Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 46 страниц)

Чинить здровю своєму / часто одваженя,

Бы толко неволник могл / мЂть высвобоженя

Прото, которыи бы / хтЂли вотовати,

Жебы их знести албо / Туркови выдати,

Теды певне в туюж бы як овцЂ, сЂть впали,

Кгды бы своих сторожов псов волком выдали.

Они ойчизнЂ нашой / суть обороною,

От татар поган ых и турков заслоною.

В другій половині автор звертається до козацького війська і нового гетьмана Олифера Голуба, виконавця волі покійного Сагайдачного, аби далі додержували тих прикмет, які тільки що дістали від нього такі високі похвали:

Але юж до вас мову / мою обертаю,

Зацноє рыцерство: всЂх / вас напоминаю:

Абысте в вЂрЂ своєй / святой моцно тръвали:

И вЂрность кролю пану / в 1 всем заховали.

За которую волность / вам єсть дарована,

Же проч самого кроля / не маєте пана,

От вшеляких податков / и судов волными

Єстесте. Заслугами / своими годными.

Тую волность за клейнот / дорогій ховайте,

Заслугами своими / єще причинаяйте.

И ты днешній гетмане, зацный ОлефЂру,

Щасливе справуй войском / тым а ховай вЂру

Богу и народови тыж христіанскому, —

Чим будеш завше страшный племеню поганскому 2.

1 Очевидно, треба читати як во.

2 14-складовий вірш.

И c тым рыцерством славы / доброи набывай,

А мене в ласце своєй зо всЂм войском ховай.

Которому книжечку / тую офЂрую

И под именем всего / войска в друк дарую.

И што ся тут на славу / гетмана писало

Петра Конашевича, / на вас ся стягало!

Кгдыж Гетман не сам през ся, / леч войском єсть славный,

А войско тыж гетманом / довод то єст(ь) явный.

Гетман без войска штож єст(ь) / войско тыж без него?

Згола нЂчого не єсть / єдин без другого.

Реч кончати, творцу вас / Богу, полецаю,

Щасливого звитязтва / завше вам жадаю.

Підписано: "Вашим милостям, моим велце ласкавым паном и добродЂом, всему рыцерству єго кр. мл. Запорозкому. Унижоный и зычливый слуга и молитвенник многогрЂшный инок Касіан Сакович, ректор школ Кіїовских, сл(уга) б(ожий)".

По цім ідуть характеристики покійного гетьмана і його портрет. Перший спудей (Стефан Почаський) описує високі прикмети небіжчика, підносить особливо його заслуги в визволенні невільників-християн з поганських рук і при тім висловлює небезінтересну гадку, яка війна дозволена – оборонна, та, що боронить покривджених:

Єсть для чого гайныи / слезы выливати,

Сердцы, усты, и шатми / жаль свой освЂдчати:

Бо ото смерть горкая невчесне порвала

Славного1 рыцера, с котрого похвала

Кролю пану и Речи / Посполитой была:

Бо єго слава в многих / краях земных слыла.

Славноє войско годно / такого гетмана,

Который пилне стерег чести своєго пана.

УмЂл мудре тым силным войском керовати,

Доброго любил, злого / зась звыкл был карати.

Для тогож и звитязства / часто доказовал,

Же карность c послушенством / в своем войску мЂвал.

Пилне он того стерег, бы война c христіаны,

Христіаном не была / леч толко c поганы.

Которых он водою / и сухом воєвал,

И плЂнных христіан / з моцы их выдирал,

Слушне о том гетманЂ / каждый держать може,

Же был правый гетман, дай му вЂчный покой Боже! 2

За велику собЂ мЂл то нагороду,

Кгды з неволЂ вызволил кого на свободу.

Кгдыж война для тых толко / причин маєт быти,

Себе от кривд и иных / так же боронити.

О цный гетмане, славный / в людех по всЂ вЂки,

Нехай тя пріймет Христос / в небесныи лики.

Другий спудей (Петро Созонович Балика), покликуючись на Сенеку, пояснює, чим придбав покійний гетьман цю любов земляків: прирівнює його до афінського царя Кодра і до спартанського царя Леоніда, що наложили головою за своїх підданих, маючи на гадці смертельну рану Сагайдачного, що він дістав під Хотином:

Милость в сердцу падаєт, як мовит Сенека,

Ведлуг времени праве / каждого человека.

В потЂхах c пріателем / сполне ся радуєт,

А в противних зась речах спол з ним ляментуєт.

Тая 3 по своих милых / тескнить хоть нерада,

1 12-складовий вірш.

2 14-складовий вірш.

