Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)

Смотрицький в своїй брошурі вияснює користі, які можуть прийти від цього патріархату, розсіває побоювання і як оправданий привід до такої реформи висуває ту обставину, що на царгородському престолі опинився єретик. Так, недавно бивши поклони перед Кир. Лукарісом як своїм учителем і керівничим свого сумління, він у цій своїй новій публікації спочатку з різними недомовками, а далі все більш категорично заявляє і повторює, що Лукаріс – єретик і далі не можна зіставатися під його владою.

Запевняє, що відлучення від Царгорода не стрінеться ні з якими труднощами, не принесе руській церкві ніякої шкоди; нагадує попередні випадки, коли руська церква настановляла собі митрополитів, незалежно від царгородського патріархату, і фактично виходила з послушенства йому, і це не приносило ніякої біди: навпаки, під владою патріархів вона прийшла останніми часами до такого гіркого упадку, і зміна може вийти тільки на добре. Утворення правовірного патріархату на Русі – супроти поєретиченого царгородського – може зробити Русь осередком православного світу, з тим як руський патріарх заступить місце царгородського, а з тим настануть знову світлі, блискучі часи для руської церкви і руського народу.

"Чи відчула руська церква якусь недостачу через те, що вона поставляла собі тих митрополитів не те що від патріархів, але й проти волі патріархів або слухалась митрополита, посвяченого папою? Що зашкодило то народові руському і його православній вірі, його правам і свободам (на що ви тепер відказуєте)? Нічого! Що може зашкодити й тепер, коли вона з багатьох дуже слушних і важних причин вийде з того послушенства та прикладом тих вищезгаданих народів поставить собі незалежного ("удільного") архієпископа або й патріарха? Не тільки що нічого йому не пошкодить, але принесе йому з собою великі й спасенні користі, а саме: об’єднає його з католицьким народом польським і литовським у вірі і любові, тому що очистить його від блудів і єресів Зизаніїв твоїх.

Школи йому піднесе.

Семінарії побудує.

Церкви добрими провідниками і сповідниками наділить.

Монастирі спорядить.

Катехізм згідної сповіді видасть.

Співи й мелодії виправить.

Церковні книги перевірить і провірені подасть до друку.

Злі звичаї і обичаї духовних і світських направить.

І за недовгий час, на мою думку, в такій красі внутрішній і зверхній поставить руську церкву, якої вона ніколи в руськім народі не мала 1.

1 Добре звісна нам риторична будова, що повторюється в писаннях Смотрицького, – пор. вище.

Не кажу вже про права, свободи і вільності духовного й світського стану: відчинення дверей до всяких урядів і достоєнств і до забезпечення вічного покою народові своєму. Чи малі це користі для тіла й душі? На мій погляд – неоціненні!

Під тим теперішнім твоїм послушенством, за стільки соток літ на що добре спромігся наш руський нарід?

Було колись, що й під тим послушенством благословив Бог предків наших. Але це тоді було, як (те послушенство – патріархат) було послушне найвищій церковній зверхності; тепер же (Біг) в нічім його (руського народу) не благословить, в нічім не любить. Не поспіває: що начебто і добре загориться – зараз і згасне! Де ті школи – Острозька, Львівська, Берестейська й інші? Ваша Віkенська – за таким великим коштом вашим – з яким поступом Молодіжі? Наче через якусь тісну щеблину (szeblin) тиснеться! За стільки літ як з каменя – ані огня, ні води! І це не з вашого недостатку й недбальства, бо не бракує уваги працюючих і кошту вашого, а з неблагословення божого, що лягло на руськім народі тої сторони.

Нічого доброго не дає йому Бог ані внутрішнього, ані зверхнього, а то не з іншої причини, тільки тому дійсно, що він втратив віру й любов до того, в чому Бог любує і ухвалює.

Де в нього проповідник добрий або й мірний?

Де сповідник розсудний?

Де в монастирях карність?

Де між духовними послушенство?

Де в старшині чуйність?

