Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

1 На боці: Провіщання будучої Апостазії. І знак – кождий його завважить разом з Апологіаром.

Тепер ми всі на око бачимо здійснення і, дивлячись на те, оплакуємо всі твій упадок та просимо Господа Бога, аби принаймні дав тобі час до покути за той гріх твій і твої злісні вчинки, нім ти з тим світом попрощаєшся. І то теж було знаком, коли тебе на ієрейство – стан великий – покликувано вже священно, аж ієрейської шати не стало. В тім часі міг би Христос до тебе сказати: брате, пощо прийшов єси, не маючи весільної одежі? Але він стерпів тобі того, чекаючи твоєї покути і опам’ятання: може, повернешся і опам’ятаєшся? Але сьогодні тобі можна це слушно сказати, Апологіаре: пощо, брате, вдираєшся до східної церкви? Пощо, брате, приходиш, не маючи такої шати, якої мати церква вимагає? А її коли не будеш мати за матір, не будеш мати й Бога батьком!

Я тоді хоч і здивувався тому, але, захоплений слабістю людською, прийняв то за припадкове. Мусів вложити на тебе свої ризи, а сам тільки в стихарі кінчив службу божу при велебнім в бозі о. патріарху єрусалимськім Феофані. Але Бог не обмежився тим, далі виявляв ще значніші знаки твого будущого упадку – коли ти в Вільні прощався з зажуреною братією, а особливо з тими, котрі через твоє затурбовання безвинно підземне і ратушне в’язнення в великодушному настрої зносили задля св. Церкви. За неї вмирали, за неї маєтності тратили; знущання, промови гірші, ніж на поган (Боже всемогучий), приймали покірно. Інші, виключені з магістрату, і по нинішній день мусять в такім стані зіставатись. А ти тепер своїм нестатком – від нестатечного батька зроджений 1, ще значно то погіршив. Горе чоловікові, від котрого приходить соблазн!

Через те Господь Бог, не лишаючи в тобі ніякої надії, тоді як ти прилюдно чинив св. Церкві останнє прощання і на місці святім гіпокритсько кланявся Господу Богу, – за волею того ж Бога упав стовп, що стояв при образі Спасителя. Побачивши це, ти сам зчудувався. А значило це, що той, кого люд правовірний тепер уважає за свого стовпа церковного, через свою пиху й гордість упаде і, виключений з церкви, буде соблазнею для багатьох" (л. 11 об. – 12).

1 Z niestatecznego oyca będzie zrodzony, л. 12; дивний відзив!

Сенсаційна фраза Смотрицького, що він, бувши православним архієпископом, як і всі православні – аж доки не увірив в римську віру, "не знав, у що вірив", дає привід дуже інтересним міркуванням, що мають характер апології спасенності православної віри.

"Знати православну віру" можна брати двояко. По-перше, способом історичним, що про нього ап. Яков згадує в своїм посланню: і демони вірують і тремтять. Другий спосіб мати і знати віру – це покладати в ній своє спасення і нею одідичити царство небесне.

Першим способом ти віру мав і тепер маєш, але що другим способом її ти не мав, це ти вірно сказав, і її ти й тепер не маєш. Бо ти більше уподобав світ і славу, ніж Бога і його заповідь.

Прошу ж тепер тебе: хто ж такий слабий і нерозумний, аби не пізнав твоєї такої явної брехні, аби архієпископ православної руської церкви не знав віри, котру й найпростіший чоловік добре знає! Чи не рецитував ти в церкві на голос людові посполитому мало не щонеділі або й щодня сповідь віри, в котрій не тільки ми, але й весь люд християнський покладає своє повне спасіння, відхиляючи непотрібні або, краще сказати, порожні питання схоластиків, без котрих вся православна церква певна спасіння?

Чи не читав ти писань пророчих святої Євангелії, котрими потверджуємо все, що говоримо і в що віримо, і вважаємо, що в них спасення наших душ?

Але ти вірно сказав, що ти не мав віри. Бо ти тільки устами Господа визнавав, а серце твоє далеко було від нього. Тому був єси ні холодним, ні теплим, і тому виблював тебе Бог з уст своїх і віддав тебе в безчестя, щоб ти неподібні речі чинив і говорив хулу на маєстат божий (л. 9).