3 "Милость".

Утративши милого / друга альбо брата.

Тая великого нас / жалю наполнила,

Кгды през смерть того мужа / от нас отдалила,

Который своим мензством / слынул въ 1 всЂх краях:

В татарских, турских, навет / и в полночных странах.

Не раз он громил орды / татаров на шлаках,

И загоны их разил / в великихъ оршаках,

Дознал моци рыцера / того турчин силный 2

В том тогорочном бою / як то был муж дЂлный.

Же в малом почтЂ своих турским многим полком

Менжне спирал, поганским розЂдлым волком 3,

За ойчизну межне ся / им заставляючи,

Здоровя своєго намнЂй / не охороняючи.

ВолЂл сам як Кодрус кроль в Атенах, в Греціи 4,

Смерть поднять, бы ойчизна / толко была в цЂлЂ.

Кгдыж лепЂй єст стратити / живот за ойчизну,

НЂжли неприятелю / достать ся в коризну.

Кто бовЂм за ойчизну / не хочет вмирати,

Тот потом з ойчизною / мусить погибати.

Цный Сагайдачный волЂл / сам рану подняти,

НЂжли бы поганину христіан выдати.

От которои раны / ото умираєт,

Але слава и мензство / єго зоставаєт.

Так як спартанского кроля Леонідеса,

Который менжне кроля / воіовал Ксерксеса.

Шестьсот толко з собою / рыцеров маючи,

Впал з ними Ксерксово войско рубаючи 5 —

Которого по пятькроть / стотисячный было,

Леч от шестєх сот двадцать / тисяч го убыло.

Тамже и тыє шестьсот на плацу зостали,

Але ся живо поймать / нЂкому не дали,

Которых мензство будет / так долго слынути,

Поки в своих берегах / Нил будет плынути.

Таким способом рыцер / славы набываєт,

Кгды ся з неприятелем / менжне потыкаєт.

1 Очевидно, треба читати як во.

2 На боці: В Волошех рок 1621.

3 12-складовий вірш.

4 На боці: Юстінус, книга 2.

5 12-складовий вірш.

Потім наступають два коротші моралістичні вірші – міркування з приводу смерті героя. В першій з них ("третій спудей") висловлюється гадка про неможливість утекти від смерті – досить подібно до тих моралістичних псальм, які затрималися в народнім обороті до нинішніх часів. Розмір той сам, тринадцятискладовий, але визначається тим, що цей силабічний розмір досить сходиться з синтактичною будовою в другім півстиху:

Попрожну фрасуєт 1 ся / всяк живый человЂк,

Поневаж короткій / єсть єго на свЂтЂ вЂк.

Богатство, мудрость, слава, сила – все преходить,

НЂчогося трвалого / в мЂрЂ не находить.

Што, можем в том рыцеру / нашом оглядати,

Же так не иначей есть, / латво узнавати.

Цили он не мЂл силы, / здоровя и грошій?

Не был ли славный, менжный, на тЂлЂ хорошій?

Цили не мЂл докторов на свою хоробу?

Леч на смерть нЂт лЂкарства, отдається гробу.

Чловек як тЂнь, сон, трава, / як цвЂт увядаєт,

Наг ся родит, наг сходит, все ся тут зостаєт.

Видиш як мір, и похоть з свЂтом преминаєт,

А творяй волю божію вЂчне пребываєт.

УчЂмож ся чужими / приклады карати:

Лакомства, и злых дЂл / пилне ся варовати.

Кгдыж нЂчого спросного не внійдет до неба,

Поки ся не очистит / душа як потреба.

1 Клопочеться.

Друга вірша збудована в розмірі за схемою úuúu/-́uu, місцями згідно з синтактичними стопами, так що ці стихи і для нинішнього уха досить приємні; в інших цезура попадає посеред слова і робить стих доволі карколомним:

Идеш от нас гетмане милый,

КоронЂ той велце зычливый.

Крию обляный, пострЂлом турским,

Кончиш живот выроком бозким

СмЂле ойчизны боронячи,

Здровя за ню покладаючи.

Єднак потомным вЂком слава

ВЂчная по тобЂ зостала.

Котроись набыл своим мензством:

З славным запорозким рицерством,

Которогось вожем был славным,

Непріятелюм ойчизны страшным.

Докончилесь на земли бою,

Отпочинь же в вЂчном покою.

По тых земных трудах и працах

Вытхни собЂ в горных палацах,

Которых есь собЂ пожадал

Добрыми дЂлы их набывал.

