Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 46 страниц)

В результаті свого політичного процесу воно завернуло назад – на старі шляхи шляхетські, але це не легко було передбачити. Класовою невиразністю нової України пояснюється соціальна невиразність нового літературного руху. Промине багато часу, поки вона викристалізує те, що лежало в ній: спочатку тенденції вищих, шляхетсько орієнтованих верств, а далі її низів. Тим часом вона продовжує напрями, взяті в попередній добі, на галицькому грунті, і гребе на новому київському, вишукуючи суголосні старі традиції, з котрими можна було б зв’язуватися і їх використати в інтересах спільного завдання, що може об’єднати різноголосі соціальні елементи оборони національної церкви й народності. Передусім же громадить літературні засоби, пересаджуючи на новий грунт досягнення острозько-львівської доби і стараючись використати й приспособити про свою потребу те, що їй удавалось добути "з криниць іноязичних".

Релігійна реакція.

Що передусім я хочу тут вказати як один з характеристичних наслідків перенесення культурного життя з Західної України до Східної, з-під міщанської опіки під козацьку, – це певне віддалення від Європи, ще глибший розрив з реформаційними течіями, скріплення релігійного консерватизму, назадництва (ретроградства) в церковній доктрині й шкільній науці: повний перехід з реформаційних течій до лав католицької реакції. Яскраво це виступає в Могилянську добу, але певні підстави тому були і в попередній, передмогилянській.

Розуміється, і попередній, західноукраїнський рух – хоч і піднявся на хвилях реформації і не одно запозичив від неї, – принципіально не солідаризувався з нею нітрохи. Я підчеркнув з усією виразністю в попередньому томі, що, незважаючи на всі зв’язки динаміки нашого відродження з реформацією, воно виносило гасла не реформаційні, а консервативні. Його направа церкви не була поворотом від середньовічних церковних практик куди-небудь до принципів апостольських або євангельських, а тільки до сучасних канонів царгородської церкви. Царгородський взірець був альфою і омегою, правилом віри й ідеалом як для острозьких богословів, так і для львівських борців за церковну реставрацію. Власне це була реставрація, а не реформа, і всі силкування таких політиків, як Константан Острозький, про те, щоб наблизити православну догму і практику до євангелицької доктрини і осягнути не тільки політичного, але й релігійного об’єднання, незмінно розбивалися об гасло духовенства – нічого в релігійних, догматичних питаннях не робити і навіть не дискутувати без волі, згоди й відома царгородського патріархату. Найсильнішу пробу в цьому напрямі було зроблено на віленському з’їзді, скликаному весною 1599 р. проводирями литовських кальвіністів спільно з кн. Острозьким – може, навіть з його ініціативи – під впливом крайнього подразнення сумним оборотом справи екзарха Никифора і гарячого бажання утворити можливо сильну опозицію ультракатолицькому курсові уряду. Коли вірити справозданням з цього з’їзду, списаним євангеліками, старий князь доходив до таких заяв у присутності православного духовенства, що коли воно не піде на згоДУ з протестантами, то нехай його чорт бере: світські православні без них підтримуватимуть обопільну згоду і любов 1.

Але православні духовні все-таки на ніякі конкретні заяви не пішли, хоч це були майже все люди з маєтностей Острозького, дуже сильно від нього залежні, і справа скінчилася тільки політичним союзом – так званою конфедерацією, що гарантувала обопільну поміч "греків" і "євангеліків" у справах їх церков. Справу ж релігійного порозуміння здано на патріархів, і коли євангелицька старшина в можливо чемних і навіть улесливих виразах звернулась безпосередньо до патріархів – царгородського і александрійського, долучивши ті головніші пункти, де вони вважали свою доктрину згідною з "грецькою" 2, – вони і від них не почули нічого для себе приємного, навіть від патріарха Мелетія, що в католицьких кругах уважався приятелем євангелізму 3.

