Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 46 страниц)

Наука чернечого послуху подана на прикладі Мелетія Смотрицького. Перед своїм постриженням жив він при Л. Карповичу за послушника. Зібрався Карпович з ним кудись їхати і перед дорогою став на ранішню молитву, зачинившися в келії. Молився довго, і Смотрицький кілька разів приходив під віконце і кликав: "Отче, час уже спішитися в дорогу". Старець не відповідав. Смотрицький, унудившися, намовив служку Йосифа запрягти коней, а сам, не взявши благословення у старця, що все ще молився, поїхав вперед. Старець, скінчивши молитву, вийшов з келії і, побачивши запряжених коней, спитав, хто їх велів запрягти. Погонич сказав, що йому Йосиф сказав запрягти. Старець велів коней розпрягти і дати їм їсти, а Йосифові велів обцілувати всі бруси, з котрих заложена келія, ноги столові і піч за те, що без благословення його розпорядився. Коли виїхали – бачать Смотрицького: щось йому поломилося в дорозі (тут зіпсоване місце, яке затемнює зміст). Впавши на коліна, він просив пробачення, що виїхав без благословення і поніс за це кару. Старець сказав: "Бог простить, але бачиш, що непослух завсіди такий кінець має, молитва ж ніякого діла не затримує, а тільки помагає" (л. 6).

На тему чернечого майна. "Розповідав нам ієросхимонах Доротей, намісник межигірський, як він з ігуменом Родіоном постригав у схиму ієромонаха Макарія. Був він колись кравець і мав 40 золотих і різну дрібнішу монету. Захворів, і коли його постригли в схиму, почав кричать: "Візьміть з мене цей тягар!" – "Що за тягар?" – "Ці прокляті гроші; візьміть їх від мене, прошу!" Коли намісник забрав їх до монастирської "полати" (скарбниці), прийшов до доброго настрою той старець і дякував: "Полегшили ви мені сумління, забравши те прокляте майно, і хороба моя полегшала, і на сумлінні не чую ніякого тягаря". І так радісно одійшов" (л. 5) – потім дописано побожне поучення, кількома наворотами, ще розширене дописками на боці.

"За архім. Плетеницького був у Печерському монастирі, в Троїцькій больниці, хворий старець; коли він умирав, архімандрит прийшов до нього і спитав, за звичаєм монастирським, чи він забуттям або з сорому не полишив чогонебудь на сповіді, або, може, має якісь свої речі. Він відповів, що висповідався з усього, що пам’ятав, і речі віддав, які мав. Потім він помер, і, обрядивши, його тіло понесли до могили, співали вже провід, і архімандрит був при тім, аж больничар приходить з гаманцем: каже архімандритові, що це він, опрятуючи постіль, знайшов під нею – куди то віддати? Архімандрит дуже здивувавсь і засумував, спитав його духовника, чи покійник сказав йому про це, коли ж той заперечив, закричав архімандрит: "Уже загинув, горе мені і братії, горе цьому окаянному, він осудив себе, затаївши гроші!" Велів припинити одпівання і кинути його до могили. "Не варт, каже, християнського похорону!" Кинули його в могилу, архімандрит узяв гроші і з плачем кинув на тіло, приказуючи: "Затаїв єси, як Ананія і Сапфіра перед апостолами, буде твоє срібло з тобою в погибель". І так усі розійшлися з страхом і плачем, не докінчивши похорону" (л. 14, не зачеркн.).

За Єл. Плетеницького був у лаврі старець Феодосій, москвитин, дуже подвижний. Диявол же, бачачи його піст і подвиги, задумав його спокусити лакомством ("сластолюбієм") і вложив йому гадку, що не гріх монахам їсти м’ясо, і таку охоту до м’яса в нім розпалив, що той почав говорити: "Коли не з’їм м’яса, то вмру і буду засуджений як самовбивець" 1.

1 Цей початок досі вписаний іншою рукою, не Могили, далі його рука.