За цим ідуть сім віршів з "прикладами" того, як мудрі люди неустанно підтримували в собі пам’ять смерті, і восьма на подібну ж тему – неминучості смерті. Приклади ці зачерпнені з класичної старовини, з християнської легенди, з середньовічної історії. Думаю, що вони мусять покриватися з тими "проблемами", що були зібрані в польській книжці Саковича, але, не маючи її під рукою, не можу в тім переконатися.

Наступає біографія Конашевича, доволі незручно розділена на дві декламації (тринадцятий і чотирнадцятий спудей). Не вважаючи на деякі риторичні прикраси і відступи, вона досить змістовна і служить головним, а властиво єдиним джерелом, з якого ми щось довідуємось про славного гетьмана. Автор описує його походження з Західної Галичини, його науку в Острозі, його діяльність у Запорозькім Війську, головні кампанії, ним відбуті; далі спеціально спиняється на його щирості в вірі, заходах на користь "руської релігії", описує відновлення православної ієрархії, останню, Хотинську кампанію, передсмертні розпорядження гетьмана і його смерть. Я наведу цю біографію цілу, розділюючи її на часті, відповідно до змісту, а не так, як розриває її на дві декламації автор:

Кто бы хтЂл достаточне / справы описати

Петра Конашевича, / и на свЂт подати,

Мусел бы у кгрецкого / поети Гомера

Зычить розуму, альбо / тыж у Димостена.

Кторыи валечных / своих кгреков дЂи

Выписали достатнє, / яко по лінЂи.

Леч нам трудно з оными / в розумЂ зровнати,

Кгды-с мы таких в науках / прац не хтЂли мати.

Еднак хоть простым ритмом, предся не замолчим

ДЂльности того мужа в кратце приточим.

А первей о єго вам скажем уроженю,

По том в лЂтех молодых о єго цвиченю.

Уродил ся он в краях Подгорских Премысских,

Выхован в вЂрЂ церкви Всходней з лЂт дЂтинских.

Шол потом до Острога, / для наук уцтивых,

Которыи там квитли / за благочестивых

Княжат, которыи ся / в науках кохали,

На школи маєтностій много фундовали,

Абы ся млодь в науках / уцтивых цвичила,

Церкви и тыж ойчизнЂ / пожитечна была.

Дай, Боже, бы тая там / фундація трвала,

Жебы ся оттоль хвала / божія 1 помножала.

Там теды Конашевич / час немалый живши,

И наук в письмЂ нашом / словенском навыкши,

Потом видячи ся быт(ь) / способным до мензства,

Шол до Запорозкого / славного рыцарства.

Межи которым през час / не малый жиючи,

И рицерских дЂлностей / там доказуючи,

Гетманом потом собЂ / войско го обрало,

И з ним менжне Татаров / и Турков бивало.

За своєго гетманства / взял в Турцех мЂсто Кафу 2.

Аж и сам цесар турскій / был в великом страху:

Бо му чотырнадцать ти / сяч там люду збил 3

Катарги єдины 4 палил / другій потопил.

Много тогды з неволЂ / христіан свободил,

За што го Бог з воинством / єго благословил 5

Бо за найболшую нех / собЂ нагороду

Почитает рыцер, кгды / кого на свободу

Вызволит – за што грЂхов / собЂ отпущеньє

Одержит, а по смерти / въ 6 небЂ въмещЂньє,

1 Читати, мабуть: божья.

2 Задовгий стих.

3 Мабуть: забил.

4 Мабуть: єдны.

5 Тут гравюра, що представляє здобуття Кафи, на боках її: Кафу воєвал рок 1616.

6 Мабуть: во.

Дознавал не поєдин / крот турчин поганин

Єго мензства, и прудко / воєнный татарин.

ПовЂсть и Мултянська / я земля, и Волошин,

Як их тот гетман з своим / рыцерством полошил.

ДосвЂдчил и Інфлянтчик / того войска силы,

Кгды их тыи рыцеры / як траву косили.

Полночныи тыж краи / будут памятати

Долго єго мужество, / бо ся им дал знати;

Великого звитязства / там доказуючи,

МЂста и городы их / моцныи псуючи.

И завше он дЂлностю / своєю в то трафлял,

Як бы без шкоды своих / неприятелюв достал 1.

А кгды якого мЂста / в Христіанст†достал,

Тады церкви в покою / оставляти казал 2.

СмотрЂте як то гетман / был благочестивый:

По звитязст†памятал / на стан свой уцтивый,

Што му не належало, / того ся не тыкал,

Замойского гетмана то он наслЂдовал,

Который теж рыцерству / в МултанЂх заказал,

Жебы жаден з них церквам / крывды не выряжал.

