Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 46 страниц)

Проте як провідник школи Смотрицький мав, розуміється, повну змогу проводити в організації шкільної науки ті гадки про потребу шкільної, граматичної культури, що їх він викладає як провідні гадки в передмові "учителем школним".

"Пожиток грамматіки в языку грецком и латінском самым досвЂдченєм оказале значный, абы и в славенском дознан, а за часом подобным досвЂдченєм и значне оказан был, на повинной вашей, люботщателныи учителе пилности залежети будет. ВЂдаете абовЂм, которых сте ся грецкои, люб латінскои грамматіки худозству учили, што она єсть ку понятю як языка чистости, так и правого а сочинного, ведлуг власности діалектов, и мовеня, и писаня, и писм вырозуменя. Вшелякій пожиток, который колвек преречоных языков грамматіки чинити звыклы, без вонтпеня и славянская в своєм языцЂ славенском учинити может.

Научит в реченіих розознання розличности грамматічных слова частій. Научит имен склоненія, а глаголов спряженія, ведлуг власности окончаній (на чом нам барзо сходило 1) языка чисте Славенского. Научит порядку и споряження слов, которыи за которыми, для лацнЂйшого, найдуючогося в них розуму понятя, ведлуг сочиненія, покладены быти мают. Укажет зле положеноє слово. Укажет збытнеє 2, укажет и чого бы недоставало. Научит, мовлю, и читати по славенску и писати раздЂлне, чтомое выразумЂвати лацно.

Гды при ней, заповинным потщанієм вашим, читаны будут звыклым школ способом славенскіи лекцій, и на рускій язык перекладаны. Яко то: з Притчій Соломоновых, албо з Премудрости его любо Сираховы, албо иншеє што чистым языком славенским з грецкого переложеноє. При том лексіс будет традован, аргумента даваны; діалект в звыклой школной розмо†славенскіи межи тщателми под каранєм захован 3.

1 Чого нам дуже не ставало.

2 Зайве.

3 Мова про тодішні шкільні порядки: в певні години ученики мають розмовляти тільки латинською або тільки слов’янською мовою, і спеціальні наглядачі (тщателі) пильнують того і подають на кару, хто це переступить.

За таковым вашим пилным старанєм врихлЂ, в надЂи помочи Божеи, обецую славенскому в народЂ нашем языкови поднесене, вырозуменє єго, уживане в пожиток, который занедбаный, а церкви нашей природный будучи, по не-малу народ наш в набоженство зазябил. На одном теды толко сем яком рекл, залежити будет, абы дозорови, опецЂ и промыслови вашему повЂренни дЂтки и младенцы лЂт своих и часу, – обоего сего назад вернутися неумЂючого, и за обоє тоє вам слово в день страшного суда Христова, отдати повинним будучим, на даремне не тратили.

ДЂткам учитися починаючим Букварь, звыкле рекши, Алфавитарь, з тоиж грамматіки вычерпненыи, абы склоненіям грамматичным з лЂт дЂтинных з мовою зараз привыкали, до выученя подаван нехай будет. По Часослова зас и псалтыри (которыи опусканы быти не мают) вы ученю ся, овая грамматіка з выкладом, то єсть з показованєм и ужыванєм єи пожитков наступит. А где бы ся хто сам грамматичного худозства не учил, и той дЂтем и младенцем, читати юж по славенску умЂючим, до выученя подавати єи маєт. Которая памяти повЂрена лацно и скоро, за оказією престоя 1 их до знаменитшеи школы, вырозумЂна ими будет, и до пожиточного в худозств єи уживаня приведена" 2.

Передмова ця, без сумніву, була написана автором наново для виходу його граматики, наприкінці 1618 р. або в 1619 р., коли він, імовірно, був уже ректором Київської школи. Тому ці роки можемо вважати в її історії за добу особливої культури церковнослов’янської і "простої руської мови".

Як приклад "правого и сочинного писання" за граматичними і риторичними правилами мала наступити взірцева промова – казання на похороні віленського архімандрита Леонтія Карповича, проголошена ним у Вільні 2 листопада 1620 р. і зараз же там же видана з передмовою-присвятою митрополитові Борецькому, датованою 8 листопада3.

