Текст книги "Історія української літератури. Том 6"
Автор книги: Михайло Грушевський
Жанры:
Литературоведение
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 46 страниц)
А напрод вызнаваю, и през той нынЂшний тестамент Богу, сотворителю моєму, и всЂм небесным силам, и каждому христианскому человЂкови тут теперь и на суде божом осведчаю, иж в правдивой восточного послушенства вере, которую спаситель наш Христос Господь постановити рачил, з добрым сумненем умерти и пред судом божим стати хочу. Єднак душу мою убогую в руки милосердия божого отдаю, маючи зуполную а неомылную вЂру в єго Бозском милосердю и в заслузе за нас мукою сына єго, иж он не будет в суд зо мною входити, але мя з ласки своее до вЂчное хвалы рачит приняти. А тЂло мое грЂшноє належитым хрестиянским проводом (як Господь Бог здарит) при церкви святого архистратига Михайла, над Києвом, абьг до того часу в земли отпочивало, аж Господь Бог з ангелами своими в маєстати и вшехмоцности своєй на єнералный суд прійдет, превелабнЂйшому в бозЂ єго милости господину отцу Петру Могиле, воєводичу земль Молдавских, милостию божею великому архимандриту святоє великоє и чудотворноє Лаври Печерскія Києвския, и велебному в бозе єго милости господину отцу Исаакию Борисковичу, єпископу луцкому и острозкому, яко на тот час притомному, и всЂм о ХристЂ братіям капитуле монастыря Михайловского Золотоверхое церкве ку погребеню полецаю.
И єго милость господина отца Петра Могилу, архимандрита Печерского, и єго милость отца Исаакия, єпископа вишпомененого, по бозе першими опекунами так того святого монастыря Михайловского, яко и всЂх речей моих рухомых учинивши, за найперший и церкви божой и всему православному народови Россійскому потребнЂйший пункт в том тестаменте остатнєє воли моєє кладу, абы школы в Братстве Киевском для цвиченя дЂток християнских, а не где индей фундованы были, под неблагословенем приказую.
Што се зась дотыче маетностки, худобки зобраня моего, тую таковим способом споражаю и конечне мЂти так хочу: Книги къгрецкие и латинскиє, власныє мои, а не монастырскиє, розных авторов, превелебнЂйшому єго милости господину отцу архимандрите печерскому оферую и тым тестаментом, остатнею волею моєю, в моц и завЂдоване полецаю; книги зась словенские и польские при церкви святого архистратига Михайла, гдЂ тЂло моє погребено будет, такъже и все от мала и до велика аппараты светителскиє, быти и зоставати мают.
Звонницу, которую мыслилем в монастыри святого архистратига Михайла муровати, если бы ми живота Господь продолжити рачил, и юж и муляру Петру НЂмцу, обывателю Киевскому, на тую роботу золотых сто, маючи з мылостыни, задалем был, котороє и тепер при нем зостает, другоє и в шкатуле моеі могло бы ся найти, а до того и на двох мемранех, то єсть: на пану Тимофею Александровичу Вербицкому, типографе Києвском, на мемране золотых чотыриста, и на пану Іоанну Плетенецкому на мемране золотых пятдесят, и от християн обЂтницу мЂлем на вспомогане тоє ж звонницы, – все то иж смерть закрочити мы хочеть, то на высоце уважный разсудок єго милости господина отца архимандриты (если можна тому делу досыть ученити) пущаю.
Роботу, которую килка лЂт старалемся, и не без кошту и накладу тоє все робило и не докончило, алхимицкую, иж много ся на неє у брата пана Андрея Борецкого забрано, оному єє пущаю.
Стороны сироты дочки моєє Евпраксіи и сестреницы Минодоры, тых в опеку єго милости отцу архимандрите печерскому, яко великому добродЂєви моєму, полецаю, которым келию мою новую в монастыри женском Михайловском для богомыслности и уєдиненя зо всЂм на все даю и отказую. До того двор мой в Києве мЂсте, против пана Романа Чудновца, прозываемый Черкасчинский, который в опеце и в завЂдованю общежительного святого монастыря Межигорского (бо сума их на нем єсть) быти маєт, до живота их, то ест Евпраксіи и Минодоры, если неотмЂнне инокинями будут, на выхованє даю, а по животе их тот дом на монастырь Межигорской отказую и записую и тым тестаментом остатнею волею моєю легкую.