І так не пізнавши спокуси, післав свого послушника, щоб купив йому м’яса і спік. Коли принесено йому, сховав він то над піччю, чекаючи часу, щоб з’їсти, аби ніхто не бачив. Години за дві зачинив двері і взяв миску з м’ясом, коли відкрив – сморід великий пішов відти, дивиться, м’ясо повне хробаків. Побачивши таке, опам’ятавсь і, кинувши м’ясо, впав ниць на землю, просячи в Бога пробачення. Довго так лежав і плакав, потім показав те смердяче м’ясо братії і розповів свій гріх. По цім приложив піст до посту, сльози до сліз і молитви до молитов, став подвизатися ще більше, ніж перед тим. Це розповіли нам братія, особливо ж намісник наш Філотей Козаревич, 1629 р. 3 сент. (л. 15 не зач.).

Коли в р.16... приїхав з Греції на Русь Іосаф – митрополит монемвасійський і пробував в Унівськім монастирі, приїхав до нього по благословення скитський старець блаженний Єзекіїль. Митрополит радо прийняв його і лишив на обід; знаючи його святе життя, схотів його випробувати, чи єсть в нім благодать божа. Знав, що старець не їсть масла ні яєць і велів наперед приготувати всі страви на маслі. Коли принесено їх і за благословенням митрополита всі почали їсти, а старець тільки хліб, не рушаючи страв, митрополит сказав йому: "Чому не їси, старче?" Він поклонився, але нічого не сказав. Митрополит підніс руку, благословив і сказав: "Їж, старче, благословено тобі". Тоді старець з поспіхом узяв ложку, але тільки один раз з’їв, а потім положив і більше не їв. Митрополит, побачивши, що він більше не їсть, спитав: "Вже благословено тобі, чому ж не їси, старче?" Той устав, поклонивсь і сказав: "Що треба було до послуху, я сповнив, а поза тим, вибач мені, отче". Митрополит, почувши таку мудру відповідь, сказав: "Дійсно, справедливо називається старцем, і далі повинен так називатись". І далі велів подавати йому страви без масла. Бач, який був мудрий цей преподобник: послух показав, і повздержність заховав, і всім присутнім показав добрий приклад" (л. 10).

З серії чуд передусім ті, що прославляють Печерський монастир, – вони всі ввійшли потім до "Тератургіми" і вичеркнені в записнику:

"Р. 1621 приїздив кн. Павло Курцевич відвідати свою матір, що була черницею в жіночім Печерськім монастирі. Був він хворий на очі, так що не міг сам ходити, а його водили. Тодішній намісник печерський Кипріян Лабунський нарадив йому замовити собі літургію в Антонієвій печері і потім помити очі водою, зачерпненою хрестом Марка Печерника. Він послухав, і зараз по тім, як він собі помив очі тою водою, перестали вони боліти, але ще не бачив. В дорозі ж "на Київський город", коли він ішов "Вздихальницею" і зняв пов’язку з очей, побачив усе, навіть і те, що далеко за Дніпром, і з того самого були йому очі здорові. Це він сам розповів, приїхавши до Печерського монастиря, на Успеніє 1629 року" (л. 11, перечеркнено).

"Р. 1625 син шл. Миколи Скаревського 1, бувши під корогвою Одривольського, коли військо лядське йшло на козаків на Курукове, переходячи під Білою Церквою Рось, утонув у ріці.

1 На боці: "Имене пытати" – довідатись ім’я.

Поки його товариші покликали з міста рибалок і ті його гаками витягли з води за ребро, минуло більш двох годин; качали його на бочці, але не було надії його оживити. Тоді деякі з його родичів, чувши про чуда, що діються тим, хто роблять обітниці Лаврі Печерській, впавши на землю, з плачем обіцяли за себе і за нього, що підуть до Печерської Лаври церкви помолитися святим і послужити якийсь час. І зараз той безнадійний молодик наче з мертвих воскрес: встав і почав говорити. Всі, побачивши таке чудо, прославляли Пречисту, молодик той з родичами своїми пішов, прийшли до Печерського монастиря і розповіли всім це чудо, і нам розповів це самовидець Ян Пігловський і ті, що чули від самих "в оброцЂ бывших" – тих людей і самого молодика, що відбували обітну працю" (ор. 45, зачеркн.).

"Розповідав нам Ян Древецький, скарбник київський, про чоловіка одного Івана з с. Зарубинець, що він держить від пані віленської. Біс його люто мучить зчаста, і щоб позбутись його, обходив він місця латинські і уніатські, де, мовляв, бувають зцілення, – Сокаль, Лежайськ, Святий Хрест, Кальварія, Ченстохова, Журовичі. Приймаючи їх віру, сповідавсь і причащавсь, але нічого то йому не помагало. Року ж 1627 прийшов до Печерського монастиря, і коли священик проголосив: "Ізрядно о пречистЂй", біс голосно закричав з нього: "Маріє, не муч мене, вже виходжу з нього!" І вийшов. Чоловік упав як мертвий, так що люди настрашились, але по скінченню богородичної пісні встав здоровий і пішов, і з того часу був здоровий" (л. 21, зачеркн.).