1 Переходу.

2 В закінченні заповідається додаток: виказ неправильних імен і дієслів: "Грамматіце сей на чом бы сходило, не єсть так далеце єй истинное: Як вам учителем власноє, – Аномалных, мовлю, имен и глагол зобране и до вЂдомости учащихся подане. Што певенем, за повинным старанем вашим сам час – узычит ли его нам Господь Бог здоровым – за тогож добротливого Бога помочю без долгои трудности врихлЂ нам нагородит".

3 Польське видання вийшло там же того ж 1620 р. Про нього П. Попов, "Записки Іст. філ. відділу ВУАН", кн. IV, 1923, с. 215.

Не буду доводити, що, публікуючи його, Смотрицький мав саме таку педагогічну мету, але для нас воно головно цікаве з цього погляду як переведення на практиці тої граматично-риторичної науки, що її викладав Смотрицький у Київській школі. Саме по собі воно не має великої цінності – це твір, написаний за правилами схоластичної риторики, такий, як казання Копистинського (вище), за певною програмою (в порівнянні з Копистинським, треба сказати, не так сухо і схематично проведеною): спочатку вступ, що пояснює обставини, в яких довелося авторові виголосити своє казання – він переходить у промову, звернену до небіжчика. Далі біблійний текст – стих з Премудрості Соломона, вибраний на тему, наведений спочатку слов’янською мовою, потім перетолкований на сучасну руську – "Справедли. вий человек, гди єму прийдет умерети, в отпочиненю будет". Тема (життя і смерть людини) розділюється на п’ять пунктів; провідник аналізує їх методом "округло споряжати звичай маючих людей" і прикладає висновки до небіжчика, представляючи його "контерфект" (портрет) – біографію і характеристику, і в закінченню молитва, щоб Бог по пережитих злиднях охоронив православну церкву від нових нещасть, від нових спокус диявола.

З огляду, що ми взагалі від цього славного ритора маємо тільки цей єдиний українською мовою писаний твір, я наведу з нього це закінчення, написане дійсно з ораторською силою, з досить гарним риторичним ритмом, що здалека нагадує нам славні київські традиції візантійсько-українського риторства:

"Так теды высоких и так оказалых цнот мужа мЂвши настоятеля и отца, пастыря и учителя, Бога нашего, который єго нам был дал и который єго от нас взял благоЦарячи, радуймося, православныи христіане, и тЂшмо: "умершу абовЂмъ праведнику", мовит премудры, возвеселятся людіе. А жесмо далшей з нами живой притомности єго, для далшего духовного нашего пожитку, в котором ся он c дару духа святого обфитый знайдовал, годными не стали жалуймо и плачмо. А Господа Бога всЂ єдинодушно, як господина жатвы, просЂмо, абы он на жатву свою подобного сему дЂлателя послати нам Рачил.

Штож у Бога невозможно? "Ачколвек и сей пречестный и святый отец небезплотен жил, небезъчаден вишол: ото єго честныи синове стоят около него. Здарит Всесилный Господь Бог, здарит невонтпливе, же вмЂсто отца будут сынове".

Здар же то добротливый Господи Боже наш для чести и хвалы имени твоего святого, а для духовной утЂхи тескливого сердца з смерти честного и святого сего мужа засмученых правовЂрных людій сих: которых очи до тебе пана своего, як очи служній до рук панов своих: яко очи служебниц до рук паній своих. – Аж их ущедриш, аж ся над ними змилуєш, а по сердцу твоєму пошлеш им наставника пастыря и учителя, который бо их на душезбавенных твоих євангельских пажитех злаком тучных и нЂколи невянучих трав и цвЂтов, при вдячных воды живои жродлах, як словесный твои овцы пасл, справедливостем твоим учил их, и на вшелякую их правду наставлял чюле, дбале, и осторожне.

Под сесь звлаща час, гдысь юж ласкавым своим отцевским оком на утрапленый народ наш вейзрЂти рачил:

Гды за устанєм сил наших твоя неодолЂемая сила в немощи нашей выполнила ся.

Гдысь през проклятое отступство упалую Церкви нашей Руской святыню щасливе поднести зезволил.

