Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 46 страниц)

1 Protestatia przećiwo Soborowi w tym Roku 1628 we dni Augusta miesiąca w Kijowie Monasteru .Pieczerskiem obchodzonemu, uczyniona przez ukrzywdzonego na nim Meletiusa Smotrziskiego, Nuncupowanego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mscisławskiego, Archimandrytę. Wileńskiego y Dermariskiego do Przezacnego Narodu Ruskiego. Друкарня та ж, що в "Апології". На кінці: W Dermaniu roku Bożego 1628. Передрукував Голубєв, П. Могила, І, додат., с. 323 і далі. Ненумерований зшиток з 16 карток. Я мав оригінал, оправлений разом з "Апологією", мабуть, ці два писання так і пускалися в одній оправі відразу.

"Чув єси, преславний народе руський, що в нинішнім 1628 році, в місяці серпні, був у Києві духовний собор? Чув, думаю, і про виконане на нім твоїми ієрархами в Печерській церкві анафемування? Не без того. Бо ця непорядна, а слушно треба сказати, безбожна річ – голосна! Непорядна тому, бо що два пресвітери в головах своїх надумали, те чотири єпископи виконували. Безбожна тому, що через те виконання надуманої речі католицьке православне визнання під ноги кинено, в єретицькі помилки і єресі на амвон піднесено. А як саме, послухай: в коротких словах виложу.

Минулого року 1627 наказаний був нам, єпископам, собор на Рождество Богородиці в Києві. Коли я з обов’язку достоїнства свого туди з’явився, пильно просили мене ті, котрим там першенство належало, а саме й. м. отець Ійов Борецький (інші єпископи на той собор не прибули) і теперішній й. м. о. архімандрит печерський, тоді ще чоловік світський, аби я свій катехізм, з котрим їздив до східних країв для цензури і коректури його, а там її не осягнув, подав під цензуру церковників нашого руського народу, щоб таким чином негайно дати його друком до вжитку руської церкви. На це відповів я їх милостям, що я то готовий зробити, прошу тільки одного, аби перше, ніж я дам його під цензуру, вільно було мені видати "Консидерації" тих шести різниць, що рахуються між церквою східною й західною, аби тим легше й певніше могла відбутись та цензура. На це я від й. м. й інших, там тоді присутніх, без труднощів одержав згоду.

З тою згодою чекав я догідного часу. Тим часом, так за півроку, шостої неділі Великого Посту, обидві вищезгадані особи: отець Борецький і отець архімандрит – вже в стані духовнім, ще з двома єпископами – отцем Ісакієм і отцем Паїсієм, приїхали на Волинь до Городка, печерської маєтності, і за їх наказом приїхав до них і я. Там, обговорюючи церковні справи, доглянули ми велику потребу помісного собору всієї руської церкви, стану духовного і світського, шляхетського і міського заволання. Для скликання його отець Борецький мав розіслати приватні листи, а мені доручено написати так, щоб кожного заохотити прибути на той незвичайно потрібний з’їзд. А то головно для того, аби на тім синоді в любові і згоді могли ми обміркувати і подивитись, чи не можна б було без нарушення прав і привілеїв нашої віри знайти якогось способу з’єднання русі з руссю, себто не уніатів з уніатами. Для цього там же зараз усі чотири згадані особи дозволили, аби я, викладаючи причини собору, виписав і ті "Консидерації" шести різниць між східною і західною церквою. Ми їх там обговорювали і вважали за різниці невеликі – і ті два писання мали бути видані разом. Так ухваливши, роз’їхалися ми в любові".

По тім наступає вже звісне нам оповідання, як Смотрицький, виготувавши свою "Апологію", послав Борецькому й Могилі, а не дочекавшися їх оцінки, доручив друкувати по-польськи у Львові.