"Коли хто є єпископ, то ще з того зараз не виходить, що він має в серці своїм повну і православну віру. Бо часом недовірство знаходилося в серцях і тих великих людей, що їх писання й досі знаходяться в церкві, а часом в серцях людей простих (podłych) тримається така гаряча й несумісна віра, що й гори переставляти може і ні в чім перед Богом не підозрена.

Отже, й ти віри не мав не як єпископ, а як недовірок, що прожив вік свій до сивого волосу, а серця свого на пробуток Христові відчинити не хотів. А живучи в недовірстві, до того прийшов, що став явним апостатом і гонителем Христової церкви!

Чи не стукав він до серця твого, коли ти св. Євангелію читав або інші при тобі читали?

Чи не міг там повчитися віри?

Чи не читав послань апостольських, в котрих міститься душеспасенна наука, а всяка їй противна мусить бути душогубна – як апостол Павел каже: коли навіть ангел, з неба зійшовши, проповідав би інакше, ніж ми, не вірте!" (л. 10).

Ми ще побачимо цей мотив, докладніше й ясніше виложений наступним полемістом, автором "Антапології"– тепер тільки підчеркнемо ці провідні гадки Мужилівського: схоластичні тонкості не потрібні православним, вони і без них певні свого спасіння, воно міститься в символі віри, воно черпається з Євангелії, з апостольських писань, і ті питання, в які заглибився Смотрицький, критикуючи православних богословів, не приносять нічого важливого.

Мужилівський виступав тут як представник попівської маси дуже влучно, і це дивно, що він не розвинув свого незвичайно вдячного, демагогічного мотиву, що знаходив послух і спочуття у ширших мас і у "божих бойовників", православних лицарів – козаків, протекторів і охоронців православної церкви. Це була позиція, протилежна Могилі і його пізнішій церковній політиці. Під новим натиском уніатської інтриги, що хотіла знов побивати православних католицькою школою і теологією, як то робив Скарга з Гербстом піввіку тому, провідники православного загалу, оці попи, що своїми претензіями на провід і авторитет доводили до гніву Смотрицького і компанію, готові були в крайній потребі відступити на старі позиції православної простоти і негації всього іншого, крім символу віри, Св. Письма і богослуження. Не висловлялися ще так різко, як Вишенський, але в їх аргументації вже починали бриніти ноти великого афонського аскета. Це інтересний момент, що я вважав потрібним підчеркнути в книжці Мужилівського.

Розділи IV – VII, присвячені догматичній полеміці, менш інтересні. Автор насамперед доводить, що помилки, які б знайшлись у "трьох скрибентів" Зизанія, Філалета і Ортолога, скритикованих "Апологією" Смотрицького, зовсім не можуть кластися на рахунок руської православної церкви взагалі, бо писання згаданих "скрибентів" ніколи не були апробовані руською церквою як канонічні, хоча вона й не відкинула їх виразно або, як він висловлюється, "не відкидає їх умовно" і не ставить їм у вину, як вони в чім-небудь помилились, поскільки одні з них з любові, а інші з прихильності відзивалися проти її неприятелів" 1.

1 Позиція, як бачимо, доволі слабка, і слабість її відкрив виразно Смотрицький у "Паренезисі", домагаючися від православної сторони виразної відповіді, де і коли православна церква відмежувалася від єресей "скрибентів", ним інкримінованих. Чи не додав цього Смотрицький уже після появи "Антидоту" як відповідь на його оборону?

Для прикладу він вказує (л.12), як патріарх Кирил, "найвищий пастир нам", "не залишив зганити деякі помилки Ортолога (себто самого Смотрицького), пишучи до небіжчика Захарії Копистинського", одначе через те не засуджено автора як прихильного сина церкви 1.

1 На боці дата того листа – 1624 рік.