Де хто в справах духовних з любові, а не для черева працює?

Де, нарешті, пожива духовна людям зголоднілим?

Де духовні утіхи християнські?

Сміливо скажу, бо річ навидноку: від довгого часу в усій східній церкві – в землі Грецькій, Сербській, Болгарській, Мултянській, Волоській, в Іверській, Кораманській, Арабській, Московській і тут в нашій Руській простий люд по селах, містах і містечках не знає, що то віра християнська, що то святості церковні, що то вміти "Отче наш", "Вірую", що то знати десять заповідей божих і все інше, що кожному християнинові належить.

Ніхто з них не зазнає ніколи утіх віри християнської, що приходять з слухання слова божого. Живуть як худоба! Коли у нас тут ідуть до церкви, тільки з страху кар, по спасенне причастя, коли вже конають, то що сказати про інші краї того ж послушенства, де тих кар нема?

А то не через інше, тільки з того, що вони в однім і в другім смаку не чують і його не знають: чого не знають, того й не бажають.

Тому-то не тільки не зашкодило б то народові руському, якби він за прикладом інших націй "удільного" архієпископа або патріарха в себе настановив, але то дуже було б для нього корисно і щодо тіла, і щодо душі.

Бо за таким свійським церковним справцею собори відправлялися б поважно, церковні недостатки заповнювалися б і все корисне для церкви і спасенне без усяких перешкод обговорювалося б і здійснялося. І незадовго, дав би Бог, до того б прийшло, що з духовного багатства руської церкви й інші народи з того ж язика й обряду стали б користати.

Бо тепер чи в нас катехізи?

Чи в нас постілля? 1

Чи в нас життя святих?

Чи в нас якісь спасенні екзерциції духовні?

Ще з тих святих віків "Соборники" читаються, читаються "Прологи", але й тих ні той, що читає, не розуміє, ані ті, що слухають, і діється так, начеб ті читальники голодному коло рота якимсь смачним куском махали, а не давали з’їсти ні собі, ні слухачам.

Що більше ще нас мусіло подвинути до заходів коло удільного для нас патріарха, це те, що часто трапляються патріархи-святокупці 2 – як той, що по багатьох інших і теперішнього був з престолу зсадив і на вигнання запроторив. Трапляються і єретики – як між багатьма іншими й теперішній 3, про котрого йде такий голос тепер не тільки по Україні, а й скрізь. А нарешті найголовніше, що нас побуждає мати удільного попечителя церковного, – це схизма" (с.31-4).

1 Збірник поучень, розложених на дні й свята – те в нашому тодішньому письменстві звалось "Учительним євангелієм".

2 Що купують собі в уряду патріаршу гідність.

3 Лукаріс.

Автор у коротких словах повторює звісну вже нам аргументацію, що вина схизми падає на православну сторону, бо римська церква чиста від яких-небудь єресів, спеціально від усіх тих, що їй закидаються з православної сторони. Тому православні повинні шукати повороту до неї, щоб вийти з погибельної схизми. Віленське братство, яке своїм впливом зробило так багато для відчуження православних від римської церкви, через єресі нових скрибентів, ним ширених, так тепер мусить ужити свого авторитету на те, щоб відтягти руський нарід від їх блудів і привести до "святої єдності" (с. 35).

Крайня пора покінчити з гаслом: "нехай все буде постарому", що розбило останній київський собор 1.

"Старина, старина", – а вони в новині по шию! Дай, Господи, старину, і ми про це Бога неустанно просимо. Але старина ділом, а не словом, істотою, а не гадкою, та ще й хибною. Хіба єдність церковна не старожитня? Що в християнстві є над нею стариннішого?" 2. І Смотрицький починає викладати всі ті призбирані за останні десятиліття факти й легенди, що мали свідчити про спільність руської церкви з західною, про переговори з папами, признання папського примату і т. д.3 Заспокоює, що унія нічого не змінить в обрядовості й практиці руської церкви 4, навпаки, вона одна може урятувати руський нарід від повного упадку, що на нього насувається 5. Тут знову читаємо ті страхи й погрози неминучою денаціоналізацією Русі, розсипані автором уже в "Апології".

