Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 46 страниц)

Той же біскуп розповів тоді, що 3 дні перед приїздом його захворів йому найкращий кінь, куплений за 600 золотих, так що вже не сподівалися, аби він вижив.

"Стало мені прикро, – казав біскуп, – що стільки грошей я дурно видав, вислав усіх з дому і, впавши ниць, зі сльозами помолився пречистій діві печерській: "Пречиста діво, як ти того приваленого чоловіка заховала цілого так, благаю тебе, оздорови коня того, аби я перед усіма прославляв тебе і чудотворну твою церкву!" Обіцяв за те піти до Печерської церкви і серед неї на колінах прочитати разів 15 "Отче наш" і стільки ж "Богородице діво". Не минуло і чверть години, коли приходить старший і, постукавши в двері, каже: "Не тужи, пане, кінь уже встав, здоров, їсть, і нічого йому не бракує". І от сказав мені (каже Могила): "Я, отче архімандрите, обітницю свою в святій церкві тутешній виконав уже перед усіма вами на честь і славу божу і пречистої його матері" (л. 13, зачеркн.).

"Той же біскуп, в науку одному бернардинові, що глузував з мощей, розповів, як за Плетеницького один з його коморників, Вольський на ім’я 1, ввійшовши до печери, теж став насміхатися з мощей: за волосся їх сіпав і казав: "То не святі, тільки русь засушила трупи мертвих, щоб дурити прочан". Але коли, вийшовши з печери, поїхав з біскупом, упав під ним кінь, поломив собі ноги і здох на місці; Вольський розбився, і потім ще інші йому нещастя сталися, і він вмер незадовго" (л.13, зачеркн.).

1 На боці приписано: "О имени липш ся опытати".

На тему божих кар за насильства над православними:

"Одступник Крупецький", одержавши перемиське владицтво по смерті Копистинського, "з єпархом се єсть со старостою" прийшов силоміць відбирати кафедральну церкву св. Івана Хрестителя; православні священики не хотіли відкрити церкви, тоді "єпарх" велів привести слюсаря, "желЂзноковца", і примусив його відкрити двері, "і тако вдаша епископію скверному отступнику всЂм православным плачущим и ридающим". Слюсар розхворувався і до рана помер лютою смертю. "Єпарх" також незадовго "злЂ скончася" і перед смертю страшним голосом кричав: "Іоане, не муч мене, Іоане, не погуби мене". Митрополит записав це (л. 8) "в пользу правовірних, в посрамленіє зловірних", але не міг похвалитись якими-небудь бідами самого Крупецького, що на злість православних як ні в чім не бував і правив захопленою силоміць єпархією".

Розповів Могилі 1629 р. 28 жовтня в с. Смідині на Пінщині священик, як 1624 р. прийшов до села "сотник" (ротмістр) Богуцький з вояками своїми і з "латинським ієреєм, єгоже людским нарицают(ь) ксонз", чоловіком суворим і немилосердним, і той "до инших лукавств і це додав": підмовив двох вояків відбити церкву, сподіваючися в ній великого багатства. Але коли вояки хотіли сокирами відбити двері, невидима сила відкинула їх від дверей, так що вони немалий час так, як мертві, лежали, а потім розповіли всім таке чудо. Тоді сотник прогнав від себе "безбожного ієрея" і з страхом забрався з села з своїми вояками (л. 7).

"1603 року одна вдова, Биковська, держала орендою село Торки в землі Перемиській. Була аріанської єресі, і в день Преображення веліла всім людям жати жито в полі. Ті просили, щоб вона не ображала божого свята, але та, не слухаючи їх, вигнала всіх на роботу, і сама вийшла на поле, і жартувала до слуг: "Дивіться, як мені русь хотіла з своїм Спасом дня вкрасти, а їх Спас свині пас" 1.

1 "Ихже Спас свЂнЂ пас", – ходяча, видко, приповідка.

Була тиша і погода, але тільки що вона це сказала, блиснула блискавиця і вдарив страшний грім, так що вона сама і всі, що були коло неї, впали на землю. Але їм нічого не сталося, але все жито їх на ниві і в снопах згоріло на попіл. Вона, вставши, присяглась не працювати в руські свята і святкувати їх з усякою честю, і після того кождого року питала, коли буде Спас, аби ніхто в її дому не працював того дня" (л. 29).

