Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 46 страниц)

Тут відзиваються ноти того розбудження історичної традиції, слов’янської спільності, піднесення національного почуття, що виявляється з моментом перенесення осередка національного руху на київський грунт – про це ще я далі буду говорити, а тут зазначу, що, крім писаних ідеальних міркувань, тут були й цілком матеріальні: організатори печерського видавництва бажали дійсно притягнути широкий слов’янський православний світ до попиту на нові печерські видання, сотворити для них широкий і тривкий ринок і з своїх накладів зробити постійний капітал Лаври. Як тільки закінчено друк "Бесід на посланія ап. Павла" – цього шедевра печерської графіки, класичного утвору печерської ученої колегії, зараз післано підносні примірники до Москви – цареві, патріархові і згаданому думному дякові Граматіку; а на другий рік, по виході "Бесід на Діяння", поїхав сам П.Беринда – "книжний печатний мастер", як його записують у московській діловій кореспонденції, з підносними примірниками цієї книги "свого майстерства" і проханням грошової підмоги на дальшу видавничу роботу, а після того мав їхати на Афонську гору, мовляв, для книг "от тамо сущих зводов", але заразом, очевидно, і для популяризації київських видань та викликання попиту на них в балканських слов’янських церквах 1.

1 Харламлович, Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь, І, с. 102. Калтерев, Патріарх Никон, "Правосл. Обозреніе", 1884, кн.1, с. 151.

Тим, очевидно, пояснюється й одмічена вже вище подробиця, що Лаврська колегія розрізняла ті книги, що призначались для місцевого вжитку й через те писалися "простою" або "общою" мовою, і ті, що рахували на попит в усіх православних слов’янських землях і тому старанно витримували і церковнослов’янську традицію канонічних текстів, і церковнослов’янську мову в усякого роду поясненнях та інформативних статтях. Цю сторону справи ясно освітлює післяслово П. Беринди до "Пісної Тріоді" 1627 р., де Земка умістив був кілька синаксарів українською мовою:

"А еже о синаксарех на россійскую бесЂду, общую честным ієромонахом Тарасієм Левоничем Земкою, проповЂдником слова божого от греческого предложеных, противо сему а не прерЂкуєте великоросси, болгари и сръби и прочіи подобніи нам в православіи. Сътвори ся се ревностію и желЂнієм рода нашего Малои Россіи благородных гражданских и прочіих различнаго причта людей, научивших ся словеснаго языка глубокоразумного, имЂющаго разум и мудрость якоже греческа и прочаа громатіческа писаніа. Не погрЂшиша древній отци святій и любомудрци святого Матфеа євангеліє от єврейска языка на єллинскій переведшіи, Марка же, Луку і Іоанна от єллинска перенсшіи такожде же богословскіи греческіи книги истолковавшіи на словенскій язык. ТЂмжде и мы смотренієм и тщанієм се сотворше ради ползы и пріобрЂтеніа братіи своєї уповаєм о ГосподЂ яко не погрЂшихом. В съзиданіє бо сіє сътвори ся, – да не речет ся нам: ты убо добрЂ твориши, но другій не съзидаєт ся, и ум мой без плода єст(ь). Сего ради повинухом ся апостолу глаголющу: в церкви хощу пят(ь) словес умом моим глаголати, да ины ползую, нежели тмы словес языком" (пер. 179).

Отже, "гражданські і інші ріжного притчу людей Малої Росії" добивалися видань "бесідою общою", простою розмовною мовою, і печерські учені признавали, що це бажання вповні оправдане, бо треба, щоб слово було зрозуміле, "назидало" (будувало), приймалось умом, а не тільки язиком. Але що ж, коли "великороси, болгари і серби" відкидали книги, друковані "общою бесідою" українською, домагалися традиційної церковнослов’янщини, і з цим рахувалася печерська старшина.

Очевидно, з цих мотивів вона головну увагу свою звертала взагалі не так на книги, призначені спеціально для українського громадянства, – писання полемічні, історичні, літературні, котрим поза тісними межами українських суспільних верхів не було попиту і ходу, а, так би сказати, універсальні, з місцем і хвилею не зв’язані твори, як книги богослужебні, канонічні, писання старих учителів церковних і т. д., які, можна було думати, віками матимуть вартість і потребу і в "Малій" і в "Великій Росії", і в землях балканських.