Теперь з нами зоставай, тепер ся з нами найдуй, тепер нас не отступуй.

Тепер нас и всю святую нашу Церков чюлыми, дбалыми и добрыми пастырями надари, обваруй, и осмотри.

Срожшим абовЂм тепер окрутный душ людских пожирца быти захочет:

ХитрЂйшым лукавый пекелник напротив нам в тисячо прехирных своихъ мЂстеріах ставитися замыслит.

Лег где ты один сам з нами зоставати будеш, чого мы без жадной вонтпливости уфне певни, хто непротив нам зможет?

Ты наш заступник, и утЂха!

Ты наш пан и Бог, на котором мы всею душею нашею зуполне полегли!

Ты нас высвободил з таємнои злохитрых ловец сЂти; и от прикрых и тяжких слов понурых насмЂвцов ты нас ратовал.

Защищай же нас оборонцо наш и пане, раменами своими всесилными, а мы под крилами твоими безпечне уфати будемо. Правда твоя святая тарчею нас нехай закладет, a мы ся ночного и наболшого страха бояти не будемо.

НЂ стрЂлы лЂтаючеи в день,

нЂ справы ходячеи в темности,

нЂ наЂзду чювственного и мыслного бЂса полудневого.

Але за твоєю нас обороною, падет по боку нашем лЂвом тисяча, а по правом тма, а до нас жаден ся не зближит.

Прето, жесмо в тобЂ надЂю мЂли, выбавилесь нас.

Жесмо знали имя твоє, защитилесь нас.

Жесмо волали до тебе, выслухалесь нас.

Былесь з нами в утиску, алесь нас з него вырвал й увелбилесь нас, як ся святой твоей воли подобало, знамените.

Долгостю теды дній нас наполняючи, оказуй нам збавене твоє.

Поднесеную и отновленую, ласкою твоєю святою утисненой Церкви нашей Руской святьшю отцовско пЂстуй, ховай, ширь, и множ.

Ангелом своим святым поручи єи, абы єй стерегли на всЂх дорогах єи:

На руках своих абы єй носили, бы зась о тойже люб тому подобный камень ноги своей необразила.

Дай єй по тых выкиненых з ней падалцах и базилисках безпечне ходити, а потоптати лва и смока.

ТобЂ абовЂм самому о нас промысл,

ТобЂ о душах наших єдиному печаловане. А мы тебе Бога нашего, Бога в троици єдиного, отца и сына и святого духа, за то и за всЂ иншыи незлЂчоныи добрЂйства твои славити и хвалити будемо нынЂ, и завжды и навЂки вЂком: Аминь".

Смотрицький зіставався ректором Київської школи, мабуть, до самого свого висвячення на архієпископа полоцького або принаймні до того моменту, коли була прийнята його кандидатура на цю високу церковну позицію. Це, мабуть, не припадково, що тимчасом як його попередник на ректорстві, Борецький, був поставлений кандидатом на першу ієрархічну позицію (митрополію), його наступник в ректорстві дістав другу з ряду (архієпископство полоцьке). Було це, мабуть, під час успенського з’їзду православних, перед новим шкільним роком 1620/1 1. Братська школа перед тим дістала санкцію патріарха Феофана. Бувши свідком братських нарад у справі організації школи і діл милосердя ("сходки и совЂты о том частЂ видЂвши"), він благословив як ці доброчинні почини, так і "школу наук єллино-словянского и латино-полского писма в цвЂченю побожного живота, в подаваню наук належных, где вызнаня вЂры непорушно и догмат, святыми вселенскими седми соборами церкви восточной уставленых, неотмен(н)е хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука през учителей тоєж церкви щире показывана и вливана быти маєт" 2. Похвалив також замір братства заснувати "по чину старійшого братства" "братство млоденческоє", з школярів – "по образу прочих благочестивих братства в мнозЂх градовЂх государства короля польскаго сущих". Це був "образ" чисто католицького походження, і таким чином патріарх обома своїми грамотами дав повну апробату на всякі педагогічні запозичення з католицьких шкіл. Несвідомо чи свідомо? Скорше думаю, що це друге, а в усякому разі апробати патр. Феофана не зісталися без впливу на дальший ухил київського шкільництва в бік наслідування католицьких взірців.

