Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 46 страниц)

Уніати піддержували, що православна ієрархія дуже близько підійшла до тої формули релігійного компромісу, якого домагались уніати, православні готові відмежуватись від кальвінських ухилів патріархату і т. д. Православні ж були вдоволені, що вискочили ціло (більш-менш) з тої уніатської акції, в яку так необережно устряли, і фактично вернулися, хоч ціною різної опортуністичної "тергіверсації", на стару позицію – "нічого без патріархату!", "не переступають старих меж, положених батьками!".

Смотрицький відчув це як фіаско своєї соглашательної роботи. Три місяці по цих своїх розмовах на братській учті у Львові він пише до папи меморіал про способи навернення православних на унію і підчеркує безплідність своїх проб прихилити їх переконаннями. Скільки диспутів урядили уніати за тих тридцять літ, скільки книг видали, але тим упертості й засліплення православних ніяк не переламали. Нема іншої дороги, крім примусу. Compelle intrare, примусь ввійти. Цю гадку, виложену в закінченні сього "Паренезису", висловлює він тепер на адресу папи. Папа мусить звернутися до польського уряду, панів і шляхти з рішучим закликом, щоб вони активно підтримували унію і залишили всякі попускання схизми. Католицькі патрони, пани й шляхта не повинні більше давати парафій у своїх маєтках попам-схизматикам, тільки православним, не повинні терпіти в монастирях свого подавання схизматицьких владиків (як то було з самим Борецьким і ін.). Хто таким чином підтримує схизму в своїх маєтках і бенефіціях свого подавання, тих католицькі духовні нехай не допускають до ніяких сакраментів і т. д.2

1 Supplementum ad historica Russiae monumentae, c. 168-9.

2 Записку цю надрукував Суша в своїй біографії Смотрицького (Saulus et Paulus, нове вид. Мартинова 1864 р., с. 167-189), виїмки у Ліковського, Unia Brzeska, 1896, c. 396. Дата 16 лютого 1630 p.

До писань на тему релігійного замирення Смотрицький уже більше не брався, скільки відомо, агітації на користь унії не продовжував. Але його писання останніх років не втратили свого значення, і за нього релігійну полеміку продовжували інші уніатські й католицькі полемісти. Так, 1630 р. Віленське уніатське братство св. Трійці випустило т. зв. Śniadanie schysmatykom bratskim wileńskim, który się nazywaią S. Ducha – вибірку з єресів, які містяться в виданнях православного братства; 1631 р. у Львові вийшла книжка ієзуїта Томаша Ельзановського, присвячена новому старості подільському Мик. Потоцькому, пізнішому гетьманові – героєві Корсуня й Берестечка: "Niewiara schyzmatików Polskich".

Тим пояснюється, що і в православних кругах продовжувалася полемічна робота на знищення писань Смотрицького, хоч сам він уже свою полеміку припинив.

Поборювали його в різних формах – вульгарно-вуличних і більш літературних і академічних. На двох антиподах цієї полеміки, дуже характеристичних для літературного життя тої доби, я тут хочу спинитись.

Один – це травестована церковна служба, пародія на популярні церковні гімни, так звані тропарі, кондаки, догматики тощо, що залюбки складались школярами-бурсаками на різні теми. Цим разом цікаво те, що маємо пам’ятку, доволі точно датовану, приблизно 1629 – 1630 року, з закраскою громадською: релігійно-політичний памфлет в такій пародійній школярській формі. Жанр, безсумнівно, практикований широко, але зрідка тільки захований для нас часом. Травестія заховалася в рукописному збірнику, зложенім, мабуть, у той час серед документів і літературних творів релігійної боротьби 1620 – 1630 років; тепер він, на жаль, затрачений чи невідомий з свого нинішнього пробутку. Копія цієї служби, очевидно, в самому збірнику була лиха, а при тім і видана не дуже справно 1.

1 Видав його пок. Голубєв у Киев. "Епархиальних ВЂдомостях" 1875 р., ст. 561-7, під. заг. "Памфлет на Мелетія Смотрицкаго" (підписано тільки ініціалом Г.). Пояснив при тім, що взяв він його з рукописного збірника Максимовича, "того самого, звідки М. видав акт вибору П. Могили на митрополію" (так само він цитує цей збірник у своїй книзі П. Могила, І, с. 533). Максимович, видаючи згаданий акт, відозвався про збірник так, що він, видимо, належав якомусь православному другої пол. XVII в., що записував різні документи до справи православної в Польщі (Собр. соч., І, с. 390). Не знати, судив він з письма чи з змісту.

Де той збірник був по смерті Максимовича, Голубєв не пояснив, і я не пригадую собі про нього нічого.