Работу которую-м змовил и постановил з Романом столяром, обывателем Києвским столярскую до двох придЂлов великое церкве святого Михайла, то єсть до предЂла едного воведения в церков пречистоє богородицы, а до другого предЂла святоє великомучениць: Варвары, имЂлем ведлуг постановеня и интерцызы нашеє грошей готовых золотых сто и десять дати, яко ж отдалем ему грошей коп тридцать пять, а девять коп литовских на тую работу зосталем ему винен которыє коп девять при отбираню тое всее работы до помененых предЂлов мают и повини будут братія капитула монастыра Михайловского Золотоверхое церкве Роману столяру заплатити, а роботу до рук своих отобрати и пилное старане около нее приложити, якобы совершенне уробленая и помаліованая в помененых олтарах зоставала, конечне приказую.
При том теж што колвек слугам моим за вернуто послугу их, так здоровому, яко найбарзей в той тяжкой хворобе моєй будучому, зосталем винен, их милости господин отец архимандрит печерскій и господин отец Исаакій, боголобезнЂйший єпископ луцкий, з тоє ж убогоє маетностки моєє, абы на душу мою не плакали, заплатити мают, о што и прошу.
А иж жадноє болшей маєтностки своєє, и ничие иншоє у себе не маю, теды тым тот тестамент и остатнюю волю мою кончу и замыкаю, варуючи єднак, абы єго нихто ни в чем не нарушал, а то под клятвою святых отец триста и осмнадцати, иже в Никеи, и под помстою Бога всемогущего, который в день судный воздаст кождому по дЂлом єго.
До которого тестаменту остатнєє воли моее просилем о подпис рук и притистнене печатей в бозе превелебного его милость господина отца Исаакия Борисковича, єпископа луцкого и острозкого православного, и их милостей господинов отцов и братий капитулы монастыра Печарского Киевского нижей менованых, што их милости на прозбу мою учинити, руки свои подписати и печати приложити рачили. Писан в монастыри Михайловском церкви Золотоверхое, в КиевЂ, мЂсяца марта 1-го дня, 1631 року".
Як було вже відзначено, цим тестаментом Борецький віддав в фактичне розпорядження Могили свою митрополитанську резиденцію, по силах своїх облегшуючи йому дорогу до митрополії, а заразом стараючись залагодити напружені відносини між ним і братством, що в цім менті очевидно стояло в опозиції до кандидатури Могили на митрополію. Грунтом до порозуміння мала бути школа – щоб Могила відступив від своїх замірів фундувати паралельну з Братською і конкуренційну школу в Лаврі, а натомість звернув усі кошти і енергію свою на можливе піднесення Братської школи. Могила пішов за цею порадою і, приїхавши на похорон митрополита, ввійшов у переговори з братством на цю тему. Відгомоном зісталась запись Могили на братському уписі, з дня 11/21 березня, котрою він приймав на себе титул і обов’язок старшого брата, опікуна братства і школи його.
"За згодною прозбою всЂх их милостей и отцев наших духовных и стану шляхетського, обывателей кієвских всякого стану, вписных братства церкви и монастыря богоявленія в КієвЂ, ставропигіи святЂйшаго вселенскаго, прирожонаго отца и пастыря Россійской церкви, патріархи Константинопольского, старшим братом, опекуном и фундатором того святого братства, обители и школ в тот братскій реєстр подписуюсь: Петр Могила, милостію Божіею архимандрит свято-великой чудотворной Лавры Печерской Кієвской, яко любопослушник святЂйшого вселенского Константинопольского патріархи, в лЂто 1631, мЂсяца марта 11 дня, рукою власною".
Очевидно, ціною цього протекторату була підтримка кандидатури Могили на митрополію, інакше не можна собі того уявити.
