещення Володимира, його відмова римським проповідникам, і вибір віри знов запечатано божим чудом – прозрінням Володимира після охрещення. Автор порівнює це з старозавітною пробою віри, учиненою пророком Іллею на горі Карміл:

"Єст ся заправды, в спра†той чому здивити, же гды Володимера короля многіи и знаменитыи на свЂт народове взывали до своих вЂр и до него ся купили з своими лестми, Господь Бог нЂяко справил всЂм тым народом видок: Володимера и люд его як бы на вазЂ якой поставивши, абы в собЂ уважали и обирали збавенную вЂру, поставил его як на якой высокой горЂ, абыся присмотрЂвал вЂрам, отколь бы видЂл, як много переважала праведною вагою вЂра церкве Константинополской, от Андрея святого проповЂданая и в церкви восточной непорушне захованая, и тую вложил ему Бог в серце обрати",

і на цій підставі, перефразуючи промову ап. Павла перед Агріппою, звертається з такою промовою до свого короля:

"НаяснЂшій кролю, пане наш милостивый, не можемо ся стати невЂрными от Бога з неба обявленному нашему увЂреню, але вЂрными аж до положеня душ наших быти винни єстесмо! Не можемо тоєй вЂры змЂнити, которую в серца нашЂ чудовне вляти Господ Бог рачил! Не можемо св. ап. Андрея столицы Константинополской и святЂйшого патріархи отступити, отколь зуполность и досконалость вЂры правой и набоженства святый чин взяли смо! Поневаж теды за прейзрЂнем и за благоволенієм божіим, от церкве всходной, от греков, от церкве константинополской маємо вЂру, крещеніє, благочестіє, догмата, пастыри, митрополиты, архіепископы, епискрпы, пресвитеры, святыню, тайны, іеромонахи, монахи, науку христіанску, книги, набоженство, весь порядок и обход церковный, – з церковію прото всходною и з патриярхами константинополскими и з всЂми чотирох патріархалных столиц всходными православными христіаны все тоє держимо, вЂримо, вызнаваємо й заховуємо. З тими в єдности зоставаємо, и зоставти, дасть Бог, хочемо; тоєй церкве и вЂры не отступаємо, и отступити не можемо, хотячи за ню мученичество приняти, єсли того Господь Бог наш годными мЂти нас зезволит. ТобЂ наяснЂйшому кролеви пану нашему, як власти, от Бога нам данной, ведлуг апостола Павла, повинную честь отдаємо и во всем, иле кролевству твоєму над нами земному належит, єстесмо вЂрными поддаными и богомолцами. Але от костела Латинского Римского и от папежев єго отдаляємо ся, вЂры его и посланных от него духовных его не пріймуємо! Не благоволил абовЂм Господь Бог от него нам крестити ся и вЂру приняти и нЂчого от папежев Римских продкове нашЂ не приняли и не приймали, и мы не хочемо приймати! Не была и не єст, анЂ будет воля божія на то, абысмо ся мы з костелом Латинским лучили и едночили, поки костел Латинскій и папежеве не отступят и не отвергнут всЂх своих инновацій, то єст новотнин и што от всходней церкве суть наганени и обличени, и поки папежове до святых патріархов не склонятся и з ними еднако вЂрити не зезволят!"

Коротко згадується заслуги для церкви Ярослава (переклади книг, будування Софії, патронування монастирів) – старими літописними текстами, зачерпненими з якоїсь "Мінеї" ("книги животов святых, під днем 4 листопада"), знову ж з відкликами до Длугоша і Баронія. Широко доводиться на підставі легенди про Кирила й Мефодія, проложних житій "росских" літописів і різної середньовічної літератури, що не тільки Русь, але й Угорщина, Чехія, Польща спочатку прийняли християнство із Сходу і словенські книги – наводяться на доказ згадка про слов’янську Біблію королеви Софії (жінки Казимира Ягайловича) і Фіолеві друки, мовляв, споряджені для вжитку краківських і празьких бенедиктинів. І далі, в доводах того, що Русь завсіди належала до царгородського патріархату, а не до римського престолу, розсипає звістки й цитати з українських писань (особливо "Патерика") і всякої іншої літератури, що ілюструє правовірність і вірність в апостольських традиціях Старої Русі.

