Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 46 страниц)

"Не знає, що говорить, ані не знає, чого шукає; не розуміє, при чім стоїть і чого боронить. А це походить з того, що він грається з справами спасіння, в речах божеських жартує, серйозно з ніким не поводиться, а все збуває нашвидку. Все робить через смердів, через дітваків, через неуків, а часом і через єретиків. Нашвидку збуває цю спасенну справу через Філалета. Нашвидку через Антиграфе 1. Нашвидку збуває й через того Антидотиста.

1 Себто самого Смотрицького.

Через те, що повинно бути для нього незмінним і постійним, він торгає, шарпає, рве, чинить змінним і ефемерним. Цей нині так учить, другий завтра чогось іншого, третій вчора відмінно від одного й другого. Того, що пишуть і на що відповідають, не обмірковують, не розважують: мимоходом і говорять і відповідають, тому те й говорять, що їм spiritus vertigimis (заворот голови) на мисль подасть, а відповідає їх неповздержний язик те, що їм ядовита слина до нечистих уст принесе.

А людей поважних і побожних ганьблять і соромлять; невинність їх клеветами обкидають. Православні догмати на єретичні блуди заміняють. Свої справи нібито спасенні брехнями підпирають. Так що як такі чотири (категорії) з їх писань вимажеш цензорською губкою правди, нічого понад порожні слова і голий папір не зістається!

Це кожен чоловік з цілим розумом може легко побачити, як тільки порівняє писання не уніатські з уніатськими: "Апокризис" з "Антиризисом", "Лямент" з "Парегорією" або з "Пересторогою", Клірика з "Обороною Флорентійського собору", "Еленх" з "Антеленхом" і цей нинішній "Антидот" з "Апологією".

Бо ці люди не мають цензорів для своїх писань: що кому сподобається, пише й до друку подає. Кому вони признають особливу мудрість, хоч би то був і factidus hircus (цап смердячий), забувають свій власний розум і наосліп за ним ідуть, не знаючи і не питаючи, що то за дух говорить до них і від них: сатана чи ангел, чоловік чи бестія якась белькоче" (9 об.).

На доводи "Антидоту", що православна церква не відповідає за писання окремих своїх представників, що пишуть від себе, а вона їх за свої не проголошує і ставиться до них критично, і що тепер сам київський Успенський собор завів порядок церковної цензури, Смотрицький робить теж кілька болючих зауважень. Він вказує, що говорення "Антидоту" про окремих приватних людей не рятують православну сторону від того факту, що єретичні гадки виходять, як Смотрицький доводить, від найвищого її представника – царгородського патріарха. А щодо київських постанов злосливо зауважує, що видко велику повагу до тих постанов у автора, коли він, запевнивши, що тепер уже книги не виходитимуть без цензури і не можна буде писати кожному що хоче, сам заявляє, що свого "Антидота" пускає на власну руку без цензури, без відповідальності старших.

"Через те і натикав ти її такими блудами, яких іще не було ні у Зизанія, ні в Філалета, ні в Ортолога, ні у Клірика. Єсть за що тебе старшим бити – тільки канчуком! Ви у себе маєте послушенство доти, доки вам наказ старшого подобається. І то тільки до порога, а за порогом робите те, що вам любо, а не те, що хотів старший" (л. 95).

А вся ця анархія, розуміється, знову-таки походить від того, – як доводила свого часу "Апологія", – що православна церква втратила духовний провід (вийшовши з-під влади римського папи) і попала в залежність від світських людей.

"Взяло поспільство гору! Так тепер мусить плясать, як їм грають хлопи. Не захочеш – показують обухи, страшать небезпекою, грозять смертю. Попи-небожата, служачи їм задля хліба, хоч і добре знають, що єдність церковна річ свята і спасенна, мусять мовчати! Але коли буває потреба, багато з них свідчать про неї добре!" (л. 94 об.).