Взявсь і уряд з значним опізненням до заходів коло відсунення опозиційних кандидатів. В червні 1631 року король давав директиву тодішньому київському воєводі Тишкевичу з приводу смерті Борецького: зайняти митрополичу резиденцію – Михайлівський монастир, але обережно, так щоб не ввійти в конфлікт з козаками і не дати її захопити котрому кандидатові опозиції: "аби не був на це місце висаджений козаками якийсь чоловік непокірний і бунтливий, котрий би потім бунтував і наговорював проти католиків і уніатів". Як такого кандидата королеві давали до відомості протопопа Мужилівського, що, покинувши жінку, силується стати митрополитом. Але ця інтервенція була вже почасти зайва, почасти спізнена. Михайлівський монастир, як ми вже знаємо, був обсаджений Могилиним намісником, вибір митрополита проходив під знаком опозиції урядові.
На жаль, маємо мало матеріалу з цих місяців, коли важилася доля митрополії, не знаємо точної дати вибору митрополита ні його подробиць; велика шкода, бо це був момент, безперечно, великого напруження – боротьби різних ідеологічних і соціально-політичних течій.
Передусім щодо кандидатури Андрія Мужилівського. Вище наведена його реляція московському патріархові, писана 20 вересня і передана з московським агентом Гр. Гладким, дає розуміти, що справа митрополії тоді ще не покінчилась. Андрій Мужилівський, що, можливо, в зв’язку з цим постригся в ченці, і тут виступає вже як печерський ієромонах Анатолій ("Чорний піп", як його називає путивльська одписка), межи рядків рекомендуючи себе як замісника Борецького, наслідник його правовірних і приязних до Москви настроїв. Усно Гладкому він говорив, що готов їхати до Радимишля розвідати про вісті, обіцяв "вирвати" в П. Могили листи царя й патріархів до козаків і їм віддати, кожним словом подавав надії на дуже активну політичну роль. Але кінець кінцем кандидатура Мужилівського не пройшла навіть серед опозиції, може, власне тому уряд вперед так різко відкинув її і наказав адміністрації її всяко поборювати.
У Могили була, очевидно, партія поміж київською патріархією і шляхтою 1; вони мали впливи і в Київському братстві, але ці впливи стрічалися тут з іншими течіями.
1 В деякій мірі орієнтують нас імення учеників Могилиної лаврської школи року 1631/2; тут бачимо спудеїв з таких шляхетних родин: Трипільських, Олекшичів, Полубенських, Суринів, Проскур-Сущанських, Суслів, шляхтою вважали себе і Мужилівські, репрезентовані в реєстрі школи Самійлом Мужилівським. Див. нижче.
Братство як ціле хиталося в цім моменті між лояльною програмою Могили, що між іншим містила в собі програму узаконення православної ієрархії, і бажаннями заспокоїти маси (козацьке військо в тім числі), що хотіли на митрополичному престолі мати певну і надійну православну особу, з которою можна не боятись нових уніатських інтриг. Коли б Могила був вибраний в цей час 1631 р., він, певно, одержав би королівське потвердження як кандидат лояльний, і проблема відновлення православної ієрархії була б виконана до кінця ще за Жигимонта. Але перемогли православні пуритани, відсунувши немилого клерикалам Мужилівського, вибрали більш непомітного Ісайю, поклацаючись, може, і на його зв’язки з домом Вишневецьких і самих Могилів. Але Могила з цим не помирився. Коли стало йому ясно, що братство в цілості не підтримує його кандидатури на митрополію, він знову ще літом 1631 р. висунув свою програму щільного пристосовання православного життя до потреб і вимог Річи Посполитої, не рахуючися з братською опозицією. Виїхав до Львова по організаційні матеріали для задуманої шкільної реформи: по людей і книги. На жаль, не знаємо подробиць – перед нами тільки його заява чи "асекурація", – вживши тодішньої термінології, видана у Львові 15(25) червня, де він зобов’язався забезпечити персонал проектованої школи: тих людей, що приймуть у ній професорські посади і т. ін., він наче полишає собі ще можливість вибору між Лаврою і Братством:
"Я Петр Могила, милостію божією архимандрит киевскій печерскій, видячи в церкви православной, для неумЂетности духовных и для нецвиченья молодежи, великую утрату на душах людских, за ласкою и помощію божією, и теж за поводом власной воли моей, хотячи забЂчи так великой утраты и хотячи от православія заблудших позыскать, умыслилем фундовать школы для того, абы молодеж во вшелякой побожности, в обычаех добрых и в науках вызволіоных цвичена была. А то не в жадный пожиток ани теж в славу мою, только в славу и в честь живоначальные нарездЂлимыя святыя тройцы отца и сыня и святого духа, в пользу и утЂху рода правовЂрнаго.