Книги друкувалися з великим запасом і довго лежали в лаврських магазинах на провсяке. Висилаючи своїх послів до царя, після сполучення України з Москвою (1654), з проханням потвердження своїх прав і милостині, печерська старшина посилає цареві хрест артистичної роботи, частину мощей і шедевр своєї графіки – ті ж "Бесіди Золотоустого" на "Послання" і "Діяння" з додатком "Апокаліпсу" Андрія Кесарійського, і коли московський уряд, чи справді зацікавлений високими прикметами цієї графіки, чи, бажаючи дати матеріальну підмогу Лаврі, замовив був Лаврській друкарні повторення "Бесід на Діяння", печерська старшина пропонувала краще забрати старе лаврське видання, котрого ще лежить на складі багато, і ставила "дешеву ціну" – по 2 рублі за примірник без оправи. Пробували всяко поширювати продаж своїх видань у Московщині, відкривали навіть свою книгарню в Москві, і без сумніву – подібні ж проби робилися в землях Молдавських і полудневослов’ янських 1.

1 Харлампович, Малорос, вліяніе, І, с. 97 і далі "Акты Южной и Зап. Рос.", X., с. 706. Заказ Московскаго правительства кіево-печерской типографіи в 1669 г., "Кіев. Старина", 1896, VI. Про поширення української книги в Московщині – ще Шляпкин, Св. Димитрій Ростовскій, с. 118 і далі.

Тут, очевидно, лежали також і мотиви, з яких Лавра зависно запобігала всякій друкарській конкуренції і всяко старалась не допустити, щоб у Києві з’явилась якась інша друкарня. Відновлена православна митрополія скоро почула потребу в своїй власній друкарні або взагалі якійсь іншій, незалежній від Лаври. Згаданий Вербицький користувався фінансовою підтримкою митрополита, як показує тестамент Борецького, а друга друкарня – Спиридона Соболя – була заложена "в дворі Йова Борецького, митрополита київського", як значиться в її виданнях 1, отже, була властиво митрополитальною, тільки під кермуванням Соболя; так пізніш (в XVI в.) представляли справу митрополити, допрошуючися в царського уряду дозволу на заснування окремої друкарні. Натомість Лавра довідалася, що "та Соболева друкарня не для яких-небудь правильних причин або через недостачу церковних та інших книг була заведена, а тільки з ненависті тодішнього київського воєводи за те, що Лавра не приймала злочестивої римської унії, на утиск і руїну Лаврі", і коли в 1750-х роках київська митрополія розпочала згадані заходи коло своєї окремої друкарні, архімандрит печерський виразно заявив, що готовий і десять тисяч карбованців стратити (сума для того часу величезна!), тільки не допустити до окремої митрополитанської друкарні. Лавра представила цариці, що коли ця друкарня здійснилась би, то це зруйнує Лаврську друкарню, і Лаврі з того буде "ненагородима шкода і незносна обида", і цариця Єлисавета, її вірна прихильниця, вимогла назад уже виданий митрополитові дозвіл і знищила його. Цей епізод кидає яскраве світло на попередню історію і робить для нас зрозумілими, чому Соболь кінець кінцем мусів перенести свою друкарську працю до Білорусі (працював в Кутейні, Буйничах, Могилеві як мандрівний друкар), а Вербицького Петро Могила виправив до Молдави, коли воєвода Матвій Бесараба захотів закласти друкарню в себе 2. Так Лавра фактично обстояла свою друкарську монополію – подробиця, що дає яскраву ілюстрацію того, що значив Печерський монастир у Києві і яку силу мав 3.

1 Каратаев, ч. 321, 329, 345, 346, 367.

2 Молдавський требник Вербицького у Каратаєва, ч. 426.

3 Про ці змагання новіша стаття Ів.Огієнка "Київська митрополиська друкарня", 1924 (відб. – з "Літ.-Наук. Вістника", 1924, VII), а також в "Історії українського друкарства", І, с. 307 і далі.