"Все це я для того виложив тобі, преславний народе руський, аби знав єси причини, з яких моя "Апологія" вийшла на світ. А коли настав час собору, поїхав я туди, будучи тої гадки, що як було між нами ухвалено в Городку, так він буде і йти, не думаючи про яку-небудь зміну в тім побажанім замірі згаданих осіб. Але коли дня 13 серпня пустився я просто до монастиря Печерського і послав свого челядника до й. м. о. архімандрита, що мене урочисто запросив листом від себе і братії на те свято Успення Пречистої Діви, не позволено мені туди їхати, а вказано до монастиря Михайлівського. Я подумав, що то о. архімандрит ухиляється від моєї присутності, аби не викликати підозріння в людях, бо то при наших розмовах траплялося часто, а більше догадувався, що він остерігався того, аби не впасти в неласку короля й. м., пристаючи з нами 1, – бо так поступав і попередній печерський архімандрит 2. Про зміну ж його гадок в ухваленій справі ані помислив і поїхав собі до Михайлівського монастиря. Тут намісник і браття приняли мене в церкві як архієрея. Потім за півгодини приїхали до мене послані з того собору, що відбувався в Печерському монастирі, чотири пресвітери – ці вітали мене не як архієрея: руки мені не цілували. Один з них, отець протопоп Слуцький 3, мав до мене промову, котра до того зводилася: "Питається тебе через нас собор, чи ти стоїш при тій своїй "Апології", котру видав, чи ні?"

1 Владиками Феофанового свячення.

2 Копистинський.

3 Андрій Мужилівський.

Я, відповідаючи, скінчив: "От іду на собор і там про себе і свою "Апологію" сам здам справу". Рече: "Ти наперед маєш дати відповідь, про що тебе питаємо, і тоді або будеш допущений до собору, або ні".

Я відповів, що стою при ній як писанню православнім: нічого хибного і св. вірі католицькій противного не знаходжу.

Рече: "Собор її осудив, від голови до ніг, від першої картки до останньої як противну науці Христової церкви і вірі православній, нечисту й непобожну".

Відповів я: "Нехай тобі Господь не пам’ятає, що не знати, що мовиш. Нехай собор не боронить мені перед ним стати, а її ("Апологію") за божою поміччю виведу з тої обмови, з того неправдивого обвинувачення".

Рече: "Хочеш диспутувати?"

Відповів я: "Не диспутувати, тільки хочу вивести з того хибного підозріння моє писання – православне, але або невірно зрозуміле, або оббріхане".

Рече: "Собор твоїх виводів не потребує, бо вже добре то збагнув, тільки питає твого рішення в тім, що ми тобі поставили".

Відповів: "Я таке рішення подаю, що при моїм писанню – при догматах віри, в нім описаних, стою цілком; а коли отці вважають прикрим описання деяких хиб східної церкви, на то є нарада і захід".

Відповів він: "Але це вже в друку".

Рік я: "Що ж з того? Тому легко можна запобігти".

Потім по інших різних мовах з обох сторін почали говорити лагідніше, виясняючи мені, що з того буде, як по містах, а особливо в Вільні піде натиск з противної сторони: "Показуватимуть ту книжку, написану тобою, архієпископом нашої сторони й архімандритом віленським, і в ній похваляється унія". Або й по тих своїх лагідних мовах відійшли з тим моїм рішенням, що я за божою поміччю стою при тім моїм православнім писанні.

Під вечір через різних людей, мабуть, ними научених, пустили між челядь мою погрозу й лайки: пальцями показували і уніатами прозивали, так що боялась (челядь) і з монастиря вихилитись, тільки доносила мені, що наоколо діється. Поручивши себе Богові, пробув я ту ніч, а другого дня зрана посилаю до отця Борецького його брата диякона Порфирія, питаючи в нього причини зневаги, що мене спіткала" (наведений в польському перекладі лист, де Смотрицький висловлює здивовання з такого трактування, протестує проти судження його справи без правного поводу і без заховання слушного порядку та грозить, що поїде назад).