"Року 1625 в Перемиській землі один шляхтич Еразм Герборт на ім’я в піст перед Різдвом, за кілька день перед своїм латинським Різдвом, за радою своїх латинських священиків і слуг – сам молодий ще, скликав всіх православних священиків з своїх сіл, з протопопом їх, числом 12, бо був багатий, і велів їм разом з ними, за їх новим і зіпсованим (новорастлЂнным) календарем святкувати Різдво і м’ясо їсти. Ті не згодились, сказали свому панові, що краще смерть приймуть, ніж піст нарушать і згодяться змінити календар, переданий богоносними отцями. Той розгнівався, зганьбив їх і, безбожно глузуючи з православної віри, велів замкнути їх у темниці. Вони плакали і стогнали, до Бога кличучи, але в духу раділи, що сподобилися безчестя і в’язнення прийняти за правдиву віру, як наказував їм їх єпископ, Михайло Копистинський: не слухати наказу пана свого і пострадати з людьми божими краще, ніж придбати вічну погибель, приставши на скороминущу втіху з іновірними. Молилися, щоб Бог не дав святу віру в посміх мерзкому відступникові, і за два дні до латинського Різдва нагло розболівся той Герборт. Слуги його, зрозумівши, що це з їх паном приключилося за обиду божих слуг, зараз побігли до темниці, щоб випустити священиків, але поки добігли до темниці, пан їх нещасливо випустив свою душу злу. Слуги ж божі чудесно звільнилися з в’язниці" (л. 30).

"Року 1630, на Благовіщення, в селі Замойського Пискурівцях, в землі Белзькій один господар – "лях" – велів свому наймитові, православному, переорати ниву, де було посіяно озимину: бо не видно було, щоб сходило, і не можна було вже сподіватись, аби зійшло. Наймит сказав: "Пане, в нас, на Русі, сьогодня велике свято, працювати не годиться, і я орати не можу, а до того не треба тратити надії, але на Бога вповати: ще не пройшов час сходити, і не треба Бога гнівити". Але господар примусив його запрягти волів і вийти в поле. Вийшов наймит з його сином, але орати таки не насмілився. Господар вийшов подивитися, чи оре, і побачивши, що стоїть дурно, почав його лаяти: "Нема свята, Благовіщення вже минуло, верзеш ти з своїм руським святом, іди ори і більше не говори незнащо". Але той послушний син церкви волів не послухати свого господаря, ніж божий закон переступити. Бо слуга повинен слухати свого пана, доки він не наказує чого-небудь, противного волі божій. Він сказав господареві: "Позволю тобі й убити мене, коли хочеш, але працювати в свято не буду". Господар, налаявши його, став орати з сином, а наймит пішов до села. Ідучи, побачив темний вихор, як ішов на господаря його, як тьма, – і покрутився й став невидим. Наймит подивився – і нема ні господаря, ні його сина, ні волів, ні рала. Побіг на село і порозп овів усім. Люди вийшли на поле і не знайшли нікого, і досі не знайшлося: втратив його Бог за те, що глумився з благочестя" (л. 51).

"На Покутю за Галичем 3 милі, на горі над Тисьменицею 1 була церква з тесаного каменя, поставлена, як казали, двома братами з бояр руських. Коли молодший брат відступив від православної віри і пристав до зловірної латинської, половина церкви, ним збудована, до фундаментів упала і розвалилась, а половина старшого брата стояла до р.1611. Тоді Януш Потоцький, воєвода брацлавський, велів розібрати й ту половину, що лишилася, на будову "пирга се єсть башни" в місті своїм Єзуполі. Коли він з жінкою поїхав подивитися, як її розбирають, великий вітер вхопив їх і трохи що не вкинув з возом і кіньми до ріки. Він, невважаючи на це, не припинив розбирання, доки не збудовано башту, як він хотів. Коли ж з тої башти вперше звелів він з гармат стріляти, впала вежа аж до споду" (л. 50).

1 На боці: під Єзуполем, під с. Ганнусівкою.