1 На жаль, цей з’їзд не займав новіших істориків релігійної боротьби. Лукашевич (О kościołach braci czeskich, c. 174 і далі, дещо також в "Dzieje kościołów wyzania helweckiego", I, c.123 далі) і митр. Макарій (Исторія рус. церкви, X, с. 276 і далі) переповіли свого часу історію його за старим істориком євангелицького руху – Andreae Wengerscii. Slavoniae reformatae libri quatuor, 1679, c. 478 і далі, і новіші історики не повертались до цього епізоду. Пок. Жукович (Сеймовая борьба, с. 364 і далі) дав кілька побіжних документальних вказівок, але ближче не ввійшов в історію цього інтересного епізоду. Кілька заміток до нього в моїй книжці "З історії релігійної думки на Україні", с. 58 і далі.

2 3 цих вісімнадцяти згідних пунктів перші дванадцять мають чисто теоретичний характер, без практичного значення, дальші чотири мали більш актуальний характер у спільному фронті проти католиків і деяких сектантів:

Духовенству не забороняється супружество.

Діти мають бути хрещені малими.

Причастя мусить даватись усім вірним під обома видами.

Про чистець – нібито в нім мали б очищатись душі по смерті – в Св. Письмі немає згадки.

3 Потій прозвав його "авгсбурським пастирем, що розмішав з молоком православних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвіна і трутину Цвінглі".

В своїй відповіді він коротко зауважив, що в присланому викладі (тих спільних пунктів) "дещо мусить бути справлене", і здавав ближче вияснення на свого посла Кирила Лукаріса, а той, попавши в католицькі лещата у Львові, бачив себе змушеним – аби не піти слідами Никифора, – зложити декларацію на руки львівського арцибіскупа, що євангеліки для православних тільки єретики, не ближчі від євреїв і магометан, і католицька доктрина православним без порівняння ближча 1.

1 Посланіє євангеліків і відповідь Мелетія в збірці Малишевського – М. Пигас, II, с. 144 і далі (в перекладах). Декларація Лукаріса там же, с.159; про обставини, які спонукали її видання, – гадки у Жуковича, с. 439 і в Третяка – P. Skarga, c. 227 і далі; спеціальна праця про Лукаріса – з православно-церковного становища архим. Арсений. Патриарх Кирилл Лукарис. Симферополь, 1881. Надрукований Жуковичем лист Потія (с. 592) не лишає сумніву, що декларація Лукаріса була результатом арешту його, споводованого Потієм.

І так воно було справді, коли від політики переходилося до догматичної оцінки: євангеліки зіставались для "греків" "єретиками", без яких-небудь "полегшуючих висновків" – так їх трактували православні духовні, привезені на віkенський з’їзд Острозьким, і на такому становищу стояли провідники братського руху, міцно тримаючись патріархату як своєї опори проти всяких можливих збочень і претензій ієрархії, а на всякі єднання своїх світських протекторів з євангелицькими магнатами дивлячися крізь пальці і до них не приступаючи.

Одначе саме життя західноукраїнське, тісні зв’язки міст з протестантськими містами і громадами, з євангелицькою шляхтою і міщанством фактично утримували їх у певній стичності з євангелицтвом, і Острозький, незважаючи на всю її ухильчивість, таки наділив православну церкву такими євангелицькими апологіями, як "Апокризис", котрих вона вповні присвоїти, але й відкинути не рішалась.

Всього цього в східноукраїнських умовах другого і третього десятиліття вже не було. Зв’язки Києва з Заходом були малі й слабі в порівнянні з Львовом. Євангелицькі елементи серед шляхти й міщанства на Подніпров’ї були зникомо малі. Зв’язки з протестантськими магнатами перевелися: хоча, напр., Іов Борецький, ставши митрополитом і розгортаючи широку політику як репрезентант українського народу, пробував підтримувати зносини з Радивиллами як традиційними союзниками "русі", але те, що вдавалось старому Острозькому як рівному в магнатстві, не вдавалось уже ні Борецькому, ні козакам, які включно до Хмельницького пробували награвати на цих традиційних зв’язках литовських протестантів з руссю. З смертю Острозького дійсно не стало на Україні політика, який міг би піддержати цю політику; правда, що сила протестантів швидко маліла, але ще вони щось значили.