В усім тім, розуміється, багато перебільшеного, грубо перебільшеного! Поступ у культурі, в свідомості громадянства і духовенства, навіть спеціальний – в богословськім вишколенні, поглибленні і усвідомленні теологічних питань православна сторона за ті 40 літ, що їх підчеркує Смотрицький, проробила поступ величезний! Поруч "поривчих", нашвидку писаних одписок з їх сторони не бракувало дуже солідних і обгрунтованих речей, як трактат Василя Острозького, "Апокризис", "Палінодія". Але це правда всетаки, що в сумі полеміка мала характер більш публіцистичний; що церковна цензура була слаба; що в різних питаннях не було одностайної, виробленої гадки. І ближче, щодо самого "Антидоту", то він, як це й було в нас зазначено, справді дуже часто викручувався загальними міркуваннями, полемічною фразеологією.

Це, що в закидах Смотрицького, при всіх побільшеннях було чимало й правди, робило його різкі й зручно написані інвективи тим більше болючими. Мусіли вони викликати в православних кругах сильне роздразнення і гнів, котрих миролюбні заклики й побожні зазіхання до згоди й порозуміння не гідні були злагодити ніскільки. Отже, як підготовка до соборної дискусії і погодження, його "Екзетезис" був дуже мало що варт. Мети своєї він ніскільки не осягав.

З літературного погляду – не бракувало гарних сторінок, здебільшого виписаних нами вже вище 1.

Смотрицький на свій лад парафразує слова "Антидоту", сказані в докір йому: не його зловили, а, мовляв, він ловить цією золотою сіттю і т. д.

1 Докину ще отсі патетичні сторінки. На закиди "Антидоту", що Смотрицький пішов на унію, уловлений "золотою сіттю", лакомством і амбіцією, "Екзетезис" відповідає:

"Занімій, злісний схизматику! Замовчи, нечистий духу клевети, а йди правдою! Хіба ти сам того не знаєш, облуднику, що ваш Віленський схизматицький монастир був для мене більшою золотою сіттю, ніж монастир Дерманський? Той мене з ніг до голови вбрав у золото! Більше було моє лакомство там, ніж тут! Бо там з усеї Білої Русі, з архієпископії полоцької парафіяни про мене пам’ятали! Там що був я рік – зараз моє слово ділом ставало. Без жодного мого клопоту і піклування! І пороху на мене, як-то кажуть, впасти не давали.

Там, у Вільні, й пиха та гордість мали б мене опанувати. Там мене до церкви і з церкви сотнями проводжали спереду і ззаду.

Коли я відправляв набоженство, фігуральний спів був на чотири хори... Диякони й пресвітери в блавати й золото одягнені з обох сторін громадами! Люди мене окружали натовпом незчисленним. Родовита шляхта мене під руки водила.

Але тоді якось з усеї тої трійки (золотої сіти, лакомства і пихи) нічого на мені не бачили, і я з ласки божої душу мав чисту від того всього. Так розумій про мене й сьогодні. Навіть тепер менше мене те все обходить, коли я став на дорозі правди божої, за єдністю святою.

Тепер моє денне й нощне до Бога, зі сльозами за гріхи мої зітхання тільки про те, аби він своє милосердя над народом нашим зволив показати і розірваних нас в єдність святу зібрати. Аби ви вже нас, братію свою, соромити, ганьбити, від віри й честі відсуджувати, гризти, й їсти, і вбивати перестали. А ми обопільно аби старались про те, що було б на честь і хвалу його імені святого, а на спасення всього народу руського.

Знаєш, що я й досі міг би заживати у Вільні такої духовної помпи, всяких достатків і щоденної асистенції людей обого стану. Само Віленське братство часто мене про це просило через листи і посланників своїх. І теперішньої моєї сторони (уніатської себто) духовна зверхність за проханням братським не боронила мені мешкати в їх монастирі з облишенням на той час справ архієрейських. Але в мене, за ласкою божою, тільки то єдине було на мислі, що тепер єсть.