"Після вислання його челядь моя доносила мені різні новини, розсівані між нею і, між іншим, також, що "завтра і пан ваш, і ви з ним будете викляті як уніати, а не один ваш і Славути нап’ється". А саме під обідню годину рідний брат о. Борецького Андрій приступив до о. протопопа лубенського, що їздив туди зо мною, і диякона мого Ісайї, і при інших духовних особах так сказав до них: "Ради Бога, нехай й. м. о. архімандрит про себе дбає, бо, їдучи тепер з монастирського села, догонив я чималу купу козаків, і ті, не криючися в своїй раді передо мною як добре знайомим, заприсяглися не лишити його живим, коли собором буде щось доведене на нього в справі унії". Коли я почув це – донесене мені моїм дияконом, покликав до себе о. протопопа лубенського і запитав, чи він то чув. Відповів, що чув то з уст самого оповідача і може на то присягнути. Рік я: "Як бачу, трапив я у вир, так ці отці мої і браття з тими людьми без труду мене передиспутують. Що тут робити? Уступився б від тих людей, в тих справах безоглядних і неподатних, але не знати, як і куди? Пішов би до замку – пана підвоєводи нема. Поїхав би назад – боюся засідки, бо вже про неї голос іде. До міста, до кляштору – тим ще більше їх роздражню, бо ще перед приїздом пускали чутку, що я там. Та не знати, чи й пустять мене? Людей своєвільних і п’яних вже повно скрізь, яко на празнику!"

Так-то між собою по тій новині поговоривши, рік я: "Дивно мені, що на те моє писання так довго нема ніякої відомості – а вже по полудні". І, взявши папір, пишу вдруге о. Борецькому".

Цей лист в оригінальнім тексті поданий у друкованім звідомленні собору, описанім нижче, с. 417, подаю звідти цей лист у цілості.

"Преосвященный мой господине! СподЂвалем ся я звыклои притомнои усты к устом з преосвященством твоим и з прочією превъзлюбленною ми о ХристЂ братією в справах церковных намовы, а не през третій особы. Для чого в край сей на назначенный от преосвященства твоєго час прибылем о том абым што з себе самого в церкви, не ркучи против церкви становил, анЂ мыслячи. Бо не в той, в которой ся уродилем Христовой церкви умерети нЂгдым собЂ не зычил, и не зычу, и певене м по ласцЂ Бога моєго, же мя Восточная святая церков гробными пелонами по›т, которая мя з воды и духа уродила.

За чим прошу сыновско презору отцевского: тяжшого нЂж єсть вина моя, нехай не поношу так от преосвященства твоєго, як и от прочіих боголюбивых и в бозЂ велебных. Бо то не будет вред єсли єсть якій, лЂчити, але єго розчосовати и ятрити.

То што ся юж стало през друк розстати ся не может; вшакъже абы ся то по всем том Панст†не розлетЂло, забЂчи ся тому еще может, за сполною о том намовою і радою нашою; неширачи тых речій се зде, там им забЂчи, откол оны ширшими стати ся могут.

Для чого через посланики от преосвященства твоєго в прочіих боголюбивых и в Богу велебных отцов и о ХристЂ братіи до мене присыланый упомненный бывши, вшеляко всему тому што бы ку смятенію церковному быти мЂло забЂчи хотячи, прошу преосвященства твоєго и прочіих всЂх боку преосвященства твоєго присЂдячих пречестных ми господинов и превъзлюбленных отце и братіи, абым до общего о том совЂту милостій наших был допущен, и о сродку забЂженя намовивши ся, то абым сегодня (не пускаючи в дальшій час пре отлеглость мЂстца на котором ся друкуєт) учинил, што бы чрез мене за общим всЂх до того совЂту належаних совЂтом без жадных заводов діспутаційных учинено быти належало.

Бо где бысте мя в том таком разЂ преосвященство твоє и прочіи о ХристЂ братіа отбЂгли и зоставили и от себе оттрутили, за отбЂженого и зоставленого и оттрученого, а не за отбЂгаючого и оставляючого себе судити мусЂл бым был бы то во мнЂ ледво улЂчити могучій от преосвященства твоєго заданый ураз, которого 1 възваніа дЂло есть немощное на свои скот брати, а не презирати и оминати.