1 "Цей собор недавній для того саме були ми й визначили, щоб про це порадитись і не допустити далі ширитися тому лиху (роздвоєння руського народу). Але ненавидець єдності церковної (диявол) відразу тому запобіг – через того, що то кричав: "Що ми, православні, будемо з єретиками в вірі єднатись?" Так і стало на тих, що за тим першим голосом закричали: "Нехай буде все по-старому". Наче б це по-старому було – в нових єресях плутатись, а старих догматів православної віри відступати" (с. 45).

2 с. 45-6.

З с. 46-7.

4 с. 48-9.

5 с. 51.

"Колись бачилося цілі доми княжі, панські, шляхетські в церкві твого набоженства; воєвод, каштелянів, старостів, державців та інших урядників двірських і земських гідностей та преложенств. Про таке їх змалення – щоб не сказати винищення, котре тепер бачиш, – ані думалось, мабуть. Тепер багато славних фамілій не бачиш уже зовсім, інші понижені, багато знов роздвоєних: батьки – русь вашої сторони, а сини й доньки – католики. Коли батьків не стане, якого собі помноження сподіваєшся? Батьки – русь вашого обряду, породили потомків на його розмноження; чи від їх католицьких потомків сподіваєтесь розмноження русі свого набоженства в їх потомках? Не думаю! То вже уплило".

І автор дає реалістичне, доволі вульгарне, але дотепне порівняння національного стану з станом тіла:

"Поглянь тільки, преславне братство, як то ще небагато літ тому нашої віри нарід був утучений (угодований) славними фаміліями і високими дигнітарствами: був він тоді тілистий і грубий, багато прикрашений, носив на собі пояс свобід і вільностей тої пресвітлої Корони, і той пояс на нім гарно лежав і добре приставав, цупко його тримавсь 1.

Потім, під наш уже вік, як спало йому немало (з тіла), так йому той пояс ослаб, що здається – ледве що пристає: а це не більше як за тридцять літ. За других тридцять хто вже дочекає, а я набагато заложуся: якого тіла на нім сподіватись? Певне, такого схудлого, що на нім той пояс і триматись не зможе: сам собою з схудлих бедер його спаде! Бо пояс той стоїть в одній своїй мірі, а тіло народу твого – тих, що тим поясом прикрашаються, – так худне і тоншає, що не зможе й утримати на собі того багатого і розкішного поясу. Хоч ніхто поясу не буде з нього здіймати, само воно його втратить, втративши свою повноту і силу. Втративши її, не поткнутись тобі на сойми та трибунали: лавиця міська – все твоє пристановище, та і з неї тебе2 й інших багатьох до того часу висадять. А з тим прийдеться руському народові твоєї сторони, як він зістанеться без поясу, поневолі то вчинити, що він тепер, ще в поясі, міг би вчинити доброю волею. Те, що тепер, поки на нім ще той пояс яко-тако тримається, він міг би зробити, поважно затримуючи на своїм тілі і забезпечуючи свій пояс, то він, втративши пояс, буде змушений учинити без усякої надії вернути собі той пояс.

1 Для відповідного зрозуміння треба пригадати, що в тодішнім костюмі пояс грав дуже велику роль, був предметом особливо виставним, дорого прикрашеним.

2 Віленських братчиків, міщан і православних міщан інших міст.

І справдяться на нім варті пам’яті слова одного набожного мужа, що в немалім згромадженні шляхти народу свого руського так сказав: "Нарід наш руський тоді до унії приприступить, як схлопіє". Так якби сказав: "Коли у нього шляхти не стане і вільності йому не будуть служити". І до того таки дійсно, явно і споро йде! Бо як на початку унії трудно було в однім воєводстві перелічити шляхетські доми руської віри, так тепер по всіх краях Руської землі їх всі на пальцях одної руки можна порахувати. Тоді, купуючи св. єдність, не так легко її купимо, коли тепер нею з покупном погорджуємо" (54 – 5).