В 1620-х роках спробували відновити цю політику два заграничні протестантські потентати, чи двори – шведський і семигородський, використовуючи кальвінські симпатії 1 (чи репутацію кальвінських симпатій) Кирила Лукаріса, що в той час став царгородським патріархом (себто формальним зверхником української церкви).

Отсі кальвінські симпатії, здавна відомі, взагалі зробили його об’єктом завзятої дипломатичної гри, що закінчилась його трагічною смертю (в 1638 р.) 2.

1 В католицьких кругах виробили йому таку тверду репутацію кальвініста, що в 1672 р. собор в Єрусалимі спеціально розглядав цю справу і відкинув цю репутацію Лукаріса як безпідставну: признав його православним.

2 Важніша література про Лукаріса: Pichler, Geschichte des Protestantismus in der orientalischen Kirche, oder der Patriarch Cyrillus Lucaris und seine Zeit, Mimchen, 1862. Брянцев, Патріарх Кирил Лукарис и его заслуги для правосл. церкви, 1870, в часоп. "Странник" і окремо вибілює Лукаріса з протестантських ухилів, як то повелось у православних істориків церкви. Legrand, Bibliographie Hellenique du XVII s., т. IV, 1896 (праця, рішаюча в цьому питанні: в повній мірі стверджує кальвінську конфесію Лукаріса – про неї далі). А. Лебедев, Исторія грековосточной церкви под властію турок, 2-е вид., 1904 р. (вповні приймає висновки Леграна). Овсянников, К. Лукарис и его борьба c римо-катол. пропагандою, Новочеркас., 1903.

Дипломатичні представники католицьких держав у Царгороді всіми силами хотіли його повалити, коли він став головою православної церкви; представники противників католицької ліги, навпаки, прикладали всі зусилля, щоб його поновити на патріаршім престолі, сподіваючись, що він своїми впливами притягне православні краї до релігійного і політичного об’єднання з протестантськими.

Кілька разів диван скидав Лукаріса і поновляв знову на патріархаті, поки нарешті його засуджено на смерть і утоплено – власне за те, мовляв, що він підіймає донських козаків на турків. Кирил, таким чином, не тільки з власної симпатії й ініціативи, але і з почуття вдячності через свою залежність від цієї підтримки протестантів мусів виконувати, скільки міг, їх політичні директиви. Особливо тісні зв’язки зв’язували його з голландським послом у Царгороді Корнелієм Газа, визначним діячем протестантської ліги. За його посередництвом, його авторитетом і впливом Густав-Адольф і Бетлен, воєвода семигородський, хотіли, кожен на свою руку, використати козацькі сили в інтересах цієї протестантської, противокатолицької ліги, поставити козаків на послуги протестантської політики і підняти їх проти польського уряду. Бетлен використовував для цього одного галицького (українського походження) аріянина Самійла Болестрашицького, але не відомо, щоб він осягнув які-небудь успіхи, і не видко, щоб у нього були якісь зв’язки і впливи серед православних. Послам шведським – після довгих літ даремних силкувань – удалось добитися до козацького війська в 1630 р., але вони трапили до лояльної старшини, яка хотіла підтримувати добрі відносини з польським урядом і видала йому головою шведських посланців. Тільки через кільканадцять літ ці шведські заходи, що все поновлялись при кожній нагоді, дали свої результати, але чисто політичні, а не релігійні 1.

1 Про протестантські силкування 1620-х років цінна студія Крип’якевича: Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр., в "Записках" львівських, т. CXVII (1914) і в моїй книжці "З історії Релігійної думки", с. 81 і далі і "Іст. України", VIII, І.

Не мали ніякого впливу в напрямі наближення православної доктрини й життя до протестантства також і діяльність тих – не раз дуже визначних – протестантів, що приходили до Східної України з Пруссії і займали впливові позиції в культурнім і церковнім життю України. В цім заінтересованні православною Україною не без впливу була, очевидно, діяльність Королевецького (Кенігсбергського) університету, заснованого в середині XVI в. герцогом Альбрехтом з спеціальним призначенням – ширити євангелицтво в землях В. кн. Литовського: в його богословській програмі східному християнству присвячувалась особлива увага, і серед його вихованців знаходилися люди, які заінтересовувалися східною церквою, її спільностями з протестантством і антитезами католицтву.

З таких прусських емігрантів два здобули тривку пам’ять: Іннокентій Гізель, довголітній печерський ігумен, і Адам Церников, визначний богослов другої пол. XVII в. Але ні в їх писаннях, ні в їх діяльності не видно і не звісно нічого, що стреміло б до наближення чи порозуміння православної України з євангелицтвом. Очевидно, їх діяльність і взагалі всякі спроби глянути ширше на релігійні питання стрічалися, з одного боку, з орієнтацією на католицьку схоластику в ієзуїтській подачі, міцно уставленою, як побачимо, Петром Могилою і потім прийнятою "могилянсько-мазепинською" традицією настільки тривко, що навіть талановита і запальна проба Т. Прокоповича вирватися з неї зарилася в її піску. З другого боку – з ще сильнішим завзяттям народних і козацьких мас для "грецької старинної", "простої" віри, яке вони виявляли і як доводили противникам, – під проводом "неучених попів", прихильників православного консерватизму і обскурантизму, в стилі Вишенського і Копинського. Ми побачимо нижче, як сильно реагували вони проти всяких спроб вийти з рамок цієї "простої віри". Комбінація аскетичної грецько-української обрядовості з католицьким середньовічним обскурантизмом, відродженим реакцією XVI в., дана Могилою і його гуртком, кінець кінцем заспокоїла ці козацькі й селянські маси; але тим небезпечніше було зачинати що-небудь супроти такої Сцілли й Харібди в напрямі реформаційнім, протестантськім, євангелицькім, і навіть такий геніальний "мудрець віку сього", яким був Прокопович, мав нагоду пізнати на собі всю небезпеку цього. Українська національна, народна, простонародна церква, з сильною антикатолицькою (антипольською) закраскою, заснована на архікатолицькій догмі "ангельського доктора" Хоми Аквіната, з сильним ухилом до польщизни як культурного засобу, – такий останній, в високій мірі курйозний результат східноукраїнського церковного й культурного руху. В дальшім детальнішім перегляді його розвитку ми будемо не раз стрічатися з різними характеристичними виявами цього своєрідного процесу, але я вважав потрібним зазначити наперед цей характерний його ухил – в бік схоластичного обскурантизму і відрив від того фактичного контакту з реформаційним рухом, який усупереч всім правовірним відхрещенням від євангелицької єресі фактично існував в умовах західноукраїнського життя другої половини XVI в.

З того часу, як євангеліки перестали бути руховою силою Річи Посполитої, реформаційний рух перестав цікавити українську інтелігенцію; але католицька церква, школа, письменство, в її найближчій, польській формі, не переставала бентежити уяву українських церковників, педагогів, письменників як противник сильний і небезпечний і як взірець незвичайно привабливий, можна сказати – як ідеал, з котрого треба було якомога вчитись, запозичатись і наближатись до нього, заховуючи лише певні зовнішні апаранси супроти традиційних догматичних і обрядових відмін східної церкви. В огляді реконструкції української церкви, проведеної гуртком Могили (утворенню того, що я в цитованій вище книжці своїй "З історії української релігійної думки" означив як "Могилянську церкву"), ми побачимо цей процес найбільш виразно; але з його розвоєм треба рахуватися при орієнтуванні в раніших подіях, де він виступає не так яскраво. Тому я вважав доцільним дати тут таку загальну орієнтаційну лінію в цьому напрямі.

Переходимо тепер до детальнішого розгляду головніших моментів у розвою літературної творчості на тлі загального освітнього і культурного руху, в зв’язку з соціальними умовами східноукраїнського життя. Мушу попередити, що творів високої естетичної вартості ми не стрінемо на цім шляху. Потреба літератури для літератури не відчувалася в київському гурті цієї доби. Небагато творів має це літературне настановлення. Навпаки, нам часто прийдеться звертатися до творів, які стояли на межі творчості літературної і вжитку письменних засобів для завдань практичних. Вони потрібні нам, поскільки ілюструють наявність певних літературних засобів у цьому практичному вжитку, а торкаючись ідеологічних тем, зчаста дають короткі формули їх, заступаючи докладніші і літературніші експозиції, що до нас не Дійшли або й не існували. При загальній бідності матеріалу вони потрібні нам. Мусимо шукати словесних відбить ідеологічної динаміки цієї доби, не знеохочуючись їх недорозвиненими з естетичного погляду формами. Ця ідеологічна динаміка має важливе значення в дальшій історії розвитку українського життя, культури і творчості. Не тільки чисто книжна, шкільна творчість пізніших століть стояла під сильними і тривкими впливами київського культурного будівництва XVII ст., але і творчість, свобідніша від цих шкільних впливів і чисто народна – народне життя і світогляд. З огляду на це мусимо особливою мірою міряти все, що відбиває в собі процес цього будівництва, в даному разі – в літературних формах. Незалежно від їх естетичної цінності, ця література була дуже активним фактором життя, не менш як у процесі першого відродження, розгляненого в попереднім томі. Історія літератури єсть історія літератури, це ми повинні пам’ятати, щоб не заганятися занадто далеко в сферу письменності нелітературної. Але, з другої сторони, ми не можемо забувати, що естетика й формальні літературні прикмети – не одинокий критерій літературного значення твору; емоція і вплив на уяву осягається часом і іншими засобами, і не раз в історії літературно-формально невисокі твори мають більше значення з цього становища емоціонального впливу, ніж різні естетичні пустоцвіти. А лишається ще один критерій – більш і менш повне відбиття направних ідей епохи, її динаміки. Нагадаю це читачеві, щоб зробити його більш терпеливим і поблажливим для тих не дуже яскравих, а часто таки й дуже неяскравих писань, з котрими я вважаю потрібним його познайомити, щоб увести в той інтелектуальний процес, що на основах старої київської традиції, відроджуючи її на добро Русі, засобами пережитого відродження, під впливами економічних і соціальних обставин цієї нової України, творив підстави її культурного життя – на довгі віки.

Лаврський гурток і його книжна продукція.

В повнім контрасті до тісної "Руської вулиці" Львова, де наростав культурний рух XVI в., Київ першої половини XVII в., до котрого той рух перекочував поволі протягом цілого того півстоліття, являв собою незвичайно простору і різноманітну систему осель різного соціального, правного і культурного характеру, широко розкидану по обох сторонах Дніпра на довгі милі від старого історичного осередку. Властиве місто сиділо на теперішнім Подолі – невелике, але рухливе і повне великих гадок про свою славну минувшину, свої великі привілеї і свої широкі перспективи. Боплан перед Хмельниччиною рахує в нім всього 5 – 6 тис. мешканців; його укріплену частину описує як трикутник в 4 тисячі кроків вздовж Дніпром і 3 тис. впоперек. Але ця невеличка міщанська громада, як я кажу, мала великі претензії, її торговельні зносини сягали широко і ще далі – її плани. Випросивши собі, з приводу Менглі-Гераєвого погрому, право безмитного торгу у всім В. кн. Литовськім, вона розширила потім це право на Польську Корону, а на початку XVII в., користаючи з польської експансії в землях Московських, не на жарт думала про таку ж свою експансію, торговельну і культурну, в безмежних просторах Московського царства: при першім же поході псевдо-Дмитрія на Москву через Київ випросила собі привілей на безмитний торг на Московщині, і скоро тільки польські війська ввійшли до Москви, зараз вислала туди своїх людей, щоб розглянутися на нових ринках і закріпитися на них 1. Крим, Вільно, Москва, Краків – це тільки рукою сягнути цьому рухливому, загартованому в вікових змінах фортуни міському осередкові, дарма що ні людський матеріал, ні економічні засоби, ні культурний капітал в тім часі не відповідали таким претензіям і планам.

1 Див. у V томі, с. 477 – 80, записки Б. Балики про цю подорож.

Воєводський замок на теперішній Киселівці (що одержала своє ім’я від останнього воєводи, Адама Киселя) сидів над його душею як історичний конкурент і ворог: представник державної екзекутиви, воєнної влади, шляхетської юрисдикції супроти упривілейованого магістрата королівського міста. Між підвоєводою, що тут фактично резидував, заступаючи ніколи не присутнього воєводу, і його залогою, з його юрисдикцією і всякими фіскальними претензіями і правами, з одної сторони, і з магістратом – з другої, йшла вічна, безнастанна і часами доволі-таки прикра війна.

Старий княжий город, в сусідстві Киселівки, в ці часи ледве існував: митрополитанська кафедра, св. Софія, до часів Петра Могили номінально приналежна до уніатських митрополитів, фактично стояла пусткою, і тільки Михайлівський монастир становив доволі визначну, людну і добре загосподаровану оселю. Але властиве чернецьке царство сиділо по другій стороні хрещатицької долини, на Печерську. Це була ціла церковна державка, не гірш римського Ватикану) – печерська цитадель, окружена на всі боки десятками монастирських хуторів, сіл і навіть містечок. Павел, архідиякон алепський, що залишив нам таке мальовниче оповідання про нього з р. 1654, не призвичаєний бачити це-небудь таке православне дозвілля, з здивованням оповідає про свою подорож через це чернецьке царство – від Василькова, печерського містечка на півдні, до самого Печерського акрополя; він рахує 4 до 5 тис. домів, що належали цьому монастиреві, тимчасом як самої братії, казали йому, до 500 душ. Захоплюється багатством, дозвіллям, порядком і стильністю цієї монашої республіки: безкраїми садами, незчисленними церквами, культурною обстановою монаших келій, красотою богослужень, продуктивністю монастирської друкарні і т. д., і т. д.

До XVII в. це був великий некрополь України. Ми бачили в попередніх томах розмальовані фантазією поколінь оповідання про тутешні богатирські могили, про безконечні підземелля, що криють у собі не тільки домовини колишніх героїв Русі, але й її багатства 1. Це легендарне багатство минулого було підставою існування в теперішності. Не тільки свою славу, своє багатство, свої достатки, навіть серед, найтяжчої руїни Подніпров’я, Печерський монастир завдячав тому, що поволі став дійсним гробівцем старої Русі – всіх тих княжих, панських і великоміщанських родів на просторах українських, білоруських, а почасти навіть і великоруських земель, які живили в собі традиції свого руського походження, своєї приналежності до великого "грецького світу". "Велика церква" лаврська і її печерні каплиці були одним колумбарієм, гробовищем українського та білоруського магнатства. Олельковичі-Слуцькі, Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Гольшанські і т. д., різні княжни московські, тверські і под. спочивали тут 2, і не тільки їх потомки пам’ятали про це, але і сторожі тутешніх гробів, печерські старці, з свого боку, розуміється, не залишали нагадувати їх потомкам ці предківські могили, монастирські пам’ятники, що чекають свого продовження від наступних поколінь.

1 Див. т. IV, с. 64 і далі.

2 Перегляд головніших гробівців і збірку написів, частиною реальних, здебільшого "літературно" перероблених, подає Кальнофойський у своїй "Тератургімі" – панегірику Печерської Лаври.

Ці безконечні монастирські села, селища, ловища, боброві гати і річні перевози, котрими володів монастир (опись маєтків, споряджена 1593 р., рахує 2 міста, 50 сіл і безконечне число менших володінь), все це, головно, були такі "свічки на гріб", записи на вічне поминання, задушні служби, і печерська братія жила з мертвих і жила для мертвих, занурена в спомини минулого та їх консервацію.

Енергійний потомок галицького боярства поставив завданням перевести її на працю для сучасності і будучності, перекинути до лаврських мурів ту працю, котрій не ставало ні повітря, ні засобів у львівському гетто, зробити Печерський монастир культурною робітнею Русі.

На жаль, не маємо ніяких докладніших вказівок, як цей план повстав і як здійснявся – самі тільки загальні відзиви його наступника Копистинського та панегіриста-біографа Ол. Митури ("Візерунк цнот"). З них можна витягнути вказівки про два способи, котрими він збивав свою печерську академію: він "зводив", викликав учених людей з інших сторін (передусім, очевидно, з найбільшого тодішнього їх огнища і розсадника – братського львівського), і він "задержував", старався затримати в Києві тих "ієрокліриків", які там звідкинебудь з’являлися, знайти їм тут "пристойне виховання" (передусім, очевидно, в своїм Печерськім монастирі, котрого був господарем, а коли це були люди жонаті, з родинами – то на якійсь київській парафії). Маємо цікавий з цього погляду його лист до львівських братчиків 1619 року, що кидає деяке світло на цей процес збивання ученого київського гуртка: я позволю собі навести його головнішу частину:

"Ноч в клопотах и фрасунках уставичных будучы не паметаю гаразд, абым до ваших милостей о узыченье отца Памвы для работы друкарскоє овде, до сего дому божого, манастыра Печерского писати мел, окром до самогом єго писал и килькакрот посылал. Єднак их приєхавши писаньє от ваших милостей под печатью братства ваших милостей оттоль отдал ми, и так он се зде за затягом от мене время немалоє роботою своєю (што без шкоды значъноє быти не могло!) мешкал; и коррыкгатором быти поднявши се в той работе, которое ся поднял и на себе взял, дозорцою был; и по сконъченью оноє от сеє светоє обители от мене єст мирно отпущен, – ку вашей милости ставити се маєт" 1.

1 Крыловскій, Львовское ставроп. братство, додаток, с. 65 – 6.

В можливо м’якій формі шановний архімандрит перепрошує львівських братчиків, що він не "позичив" у них отця Памву, а, так би сказати, "зманив" його до себе, з огляду на пильну потребу в добрім друкарі-коректорі, але тепер кінець кінцем по закінченні цього видання (очевидно, "Анфологіона", 1619) він повертає його в цілості. Але поворот цей чисто формальний: отець Памва, очевидно, вертався тільки на те, щоб полагодити свої справи у Львові і, забравши свою родину (сина і брата, може, ще кого), повернутися під затінок Печерського монастиря назавсіди!

Коли почав Плетеницький такі заходи коло "затеганя людей учоних", на це не маємо ніяких безпосередніх вказівок, але я свого часу вказав, як цікавий симптом, скаргу, занесену перед королем літом 1608 р. від печерських ченців на Плетеницького і монастирську старшину, що вони не знать де дівають монастирські доходи, замість аби обертати їх на прожиток монахів, і тих, котрі пробували доходити цих грошей, вони різними способами карають і з монастиря виганяють 1.

1 Див. Історію України, VII, с. 406.

Хронологічно це сходиться, як бачимо, з тим моментом, коли Стрятинська друкарня стратила інтерес для родини Балабанів, після смерті її фундатора (пом. 1607), і після того, як провалилися надії на львівське владицтво, і власники її могли заявити бажання її продати. Очевидно, що в зв’язку з планом придбання її для Печерського монастиря, що мусів у той час виникнути у Плетеницького і його однодумців (1607 – 8), вони почали на це збивати гроші, можливо, скорочуючи витрати на інші монастирські справи.

Разом з тим виникла потреба в книжних людях, ознайомлених з друкарською технікою і здатних до літературної роботи.

