Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 46 страниц)

Друга присвята патронові – Олександрові Заславському 1 має ще виразніший уніатський характер. Прославляє його як католика православного роду, що, заховуючи традиційний пієтизм до батьківської віри, рівно з нею цінить і віру римську (будучи римо-католиком), "знаючи дуже добре, що обряди й тайни обох церков урядив і справив один і той самий дух святий, через призначених на те святих мужів", та з щирого серця прагне, щоб вони з’єдналися в одну церкву, і не раз перед Смотрицьким висловлював гадку, що саме руському народові годилося б відіграти в тім рішучу роль:

"Часті в устах в. кн. милості такі слова, що коли б Бог дав руському народові прийти в собі до одності 2, то через той один нарід, за божою поміччю, прийшла б східна церква до одності з західною. Це слова, повні правди і чистого розуму. Ваша кн. милость бачить, що народи грецької віри незглибимим судом божим поділені на три стани: стан невільничий 3 та стан людей вільних, але неуків 4, і на стан людей освічених і вільних 5. Того спасенного діла 6 не сподівається в. кн. м. ні від невільників, ні від неуків, а тільки від науки, що в свободі пробуває, а в такім третім стані рахує в. кн. м. за ласкою божою нарід руський. Бо невільник ходить як не свій, неук – як сліпий, а мудрий і свобідний може бути добрим для себе і для ближнього.

1 Повний і прегарно захований ленінградський примірник, що я його маю перед собою, має тільки цю передмову Заславському.

2 Себто до унії.

3 Греків і балканських народів.

4 Москви, як нижче поясняє.

5 Русь в Литві – Польщі.

6 Унії.

Чувши такі слова з уст в. кн. м. багато разів, буваючи гостем у в.кн.м., я здивувався дивним судом божим, що дав мені почути з уст в.кн.м. те, що здавна я носив у серцю свому. І з того наповнився я надією, що Бог всемогущий післав в в. кн. промотора моїм замислам. Бо справедливо судиш, в. кн. м., що східна церква в нинішнім стані речей може вернутися до першої любові з західною церквою тільки через руську церкву, а то з тої важної причини. Всі інші народи, що пробувають в послушенстві чотирьох східних патріархів, здавна мають до латинян ненависть, а тепер іще придавлені тяжкою неволею поганською і великою несвідомістю опановані, самі собою не можуть ані зрозуміти, ані побажати собі тої благодаті. Раз забравши собі в голову, що західна церква забрудилася різними єресями (маніхейською, савельянською, македонієвою, аполінарієвою і орігеновою), вони ані хочуть здобутися на любов до неї чи подумати про з’єднання з нею, ані не можуть того, придавлені й опановані тою неволею і несвідомістю. Не знають ані не питають, чи це правда, чи фальш, що закидають їй (зах. церкві); книг, тих, що латинники видають, збиваючи ті огидні брехні, вони не читають, а коли й читають, то більш дають місце свому завзяттю, ніж доказам їх невинності. В тім перше місце належить московському народові; хоч він і свобідний, але неосвічений і в цих питаннях зовсім не свідомий, він закаменів в упередженнях проти римлян.

А наш руський нарід став приходити до себе і облишати свої грубі поняття про римлян, маючи часті зносини з римлянами і мало не щоденні розмови про різниці віри одної й другої церкви, що докладно виясняють правду. Бо маємо у себе за ласкою божою людей, дотепних в мудрості божій і земній, свідомих старої історії церковних подій, мудрих і відущих Бога і правду його святу та їй щиро відданих. Тому (наш нарід) може скорше набратися доброго поняття про римлян, легко досить себе привести в любові до західної церкви, а тим своїм прикладом і інших притягне до милої одності. Уже це святе діло, розпочате тому років сорок, за ласкою божою неабиякий успіх здобуло і далі росте щодня. А коли б цей руський нарід приступив до одності, то своїми поважними писаннями, а особливо добрим катехізмом св. догматів східної церкви, виданим мовою грецькою, словенською, руською й волоською, він легко міг би привести до пізнання правди і до святої одності всі інші народи східного послушенства і відновити процвітання церкви божої, як було за святих пре псів наших. Дай, Господи Ісусе Христе, аби це здійснилсь за нашого життя!