От Смотрицький і закликає Віленське братство використати момент, коли перехід на унію ще може принести не тільки релігійні, моральні, церковні, але й політичні користі руському народові, а як один з вдячних способів цеї акції висуває утворення руського патріархату, що мав би заступити місце царгородського.

"Ведім переговори з братією і шукаймо способу до об’єднання розрізненої Русі. Обговорюймо його і ним привертаймо єдність св. церкви руської. А за приверненням її (церковної єдності) переносьмо з’єретичену патріархію між наш руський католицький нарід. Александрійський патріарх за нинішніх часів резидує в Каїрі, а все-таки він александрійський. І коли правда це, що "там Рим, де папа", то стане правдою також, що там Константинополь, де вселенський патріарх.

А Бог нас поблагословить! Поки ти (Віленське братство) служило незгоді і порізненню, поки тебе Бог карав чудесно блудами і єресями твоїх Зизаніїв. Коли ж звернешся всіми силами твоєї душі на службу божу, зараз навчить тебе Господь правих догматів православної віри" (с. 56).

А коли не буде й цим разом доброї волі до поєднання, автор рекомендує урядові – через голову віленських братчиків і руського народу – старе й випробуване правило "понудь ввійти", ясніше кажучи: вжити примусу! Так поступали побожні цісарі та королі, і в доцільності й спасенності цього побожного примусу супроти єретиків і схизматиків переконався кінець кінцем великий учитель церкви бл. Августин, що перше був його противником. Отже, автор кінчить своє "напімнення" побажанням, "щоб наша найвища влада" пішла за прикладом тих побожних цісарів і королів, що, "побожно й запобігливо здійсняючи те спасенне "понудь ввійти", позискали Богові незчисленну силу єретиків і схизматиків.

А віленським братчикам – коли вони його слова не приймуть – автор, за євангельським прикладом, обтрушує порох ніг своїх, не стільки, може, "на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого", як каже в приписці (с. 61), скільки на вжиток різних "інстигаторів коренних".

Як бачимо, спустившися з непривичних для нього ідеалістичних високощів на твердий грунт практики Річи Посполитої, на стежку небіжчика Потія – проповідника оцих засобів побожного примусу, як бачимо, Смотрицький вернув собі щирість і темперамент, і ця його книжечка – ідеологічно, розуміється, не високолітна, читається з більшим інтересом, ніж прославлена "Апологія". Єсть тут грубий гумор і деяка літературність.

"Антидот" Мужилівського і "Екзетезис" Смотрицького.

"Протестація" Смотрицького в зв’язку з деякими іншими матеріалами дає цікавий зарис провідника українського попівства Андрія Мужилівського, "протопопа князівства Слуцького і Копильського", як він підписується на соборних актах і на своїм "Антидоті". При всій нашій обережності до вказівок Смотрицького ми можемо прийняти його твердження, що цей протопоп був властивим провідником і диктатором Київського собору, він властиво уставляв точку погляду на "Апологію" і з нею на задуману новим єпископатом зраду. Він виступив обвинуватцем єресів Смотрицького і заразом – замислів Могили і Борецького, сформулював резолюції, на які тільки притакували єпископи і все інше духовенство, і визначив лінію поведінки для "неучених київських попів", для міщан, і козаків, і всього демосу, що цупко вхопився її.

Поруч нього другий протопоп – Лаврентій Зизаній, котрого місцями Смотрицький висуває в перші ряди, щоб оправдати свій закид соборові: "свідчив циган за цигана, Зизаній Зизанія боронив". Місцями натякає ще на якогось третього (міг то бути протопоп київський Климент або острозький Іван Бережанський, підписані на соборному маніфесті поруч Мужилівського). Вони кермували цим, як його

Смотрицький прозиває, "непорядним попівським собором", для нас з цього погляду незвичайно інтересним.