"Розповідав Олександр Вельгорський про свого брата на Волині: захорував гарячкою і не міг встати. Але одного разу покликав його і просить послати до Печерського архімандрита, щоб дав йому монастирського вина – "вірю, каже, що як тільки покушаю, зараз буду здоровий молитвами Пречистої". Він то зробив, і за кілька день посланець приніс від Єл. Плетенецького вино. Хворий випив з півгорнятка і заснув, а за годину встав, убрався, почав ходити, казав дати їсти, і був з того часу здоровий" (л. 21, зач.).

Особливо улюбленою темою була кара божа на тих, що глузували з мощей, зневажали їх або відривали собі частини.

"Один шляхтич, вояк Гражевич, латинської віри, прийшов з товаришами до Антонієвої печери і там насміхався з мощей, не слухаючи осторог ченця-доглядача. Але коли вийшов, стратив розум, і тимчасом як його товариші пішли геть, він ходив і ходив навколо церкви. Було це перед полуднем, ченці по благословенні пішли до трапези, поїли і пішли до келій, а він усе ходить; ченці ж, божим промислом, нічого його не питали, аби навчився, як то зле глузувати з святих. Прийшов час вечірні, а він кружляє навколо церкви. По вечірні, коли всі сторонні мали виходити з монастиря, один з ченців підійшов і спитав: "Що це ти, пане, цілий день кружляєш навколо церкви? Вже вечір, всі розійшлися, і час замикати браму, іди на своє помешкання". Підійшли і інші братія, бачачи їх розмову. Він відповів: "Знаю, як я прийшов і з ким, та не знаю, як це я так не можу вийти звідси: не знаю дороги, і воріт не можу знайти, і так ходжу як дурний, як бачите". Той спитав його, чи він не согрішив чим тут. Признався, що, бувши в печері, багато наговорив на святих, – "і бачу, це мені Бог таку кару на мене попустив". Його повели до печери, і він там припадав до мощей, прохаючи пробачення, і прийшов до розуму. Другого ж дня прийшов, попросив відправити службу в печері і пішов додому, славлячи печерських святих. Розповів це ігумен Сильвестр, сам чувши це від Гражевича, і багато інших, "а я записав се 1629 р., окт. 2 в славу Богові" і т. д. (л. 14, зач.).

"В 1627 приходив до Печерського монастиря якийсь шляхтич-кальвініст з Помор’я, як то звичайно приходять з різних далеких країв"; ім’я його Могила хотів дописати, але, видно, не довідався. "Посміявся з ікон, мощей, обрядів, але коли зайшов до печери св. Антонія, обхопило його таке розчулення, що він зі слізьми покаявся з усього і признав, що віра грецька правдива, і, вийшовши з печери, пішов до Михайлівського монастиря, до митрополита Борецького, і просив його прийняти до православної церкви. Бажання його сповнене, і з тим він поїхав додому, – оповів це Могилі сам Борецький і багато з печерської братії" (л. 11 перечеркнено).

"Шляхтич Ян Піглавський, латинської віри, розповідав Могилі 1, як він 1628 р. відвідав Печерський монастир з кількома товаришами, чувши багато славного про нього, заходили до Антонієвої печери і потім пішли до міста.

1 "Аз же Петр Могила великій архимандрит святыя великія чудотворныя Лавры Печерскіа Кіевскіа" – ці слова (потім зачеркнені) – ще одно з свідоцтв авторства, які усувають гадки, що, може, ці записки були писані для Могили.