Ще сильніше виступає традиціоналізм Копистинського в іншому творі його, умисно мною відложенім до цього розділу, – в його присвяті бесід Івана Золотоуста на послання ап. Павла далекому своякові кн. Степанові Четвертинському – одному з небагатьох останків старого княжжя, що ще зіставалися вірними руській вірі, підписана 21 квітня 1623 р. Це дуже інтересний твір – і з літературного, і з ідеологічного погляду, але досі він не притягав до себе уваги, мало обіцяючи дослідникові під скромною формою присвяти; для нас, крім усього іншого, він тут цікавий своїми екскурсами в сфері київської державної і культурної традиції, і я вважаю необхідним подати з нього більші виписки:

"ПресвЂтлому й православному княжати Стефанови Святополко†Четвертенському на Четвертни Новой, пресвЂтлых великих княжет росских потомкови, пану своєму милостивому, благословенства божого, живота в вшелякой о БозЂ помыслности, долголЂтняго здоровя и збавеня з сердца упріймого зычит и вЂншуєт ієром. Захаріа Копистенскій.

За дній и вЂку – як в книгах історіи старозаконнои пишет – великого оного и горливого закону божого ревнителя Іосіи цара ієрусалимского, гды направовано до Господа Бога, – пресвЂтлоє милостивоє княжа! – Хелкіа великій священник книгу закона господнего (который даный был през руку Моисеа) в дому божом нашедши, Сафону Писарєви дал. Той несши обвЂстил о ней цареви, так же в послух и к вЂдомости всЂх пришла. Не была таєна, але была голошена, абы люд божій закон божій слышачи полнил єго. Якож за тым великая поправа живота сталася в Ізраили.

Подобноє нЂшто по многих лЂтах под час нынЂшнего на православіє наше преслЂдованя, гды благодать Духа пресвятого дом божій – церков мовлю, Господа наш. Іс. Христа, в нашей Россіи нарушеную направует и отновляєт, за зряженем праве бозским сталося. Меновите в дому божом Лавры пресвятои Богородици ПриснодЂвы Марій Печерскои кієвскои гды в БозЂ превелебный є. м. о. кир Єлісей Плетенецкій архімандріт и предстател(ь) в той стой ЛаврЂ за помочю высокой десницы божій порученый собЂ дом божій так духовный яко и матеріальный направуючи и обновляючи, нашол в нем бозскіи отого Іоанна Хризостома архіеп. Нового Рима Константінуполя патріархи и учителя вселенского книги, то єсть БесЂди выкладу на святыи ст. верховного ап. Павла листы и старался о Сафаны, през которых бы єи (книги) магістерством типографіи здЂлавши народови Словянороссійскому переслал и подал. Где по иных вышших мудрецех и толковницех и малость мою в розумную тоєи книги службу причетши, перенести и подати єи вручил ми. Якож тым якоє ми преподаноє єсть от Духа Пресвятого дарованіє так в грецкому яко и в словенском в подаваню архітипу до типографіи и в иных, исправленію належитых з части моєи ласкою божією трудилемся, так теды ласкою Бога Вседержителя... єсть выдана, – от того ж отца и пастыря своєго кир архімандріта малость моя приняла благословеніє тую ваш. княжеской милости святую книгу дедековати и офЂровати.

А слушне и пристойне. АбовЂм як самая тая книга высоце зацный дар єст(ь), так подобне высоце зацного и пресвЂтлого даропріємника потребовала. Таковой зацности и пресвЂтлости ваш. княж, милости поважность найдуєт ся, и слушне зацноє зацному й достойноє достойному офЂровати пристояло.

До которого то зацнои тои книги ваш. княж.милости офЂрованя привели мя причины и зацности твои: Напрод высокаа зацност(ь) фамілии вш. кнж. мсти, которои за оказією сею замолчати не годилося, але так як ся реч маєт, знамените о ней родословити и добре славити, помнячи на Давида царствуючого пророка мовячого: Род правых благословится.

Єст(ь) теды пресвЂтлои фаміліи вашей кнж. млсти (як в лЂтописцах читаємо и як в написах старожитных находимо, и яко з старожитного поданя дом вш. кнж. мл. маєт) в монархов росских на Кіе†тронуючых идучая генеалогія таковая. Святослав або рачей СвЂтослав (якобы рекши: слава свЂту) монарха росскій (же оных давнЂйших за поганства былых зацностій в росских княжатах, продках вш.кж. мл. на сесь час не припомню 1) – свитяжца славный, а Іафетового от Ноа поколЂня йдучи, подобного собЂ сплодил великого оного Володімера.