Нещасне те народу нашого розірвання їло мене, коли я бачив, як щодня і щогодини явно здійснюються на нім слова Христові, сказані про розділений в собі дім і царство. Тому що в цій справі я, взявши Бога в поміч, хотів їхати на Схід, я відмовився їхати до Вільна. Але де я б не жив, за мною та золота сіть – уловляти мій нарід руський до св. єдності". Тим лакомством зіниця мого внутрішнього ока заходить, що жадає і прагне згоди і любові братії рідній. Такий в душі моїй розжаривсь огонь пихи й гордості, що я весь горю на спалення вашої проклятої схизми та її єретичних блудів" (л. 67).

"До сивого волосся з вами жившими, я, замість спасіння на загибіль душі моєї і ваших, працьовито заробляв. Тепер за ласкою божою починаю я заробляти його ласку в єдності його церкви святої. Контентуюся самим тим, що з Богом працюю, а не проти Бога, хоч в одинадцятій годині, але в його винограді, і з тою єдиною душі моєї утіхою, що Бог мені дарував час до покути.

Як бачимо, у тебе не роблять закидів тому, що сидів в монастирі київськім Михайлівськім *. Ні тому, що сидить в монастирі Степанськім. Ні тому, що в Мільцях. Ні тому, що в монастирях Задніпрянських диндує (розкошує) собі**. Їхні монастирі не носять на собі ні більм, ні брехні, ні огня пекельного пихи й гордості, ні закохання з світу Дімасового***. Тільки Дерманський монастир все те носить на собі.

Що носиш ти це і на собі, лицемірнику, ти, що бачиш порошину в оці брата свого, а в своїм не бачиш бревна – то вже мене менш цікавить!" (л. 68).

Боронячи ідею чистилища від православних закидів, що вона стелить дорогу до розпусти, Смотрицький обертає цей самий закид проти православної доктрини. Він випроваджує для прикладу двох людей, що мали за життя приписану епітимію, але один її сповняв, другий ні, і питає:

"Що тому першому помогли його працьовиті труди, і що другому зашкодило його недбальство? За вашою схизматицькою вірою – нічого! Бо і той просто пішов на лоно Аврамове, і цей, трохи затриманий, також пішов туди ж без ніякої перешкоди. Той сам за себе покуту відправив, а за цього покутує ваша церква схизматицька. Облудники! То така у вас віра святих отців – тої святої східної церкви? Така повага її покути? То тісна дорога до неба? їж, пий, веселись, лінуйсь, висипайсь – все те нічого! Ба й своєволь, живи в розпусті, тільки сповідайсь – і вмирай, не бійсь: нічого тобі не буде за це! Церква за тебе відпокутує!

Пощо ж епітимія, коли й без неї дорога до неба? Пощо відлучатись від товариства вірних для молитви, для причастя, коли по смерті і без відплати за все – мешкання з святими? І ви потім хочете зватися східною церквою, топчучи її святі звичаї, традиції й догмати безпечніш, ніж єретики? Вибачте мені, але ви з вашими єретичними поглядами така ж східна церква, як інші єретичні секти на сході, котрих є кільканадцять..." (л.78).

* Борецький.

** Копинський.

*** Див. вище с. 468, Смотрицький вичисляє закиди, зроблені йому.

Вони підтримували репутацію Смотрицького як першого українського ритора своєї доби. Католицькі церковники величали за цю книжку Смотрицького "польським Ціцероном" 1.

1 Likowski, Unia Brzeska. Вид. 1892, ст. 38.

Дійсно, ті гарні сторінки твору – то енергійно войовничі, то меланхолійні, то сильно патетичні, стоять не нижче "Треносу"; я скажу навіть: вони підіймаються значно вище над монотонною риторикою "Треносу". Але вони тонуть серед нудної схоластичної дискусії, обрамлюють її, виникають з-поміж неї зрідка, тому не дають такого сильного враження, яке б робили, коли б були зв’язані між собою тісніше, з мінімальними прошарками теологічної схоластики.