Так міркуючи, в. кн. м. щиро прагнеш руському народові об’єднання в собі самім. Тепер він, роздвоєний, сам себе гризе і приводить себе до упадку, а тим часом міг би за божою поміччю послужити проводом стільком народам, щоб вони повстали з упадку в вірі й любові. Це бачать багато й інших побожних людей у народі нашім руськім, це бачу і я. А що вони, бачачи, мовчать, то я зважився заговорити тим моїм скриптом і, скільки стане моєї сили, вияснити свому народові на побудку іншим, страшачись того страшного засуду господнього: "Рабе лукавий і лінивий" і т. д.

По цім наступає коротенька, але дуже значуща передмова до читачів, де автор лаконічно пояснює, що написав свою книгу за волею і радою митрополита і владиків ("свого духовного отця і братії"); і так само додані до неї міркування ("консидерації") про різниці обох церков подає за благословенням і наказом їх.

Потім ніби то сама "Апологія подорожі". Але в процесі оброблення цієї праці її завдання зійшли у автора, грубо висловлюючися, на чистий пшик. А саме – на кілька сентиментальних фраз, які зовсім не вияснюють, що дала Смотрицькому ця подорож, які обвинувачення ставили йому за неї і що він тим обвинуваченням протиставляє. Автор повторює ще раз своє гасло: об’єднання розірваного релігійною схизмою руського народу далеко ясніш і логічніш висловлене в присвяті Заславському, так що з ідеологічного погляду ця коротенька присвята найцінніша частина книги! А що саме в східних краях знайшов і побачив автор, він кінець кінцем обіцяє оповісти іншим разом – "бог дасть – потім" (с. 89). Поки що він, мовляв, вияснює мотиви своєї подорожі, так би сказати, на чесне слово, перед своїм сумлінням.

Нехай і так, замисел все-таки небезінтересний, і така сповідь "смятенної душі" могла б бути незвичайно цінним людським документом і сильним літературним твором, коли б була написана з відповідною щирістю й безпосередністю, з силою і темпераментом. Літературних засобів, щоб вилити це в відповідну словесну форму, авторові не бракувало, але не було, власне, тої щирості й безпосередності, ні тіні дійсного руху емоції, що він заповідав. Коли різні уніатські й католицькі письменники старших і новіших документів пробують стати на становищі автора, беручи за чисту монету його слова про тяжку внутрішню боротьбу, глибокі й болісні переживання, широкі й ідеалістичні пориви 1, – це робить вражіння нещирого адвокатства. Нема в цій книжці ні тіні тої щирої емоції, котру обіцяє автор, тільки несміливі натяки, боязкі інсинуації. Пуста афектація і манерність не гідні покрити його інтриганської тактики і позбавляють всякого емоціонального впливу його писання.

1 От що писав єзуїт І. Мартинов, видаючи переклад "Апології", в своїй передмові: "Мелетій Смотрицький безсумнівно належить цо найвизначніших індивідуальностей XVII віку. "Апологія" – це один з найкращих творів полемічної літератури і головний догматичний твір автора. Які захоплююче щирі й заразом високі погляди його на призначення слов’янського племені. Він не обмежується тісним краєвидом самої тільки тодішньої руської, себто київської церкви.

Йому тісна навіть церква всеслов’янська, хоча навіть для такої ідеї треба було кинути проторені колії громадської опінії, так би сказати, вийти з берегів. Йому потрібний ще більший простір, і от він оглядає думкою Схід і в якімсь пророчім провидінні бачить чудовий образ східної слов’янської церкви, в котрій поруч із слов’янськими народами красуються й благоденствують під стягом хреста народи далекого Сходу, приведені під благе іго Христове католицькою апостольською Русею. Так двісті літ тому розумів призначення слов’ян Смотрицький, і так, на наше найглибше переконання, треба розуміти правдиве православне всеслов’янство" (протиставлення до слов’янофільського візантизму, с. 12).