Але з них ясно вибивається наперед постать цього попівського трибуна, отця Мужилівського, пізнішого кандидата на митрополію. Ми наче живого бачимо його, як він трясе картками "Апології" перед носом архієпископа Смотрицького, викрикуючи те "го-го", що так болісно і злобно пригадував потім бідолашний ієрарх, "вихований при гробі Лютера". Приловивши на нових уніатських планах святих отців, що так скоро засмакували в своїх владичих гідностях і під проводом молдавського "господарчика" задумали "зреалізувати" свої єпископські права прикладом своїх попередників з "перед тридцяти літ", попівство стало в цей момент на чолі сучасного українського життя, маючи на своїй стороні не тільки маси й козацьке військо – наших "божих бойовників", але й українську шляхту, що, хоч відчувала небезпечні сторони задуманого владиками релігійного компромісу, не витримала лінії і не вдержала в своїх руках провідної ролі.

Не вміло утривалити цієї провідної ролі і попівство. Не потрапило вибити з неї політичного капіталу для себе й для народу, до котрого стояло, розуміється, ближче, ніж єпископат. За кілька літ воно низько схилилось і прилягло до землі під твердою рукою того ж "господарчика" в ролі митрополита. Але тим цікавіший лишається цей короткотривалий момент активності попівства, коли воно при охоті могло б узяти до своїх рук керму української церкви і зробити її пресвітеріанською, і тим більшу увагу притягає до себе постать його провідника в цім моменті – отця протопопа Мужилівського.

Відомості про нього дуже бідні. Ім’я його показує, що він був з Галичини (Мужилів коло Підгаєць), мабуть, один з плеяди галицьких вихідців другого десятиліття XVIІ в. – плеяди Плетеницького. Коли і як він опинився на Україні і дістався на свою позицію – церковного старшого для князівства Радивілів, досі лишається невідомим, можна сказати тільки, що становище фактичного голови всього духовенства в володіннях Слуцько-Копильського князівства давало йому дуже авторитетну позицію – фактично невеличкого єпископа в позбавленім своєї власної кафедри чималенькім князівстві. Все інше лишається нам зачерпнути в його критиці "Апології" Смотрицького, котру він уважав потрібним випустити після київського собору як обгрунтування засуду, винесеного собором, а фактично – ним, Мужилівським 1. Як видно з слів Смотрицького, вона вийшла на початку 1629 року або під весну. В передмові до свого "Екзетезису", закінченого на початку квітня, він каже, що Мужилівський видав свою книжку "тими днями". Мужилівський в закінченні свого "Антидоту" каже, що написав його нашвидку, і вже після того, як почато його друкувати, одержав він друковану "Протестацію" Смотрицького, та вже щоб не затримувати друку, на неї в своїм "Антидоті" не реагує. Можна з того думати, що брошура була написана восени 1628 року, а друкувалася зимою 1628 – 9 року.

Брошура виявляє в авторі певну загальну освіту, в межах тодішніх humaniora, і знайомість з богословською літературою, не тільки православною, візантійсько-руською, але і з західною, римо-католицькою. Автор залюбки відкликується до логічних правил 2.

1 Antidotum przezacnemu narodowi Ruskiemu albo warunek przeciw Apologiey, jadem napełnioney; ktorza. wydał Melety Smotrzysky, niesłusznie cerkiew Ruską prawosławną w niey pomawiając Haeresia y Schisma dla niektórych Scribentow. W porywcza przyogotowany i podany przez Wielewnego w Chrystusie Oyca Andrzeia Mużylowskiego, Protopopa X. Słuckiego y Kopylskiego (Епіграф: Psalm XVIII, Nie odeymu (y nigdy z ust moich słowa prawdy; gdyżem ja ufał bardzo w sadziech twoich). Drukowano w Roku 1629. Дві картки ненумеровані (титул і на звороті присвяти Борецькому з означенням: Dar z Słucka Roku 1629) і 48 нумерованих, малого кварто. На примірнику Ленінград. публ. бібл., котрим я користувався, під новою оправою видно останки паперового фіолетового хребта: брошура була випущена без оправи окремо. На титулі приписка XVII віку: Na otrute dusz ludzkich nieostrożnych przez Heretyka... на ст. 1: Schizma nie wie sama co pisze i co wierze (з відсиланням на "Екзетезіс") і на кінці вірші: Wszystka a wszystka twoia robota, Autorze, godna samego błota.