Певним оправданням цих претензій на друкарську монополію було те, що в друкарську продукцію вкладалися великі кошти, які могли повертатися тільки поволі, і що Лаврська друкарня не спекулювала на книжки ходові, риночні, а бажала заповнити прогалини в дотеперішній українсько-великоруській продукції, беручись до книг великих, дорогих і позбавлених практичного значення, як ті класичні писання Золотоустого тощо. Так дивився на її завдання сам фундатор Плетеницький, і, випускаючи в 1617 р. Часослов, він уважав потрібним в передмові оправдатися з того, що от Печерська друкарня випускає книгу, не раз уже друковану: "Нехай не кажуть, що ця книга видавалася не раз і не одною друкарнею, дарма: добрий крам завсіди на торгу, і потрібна страва завсіди в ятках (в макелЂх, macella – м’ясні ятки), і знаряди, що їх частіш уживаємо, завсіди майстер виробляє" (передр. 3 – 4). Але очевидно з того, що передусім завданням своєї друкарні він уважав давати книги, перед тим ще не видавані.

Дійсно, протягом перших 15 літ свого життя, коли ця друкарня жила цілком ідеями своїх фундаторів, Плетеницького і Копистинського, вона давала не тільки багато – давши стільки, що всі інші українські друкарні разом за піввікову свою діяльність 1, – але й давала речі інтересні, в друку нові, різнородні, до старих писань додавала інтересні інформативні вступи, присвяти і тим до певної міри нагороджувала перевагу старої літератури над новими оригінальними творами.

1 Свого часу, в VII т. "Історії України" я дав був реєстр видань Печерської друкарні, тепер повторяю його, провіривши на основі новіших студій:

1616-7, Часослов, 4°, 22 + 192 карток; 2 передмови, підписані 20 груднем 1616, тому видання датується звичайно 1617 роком, але при вересневім рахунку це тільки кінець 1615; книга могла вийти і з цею датою в 1616 (титуловна сторінка не збереглась).

1618. ВЂзерунк цнот прев. о. Єлисея Плетенецького, 4°, 6 карток.

1619. Анфологіон або "избранная минея", fol. 16 + 1048 стор., з багатьма гравюрами, на стор. 366: р. 1618, що, мабуть, вказує, що досі надруковано в р. 1617; на стор.597 зазначено, що надруковано це 23 червня 1618; на стор.1104 закінчення з датою 2 січня 1619; дальші 44 сторінки, з службами руським святим, друковані в 1619 р.

1619-1620, Книга о вЂрЂ єдиной соборной апостольской церкве, 4°, 4 + 317 + 308 стор. (про час видання ще нижче).

1620, Номоканон, 4°, ст. 4 + 140, на титулі дата 18 червня 1620.

1620, Божествъныя Литургія, 4°, 16 + 56 + 521, передмова датована 14 жовтня 1620.

1622. ВЂршЂ на жалостный погреб П. Конашевича Сагайдачного, мале кварто, 24 картки.

1623. Іоанна Златоустого БесЂды на 14 посланій св. ап. Павла, fol. 34 одностайних сторінок і 3202 стовбців, "зачалося друкувати 26 березня 1621, закінчено 2 квітня 1623"; деякі примірники з присвятою кн. Стеф. Четвертинському, інші – Ф. Копистинському.

1624. Псалтирь, 4°, 24 і 456, при кінці дата: надруковано 7132 червня 28.

1624, Іоанна Златоустого БесЂды на ДЂянія стых Апостол, fol. 24 і 534 стор., закінчено 24 серпня 1624.

1624. Номоканон, повторення видання 1620 р. 4°, 8 і 175 стор., на титулі дата 25 листопада 1624 р.

1625. Казаньє на честном погрбЂ... кир Еліссея, 4°, 1 і 49 ст., на титулі вихідна дата: 17 лютого 1625.

1625, Акафіст пр. Богородици, Іисусу Сладкому и Успенію, 4°, 2 і 8 і 205 стор., на титульній дата: 5 вересня 1625.

1625, Андреа архіеп. Кесаріа Каппадокійскіа тлъкованіє на Апокалипсіи, fol., стор. 16 і 156 і 2, на передмові дата: 17 жовтня 1625.

1625, Оміліа, албо казаньє на роковую память... Еліссея Плетенецкого, проповЂданоє... 1625 м-ца ноємврія дня 29, 4°, стор. 60.