Цей ухил, правдоподібно, позначивсь і при наступнику Смотрицького, що зайняв місце ректора з його посвяченням, Калісті, а в чернецтві Касіяні Саковичу, галичанині з роду (син попа з м. Потелича, вихованець польської Замойської академії) – людині талановитій, меткій, але ще більше експансивній і хисткій, ніж Смотрицький 3.

1 Див. в "Історії України", VII, с. 436.

2 "Памятники", II, с. 398; в першім виданні стояло тільки: "латинського письма", що дало привід до деяких непорозумінь; цю друкарську похибку против копії Євгеніївського збірника констатував Голубєв ("Ист. Киев. акад.", додатки), с. 15.

3 Біографії Саковича – в "Історії Киев. дух. академії" Голубєва, с, 214-6, в передмові до "Архива ЮЗР", І, IX (1893), с. 9 і далі і в "Школах" Харламповича, с. 402-4. Козацька традиція про те, що Сагайдачний перед смертю зафундував братство і королівський привілей для братства, виданий 1629 р., дала старим історикам академії привід до помилкового висновку, мовляв, після відновлення ієрархії патр. Феофаном католики й уніати підняли таку нагінку на братство, що воно було цілком знищене і Братська школа також, аж згодом їх відновлено. Пок. Голубєв у своїй "Історії Київ. академії" грунтовно довів безпідставність цих гадок (с. 165 і далі).

Пізніш православні натякали, що він серйозно наброїв (навіть убив нібито чоловіка), займаючи якусь посаду при перемиській кафедрі за владики Крупецького – уніата, і тому за краще вважав податися на Україну і, прийнявши тут чернецтво, закрив своє минуле 1.

1 "Ліфос" в Архіві ЮЗР, І, IX, с. 53, також в анонімнім памфлеті 1638 р.

Але натяки ці занадто глухі, щоб з ними треба було рахуватися як з фактами. Своїми пізнішими переходами з одної конфесії до другої, що вели за собою різні з’їдливі обмови покинутої конфесії з його боку, він придбав собі не особливу репутацію і, очевидно, в своїм поводженню не одного лишав до бажання. Але особливо серйозного, мабуть, не було за ним в тих часах, коли йому доручено таку відповідальну і поважну позицію, як ректорство Братської школи після Смотрицького й Борецького. Перед тим він випустив у Кракові польський підручник риторики: взірці для принагідних промов весільних і похоронних, з відповідним матеріалом (Problemata albo pytanja o przyrodzeniu człowieczym... do których przydane są przedmowy aktom wysolnym y pogrzebnym służące), і він, мабуть, служив рекомендацією для Саковича на цю посаду. На посаді ректора він також зарекомендував себе риторичним твором, українським, дуже визначним: це вірші на похорон Сагайдачного, з додатком двох взірців похоронних промов – одної від родичів померлого до гостей, другої від гостей до родичів; з-поміж віршів, присвячених Сагайдачному, деякі мають також дуже загальний характер і могли бути проголошені при нагоді чиєї-небудь смерті, так що книжка ця (нею далі займемося як твором літературним) могла служити також українським риторичним підручником як доповнення його шкільної публікації (далеко більшої розміром). Автор таким чином рекомендував себе як спеціаліст у риториці, справді для того часу вишколений і здібний, і, правдоподібно, в Київській школі особливу увагу звернув на те, щоб відповідно піднести цю незвичайну важливу в тодішніх обставинах дисципліну. Як людина бувала, жвава, завважлива, він міг зробити чимало корисного і, правдоподібно, записався в її житті корисно – тільки ми, на жаль, цуже мало про це знаємо.