Сучасні польські філологи звертають ще увагу на велику силу українізмів, що вніс до цих своїх польських писань Смотрицький і дав початок тій язиковій польсько-українській мішанині, що дає потім далі себе відчувати, особливо в київських виданнях 1. Треба ще тямити, що майже вся літературна продукція, дана Смотрицьким, тільки на польській мові. Більше ніж який інший з визначних українських письменників писав він по-польськи, хоч це не перешкоджає нам сей його українсько-польський доробок уважати органічною частиною історії українського літературного руху XVII в.

1 Brückner A. Spory o unię, c. 622.

Провал уніонної акції. Школярський канон про Смотрицького. "Антапологія".

Відновлення святої єдності, що хотів підготувати своїм "Екзетезисом" Смотрицький, мало відбутися восени 1629 року у Львові. Тут намірялись виправити діло, невдало закроєне на Берестейському соборі. Правда, митр. Рутський, досить обізнаний в реальних відношеннях сил і настроях православної сторони, мав сильні сумніви про Львів як арену такої церковної ідилії, пам’ятаючи, що тут якраз була цитадель православної опозиції, і унія досі не встигла в ній посіяти й виростити ані найменших пагонців своїх. Але кн. Заславський, висунений уніатською стороною на промотора цієї уніонної наради як наслідник князів Острозьких і патрон Смотрицького (котрому той присвятив усі ті свої уніонні писання), навпаки, вважав Львів найбільш придатним її місцем – його настроювало оптимістично те, що тут можна буде використати для уніонних диспутів місцеві богословські католицькі сили (на уніатські він. очевидно, не дуже покладався).

Перед тим мали відбутися частинні собори на свято Петра і Павла: в Києві православний, у Володимирі уніатський. Обидві сторони потім мали зійтися на спільнім соборі у Львові 18(28) жовтня 1. З того, як стрічено було перших уніатських ластівок на попереднім київськім успенськім соборі (1628 р.), можна було міркувати, що для нової стадії уніонної акції якраз Київ послужить пробним каменем і дасть змогу судити про шанси цієї акції. Але ні у Смотрицького, ні взагалі з уніатської сторони ми не бачимо ніяких проб підготовки уніонної справи для київського собору, і вся увага їх звернена була на Львів як рішаючий момент у реалізації задуманого плану. Чи відчували вони свою повну безсилість що-небудь зробити в цім схизматицькім гнізді, яким показав себе Київ попереднього року, тому й не пробували як-небудь вплинути на тамошні дискусії? Чи, навпаки, сподівалися, що там усе потрібне зроблять без них місцеві пани ситуації – Борецький і Могила – і подадуть їм до Львова справу готовою?

Трудно судити про це, бо, на превеликий жаль, ми взагалі дуже мало знаємо про підготовку цього уніонного акту, – акту невдалого, але незвичайно характеристичного і симптоматичного для тодішніх відносин у своїх подробицях. Через недоцінення цих подробиць тодішні відносини уявлялись, та й досі уявляються в зарисах дуже неясних і невірних 2.

1 Про це див. в VIII т. "Історії України", ч. 1, с. 84 і далі.

2 Досить вказати, що в протиставленні до хиткого опортуніста Могили Борецький з його митрополичим центром вважався, та й досі часто вважається, незрушимою православною скалою, неприступною для ніяких уніатських підходів. Куліш, напр., дискредитуючи Могилу і інших опортуністів, величав Борецького (в 1 т. "Возсоединения" і в різних поетичних писаннях) як ідеального представника ідеальної православної церкви. Тим часом Борецький був партнером Могили, досить до нього підхожим.

Все-таки ясно, що підготовка велась позакулісними дорогами, вживаючи різних більших і менших шахрайств, обрахованих на те, щоб непомітними дорогами привести православне громадянство на уніатські позиції. Під час сойму, що відбувався в лютому 1629 р., уніатам удалось склеїти групку православних депутатів (Древинський, Кропивницький, Проскура-Сущанський), які згодилися на обговорення релігійного компромісу спільним собором, зложеним з православних і уніатів, з тим, щоб потім його результати були подані на найближчий сойм, але зараз же справа пішла потайними, "неготовими дорогами". На соймове рішення цієї справи не подано, тільки вже після сойму, заднім числом, нібито з сойму король видав свої універсали в цій справі, беручи її безпосередньо в свої руки, і, замість сойму, висліди соборної наради мали бути подані на затвердження королеві.