1625-7, літючки: ілюстровані листки "повість удивителна о діаволЂ" П. Беринди, 1626, досі звісно їх разом сім (Тітов, с. 182 – 4).

1627, Тріодіон си єсть тріпЂснец св. великои четыредесятницы, fol. 4 і 802 стор., з масою гравюр; післямовою датоване 15 лютого 1627.

1627. Лексікон словеноросскій и имен тлъкованіє, П. Беринди, з присвятою Балабанам, 4°, стор. 4 і 575 стовбців і 2 стор.; передмова Датована 1 серпня 1627.

1628. АПОЛЛЕІА, Апологія, соборні акти 1628, без означення друкарні, припускають, що печерська, 4°, стор. З і 9, на титулі дата: 30 серпня 1628.

1628, Авви Дорофеа поученія, з передмовою намісника Лаври Ф. Кизаревича, 4°, стор. 8 і 450.

1628. Агапита діакона главизны поучительны, 4°, стор. 6 + 22.

1629. Номоканон си єсть законоправилник, третіє c болшим исправленієм изданный... 1629, іануар, 1, 4°, стор.16 і 175.

1629, Акафісты, второє типом изданны, 1629 апріля 1, 4°, стор. 6 і 296, багато гравюр (Тітов, с. 231).

1629, Літургіаріон си єсть служебник, второє изданый, з грамотою на дозвіл від митрополита і владиків, мале folio, в післямові зазначено, що друковано його від 27 травня 1628 до 1 квітня 1629, 28 і 144 і 300 стор. і 4 стор.; багато гравюр.

1629. Псалтирь царя Давида и пЂсни обычныя, лЂта господня 1629 іуніа 28 дня, 614 стор. шістнадцятки.

1630. Имнологіа... пану, пастиру, опекунови и добродЂєви своєму през дЂлатели в типографіи в даруночку низко принесенаа, 12 ст., 4°.

1631. Тріодіон си єсть трипЂснец св. вел. Пятидесятницы, випущений 1 червня 1631, але наполовину надрукований ще за Зах. Копистинського; друк був перерваний війною з козаками, що затримала вихід – "всЂм наченшим сію книгу смрътоносным оружієм (єже в мимошедшеє лЂто 1630 наченше от пръваго дня мсца августа даже до априлия в сем уже лЂтЂ в обители же святой зде и в градЂ КієвЂ и в окрестных градЂх зЂло свирЂпствовавше і посЂченным бывшим". Капітальна книга, fol. 22 і 828 і 2 стор., з масою гравюр і окрас.

А та організація книжної, літературної праці, що її було переведено в зв’язку з цією видавничою роботою на протязі кільканадцяти літ, підняла Київ з ролі ялової з культурного погляду, пограничної бойової провінції на висоту культурного центру, яким він переставав бути вже з середини XIII віку!

Важніші твори лаврського гуртка.

Писання Копистинського.

Блискучий літературний, чи краще б сказати, книжний успіх лаврського осередку і з ним відродженого Києва взагалі як культурного центру в значній мірі пояснюється тою обставиною, що в складі того гуртка від перших початків поруч такого талановитого організатора, яким був Плетеницький, знайшовся такий визначний літературний талант, як Копистинський. Беринда, Земка, Л. Зизаній, не говорячи про інших, – це були літературні корисності тільки; Копистинський, судячи з усього, був великою літературною силою, хоча вона теж пішла, так би сказати, більше на будівельний, ніж на декоративний матеріал цієї доби. При тім найкращий його твір так і лишився невиданим, невважаючи на те, що його автор розпоряцжав друкарнею, а в світ пішов менш важливий і анонімний; так що постать цього діяча і його ідеї не здобули відповідного признання і уваги і його літературне й громадське діло й досі дуже мало простудійоване і освітлене. В рамках цієї роботи я теж не можу ставити цього завдання, тим більш, що аспект наш буде все-таки літературний, а не церковний, а праця і творчість Копистинського пішла більше в цім другім, ніж у першім напрямі 1.