Сам Плетеницький, здається, не був літератором: в похвалах, так щедро розсипуваних йому за життя і по смерті членами печерського гуртка, ми ніде не знаходимо вказівок на його працю як письменника. Його славлять тільки як ініціатора, організатора, книголюбця, "учених людей прибіжище", і він сам у своїй передмові до "Бесід Івана Златоустого" – своїм передсмертнім ісповіданні, яке від нього маємо (я не певен у тому, чи ним самим воно було й написане, може бути, що від його імені писав це якийсь інший лаврський книжник), говорить про себе тільки як про видавця і своїм ділом уважає "священными книгами исполняти церквы". Тому я не певен, чи навіть ці кілька передмов, видрукуваних у лаврських виданнях від його імені, були справді ним написані. Передмови з останніх років, 1623 – 4, коли він, як свідчить Копистинський, уже втратив зір і був у великій схимі, майже напевно що не були ним написані, хіба за його вказівками тільки; а тим самим і його авторство першої передмови до печерського "Часословця" 1617 р. для мене не дуже певне, хоча ці передмови й можуть віддавати його, так би сказати, програму роботи – мабуть, так й віддають, і з цього погляду мають безсумнівну вартість1.

1 З цих мотивів я вважаю корисним навести на сім місці два уривки з цих передмов – з "Часословця" 1617 р., першого лаврського видання, і з "Бесід Івана Златоустого", що кидають світло на видавничу роботу, підняту Плетеницьким: "Єлісей Плетенецкий, архімандрит печерській кіїовскій, православному роду Россійському, сыном церкве восточныа възлюбленнЂйшим, душеспасытелнаго здравіа. Якоже убо по даннЂй благодати в вовЂренных ми, яже в обители святыа Лаври Печерскіа внутр – уду и внЂуду (в справах внутрішніх і відносних зовнішніх) подвизаяй ся и в благочестіи церкве восточныа ревнуяй пребываю: сице и душеполезными, правовЂрных сынов тоя сердца веселити и в правовЂріи утверждати, и удобряти изволих церковными книгами. В началЂ же непщенах (думав) предъпослати книгу малу аки предитечу, да управит путь болшим – ни бо и день кромЂ своєго предтечи – деньница бывает. И не инуже приличнЂе судих, яко єже молитвенную книгу пореклом Орологіон, в немже в свободныя и в постныя дны богодуновенныя обрЂтают ся молитвы... Ксимже и умолен быв правовЂрными, яко да исполънит ся требованіє, єже в училищех в православном градЂ Кіе†и в прочіих".

"Бесіди": Въжделнієм въжделЂх о ГосподЂ трудолюбным являти ся в всЂх благих яке отвнутр духовных и яже отвнЂ ключимых исправленіих и дЂланіих и зданіих (як у справах свого внутрішнього життя, так і зовнішнім будівництві). Пресладчайшій же Ісус Христос... видяй сердца моєго расположеніє, и в болшая сътвори мя десна, сирЂч изволи даровати поученіє уму моєму єже священными книгами исполняти церквы, в духовное душем вЂрных веселіє и радость, и в съзиданіє их в многіа и различныя добродЂтели. И по прежде убо помощію божією изданных книгах нынЂ найпаче неизреченная благодаренія възсылаю, яко в вечер моєа жизни и кончаніа рабу своєму благоволи явити сію благодать, сирЂчь святого Іоанна Хризостома... книгу БесЂд и Толкованій на святыя святого апостола Павла 14 посланія видЂти и издати. О єяже исправленіи и съвершеніи многоє в благости божієй промышленіє, попеченіє и иждивеніє (видатки) творихом. Любомудрцеви убо и учителей разумичных в се истоє дЂло в єллиногреческом и иллирическом (словянскім) языцЂх художнЂ искусных, в богословіи просвЂщеніє имущих и в правословіи незазорно и непорочно благочествующих такожде и маістеров в художест†типографіи благоискусных събравше, коєгождо в свой єму искус разума и дЂйства въчинихом. И дЂло сіє (книгу "Бесід Івана Золотоустого") якоже зрите благохудожно... съвершихом (Передр. в додатках до книги Тітова: "Типографія Кіево-печерской лавры", випущених під заголовком: "Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні", с. 3 і 53). Передмова до "Часословця" ясно показує, що це була перша книга, випущена з Лаврської друкарні.