Починає з того, в виразах дуже неясних, многословних і малозмістовних, що свою подорож робив він не з звичайними завданнями подорожника-прочанина – проміряти самому віддалення і подихати іншим повітрям, а хотів осягнути духовні користі для всього народу. Ходив він на Схід, щоб довідатися, чи нинішня руська віра та сама, що була в батьків наших, зачерпнена з євангельських джерел: провірити це в самому джерелі. Для того був у столиці царгородського патріарха, "звідки ти, преславний народе руський, прийняв віру і хрест святий, відправу сакраментів і всю красу церковну в обрядах і церемоніях". Відвідав патріарха Кирила —

"добре тоді звісного, що двічі був присиланий до тебе легатом у церковних справах від пок. патріарха константинопольського Матвія і александрійського Мелетія. Але віддавши йому мій і твій поклін і виконавши деяку частину того, що мені було треба (не знати, що саме!), я відклав дальше полагодження до вільнішого часу, ніж тоді з різних причин було. Пустився до святих місць, де Христос довершив спасіння людського роду. Був на Сіоні і в Вифлеємі, цілував вертеп, де тілом родився предвічний син божий, і ясла, де він лежав, повитий пеленами; кропив себе йорданською водою, в котрій він хрестився, і пив її в радості духу" і т. д. (с. 5).

Що при цьому автор вияснив собі в тім питанні, яке поставив метою своєю подорожі, – зістається невідомим; натомість читач довідується, цілком несподівано, що автора при тих відвідинах і молитвах, які при тім відправляв, займала зовсім інша гадка, а саме: релігійне роздвоєння руського народу і всього слов’янського світу.

"Я молився, щоб роздвоєний нарід наш руський був одним, як Бог-син одно з Богом-отцем, і щоб усі ми були там, де й він... А приносив я безкровну жертву на тім місці спасіння нашого і на інших місцях мовою слов’янською, хоч міг би служити й звичайною там грецькою мовою, а саме тому, що я приносив ту благальну і гріх очищуючу безкровну жертву за тебе, мій наймиліший руський народе, і за всі ті народи, що слов’янською мовою сотворителя свого хвалять, прославляють і величають. Умисно то чинив, аби подати і поручити, як належить священикові, всі взагалі слов’янські народи святому і батьківському провидінню божому, благаючи його святої благості, щоб своїми незглубимими дорогами привів нас в ту одність, котрої просив у Бога, отця свого, ще Христос, щоб дав нам всім в лоні його св. церкви одними устами і одним серцем славити і славити прехвальне і пресвяте ім’я отця, сина і св.духа" (с. 6 – 7).

Як це у нього розвинулося з перших відправних його замислів, в якому логічному зв’язку з ними стояло, Смотрицький так і не пояснив. Запевняє натомість, що з того моменту прирік віддати всі свої сили на ширення цеї ідеї одності. Це й був результат його подорожі (властиво Смотрицький називає це тут уже метою своєї подорожі – всупереч тому, як він зазначив цю мету напочатку).

А тому, що це був замір, мовляв, незвичайно спасенний, він так зворушив ненависника всього доброго – диявола, що перше ніж Смотрицький "переступив поріг своєї вітчини", він уже підняв тривогу в руській церкві й народі. "Всі наче здуріли і стали як несамовиті". Не підозріваючи диявольської роботи, вони ходять як зачаділі і не знають, що робити. Що вони закидали Смотрицькому і його подорожі за тим диявольським лукавством, він знов-таки не пояснює ані одним словом і не входить в розбір тих закидів, тільки заявляє, що ця диявольська тривога свідчить, що тій чортівській роботі прийшов останній час – справа єдності це такий твердий камінь, що диявол буде ним до решти роздавлений.