1 Література крайнє убога. Одинока монографія – правда, дуже добра для свого часу, але тепер уже сильно перестаріла, – написана В. 3. Завитневичем з становища історії релігійної полеміки "Палинодія Захаріи Копыстенского и ея мЂсто в исторіи западно-русской полемики XVI и XVII вв.", Варшава, 1883 (першу половину книги займає опис попередньої релігійної полеміки). Одночасно вийшов в монографії про Могилу короткий начерк діяльності Копистинського як печерського архімандрита (с. 282 – 8). Все попереднє – в словарі Євгенія, в оглядах Максимовича і Філарета, так само статті М. Флореасова в "Кіев. Епарх. ВЂд." за 1873 – 4 рр. – після цих праць втратило значення; варто мати на увазі тільки замітки Голубєва "Библіографическія ЗамЂчанія о нЂкоторых старопечатных церковнославянских книгах", 1876, Гільтебрандта при виданні "Палінодії" в VI т. "Рус. Ист. Библ." (додатки с. 12-14 і особливо 22-4, про "Книгу о вЂрЂ", 1878) і анонімну "ЗамЂтку об одной старопечатной книгЂ" в московских Чтеніях, 1879 (про "Книгу о вЂрЂ"). Після того коротку біографію Копистинського дав Голубєв у своїй "Історії Кіев. Дух. Ак." (1886), а про літературну продукцію Копистинського – чималий уступ в "Історії укр. літератури" Возняка (II, с. 234-249). Головний твір Копистинського – "Палінодія" видрукувано тільки р. 1878 в IV т. "Рус. Ист. Библ." з двох пізніших, неповних і несправних копій – дарма, що одна з них належала Дмитрові Тупталові; див. вказівки на повніші варіанти в статтях Петрова: "Новооткрытый список "Палинодіи" Захаріи Копыстенского", "Труды Кіев. Акад.", 1884, VI, і Ол.Сушка: "Причинки до студій над текстом Палінодії", "Записки" львівські, т. 54. Доброго видання цього твору ми, значить, і досі не маємо.

"Книга о вірі" видана тільки в уривках, нічим не мотивованих, С. Т. Голубєвим в архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

"О образЂх" і "О св. Тройци" почасти з друкованого дефектного київського примірника (московський і ленінградський повніші), почасти з рукописних копій Київської академії.

"Книга о правдивой єдности" не видана зовсім, а звісна тільки з побіжних заміток про неї Завитневича в цитованій праці (с. 286 і далі) – на підставі дуже лихої копії бувшої колекції Царського (тепер Московського історичного музею).

Передмови до лаврських друків здебільшого видані в додатках до праці Тітова "Типографія Киево-Печер. Лавры" ("Матеріяли до історії книжної справи на Україні"); дещо не ввійшло сюди – напр., вказана Голубєвим передмова до поучень Дорофея, заступлена в друкованій книзі присвятою Кизаревича Могилі (вона не опублікована).

Дві проповіді, присвячені Плетеницькому, тепер опубліковані: "Казаньє на погреб" – друга половина в згаданій статті Голубєва в "Трудах Киев. Дух. Акад.", 1910, VI, с. 339, в цілості – в тім же збірнику Тітова "Оміліа на роковую память", аж двічі – в тім же збірнику і перед тим в "Архіві Ю.З.Р.", І, VIII.

Головний доробок Копистинського – в полеміці і апологетиці. Але тут єсть цілий ряд невияснених питань. Маємо такий ряд питань, що становлять внутрішнє зв’язаний ланцюг, але тільки в певних частях його авторство Копистинського певне:

"О образЂх, о крестЂ, о хвалЂ божієй и молит†святых и о артыкулЂх вЂры єдиноє правдивоє церкве Христовы" звісний в кількох дефектних примірниках.

"О пресвятЂй Тройци і о иных артикулех вЂры єдиноє правдивоє церкве Христовоє" – два апологетичні трактати в друкованих примірниках книги, невідомо коли і де видані (титульної картки ні виходу ніде не збереглось). Звичайно вважають її віленським друком поч. XVII в. (коло р. 1602), але твердих підстав на це нема. Оба трактати з невеликими змінами ввійшли до "Книги о вірі", безсумнівного твору Копистинського, і на цій підставі дехто (як М. Возняк) вважають їх творами Копистинського, першим начерком цього апологетичного трактату, і це досить правдоподібно.