Взявши справу на себе, король став натискати на православних, щоб узяли в нім участь, але це зараз же викликало рішучий протест ширших кругів православної шляхти, яка відчула явну інтригу в такому відступленні від дотеперішньої позиції в цім питанні, твердої і непримиренної, що православні на ніякі спільні наради з уніатами не йдуть і без участі царгородського патріархату в ніякі обговорення релігійного порозуміння запускатися не можуть. Одначе митрополичий (православний) осередок виявив повну готовність іти вказаною королем дорогою: став агітувати за участь у соборі найширших православних кругів, духовних і світських, щоб осягнути "пожадану милость спокою". Таким чином ясно виявив свої спочуття чи солідарність з уніатською інтригою. Це було відчуто і зараз відповідно настроїло опозиційні православні круги: братства, козацьке військо. Протестантські круги, може, не без впливу Мужилівського, так би сказати удільного протопопа кн. Радивілів, теж ударили на тривогу 1. І спільним натиском усіх цих опозиційних сфер дійсно вдалось провалити уніонну інтригу і не допустити до повторення берестейського епізоду, невважаючи на натиск короля і спочуття київського владичого осередку.

1 Кн. Радивіл висилає спеціального агента до Києва, щоб запобігти яким-небудь компромісам, нібито затривожений тим, що його протопоп поїхав туди без порозуміння з ним (П. Могила, І, дод. 63), але в дійсності це могло робитись так власне для того, щоб зняти всякі підозріння з протопопа, що це він підбиває свого патрона.

Факт дуже важливий. Він забезпечив дальший розвиток київського життя по лінії національної опозиції, вирятувавши його від небезпечного компромісу, і приходиться дуже жалувати, що так багато подробиць цього моменту нам лишаються невідомі. Тим цінніше те, що знаєм.

Передусім виразно виступає непримиренна позиція православної шляхти, що зібралась у Києві саме перед собором на земській сесії. Я вище вказував, що київська шляхта того часу була, так би сказати, експозитурою шляхти всієї центральної України, і те, що зібралося тут на київських "роках", репрезентувало Волинь, Брацлавщину й Полісся. Коли Адам Кисіль, один з прихильників порозуміння, призначений королем на комісара київського собору, приїхавши до Києва, відвідав митрополита і занадто заманіфестував свій зв’язок з ним, шляхта скликала спеціальну нараду в братстві (маніфестація її зв’язку з братством!) і, запросивши до себе Борецького, висловила йому велике невдоволення за його опортуністичну тактику 1.

1 "Громи на нього, що ними (шляхтою) прислугується й корол. милості – проти права й вольностей за приватним універсалом синоди складаються. Нащо він універсали свої розсилає? Сердиті крики на нього – заяви: "Ми тут тебе мати не будемо (на київській митрополії) – синодуй!" Домагалися, щоб протестацію підписав. Він відмовлявся, наводячи свої рації, що я чоловік приватний (не політик), що я, мовляв, і так тільки з кор. і вашої ласки при тім монастирі своїм живу, не моя річ говорити про закони, і т. д. Завзялись на нього за це. Але інші, обачніші, згодилися з його раціями. Потім: пощо зо мною (Киселем) мав нараду? Виправдувався, що я тільки його відвідував, як людина їх сторони (православна). Нарешті (не) заборонили йому синодувати, але заявили, що самі про той синод нічого не хочуть знати і протестацію занесли до актів". Так переказує зміст дебатів Кисіль. "Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г." Жуковича, с. 9 (копія дуже несправна, я перекладаю, виправляючи помилки як можна). Пор. Історія України, т. VIII, с. 88, дд.