Затым ся звыклой любви и ласцЂ преосвященства твоєго і прочіих боголюбивых и в бозЂ велебных господинов мо их и отцев себе отдаю. Писан в святой обители святого Архистратига Міхаила Золотоверхого в КіевЂ, року 1628 августа 14 дня. Преосвященству твоєму всЂх добр зычливый брат о ХристЂ и раб, Мелетій Смотрискій архієпископ Полоцкій, и проч., архимандрит виленскій и дерманскій".

1 Митрополита Борецького.

"Цей лист, просячи, щоб мене до своєї ради допустили, я писав і слізьми обливав. Бо ж на те й своє писання писав, і працював, і туди на те їхав, аби з ними взяти ухвалу в тих речах, що про них я писав. До того я був певен багатьох з братії, що як тільки б з десяток пунктів моєї "Апології", ними принотованих (а принотували 105!), я захитав і перекинув, то охотніш і про всі інші мене б послухали, а виправдавши їх (ті закинені пункти), покладаюсь на Бога і правду його святу, що всі злі ради прехитрого ахитофела 1, котрій я вже помітив, обернулись би на його голову.

Але він на спілку з тими, що з ним разом брехливо обжалували мою "Апологію" перед собором, старався так, як про здоров’я й життя своє, аби я там не був і не був допущений до їх ради перед виконанням ухваленого ними декрету 2. І справді того добились. Бо коли декотрі з них після тих моїх листів радили мене допустити, щоб я висловив свої гадки і в присутності моїй соборно обговорене було те моє писання, отець Борецький (як мені то стало відомо) так відізвався на те: "Нехай з ним дідько мовить!" Ото тобі отець: і коротко і не до речі! Я ж, коли мені вчас не допустили про те мовити, потім уже й згадувати про це не хотів.

По відісланні того мого листа з моїм дияконом уже з полудня приходить до мене один київський козак прізвищем Соленик. Привітавшися зо мною, вчинив до мене довгу лекцію по-козацьки, як йому хотілось, а закінчив її тим: "Ми цю святиню 3 здобули кров’ю нашою і готові запечатати її кров’ю нашою і кров’ю тих, котрі б її коли чим-небудь зневажили і від неї відступили".

1 У Голубєва хибно: Архитофала (епітет диявола).

2 Анахтемування "Апології".

3 Ієрархію Феофанового свячення.

Я собі подумав, що коли попереднього дня була трудна розмова з духовними, то з цим буде нерівно гірша, і в довгу мову з ним не вдавався. Пробув у мене з другим козаком з годину. Коли відійшов, за малу хвильку дають мені знати, що отець Борецький приїхав з трьома владиками і пішов до церкви. Я пішов туди ж, і привітались ми не по-братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всім, що були в церкві, але ці два козаки, що були в мене, лишились. Я просив, щоб і їх не було при нашій розмові, о. Борецький, приступивши до них, став їх просити, і по довгій суперечці ледве уступились. А й вийшовши з церкви, Соленик сказав так: "Ну, біс вашій матері, махлюйте, махлюйте! Достанеться тут і Павлу, і Савлу!" А потім про якогось Хрусцаля перед людьми говорив, даючи своїми словами розуміти, що на мене єсть якась засідка. Ці слова між багатьма іншими людьми (котрих перед церквою було дуже багато) чув і оповідав мені потім о. протопоп лубенський і інші.

Коли вони пішли, засіли ми на розмову, і о. Борецький почав її від молитви, а потім звернувся мовою до мене і закінчив її так попросту: "В тій "Апології", котру ти тепер видав, говорив з тебе, отче архієпископе, дух нечистий, гордий – явно видко це з того, що на самім початку твого писання похваляєшся, що ти на святих місцях палестинських просив у Господа Бога унії народові свому руському і на ту ціль відправляв жертви безкровні на тих святих місцях. Кажеш, що за все попереднє твоє життя ти не знав, у що вірив". Й інші речі в тій моїй "Апології" написані наводив і проти них виступав довгими словами, які я тут опускаю для короткості як мало потрібні. А по всім на завершення таке пальнув: "Ти тою своєю нечестивою "Апологією" впроваджуєш до нашої руської церкви (говорю його власними словами) прокляті папські єресі: маніхейську, савеліанську, аполінарійську і інші". І на тім скінчив свою мову.