Але один пахолок, Лементовський на ім’я, розхворувався так сильно, що прийшлось його нести. Покликали лікаря, але він не міг вгадати хвороби; нарешті стали догадуватися, що, мабуть, той Лементовський щось наброїв у печері, і він признався, що, побачивши Івана Многострадального 1, він захотів скрутити йому голову на доказ того, що це ніякі святі, а звичайні трупи 2; але як не моцувався, не міг голови тої обернути, а натомість почув у собі лютий біль. Вислухавши його оповідання, порадили йому покаятися за свій вчинок, і дійсно, коли той пахолок почав просити пробачення у Бога і Івана Мн., заявляючи, що він похваляє віру руську, признає її правдивою і вірить печерським святим і їх мощам, – біль його полегшав, а коли потім він пішов знову до печери й помолився – став цілком здоров" (л. 2 – на боці приписано: записано р. 1629 14 січня).

1 Тіло цього Івана закопане по плечі в землі, а голова вистає з землі.

2 "Рекох о себЂ: Не стерплю баснем сим російским, но обличу их блядивыя повЂсти".

"В р. 1606, "як Дмитро-розстрига з ляхами йшов на Московське царство", "церульник се єсть хирург", з роду німець, зайшовши до печери Антонія, відірвав одному святому ногу і, приховавши, виніс до міста і там поклав у себе на полиці. Вночі, коли всі спали, раптом від тої полиці пішов великий світ. Господиня, пробудившись і побачивши світ, подумала, що хата горить, і підняла крик. Пробудившись і полякавшись, усі з тим цирульником вийшли на двір подивитись, з котрої сторони огонь, але не побачили нічого, і в хаті світла не було; подумали, що привиділось, і полягали. Але те саме повторилось тої ночі вдруге і втретє. Нарешті побачили, що світ іде від тої сухої ноги. Тоді світ перестав, хазяї ж допитались у того цирульника, як то він відрізав ногу в печері, не віруючи, що то святі в печері. Тоді хазяї з великою честю положили ту ногу на столі, на убрусі, і свічку засвітили, а рано дали знати "старЂйшинам граду", а ті, під присягою розпитавши, понесли ту ногу до монастиря. Архімандрит же Єл. Плетенецький вийшов назустріч "з клиросом і усіми іконами, з свічами і кадилами", і, внісши ногу назад до печери, прив’язав її до тіла, котрому була відірвана. Цирулик же з переляку втік, так що його і знайти не вдалось" (ор. 43, зачеркн.).

"В травню 1630 р., коли військо польське воювало, все те військо проходило повз Печерську Лавру за Дніпро, і сила їх проходила щодня, щоб побачити святі печери. Дивувалися благодаті божій, що стільки в них нетлінних святих тіл. Але слуга одного сотника (ротмістра) Павла Павловського, посланого від гетьмана Конєцпольського, щоб привести пороми київські (міські) і монастирські під Стайки, ввійшовши до печери св. Феодосія, лаявся, глузував і плював на ці святі тіла. Та коли вийшов і сів на пором, чудо! Як божевільний почав кричати: "Ой печери, печери! Через вас я помираю!" Ті, що були з ним, заспокоювали його: "Не бійсь, нічого з тобою і не буде!" Але він повторяв: "Умираю і жити не можу, бо вбивають мене святі печерські". Так сім день не їв і не пив, вдень і вночі стогнав і кричав, на диво всьому військові, і восьмого дня помер на перевозі в Стайках, де перевозилися за Дніпро. Всі вояки, що там були, бачили це чудо і, повернувшися з-за Дніпра, деякі розповіли нам – між ними і самовидець Казимир Тишкевич, воєводич мінський. Ми ж записали це на осторогу тим, що приходять до печер, і на запевнення, що це правдиві святі, котрих тіла лежать у печерах нетлінні" (л. 28 зач.).

"1625 р., в листопаді, в четвер 1 ... Потоцький, підкоморій кам’янецький, тоді бувши "полковником се єсть стратилатом", вертаючися з війни з козаками, що була на Курукові, прийшов до Печерського монастиря. Тодішній архімандрит Захарія Копистинський частував його, а вояки й слуги пішли в Антонієву печеру оглядати мощі і вийшли відти, чудуючись з такої благодаті, але один хлопець Генрик Мансфельд, німець 2, відірвав у одного святого палець і сховав.

1 Полишено місця на день і на певне ім’я, і вони зісталися незаповнені.

2 Це все приписано на боці: іменем Генрик Мансвел, – німець родом.