Тут кінчиться одна частина цеї апології. Автор передбачає, що хто-небудь з розворушеної дияволом юрби може сказати, що таки не було чого ходити йому до східних країв, турбувати патріарха й іншу церковну старшину. "За ласкою божою в нас у вірі все ціле, і все, що належить до неї, в порядку, і поскільки тут мова про руську церкву, робив єси то без усякої слушної причини: чи вчинив ти то собі на шкоду, чи на пожиток, а ми без твоєї тяжкої й повної праці подорожі могли б обійтися" (с. 10). Отже, така – на наш погляд теж цілком резонна – увага дає привід авторові перейти до другої частини – критики руської церкви. Він заповідає, що його відповідь немало здивує руський нарід. І дійсно, він заявляє, що в руській церкві справи зовсім не в порядку, вони, навпаки, стоять настільки лихо, що от він, єпископ і навіть архієпископ руської церкви, досі не знав, в що має вірити. Він більше йшов за помилками, єресями, ніж за правдивою вірою, принесеною зі Сходу, і своїм словом і наукою ширив їх. Послідовно він припускає, що й інші земляки, так само як і він, "укриті тою ж проказою від ніг до голови". Ця гадка чи підозріння погнало його до східних країв, і там – він знову-таки не говорить цього ясно, ми тільки можемо логічно доповнити його слова – він переконався, що віра, прийнята руським народом з Царгорода, була правдива, і святі отці руської церкви тримали її в чистоті і такою передали пізнішим поколінням. "Але ми хоч прийняли її від предків наших чистою і непорочною, та потім вже за наших днів її занечистили й іншим попустили її занечистити" (с. 13). Це вина цомородних руських богословів новіших часів.

"Теологізанти наші безбожно повстали проти маєстату божого, з ганьбою кинулися на тайну воплощення, знищили за іншими єретиками сакраменти, дані церкві господом нашим Христом, – і це все проголосили нашою вірою" (с. 18). "Арій, Савелій, Евномій, Несторій, Етихій і подібні їм єретики були проголошені єретиками, і богоносні отці відлучили їх від церкви за одну тільки єресь: кождий відкидав тільки якийсь один догмат віри. Наші ж, не признаючи І. Христа за сина божого, рожденого з єства богаотця. чи хулять менше, ніж Арій?

Не признаючи природженого порядку між особами св. трійці, чим відріжняються від Евномія.

Ставлячи священиків зовсім на рівні з єпископами в гідності і прерогативах юрисдикції, чим менше помиляються від єретика Арія?" 1.

1 Це дуже інтересно, що Смотрицький поставив цього малозвісного аріянина в ряді найважніших "єретиків" східної церкви, тому що він доводив рівність єпископів і священиків в авторитеті і власті. Цю єресь Смотрицький потім відзначав в "Апокризисі". Це ідея пресвітеріанства, що докучало новопоставленим українським владикам. Смотрицький має при тім на увазі, здається, головно с. 124 польського видання "Апокризису", а виступає проти сучасної практики православної церкви в безвладичій Східній Україні і Білорусі.

І для ілюстрації цього відступлення сучасної руської віри від чистої віри батьків він бере трьох письменників чи, властиво, три твори новішої доби: Стефана Зизанія "Катехізис", Христофора Філатета "Апокризис", Теоф. Ортолога (себто свій власний) "Тренос". Вичисляє висловлені в них єретичні гадки і потім починає виясняти помилковість цих тез. Це становить головний зміст його книги. З завзяттям полемізуючи з "Треносом" і вияснюючи його єретичність, в тій формі відкликує перед католицькою стороною свою колишню критику римської доктрини і свої нарікання на клерикальну політику Польщі й Риму. Додає ще до того екскурс проти виданої Кліриком історії Флорентійського собору, що, мовляв, теж була одною з тих причин його мандрівки до східних країв (що він там знайшов для роз’яснення цієї справи, знову-таки зістається невідомим) 1. І по цім, відложивши цілком набік, що мав сказати про свої помічення на Сході, він починає викладати способи виходу з цього "прокаженого", заєретиченого стану руської церкви. Очевидно, дійсний хід гадок автора і тих фактів, що лежали під ними, треба представляти собі в такім зв’язку.