"В Кам’янці-Подільському у внутрішнім городі єсть дерев’яна церква Покрови, поставлена кн. Коріятовичами – там їх тіла лежать, і вона стоїть досі: "Епарх або староста", Брезкий на ім’я, лютеранської єресі, не тільки що заборонив священикам правити службу, але в наругу православній вірі ще й коней велів там поставити. Другого або третього дня велів вивести коней, щоб подивитися на них, як то мав звичай, але як їх вивели, виявилось, що вони всі сліпі. Дуже розсердивсь і, не беручи на розум сили божої, задумав церкву зруйнувати. Тоді Бог, не терплячи образи церкви своєї матері, затьмив і йому самому очі сліпотою. Тоді "епарх", зрозумівши кару божу, очистив церкву і, покликавши православних священиків, віддав їм, щоб далі в ній служили, як перед тим. Тоді став видіти, за те таку уставу священикам видав – випросивши на підтвердження королівську грамоту, аби кожного свята і кожної неділі один з міських священиків по черзі відправляв там службу, а як не відправить, то староста візьме дві яловиці з міської череди за попову вину" (л. 29).

Приклад чудесного покарання православного магната за знущання над православним монастирем:

"Року 1629 січня 26 записав я, Петро Могила, архімандрит і т. д. від багатьох достовірних свідків, від митрополита Ійова Борецького, самовидця цього чуда, і від братії Межигірського монастиря. Року 1614 Василь Воронич, писар земський київський, захопив озеро Межигірського монастиря, Косор на ім’я: прогнав монахів і їх людей з сітьми і послав своїх. Ігумен межигірський Гедеон з братією всяко просили його, щоб він відступив від того озера, бо ніколи воно до нього не належало, а монастир з давніх часів годувався цілий рік рибою з того озера, але Воронич не слухав і навіть погрозив: "Коли здибаю (на озері) ченця з вашого монастиря, як злодія, велю його повісити". Тоді ігумен наказав ченцям піст і молитву: рано сто поклонів, стілько ж у полудні і ввечері. Коли почали співати в церкві молебні всім собором, приходить слуга Воронича і просить ігумена й братію помолитись за нього, бо того дня він тяжко захворів, так що не знати, чи й застане ще його живого. Почали правити молитву, коли приходить інший посланець – кликати, щоб ігумен прийшов з братією і посвятив над ним оливу. Ігумен пішов і посвятив, але хвороба не проходила. Хворий признав свій гріх перед ігуменом, вернув монастиреві озеро і сіті свої, і страву, привезену для робітників, і так помер". Це останнє слово потім зачеркнене, і Могила дописав подробиці тяжких передсмертних мук. По цім коротке поучення: "Написав я це, аби побачили всі, хто кривдить монахів, як скоро мститься Бог за своїх вибранців, що кличуть його вдень і вночі" (л. 3).

Популярною темою легенд і оповідань була дивна доля Острозьких: як звівся цей рід і маєтки його перейшли до католицьких рук.

По смерті кн. Олександра Острозького вдова його з дому Костків, прославлена своєю католицькою ревністю, за намовою своїх дорадників-єзуїтів вигнала 1610 року з парафії православного священика (з дальшого виходить, що мова тут про місто Ярослав, що належав до цієї кн. Острозької, а відставлений священик – це Лаврентій Зизаній).

Посадила на його місце "одступника" і силкувала своїх підданих, щоб прийняли унію: садила до в’язниці, накладала грошові кари й інші біди їм чинила. Але піддані все зносили, за 12 років ніхто з них не відступив від православної віри, і нарешті Бог припинив цю пробу їх: в самий день, як ту церкву відібрано, в великий четвер перед Великоднем родичка княгині, також з родини Костків, латинська ігуменя, заснувши ввечері по молитвах своїх, побачила мужа благообразного і світоносного, і він наказав їй іти до сестри і остерегти, що вже Господь не буде далі терпіти її знущань над руссю і спустіння церкви своєї, і коли вона церкви православним не поверне і не лишить їх надалі в спокою, нагло помре лютою смертю.