Не рыхло другій такій / повстанет Замойскій,

Што бы умЂл рядити / так пюром и войски.

Дознали-смы по смерти / єго дость отмЂны:

Воєн домовых и тыж / посторонных без мЂры.

Оттоль уважаймы, як / много на гетманах

Добрых належит панству, / и на мудрых панах

Леч я до своєго ся / гетмана вертаю —

Петра Конашевича, / и в нем залецаю,

При мензст†вЂру єго, / в которой статечне

Трвал, заставляючи ся / за ню досыт 3 сердечне.

И завше з своим войском / кроля пана просил,

Абы вЂру нашу свя / тую успокоил, —

ОфЂруючи ся му / тым хентнЂй служити,

Кгдыбы рачил релію / нашу успокоити 4:

Для которой между / особная война

ДЂется межи людми / в панст†кроля пана,

Кгдыж за вЂру готов єсть / правый христіанин

Умирати, а не дасть / ся привести 5 до новин 6.

1 Задовгий стих.

2 Тут автор між рядками виправдує Сагайдачного з його походів на Московщину: хоч він воював "християнські" (розумій – православні) краї, але церков не чіпав.

3 Читати: дость.

4 Вспокоити.

5 Привесть.

6 Тут починає "четвертыйнадцять" спудей.

A кгды тую прозьбу кроль / з сенатором откладал:

Тым часом патріарха вчасне 1 к нам завитал,

З землЂ Святой, мЂста / Ієрусалима 2,

Отколь вышла на в весь свЂт / правдивая вЂра.

Которого тот гетман / з войском наведивши

В КієвЂ и поклон му / достойный отдавши

C православними 3, почал / раду в том чинити,

Жебы могли пастырей / православных мЂти

В церкви своєй, на мЂсцах / владыков унЂтов,

Которых мает народ / наш за єзуитов.

Кгдыж унЂяти з ними / єдиномудрствують,

ВсЂх подбити под владзу / папЂ усилують.

Обравши теды згодне / всЂ з людей духовных

Честных мужей и в писмЂ / бЂглых, особ годных,

ПатріарсЂ святому / их презентовали,

О посвяченя их на / владыцтва жадали.

А кгды святЂйшій отец / з ексархом обачил

Слушност(ь) в жаданю, особ / тых посвятити рачия 4:

Іова Борецкого / на митрополію,

И владык на каждого / их епископію.

Заставивши теды нам / святыню в Россіи,

СвятЂйшій патріарх, сам / єхал до Кгреціи.

Которого тот рыцер / з Войском Запорозким

Отпровадил в покою / к границом Волоским.

Чинячи то за єго / Kop. Мил. 5 позволенєм,

И тыж войска Запорозкого повеленєм.

О якій там плач был, кгды / ся войско вертало

Назад и з святЂйшим ся / отцем юж жегнало!

Сердце их пра†мдлЂло / з набожного жалю

1 В сам час.

2 Тут підчеркується мотив, повторюваний у тодішній релігійній публіцистиці: єрусалимський патріарх, хоч Київ не належав до його єпархії, мав право відновити тут ієрархію, бо з Єрусалима пішло все християнство.

3 Кома після "православними" – це належить до "поклону".

4 Читалось: постити, як написано (під титлою).

5 І ці слова читались, видно, так, як скорочені.

В оном их з собою / ся в дорозЂ розстаню.

Тую теды послугу годне отправивши

И благословеніє войску одержавши,

Вернули ся в покою до своих салашов,

И ледво трохы вытхли, али Турчин нашол

З многоличбным поганством на отчизну нашу,

Юж назначивши свого до мЂст наших башу.

Который в Запорозком войску хтЂл снЂдати,

А в полском зась обозЂ мыслил обЂдати.

Але Бог, в которого / моцы єсть звитязство; —

Додал моци нашему войску на поганство.

Же хоть шестькроть неровно, предъся утЂкали

Турци пред нашими, кгды на них натирали, —

СнЂданя им посполу з обЂдом даючи,

А на вечеру на честь до Плютона шлючи.

Которои не хтячи другій чекати,

Ради неради назад мусЂли вступати.

Дознал теды поганин моцы Ісус Христа 1,

Которого блюзнили злыи єго уста:

Же наших священников хтЂл в плуг запрягати

И в домах божих конЂ обецал ставляти.

Але гордому все ся то вспак обернуло,

Же мало што война з ним назад ся вернуло

Так то Бог гордым завше звыкл ся спротивляти,

Покорным зась и тихим благодать давати.