Він, автор, замолоду підпав був лютеранським впливам, "провівши свої молоді літа на науці в Липській і Вітенберзькій академії, так би сказати при гробі Лютера" (так він характеризує Ортолога на с. 99), і став пускати "лютеранський чад" в своїх писаннях. Але згодом став приходити до зрозуміння правди, все менше нападав на римську доктрину, приготовив трактат про проходження св. духа в поміркованім напрямі і "Палінодію" (відкликання) "Треносу" тільки не видав. Далі став приготовляти катехізис – очевидно, в такім же напрямі помирення грецької й римської доктрини. З ним поїхав до Царгорода, покладаючись на суголосний характер листа Лукаріса до Соліковського, котрий йому дали прочитати з католицької сторони. Але, одержавши від Лукаріса його катехізис і знайшовши в нім такі речі, яких не сподівався, Смотрицький не показав йому свого, "побоюючись, аби його не справили за грецьким катехізисом якогось Захарія Гергана" 2.

1 Коли не рахувати глухої згадки, що греки мають досі друковані постанови цього собору, ідентичні з польськими виданнями їx, і що після Марка Ефеського у них ніхто не писав против собору.

2 Цей катехізис Гергана вийшов у Вітенберзі в 1622 р. – автор, Захарій Герган, слухав лекції в Вітенберзькім університеті, і його катехізис, написаний народною грецькою мовою, був апробований до друку тутешнім теологічним факультетом (євангелицьким), а в передмові автор призначає його царям, князям, духовенству і всім вірним Московії, Грузії, Молдавії, Валахії, Русі (в розумінню, очевидно, України і Білорусі), Греції, Болгарії, Сербії і всіх православних країв. Становить він тепер незвичайну бібліографічну рідкість і досі не обслідуваний. Legrand видав тільки його передмови з примірника Барберінієвої бібліотеки в Римі (І, с. 159 і далі). Про самого автора майже нічого не відомо, крім того, що він по повороті до Греції дістав чин митрополита новпактського – очевидно, належав до людей близьких і однодумних з Лукарісом. Див. дещо у Лебедєва, op. c., с. 675.

Висновок з того, що він бачив на Сході, зробив він той, що віра, передана колись руським від греків, була добра, але теперішні греки самі відійшли від неї. Ілюстрацією служить реєстр лютеранських єресей, знайдених автором в згаданім грецькім катехізисі Гергана, і один царгородський епізод як з уст "дидаскала" "великої церкви", що вчився в Саксонії з тим же Герганом, Смотрицькому довелось почути цілком протестантський погляд про безхосенність молитви за померлих 1. Значить, на греків нема чого оглядатись, а треба шукати рятунку руської церкви в об’єднанні з Римом, з його вірою, свобідною від усякої єресі, всупереч усім нападам полемістів, старих і нових.

Все це можна виловити і логічно доповнити з різних згадок, натяків, півслів, розкиданих у тих окремих розділах, які йдуть за критикою нових українських "теологізантів", що становить головний зміст і осередок книги. Чому Смотрицький не виложив цього ясніш і виразніш? Чому не дав тут же тих помічень з сфери церковного грецького життя, що, логічно беручи, повинні були становити головний предмет його книги? Чому відложив їх на потім, а тут обмежився властиво нікому не потрібними чулими фразами про свої побожні настрої?