Як прийнято в агіографічній літературі, ігуменя і раз, і другий не надала значення цьому видінню, ще за третім разом той "муж c яростію" загрозив їй, що коли вона зараз не остереже сестри, то рано помре сама, за нею сестра і все місто пропаде. Тоді ігуменя веліла зараз запрягти коней і поїхала вночі до сестри. Та, вислухавши, скликала рано своїх ієзуїтів, й ігуменя розповіла їм усе під присягою.

Єзуїти вважали її за святу людину і не сумнівалися в правдивості її слів, "але з зависті і гніву, що мають на православіє", веліли їй нікому того не оповідати, а княгині так сказали: "Краще вернути русі церкву, ніж би ти мала через те щось потерпіти, але не треба, щоб вони знали, що сталось, аби з того не укріпилася руська віра; зробимо таке: покличемо старшину міста, нашої віри, і наустимо їх, щоб вони покликали міщан руської віри і, нібито жалуючи їх стражданням за віру, намовили їх іти до тебе і просити, щоб ти вернула їм церкву, а вони, мовляв, з свого боку проситимуть за них; ти ж наче упрошена ними це зробиш, і ніхто не знатиме, що сталось".

Так і намовили вони католиків, і ті, покликавши руських міщан до магістрату ("в притор" – як у Євангелії про Пілата), говорили з ним так, як їм сказали ієзуїти. Але православні боялись стягнути на себе нові кари від княгині і говорили їм: "Знаєте, панове, скільки ми витерпіли від пані нашої і від вас за православну віру і за цю церкву, що ви нам силою відібрали на великий жаль наш. Скільки разів ми прохали її, кроваві сльози проливаючи, і своїми проханнями тільки до гніву її приводили. І тепер боїмось і не хочемо її прохати, аби не підняти на себе ще гіршої нагінки". Ті їм відповідали: "Повірте нам, що не буде вам нічого злого; ми певні, що коли нині підете з нами і ми попросим її, вона сповнить наше прохання, і вернемося від неї з потіхою". Тоді православні сказали: "Нехай буде воля господня, перетерпіли ми вже для нього великі біди, нехай робить з нами, що хоче, ми готові й померти за святу віру східну, ідемо з вами, як радите".

Так і пішли до княгині разом, ляхи і русь. Вона ж, нібито нічого не знаючи, своїм звичаєм, але не з гнівом, як бувало, але спокійним голосом сказала до них: "Що ж це ви, схизматики, панове русь1, може, пізналисьте правдиву віру, хочете залишити свою схизму і з тим приходите?" і т. д. Вони ж однодушно почали прохати, щоб їм повернено церкву і дозволено мати при ній православного священика. Княгиня, заплакавши2, сказала: "Я думала, що ви пізнали правду і прийшли приєднатися до нашої віри; але коли ви такі уперті3, нехай уже сам Бог нас напутить на свою правду, як хоче, а я вам церкву вашу вертаю, тримайте при ній священика вашої віри не уніата і за мене Бога моліть". Вони, почувши це над усяке своє сподівання, бо княгиня заклялася, що в її маєтку, в Ярославі, поки вона жива, не буде церкви неуніатської, – подякували Богові, що обернув її серце, і, поклін її віддавши, з подякою й утіхою вернулись до своєї церкви. Ігуменя ж, бувши при тім, як вони прохали княгиню і вона дозволила їм мати православного священика, сказала тим русинам: "Я вам скажу і священика, щоб ви взяли до своєї церкви". Вони сказали: "Добре, пані, тільки аби православний, бо уніата не хочемо". Та відповіла: "Не уніата, але вашої віри скажу вам, котрого, і ви знаєте добре", – і назвала їм Івана з Рижкової Волі 4, що за милю від Ярослава.

1 Написано було: "Что єсть развращенная панове Русь", потім "развращенная" зачеркнено.

2 Слово це лишилося непрочитане в Голубєва, здається: въсплак(ав)шись.

3 Написано було: "упорни", іншим чорнилом, але тою ж рукою закреслено і дописано: "непокорива".

4 Написано було: "Єдином стадій", поправлено на: "миля єдина".