И з наших хоть много там побитых и ранных

Застало оружієм Турчинов поганых,

Єднак если з сповЂдю шли на тую войну,

Возмут заплату в небЂ за мужество гойну,

Же за христіанскую кров ся заставляли,

Ойчизны боронячи, кров свою выляли.

На томже пляцу тот наш гетман пострЂленый

Пріихал до Кіева наполы умерлый.

Где розмаитых лЂкарств долгій час заживал,

На докторы от кроля самого кошт мЂвал.

Бо ктож бы не зычил был такому гетману

Здоровя, што вЂрне служит ойчизнЂ 2 и пану

A кгды тЂлу лЂкарство намнЂй не помагало 3

И овшем в болшую хоробу затягало:

Почал далей о душном лЂкарст†мыслити,

Як бы от змаз грЂховных могл 4 єи очистити.

На которую плястры такіє прикладал:

1 Так само.

2 Треба: й.

3 Треба: не помогло.

4 Треба: єй.

Жаль и слезы гойныи за грЂхи выливал,

Ку смерти ся от кильку недель готуючи,

СповЂдю и жалостю грЂхи ветуючи.

Тайну 1 седмъкроть принял маслосвященія,

Так теж тайны святого з ним причащенія,

Маетность свою роздал єдну 2 на шпиталЂ,

Другую зась на церкви, школы, монастырЂ.

И так все спорядивши, живота доконал,

При церкви Братской честно в КієвЂ похован.

В котроє 3 ся братство зо всЂм войском вписал

И на него ялмужну значную отказал.

C того гетмана кождый рыцер нех ся учит,

Як бы тыж мЂл на свЂтЂ тот живот свой кончит(ь):

Ото он в вЂрЂ своєй святой трвал статечне

И ойчизны своєи боронил тыж менжне

И маєтностю добре своєю шафовал,

Не на костки и карты и збытки обертал.

Але, яко єсь слышал, на речи добрыи,

Души єго по смерти барзо потребныи.

ВидЂл он и Лвовское братство, хот(ь) далеко, —

Церков их в мЂстЂ надЂлил не ледаяко:

Суму значную грошій до брацтва лекговал,

А же бы науки там были, пилне жадал,

И так от всЂх повсюду богомольє маєт,

За там нех душа єго в небЂ почиваєт.

1 Треба: тайну.

2 Треба: єдину.

3 Треба: котороє.

По цьому коротке слово потіхи "до малжонки" (п’ятнадцятий спудей), "пожегнаньє малжонки и войска", прощання набіжчика з жінкою і з військом (декламація шістнадцатого спудея), наведу слова до війська, – хоч нічим не замітні:

Жегнаю ся из вами, славноє рицерство,

Над которыми мЂл-ем тоє преложенство.

Єсли-м кого образил молю вас – простЂте,

ВсЂх моих вин и образ прошу запомнЂте,

И просЂте за мене всЂ Господа Бога,

Бы ми волная была до неба дорога.

По цім декламація сімнадцятого спудея, місцями досить ефектна, але взагалі не витримане в урочистому настрою, останнє слово до покійного гетьмана і його епітафія:

Несмертельнои славы / достойный гетмане.

Твоя слава в молчаню / нЂкгды не зостане.

Поки ДнЂпр з ДнЂстром много / рыбныє плынути 1

Будут: поты дЂлности / теж твои слынути.

Не зайдеш в глубокоє / нЂкгды запомнЂня,

АнЂ тя лЂта пустят в долгоє молчЂня.

Бо если выхваляєт Кгреціа Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,

Атенчикове славят кроля Периклеса,

И славного оного з ним Темистоклеса,

Рим зась з смЂлости свого хвалит Курциуша

И з щасливых потычок славит Помпеюша, —

Теды теж и Россіа Петра Сайдачного

Подасть людем в памятку вЂку потомного

Абы єго послуга крвавыи всЂ знали

И пред народы годне єго вспоминали:

Же то єго в том долЂ тЂло єсть покрыто

И на нагробку слова такіє вырыто:

"Тут зложил запорозкій гетман свои кости

Петр Конашевич, ранный в войнЂ для волности

Отчизны-кгды нань турцы моцно натирали

И пострЂлов смертельных килька му задали.

Которыми зраненый, живота доконал,

ВЂры Богу и кролю и войску доховал.

И умер, боронячи мира ойчистого,

За што узыч му, Творче, неба вЂчистого,

Як ревнителю вЂры благочестивои:

В которой был выхован – з молодости своєи 2.

Року тысеча шесть сот двадесять второго,

Погребен в монастыри брацтва Кієвского,

На который тисячій килка офЂровал, —

А же бы там науки фундовано, жадал.