Докладно обговорено взагалі всю цю компромісову акцію, рішуче осуджено королівський універсал, що ним скликався собор, і висловлено гостре незадоволення всім, хто до тої справи приложив руки. В королівському універсалі звернено увагу на фразу, що завданням собору ставиться не "заспокоєння" релігійних відносин, а "з’єднання з римською церквою": справу преюдиковано, "унія вже дійшла", казали. Зложили протест і домагалися, щоб митрополит його підписав також. Митрополит відмовлявся, виправдуючись тим, що міг би тим розгнівати короля і втратити свою одиноку матеріальну базу – Михайлівський монастир. Голоси шляхти по цім поділились; одні далі гостро наступали на митрополита за його опортунізм, інші прийняли до відома його резони і не забороняли йому відбути собор, тільки самі вважали потрібним відтягнутись від усякої участі в нім і опротестувати всякі соборні постанови як неважливі й некомпетентні. Так було й рішено і списано протестацію, котрою "дигнітари, урядники, шляхта, рицарство, обивателі Київського воєводства" заявляли, що вони тих соборів не просили, згоди на них не давали і настоюють далі на тім, щоб релігійна справа була полагоджена на соймі.

По цім Борецький рішив бути обережнішим і просив Кисіля більш не підтримувати з ним явних зносин. Натомість Могила, що саме перед собором приїхав до Києва і, видимо, ще не орієнтувався в ситуації, одверто виявляв усяку приязнь і прихильність Киселеві і обіцяв усе зробити для того, аби собор був відправлений. Дійсно, його розпочато приписаного дня; на свято Петра і Павла і все духовенство, з одної сторони, і з другої – згадані вище шляхетські депутати, що взяли участь у тій варшавській акції, з’явилися на соборі. Але інша шляхта не прибула, а натомість з’явились інші, менш приємні гості, делегати, прислані від козацького війська, мовляв, щоб добути певну відомість, чи православній вірі не загрожує якась небезпека і не вимагає козацької інтервенції.

Ці делегати рішуче зажадали собі права бути присутніми при всіх нарадах, а поруч них тислися, вже без мандатів, інші козаки, прибуваючи все в більшім числі до Києва під гаслом: "О віру йде, при котрій умремо!" – або як стояло в листі від війська: "То єсть повинність наша і кождого християнина: за віру вмерти". Це іншими словами означало, що козацьке військо не допустить до релігійного компромісу ніяким чином, хоч би мусіло прийти до кровавої різні. Так, один з безмандатних козаків, пробившися до церкви, гаркнув другого дня під час нарад над самим ухом Борецького свою спасенну осторогу: "Буде унія Господарчикові (Могилі) і Борецькому така, як війтові перше" (себто Ходиці), вбитому козаками за допомогу унії. Кисіль у своїй реляції каже, що Могила розплакався від такого реприманду, а Борецький з переляку трохи не впав з свого митрополичого престолу.

Ця козацька інтервенція поруч шляхетської рішила справу. Даремно вичекавши кілька день шляхти, що, видимо, далі дебатувала над справою і кінець кінцем зісталась на своїм негативнім становищу, провідники собору королівський комісар і православні ієрархи – прихильники угоди – рішили, що виносити які-небудь постанови в напрямі релігійного порозуміння в таких обставинах не можна ніяк. Козацтва, ютового показати надалі, як належить умерти за віру, напливало все більше, і ясно було, що, пішовши врозріз з його настроями, можна було і не виїхати з Києва. Тому ніхто не хотів прийняти на себе посольства на львівський собор – на дальші переговори про поєднання, і рішено було зложити вину на шляхту, коли вже вона й так занесла формальний протест і таким чином приймала на себе відповідальність.

Могила, віленські братчики, Древинський і Кропивницький – учасники варшавських переговорів, Борецький іменем усього духовенства посвідчили перед Киселем як королівським комісаром, що вони були готові сповнити волю королівську й відправити собор, але в неприсутності шляхти, проти волі своїх світських патронів і оборонців вони не могли нічого зробити. Сотні духовних, що, мовляв, з останніх грошей прибули на цей з’їзд, щоб принести до релігійного замирення, урядили маніфестацію лояльності: з плачем нарікали перед Киселем, що ці славетні заміри змарновано завзяттям упертих, головно шляхти, і таку сприятливу хвилю безповоротно упущено. В приватних розмовах з Киселем Борецький і Могила заявляли свою повну готовність іти на різні поступки в тих розходженнях православної й католицької доктрини, як їх сформульовано в останній полеміці (головно через проголошення допустимості обох поглядів і практик у суперечних питаннях) 1.