Вони ж, знаючи його за православного, прийняли його з радістю, і досі пробувають у православній вірі. Могила додає, що це він чув від багатьох мирян і шляхти, які чули це від самої тої ігумені, і записав це на покріплення православних, аби ніколи не тратили надії на поміч божу і не говорили, як то говорять декотрі: забув нас Бог і відвернув лице своє1.

1 Ориг., л. 9, дата: писано року 162 (останню цифру поправлено невиразно) мая в 16 день в Мостисках, Голубєв: "в Кос...ках", але в рукоп. досить виразно: "в Мост...ках".

Друга повість на цю ж тему, її продовження:

"Після смерті Олександра Острозького лишилось два малі сини: Константин і Іван, хрещені в православній вірі, мати ж їх Ганна Костчанка, хотіла їх обернути на свою латинську віру. Тому віддалила їх учителя Лаврентія Зизанія Тустанівського і відставила від ярославської церкви, а синів намовила, щоб відреклись від батьківської віри. Коли вона їх намовляла, подвигнув Бог одного латинського священика Станіслава, з ярославського передмістя, від костела св. Якова. Він прийшов до княгині і сказав: "Перестань одвертати дітей від батьківської віри, бо знищиш до решти дім Острозьких; обидва сини помруть малими, і не потішишся з них, а тебе саму гнів божий постигне; коли ж даси їм вирости в батьківській вірі, Бог їх умножить і звеличить, як батька і предків, і тебе поблагословить".

Але єзуїти, почувши це, сказали: "Не треба слухати цього божевільного, не знати що говорить", – і вона незадовго потім намовила своїх синів, що вони приступили до латинської віри, висповідались і запричастились в фарнім великім костелі, і співано з цього приводу звичаєм латинським Те Deum laudamus. Тоді знову прийшов той священик до княгині, що була з синами в костелі, і сказав так, що чули всі: "Тішишся, княгине, і співаєш Те Deum, але незадовго побачиш їх на марах мертвих і гірко заплачеш!"

А вже перед тим була така наука княгині і пророцтво про синів: в серпні 1609 року прийшов до Рівного, до війта Тимофія Ольшевського, якийсь прочанин, дав йому листа, писаного лядським письмом, і впросив віддати княгині, бо сам він не може піти до неї через таку далеку дорогу. Війт, не вміючи сам лядського письма, попросив одного шляхтича латинської віри, "письменника доброго", аби йому прочитав; той, прочитавши, не хотів сказати, що там було написано: "Війте, – сказав, – або спали, або подери, не буде тобі з добром, коли віддаси княгині – там зле пророцтво про погибель дому Острозьких". Але війт таки ублагав його, що він прочитав, а в листі було таке по-польськи 1:

"Милостива княгине Ганно! Я, Ілля пустинник з пущі Наревської, що прожив у тій пущі 17 років, годуючись зіллям і сухими ягодами. Коли ж люди почали знати про моє життя і до мене приходити, я пішов до Кракова, потім до Львова 2 – там побачив церкви руські, про котрі доти ледве чув, і їх богослуження мені сподобались, звідти пішов до Острога, де прийшли мені в пам’ять ті великі князі Острозькі; приглядавсь я там їх богослуженню, і дуже воно мені подобалось.

1 Лист скорочую, він вписаний по-польськи, і, можливо, й ходив по руках як окремий літературний твір.

2 Далі цього листа писано рукою іншою.

Бувши там, пригадав, що колись чув про Київ і печери з мощами святими; побувавши й там, пустився до Святої землі. Але на третім ночлігу під деревом, під час молитви, з’явився мені ангел з огняним мечем і наказав мені, аби я йшов до тебе, княгине Ганно, і загрозив тобі гнівом божим, аби ти синів своїх від віри не відводила. Бо коли вони зістануться при вірі батьківській, вивищить Бог Константина – як їх предка Константина, а Івана – як їх предка Івана, будуть довговічні і щасливі, і тебе Бог поблагословить. А як відведеш їх від віри, вони помруть одного року, не дочекавшися панства свого, а тебе хробаки живу з’їдять, і до пекла підеш. Це я під присягою оповідаю. Писано під деревом, де мені ангел божий з’явився".