На тое дЂло божіе совокупелем братію до себе, под певными правилами, до тоєи святои справы належными имЂти, хотячи. Опатреньє слушное так на пищу и на одежду, як и на иншіе потребы за своего власного вЂчными часы им подати маю, на певних персон, ведлуг описанья фундушу, аби дЂло божіє без препоны отправовали. Єднак, поки мене благодать божія на том свЂтЂ задержит, вшеляко во всем оным опекуном и промитором маю быти, як ми здольность и забавы архимандрическіи допущати будут, и як потреба их в служенію душам людским вытегати будет. В том дЂлЂ божієм абы поспЂх и без отоволки был, так теж братія, на тое везваныи, абы без вшелякой вымовки совокуплялися. на той час тым, которыи при мнЂ суть, честным отцем и братіи, то есть: ієромонаху ІсаіЂ Трофиміусо†и монаху Сильвестру Коссовови и до них напотом совокупляемым, зо всего сердца моего пред Господом Богом шлебую, иж им все тое што кольвек будет описано в фундушу, од мене им поданом, без отволоки и без утиску до скуту приводити в КіевЂ, в монастырю Печерском, альбо гдЂ мнЂ и им здаваться будет. А той фундуш маю им подати правный и не подозроный яко найрыхлей, єднак же выполненья того обЂту моего повынны чекать мЂсяцей дванадесят не далей.
Што все абы певнЂйше было, в храмЂ Успенія Пресвятыя Владычицы нашея богородицы дЂвы Марій, во Львове в мЂстЂ, пред престолом господним, добровольно обЂцую. A гдебым, не окончивши тоей справи божіей, был взят о того свЂта, тестаментом тое варовати, а опекунов людей зацных и потужных, абы тоє для скутку без вшелякого нарушенья воли моей приводили, уживати маю. ДЂяло се во ЛьвовЂ, року 1631, іюня 15, в церк†Братской" 1.
З початком шкільного року 1631/2 Могила з зібраними силами приступив до організації школи в Лаврі. Пізніший вихованець Могилянської колегії Гавр. Домецький переказав нам традицію цієї колегії, що Могила ще перед тим, скоро по своїм посвященні на архімандрита, вислав кількох монахів у чужі краї для науки 2; ця відомість вповні правдоподібна, хоча може бути вагання, коли саме сталася посилка цих могилянських стипендіатів і хто саме був післаний (сам Домецький називає для прикладу тільки одного Гізеля, і це дуже правдоподібно, що він був таким стипендіатом Могили) 3. Але тепер, в 1632 році, був, очевидно, переведений набір місцевих українських і білоруських сил, як свідчить наведена тільки що львівська асекурація Могили.
1 Памятники Киевской комиссии, II, с. 410.
2 Прибавления к творенням св. отцов, 1846, кн. 6, с. 37.
3 Див. сказане вище. Щодо інших імен, котрих історики XIX в. називали як правдоподібних стипендистів Могили, див. критичні зауваження у Голубєва, І, с. 425.