2 Ad particulari ad universale non valet consequentia, л. 30 об.; а testimonio humano negative non valet consecventia, л. 38 об. і под.

Всі цитати Св. Письма і отців наводить в латинських текстах, навіть східних письменників – очевидно, з огляду на свою полонізовану, уніатську і католицьку аудиторію. Але заразом презирливо відхиляє "безпотрібні або скорше – порожні питання схоластиків, без котрих православна церква вся певна спасіння" (9 об.).

Для ілюстрації поглядів православної церкви він звертається до православної гімнології; покликується на великих стовпів православного благочестя, як того твердого фундаменту, на котрім спочиває певність православного спасіння. Але виявляє при тім певне збентеження, очевидну неупевненість в тім, що, власне, в подробицях належить вважати православним, канонічним поглядом в тому чи іншому теологічному питанні.

Ця непевність супроти до зубів озброєної схоластичною казуїстикою католицької доктрини була, без сумніву, досить поширеною, коли не загальною прикметою тодішньої української інтелігенції, нею пояснюються відказування Смотрицького на недостачу катехізису в православних і закиди чи признання, що православні самі не знають, в що вони вірять, і він, мовляв, до свого навернення теж сам не знав, в що вірив. Психологічно пояснюється пізніша робота в цьому напрямі Могили і вдячність йому православного громадянства за те, що він за поміччю цієї самої католицької схоластики і за католицькими взірцями постаравсь уняти православну догматику і весь церковний обихід у точні і тверді канонізовані форми. Недостача оцеї викінченості і формульованості, кажу, видимо, бентежить автора "Антидоту" і змушує його, як-то кажуть, "надробляти міну": рішучими виразами і сердитими лайками на адресу цього невдячного кумпана, який так лукаво відкрив наготу Матері церкви, заступати точні й докладні відповіді, в чому полягають православні погляди супроти тих ухилень, які Смотрицький закидав "новим скрибентам".

З другої сторони, автор робить усякі застереження, щоб яким-небудь невдалим поглядом чи висловом не стягнути нових закидів на православну церкву. Заявляє, що робить свій виступ на власну руку, "не мігши стриматись" супроти інсинуацій Смотрицького і не піддавши свого писання приписаній собором цензурі. Тому "в тих своїх розмовах з Апологіаром нічого не становить остаточно – тільки показує, в чому гідні нагани скрибенти, а в чім – Апологіар". "Тому, – заявляє він, – коли вся церква і велебності наші щось зганять, я готов зганити себе самого, коли ж в чімнебудь дістану похвалу на себе, похвалю тільки тих, що були мені побудкою до того". А в закінченні заповідає, що на "Апологію" і додані до неї "Консидерації", поминені ним "для короткості часу", виготовили відповідні люди, мудріші від нього, "що від немалого часу віддають літа свої науці", їх писання затрималося друком тільки, щоб дістати апробату від майбутнього собору – в них читачі знайдуть "доскональшу науку", ніж у цій "малій праці".