Почувши це, я чисто задеревів від несподіваних і нерозважених слів того чоловіка, що протягом чотирьох літ мого пожиття з ним (кажу це, свідчачися Богом!) мало що закидав католицькій церкві, про котру ми часто між собою говорили. Вірі її не закидав ніякої єресі і завсіди прихильно говорив про згоду з нею Русі. Вважав дуже легким переведення святої єдності, аби тільки погодити календар, що не дає потягнути до унії простих людей нашого народу. Через те в р. 1625 працював він над тим погодженням календаря і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагоді викладав його перед людьми своєї партії. Отже, почувши таку несподівану зміну в давнішніх побожних замислах того чоловіка, міг би я йому сказати щось інше, але, бачачи його в великім запалі, так що мої слова могли б непотрібно привести його в ще гірше роздразнення, я сказав з здивованням: "Отці мої високоучені й браття в Христі наймиліші! Я, будучи з ласки божої сином східної церкви і бажаючи весь мій вік – скільки мені літа позволять, бути при тім ділі, котрим їй прислужились старші від мене сини її, а наші браття, котрих ми за великі заслуги називаємо нашими святими отцями, і вони в ній вічною пам’яттю пошановані, я з душі моєї нічим більше не бридився, як пихою, і нічого не остерігався так, як гордості. А що твоя велебність закидаєш її мені з тої причини, що я в Господа Бога просив то єдино спасенне для народу мого руського на тих святих місцях, де він дав то єдине святим своїм ученикам, і нам його тримати для спасіння нашого наказав, – то я це собі по правді за велику покору перед богом уважаю. Бо в тім наслідував покірного Христа Господа, і як не мав лиха в серцю моїм, коли то чинив, так і в писанні моїм не писав гордо. Ані тих єресей, що велебність твоя назвала, нема в римському костелі, і я їх не впроваджую до руської церкви тим моїм писанням. А сказавши, що не знав, в що вірив досі, сказав правду. Свідками того мої писання: "Лямент", "Еленх" і інші, в котрих писав так, як вірив: писав в них єретичко, так значить і вірив. Хибно вірив, мовби та моя хибна віра – це православна віра св. східної церкви: так міркував, а направду не знав". І на інші його слова в тій справі ширше відповідав.

Втім, дають знати, що принесли мерця для похорону і до церкви його провадять. Тому ми перейшли з церкви до келії його (Борецького), і там, продовжуючи свою мову, я сказав: "Тому що вам, отці мої, то моє писання так не подобається, рад би я довідатися від велебностей ваших, що ви таке дуже непобожне в нім знайшли, що так гостро виступаєте проти нього, а при нім і на мене?" Тут зараз о. протопоп слуцький (бо й він був між ними), маючи в руках кілька аркушів того мого писання, одержаних з друкарні, почав в нім картки перегортати і вичитувати написи: "О суді частиннім", "О благословенню душ померлих справедливих", "Що ад, то пекло", "Що грішні душі й чорти вже мучаться", "Христос – священик вічний", "Опріснок зветься хлібом", а за кождим притрясав: го-го. А перегорнувши кілька карток, далі читав, що св. Петро постановлений од Христа вселенським пастирем, що церкву свою Христос на св. Петрі збудував 1. І на тім, загорнувши книжку, каже: "Чи то малі противності церкві нашій і хули на віру нашу?"

1 Тут і далі вичитуються заголовки, що містяться в критиці "Апокризиса", включно до с. 57 львівського видання.

Я, почувши таке, а боліючи серцем моїм над умисною й упертою сліпотою того чоловіка (бо неможливо, аби тої явної й ясної правди він не міг бачити), сказав йому: "Прочитай, брате, що під тими написами міститься, а побачиш що то все спасенні догмати св. східної церкви, а не хули. Та коли, – мовлю, – у вас моя справа так зле стоїть, що й правда моя не правда і самі артикули св. східної церкви признаються вами за противності і хули, прошу – нехай я про це поговорю з вами або тут приватно, або на соборі публічно. Бо ж тут, по-простому кажучи, не така річ, щоб могла бути пущена повз нас спокійно і тихо. Нехай ні в вашім, ні в моїм сумлінні не зістанеться ніякого скрупулу, котрий би потім нас гриз, що та правда божа без всякого розгляду була вами зневажена і потлумлена".