Це зістається загадкою його психології або його стратегеми. Може бути, що він ще сподівався чогось від Лукаріса і не хотів його полошити. Досить того, що він обійшовся з ним дуже обережно, виливши всю їдь своєї критики на домашніх богословів (включно до Азарії, себто тільки що помершого Копистинського). Натомість розгорнув перед сучасним громадянством план урятування руської церкви і руського народу від загибелі. План цей зводиться до таких конкретних пунктів (119):

Просити у короля дозволу на скликання собору – не для чого іншого, як тільки для обговорення справи замирення церков 2.

1 с. 106, 118, 120-1.

2 Такий собор ще в 1626 р. був дозволений королем на прохання уніатської ієрархії. – Іст.України, VIII, с. 14.

Закликати на цей собор, крім осіб духовних, також шляхетських делегатів з воєводств і повітів, послів від привілейованих братств, від городів королівських, княжих і церковних.

Взятись до цього зараз, бо завтрашній день не певний. Зло зростає з кожним днем, і нема чого покладатись на Христові слова, що його церкви брами пекельні не переможуть і він з нею буде до кінця віку. Це сказано про правдиву Христову церкву, а велике питання, чи поєретичена руська церква підходить під цю категорію.

За цими осторогами на адресу духовенства автор звертається до шляхетства, закликаючи його до скорої і енергійної участі в цій акції з огляду на те пониження й занедбання, що спіткало його за останні часи, через те, що воно впало в церковну схизму, зв’язало себе з тими псевдобогословами – Зизанієм, Філалетом, Ортологом і Кліриком.

"Преславний і найперший народу руського стане: княжата й панове, шляхта й рицарство, обивателі Корони й Вел. кн. Литовського – самою природою (вашою), вирощеною і виплеканою в свободі й вольностях, з походження наділені всім чесним і навчені відрізняти честь від користі. Прийнявши через своїх славних предків святу християнську віру зі східних країв від царгородської церкви й столиці, ви служили й досі служите аж до розлиття вашої шляхетської християнської крові на те, аби, бувши рівним родом і ділами іншим підданим Корони і В. кн. Литовського, не тільки заступати короля на урядах земських та гродських, але й поруч нього засідати, гідностями сенаторськими вірної ради титулами бути оздобленими і пошанованими і в тім супроти шляхти не бути упослідженими. Але чи помітили ви, до якого пониження і занедбання поміж браттею – шляхтою впали ви в останніх часах, що не тільки в своїх заслугах перед Річпосполитою, але і в походженні з славних фамілій ваших ви вже не рівняєтеся з іншими" (с. 29-73).

"Коли ви це спостерігали, шукали (причин), знайшли, установили (констатували), то на Бога живого пожалуйте себе самих і потомків ваших: розуміючи свої користі (інтереси) і ставлячи чи як звичайно понад ними честь вашу, допильнуйте того за віку свого, щоб по животі вашім потомки ваші не стратили одного й другого, а при тім і від побожності не відпали.

Надивилися очі наші (раніш) в вітчині нашій на преславних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої. А тепер таких з народу і віри нашої не бачимо ні одного. Не тільки на таких високих місцях при боці королівськім, але й на нижчих достоїнствах 1 рідко кого з одновірців своїх бачимо, хіба щось з давнішого лишилося.

Що ж то за причина такого пониження і упослідження вашого? Чи ви не так вірно і не так працьовито служите милій вітчині, як вірно і працьовито служили ваші предки? Чи, може, король й. м., помазанець божий і пан наш милостивий, поминає вас своїм оком ласкавим і вірних заслуг ваших предків і ваших власних пам’ятати не хоче?

Ні одно, ні друге. Король, пан наш мил., готов нагороджувати кожного по заслугах і в кондиції його 2 і нагороджує.

1 Земських урядах.

2 Соціальному становищі.

І вірність ваша, і праця не менша від вірності і предків ваших. Але справує то так той, що має в руці своїй серце королівське і, як воду, розливає його туди, куди хоче. Той, що монархів зсаджує з маєстатів, а інших бере з гною і саджає з княжатами.