1 Цей "многорибний" епітет значно понижує ефект піднесеного слова. Так само і дальше накопичення класичних імен.

2 Мабуть: свои.

Нема що говорити, як це закінчення епітафії – чиста січена проза – мало має в собі поетичного, але вона в дусі схоластичної піїтики. Нагадати аналогічну автоепітафію Юрія Кониського.

По цім такий самий січений і нічим не інтересний віршований трактатець "В гетманЂ якіи цноты мают быти" (декламація вісімнадцятого спудея) і дещо інтересніше, як не з поетичного, то з історичного становища – похвальне слово Запорізькому Війську; за його заслуги взагалі і спеціально за відбуту Хотинську війну (декламація дев’ятнадцятого спудея):

О Запорозком войску кто писма читаєт,

Тот им мензство и славу хот(ь) не рад признаєт,

Бо завше в нем такіє рицери бывали,

Што менжне непріятелей 1 ойчистых бивали.

И жадноє рицарство в нас не єсть так славно,

Як Запорозское, и неприятелюм 2 страшно.

Скутком самым, ах Боже, не дай дознавати!

Без них як много войска легло, досыть знати,

В Волошех тыми часы, за княжат и панов,

И за самых велможных коронных гетманов 3.

Многіи там рыцери на пляцу зостали,

Сердца поганам против христіан додали.

Ба и в так рочной войнЂ 4 Бог вЂсть як бы было,

Кгды бы Запорозкоє войско не прибыло.

Котороє с коронным войском обок ставши,

Менжне поган разило, / в помоч бога взявши.

Оттоль вЂдаймо, чого / згода доказуєт:

Домы, панства и царства вцале заховуєт!

Дай, боже зъгоду межи / всЂми христіаны,

И звитязство христіанским 5 царом над поганы.

1 Читати: непрьятелей.

2 Читати: непрьятелюм.

3 Автор має на гадці погром польського війська під Цецорою 1620 р.

4 Хотинській.

5 Христьянским.

По цім "Епілокг – смертю пораженого до живых", декламація про неминучість смерті – широко розповсюджена тема, з котрою мали ми нагоду познайомитися в т. IV, дуже близько підходить до неї, місцями впадає в гумористичний тон:

Юж му в тот час не радить / Кгален з пЂкгулками,

АнЂ поможет мудрый / доктор з сыропками,

Юж прожноє лЂкаров всЂх будет стараньє,

Кгды смерть учинить межи гуморы мЂшаньє.

Юж в тот час скрынЂ с талярами,

НЂ шкатулы важныи c портукгалами 1.

1 Золотими.

І нарешті – коротке післяслово автора "До чителника", додане в друку, іншого розміру (7 + 7):

Ласкавый чителнику, / штось тыи вЂршЂ читал,

Прошу, жебысь гетмана / того не запоминал:

Уважаючи єго / ку ойчизнЂ зычливость

И ку церкви Христовой набожную жарливость.

Так тыж автора вЂршов / тых ласкаве споминай,

А в чом погрЂшил, тоє / приятелски покривай.

И єсли то от него / вдячне будеш пріймати,

Теды тя обЂцуєт / чим болшим вчествовати.

Як бачимо, автор дуже рідко де підіймається до того, що справді можна б назвати поезією: де-не-де блищать її промінчики, поза тим це тільки січена, римована проза. Але це загальна хиба тодішньої шкільної піїтики, як я то підносив вище. Серед інших утворів її "Вірші" Саковича належать до кращих з літературного погляду і дуже цінні – з історичного.

За віршами, як я вище зазначив, наступає "Матеріа для учиненія подяковання при погребЂ якого зацного чловека – которои может зажити тот, кто будет подякованє от повинных чинити – мало што придавши албо унявши ведлуг приличности особы змерлои" і такий взірець, як "От гостей зась до потомков позосталых может кто на тот способ мову учинити". Ті ж загальні риторичні місця, підпущені місцями класичними прикладами, як і в вищенавецених віршах. Безсумнівно, вироблення таких шаблонів і укладання за ними різних "орацій" і "декламацій" на задану тему служило в ті часи одним з головних предметів занять "спудеїв" вищого відділу наших "латинських шкіл", як це бачимо пізніш. Книжечка Саковича тому доказом. Часи його ректорства могли бути розквітом цього риторства в Київській школі.