Вислухавши цього листа, війт сказав: "Як вірний і жичливий слуга я цього листа не роздеру і не спалю, а відішлю княгині, аби й мене кара божа не постигла". Улятицький же пояснив, що він знає, який то пустинник – називається Хоментовський. А листа, крім нього, читало багато шляхти (вичисляються ймення) і ровенських міщан, інші ж, що читати не вміли, чули від тих, що читали, і досі це оповідають. Війт же переслав його з десятником Петром до княгині. Але та, послухавши єзуїтів, не прийняла цього як божу пораду, а веліла того війта огнем спалити, що то він як русин видумав того листа і написав у нім такі образливі речі. Доходили того довго в Рівнім, чи то він написав, але що було багато свідків, таких, які бачили й того подорожнього, як він листа війтові давав, а війта знали за людину просту, що по-польськи не вміє і листа такого зложити не могла, тому його не спалили, тільки в нічім не повинного старця вигнали з міста, в чім був, позбавивши всього (а був багатим); потім і жінку, і дітей його вигнали, заграбивши все майно.

Але за 9 років, як ті молоді княжата повернулися з країв італійських й інших, збулись пророцтва і того священика, і того пустельника: вмерли оба того самого року, 1618. Перший, старший Константан, що його по-лядському перехрестили злощасно на Адама 1, нагло захворів у Люблині на дворі Стадніцького і, недовго поболівши, помер. А рівно за рік того самого дня і години, в тім самім місті й домі помер скорою смертю молодший Іван, і так на цих двох скінчився славний і побожний рід кн. Острозьких через відступство від православної грецької віри".

1 Було написано: Александр, зачеркнено і написано іншим чорнилом: Адам. Перед тим Адамом названий був молодший, і це лишилося невиправлене, оба Адами, видно, не могли дійти кінця з тими новими "злощасними" йменнями.

Наступає ліричний відклик до останків української й білоруської аристократії —

"благородіа Россійского православного рода оставшіа отрасли", аби не відступали від православної віри, а котрі відпали – аби вертали до неї, аби не стягнути на себе гніву божого: "Въспомяните убо себЂ, о преславный благочестивый роде россійскій, колико множество князей и благородных домов имЂ Малая Россія, и како донелиже в правовЂріи греческом, не преступающе предЂлы, ихъже богоносный положиша отцы наши, пребыша, – възвеличени, славни и умножени быша; благословяше бо их десница Вышняго, ей же покоряхуся. Єгдаже от православіа отступиша, абіє въскорЂ c шумом погибоша, и память их ищезе, богатства же, грады, села и множество подданых, в них же не надЂяхусь, чуждых впадоша руки. О благовЂрного рода исчадіе! Не зрите маловременную мира сего и скоро погибающую славу, нъ на небесное мздовъздаяніе взырающе, в правовЂріи крЂпитесь, ниже прельщайтесь почестными вЂка сего, як сЂнь мимоходящими, от вЂры отступити, почести и небесные вЂнца понимающе. Не мозЂм временных ради вЂчных честіи погубляти. Не ревнуим лукавым, ни завидим творящим законопреступленіе; зане (як же видим) як трава скоро иссыхают, и як зеліє злака скоро отпадают. Нъ мужайтесь и да крЂпится сердце ваше, и потръпите Господа, и той изведет як свЂт правду вашу, и судьбу вашу, як полуднє; повинуйтесь Господеви и умолите и, сЂмя ваше в благословеніи будет, будЂте вЂрни до смерти, и даст вам вЂнец живота, здЂ же на земли благословит вас, и як звЂзды небесныя умножит, и як песок въскрайній моря сЂмя ваше распространит" (л. 23 – 6).