Поїхали всі з підкоморієм до міста, а пахолок той ішов ззаду. Коли йшов повз монастир Миколи Пустинного, впала на нього пітьма, так що він як дурний ходив – силкувався йти до Києва і не міг (приписано на боці: і привиджувались йому якісь люди, що скрегочуть зубами на нього і велять йому вертатись і взяте повернути). Побачили його, як він ходить наче дурний, розпитували його і, допитавшись, веліли йому вернутись і покласти палець назад. Він став їх просити, щоб ішли з ним, бо напав на нього великий страх. Тільки побачивши той палець, самі злякалися і пішли з ним, і чудо: стала тьма відступати з очей того хлопця, так що він міг іти потроху, а коли ввійшов до печери й поклав пальця на місце – прийшов до себе, і тьма зовсім відступила від нього. Величаючи печерських святих, пішов він до Києва і оповів панові свому". Пізніша приписка: "Це розповів мені сам Станіслав Потоцький, тоді підкоморій, а тепер каштелян кам’янецький, р.1631, квітня 29, в Потоку, на похороні Стефана Потоцького, воєводи браславського" (л. 44 об., зачеркн.).

Інші чудесні мотиви.

"1629 р. 15 липня, в день в. кн. російського Володимира, нагодилось мені бути в моїм селі монастирськім Рубежівці у слуги мого Станіслава Третяка – святити новий дім, ним побудований. Я, як звичайно, зробив мале свячення води і посвятив дім, а жінка Третякова сховала святу воду, яка лишилася, в шклянці в окремім місці. За рік, оглядаючи ту воду, побачила, що вона перетворилася в вино. Здивувалась і дала славу Богові, а коли я р.1631 20 дня того ж місяця знову був у тім селі, Третяк з жінкою прийшли до мене і принесли ту шклянку з водою і розповіли, як та вода обернулася в вино. Я здивувавсь і, понюхавши, почув запах вина, покуштував – смак волоського (мб., італійського) вина. Здивувався ще більше і сказав: "Чи правда, що це вода перетворилась? Не вірю, аби це була вода, це волоське вино". Вони клялись, що цього разу не було в їх домі вина, і в цій шклянці ніколи не було вина, це вода, посвячена тобою минулого року. Я взяв цю воду, і вона й досі в мене, не псується, має запах і смак вина і не скисає на оцет" (л. 46, незач.).

"14 січня 1629 р. оповідали "нам" селяни печерського села Забілоч, що в сусіднім с. Осівцях в 1619 сталася така пригода: був "урядник Грицько", робив великі шкоди селянам, крав овець, волів, свиней і всяку худобу. Шукали не раз за злодієм і не могли викрити. Раз зібралася в цій справі громада ("мужіє веси той"), і той Грицько був там. Допитувались злодія, коли один побожний чоловік Федько, прозваний грішником, тому що так себе завжди називав, почав радити громадою помолитися Богові, щоб він викрив того шкідника. Послухали його і почали всі громадою читати "Отче наш". "Коли прочитали, Грицько почав стогнати і кричати, що му болять плечі. Так раптом розболівся, що не міг ні стояти, ні сісти, мусіли його занести додому. Промучився сім день і помер, і так виявилось його злодійство" (л. 3).

Мотив чудесного навернення на православну віру.

"Кн. Ганна Корецька, Ходкевичівна, по смерті свого чоловіка відставши від православної віри, переходила через різні єресі: з кальвінської до аріанської і інших – навіть з іудеями суботствувала, і сильно докучала священикам і ченцям, як православним, так і католицьким. Року 16... промислом божим почувши про Єзекіїла, скитського старця, запросила приїхати на розмову. Він обіцяв і три дні відправляв збільшені пости, молитви, богослуження, потім визначив усій братії піст і всеночну службу за повернення княгині, аж до свого повороту, і з тим поїхав до неї.

Коли дали знати їй про нього, вона сама вийшла йому назустріч, і коли побачила, напав на неї страх, дрожі, потекли їй сльози з очей і з усього тіла, від голови до ніг, потік смердячий піт, так з півгодини. Тоді став старець її навчати, і вона, вислухавши, впала на землю і обіцяла все виконати, що він їй накаже; висповідалась перед ним, хоч він не хотів, бо не мав ієрейського чину, але на її прохання вислухав і, закликавши священика, засвідчив перед ним її сповідь, і той розгрішив її, і, пробувши у неї по цім кілька день, повернувся до скиту. Княгиня ж стала ревною православною, побудувала багато монастирів і "странноприїмниць" для духовних і для прочан в своїм городі (мб., Корці), в Межиріччі, в Білилівці, і Білгородці, багато роздавала милостині, а перед смертю, захорувавши, постриглася сама в черниці і так відійшла" (л. 10).