Взірцем для нього було риторство польське. В даному випадку ми в щасливому положенні, – можемо рівняти взірці, давані київському студентству його професором, з тими взірцями, які він давав перед тим школярам польським на підставі того, чого сам навчився в академії Замойській і Краківській. Прошу порівняти оці дві взірцеві промови: "Похоронна мова від гостей до потомків" (з "Problemata", в перекладі):

"Коли чоловік родиться на світ, можна йому придавати всякі епітети урядів, гідностей, наук і ремесел. Себто можемо говорити, хоч би і в далекій можливості, що може він бути ученим, може бути доктором (богословом), капланом, біскупом, а навіть і самим папою. І в світськім стані можна говорити, що буде райцею, бурмістром, жовніром, ротмістром, гетьманом і самим королем. До всіх тих суб’єктів, кажу, може таке віщування прикладатись у формі правдоподібності, про саму тільки смерть не може прикладатися така форма. Бо за дурного вважали б усі, коли б хто-небудь відізвався з таким питанням: чи може чоловік, народившися, померти або – чи може бути смертельним. Не може бути смертельним, а власне єсть смертельний. Скорше його можуть поминути вищезгадані уряди і гідності, але смерть певно не мине. Гарно то висловив поганський чоловік Сенека (полатині і потім переклад): "Перед такою змінністю цього світу нічого нема певнішого над смерть. Вона обертає глину тіла нашого в порох, попіл, можна сказати, в ніщо. Вона не перебирає між паном і мужиком (kmiotkiem), між багатим і убогим, між ученим і простаком. Не лякається ушикованого до бою війська, не стидається біскупської інфули, не вважає на найвищих і наймогутніших королів і монархів, не має милосердя ні до божих слуг, ні до побожних ченців, ні над найменшими дітьми, але всіх гострою косою, прудкою стрілою косить, стріляє і під владу свою підбиває. Не помогла нічого мудрість Соломонові, багатство Крезові, мужність і сила Самсонові, краса Авесаломові (що золоте волосся мав), – навіть і тим еремітам їх побожність нічого не помогла: аніяк не могли спротивитись її силі, повалила всіх і землею накрила. Над самою тільки душею не має вона цього права смертельності, бо, обернувши тіло в порох, душу полишає безсмертною або в радості, або в смутку вічнім. Бо який хто собі візок приготує, живучи на тім світі, таким повезуть його по смерті – куди його вирок божий справить.

Такий закон суворий немилосердний виконала смерть над милим нашим приятелем (або сусідом) славної пам’яті, паном N, розлучивши душу його від тіла, а заразом відлучила його і від жінки, від діток, і від усіх приятелів і родичів, і від усього маєтку. Справді дивне і жалісне відлучення: від усього бути віддаленим і відлученим і йти до таких країв, з котрих ніхто не вертається, де інша земля, інші закони, інші обивателі. Щасливий, тричі щасливий, хто опиниться в землі живих, між приятелями божими! В тім числі дай, Боже, і тому нашому небіжчикові знайтися. Бо і нема сумніву, що він між вибранцями божими може знаходитись – поскільки показував діла (вл. овочі) доброго християнина. Не виходив убогий із його дому з порожніми руками. Не відмовив нещасливому чоловікові своєї розумної поради. Не скаржився слуга за затриману плату. Не випередив його ніхто до служби божої. Не обминав він оком і убогого школярика, що кричить: pauperibus! Не згадую, як часто він столи свої капланами і слугами божими обсаджував. Мовчки промину миле його відвідування шпиталів, уділювання кошту на оздобу дому божого і фундовання школи. Пощо буду афінянина в Афінах 1 вихваляти – нехай то зістане відомим самому Богові..."

1 Хвалити доброго перед такими ж добрими – компліменти присутнім.

А от український взірець з додатків до віршів на похорон Сагайдачного на ту ж тему:

"Милостивыи Панове! Христіанская повинность єсть c плачущими ся плакати: и з веселящыми веселити. И овшем ведлуг мудреца: лепше єсть ити в дом плача, нЂжли в дом веселіа. Зачим и мы ачколвек зычили бы смы собе рачей были в потЂшнейшом а не так в жалосном актЂ служить так змерлому славнои памяти небожчику его мл. п. отцу в. М., яко в. м. нашим мил. паном, – але иж ся так найвышему монарсе Богу подобало, в которого моци єсть живот и смерть. За которого выроком постановлено єсть всЂм родячим ся раз умирати. Который бовЂм єсть чловек, который бы поживши не мЂл узрЂти смерти? А иж такою кондицією вшистки на тот ся свЂт родимо, же часу своєго мусим з него уступити, прото кто назбыт оплакиваєт смерть людскую, штож прошу чинит толко иж оплакиваєт, же ся чловек смертельным народил!