1 Не згадуючи старших предків – з поганських часів.

Которій першій з монархов росских за зряженєм бозским христіанскую вЂру от столицы апостолской церкве константинополской принял и крещенієм святым з всЂм народом своим росским от неи окрещен был. З цесарми константінополскими сповиноватился 1, взявши в стан малженскій Анну царевну, рожоную сестру Василіа и Константина цесарев всходних. З того межи иными сынми вышол Ярослав; той уродил Изяслава и Всеволода, которій Володімера Мономаха сплодил.

Той Мономах Всеволодович вступивши на столицу кієвскую реч посп. Россійскую нерадами и внутренними войнами сынов и потомков оного Великого Володімера монархи росского утрапленую успокоил и праве раменами своими з близкого упадку выдвигнул. Князства росскіи розорваныи знову дЂлностю своєю в єдно споил и злучил и до єдиновладства по старому привел. Тотже гды ся мЂл з Генуенчиками над морем потыкати, вызвал на самоборство гетмана их, князя кафского. Которого, гды обадва до себе скочили, Володімер, з коня мужнє высадивши поймал, звязал и збройного до своєго войск привел. Знял тыж (яко пишет) з него ланцух великій золотый, перлами и каменЂми дорогими коштовне і маістерне саженый, который зоставил по собЂ великим князем потомком своим: мнЂмаю 2, же и до сих днов находит ся на столици. Иж ся сам на сам тот Володімер з непріятелми рад потыкал, названо єго для того по грецку Мономахом, то єсть Самоборцем.

1 Поріднився.

2 Думаю.

Тому ж Володімеру з Константінуполя цар Константин Мономах корону послал, откол теж и Мономах названый єсть. О чом хроніка росская так в собЂ маєт. На великом княжении сЂдши великій Володімер Всеволодович воєвал Фракію панство Царгородскоє, которого часу в ЦаргородЂ царствовал благочестивый цар Константін Мономах. А маючи войну з Персами и Латінниками и слышачи иж Фракію воюют Россове, послав к Володімеру Неофита митрополита ефесского и двох епископов метілінского и мелетійского и Антіпатра стратіга антіохійского, Августаліа Александрійскаго, Евстафеа игемона ієрусалимского и иных зацне урожоных. А знявши з свои шіи крест от самого животворящого дерева, на котором роспятый был владыка Іс. Xc., знял теж з себе и корону царскую, и поставил ю на мисЂ золотой и розсказал принести чарку сердоликову, з которои Август рымскій кесар звыкл ся был веселити. Также и ожерелЂ, которыи на плечах и персех носил, и скипетр з золота аравійского, и инши многіи царскіи дары. И дал митрополиту Неофиту з епископы и благородним послом, росказуючи донести великому князю Володімеру Всеволодовичу. И просил єго мовячи: "Прійми от нас, о боголюбивый княже, тыи зацныи дары, которыи твоєму благородству предзначены сут(ь), и поклоненіє царский жребій 1 пало на славу и на честь и на вЂнчаніє твоєго самоволного и самодержавного царства. А от твоєго благородія през послы нашЂ жадаєм покою и любве, абы церквы божій без замЂшаня былы, и все православіє в покои пребывало, под владзею нашего царства и твоєго волного самодержавства великой Россіи. И абысь от того часу был названый боговЂнчаный, то єст(ь) Богом коронованый цар – коронован короною царскою, руками преосвященного митрополіта кир Неофита з єпископы". И так от того часу князь великій Володімер Всеволодович назван был Мономахом и царем Вел. Россіи. И пребывал c царем Константіном в покою и любви. И от того часу тоєю короною царскою коронуются великій князЂ, гды поставляни бывают на великое княженіє Россійскоє 2.

1 На боці: ліосов.

2 На боці: по тых хроника ("досі з хроніки" – якоїсь пізнішої московської компіляції – ця легенда з Володимира Вел. була перенесена на Мономаха як ближчого предка московської династії в московських церковних кругах).