Згадані вірші на честь Сагайдачного з підписами імен учеників, що декламували ці вірші, орієнтують нас у деякій мірі в складі – характері школи. Подано тут дванадцять імен, очевидно, з одної сторони – найкращих учеників, з другої – дітей з родин найвпливовіших і найзначніших у братстві й поза братством. На першому місці бачимо Стефана Почайського, що під іменем Стефана Почаського як монах виступає професором риторики в заложеній Могилою Лаврській школі; далі кілька синів та інших свояків київського літературного і духовного гурту (син П. Беринди Лукаш, Іван Сакович, Єремія Ставровецький, Ів. Тарнавський, протопопович київський); київські шляхтичі (Ів. Козарин, Ю. Воронич, Є. Скаржевський, мабуть і І. Отецький), представники видніших міщанських фамілій (Феофілакт Іванович Бурмистрович київський і два Балики – теж з бурмистрівської родини), одна значна козацька фамілія (Матвій Казимович); соціальний стан кількох неясний, але можна міркувати, що шляхетських дітей було сорозмірно небагато (в Могилянській школі, як побачимо, було їх більше).

В першій половині 1624 р. Сакович покинув ректорство – не дочекавшися промоції на якусь київську бенефіцію – і подався до Любліна на проповідника до місцевого православного братства. Хто наступив по нім, не знаємо, і взагалі кілька літ не маємо ніяких відомостей про Братську школу. Деяке світло на її життя в другу половину 1620 рр. кидають спомини її пізнішого вихованця Гната Євлевича. Наводжу в вільнім скороченім перекладі (з польського) те, що належить до його науки, пропускаючи різні сторонні речі, які згадує автор у цих споминах (писаних доволі хаотично, не притримуючися ні хронологічного, ні якогось іншого порядку – тому і я його не тримаюсь):

"Початки мої в привчанню до читання мовою руською були в Шклові, а потім в Могилеві, у різних бакалярів. З Могилева поїхав до Києва 1630 р. (автор, роджений в вересні 1619 р., мав значить тоді 10 років), і там за ректорства мого стрия пок. Хоми Євлевича був при монастирі Братськім Богоявленськім. Того року 1630, восени була в Києві люта пошесть, і ми з моїм стриєм і іншими виїхали за три милі до Юріївки, маєтності монастиря св. Михайла Золотоверхого – там був з усіма і пок.митрополит Ійов Борецький (що мав ігуменство у св. Михайла Золотоверхого), аж до Різдва. В останніх днях грудня вернулись ми відти до Києва, а школи відчинено 2 січня.

Магістрами там були: в руській школі уставник Федір, з роду москаль; в інфімі Яков Мемлевич (що був потім протопопом переяславським); в граматиці Сава Андрієвич могилів’янин; в синтаксі Василь Березецький, син протопопа київського (потім був звісним юристою при короннім трибуналі, і отрутою зігнано його з цього світу). Всі були люде світові, зацні, гідні. Я пробув там майже два роки і взяв такі початки до латинської мови, що був промований до граматики звичайною шкільною промоцією.

Пок. о. Петро Могила, тоді архімандрит Печерської Лаври, виїздив (на початку 1631 р.) на Волинь, аж до Городка, і повернувся якось у липні 1631 р. Того року восени зараз відкрито школи в Троїцькім печерськім монастирі. Ректором був прев. о. Ісайя Трофимович, префектом о. Сильвестр Косів; риторика була разом з піїтикою, і був професором о. Почайський. В синтаксі, граматиці й інфімі, що теж були разом, магістром був о. Івашковський. Студентів було понад сто. Року 1632, під час вакацій, школи перенесено до Київського братського монастиря, на жадання Війська Запорізького, шляхти й капітули печерської, і там того року порядніш зачали аж по саму філософію.

Потім скоро (по своїй промоції), коли батько мій приїхав до Києва, я з ним і з п. стриєм моїм поїхав до Могилева, в 1632 р., першої неділі великого посту. Там спочатку в Буйничах у якогось Симона вправляв руку в писанню, потім у двох бакалярів Братської школи – Атанаса Стрілецького і Федора Тарасовича: ці два бакаляри і помічник їх часті, якийсь Ігнатій, чоловік статочний, учили мене: один початків латини, а другий вправляв мене в добрий характер (почерк), до котрого з природи мав тяжку руку. Щось недовго і при фарі у якогось Семена Литвина, що там школу тримав, і був педагогом у пп.Байковських, потрохи вправлявсь я в латинську мову, а перейшовши відти, у Сави Андрієвича (що, приїхавши з Києва, вчив латини в братстві). По нім там же (в братстві) в Косовича, студента київського, а все небагато: шестеро якось скоро змінилось, і з того я лише стільки мав пожитку, що не забув того, що в Києві вмів. За ті чотири роки, що я там пробув, був я з рік або й більше при дворі вельм. Богдана Стеткевича – тоді ще підкоморія, а потім каштеляна мстиславського, пізніш новгородського – при його синочку Михайлі Стеткевичу, за педагогів Хоцетовського, а перед ним Соколовського. А р.1636, коли батьки не хотіли мене пустити і коштів на те дати, потайки поїхав я від них знову до Києва на науку.