"Книга о вЂрЂ єдиной святой соборной апостольской церкве, которая под росудок церкве Всходной подається", без місця і року, підписана криптонімом (властиво анаграмою): ієромонах Азаріас X, що значить "Захаріа" 1;

1 При кінці першої частини цієї книги: "Вся преднаписаная судови и исправленію трону апостольскаго святЂшему патріарсЂ константинополскому яко найвишшему и власному пастыреви Россіи вручаються и предаються. Благодатію божією, благословенієм же и повеленієм старших отцов церкви всход(ной) вызнавцов твори ієромонах Азаріяс X. раб Іс. Xc. – "Матеріали", с. 34, "Архив ЮЗР", І, VIII, с. 293.

рік видання вказує пізніша праця Копистинського "О правдивой єдности", посилаючися на "книгу Азаріи году 1619 выданую" 1; характер письма не лишає сумніву, що друковано її в Лаврській друкарні. Складається з трьох частин, з котрих перша – про св. духа – відповідає згаданому вище трактатові "О пресвятЂй Тройци" (з невеликими відмінами); друга – "О пресвятих тайнах тЂла и крове" не має собі паралелі в тім ранішім друку (тільки змістом сходиться з деякими розділами трактату "О образЂх"); третя – десять малих трактатів головно з сфери православної обрядовості, майже всі мають паралельні розділи в трактаті "О образЂх", але з далеко більшими відмінами, ніж у відносинах першої частини до трактату "О прес. ТройцЂ". При кінці автор заповідає "не замешкавши" "особливоє выданіє так протав первенству яко теж и о незбавенном нЂкоторых в Россіи от церкве Всходней отступленію" 2 – те, що автор виложив в своїй "Палінодії". Навзаєм книга "О правдивой єдности" цитує книгу ієромонаха Азарії, проти уніятів видану, также про святого духа й тайни пресвяті й інші артикули віри 3: тут творами Азарії називається однаково і "Палінодія", і "Книга о вірі". На підставі цих вказівок, як також і певних стилістичних подібностей, можна вважати книгу Азарії твором Копистинського майже певно.

"Палинодія или книга обороны кафолической святой апостольской Всходной церкви и святых патріархов и о Грекох и о Россох христіанех, в ласцЂ божой за благословенієм страших през архимандрита 4 Захарію Копистенского написана и з ревизією учителей выдана а под разсудок поддана святых всходных патріархов 5 року от Рождества Бога Слова І. Христа 1621 мЂсяца ноємврія 26" – так зветься вона в копії, що належала Дмитрові Тупталові, а потім попала до Московської синодальної бібліотеки 6.

1 Цитує Завитневич у цитов. праці, с. 276.

2 Архив, с. 393.

3 У Завитневича, с. 281.

4 Це слово мусить бути пізнішим додатком, бо архімандритом (печерським) Копистинський став тільки після Плетеницького.

5 Звертаю увагу на стилістичну подібність цієї фрази з закінченням "Книги о вірі" – див. прим. 1, с. 69.

6 Тому що це пізніша копія, не вважаю потрібним триматися її транскрипції.

Написана або, краще сказати, зачата з приводу "Оборони унії" віленського архімандрита Льва Кревзи-Ржевуського, написаної, як тепер здогадуються, за поміччю Йосафата Кунцевича і виданої в Вільні 1617 р.1, вона розрослася в величезну православну паноплію – повний круг православної апологетики, що доповняла "Книгу о вірі", як то було в ній заповіджено, головно на адресу католиків і уніатів, тим часом як "Книга о вірі" і попередні трактати ("О пр. ТройцЂ" і "О образЂх") були звернені головно проти протестантських доктрин.

1 (Obrona Jedności cerkiewney, abo dowody, którymi się pokazuie, iz Grecka cerkiew z Łacińską ma być ziednoczona, podane do druku za rozkazaniem przewielebnego w Bogu oyca j. m. oyca Józefa Wielamina Rutskiego archiepiskopa etc.) передр. в томі IV "Pyc. Ист. Библ.".