Смерти зась так великая потуга єсть, же праве на вшиток родзай права свои простягаєт, и жаднои речи так твердои, и окрутнои нЂмаш, як смерть. Єсть чим преломиш мармур, єсть чим можеш зъмягчити діамент. Леч нЂчого такого не найдеш, чим бысь могл проломити и зъмягчити смерть. Для тои теды причины терпливе маєт быти зношона, частю, же трудно ся еи ухоронити, частю – же вшистким єсть посполита.

Не хочу тут вспоминати много прикладов людей поганских, которыи вЂрою правдивою, яко мы, освЂчены не бывши, и надЂи о з мертвых встаню и пришлом животЂ не мЂвши, єднак в оплакованью смерти своих пріателей мЂры не преходили, албо мало ся што и фрасовали. Фелямона оного славного вспомнЂм собЂ годный по всЂ вЂки въспомненя голос. Который взявши вЂдомость о смерти сына своєго рекл, вЂдалем жем смертелного был зродил. Периклес гетман афинейскій, не так вымовою, яко мензством умыслу славный, тот в четырех днех пострадавши двох сынов, єднак "неотмЂнною тварю піенкную предмову о речах рицерских до люду учинил. Ляцена, єдна пани спартанская, кгды єй ознаймено, же сын єй на войнЂ забитый, мужеским сердцем отповЂдала: для тогом єго, мовить, зродила, абы был который бы за ойчизну смерть поднял.

Але на штож маю припоминати поганскіи приклади, кгдыж своих домовых христіанских досыть маєм. Надто кгды уважым у себе щастя, до которого умерлыи, честно тут жившій, отходят. Далеко стан житя их лЂпшій над наш быти осудим; з смертю бовЂм вшистки того живота фрасунки и клопоты, закончивают. Якож и тот наш милый пріятель и сусЂд закончил. Которому на отдане тоєи остатнеи послуги (отложивши на сторону всЂ справы и забавы нашЂ) ведлуг повинности нашеи христіанскои мертвого до гробу опровадити и пріязнь нашу пріателскую в заживаню сполного жалю з в. милостями освЂдчити ставили смы ся. Уважаючи єго противко Речи Посполитой заслуги и ку нам вшистким пріателскоє и сусЂдскоє захованьє. Гдыж он не толко своих кровных, повинных, але и обцых пожитку, славы, годности перестерЂгал и радою доброю здоровою, и мудрою, которою от Бога был обдареный, вдов, и сирот в утрапеню их ратовал, и жаден ся на єго радЂ не ошукал 1. Яко зась хвалы божеи был помножителем церквій, монастыров, школ, шпиталюв, албо тыж яких мЂстских и публичных будынков фундатором, свЂдчат о том мЂстца тыи которыи он панским своим коштом фундовал, подавал, украшал (если так есть укажи што колвек c тых) за што вшитко от людей вЂчную похвалу и памятку, а от Бога в небЂ нагороду възмет, учинки бовЂм єго идут за ним и указуют житіа єго. Же он не сам собЂ жил, але часть уроусеня єго, ойчизна собЂ к услугованю брала, часть родичЂ часть пріателЂ, часть убогій, а часть подобно болшую церков божіа, на помноженя хвалы своеи святои обертала. Для тогож слушне таковых смерти жаловати маєм. C которыми так великій податки уступают, и гды бы можнаа реч дорогобы-смы откупили, жебы ся знову к нам могл вернути. Але яком вышше припомнЂл: же вшистки тоею кондыціею на тот свЂт родим ся, же часу своєго мусим з него уступити. Прето трудно з богом и з натурою валчити, и овшем тых умерлых братій повинных; и сусЂдов нашых погрЂбаючи, свою тыж смерть припоминаймо, до неи ся в час христіанско приготовляймо".

1 Буквальне повторення польського взірця: Nie oszukał się, utrapiony człowiek na iego zdrowey radzie.

Твори, викликані відновленням ієрархії (1620 – 2). Вище я висловив гадку, що відновлення православної ієрархії, мабуть, лежало від самого початку в плані активної боротьби за віру і церкву, для котрої зав’язувалося братство. Підпис на його "Уписі" одного з фундаторів, архімандрита "козацького" Терехтимирівського монастиря Єзекіїла Курцевича, що мав служити його найближчим зв’язком з козацьким штабом 1, яскраво характеризує бойові настрої ініціаторів: "видя яко враг и ненавистник спасенія нашого пакостит во благочестіи нашем, и сего ради видих вещ зЂло добру составленія братства во гради Кієви, и того ради всегда єсмь готов c ними пострадати добро и зло, и кровь мою за благочестіє дати, и для того и руку мою подписую" 2.