Приїхавши до Києва весною 1636 р. і тільки 6 тижнів пробувши в граматиці, був я промований до синтакси, і той рік цілий був під магістром Рафаїлом Заріцьким, могилів’янином. На вакації того року 1636 п. Богдан Стеткевич, бувши в Києві для відвідання св. місць, взяв мене за виростка до своїх діток – сина свого Михайла і братанича Криштофа, а педагогом при них був філософ добрий Павло Холодович-Остропольський, а потім Лука Шашкевич, теж філософ, але слабший (той Остропольський потім зробився аріанином, а Шашкевич був ченцем у Києві, магістром, префектом і ректором у Гощі, перед тим професором риторики і казнодією). Бувши при них, я за рік дістав промоцію ad humanitatem 1.

1 Значить, Євлевич рахувався той рік, 1636-7, у братському класі синтакси, під магістром Заріцьким, а фактично вчився в тих філософів, педагогів дітей Стеткевича, і по тім році дістав промоцію до вищих клас (humaniora), себто до піїтики, дійшовши 18 літ.

Коло часу тої промоції я від них (педагогів) відстав, і дано мені кондицію при синовцю о.Ісайї Трофимовича, ігумена св.Миколи Пустинного київського, а пок. п. Стеткевич писав, щоб я від його синочка не віддалявсь, і я за наказом старших знову був там більше як рік. Виїхали ми на Білу Русь – був я там в Буйничах і Смолянах, на вакаціях в Селекці(?) і Коткові, а в листопаді (1638), коло св. Михайла, відставши від них, поїхав на риторику до Києва і слухав її під о. Котковським. Потім трилітній курс філософії під о. Кононовичем (що був потім там ректором, ігуменом михайлівським, а далі й єпископом білоруським). Кондиції мав різні: у цирулика Матяша, маючи разом з його сином діток шляхетських і міських 1. Потім у Пекулицьких і у п. Єловицького, войского кремінецького, був інспектором їх діток. Побувавши після курсу (філософії) у своїх на Білій Русі, слухав у Замойській академії два роки курс моральної і спекулятивної теології дві часті за Скотом, а третю списав, і медицину спекулятивну з анатомією, професори були Кволек і Гжембський францішкани, Кулаковський і Вільковський. Потім був у Львові, в Ярославі, в Кракові, в Скиту, в Кам’янцю-Подільськім і в Яссах, і Сучаві на Волощині, побувавши в Могилеві, в Орші, вислухав знову дволітній курс філософії під о. Гізелем. Побував в гостині в Вільні і в Могилеві під час другого курсу, 31 серпня 1647 року (на скінченню тридцятого року життя) вступив я до закону (чернечого) в Києві" 2.

1 Себто Євлевич, мешкаючи в цирулика Матяша при його сині, вчив разом з ним різних дітей шляхетських і міщанських: мав невеличку школу, сам слухаючи риторики й філософії в колегіумі.

2 Видане в додатках до "Ист. Кіев. дух. академій" Голубєва, с. 74 і далі. Автор був потім ігуменом Братського монастиря в Ріднім Могилеві і архімандритом у Полоцьку.

З сих цікавих записок довідуємось, що Братська школа, подібно як і її львівський прототип, складалася з "руської школи", де вчив звичайно дяк, і школи латинської, організованої на польський взірець, іще до могилянської реформи. Але можемо міркувати, що тільки нижчі латинські класи: інфіма ("найнижча", де вчилися початків латинської мови), граматика і синтаксис (синтаксім, як її зве Євлевич) були організовані скільки-небудь солідно; класів піїтики і риторики в ті роки, коло 1630, в Братській школі не було; можна думати, що після виходу Саковича в її організації наступив певний регрес. Клас піїтики і риторики – один спільний, що вказує на певну скороченість чи ембріональність цього вищого курсу, був організований у Лаврській школі Могили, від осені 1631 р., і по сполученню її з Братською перенесений сюди і організований повніш, "аж по саму філософію".

Заразом ці записки незвичайно яскраво характеризують, як проходився курс такої школи. Мало хто з тих учнів проходив її систематично, на місці, рік за роком слухаючи курси і переходячи правильно з нижчих до вищих. Найчастіш для цього бракувало матеріальних засобів у ученика, що не міг довго проіснувати на "нищенськім" хлібі незасібних школярів, з другої сторони – в скільки-небудь підучених учениках школи була велика і різнородна потреба на периферії. Треба було дяків-учителів для менших шкіл по містах, містечках і селах, треба було "педагогів" і "виростків" до дітей шляхти, багатших міщан тощо. Отже, школяр, поучившися і поголодувавши в школі рік-два, вертався або до батьківської хати, щоб підгодуватись, і шукав у сусідстві якоїсь "кондиції", або йшов куди-небудь до панської господи або до церкви, за рекомендацією школи, продовжував як міг свої заняття в напрямі, данім йому школою, і, відгодувавшись та призбиравши трохи гроша, вертався знову до школи. Займав у ній місце, відповідне принесеним знанням: чи збільшеним, чи затриманим на одержанім рівні, чи розгубленим за час блукання поза школою. Побирав науки далі, доходив промоції до вищого класу і знов пускався на мандри для прогодування. Або на жадання самої шкільної старшини виходив на якийсь час, на рік-два, куди-небудь на периферію, щоб сповнити волю впливових протекторів школи або обстояти яку-небудь позицію, цінну з церковного становища. Розуміється, тільки люди з виїмково твердою волею, здібностями і любов’ю до освіти доводили свою науку до верхів сучасного шкільного і взагалі культурного рівня, докінчуючи свою шкільну науку мандрівками по школах, монастирях і культурних центрах, як ми це бачимо у автора споминів (двічі він повертається до своєї школи, щоб прослухати курс філософії, спочатку в одного, а потім удруге, у нового професора!). Далеко частіш, очевидно, світові клопоти, журба про прожиток або перспективи життєвих успіхів, одержання доброї кондиції, котру шкода було кинути задля продовження науки, у непострижених у ченці – женячка, перебивали цю "мандрівку по науках", і недокінчений любитель наук вростав уже на ціле життя де-небудь на периферії, прощаючися з недокінченою науковою кар’єрою.

Вірші на похорон Сагайдачного.

Невеличка книжечка, формату зошита (малого кварто), дуже рідка 1, затитулована: ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого. Зложеньш през инока Касіана Саковича, ректора школ кієвских в БрацтвЂ. Мовленыи от єго спудеов на погребЂ того цного рьщера в КієвЂ, в недЂлю проводную року божого тысяча шестьсот двадцать второго", зісталась нам єдиним літературним витвором Братської школи передмогилянської доби.

1 Один примірник, дефектний, у Ленінградській публічній бібл., другий – повний у Московській (б.Румянцевській) публ. бібл. ім. Леніна. В цілості книжечка передрукована в додатках до "Исторії Київ. академії" Голубєва, перед цим вірші – в "Кіевлянине" за 1850 р. Максимовича і недавно – в "Матеріалах до іст. книж. справи на Україні".

Але, крім цього пам’яткового значення, має визначний інтерес як літературний твір і відбиття ідеології братських кругів свого часу. На 48 сторінках (восьми зшитках по 8 сторінок) вона містить згадані вірші – панегірик Сагайдачному і всьому Війську Запорізькому (40 сторінок), і в додатку два прозові взірці похоронних промов (вищезгадані 8 сторінок). Три дерев’яні гравюри – герб Війська Запорізького, портрет Сагайдачного на коні й малюнок морської баталії козаків з турками під Кафою – унікати в нашій старій графіці, прикрашують цю єдину в своєму роді книжечку. Місце видання не позначене, але, очевидно, це друк лаврський, маніфестація тісного зв’язку братства з його печерською митрополією й його протектором – Запорізьким Військом, якому ця книжка присвячена. З цих різних сторін вона вимагає нашої пильної уваги, власне її перша віршова частина.