Опозиція новій школі, що виявилася серед братів самого Печерського монастиря, з мотивів, мабуть, і ідеологічних (небажання конкуренції з Братською школою, утвореною заходом теж печерських сил), і з економічних (небажання тягарів, зв’язаних з організацією і утриманням Лаврської школи), була безоглядно задоволена Могилою. Про це розповідає Єрлич – взагалі добре обізнаний з печерськими справами; він каже, що Могила вислав з монастиря кільканадцять ченців, які важилися виступати проти нього в обороні правди, і з них одні пристали до унії, інші волочилися без притулку, а декотрих, щоб заткнути рота їх опозиції, він повідсилав до козаків, обвинувачуючи їх в ухилах до унії. Один з них, Никодим Силич, просидів у козаків у такому арешті при арматі 16 тижнів, поки нарешті козаки його не пустили вільно. "Ця неприязнь виросла з-за школи, котру він хотів будувати для навчання молоді, і вже був почав, виселивши старців з Троїцького монастиря: шпитальних, сліпих, хромих. Ченці спротивлялися – казали, щоб фундував (школу) в місті, а не нищив для цього монастиря, як і справді потім був він змушений руйнувати і розбирати той будинок і переносити до Києва. За це ігумена Троїцького монастиря, сліпого, вибито так, що за кілька тижнів помер; вибивши, ще казав його всадити до в’язниці, а гроші і все, що мав, забрано у нього".
Костомаров пробував одвести це оповідання, але з документів видко, що Могила дійсно урядив школу в старім шпитательнім приміщенні при брамі лаврській, з правої сторони від Печерського монастиря йдучи, а на шпиталь дав такий же грунт напроти, ідучи від монастиря зліва. Договір з шпитальною братією, зложений у цій справі при кінці листопаду 1631 р., з великими формальностями, за благословенням патріарха, митрополита Ісайї і інших місцевих владиків, і ця крайня обережність в переведенні цеї операції дає зрозуміти, що на цім грунті уже сталось щось серйозно неприємне, і Могилі треба було рятуватися з прикрої ситуації. Документи ці видані в додатках до "Описання Киево-Печерской Лавры" 1829 p.1
Оповідання Єрлича має, очевидно, фактичну основу, хоч, може, й перебільшене в подробицях; воно ілюструє ту безоглядність, з якою Могила став переводити свої плани організації нової школи – абсолютно відданої і послушної його директивам і впливам.
Восени нову школу відкрито. Її префект Сильв. Косів, пізніший митрополит, в своїм "Екзетезисі" (1635) 2 не без певної елеганції згадує цей момент, коли ця нова професорська братія, зібрана Могилою, ступила на київський грунт, будуючи високолітні плани нових напрямів освіти, культурних реваншів противникам. "Коли ми з й. м. о. Петром Могилою завітали до тебе, вікопомний Києве, пасучи очі свої на сонмах твоїх святих і на твоїх безконечних валах, розпочали перші заняття (власт. – "перші рухи Мінерви")", та в цей момент Могилині противники на його безоглядну поведінку в здійсненні своїх планів постановили відповісти своїми засобами.
1 История в жизнеописаниях, I,78. Описание Киево-Печерской Лавры Евгения. Додаток 5-7; Голубєва, П. Могила, І, с. 334.
2 Уривки з "Екзетезису" в Архіві Ю.З.Р., І-VIII, с. 423.
Покликано в поміч "божих бойовиків" – козаків. Київське духовенство, що стояло по стороні Ісайї, почало ширити гадки, що нова латино-польська школа Могили явно загрожує православній вірі: в ній учать уніати або люди неправославних поглядів. Козаки, явившися на рятунок віри, почали робити порядки, ліквідуючи різні Могилині витівки. Полковник Гарбуз, як ми знаємо, 10/20 грудня вигнав з митрополичної резиденції Михайлівського монастиря поставленика Могилиного і закватирував у нім митрополита Ісайю 1.
1 Див.вище с. 518, дата видворення Кизаревича козаками дає хронологію цього козацького чищення взагалі.
Чи дійшло і до наступу і розгрому Могилиної школи, чи скінчилось тільки погрозами, не знати. Домецький у своїм пізнішім оповіданні каже, що козаки хотіли побити учителів і самого Могилу – ледве їх заспокоєно; Косів, розповідаючи цю історію в своєму "Екзегезисі", представляє так, що школа обійшлась тільки страхом: "Був час, що ми вже висповідались і чекали, коли нами будуть начиняти кишки дніпрових осетрів або одного огнем, а другого мечем виправлятимуть на той світ, але незглублений серцевідець, знаючи нашу невинність, а велику потребу руського народу в поважних мужах (наукових), розігнав хмари цих фальшивих підозрінь, припинив розмахи цих громів і освітив серця всіх, так що нас признано правдивими синами церкви, послушенства царгородського патріарха".