Відповідно до розкладу матеріалу в Кревзи поділяється на чотири нерівні частини: перша – сорозмірно невелика, коло 250 тис. знаків з загальної кількості коло півтора мільйона (приблизно одна шоста частина цілого), дає суцільний і заокруглений, дуже витриманий у схемі й плані трактат проти прерогатив ап. Петра. Друга – найбільша (без малого половина всієї книги) присвячена претензіям пап на першенство і владу в церкві, не має такої суцільності: автор, очевидно, багато разів повертався до цеї головної теми, доповняв свою працю все новими розділами, силкуючися вичерпати це болюче питання, поставити над ним крапку, збивши не тільки аргументацію Кревзи, але і взагалі все, що підносилося з уніатсько-католицької сторони на користь папської зверхності. Багато місця присвячено розглядові тих історичних фактів і прецедентів, на які посилалася латинська сторона; в зв’язку з тим автор спиняється на історії розділу церков і переходить потім до старої, стільки разів порушуваної в цій полеміці теми: котра церква має знаки благодаті божої (про упадок Візантії, про залежність патріархів від турків і т. д., доказуючи, що в історії римської церкви можна вказати багато гіршого). Третя частина – невелика, приблизно рівна першій, присвячена спеціально історії руської церкви: про її одвічний зв’язок з царгородською церквою і незалежність від римської церкви. Потім четверта частина, найменша розміром (приблизно 130 тис. знаків), має вигляд додаткових заміток на різні теми, котрим не знайшлося місця в попередніх частинах, або авторові прийшло на гадку вже по закінченні цілості їх порушити – ці замітки, більш безпосередні і свобідні, мають особливо багато цікавого для сучасного читача.

1621 рік, поставлений у заголовку, не був ніяк роком закінчення цього волюмінозного твору – в третій частині його автор говорить про рік 1622 як нинішній 1; судячи з того, можна думати, що він працював над нею ще і в 1623 р., а може, і ще довше, судячи з великих відмін у досі звісних копіях його твору.

1 Стовп. 1049 друкованого видання.

А тим часом, можливо, що й паралельно, виготував свій останній (скільки знаємо) трактат більш полемічний, ніж апологетичний:

"Книга о правдивой єдности православных христіан церкви восточной, там же и против апостатов и о их лживой униіи. Милостію і помощію божією, благословенієм старших через ієромонаха Захарію Копистенского написано". Так зветься вона в єдиній досі відомій, дуже несправній, зробленій поза Україною копії б. колекції Царського; вона складається тут з 40 розділів, поділених на три частини. М. Євгеній свідчить, що в автографі "Палінодії", котра, мовляють, переховувалася в Київській, Софійській бібліотеці, цей твір в 44 розділах був дописаний після "Палінодії" під подібним, як з кол. Царського, титулом, а після нього ще було толковання "Отченашу". В однім місці цей твір "О правдивой єдности" посилається на "Палінодію", з того міркують, що він був написаний після "Палінодії", а з того, що Копистинський в його заголовку зветься тільки ієромонахом, виводять, що його написано не пізніш 1623 року. Але цю можливість можна поширити і на весь майже 1624 р. і припустити, що цей твір писався паралельно з оброблюванням "Палінодії", що тяглося довгий ряд літ. Він на новий лад підіймав вихідну ідею "Палінодії" як відповідь на апологію унії Кревзи: виясняв, в якій формі можливе дійсне об’єднання грецької й латинської церкви: через приведення латинської церкви від її збочінь до правдивої церковної традиції, вірно і непохитно захованої східною церквою; унія ж, переведена єпископами-апостатами, пішла цілком протилежною дорогою, вірним не тільки не годиться йти за нею, але навпаки – цуратися всяких зносин і спільності з нею, і автор в закінченні виясняє умови, як уніати можуть назад повернутися до правдивої православної церкви 1.

Ми маємо таким чином цілу серію писань, з яких більшість цілком певно, а інші з більшою і меншою правдоподібністю належать Копистинському. Разом взяті, вони становлять грандіозну історично-апологетичну і полемічну систему, котрій рівної не маємо не тільки в нашому, а і в цілому старому православному письменстві; вона дає Копистинському одно з найперших місць між церковними письменниками, особливо як богословові-ерудитові. Новіші православні богослови з великими похвалами відзиваються про його богословські виводи, похваляють його, що він опирає їх на текстах канонічних писань, а не на схоластичній софістиці; високо ставлять його критицизм і науковість у поводженні з матеріалом. Слабшою вважають історичну сторону, де Копистинський спирався на джерела не високої якості і часто занадто легко відкидав як вигадку, фальш і т. д. те, що було незручно для його висновків 2.