Щодо форми брошура поділена на 12 маленьких розділів – критичних екскурсів, присвячених, зокрема, осібним питанням чи тезам "Апології". Попереджає їх присвята Борецькому. Замикають два документи з київського собору: покірний лист Смотрицького до Борецького і його відречення від "Апології", а потім, за прикладом "Апології", що кінчиться двома "екзгортаціями" (увіщаннями) до стану шляхетського – автор "Антидоту" звертається з пересторогами до Смотрицького, до православного єпископату, до братів духовних, до ченців, до всякого духовенства і до православного "народу шляхетського, що стоїть при православній східній церкві". Оця формальна дробність і маса матеріалу, порушена на невеличкому просторі сорока маленьких карток, – це сама по собі слабша сторона цього писання; автор дійсно "нічого не становить остаточно", не вичерпує зачеплених питань, а, так би сказати, зазначає тільки свою точку погляду. Щодо змісту ці його зауваження можна звести до таких категорій: полеміка ad hominem, персонального характеру, завваження історичного характеру, аргументація догматична.

Персональна полеміка займає досить багато місця, їй присвячені три перші розділи: "про фортелі відступників від Христової церкви", "про неслушну інтенцію Апологіара на пілігримування до святої землі"; "про неслушний докір Апологіара православній руській церкві, нібито вона не знає, як вірить", і потім ще в дальших розділах стрічаються екскурси персонального характеру. Автор закидає Апологіарові лукавство й інтриганство в поведенні, що помічається, мовляв, взагалі за єретиками і відступниками від православної віри. Він порівнює його з Арієм, що довгою енергійною взірцевою діяльністю придбав повагу і довір’я в церкві, дожив до старого віку і раптом цю свою повагу віку і заслуги використав для ширення єресі; зрікся її під натиском церкви, але потім порушив це своє приречення, і тому, незважаючи на всі свої колишні заслуги і повагу, був виклятий з церкви. У інших відступників і єретиків це теж річ нерідка, що вони наперед добувають певну репутацію, повагу, авторитет. Смотрицький покликується на свій старий вік, хвалиться – в листі до патріарха і в "Апології" – великим авторитетом в руській церкві, підчеркує великі впливи, які мали його давніші писання, мовляв, засмітили своїми єресями руську віру. Для більшого враження і авторитетності робить прелюдією свого виступу подорож до св. землі, відправи і молитви, що він там приносив, спекулюючи на тому поважанні, що ним користуються прочани до святої землі. Все це, мовляв, хвалькуватість лихого тону, перебільшення і лицемірство, "крокодилова любов до народу". Ані такого особливого довір’я до Смотрицького люди, що його ближче знали, не мали, ані упливу він особливого на нарід не мав, бо в дійсності дуже рідко виступав перед народом: "заледве два або три казання сказав, і то не про догмати, а з похвалами" 1.

1 Л. 9 – 10; досі напевно відоме похвальне слово Смотрицького Л. Карповичу, 1620 р., мабуть, Мужилівський знав іще якесь.

Подорож на Схід мала в дійсності зовсім не ідеальну мету, тільки що не вдалось її здійснити. А що Смотрицький розписується, що він не знав, у що вірив, то це атестує тільки його самого як недовірка, що брав релігійні питання головою або "способом історіальним", як називає це автор, а живої віри ніколи не мав; віри ж руської церкви ніскільки не торкає.

"Чи то не лукавий фортель: залицяючи свою подорож до святої землі, впоювати себе в серце твоє (руського народу), рахуючи на те, що православна церква зараз за святого візьме того, що в Єрусалимі був, а маючи за святого, прийматиме за якийсь божий оракул все, що він казатиме й читатиме?

Як ото велебний Апологіар і виступає з такими надто високими гадками про себе в листі до отця і пастиря свого: велебного в бозі о. Кирила, патріарха теперішнього царгородського, так кажучи, що "майже вся руська церква в теперішній нашій мізерній навальності обернула до мене лице й уста свої і наче якогось божого об’явлення чекають від мене слова про своє спасення". Що може бути безсоромніше над такі слова, що зачіпають весь руський нарід?