Вона складається з 23 окремих віршів, зложених тим самим 13-тискладовим силабічним віршем з цезурою після сьомого складу, що звичайно годиться з закінченням слова (не розриває його).

Насамперед короткий віршик "На герб сильного єг. кр. мл. Війська Запорозького" (намальовано тут же козака з мушкетом), в тім же роді, як ми бачили по різних інших лаврських виданнях:

Кгды мензства Запорозцов / кролеве дознали,

Теды за герб такого / им рыцера дали,

Который ото готов / ойчизнЂ служити,

За вольность єи и свой живот положити.

И як треба землею / албо тыж водою,

Вшеляко он способный / и прудкій до бою.

Потім "передмова" (що може означати не так передмову в нашому розумінні, як властиво промову, як це слово й уживається) – "зацне силному войску єго кор. милости Запорозкому: ласки божоє, доброго здоровя и щасливого над неприятелми отчизны звитязтва з несмертельной славы набыванєм автор, от в Троици єдиного Бога зычит". Це дуже інтересна похвала і апологія козацької свободи, в духу козацьких домагань признання за ними шляхетських прав, з огляду на їх військову службу і оборону краю 1, короткий і виразистий панегірик козацьким заслугам для Речі Посполитої і осторога від тих різних проектів на скасування козацтва, що тоді обертались між польською шляхтою і дебатувалися на соймах. Це таким чином чисто політичний памфлет в інтересах козацтва, що місцями говорить буквально словами "Протестації" київської ієрархії, виданої одночасно 2.

ВЂрность поданных против / пану то справуєт,

Же им што найболшого / єсть в людєх даруєт.

Найболшую реч межи, всЂми сужу волность,

Которой в стосованю уступаєт годность 3.

1 Див. вище, с. 17.

2 Див. нижче, с. 210.

3 Гідність – в розумінню почесного соціального становища, уряду: свобода вища від якого-будь становища.

Того ми посвЂдчити могуть всЂ створеня,

Которыи з натуры прагнуть свобоженя.

Золотая волность: так єи называють;

Доступити єи всЂ пилне ся старають.

Леч она не каждому может быти дана,

Толко тым што боронять ойчизны, и пана.

Мензством єи рыцерЂ в войнах доступують,

Не грошми, але крвю ся єи докупують.

Войско Запорозкоє волности набыло

Тым, же вЂрне ойчизнЂ и кролюм служило.

Кройники о их мензст†старыє писали,

Як они неприятелей ойчистых бивали:

Морем, сухом, частокроть пЂшо, и тыж конно,

Хотяй ся неприятель их убирал збройно.

Пламя то єсть з насЂня оного Іафета,

Который з Симом покрыл отчіє секрета.

За Олекга, росского / монархи, плывали

В чолнах по мору и на / Царъград штурмовали.

Их то продки з росским ся / монархою крестили

Владимером: и в вЂрЂ / той статечне жили.

При которой и они / так стоять статечне,

Же за ню умирати / готови конечне.

Бывали межи войском / тым князЂ и паны,

С которых выходили / добрыи гетманы.

Яким и тот их гетман, Петр Конашевич, был,

Который справ рыцерских / дЂлностю всюды слыл.

О войску Запорозком / кождый может знати,

Як оно ойчизнЂ єсть по / требно, уважати 1.

1 14-складові вірші.

Украина тым войском въцале заставаєт,

А где Запорозцов нЂт, Татарин впадаєт.

СвЂдками того суть (ох!) мЂста Подолскіи

И краи Подгорскіи, / аж тыж и Белзскіє,

Где много поганин кръве / христіянской розлял,

А живо позосталых / тых в неволю забрал.

Козак, нЂ маючи нЂ зброй, нЂ шишака,

Стигает татар, бы могл / допасти лошака