1 Перегляд змісту у Завитневича, с. 283 – 301.

2 "Но если теоретическая сторона Палинодии выдерживает критику и c точки зрения современной богословской науки, то историческая ее часть, по крайней мере в некоторых своих отделах, может быть оцениваема только c исторической точки зрения", – відзивався Завитневич (с. 385 – 6), хоча й не погоджувався з різким відзивом Ф. Терновського, що і у Кревзи, і у Копистинського історичні (візантійські) джерела використовуються "в высокой мере тенденциозно" ("Изучение византийской истории и ее тенденциозное приложение в древней Руси", с. 208).

Особливо ж підносять його ерудицію: масу писань, котрих знання він виявляє. Крім церковних учителів перших віків, він знав багато візантійських письменників пізнішого часу, багато користався з сучасної скарбниці візантистики – "Турко-Грецькії" М. Крузія, був знайомим з капітальнішими католицькими творами Баронія, Беларміна, виявляє чимале начитання в старих українських збірниках, хоча й не вирізняє в них основних творів старої української письменності; дуже слабий інтерес виявляє до церковноісторичної протестантської критики. Як взірець його критицизму цитується ця дійсно інтересна замітка з приводу посилання Кревзи на якийсь руський "Соборник":

"ОтповЂдаю єму, же книга Соборник єсть у нас великой поваги книга – але Соборник чистый, яковый маємо Святогорській. Леч і то в пересторогу дерзну речи: находятся нЂгдЂ не соборныи Соборники, которых в церкви не подано читати, a тыи подобны суть непорядочного господаря спЂжарням, который в ных не то толко ховаєт, што бы Ђл и пил, але и смолу и деготь, и от яду щто и трутизны, которими бысь могл и помазати и осмородити, a неосторожный бывши он або хто другій невЂдомый – и струти! Ест в ных полно басній з "Четый", – снат, з отступницких легенд, бо "легенда" по Руску – "четя". Ест басній в ных и з "Палей" и з тым подобных в церкви нашей мЂстца не маючих книг, през неуки господарЂ межи чистую пшеницу церковную як куколю назбираных. Который нам тепер отступникове вмЂсто пшеници удают й абысмо его заживали, залецают – але омилит их, уфаємо богу нашому, тая надЂя! Оминают за ласкою божею, російскую нашу церков лЂта грубои простоты; свЂтити ей почала свЂтлось умЂєтности и правды!

Суть еще и другій нововиниклій легенди, з "Постил" розных нажебраныи, недавно з друку по-руску выданіи 1, в которых на многих мЂстцах находят ся паденія и погрЂшеня немалыи, так против правой богословіи, як и против догматом церкве апостолской кафолической всходней. И тых стеречи ся потреба и бЂгати, як трутизны и непріязни к церкви нашей, которых ест много" 2.

1 Це, очевидно, про "Учительне Євангеліє" кир. Транквіліона-Ставровецького.

2 Р. Ист. Биб., IV, с. 657.

На тему наукового методу варто навести такі його принципіальні зауваження проти аподектизму і теоретичних висловів, не спертих на документах. З приводу католицької тези, що Христос дав Петрові владу над церквою, він зауважує:

"Повинни то нам показати: гдЂ, коли и которыми словами Іисус Христос учиненую обЂтницу тую сполнил, и як сполненая тая обЂтница Петра святого церковным монархою чинит, яковым єго отступникове мЂти хотят? Чого же мы примо1, як речи неслушной и жадным писмом довестися не могучей, – они то нам винни были показати и довести, же так єст в речи истотне, як словами удают омылне. Але же того жадными слушностями, не риючи писма Божого свЂдоцствы, або святых учителей церковных наукою но доводят. Толко просто так декретують: "Іисус Христос на ПетрЂ збудовал Церков свою, прето Петр ест Церкви Христовой монархою" 2,