Я дав багатенько матеріалу з цих Могилиних записок – все, що вважав характернішим для особи автора і його доби. Всупереч ходячим поглядам я високо ставлю ці записки як літературне відбиття епохи. Пок. Терновський, друкуючи невеликі виписки з них у р. 1882, вважав потрібним звинятися перед читачами за такої невисокої марки літературу. Пояснюючи занедбання записок Могили – той факт, що вони хоч, видимо, часто перечитувались на протязі трьох століть (про це свідчать дуже заялозені і обтріпані листки рукопису), так і не знайшли собі видавця, він пояснив це тим, що ці писання здавались їх читачам нижчими від репутації великого митрополита і прийнятого для нього пієтизму:

"Записки П. Могили не спиняли на собі уваги дослідників. Про існування записок знали, дехто, може, й перегортав їх у рукопису, але ні читати, ні видавати не квапився. Хоч як може дивувати така холодність аматорів старовини до цих записок П. Могили, але пояснити їх легко. Мабуть, і ті немногі, що перегортали їх, з незадоволенням відходили від них. Від записок Могили чекали чогось більшого, кращого; вони здавались занадто простими, наївними, забобонними, в кожному разі не такими, які б годилося писати Могилі – може, навіть вони понижували його історичну вагу". І, навівши кілька взірців, він кінчав: "Неправда ж?" По прочитанні оповідань П. Могили його моральний образ малюється дещо іншими рисами, ніж ми звикли собі його уявляти. Перед нами не відважний реформатор, не промотор освіти й зручний адміністратор, а перш за все поборник православної віри, наскрізь перейнятий уявленнями, які інший реформатор Петро Вел. не вагавсь уже прозивати "старечими бздурствами" (на початку автор нагадує висказ одного з старих письменників, що, мовляв, не знати, котрий Петро перевів значнішу реформу і вартніший прізвища великого, чи цар Петро, чи Петро Могила? І сам висловлюється за те, що хоч ці два Петри між собою і не рівні, але міряти їх одного до другого можна, особливо маючи на оці їх роль як організаторів освіти) 1.

Я мав нагоду раніш оцінювати роль Могили у сучасному культурному житті 2 і не бачив тоді й тепер не бачу підстав надавати якесь епохальне значення Могилі як носієві освіти й поступу. Пізніш ми ще до цього повернемося, тепер же зазначу, що, невважаючи на своє старовірство, темну реакційну середньовічність (характеристичну взагалі для "реформованої" Могилою церковності), згадані тут писання Могили не тільки як вияв "духу часу", але і з огляду на свої літературні прикмети мають повне право на місце в історії відродження київського літературного осередку, в історії української літератури, і особливо це треба сказати про його записки з поля творимої православної легенди. Вони не були дооцінені в своїм часі, недооцінювалися новішими дослідниками нашої літератури, а мають повне право на нашу увагу як цікавий літературний документ доби.

1 Киевский митрополит Петр Могила. Биографический очерк. "Киев. Стар.", 1882, IV, с. 1, 24.

2 Історія України, VIII, ч. II, л. 99 і далі.

Тріумф Могили і могилянства. Писання, йому присвячені. Роки 1629-1631, з котрих головно походять розглянені вище писання Могили, були в нього повні доволі гострих і тяжких переживань. Широкі круги громадянства засудили церковну політику, до котрої він прикладався, – плани релігійного компромісу, наближення української церкви до католицтва, об’єднання з унією, хоча б і за ціну переваги над нею, і т. д. Нагадую хронологію: зима 1628 – 9 – рефлекси провалу планів Смотрицького, Могили, Борецького; літо 1629 – зірваний собор у Києві; зима 1630 р. – боротьба за митрополію, літо 1631 – вибір і посвячення Ісайї 1.

1 Хронологізація приблизна.

На митрополичний престол кінець кінцем вибрано, против нього, його противника – представника непримиренних православних традицій Ісайю Копинського. Було в цім багато неприємного для Могили як для голови Печерської Лаври, що один з її старих стовпів – старець Антонієвої печери протиставлявся молодшому архімандритові як носій справжніх, непідозрілих православних традицій у докір його забігам у двору, магнатів, біскупів і т. д.

Трудно вгадати, скільки свідомого й надуманого плану було в Могилиних аскетичних ухилах цих років, віддзеркалених у його творах 1629 – 31; скільки було свідомого бажання вибити зброю з рук противників, заявивши себе гарячим прихильником аскетичних традицій печерських, балканських, святогорських (є серія святогорських повістей серед агіографічних записок цих років) і старого православного благочестія – не гіршим від котрих-будь його прихильників. І скільки було тут підсвідомого прагнення в цій напруженій і непевній боротьбі знайти в повишених релігійних настроях своє, внутрішнє оправдання для походу врозріз з бажаннями і настроями громадянства, в конфліктах з санкціонованими канонічними формами, котрі йому доводилося зчиняти в своїх змаганнях за владу.