На тему чистилища ціла повість, цілком у стилі Бокаччіо, тільки на пісній олії:

"В селі Мунині, в землі Перемиській, за милю від Ярослава, до котрого це село й належить, був лях-хлібороб на ім’я Войцех Душа. Мав жінку Ганну, і коли вона померла, в недовгім часі біс, хотячи не тільки латинників зміцнити в їх забобонах про огонь чистилища, але і православних збаламутити і до тих же забобонів привести, вліз під піч і невидимо кликнув того чоловіка голосом його жінки: "Войцех!" Той злякавсь, скочив і хотів тікати. Але біс скоро: "Не тікай, але слухай! Я душа твоєї жінки Ганни і за гріхи страждаю в цій печі. Прошу тебе, змилосердись і поможи мені: піди до священиків, нехай помоляться і відправлять службу за мене, а ще краще, нехай прийдуть сюди, тут службу і молитви відправляють, доки я не визволюся від цих мук у чистилищі: я сподіваюсь їх молитвами скоро визволитися. Досі ти не подбав помогти мені милостинею, службами і скоротити мою муку в чистилищі, забув єси мене, як я з тіла вийшла". Чоловік, не зрозумівши тої бісовської прелесті і переконаний, що то справді душа його жінки, побіг скоро до Ярослава і розповів ієзуїтам і ксьондзам з фари (парафіяльної церкви) все, що чув. Ті послали до його додому двох своїх на перевірку. Біс і з ними говорив так, як з тим чоловіком, і прохав у них молитви. Коли розповіли це, всі ксьондзи й ієзуїти повірили, що то душа жінки; почали правити за неї молитви і служби, людям теж заповіли піст і пильні молитви, а на казаннях голосно ганьбили православну Русь, мовляв, це не для нас, що віруємо в чистильний огонь, а задля вас, схизматиків, що не вірите в спасенну нашу науку, наказав Бог цю святу душу, щоб вас на правду навернути. Вже святою Ганною того біса називали, така прелесть!

Пішли з співами пішо до Мунина – ксьондзи, ієзуїти і багато народу, до хати того чоловіка, співали молитви за ту душу. Ввійшовши до хати, стали ксьондзи говорити до тої душі, а біс голосом жінки відповідав і просив, щоб вони за неї молились. Ті правили службу і молитви, а біс дякував, казав, що має полегшу від їх молитов, і просив покропити свяченою водою ті місця, де він нібито був: то під піччю, то під лавою, то під коритом, де свиней годували, аби їх в тій вірі укріпити і притягти ще більше людей. Ті пильно робили, що їм біс наказував, думаючи, що справді роблять полекшу душі. Пішли по всім краю поголоски, що в Мунині свята душа проявилась; багато людей звідусіль приходило, не тільки латинської віри, але й православної, щоб послухати тої душі і переконатися, ніби то правда, молилися за неї і милостиню давали.

Так пробули латинники в цій прелесті, за біса молячися, з 12 тижнів: по всіх домах молитви, по всіх костьолах служби. Аж Бог схотів охоронити від цієї мани православних, бо вже і з них багато стало відставати (від православної віри), і положив на серце одному, Мартину Грабковичеві на ім’я, шляхтичеві піти й подивитися на ту прелесть. Був він слуга кн. Василя Острозького, чоловік побожний, добрий і в писаннях церковних досвідчений, приїхав з Краківської землі до Ярослава, пішов до Мунина з ксьондзами і з людьми, як ішли з співами до тої душі, і зараз пізнав бісівську прелесть. Поки він не ввійшов до хати, душа говорила ксьондзам, щоб вони не дозволяли входити Русі й іновірним людям, бо коли, каже, вони входять, муки мені прибуває і я не можу говорити з вами, коли ви мене питаєте. Тому проганяли всіх чужовірців, але Грабковичеві не могли заборонити як княжому слузі, і коли він ввійшов і став питати про душу, де вона, бо з його приходом вона перестала говорити, вони показали йому те місце, звідки чути було голос. Тоді він кілька разів кликав: "Чи душа, чи біс, говори зо мною!" – але відповіді не було, і він тоді сказав ксьондзам: "Не давайте, отці, себе здурити, вірте мені, що це не душа, а прелесть бісівська, це біс говорить з вами, щоб збаламутити вас і людей".

Ксьондзи ж йому на це відповідали: "Ти, схизматику, говориш таке на святу душу, а її Бог появив не для нас, а для вас, схизматиків, аби ви переконались щодо чистилищного огня і повернулися до римського костелу!" – і ще багато іншого в наругу йому. Але він відповів: "Коли це не біс, а свята душа, як ви кажете, чому вона не говорить зо мною?" – "Бо, – кажуть, – ти не католик, не нашої віри". – "Нехай говорить з вами, і я тільки аби голос чув". Тоді вони почали її кликати й просити, щоб вона з ними говорила, але вона не відповідала; нарешті, по довгих питаннях: "Чому, свята Ганно, не відповідаєш нам?" – біс стогнучи відповів: "Бо сюди прийшов чужий чоловік". Грабкович, почувши цей голос, сказав: "Як же це ви, ксьондзи, називаючи себе правовірними, не можете пізнати бісівської омани, називаєте біса святим і таку силу людей ведете на погибель? Чи не бачите, що це голос диявола?" І почав його заклинати святою трійцею, аби сказав, чи він свята душа, чи біс проклятий? Біс дуже стогнав, нарешті промовив: "Я не душа", – і всі переконалися, що біс їх манить. Грабкович же сказав ксьондзам: "Бачите, як вас біс манить, і ви вчите людей байкам про огонь чистильний! Перестаньте баламутити людей задля свого прибутку і не ведіть їх замість очищення до геєнни" 1. І почав допитуватися господаря, чи то він, чи хтось з домашніх займається чарами і біса має. Але виявилось, що господар невинний, чоловік простий і добрий, – "поварица єго, се єсть кухарка". Коли її стали пильно допитувати, призналася, що це вона цього біса має з Великої Польщі – "бЂ бо Ляховица". "Але, – виправдувалась, – я цього не казала йому робити, він, що хоче, робить без моєї волі". Ксьондзи з великим стидом вернулися назад і по костелах проголосили, щоб люди не ходили туди, бо виявилося, що то бісовська мана, а не душа. Куховарку ж всадили до темниці і хотіли спалити, але ксьондзи веліли її вночі випустити, аби не ширилися відомості про цю бісівську ману, на більший їх сором" (л. 130 – 2).

Ще різні варіанти чуда на обличеніє унії:

1625 р. була велика пошесть у Вільні, багато народу помирало, і між ними помер протопоп відступницький (уніатський) Михайло Котлубай. Коли пройшла та пошесть, і люди повернулись, вернулись і уніатські ченці до монастиря трійці і стали правити службу за протопопа. Але на першій службі, як служили собором, ієромонах Рафаїл Корсак 2, Валеріян Калонофойський та ін., випивши вино, коли прийшов час причащатися, побачили, що воно обернулося в воду: сама вода була в чаші.

1 Промову Грабковича я скоротив.

2 Пізніший уніатський владика і митрополит.

Дуже схвилювались і докладно розвідувались; виявилось, що священик, відправляючи проскомидію, налив вина і трохи води, і диякон, що подавав священикові, засвідчив, що він сам наливав вино до судини і подав священикові. Послали до винаря, що продав те вино, і він присяг, що вино купили в нього і воно було правдиве. Попробували те вино, що ще лишилося в судині, і відправили службу на іншім вині, і всім, хто знав про це, заборонили оповідати, але так, що, мовляв, священик помилково не налив вина, а тільки воду. Далі наводяться і інші такі історії, як у Грубешові під час коли служив Потій з іншими "схизматиками" і в Берестю під час першого богослуження, відправленого по проголошенню унії, вино перетворилось на воду; далі дописані іншою рукою, не Могилиною, різні міркування на цю тему (л. 48).

Страшний уніатський владика:

"Р. 160... Коли за гріхи наші всі єпископські престоли, крім одного львівського, засіла унія і стала, "як гангрена або канцер", ширитися по всім тілі російської церкви, по смерті першого відступника Діонисія Збируйського відступники посадили на тому престолі Анастасія, званого Пакост 1, з Вільна родом, що вкрав був бурмістрові Лукашеві Бандиковичу кармазина, і якби не втік до уніатів і не постригся в ченці, певно, був би повішений як злодій 2. Цей Пакост по імені мав і життя своє: суворий, немилостивий 3, велике гоненіє підняв на православних по всій єпархії; священиків мучив, з церков проганяв, по церквах двері сокирами відбивав, відчиняв і своїх богомерзьких ієреїв приставляв, а інші тримав запечатані без хвали божої.

1 Було написано Пакост з надстрочним знаком, потім виправлено на Покост, на боці приписано: "иже по сем звашеся Пакост" і це зачеркнено новим чорнилом, XIX віку.

2 Пор. вище цю історію, с. 594.

3 Ці слова були написані вже перед тим і зачеркнені – при них там було: "житіє скверно имущаго".

Прийшовши до Красного Ставу з військом "з трубами і тимпанами", силоміць здобув муровану церкву, розбивши двері; до сусідньої дерев’яної церкви св. Параскеви приступивши, також насильством відчинив двері, але коли ввійшов до олтаря і хотів прочитати молитву перед трапезою, невидима сила божа відтрутила його. Він, на це не зважаючи, ввійшов удруге – те саме. Подумав, що то міщани зробили чари, бо ці невірники в своїм закаменілім серці чарами поясняють, коли Бог чудом відкриває їх безбожність, і бувають тим суворіші й немилостивіші. Розсерджений ввійшов утретє і став молитву читати, але божа сила не тільки від трапези відтрутила, але і з олтаря викинула, так що навзнак упав перед амвоном як мертвий, у всіх на очах. Ледве ожив, і від того часу почав хорувати, до церкви ж потім ні один відступник не важився ходити, і її запечатано. В останній своїй хворобі, за порадою чародіїв, велів свому кухареві, молодому хлопцеві, в себе на очах розтяти черево і кров’ю тою покропити і серце спекти, і, як звір, із’їв його, бо чарівниці казали: коли теплою кров’ю людською покропишся і серце з’їси – будеш здоров.

Але фальшива то була обіцянка: за три або чотири дні наступив його кінець поганий і немилостивий. Бо чорти відірвали йому голову від нечистого його тіла, так що вона впала з ліжка на землю, напрочуд усім – на знак його відступства. Оповідали це нам слуги, що то бачили, особливо Стефан Іляківський, брат протопсалта (першого співця) Печерської Лаври, що був домашнім хлопцем у того відступника і на свої очі це бачив. Ми ж записали це, аби знали всі православні, які наслідки має відступництво" (л. 46).

Для контрасту – пієтизм київського біскупа для печерської святині.

"1628 року травня 10, бувши в Печерськім монастирі, розповів Могилі біскуп київський Богуслав Бокша Радошевський, як 1626 року, за архімандритства Зах. Копистинського, сталося в нього, Радошевського, нещастя в його містечку Чорногородці. Поправляли старий вал, що почав розсипатись, Радошевський став на валу і дивився на роботу. Коли велика маса землі відірвалась з гори і впала на робітників, що працювали в рові. Вони побігли, але одного земля покрила більше як на п’ять ліктів (завтовшки). Радошевський дуже тим засмутився, заплакав, що, мовляв, за його гріхи сталася така пригода, і, вважаючи того приваленого за мертвого, велів робітникам відкопувати його, сам же з плачем пішов додому, але в дорозі подумав про чудотворну Печерську Лавру і, впавши на землю, став молитися до Печерської Богородиці, просячи лишити життя приваленому і обіцяючи за те йти до монастиря, і роздати в нім милостиню, і того приваленого туди ж на прощу послати. Під час, коли він тужив і молився, прибіг хлопець – потім, як минуло вже "дві години оролойних або зегарових", і розповів, що вже докопалися до голови того приваленого і думають, що він живий. Радошевський почав ще палкіше молитися до пречистої, і прийшов другий з вістю, що вже голову відкрили, і той чоловік очима моргав і бачить. Я, каже Радошевський, дуже зрадів, сам пішов туди і побачив, що його вже цілого відкопали і він киває головою – не скалічений, тільки дуже наляканий. Коли його витягли, він заговорив і попросив пити. Я велів дати йому чарку вина, і він випив і потім став працювати з товаришами. Я ж, як обіцяв, прийшов і подякував, ставши на коліна серед Печерської церкви перед усіма, – в подяку Богові і пречистій" і т. д. (л. 12, зачеркн.).