Але, судячи з уступок, пороблених Могилою братству, треба думати, що ситуація в усякім разі була дуже серйозна і небезпечна. Могила заявив згоду помиритися з братством, відновити умову, начеркнену в березні, і відректися від своїх планів окремої Лаврської школи, а влити свою організаційну енергію, засоби і плани в старе річище Братської школи, очевидно, не без певних модифікацій. На жаль, для нас пропали всі переговори, аргументація обох сторін, правдоподібно, дуже інтересна, бо навколо цього питання про школу спліталися в клубок різні проблеми не тільки культурного, але політичного характеру, спиралися суперечні течії ідеологічні, соціальні, національні. Перед нами тільки декларації тих груп чи класів, репрезентованих у братстві: шляхти, духовенства, козацького війська, котрими санкціонувалася угода братства з Могилою.
Шляхта – світське коло братства – бере на себе роль ініціатора цієї угоди, мовляв, вона звернулася до Могили з проханням перенести новопочату Лаврську школу з її персоналом до братства і злити з школою Братською, взявши на себе функцію старшого брата, "дозорци і опекуна" Братської школи і цілого братства, разом з вибраними з шляхти щорічними старостами.
"Ми, шляхта, обыватели воєводства Кіевскаго, и всЂ сполне уписніе братія церковній киевскаго Братства, православній, святой восточной апостольской церкви и святЂйшему архієпископу константинопольскому и вселенскому патріарсЂ любовне послушеніє сынове, обачивши рЂчь быти вельце способную, потребную и пожитечную, абы щколы при церкви нашей братской на имя богоявленія, альбо крещенія Господа нашего Іисуса Христа, в мЂстЂ КієвЂ избудованой, быти могли, просилисмо всЂ сполне превелебнЂшого в ХристЂ его милости господина, отца кир Петра Могилу, воеводича земль Молдавских, на тот час будучого архимандрита Печерского Кієвского, абы школы през него в монастырЂ Печерском Кієвском фундовати ся зачатые и в них будучих научителей, братію монастыря Печерского Кієвского, перенести зезволил на мисце выш помененоє, при церкви Братской Кієвской, и там оніє веспол з научительми их вЂчне уфундовати, яко при ставропигіи святЂйшаго патріархи константинопольскаго и на мЂсце способнЂйшом до выхованья учащимся.
Што єго милость превелебнЂйшій господин выш менованый отец архимандрита, обачивши прозбу тую нашу быти слушную и теж обачивши того быти потребу всей церкви православной, латво и невозбранне зазволив з своих власных добр таковым способом уфундовати. Абы сам доживотным так школ на помененном мЂсцЂ, при церкви Братской кієвской, от себе уфундованных, яко и самое тоей церкви и всего при ней будучого монастыря, то єсть старшим братом межи нами будучи, дозорцою и оборонцею был. Для того иж бы доходы церковные, грунты, огороды, сады и вшелякіе наданья, так теж наданыи, яко и капотом надати ся от кого ж колвек до тоей церкви монастыря и школы маючій, не на што иного, только на тую-ж выш менованную церковь нашу братскую кіевскую, на монастырь, школы и в них працюючих научителей оборочаны и уживаны были. Што мы, видячи волю и раду его милости здоровую и церкви божой вельце потребную и пожитечную, позволилисмо, аби єго милость господин отец ную, позволилисмо, аби єго милость господин отец архимандрита так церковь нашу братскую кієвскую, ввесь монастырь и школы, при ней будучіє, яко и вси до тое ж церкви, монастыря и школ належачіе данины, грунты, огороды, сады и вшелякіе наданья и теж доходы церковные в своем завЂдованью мЂл, оных дозорцею и опекуном доживотным был, весьпол з старостами, з промежку нас шляхты обранными дорочными. Которыє єднак старосты наши, ни в чом, радЂ и волЂ сего милости противными быти не мают, але во всем оного, яко старшего брата, дозорцы и опекуна доживотного того всего мЂсца слухати мают и повинны будут, не нарушаючи єднак фундушу нашого, от святЂйшаго архієпископа и пастыря нашого константинопольского и вселенского патріархи нам на тое братство наше наданного и при том уфундованная братія от его милости господина отца архимандрита, будучи православными, мают теж быти послушными, яко власному своєму пастырю, святЂйшему патріарсЂ константинопольскому, а не кому иному, и постерегати того пильне мают, абы ся ничого церкви божой противного от кого колвек не дЂяло.