Але той же протопоп виймає з-за пазухи листок паперу і говорить до мене: "Оце собор тобі говорить і приватно і публічно, більше говорити не хоче і не мислить! Коли хочеш бути на соборі і вважатися за свого, наперед маєш виконати ті три кондиції, ухвалені на соборі. Перше – присягти, що від того часу не будеш турбувати руської церкви ні мовою, ні писанням своїм, ані не відступиш від неї. Друге: того свого писання "Апології" маєш публічно виректися і прочитати з амвону на осудження всього того і на признання свого гріха те, що нами буде тобі дано. Третє: до Дерманя ти вже не вернешся, а тут зістанешся.

Я на то сказав: "Більша то від вас, браття, покута, як мій гріх". Всі крикнули разом: "Ти тяжко образив усю церкву, тому перед усім мусиш признати свій тяжкий гріх". Я їм мовлю: "Не про те мова моя до вас, отці, аби я з вами умовлявся про якісь кондиції, але про те, аби ви і всі інші вислухали мене в тій моїй справі на соборі і я був суджений в тій моїй справі в моїй присутності. Тоді, дасть біг, можна буде явно побачити, чи я тим моїм писанням образив церкву, чи, може, ви її ображаєте, неправильно, на мій погляд, противлячись йому (писанню).

Коли я так з ними перечився, надходить й. м. Стефан Літинський, потім скоро п. Іван Стеткович, по малій хвильці писар козацький, і так на мене утюжилися – як то можна було зміркувати – за умисною змовою. Від кожного мав я осібне казання, і хоч бачив, що я мав би їх повчити, а не вони мене, але пам’ятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою людей світських, і не духовні рішають в духовних справах, тільки світські, а духовні лише forma, – не вдавався я в даремні довгі диспути. Тільки казав, аби тих непотрібних кондицій мені не ставили і, невважаючи на той проступок, мене в огиду народові руському не давали, а коли я в чім прогрішив, радив той спосіб, що я описав у другім листі до о. Борецького; я поїду до Львова до о. Касіяна 1 – попрошу, аби ні одного екземпляра з друкарні нікому не давали, і певен, що він так зробить, вважаючи на причини, котрі я йому випишу. А ми тим часом між собою розберем те моє писання артикул за артикулом і, де що знайдемо хибного, вичистимо. Але та моя мова до них була, як говориться, surdis fabuła 2. Завзялися в своїм упередженні, мало слухаючи моєї мови, бо й припізнилось уже, вони встали й одійшли.

1 Саковича.

2 Байка оповідалась глухим.

Я був стурбований такою безоглядністю людей, що мені неслушно відмовили слушної речі і не дозволили стати на соборі перед тим виконанням декрету, що вони ухвалили на мене. Жалував, що попав в таке, що мені – як-то кажуть – не можна було ні вперед, ні назад. Тим часом так за годину, вже смерком, прислали мені писану форму виречення – чи я згоджуюсь його прийняти і до них прибути. Я на ту ніч зіставатися в Михайлівськім монастирі з багатьох важних причин не хотів і сподівався своєю присутністю між ними заспокоїти їх роздражнені проти мене серця. Тому ту прислану до мене картку, очистивши з багатьох гострих і непристойних виразів, а все-таки лиху, переписавши, але не підписавши, дав її посланцеві і сам слідом за ним поїхав на всенощну до Печерського монастиря, маючи на гадці їх там у громадці, в церкві, на місці спокійнім, ублагати, аби занехали тої своєї дитячої забавки зі мною.