Коли ж ви пониження свого, такого значного, не спостерегли і не шукали його причини, і, мабуть, воно так і єсть: бо коли б ви спостерегли цю шкоду свою, і знайшли її причину, і обміркували її, то, спонукані самим своїм шляхетським уродженням, ви б досі не мали б уже того лиха, а давно б з нього визволилися. Коли ж ви його не спостерегли і причин не шукали, то вже справді вам час то спостерегти і причину знайти і обміркувати, та самих себе і нас, духовних своїх, запитати: чи слушно і справедливо щодо права божого і людського спіткало то вас?

Щодо мене то, полишивши вищим від мене вищі міркування, я, неглибоким своїм розумом неглибоко й міркуючи, іншої причини не знаходжу, окрім висловленої самим Богом: "Даю вам нині благословення і прокляття – благословення, коли будете слухатись заповідей Господа Бога вашого, тих, що вам даю нині, прокляття, коли переступите заповіді Господа Бога вашого, збочите з наказаного шляху і підете служити богам невідомим.

Вглянь сам в причину і поміркуй, преславний стане шляхетський, тими Зизаніями з Філалетами, Ортологами, Кліриками та їм подібними скрибентами нашими руськими зведений, чи не спав ти з правдивої дороги віри нашої, даної вам і вашим предкам зі Сходу самим Господом Богом? Чи не пішли ви служити іншим богам, котрих не зналисьте, себто чи не приняли ви тих богохульств, блудів і єресів, котрих не знали предки ваші і ви самі ще так недавно, а посіяли їх у нас ті нові наші теологи і підкинули народові нашому чужих богів? Самі поміркуйте. Коли знаходите в тім, що я кажу, то причина вашого пониження вже явна. Коли не знаходите, шукайте самі іншої причини. З мене досить мого спостереження.

Бо я знаю, яке місце займають у вас ці скрибенти. Зизаній, Філалет, Ортолог – це як нові три святителі. Ви на них і пороху впасти не даєте, і що б вони не написали, ви тому таку віру даєте, наче б з божих уст то чули. Говорю з досвіду, бо й мені вже від багатьох довелось почути через них не дуже добре слово. Зганити що-небудь "Ляментові" – то так як би за душу взяти слухача. Часто його називають дорогоцінним клейнотом, котрого мусять ховати для потомків. Це так, наче б задубілу єхидну за пазухою своєю розігрівали, аби потомки, нею вкушені, живцем померли і ні дочасного, ні вічного щастя ніколи не дізнали. Немилий мені цей клейнот – бодай би його не зроблено було, коли він лише в гріх богохульства вводить і тим дочасне нещастя і вічну муку накликає. От і ті нещасні клейноти і на ваш. мил. те пониження накликали і до того привели, що наші співобивателі вважають вас за єретиків" (125 – 6).

"Підіть за моєю порадою, чи подумайте щось краще – тільки робіть щось для спасіння душ ваших! Просіть божого помазаника короля пана свого милостивого (маєте тепер більше часу), аби дозволив скликати собор, і дасть Біг – скоро вже будемо в однім домі, що тепер, надвоє розділений, на собі носимо.

Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо, в. м., преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах. Собор в ім’я Господнє, з спасенною метою зібраний, відповідним порядком почнеться, спокійно пройде і за волею божою скінчиться. У всіх часах християнських церковні розрухи, замішання й схизми заспокоювалися не чим іншим, як тільки соборами.

Коли ж того, в. м., не зробите, то за недовгий час з тяжким сумом і жалем душ наших будемо дивитися на сконання нашої руської церкви, так сильно схорованої в нашій (православній) частині. Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!" (127-8).

"Отже, так поступи, преславний стане шляхетський, – дасть Біг, потішишся скоро сам усяким добром і весь нарід руський потішиш! Бо зробиш діло і Богові миле, і собі спасенне. Бо що може бути миліше Богові в вірнім чоловіку, як любов з братією і з одновірцями? Без неї бо віра, як тіло без душі, мертва. Отже, очистьмо чисту віру, віру прадідів наших, від плям єретицьких, і вінчаймо її любов’ю з однодумцями в вірі. Тоді й Господь Бог буде з нами і поверне нам все добре для тіла і душі, чого ми так довго були позбавлені.