Докладаєм єднак того и варуем, иж его милость господин отец архимандрита только з особы своей, а не з уряду архимандричого з таковым доживотным дозорцею быти мает, яко брат уписный и православный, и под благословенством архієпископа константинопольского, патріархи вселенскаго, и всЂ фундованные през него, при том братст†найдучіи ся, быти мают. А естьли бы ся якій противник церкви восточной найти мЂл, такового на том мЂсцу терпЂти не мают. А на потомныє часы, за уступеніем его милости, вольно будет братіям, от его милости вЂчне уфундованым, и нам з ними заровне и згодне кого колвек на то способного и тому святому мЂстцу и наукам вызволенным зичливого и прихильного, любо духовного, любо теж и свЂцкого стану и кондицій человЂка на час певный обрати.
То все абы без нарушенья и обох сторон вЂчне трвать могло, мы всЂ выш менованные братія братства кієвскаго, народу шляхецкого, сами от себе, як и именем всЂх и иных их милостей панов, так тутешного кієвского воєводства обывателей, яко и повсюды православных братій наших, до того ж братства уписных, дали єсмо єго милости господину отцу архимандриту тот наш лист c печатью нашею братскою и в печатными нас певных особ и подписали рук наших. ДЂяло ся в КієвЂ, року 1631, декабря 30 дня".
Цей акт підписало 32 шляхтичі 1; під ними підписи двох владик – Ісакія Борисковича і Авраамія єп. турівського, вірних прихильників Могили, мають значення, мабуть, контрасигнування: як представники "духовного кола" братства вони кладуть свій підпис на другій декларації: 5(15) 1632 2, котрою "митрополит, єпископи, архимандрити, ігумени, єромонахи, протопопи, єреї й іноки, братія уписні церковного братства київського", прилучаються до заходів "шляхти, війська і всіх інших ї. м. панів уписних братій" коло злиття нової Лаврської школи з братською.
1 Памятники Киев. Комиссии, II, с. 412-4.
2 Там же, с. 415-7.
Констатують, що П. Могила, "здавна маючи намір і побожний замисл рятувати церкву православну російську і всяко заходитися коло (спасіння) людського, великим старанням і коштом немалим зібрав доколо себе людей, досвідчених в східнім благочестії, годних (авторитетних) в свобідних науках, а при тім побожних, аби "през них уфундувати школу в монастирі Печерському – на спасенну користь всього православного російського народу". Тепер на прохання "нас усіх" – духовенства, шляхти і війська, "уписних братій того ж братства нашого" – він згодився перенести свою печерську школу до Братського монастиря і вони з свого боку дають згоду, щоб він був доживотним опікуном і оборонцем усього братства в цілості, його фундушів, приходів і установ, з тою умовою, щоб як за життя і патронату Могили, так і по його смерті школа, братство і монастир Братський зіставалися "під благословенством митрополита" й ім’я митрополиче поминалося на службах братських як духовного зверхника (невважаючи на ставропігіальні права братства). Цю декларацію підписав митрополит Ісайя, і з ним знову ті ж два владики Ісакій і Авраамій, прихильники Могили.
Декларацією з 12/22 березня 1632 р. цю угоду братства і митрополита з Могилою потвердило Військо Запорізьке, признавши "за річ святобливу і всій православній церкві велике потрібну" це прилучення Лаврської школи до Братської і пообіцявши з свого боку братство з усіми його установами – "церков, монастир, шпиталь і всі до них належності" "в обороні своїй мати, від усяких неприятелів боронити, заступати і за них до смерті своєї застановлятись" 1. Гетьман Петражицький наказом своїм, даним у Києві 17(27) березня, подав до відома київського отамана цю постанову і звелів йому зараз же передати братські установи в фактичне завідування Могили, мотивуючи свою інтервенцію традиційним "старанням о добро церкви".
"Яко завше з продков своих Войско Запорожскоє звикло чинити стараніє о добрим и о пожитечним церкви божой, не мней и теперь в том не уставаючи, звлаща видячи снять зезволенье духа святого, тудеж згаданое застановеньє всего народу нашего Россійского, духовного и свЂцкого, их милости панов шляхти, яко и посполитства, абы науки, або цвиченя в письмЂ святом, ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой святых богоявленій – были зе старанем, коштом и накладом в БозЂ превелебного отца єго милости Петра Могилы, воєводича земль Молдавских, архимандриты монастыря Печерского. Теды и мы, видечи барзо реч слушную и церквом божіим пожитечную, тоею ж милостю братерскою обовязанные будучи, зезволяєм и на то припадаєм, при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпителЂ до ней належачом, обовязуем стоять и опоновать до гардл своих. И вам владзою гетманства моего, а именем всего Войска 1 приказуєм, абы всЂ згодне зо всею братією тоєй церкви снесши ся, в моц, завЂдованє, старанє и о ней обмышлеванє его милости отцу архимандриту, старшему брату и промоторови того предсевзятья, подали, на жадную реч не оглядаючи ся. На што вам сей лист наш c печатью войсковою и о подписом руки писарское даєм" 2.
1 Памятники, II, с. 418-21.
2 Там же, с. 421-2.
Коли заходом Ісайї і його партії Петражицького скинено (десь у вересні 1632 р.), новий гетьман контрасигнував військову декларацію з 12(22) березня, і братство, видко, цінило її як зобов’язання війська постійно патронувати і обороняти братство в усіх недогодах і предкладало до потвердження Б. Хмельницькому і його синові 1.
1 Там же, с. 421.
За своє відречення від планів самостійної Лаврської школи Могила був гойно нагороджений цею апробатою його правовірності і дбалості про добро руської церкви, одно – згідно признаної всіми керівними групами України. Не тільки шляхта й військо, але сам архіправославний Ісайя мусів признати в деклараційній формі спасенність діяльності Могили, його вірність інтересам "православної російської церкви" і "православного російського народу". Це був великий моральний успіх і дуже своєчасний, саме в переддень безкоролів’я і нової боротьби за право руської церкви, що принесла Могилі довгожданну митрополичу митру. Загальне православне замирення і утворення єдиного українського фронту на грунті цього київського шкільного питання, задокументоване оцими деклараціями, віддало великі прислуги кандидатурі Могили на митрополію і її всенародному признанню, Я не хочу пускатися занадто далеко в здогади і домірковуватися, в якій мірі доля митрополії була вже при тій угоді в справі школи передрішена, але що це загальне замирення з Могилою провідних українських груп, переведене зимою 1631 – 2 р., дуже вплинуло на вирішення питання про ієрархічну структуру православної церкви, так як вона була начеркнена літом і остаточно сформульована восени 1632 року, в тім не може бути сумніву. Бідний Ісайя, підписуючи атестацію ревності Могили і заслуг його для української церкви, тим самим виносив засуд на себе.
Українське громадянство могло почувати задоволення, що кількома своїми осторогами привело честолюбного воєводича земель Молдавських до дисципліни. Змусило його підпорядкуватися суспільній опінії і орієнтуватися провідними лініями, вказаними православною традицією і сучасними соборними постановами. Могила взяв на розум цю науку і до смерті ригористично виконував усі вимоги правовірного декорума. Тяжко сказати, чи витримав би й останню спокусу, яка приготовлялась йому в вигляді самостійного патріархату з захованням певних лояльних відносин до римської курії й католицької доктрини, але хід подій не дозволяв польським урядовим кругам довести цього плану до кінця, і ця спокуса Могилу оминула і не нарушила його правовірної репутації.