Могло бути одно і друге, навіть поруч себе. Могилі треба було показати, що його церковний опортунізм і лоялізм до католицьких правлячих кругів ніскільки не розминається з православним ригоризмом; що його запозичення освітніх, шкільних, літературних засобів у "Арістотелів і Ціцеронів" з католицьких рук, з єзуїтських колегій, ніскільки не шкодять чистоті "східної грецької" догми, святих традицій Києва й Печерського монастиря. Тим, може бути, треба пояснити, що, осягнувши свої завдання, здобувши рішучу перевагу над противниками, Могила залишає свої аскетичні і гімнологічні вправи, не друкує своїх канонів, ні "Патерика" – в них уже не було потреби. Після того, як він доказав громадянству чистоту свого православія, переконав, що він добивався кермування українською церквою в інтересах її скріплення й процвітання, а не запродання й пониження, і дістав від суспільності ухвалу своєї діяльності, правовірність церковної і народної заслуги, він уже не потребував зовнішніх доказів своєї правоти – ні перед суспільністю, ні перед сумлінням. Він оправдав себе, свою тактику, свою манеру поведінки, він міг спочити на лаврах. Роки 1629 – 1631 були роками проби, "искусу". Могила мав підтримку магнатів, біскупів, королівського двору, але широкі круги громадянства ставилися проти нього невірно й неприхильно. Він будував свою кандидатуру на митрополію, маючи за собою "плечі", – протекцію офіційних і офіціозних кругів, але холодний вітер віяв на "воєводича" з братства, з міщанських, з козацьких, з попівських кругів.

2/12 березня преставився Борецький, лишивши тестамент 1, цікавий формою і змістом як гідне відбиття індивідуального образу цієї людини і цікавий документ часу, його ідеології і побуту, навіть літературної техніки.

1 Пам’ятники, II, с. 407 – 10, з ориг. бібліотеки Київ. академії: на документі митрополитанська печатка з образом архангела Михаїла і підпис Борисковича: Іс. Б., смиренный єпископ православный, блюститель митрополій києвское.

"Во имя отца и сына и святого духа, святыя животворящія троицы, єдиного истиного Бога нашего, аминь.

Безначальный єдиносущный сын, слово божие, Бог и отец Господа нашего Іисуса Христа, жродло премудрости и всея вселенныя, всЂх видимых и невидимых речей творец, яко сам рачил, так то все предвидяцим оком и найвышшою премудростию своєю справил, же сотвориши человЂка на хвалу свою, конец живота ему смертю умерти ознаймил; єднак же, яко ся сам все вЂдаєт, для того час албо годину тоєє смерти только в своей вЂдомости заховал, а пред человЂком утаил. Которого то часу албо смерти нашое поневаж не вЂдаємо, прето ж спаситель наш Господь Іисус Христос, правдивый сын божій, рачил нас упоминати, абысмо завше, на каждый час молячись Богу, чуйными и на тую то смерть готовыми были, якобысмы с добрым умнением перед судом божим стати могли.

За которым то таковым сына божого напоминанєм, и я раб божий Йов Борецкий, митрополит києвский, галицкий и всея Россіи, и игумен монастыра Михайловского, церкве Золотоверхое, над Києвом, ачколвек на сесь час хорий, але пятма смыслами телесными, то єст видением, слышением, смакованием, повонянем и дотыканием, и трема силами души моее, то єст розумом, паметю и волею, добре здоровый; в которой то хворобе моей телесной, єднак, яко в непевной речи, сподЂваючись быти ближшим к смерти, а нежли ку животу, – прето єще за доброє памети, целого и зуполного розуму и досконалое вымови, первей о души, а потом о маєтностцы убогой, которую мы Господь Бог за старанєм моим дал был, хотячи певноє и неотмЂнное постановенє учинити, тот нынЂшний тестамент мой, порядком нижей йдучим, таковым способом споражаю.