1 Кисіль так формулює ці компромісні тези, так як їх вставлено в приватних розмовах з ієрархією:

"Святі в небі, прокляті в пеклі (частинний суд по смерті) – на суді "корона совершенная", так усі вірять і засуджують книжку Мужилівського "Антидот" за те, що боронив Зизанію (його заперечення частинного суду над кожним померлим по смерті).

Признають третє місце (чистилище), тільки матеріального огню не приймають.

Про св. євхаристію: вважають гріхом ганити опріснок і сакрамент римської церкви, мають його за совершенний сакрамент, але в (своїх) сакраментах зберігають свою форму.

Про походження св. духа: тому що римляне заявляють, що вони розуміють "a Filio" в значенні причинності, як то о. єпископ володимирський толкував "per" (через) і "а" (від), то вони про це не хочуть диспутувати і стають на тім: "Ми того додатку до символу не приймаємо... Римляни його додали, вони повинні й толкувати, пощо то зробили, а що толкують так, мовляв, що не дають двох початків (св.духа) ані зливають дві особи (Отця і Сина в одну), то вважаємо їх свобідними від анафеми.

Обряди, церемонії, пости ми маємо свої і хочемо їх триматись, одміняти їх, Боже боронь, і календаря нехай вони (римляни) свого тримаються (а православні свого).

Також щодо примати. Тут вузол! Поки єсть крапля руської крові – хіба якимсь чудом божим. Подібним способом (кождий при своїм), але явно виключаючи патріарха, вони римському (папі) поклону не віддадуть".

І далі Кисіль наводить міркування "всіх мудріших і старших": Нехай вони (уніати) зістаються при своїм поклоні (папі), а ми при своїм (патріархові), але одна віра, один обряд (православний і уніатський) рахується за одно, і так будемо жити в любові, як брати, залишивши богохульства і не помножаючи надалі соблазну. Прості ще мають в собі застарілу упертість, але треба сподіватися, що таке (релігійне замирення) таки може статись (Матеріали, с. 13 – 14).

Одним словом, і Кисіль, і уніатська сторона дістала дуже оптимістичні враження, що православні ієрархи були дуже близькі унії і тільки через ті зовнішні перешкоди вона не дійшла кінця.

Рутський з Смотрицьким робили різні, на їх погляд, хитрі маневри, аби заспокоїти православні круги і прихилити до компромісу, мовляв, дуже почесного для православної сторони. Так, напр., в переддень львівського собору Смотрицький пустив чутку, що Рутський з іншими уніатськими владиками хочуть піддатися під владу царгородського патріарха: 27 жовтня два ченці Віленського братства, як вони себе атестували, подали до луцьких книг, очевидно, з доручення Смотрицького, його листа, писаного до Віленського братства:

"Пречестные мои господие и возлюбленныи о ХристЂ братие. По што на сей кротце пишу, вам толко самым до ведомости доношу, которые и заховати, то в себе и радити о том можете, так з духовных, яко и светъских. Благодат Божия буди c вами и благословение моего смирения и молитва! Дня двадцатого октобра прибыл сес ден до Києва Иван Дубович, инок уницъкий, поведаючи быти себе посланым от x. Руцького Иосафата именем всЂх их преложеных духовъных до его милости господина отца митрополита нашего и всЂх его спол-епископов c тым жадаючи, абы господин отец митрополит наш и я при его милости на певном яком местцу видитисе з x. Руцьким з Иосафатом зезволилисмо, который зо всими своими подругами папежа оставити хотят, пред се взявши зас ся оддати под послушенство патриархи Константинополского. Абы-смо се о том з обоей стороны намовили як бысто наповажней и найваровней з охороною духовных и свецких праву стати могло. Мы з уст посланника слышачи реч нам барзо любую, серца досягнути, не могши. Дубовича назад одослали есмо. C тым ознаймучи устъне, же се мы c того сердечъне тЂшим, што ушима слышим, и Господа Бога в скутъку очима нашими огледать то просимо, з ними однак видити се не можемо так для многих инших важных причин, як и для того, же в счирости сут нам подозреными. Але если то упрейме на серцу своем мают, што нам через уста твоа доносят, що си их есмо писат до нас (для титулов, як мовиш) не захочут, абы тобе дали c подписом рук своих вместо инструкъции пункта, што нам по собе в той справе обецуют, а чого по нас хочут, мы за тым часом, поневаж то всю рускую нашу церков заходит, знати дамо, которым у нас ведати о том належит, и намовимос, c тым от нас отехал прирекши нам быти зас до нас, або перед Рождеством Христовым, або в рихли потом, што се теды тут тыми часы стало милости вашой ознаймую и злеценя его милости през отъца нашего господина и отца. Если теж там у в милости што се такого обновит, уважне, бачЂне, не пустаючи речи, тое мимо себе так не потребное и штобысте о том милость ваша разумели, здане свое в том нам перешлите, бо если ест щирость, бегати нам того не потреба, кгдыжесмо по них болшей ничого николи не потребовали, толъко абы се там вернули отъкол выпали, а если несчире, они узрят, нам то шкодити не может, поневаж, не мы се им, отзываемо с послушенъством до папежа, але они нам c послушенством до патриархи, если бы при том и о то милост вашу ведати дошло, иж Корол его милость, и вес сенат, быти на том хотят, абысмо мы способом земли Московское своего патриарху мели (: чому мы впротив стати не можемо, жадное слушъности в отпор мети не могучи:) и то милост ваша пилно уважте, кгды як повъси отъступъства того часы о добром церкви нашое руское радити здорове не занедбывалисте, абысте и под сей час тоеж учинили залежит вам познаваючи, Божие-ли в них, или до сее справы дух єст или лестеч. Здравствуйте очие возлюбленный" 1.

1 Центр. Архив, кн. № 2141, л. 619-620. № 805.

Але в дійсності справу порозуміння провалено безповоротно. Делегація, вислана з собору до короля з участю швагра Борецького, священика львівської Братської церкви Теофіла Боярського, мала пояснити урядові, що православні прийняли пропозицію соборування, думаючи, що справа буде йти про церковні маєтності; про релігійні справи вони без участі патріархів ніяких нарад відбувати не можуть, тому на львівський собор не ставляться. Уніатська сторона, невважаючи на це, все-таки на визначений соборові час до Львова приїхала, щоб продемонструвати свою ієрархію, церкву і обряд в тім досі не приступнім для неї схизматицькім львівськім гнізді. Львівська православна сторона, вдоволена з того, що уніонні плани провалено по суті, не пожалувала різних чемностей для уніатських влациків: прийняла їх процесію в Братській церкві, гостила їх перекускою в господі свого священика, того ж Т. Боярського, і миролюбно, хоч із різними застереженнями притакувала побажанням, що висловлював за цею бесідою Смотрицький: "Добре б було, отці, щоб ви були ми, а ми ви, і ходили дорогою, нами протореною" (себто уніатською). На це відповів Древинський: "Що поставили сім вселенських соборів, того ми мусимо триматись, а не теперішніх новин (латинських), але треба вшеляко знати, що не такий страшний чорт, як його малюють". Тут зараз відізвався о. Боярський і загасив ту розмову між ними, сказавши: "Добре отець Смотрицький каже, щоб ви були ми, а не ми ви (щоб уніати пристали до православних, а не навпаки)", – і почав їх частувати. Католики, присутні при тій церковній ідилії, одвіку нечуваній, галасували: "Хвала Богу, згода, згода, унія, унія" 1. Рутський з владиками тішився, що ця маніфестація дуже піднесла престиж унії – особливо в очах львівської католицької ієрархії, яка досі вважала її цілком не реальною.