Упадок, що висить над церквою нашою, він віддалить.

Нарід наш руський на старожитній його свободі постановить.

Тобі, станові шляхетському, до урядів земських і гідностей сенаторських двері одчинить.

Міщанам дасть приступ до займання урядів і лавиці ратушній.

Побудує нам школи.

Церкви приоздобить.

Монастирі спорядить.

Пресвітерів увільнить від тягарів невільничих.

Нарешті всьому народові руському, тяжко пригніченому (utrapiony) з тої ж самої (релігійної) причини, отре щоденні сльози з очей.

Ще на землі дасть нам ужити того спокою небесного і іншим незчисленним добром наділить.

А по дочасних успіхах додасть вічних розкошів у царстві своїм небеснім.

Ім’я наше в будучих віках зробить похвальним.

За те, що довершимо діла божого, заваливши і вирівнявши любов’ю і одністю братською ту прокляту пропасть схизми, що стільки віків лежить отвором – начебто неперехідним.

І приведемо до того, що в тім преславнім королівстві всі ми – русь, поляки і литва – як одними устами і одним серцем будемо хвалити й славити Бога в трійці єдиного.

Амінь, станься, дай-то, Боже" (129).

Тут кінчиться сама "Апологія". Наступають "Консидерації" про ті різниці, що ділять церкву західну від східної – нараховує їх Смотрицький шість (походження св. духа, чистилище, євхаристія на неквашеному хлібі, признання тимчасової посмертної нагороди і кари для померлих душ – перед страшним судом, примат римський, причастя під одним видом). Автор, розбираючи їх, доводить, що становище західної церкви в усіх отаких суперечних питаннях правильне, в них, а значить і у всіх догматах, вона свобідна від якої-небудь єресі, а значить усі відміни лягають обвинуваченням на церкву східну.

Нарешті, користуючися з двох вільних сторінок, що зісталися в друку порожніми, К. С. А. Д. – ініціали К. Саковича, архім. дубенськ., додає на кінці маленьку замітку на тему, що православним "ближча згода з римлянами, ніж з єретиками", іще раз підчеркує, що тим часом як "єретики" (євангеліки) в цілому ряді питань кардинально різняться від православних, римляни вірять з нами в одно і те ж саме і мають то в своїй церкві.

Такий вигляд цеї книги, котрої початок в друкованому вигляді поспів на київський собор 1628 року разом з Смотрицьким.

Лишається все-таки загадкою, як міг Смотрицький, вибираючись на цей собор, пустити до друку таку чисто провокаційну річ. Чи він думав, що там будуть обговорювати тільки м’якше написаний український текст, а польське видання туди не поспіє? Чи, покладаючись на зав’язані українськими кругами переговори з урядом, він думав, що православні провідники вже так глибоко зав’язли в цім компроміснім болоті, що далі їм уже нема чого комизитись і можна всі карти класти на стіл – виразно говорити про унію і ганьбити руську православну церкву в стилі його найгостріших протиукраїнських памфлетів? Лишається факт, що, пустивши до львівських друкарень такі рясні компліменти для руських богословів, церкви і громадянства, Смотрицький як ні в чім не повинний пустився, мов у дим, на київський собор, скликаний на день Успенія, і, мовляв, був дуже здивований, коли замість того, щоб засісти собі шановно серед української ієрархії, опинився в ролі підсудного.

Про це він досить мальовничо і яскраво розповів в "Протестації" 1, випущеній слідом по соборі. Написана, без сумніву, не дуже об’єктивно, але дуже безпосередньо й живо, вона зісталась одним з найбільш цікавих літературних, а радше – людських документів цеї доби, і тому я вважаю потрібним навести з неї кілька уривків: