Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)

Жалуються в тій легації козаки на неславу всього руського народу – а то ваша штука. Просять заспокоєння віри, скасування універсалів на обвинувачених в непристойному поводженні супроти короля; просять упривілеювання вашої амбіції на тих достоїнствах 1; просять у короля й. милості маєтків і гонорів для вас. Наших же достойників (уніатських) не добром поминають, і те, що ви в своїй "Верифікації" правите, там дуже стисло і коротенечко, але докладно висловлено. Обіцяють свою службу, коли доступлять з королівської ласки того, що просять. Все то ваша фабрика! Приведені до такої легації під такий тяжкий і трудний для Річи Посполитої час, вони хочуть виторгувати у короля й. м. те, що ви їм доручили і в них вмовили – того міцно тримаються і домагаються від пана. І так рицарський нарід, котрого заняття і професія – оборона Річи Посполитої, вашим повстанням, бунтом і намовою обманений, нібито весь руський нарід до тої зради причетний, піднявся в тім переконанні, нібито віру грецьку порушено, привілеї її зламано і пильно береться до тої справи і в його королівської милості інтерпелює. Роблять то вашою інтригою, радою, бунтом підняті і під’юджені; ви автори того розруху і турбатори публічної дисципліни, в котрій той рицарський люд був вправлений і здавна і недавньою постановою з ним п. гетьмана Жолкєвського. Ви це під претекстом релігії хочете осягнути владицтва, то привід у вас до того бунту – через вас порушується згода і публічний спокій. А за це в порядних державах великі і тяжкі кари і римське право за це тяжко карає, приводців таких розрухів на шибениці підіймають, звірям кидають, на острови висилають. Це не наші слова, вибачте нам, слова закону, так той закон каже" (с. 742 – 3).

1 Іронічний вираз, замість: просять привілеїв на уряди, до котрих мають амбіцію. В іншому місці (с. 740 – 1), з приводу іронізування "Верифікації", що уніатським владикам не вдалось дістати місць у сенаті, автори суворо закидають новопоставленцям, що, видко, то в них нема іншої мети в релігійних справах, як тільки гонори та амбіції.

Коло того ж часу якийсь ближче не звісний уніатський монах Тимофій Симонович випустив полемічну брошуру п. заг. "Проба (розбір) "Верифікації", в котрій брався розкривати стратегію православних: плани й інструкції, дані від патр. Феофана православним України й Білоруси на знесення унії і відповідної тактики супроти поляків-католиків 1.

Далі по виході "Оборони Верифікації" поспішила уніатська сторона з спеціальною відповіддю проти неї, під заголовком "Екзамен (розбір) оборони" 2.

1 Про це в "Еленху", с. 642 передруку.

2 Повна назва (в перекладі) "Розбір оборони, себто відповідь на скрипт, названий "Обороною Верифікації", в котрій (в "Обороні") віленська громада св. духа виправдується, що вона не попала в "Подвійну вину", задану їй. Виданий монахами Віленського монастиря св. трійці. Друковано в Вільні в друкарні Льва Мамонича р. б. 1621". Вийшов в світ, мабуть, восени або з початком зими 1621 р. (рахуючи, що "Оборона" вийшла в серпні-вересні 1621 р., а відповідь на "Екзамен" – "Еленх", підписана днем 4 лютого 1622). Передрукував "Екзамен" Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

Автором її вважають Рутського, і це вповні правдоподібно, але ближчого літературного розбору цього твору ніхто не переводив. Це невелика брошура (51 стор.), без принципіального значення. Вона не входить ближче в порушені полемікою принципіальні питання і не вертається вже до політичних обвинувачень (чи то тому, що цю справу трактували ті дві, щойно названі публікації, чи тому, що всі балачки про зраду, бунти козацькі і т. д. були вбиті тою діяльною участю козацтва в Хотинській війні, що саме проходила чи пройшла вже, коли писалась ця брошура, і козаччина – знаряд і опора новопоставленців – стояла якраз на вершині слави своєї лояльності до короля і Річи Посполитої). Крохоборствує, підбирає різні подробиці в викладі "Оборони" і дає на них свої репліки, в доповнення і скріплення сказаного в "Подвійній вині". Тому не визначається ані суцільністю, ані іншими літературними прикметами, але дає різні небезінтересні подробиці і окремі літературно написані епізоди, в котрих варто дещо й тут навести.

Доказуючи, що православні церковні маєтки не конче призначалися православній церкві, бо, мовляв, давніш не було такої різкої межі між православним і католицьким, автор розповідає таку інтересну з літературного й ідеологічного погляду, але, історично беручи, більш ніж сумнівну ідилію.

"Наміри давніх фундаторів викладати не ваша річ, бо вам вони не можуть бути відомі. Бо й перед Флорентинським собором і по нім єдність (церкви східної і західної) часто була виразна, а невиразна – майже завсіди. Знаємо то з книг своїх руських, знаємо і від людей старих, віри гідних, що й тепер іще живуть, своїми очима то бачили, робили і чули від старих своїх, що то робили, а саме – що стара Русь за одно мала і церкви, і костели. В Вільні, вислухавши ранню службу божу у св. пречистої, на казання ходив весь люд до бернардинів. А до св. Казиміра 1 на замок ходила вся русь, обіцяючи офіри в потребах своїх, і за причиною того святого мали поміч: декотрі з вашого братства самі то признають. А про панство й шляхту навіть не згадують: сама, бувши грецької віри, вона будувала костели й робила надання латинникам. Свідчать це фундуші й костели, що й досі стоять! Сенатор один руський, мавши слугу римської віри, побачивши, що той за його столом їсть м’ясо в суботу, велів йому стати від столу і сказав, щоб він або перестав йому служити, або на будуче, бувши ляхом, не їв м’яса в суботу 2. Живі ще сини того сенатора, люди великі і в вітчині нашій передні. Отже, коли костели і сама віра римська була в такім пошануванню у старої русі, то, надаючи на церкви, як могли вони мати хоч не висловлений виразно, але virtuatem замір, щоб ті, що служитимуть у тих церквах, не були в одності з римською церквою" 3 (передр., с. 569-70).

1 Католицька віленська кафедра.

2 Католикам приписаний у суботу піст.

3 Який цікавий софізм.

До попередніх обвинувачень у насильствах над католиками додається така свіжа історія з місяця серпня того року:

"Не згадую попереднього розповідженого в інших книжках, але й цього року пролито невинну кров чоловіка доброго, священика дуже побожного, протопопа шаргородського. Мало що пробувши в нас (чим нас і себе дуже потішив) і віддавши послушенство й. м. о.митрополитові, пастиреві нашому, вернувся він до Шаргорода і багато навернув до святої унії, але схопили його своєвільні люди (як то один побожний чоловік великий любитель і розмножитель слави божої писав з України до й. м. о. митрополита) і припровадили до козаків. Смертельно його поранено, а що був іще живий, то ті безбожні мордерці, жадні крові священичої, заволокли його до ріки і з каменем пустили на дно. Уніати боялися діставати тіло мученика; люди римської віри, відложивши набік страх перед козаками, дістали його і з великою честю, належною мученикові, поховали його. Діялось це нинішнього року в серпні, і з цього прибуває серця, за ласкою божою русі католикам, що від них приймає Господь Бог такі жертви, що йому приємніші над усякі інші приноси. Отже, насильством ви нічого не осягнете, тільки собі ж завдасте шкоду. Але, мабуть, хочете зловити нас на фавори, – обіцянки, – надіями на щось велике в майбутності та іншими людськими намовами, вмовляючи в нас, що от "ви тепер у погорді", всіми покинені, віра грецька через незгоду вашу упадає, а як ви (уніати) до нас прийдете, будете в кращім пошанівку в самих римлян, справи віри руської піднесуться, розвинуться і уфундуються навічно, краще ніж коли-небудь за попередників наших. Ви (уніати) маєте таких, що можуть учити в школах – ми маємо молодіж, здатну до наук. Маємо достатки, потрібні для науки; маємо сякі-такі надання, відти і відси; маємо від одних обіцянки, від других надії нових фундацій. Зберім то разом, і скоро зацвітуть школи, семінарії, вся Русь в короткім часі буде повна учених людей, здатних на службу божу і на послуги вітчині. Такі бувають ваші слова до наших. Ми ж на те відповідаємо, що так колись в раю спокушав змій прародителя нашого, рік: будете як боги..." і т. д. (передр., с. 584 – 5).

Багато місця уділено знову інсинуаціям на Смотрицького, історії того невдалого диспуту, що він, мовляв, разом з уніатами підстроював віленським братчикам:

"Про зносини вашого Смотрицького з нами, що ми не все в "Подвійній вині" написали, тому ми там же і причину вказали, в тій гадці, що на той час того на опам’ятання Смотрицькому вистане. А що тепер оборонець заперечує те, що ми там правдиво і без ніякого перебільшення написали, то на потвердження того мусимо – хоч то не в смак буде Смотрицькому – розповісти більше, а щиру істотну правду, заклинаючи його страхом божим, аби, зібравши пам’ять свою, признав, чи не так було, як тут пишемо. А може то пам’ятати, бо нема тому ще чотирьох літ. Отже, він жалував і повторював то разів зо три, що написав книжку, звану "Лямент": "Багатьох, – казав, – я ввів у соблазнь тою книжкою, жаль мені того, хочу я то нагородити церкві божій якоюсь значною послугою, котра б стільки поправила, скільки багато вона напсувала", а такою справою називав нашу унію, для котрої він хотів працювати, порозумівшися з нами. Говорив, що книжка й. м. о. владики володимирського (Мороховського), – відповідь на її "Лямент", названа "Парегорія", – цілком його задовольнила: "Хотів я, – казав, – відписати на неї, але ніколи не міг на те зібратись: раз був зібрався відписувати на неї, але напала на мене якась тривога, вдарив я пером об стіл, а сам заплакав: і так по нинішній день не відписано". Розповідав і те, що навернув на Волині одного на унію, а той потім перейшов на римське набоженство (видко, що в тім куті Волині не було добрих священиків-уніатів) – "за це мені докорив один піп у Вільні" (не називаю його тепер, але коли нас хтось спитає, скажемо його ім’я). "За його намовою писав я до того чоловіка, казав, що то я жартував". (Але той, жартом зайшовши до Господа Бога, серйозно зістався при нім). При Леонтію (Карповичу), котрого вони мали за старшого в громаді своїй, хотів він (Смотрицький) мешкати до якогось часу, щоб його позискати, давав добрі надії на його прихильність, тільки скаржився на його лінивство, що не був роботящий. Цю таємницю звідки б ми знали? Ми з ним (Карповичем) не жили. Подавав (Смотрицький) спосіб, як прийти до згоди; називав особи, про котрі думав, що то від них залежить. Обіцяв сам з ними в тім працювати і їхати до тих місць, де котрий з них пробував. (Тут іще дещо затримаємо і не все скажемо, але і то розповімо, коли він буде таки безстидний і заперечить те, що ми подали вище: тоді мусимо виложити й решту: саме таємне – і тоді кожний зрозуміє, що не могли ми довідатись про їх таємниці, тільки від такого, що сам був добре свідом). Умовився був з нами їхати по всіх руських краях – прихиляти серце людське до обопільної згоди і церковної одності; а наперед мав то почати в Вільні – і був почав дійсно, ми то добре знаємо. Вже й ті люди, міщани віленські, з їх сторони, почали були приходити до нас. Раз якийсь прехира (przechyra) крамар підстеріг у отців бернардинів, коли він був з нами, і за це піднялось було на нього їх велебне братство: мав за це урочисту братську пригадку, не тільки від братства і свого сповідника, але й від оного Леонтія, що про нього оборонець оповідає, мовляв (Смотрицький) за його відомістю мав з нами зносини. Розповів про те іншим разом (бо не три тільки рази сходився з нами, як він каже), і тоді прийшлось нам визначити інше місце і час дня сходин, щоб нас не помічено, – в тім слухали ми його гадки і свої висловляли. Нарешті, коли почали на нього гостро наступати в братстві за скаргою одного обманця з їх секти, що хитро зблизився до нас, всього довідався, про що ми говорили між собою (з Смотрицьким), а між ними ця людина значна, щоб він (Смотрицький) або рясу (габіт) брав, або геть від них ішов, – радили ми йому зложити світську одіж і самому взяти рясу (то убрання клириків в нашому набоженстві). За тим порозумінням їздив він, іще в світськім убранні, на Волинь і до Києва, і знаємо, що таким же назад вернувся, яким від нас поїхав, тільки що його в братстві стали мати в підозрінню, то це підозріння все збільшалось, і сильно на нього натискали, щоб він прийняв монашу рясу. А тим часом дано йому книгу Марка Антонія, архієпископа спалатського, апостата 1; вхопившися її, став він тим, чим тепер єсть. Така-то постійність у того чоловіка: одна книжка одного апостата, що вивів нову секту в християнстві, доти небувалу, що її й Англійське королівство (куди він був звернувся) прийняти не хотіло, так його у всім змінила, що з коней зійшов на осла" (передр., с. 590-2).

1 Марк Антоній Господнєчич (в латинізованій формі de Dominis), хорват з роду, католицький архієпископ Спалято, – це трагічна фігура тодішнього церковного життя. Зневірившися в папстві, він вирікся його і, виїхавши до Англії, там шукав співчуття своїм поглядам, котрі він виклав у кількох латинських трактатах. Не знайшовши тут суголосного грунту, вернувся назад до Рима, був тут арештований і відданий під суд; умер у "в’язниці Ангела" р. 1624 і як єретик був засуджений кінець кінцем на посмертне спалення: його викопали, спалили разом з його творами. Його постать і писання, звернені проти папства, звернули на себе увагу на Україні, писання його перекладались і використовувалися в полемічних писаннях проти папства і унії. Знайшовся переклад його головного твору "De republica ecclesiastica", виданого в Лондоні 1617 року під назвою "О речи посполитой церковной", – "Описаніе рукоп. церковно-археол. музея", ч. 112.

Було б інтересно за вказівкою "Екзамена" прослідити, наскільки Смотрицький у своїх писаннях цих років справді стояв під впливом Господнєчича, але такого аналізу досі не зроблено. Копистинський у "Палінодії" цитує його кілька разів.

На всі три писання, випущені в другій половині 1621 р., православні братчики, пером того ж Смотрицького, котрого вважали автором братських писань і, очевидно, справедливо, – відповіли на початку 1622 р. великою брошурою, майже книгою (100 сторін друку) під заголовком "Еленх" (Elenchus pism uszczypliwych і т. д.1

1 Повний заголовок (в перекладі): "Явне оскарження против образливих писань, виданих монахами віленськими святотроїцькими, написане монахами Віленського братського монастиря церкви зійстя св. Духа; в Вільні р. б. 1622". Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

"Еленх" – явне оскарження). Вона складається з двох нерівних частин. Перші три чвертини це властивий "Еленх", по нім "додаток" (appendix – na Ехатеп Obrony Weryficatii), що займає останню четвертину. Властивий "Еленх" знов-таки поділяється на частину загальну, що займає приблизно половину і полемізує головно з "Листом до законників", хоч і не називає його виразно (мабуть, взявши під увагу дуже тверду осторогу його авторів – більше не приплітати їх до цеї полеміки). Друга половина складається з восьми більших і менших розділів, присвячених різним канонічним і церковно-історичним питанням, порушеним у полеміці ("про причини роз’ятрення", "про схизму", "про назву: "вселенський єпископ" і т. д.); найбільший останній розділ (л. 29 – 36 ориг. нумерації) п. н. "Апостати наші – це апостати від монашої скромності і невинності", це гаряча інвектива против Рутського і його старшини, в котрій знову-таки порушені прерізні питання. Тими писаннями, проти котрих виступає "Еленх", доповняючи, мовляв, аргументацію "Верифікації" і "Оборони Верифікації", він називає "Подвійну вину", "Пробу Верифікації" і "Екзамен оборони", пропустивши, як я вже зазначив, "Лист до законників", хоч з ним чи не найбільше рахується.

"Апендикс" спеціально займається "Екзаменом оборони", як це зазначено в його заголовку: переходить один за другим його три розділи, розглядаючися, чи не лишилось ще і в них що-небудь, варте зауваження. Таким чином ціла книжечка, відмінно від "Оборони Верифікації", подібно до "Екзамену", має характер збірника таких відповідей на порушені теми, а заразом принагідних притинок противникові. Тому в цілому для читання нудна і невдячна, але стрічаються епізоди інтересні, написані живо, темпераментно, літературно. Спинюсь на деяких.

Відповідаючи на закид "Листа", що ні король, ні уніати не робили з справи новопоставленців закиду зради цілому народові руському, і це автори "Верифікації" неслушно розтягають на нього ті обвинувачення, які мають на увазі тільки новопоставленців, "Еленх" пускає таку філіппіку:

"Не в універсалі й. кор. м. ми вказуємо шукати цього закиду. А в словах магістрату віленського, що, скликавши всю громаду до ратуші, устами тодішнього бурмістра литовської лавиці всю русь східного послушенства в місті Віленськім за зрадників перед усіма проголосив. В словах ваших, наші апостати, котрими ми без усякого сорому з казальниці своєї голосили, що не тільки та русь, що в Вільні непослушна архіапостатові вашому, але й інша, котра не слухала його колег по всіх інших містах і повітах В. кн. Литовського і Білої Русі, вся осуджена як зрадники. Вказуємо шукати цього закиду і в словах протестацій, апостатом полоцьким під чужим іменем пороблених і до книг брацлавського гроду поданих, в котрих ту зраду кладе на цілі міста, на українську шляхту і на братство Віленське.

Як думаєте, коли б ви хотіли бути щирими з нами і з собою, – питали б ви нас про той закид? Шукали би сьте його в універсалі? Не думаємо.

Це ви, в своїй непристойній відважності пустивши на нарід руський більшу неславу і більший клопіт, ніж то вам королівський універсал позволяв, тим плюгавим покровом зради, попри дві особи, названі в тім універсалі 1, весь шановний руський нарід вкрили – не ми!

1 Борецького і Смотрицького.

Це ви, ви своїми безбожними вчинками, котрими стрясли все В. кн. Литовське, всю Волинь, Україну, настроювали пана до підданих, а підданих ятрили на пана, серця їх до короля й. м. псували і огірчували – не ми!

Ґвалтовним наступом на нас і на весь наш нарід руський, що пробуває під східним духовним послушенством, і незносними мордерствами люд посполитий до повстання, до розрухів, до забурення Речі Посполитої і до утруднення оборони против неприятеля дорогу стелили – не ми! Отже, і це фальш і клевета в злій вірі, справлена вами на нас, і ви тим поступком фальші, котрим хотіли нас обтяжити, самі себе своєю волею вкрили. Даремно тут цитуєте Тертуліана. Не при чім тут "Ляменти" ані та німота, що вирвалася на свого пана! А що ви о. Борецького і о. Смотрицького, шановних у народу руського мужів, звете хробаками народу і викидьками черні 1, – ми тому не дивуємося. Чи може слуга дістати щось більше над свого пана? Їх 2 пан Христос так само був прозиваний від вам подібних, як то про нього в своїй особі пророк божий говорить: я хробак, а не людина, посміх людський і викидько поспільства" (передр., с. 604 – 5).

"Ви як політики жалуєте, що через нас у вітчині вчинаються розрухи й бунти – дуже жалуєте і не хвалите нам того. А ми як етики жалуємо, що в своїй повісті про нас і до нас ви помиляєтеся, і на нас, чесних людей, кидаєте наклеп, котрого з усею вашою ордою ніколи не доведете – жалуємо направду дуже і ганимо то вам 3.

1 Порівняти наведене вище, с. 254. Не назвавши авторів "Листа До законників", "Еленх" тут усе полемізує з ними, тільки перекинувши це на "апостатів", може, їх уважаючи дійсними авторами "Листа".

2 Борецького і Смотрицького.

3 Передр., с. 609, пор. вище с. 253. Я навів цей уривочок як взірець гарної стилізації і доволі влучної думки.

Питаєте, чи прагли ми престолів духовних? Відповідаємо: прагли. Бо вже 26 літ ми мали їх вакантні, обсаджені нашими апостатами.

Питаєте, чи наші старші духовні святилися у того гречина?

Відповідаємо: святилися у о. патріарха єрусалимського, велебного в бозі Феофана. Бо церква наша руська без духовних, як тіло без душі, жити не могла.

Питаєте, чи позволив їм й. м. король своїми листами у нього святитись? Відповідаємо: в тих листах, що він зволив писати до о. патріарха, він не боронив. А своєю королівською обіцянкою, на кількох соймах даваною, прирікаючи давати нам духовних достойників згідно з нашими правами, звичаями й умовами фундації, – щоб нам мати духовних достойників, посвячених нашим пастирем, – (він то їм) позволяв!

Позволяв і потвердженням прав народу руського, в котрих тільки це стоїть: презентовання від короля електів нашої руської церкви патріархові константинопольському, а не біскупові римському", і т. д. (с. 609).

"По всім тім нарешті питаєте нас: "Чи не про вас або таких (як ви) апостатів говорить св. дух через Соломона: "Відступник чоловік нікчемний" і т. д. Відповідаємо: ні, не про нас, а про вас і вам подібних – тих, що в народі руськім, між ним і лядським те саме, що неприятель божий (диявол) між Богом і чоловіком. Бо ви нічого іншого між нами не робите, тільки одного проти другого ятрите! Ятрите нарід руський проти польського тим, що затягаєте нас способами, в попереднім пункті показаними, до віри лядської – як її русь звичайно називає. А нарід польський ятрите против руського, оббріхуючи нас перед ним 1, начеб ми мали наказ від патріарха, щоб вас, уніатів, ґвалтом і всякими способами нищили, а до ляхів ставилися ласкаво, коли вони в тім не чинитимуть перешкоди, а в противнім разі аби ми поступали з ними так же, як з уніатами. Це хоч на о.патріарха тільки брехня, але на роз’ятрення народу польського на нарід руський – спосіб шкідливий. Ваш же Симонович – або, краще сказати, апостат Стеткович – в друку того подати не повстидався!

1 Автор тут на боці цитує І розділ "Проби".

Вашим то промислом і старанням Україна наповнена людьми, вигнаними з міст і містечок унією. Полишивши на боці Полоцьк, Вітебськ, Оршу, Могилів, наше Вільно, Пінськ, Городно, Берестя, Луцьк, Красностав, Сокаль, Перемишль, Бусько і інші королівські міста, що діється по містах і містечках княжих і панських – в Бихові, Шклові, Білиці, Дубровні, Клецьку, Давидгородку, Ярославі, Рівнім, Олиці, Олеську, Бердичеві й інших багатьох, де через вашу унію, на ваше домагання бідних людей мордують в’язницею, б’ють посторонками, обтяжають грошовими карами, завдають їм утиски і переслідування – так що слушно ви заробили собі те, що мудрець написав про подібних до вас: йому з храму цього прийде погибель його, поки впаде – і не буде йому ліку. Але з християнського серця вам бажаємо: дай вам, Боже, лікарство – опам’ятання (с. 642).

А що дотичить козацької легації, відправлюваної п. Петром Конашевичем Сагайдачним від Війська Запорізького до короля й. м., – нібито ми, віленські монахи, її писали 1, – то ми кажемо, що ви в тім помиляєтесь. Вони, християни, і без нас можуть того додуматись. Бо що той люд сам бачить, не треба його ще чиєюсь намовою переконувати. А хто ж тепер не бачить того, що віра грецька в народі руськім вами порушена і привілеї, надані руській вірі, вами зламані. Ви зломили вічні права народу руського на обидві презентації. Наше перше право презентації в тім, що елект на митрополію київську має вибиратись обивателями руськими набоженства грецького і капітулою київською і презентуватися королеві й. м. Питаємо ж Рутського вашого: хто його на митрополію київську вибирав і презентував? Потій і капітула сватоянська! Друге наше право презентації в тім, що елект, запрезентований королеві й. м., має презентуватися на посвящення патріархові константинопольському. Питаємо вдруге: Рутський ваш кому був презентований? Папі! Чи ж не зломане право презентації, належне руському народові, вами – відступниками нашими? Заперечити того справді не зможете (с. 611).

1 Як бачимо, тут натяжка: уніати закидали авторство не віленським монахам спеціально, а взагалі православному духовенству.

Про козаків і амбіцію наших духовних достойників (котрим обом ви дуже на честь шарпаєте) досить уже сказалося трохи вище. Але і тут відповідаємо, що хоч козаки – то люд рицарський, але вони й християни, і то християни, ортодокси православні – хто ж їх признає неналежними до справ віри, коли їх наша руська церква за члени Христові має? Чи то в церкві божій новина: воякам чи то одинцем, чи то ротами і полками за віру, за ім’я Христове, на пролиття крові своєї і на смерть себе віддавати? І те козацьке військо – то люд, вивчений в школі віри і в школі рицарського діла, так що про нього так говорити "Який лад, який розсудок" (quid pensi, quid considerati) 1 по справедливості не можна. В них страх божий, велика вірність у вірі, а своєю військовою дисципліною й обережністю не уступлять вони й найпобожнішим, а мужністю своєю перевищують Сціпіонів римських і Ганнібалів карфагенських! Бо запорозький вояк для славного польського королівства супроти пограничного неприятеля – то так як мальтійський 2 для Волоської (Італійської) землі: стоїть в поважнім порядку і відважних кавалерів вітчині нашій дає. Отже, вважаючи на цілість вірності його, на славні подвиги на морі і в різних краях землі і тепер маючи перед очима недавнє геройство його на Волощині, шкода його зневажати як "безпорядних" і зневажати та за "безрозсудних" людям подавати" (с. 617 – 8).

В Appendixi, відповідаючи на спомини "Екзамену" про давніший конфесійний індиферентизм віленської русі, автор доводить, що це не було виявом свідомості церковної єдності, а просто суєтної цікавості – "почасти щоб щось побачити, почасти для цікавості, не менше того задля органів – як то звичайно буває між простим народом". Цей індиферентизм ставить на рахунок занедбання релігійного виховання народу уніатською ієрархією і на кінці додає таку інтересну тираду:

"Отже, не любов до богослуження затягала русь до костелів і зборів (протестантських), а новинки, видовища, комедії, органи, колиски, тарахкала, виганяння Юди, скидання його з неба і тому подібні дурниці. Бо нарід, як каже (Таціт), "жаден новинок" (передрук, с. 655).

На ці й інші малоприємні "штрофування" уніатська сторона відповіла устами свого віленського уніатського архімандрита Анастасія Селяви, під його таки іменем (перша в цій полеміці публікація не анонімна) під заголовком "Апtelenchus, to iest, odpis na skrypt uszczypliwy" 3 в цілком іншім тоні, ніж попередні. Очевидно, той різкий тон, який була взяла в цій полеміці сама уніатська сторона, і той оборот, що ця полеміка прибрала кінець кінцем, признаний був некорисним уніатською стороною, і вона рішила завернути дискусію на грунт більш академічний.

1 Вираз "Листа до законників", с. 747 передруку.

2 В друкованому multieńsky, мабуть, malteysky?

3 Повна назва в перекладі: "Протидокір, себто відповідь на образливе писання ченців відступницької церкви св. духа, написаний отцем Анастасієм Селявою, старшим віленського монастиря св. трійці, чину св. Василія, в Вільні р. б. 1622" (час виходу ближче не показаний). Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

В передмові автор заявляє, що він зовсім не відповідатиме на всякі образливі вирази противника, його "грубого і корчемного лаяння", триматиметься тільки чисто речевої сторони, і в значній мірі дійсно додержує цієї обіцянки. Зрідка тільки проривається грубуватими і їдкими дотинками, прозиваючи противника, напр., "браговірним" замість благовірним, і под., загалом же ця книжечка (70 сторінок) має характер спокійної, академічної дискусії, особливо в першій своїй частині, присвяченій чисто богословському питанню: що розділяє православних і уніатів. Автор бере старий оптимістичний тон: мовляв, уся попередня полеміка виразно показала, що догматичних різниць між ними нема, одинокий серйозний пункт – це послушенство папі, все інше має дуже мале значення. Він присвячує чотири розділи (І – IV) обговоренню цього питання, п’ятий – всім іншим різницям, додає ще кілька окремих уваг і цим замикає першу частину – теоретичну. Друга, менша, частина присвячена біжучій церковній політиці; полемізує з закидами, видвигненими проти уніатів, застановляється над історією цієї релігійної боротьби, вияснює причини обопільного роз’ятрення, і на погодження суперечок знов пропонує той диспут – до котрого, як знаємо, уніатська сторона вже кілька літ з усією силою закликала православну, але та не приймала. Ця друга частина дає кілька дуже інтересних місць, з яких я вважаю потрібним дещо навести на закінчення цього розділу.

Відповідаючи на наведений вище закид "Еленха" (в "додатку"), що унія погнала православний люд до протестантства і до латинства, автор доводить, що в Новгородку, спеціально згаданім "Еленхом", протестантство почало ширитися ще перед унією (як то свідчив і Скарга ще в 1570-х роках) і далі:

"І то неправда на нас, мовбито ми й по інших місцях своїм відступством, – як висловлюється Appendix, – та недбальством розпустили люд руський по костелах та зборах і дали йому затруїти наукою іновірців. Бо наші пастирі те саме й по інших місцях роблять, що і в Новгородку. Чи унія винна, що так багато княжат, сенаторів, людей значних, родовитих, шляхетського стану незчисленна сила (що ви самі згадуєте в іншому місці – в "Ляменті" вашім) з небоженства руського порозходилася, так що тепер приходиться з свічкою шукати русина-шляхтича, не то що сенатора! Це сталось раніш, ніж відновлена була унія 1, і це власне між іншими мотивами було побудкою старшим духовним, щоб відновити єдність, затверджену на Флорентійському соборі, як то й висловлено в їх постанові про унію. Більш це належить до вас, що ви закидаєте нам – ви даєте вашим людям затруюватись наукою іновірців. Чи то давно сам Апендікс 2 видав книгу, нібито перекладаючи з слов’янського на польське, і в ній викинув молитви до пресвятої діви богородиці й усіх святих? Чи не був він сам затруєний наукою іновірців і тою наукою не силувався затруїти інших, цей їдовитий павук? Аж нарешті окрикнули того вовка наші пастирі і їхні песики! Це ж ви й тепер найбільш пристаєте з іновірцями, це вам наймиліші розмови, засідання, наради з ними, читання їх книг, посилання дітей до їх шкіл, перетримування їх у себе. Чи не ви то власне, істно й дійсно даєте своїм людям "затруюватись наукою іновірців", як висловлюється Апендікс?

1 Уніатська і католицька сторона все стояла на тім, що церковна унія кінця XVI в. не була чимсь новим, а відновляла тільки закинену й призабуту єдність східної й західної церкви.

2 Так називає автор противника – титулом "додатку" до "Еленха", в посміх, очевидно.

Вже й перед тим, за ваших попередників, до вас подібних, Русь була добре затруєна! Перед унією був Скорина, єрессю гусит, що вам книги в Празі друкував. Приймали їх радо – досить того, що звався русином з Полоцька, як підписався. Смакували собі його друків, "чоловік гідний", казали "і русин, брат наш, то друкував". Симон Будний і Лаврентій Кшижковський свою отруту аріанську, друкуючи по-руськи, розсипали між попами, і ті прийняли це як лікарство, так що тепер нам трудно приходить з попами, відбираючи їм з рук ті книжчища. Твердять, що книжки церковні давні тому добрі, збирані з Письма Св., і не дають їх, хіба насильно їм відбирати, або в обмін дають, беручи за то іншу книжку. Помогли до того й ті ченці московські, котрих сам чорт навчив єресі, що були в ній обвинувачені в Москві й, прийшовши до наших країв, пристали до визначних сенаторів і велике число русі затруїли. Багато ще єсть живих, що їх знали, з ними їли й пили і дискурсів їх слухали. З того трійливого джерела пішов і той заразливий потік Зизанія, що Христос не посередник, папа – антихрист, святі не на небі, а чорт не в пеклі. Все це колотилося перед унією. Не ми заколотили Ізраїлем, "Еленху"! Не ми розпустили русь по різних сектах, як ти говориш, тільки ви самі!" (передрук, с. 717).