Але, як-то кажуть, тяжко вибілити ефіопа. Трудно вовком орати. Коли вже я був у церкві в олтарі, прислали до мене, аби я ту картку підписав і зараз під сумлінням прирік з Києва до Дермані вже не їхати. Просив я їх, аби кинули зо мною робити такі легковажні штуки, бо я на той підпис і їх кондиції згодитись з добрим сумлінням не можу. Тоді тут же, в олтарі, суворо відозвався до мене словами непоцтивими отець архімандрит печерський. Той, що недавно перед тим добре й побожно брав ту справу, котру я в тій моїй "Апології" виложив, і говорив про неї, хвалив лист мій, що я писав минулого року до й. м. о.патріарха константинопольського, а в нім було сумарно висловлено все, виложене в "Апології", і навіть ще більше. Бо того листа читали йому у мене в Дермані, і на тім нашім з’їзді в Городку, коли ми про шість різниць від римлян розмовляли, він згадував (про лист) добрим словом перед тими старшими духовними, що там були. Той, кажу, чоловік, так добре настроєний для тої справи 1, їдовито кинувся на мене такими словами, які звичайно говоряться деінде, а не в олтарі і не до поцтивих людей, а хіба від казна-кого.

1 Нової унії.

Зчинився такий галас, що й ті, що були в олтарі і недалеко від олтаря, рушились як на ґвалт. По всій церкві пішов гомін, і вже ті, що ближче були до олтаря, готові були кинутись і допомогти духовним в тій моїй трагедії. То бачачи, декотрі з них, що нібито мені сприяли, стали мені радити тим часом згодитись і заспокоїти той розрух, поки більший не став. Я теж бачив, що справа летить до непоправного лиха. Отже, щоб не прийшло до великого розруху і пролиття крові – винної і невинної, як то буває в таких разах, ще до того вночі, – підписав я ту картку згідно з волею їх проти волі моєї і прирік до Дермані не їхати. Тим той гук і гамір утишився.

Щоб заспокоїти серця простого народу, роздразнені тим досвітнім виступом духовенства проти мене, і саме духовенство також, пішов я з ними в процесії, а потім на літургію, не сподіваючись собі нічого більше понад те, що вже сталось. Коли по прочитанні Євангелії над сподівання моє вислано на проповідь намісника мого віленського. Духовні теж з олтаря на амвон виступили. Кожному з владик роздав о. архімандрит картки і свічки. Потім той, що був на кафедрі, прочитав мою картку, а подану йому картку моєї "Апології" подер і кинув. Потім о. Борецький, з котрим став на амвоні той, що зветься (владикою) луцьким, кинули анафему на "Апологію", а заразом з нею і на о. Касіяна, архімандрита лубенського – чоловіка в вірі православній не запідозреного, ніяким судом духовним в ніякім єретицтві ніколи не засудженого ані обвинуваченого – без права і без суду. Картку розшарпав, свічку згасив, і те ж саме за ним учинили всі владики, і так скінчилась та інтермедія св. літургії, гідна не сміху, а плачу, бо руську церкву православної віри вона оголила, а єретицькими блудами і хулами приодягла!

Початок свій взяла вона з того, що ті, котрим я послав свою "Апологію" до перечитання, приспособили собі о. Зизанія з Корця й о. Мужилівського з Слуцька – головних неприятелів св. унії, а після того їхнього єретицького засуду на мою "Апологію" можна їх назвати і великими хульниками православних догматів католицької віри! Чотири тижні з ними в тій справі трактували, радились і постановили, що зробити зі мною і з моїм тим писанням. А потім ті в вілію свята Успення за одну годину ту справу в 105 пунктах подали трьом єпископам, покликаним на той день до Печерського монастиря, і один з них за своєю гадкою всіх єпископів формулював, а другий гадки всіх пресвітерів. Кликнув до них: чи так, святі отці? Чи так, господинове? А святі господинове й самі не знали, на що відповідали! Все це робилось тими двома з тою метою, аби мене скинути з мого достоїнства. Єпископи самі тої моєї "Апології" не читали ані чули, як читали, не то що не застановлялися над викладеними в ній речами, і що в ній містилося, не відали. Бо отець Паїсій приїхав до Києва в вівторок, за день до мене; отець Ісакій в середу – того ж дня, що й я; отця Ісайї при тій ухвалі з ними не було; отець Авраамій приїхав кількома днями раніш, але теж про те знав стільки саме, що й інші. А тим часом ще в середу той собор відізвався через своїх посланців до мене, що мою "Апологію" він осудив як нечисту з голови до ніг.

Тому й кажу, що єпископи тої моєї "Апології" не читали і описаних в ній речей не обмірковували, бо часу не мали. Задоволились тими пунктами з тої "Апології", що були виписані котримсь з тих двох і перед ними прочитані так неприхильно, по-протестантськи 1 протолковані. Показали самим ділом, що того було їм досить.

1 В оригіналі po ministrowsku, себто як міністр – протестантський проповідник.

Так як той толковник натягав, а так як ті вищезгадані чотири особи наперед між собою ухвалили, так став і той безбожник декрет на іншій особі 1, як я то вже сказав, і на моїй "Апології". Цією екзекуцією (анафемою "Апології") брехні, богохульства, помилки й єресі тих нових скрибентів: Зизанія, Філалета, Ортолога, Клірика і їм подібних, принотовані, вичислені і вияснені в моїй "Апології", признано за властиві артикули їх віри. А ті католицькі догмати православної віри, котрими касуються богохульства, помилки, єресі і брехні тих авторів, виключено з неї (правосл. віри) і відкинено.

1 На Саковичу, котрого виклято, і на книжці Смотрицького, але не на нім самім.

Як з того видно, сталось це головно за карою божою – за непорядним і незвичайним для церкви божої поступуванням учасників собору. Бо це нечувана річ у церкві Христовій, аби на єпископськім синоді пресвітери, минаючи єпископів, розбирали питання віри, обсуджували й декрети на них виносили, а єпископи винесені ними декрети до екзекуції приводили. Це порядок справді непорядний і справа несправна!

Правила апостольські й канони помісних і вселенських соборів поучують, що суд про догмати належить єпископам, а не пресвітерам. А у них на тім останнім соборі стало навпаки: пресвітери, і то тільки два або три, про догмати віри судили й декретували, а єпископам декрети свої подали до виконання. А ці їх без свого власного розбору, що їм належав, виконали не тільки що необережно, але й безбожно! І так як попи не знали, чому кричали за Зизанієм, так і єпископи не знали, за що проголошували анафему за о. Борецьким. Можу сміливо сказати, що й по нинішній день не знають одні й другі, і коли б по тім соборі хтось запитав тих єпископів і попів, за що проклято "Апологію" о. Смотрицького, по правді скажу, що ні один з них не міг би того пояснити. Бо ні один з них її не читав, рідко хто чув, як її читано, і то тільки ті повиривані пункти, і з добрим сумлінням ніхто не міг би сказати інакше, як тільки так, що так їх о. Зизаній і о. Мужилівський поінформували, що вона єретицька, нечиста й непобожна.

І так там вийшло, що Зизаній за Зизанія, як циган за цигана, свідчить і судить. Так там повелося, де то кажуть – очі вище лоба не ходять: світські люди правлять попами, а попи владиками. З жалем доводилось того наслухатись і надивитись на тім соборі, де попи верховодили, а владиків зневажали. Мовлю про інших, не про себе. Про себе скажу, що на ні одну консультацію – скільки там справ і підписів було – мене не кликано, і так само думаю про інших єпископів: що попи десь між собою змовились, то нам, владикам, до підпису подали, а ми то підписували, хоч би то була Кабала, хоч Мусульмана 1.

Це можна бачити вже з того, що всупереч явним і ясним правам східної церкви, на безчестя єпископської гідності, в обмеження їх юрисдикції ми підписали право апеляції від старших і братій всіх монастирів Руської землі до архімандрита печерського, а від архімандрита печерського право (апеляції) за море. Приходило і до такої зневаги, що коли доходило до бійки, попи владиків таким іменем шанували, яким звичайно шанують тих, що під столом кості гризуть. І нічого їм за це! Бо в тих соборових днях пішло в них на ту нашу руську приказку: "Не чуєш короля в землі".