Я в обох справах так сповідаю. По-перше, за св. Єронімом: не то похвальна річ, що хтось в Єрусалимі був, але що в Єрусалимі добре жив. За одно те, що ти був в Єрусалимі, ми тебе ні хвалимо, ні ганимо, бо там приходять і відходять люди різних націй. А щодо другого, коли ти так занісся, пишучи свого листа (котрого копію і по нинішній день маю) 1, то або жалуй і оплакуй то, доки твого життя стане, або – як ти уперто обстоюватимеш написане, то всі люди і навіть ті, до котрих ти своєвільно перейшов (а властиво не так до них, як до їх достатків), будуть посміватися з тебе, як з другого Симона Мага. Бо руський нарід мав і має, і, Бог дасть, матиме правдивших, гідніших і без порівняння субтельніших учителів" (ніж Смотрицький, л. 5).

1 Це могло писатися тільки перед виходом "Паренезису", де був передрукований і лист до Лукаріса.

"Кажеш, що навідав єси в бозі велебного отця і пастиря нашого і йому від нас поклін віддав. Була б то правдивіша і слушніша причина твоєї перегринації, якби ти то вчинив з любові до отця, з любові до свого народу і з любові до святих місць, а не для обдурення нас і отця нашого. Бо ти там нічого не робив з того, на що кожен туди подорожував: знати, що не на те й ходив, а тільки аби нас і тут, і там здурити. Не говорив з ним про віру, котрої ще не мав єси, а натомість, безбожно обдуривши жичливим афектом отця і пастиря свого, виправив і випросив у нього, аби тебе, наділивши листом своїм, зробив якимсь божком у Русі. А виправивши це без усяких розмов про віру святу: "То, що мені належало справивши, дальшу розмову – себто про віру святу – полишив пізнішому часові".

Добрий пастир з тебе: себе пасеш, про себе дбаєш, аби був вивищений і славний, а про стадо розмову відкладаєш! І не з потреби, а з умислу. Бо, вертаючи назад з Єрусалима, уже маючи щось зрадливо виправлене, вже не наставав на св. отця, а якнайскорше квапився з тим до народу руського. А коли тебе з тим листом вилапано, то його легкомисно подер, не мігши ним нічого виторгувати у православної Русі. З того знати твою зраду під таким славним народом руським, що ти чинив від довшого часу, удаючи те і це!" (л. 6).

"Там (в Царгороді) мав єси час говорити, там було тобі повчитися – мав єси там отця свого у всім тобі прихильного, мав і тих святих мужів, що поз’їздилися були на синод, але ти дав спокій, розуміючи, що не на русь трапив (як ти про неї думаєш), але на таких, що добре розуміються на речах, тому замовчав!

На тій же стороні починаєш описувати руському народові подорож до св. землі дуже невірно, бо нам дано іншу і далеку від твого описання (інформацію) від тих, що разом з тобою відбували ту подорож; людей побожних і в Св. Письмі цвічених.

Насамперед оповідаєш, що на тих св.місцях ти приносив безкровну жертву за нарід наш, та ще й по-слов’янськи. Апелюю до твого сумління і до усної розмови твоєї з деким скоро після твоєї подорожі, бо тебе вже вилапано, і через тебе і та браття, що з тобою була, впала в підозріння. Через те, і на письмі подаючи, зажив ти цього фортелю, хотячи Русь обдурити і тою своєю крокодиловою любов’ю до народу в серця впоїтися. Але кождий то на око бачить, що ти гіпокрит, що й отець твій в духу святім, благословенний Леонтій Карпович, архімандрит Віkенської церкви св.духа, в тобі добачав, через те і до чернецтва тебе приймати не хотів, бо знав, що ти маєш принести великі турбації церкві божій. Тільки з часом, уступаючи бажанню декотрих осіб, що мало знали того внутрішнього вовка, рад не рад мусів його прийняти до ченців, умивши руки: "Чист, мовляв, від того". Та й усі ті, що просили за тебе, сподівалися з часом поправи від тебе" (6 – 6 оборот).

"А того другого відступства твого був певний знак, коли тебе до другого хрещення – покути припущено: голос народу посполитого, що "той церкву затурбує, люд православний заведе, наводить турботи і клопоту, подасть в підозріння правомірну науку церковну" 1.