А що дотикає Філалета, то його, як не свого, не треба було так і критикувати (як критикував патріарх Смотрицького): бо що писав, писав як історик, а коли перейшов границю, вдаючися у дискусію про пункти віри, і в тім часом загнався, то за це Христова церква ні від тебе, ні від кого іншого не має поносити ні примовок, ні зневаги, ані бути безсоромно обвинуваченою в єресях, будучи королівською (себто Христовою) улюбленицею". "Дружина королівська має бути свобідна не тільки від вини, але й підозріння в вині", – цитує він латинський афоризм і потім пізніше не раз повторяє як аксіому, що православна церква як церква не може помилитися ні впасти в єресь: помиляються тільки поодинокі її члени, за котрих вона не відповідає.

Ближче спиняється він у цих розділах на деяких закидах, поставлених "Апологією" Зизанія, і доводить, що погляди Зизанія в цих питаннях згоджуються з поглядами учителів церкви і з церковною догматикою, так як вона відбивається в гімнології (тут екскурси про поєдинчий суд над помершими, про неповну заплату до страшного суду, про ад і пекло, про неквашений хліб і под.).

Дальші три розділи, VII – IX, присвячені "Апокризисові" Філалета. Автор ставить тезу (в заголовку VII розділу): "Східна церква ніколи не боронить своєї правди єретицькими писаннями і не полягає на них" і в приложенні до Філалета розвиває висловлене вже вище, "що він, будучи істориком, повинен був описувати не тільки, до чого взявся в своїй історії, не диспутуючи про артикули віри, бо церква багато таких істориків прийняла, що хоч були заражені єрессю, але історію писали правдиво, як Тертуліан, Созомен, Сократ та інші. Так і Філалет, коли б самої історії тримався, не втручаючись, як я сказав, у питання теологічні, все, що правдиво описав він, мусіли б усі прийняти за саму правду. Але коли проти обов’язку історіографа, дискутуючи іменем православної церкви, в чім-небудь поблудив єретично (а то Апологіар сам краще знав, бо з його писань теології вчивсь), то в тім його церква наша православна руська, послушенства константинопольського патріарха, автентична не приймає. "Через те, в чім він поблудив, того Апологіар не повинен був примовляти церкві, а тільки його особі". Мужилівський відмежовує православну церкву від неправовірного розуміння транссубстанції, закиненого Філалетові Смотрицьким, а на в’їдливу примовку його, що за такі єретичні кальвінські погляди Філалет від православних (кн. Острозького себто) дістав ще й дорогу заплату 1, відповідає такою ж примовкою на адресу Смотрицького:

"З тих доказів виходить, що ми у Філалета ніякої єресі не купували і віри від нього не вчились, бо перед ним, при нім і по нім всі учителі східної церкви, які що-небудь писали, однодушно признавали правдиве тіло і кров Христову... А коли так віримо і визнаємо, питаю: нащо було б купувати речі противні? Хоч і в тебе не дешевше куплено "Апологію", бо щорічним доходом в кілька тисяч. Не диво тому світському, що тримав маєтність від пана за вислуги свої, а не за артикули віри нашої, котрі перед ним, при нім і по нім без його оборони будуть триматися в церкві Христовій за поміччю божою. Але більше диво, що ти продаєш себе і душі православних задля почесного, спокійного і розкішного свого життя на світі" 2.

1 "Апологія", с. 46.

2 Л. 26, на боці: "Апологія" з доброго торгу вийшла і досить дорога. Брехня Апологіара, що мовить, нібито за написання віри руської (Філалет) маєтність дістав".

Небезінтересна, з огляду на сказане вище, репліка автора з приводу закиду Смотрицького, що Філалет ставить єпископів нарівні з священиками ("Арієва єресь", як то він означає вище, с. 392). "Антидот" обстоює, що священство і єпископство не різниться в сакраменті, а тільки в юрисдикції (л. 26). А далі дає таку загальну характеристику супроти закидів Смотрицького про побільшення прав мирян у Філалета і у сучасних православних через поміщання того, що він називає священством духовним і сакраментальним:

"На закінчення розділу додаю, що в церкві нашій, яка в своїм порядку заховує артикули віри непорушно від Христа і до нинішнього дня, люд посполитий і люд світський ніколи в артикулах віри не рішав і не рішає, але, як повинно бути, готов слухати того, що єпископи з пресвітерами 1 рішають на синодах партикулярних або на генеральних – з патріархами. То, що люди, коли хвалять Бога, приносячи йому молитви, або жертвують собою, то вони відправляють священство духовне; а священство сакраментальне належить тільки єпископам і пресвітерам, – то ми цього тримаємося з подання вселенської церкви, а не з видуманого (тобою) Філалетового погляду" (л. 26 об.).

1 Підчеркнення моє [М. Г.].

Це не безінтересне, в устах провідника церковної демократії, обгрунтовання її проти олігархічних тенденцій єпископату, яким виступив в "Апології" Смотрицький.

Перебравши далі ще кілька тез "Апокризису", скритикованих "Апологією", автор кінчить цю свою оборону Філалета такою гострою характеристикою свого антагоніста:

"Так от неслушно ганьбив ти в тім місці Філалета, що говорив правду. Навпаки, ти сам показуєш себе вартим ганьби й догани. Той поважно і солідно доводить свого, а ти, не витримавши його доводів і рацій, легкодушно їх заперечуєш, підтверджуючи своє заперечення неслушними доводами. Але що маю говорити уловленому золотою сіттю, котрому зіниці внутрішнього ока забільмило лакомство, а в душі розжарився пекельний огонь пихи й гордості! Справді, нічого іншого як тільки: "Безбожний, впавши в глибину гріхів, не вважає на це, але за ним іде ганьба і сором" (Притчі, 18).

Розділи X і XI присвячені писанням Ортолога, себто Смотрицького. Очевидно, була тут добра нагода перетріпати його за давнє і нове: за непостійність і нестатечність, але наш полеміст не вмів використати цеї нагоди, і полеміка його в цих розділах анемічна і млява. На початку він ще раз повторює, що за помилки Ортолога східна церква не може відповідати.

"Церква східна православна ніколи помилятися не може, і коли б якась приватна світська особа, що не має в церкві ніякої юрисдикції, видаючи книги, в чім-небудь помилилась, того не можна приписувати всій церкві відповідно до загальноприйнятого логічного правила: від частинного до загального нема висновку; отже, коли Юда предав Христа, будучи апостолом, не значить, аби всі апостоли предали.

Ні Зизаній, ані тим менше Філалет і Ортолог не можуть уважатися церковними світилами: будучи людьми світськими, а деякі з них навіть підозрілими в вірі, вони не могли світити правовірному людові. Коли вони щось подали на оборону церкви, це не апробовано і не прийнято церквою автентично, як я вище сказав. Згідне з церквою церква приймає – не від них, але так, як вони від неї взяли і подали світові. А коли вони щось не від неї прийняли, а звідкись інде, вона того не приймала і не приймає, навпаки – ганила і ганить: через поважних в церкві людей, як я то вище згадав, що і превелебний в бозі Кирил, теперішній патріарх, і інші люди побожні і святі на казаннях і в нарадах про добро церкви на то відказували, що Ортологові допущено таку своєволю: без церковної цензури іменем всієї церкви Христової смів видавати, нарушаючи багато догматів церкви – одно з невідомості, друге – лихо вирозумівши" (31).

Так відмежувавшися, автор і собі спокійно перебирає далі різні питання, порушені "Апологією" в "Треносі" Ортолога – в самому заголовку XI розділу ще раз повторивши, що Ортолога за його помилки зганив патріарх константинопольський, і він за учителя церкви вважатися не може (33).

Останній розділ, XII, присвячений полеміці "Апології" з історією Флорентійського собору, виданою під іменем Клірика Острозького. Автор коротко розбирає доводи "Апології", спиняється на тих документах, які, на погляд Смотрицького, доводять, що руська церква приймала Флорентійський собор, і між іншим робить таку небезінтересну пробу одвести посольство Місаїла до папи Сікста.

"Ми знаходимо цей лист у наших старих писаних книгах, але не від русі до папи, а від одного, що був у Москві у в’язниці, до митрополита московського Макарія: аби вставився за ним перед великим царем московським Іваном.

Будучи в’язнем, а хотячи стати вільним, він приписує чоловікові великі речі, які прикладаються тільки до самого Бога. А русь ніколи не бувала така неуважна, щоб так неоглядно писати, – та й потреби до того ніякої не було. Тому приписуй цей лист тому в’язневі, а не народові руському, і ти тим листом своїм, з-під лави видертим, не можеш у нас мати ніякої поваги" (39).

Лист патр. Нифонта Мужилівський збуває ще коротше, що він неймовірний, тим саме, що греки, як сама "Апологія" признає, Флорентійського собору не прийняли, отже, й патр. Нифонт не міг покликатись на той собор.

На кінець "Антидот" ще раз повертається до того болючого питання – чому на ті помилені погляди, допущені "скрибентами", ніхто не відізвався і їх писання допускались до друку. Цим разом автор згоджується, що це був непорядок, який пояснюється тяжкими й анормальними відносинами в руській церкві:

"Насамперед – церква ваша, затурбована апостатами, при згашеній ієрархії церковній не могла того завести, щоб книги не виходили без цензури і хто що хотів писав. Тепер же, як за волею божою ієрархія настала як бути має, такі писання вже виходити не будуть, і на останнім соборі це застережено, аби ніхто в народі руськім не видавав нічого без цензури про догмати віри іменем східної церкви".

Нагадує при тім Смотрицькому, що так і "Апологія" була тим собором виклята; наводить звісного нам листа Смотрицького, котрим він піддався юрисдикції собору, і його відречення від "Апології". При тім, мабуть, нагадавши, що на початку книги зазначив, що випускає свою книгу без церковної цензури – отже, підтинає своє запевнення, що вже надалі в руській церкві не буде таких невідповідальних виступів, повторює, що в своїй книзі він не мав заміру входити в порушені "Апологією" питання (догматичні), а тільки "захоплений жалем" (що Смотрицький не додержав свого відречення, "коли тобі Дермань відбирано по повороті з Києва"), хотів показати світові його "нестаток" (39 об.).

Кінцеві поклики до духовенства мало цікаві. Можна підчеркнути хіба високі похвали чернечому станові. ("Що міг би сказати до вас, земні ангели, небесні мужі? не знаю, з чого почати мову свою, бо ваші молитви всіх нас спомагають; ангели дивуються вашій чистоті, дворяни небесні вам завидують! ви світ лишили і тільки для самого Христа живете! вас, отже, ні остерігати, ні напоминати не годиться, тільки до молитов ваших, немов під крила побожної мислі, утікати".) Цікавіший же зміст знаходиться тільки в довгому кінцевому відклику "до народу шляхетського", що заграванням "Апології" на класових, матеріальних інтересах шляхетських старається протиставити більш ідеальні й благородні міркування. Наскільки ця аргументація була влучна, показують сердиті зауваження, приписані на боках пізнішим католицьким читачем:

"Преславний народе руський! Ти, що родився в вільності, предками твоїми кров’ю набутій, і кров’ю ж силуєшся її затримати й оборонити – прихили трохи ухо твоє і послухай мене, завсіди тобі жичливого 1. Не пожалуєш того, коли зрозумієш, що я дораджую тобі річ пристойну, корисну, більш того – святу. Вільність, в котрій ховалися предки твої, і ти нею й тепер маєш в руках своїх, і твої потомки схочуть по тобі її вживати 2, цю вільність чоловіка, зложеного з тіла й душі, Сенека вважає добром неоціненним 3; бо його ні золотом, ні іншою платою оплатити не можна. Тому що й Бог сотворив чоловіка вільним, утратити вільність, позбутися даного Богом – це не чоловікові, але нерозумній худобі (пристоїть). З цеї причини кожний, почуваючи себе людиною, бажає собі вільності на світі. Але що буду казати: людина? І німі звірята завсіди прагнуть її заживати!

1 На боці польська дописка: "Не треба тебе, дурня, слухати".

2 В цім місці є кілька помилок і неув’язок, які порушують граматичний і лексичний зв’язок; я виправляю їх, бо кінець кінцем хід думок ясний.

3 На боці: "Seneca. Epist. 76".

Та вільність змушує вас боротися з неприятелями пограничними, що на неї роззявили свою пащу – грудьми своїми замість шанців, кров’ю замість золота. Супроти неї ніщо для вас маєтності, ніщо здоров’я, труди, голод і холод. Зате всі народи величають те славне королівство, що велика в нім вільність!

Ти, в нім пробуваючи, ніколи не пропустиш ніякого походу, але, попліч з іншими стоячи, його борониш, при нім стоїш. Коли б я хотів порахувати тих героїв – гетьманів народу твого, княжат й інших багатьох 1, що полягли, мужньо боронячи вітчину, і вам, потомкам, лишили вічну окрасу, забракло б мені скорше часу, ніж рахунку славних мужів народу твого, котрих і тепер в походах число немале!

Але це не моє діло – я чоловік не воєнний, викладач не людських діл, а слова божого 2, пускаю це повз себе і цю зверхню вільність лишаю тобі самому до уваги.

Друга вільність – в Христі, котрої набули ми найдорожчою кров’ю Христовою, – це моє діло, і про нього я починаю говорити безпечно за ап. Павлом: "Ціною викуплені ви, не будьте невільниками людськими!" Викупив вас Христос; сталисьте наслідниками царства небесного.

Знайте ж гідність свою, не тратьте набутого скарбу неоціненного! Не уступаючи ні кроку, бороніть те, що вам предки передали, не без відваги набувши, себто вільне визнання віри і вживання богослуження, згідного з поданням св. східних отців. Бо коли відвернете лице своє від тої золотої вільності, неприятель величатиметься і в зневагу подасть старовіцький нарід твій.

Стій при ній, щоб не зменшити, а примножити ту золоту вільність! 3

Маєш права безспорні.

Маєш самий звичай, скріплений старинністю.

Маєш нарешті й дух благородний!

Тільки охоту май – Бог тобі з неба поможе постояти мужньо при вірі своїй.

Маєш короля – пана не противного.

Маєш преславний сенат, що у всім сприяє і бажає бути в тім давнім цвіті 4.

Але спитаєш мене: яка ж неволя і який мені ґвалт?

Піднеси – прошу тебе – очі свої на такий великий свій нарід!

1 Польська приписка на боці: "Але не твоїх схизматиків!"

2 Польська приписка: "Не слова божого, а єресі розсівач ти".

3 Польська приписка: "Як той скажений пес, до бунтів побуджує, аби проклятої схизми боронено".

4 Себто окружати себе руською аристократією.

Побачиш стільки збезчещених домів божих, стільки знищених, а багато і з грунту вивернених.

Побачиш опустілі монастирі.

Знайдеш міста і села, що тільки дивляться на церкви, фундовані предками твоїми, – а вони запечатані!

Багато діток без хреста вмирає 1.

Багато без шлюбу живе.

Немале множество (так) не може вжити похорону християнського, а як коли й докупляться, то гірше від євреїв (Боже милосердний) обмови й наруги поносять.

Коли це тебе не ображає, коли тобі від того не болить, коли, дивлячись на то, не плачеш, – то бездушне каміння кричатиме!

А в день судний предки ваші на вас кричатимуть!

Обтруси сон від очей! Не дай видирати в тебе того, що забезпечене правом посполитим. Не давай собі бороздити, бо ж то твоє власне наслідство. Іншої вислуги не знаєш, щоб з неї потішитись, як ця, щоб свобідно віру свою держати і свобідно вживати богослуження. Не нововпровадженого до цеї держави, але при тім як наступила інкорпорація держав руських до Корони, було саме це, а не інакше. Його в цілості і непорушності заховали покійні королі і під присягою приобіцяли і права йому надали.

Апологіар силкується непомітно видерти його у тебе, виставляючи тобі перед очі, що коли ти, відступивши від старої віри, будеш припущений до всяких вільностей.

Ей, Боже! Чи перешкодило в чімсь тримання старої віри тим героям – гетьманам, тим воєводам, каштелянам і старостам?

Чи перешкоджало їм о пресвітлий маєстат королівський опиратись?

Чи перешкоджало про добро вітчини радити? 2

Ні, справді, ні! це тільки фортель, видуманий на здурення тебе, преславний народе руський!

Бо ні Апологіар не має того у власті своїй 3, ні ти його не втратив, що предки твої здобули!

1 Польська приказка: "Бо подібні тобі попи, пильнуючи корчми, не дбають про душі людські".

2 Себто сповняти сенаторські обов’язки.

3 Надати права за відступлення від старої віри.

Ти вірно служив вітчині, вірно королеві-панові 1, тому – на справедливий суд – не повинен поносити ніякої втрати в правах і вільностях твоїх.

1 Польська приписка: "Брешеш! гірші ви від євреїв (Żydów), схизматики! Євреї (Żydzi) турків та інших неприятелів проти вітчини на(шої) наймають. А вам то пристойне і кажете: волимо бути під турком, аніж під папою" (48 об.).

Тільки зрозумій фортель: вкрадаючися в серце твоє, Апологіар не на те нагадує тобі предків твоїх, не на те під небо підносить геройство твоє, аби виявити тобі свою жичливість, але щоб тебе з усього разом обдерти!

Показує тобі щось нове, начебто ти вже втратив давно вільність предків твоїх, і подає тобі спосіб, кажучи, що ти через унію з римською церквою будеш припущений до всіх урядів земських і гродських і крісел сенаторських.

О лихий замисел, лиха душа! Кинути вже набуте; втратити давні вільності, понехати старожитність і піти з новою радою великого й мудрого ахітофеліста!

Краще було б, преславний народе руський, коли б ти його ніколи не знав, і щоб він твоїм виродком ніколи не був!

Легче було б тобі поносити від такого, що твого права і вільності не свідомий!

Але не дивота! Чим він сам зведений – тим і тебе хоче обдурити. Думає, що ти такого плохого розуму єси і не зрозумієш поради його.

Бо у Апологіара то певно, що в Русі нема мудрішого від нього, тому, що скаже, послухають, як божка якого!

Але в тім він дивно помилився. Бо чого він з великої мудрості не міг завважити й помітити, то ти з природженої меткості давно спостеріг і спостерігаєш.

Від чого він тебе хотів відтягнути – того ти на соймах і соймиках добиватись не занехуєш, і обіцянку короля-пана, що ласкаво нам панує, на то отримаєш.

Вся Річ Посполита Королівства Польського і В. кн. Литовського в конституціях соймових тобі того не відмовляє.

Невже ж тепер ти пристанеш на раду Апологіарову і з ганьбою своєю всього відступиш?

Невже тепер відкинеш св. віру і потопчеш визнання святої пам’яті предків твоїх?

Не думаю про тебе, прешляхетний Народе Російський, аби ти мав виродитись від Предків твоїх! 1

Апологіарові не дивота, що він так учинив! Чого не мав з Предків своїх, то мусів набувати відступством від віри і Церкви святої. Тобі ж не годиться утрачати таким способом те, що ти мав від Предків своїх.

Тих давніх віків люди більше щастя покладали собі в побожності і в православній вірі, аніж в отаких дигнітарствах, достатках і маєтностях. Апологіар радить тобі більше віддаватися славолюбству світовому (що його самого звело!), ніж побожності і вірі православній: приподоблюється в тім Епікурові, аби лише мав славу та достатки світові 2. Але чи не минає всякий достаток? Чи не йде колесом щастя? Тому "зла рада – найгірше для того, хто ради питає" 3. Відкинь раду нечестиву, а послухай від мене слів ап. Петра: "Це воля божа, аби ви добрими вчинками затикали уста невігласів – як свобідні, а не вживаючи свободу на покривку злості, як слуги божі! всіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, короля шануйте".

Бо краще вам зістатися при старій православній вірі й церкві східній, аніж, покинувши віру і церкву (без котрої трудно спастися), гонити за урядами й дигнітарствами, котрі за кроваві заслуги вітчині можете мати, й не порушуючи віри" (л. 46-8).

1 Я зберігаю тут великі літери так, як їх розставив автор.

2 Тут збоку по-польськи: "Брешеш! твої браття – попи і ченцісхизматики – то Епікурові сини. Апологіар же був святого життя. ВЂчная єму памят[ь]", л. 48. Останні слова письмом українським (XVII або початку XVIII віку), значить автор приписок був русинуніат.

3 Латинський афоризм.

Така ця книжка, кінець кінцем все-таки більш інтересна іменем автора і його позицією в тодішній боротьбі, ніж своїми літературними прикметами. Автор не виявляє ні глибини думки, ні влучної проникливості полеміста, ні хисту літератора-стиліста. Безпомічно повторює він слабку вимівку, що за помилки "скрибентів" церква не відповідає, і раз у раз зводить мову на особисті докори Апологіарові – кінець кінцем дуже загальні і мало переконуючі (про його амбітність та лакомство). Натомість лишає нерозвиненими цілком влучні, але більш побіжно кинені і наче недооцінені ним самим такі, напр., тези, що боротьба і ворогування православних богословів з римською доктриною почалися зовсім не від Берестейської унії, як представляє "Апологія", а мали за собою зовсім поважну давність на Русі, що виступала тоді єдиним православним фронтом, і гасло "єдності русі" лежить не попереду, в формі об’єднання з римською церквою, а позаду – перед унією і означає повернення уніатів до єдиного руського православного табору 1.

1 Автор пише на л. 7: "Ти тут затаюєш єдність (невлучний вираз, бо сам же автор закидає "Апології" фальшиве уживання терміну єдності). Бо народові руському мати єдність з собою – це значить бути таким, як тому сорок літ. коли руська церква була єдиною. А бути так єдиним, як тепер, що деяка частина русі – кількадесять осіб пробувають в єдності з західною церквою, то не значить бути русі в єдності з руссю, а бути русі в єдності з західною церквою, котрої єдності тому сорок літ у нас не чувано!

Коли ти просив у Господа Бога, щоб русь була одна, то насамперед мусів би просити, щоб було скасовано і внівець обернено те, що стоїть на перешкоді єдності – впроваджене до наших країв сорок літ тому. Аж тоді русь з русею погодившися, мусіла б признати щось добре і похвали, гідне твоїй праці. Така єдність, дай, Боже, аби була. Тому і ми при св. літургії просимо в Господа Бога, аби була така єдність, як була за наших св. отців східних – тих Афанасіїв, Григоріїв, Василів, Єпифаніїв, Хризостомів. А як би інакше – то трудно нам перескакувати границю отців святих!"

Знову те старе гасло, висунуте ще Василем Острозьким, піввіку тому.

Що унія не означає щирої єдності і з західною церквою, бо крає її під різними зовнішніми відмінами (причастя під обома і на квашенім хлібі, символ без "і от сина", старий календар), і тому це згода ані з любові, ані з одного розуміння артикулів віри, тільки якесь ошуканство.

З другого боку, ми знаходимо у нашого автора і деякі перекручення і натягання тексту противника, замість ясного і одвертого полемізування. Все це робить враження дійсно "поривчої", скороспілої відповіді, зробленої без належного продумання і обгрунтування. Бо кінець кінцем і в знанні, і в певній літературній здібності авторові не можна відмовити: кінцевий заклик до шляхти свідчить про це найкраще. Але в своєму теперішньому вигляді книжка, повторюю, більш інтересна особою свого автора як лідера українського попівства проти зрадливого єпископату. І тому я вважав потрібним присвятити їй більше уваги, ніж скільки вона заслуговує своїми чисто літературними прикметами. Саме цей авторитет протопопа, в буквальному розумінні слова, очевидно, потягнув і самого Смотрицького, що, ледво отримавши цю книжку, зараз же кинувся відписувати на неї. Відповідь його має дату 3 квітня; цензурний дозвіл аж 10 червня 1629 р. Смотрицький назвав свою відповідь "Екзетезисом, себто розправою з Антидотом про решту єресів Зизанія, Філалета, Ортолога і Клірика" 1.