Але як цікавий взірець таких травестій я подаю його в цілому, по можності тільки виправляючи. Груба "сіль" цієї пародії полягає в перекручених церковних виразах: служба "сліпому преполовленому" (зам. святому і преподобному), ослові (зам. отцеві), новопросмердженому (зам. новопрославленому), вонею (зам. унією), Мегментію Смердицькому, архіарію (зам. архієрею), враживому, вонеї (унії) пособникові, котрого православні "просмерджують" (зам. прославляють), щоб він потопився (зам. потішився), і т. д. Але в формі чтенія з синаксарія додана доволі змістовна біографія, яка з довір’ям використовується дослідниками з огляду на свою фактичну вартість, хоч і скарикатуровану місцями; видно, що писала її людина, добре обізнана з життям Смотрицького.

Складалось це, мабуть, доволі скоро по тім, як він по від’їзді з Києва до Дерманя виявив себе вже рішучим уніатом, в кожному разі до відомостей про його смерть (тому на кінці застереження, що він проклятий церквою, коли не покається).

"Тропар и кондак догмат и припЂв, єдиногласник.

СлЂпого и преполовленнаго осла нашего Мегментия Смердицкаго новопресмрдЂвшагося ребелЂзантскою вониєю. ....1. А демонскому житию поревновал еси и своє благочестиє нивочтоже вомЂнил еси, Архиарие враживый, Святого града Іерусалиму достигл єси, и хулник святых мЂстцов непоколЂбимый показался, и не укротимый звЂр мЂсто добраго пастіря обрЂте ся, оригенскими силогизмами и своим высоким суемудрієм обуздал ся еси. Церкви божоє разоритель быти тщиши ся, муки вЂчное желая сподобити ся, Арію тезоименитному дЂлом и словом уподоби ся.

Отцу своєму сатанЂ во всем волю свою исполнил еси.

1 Початок, видимо, пропущений; заголовок: Первая пЂснь (въродЂ тропаря), походить, очевидно, від Голубєва; далі я пропускаю такі неясні заголовки.

ТЂмже, осле наш богомерзкій, Мегментие Смердицкій, молим Христа Бога от твоея прелести спастися душам нашим.

НЂ вам, нЂ нам, возми єго... собЂ!...

Єгда православный архиєрей на умовеніи благочестия просвЂщахуся, тогда Мегментиє злочестивый тщаславієм помраче ся. И тебе, кафолическую церковь, лукавым церквам уподобляєт! Виждь имЂнієв любителя, иже сих ради неистоство стяжавше и отчаянію вдавше ся. БЂжи несытыя души, иже матере своей восточной церкви таковая вмЂнившаго! О всеблагій Господы, слава тебЂ!

Самогласно: СЂдинами честными украшаєм, а сребролюбієм помрачаєм, в науки изобилствуеши, вонитской богохульной ереси послЂдствуеши, славу и богатство возлюбил еси, со богачем, а не со Лазарем жити изволил еси, о преполовленне осле наш, Мегментие Смердицкій, потопи ся прилЂжно, де твоими попалами и мы тебе попалим!

ПрипЂв тому ж ослу нашему Мегментию Смердицкому: ПрійдЂте вси согласно, просмердим Мегментия Смердицкаго, лече-лече (!) вонЂи пособника.

Престрога до отца с. папежа Римского: о великій пастыру великаго престола римскаго, рци ти кого непщуеши имЂти себЂ достовернаго Мегметия Смердицкаго, яко нЂкгды Лютера богохульнаго, или Януша Калвина, упившаго ся безбожия вином не от истиннаго плода лознаго, но от своєго разума суемернаго? НевЂрь невЂрь, таковаго отступника стяжеши себЂ хулника.

Томуж АпостатЂ в мЂсто похвалы безчестіє: кривило вЂры и образ смятенія, апостати учителя, яви тя стаду Христову сатана, яже ест истинны. Сего ради стяжал єси высокомудрость книжну и имЂнієм обнаженная: апостато, догматохулниче святыя Христовыя Церкве, Максиме нечестиве, от обЂщавшаго ся с нами быти Христа Господа надежду крЂпку имамы разорити ся прелести твоей и спасти ся душам нашим.

БЂлой Россіи беззаконниче, святителя тя быти церковь Христова провозгласи, яко(да) исполняся 1 Христово Євангеліє, душу свою за люди свои положити.

1 Друк. исполнися.

Ты же мучителским образом неповинных всяческими виды прилежиши смерти предати. Сего ради проклят єси, яко великій наветник, отметник Божия благодати.

Возблагодарим ныне Христу Богу пЂснми, яко бЂлорусскими людем не попусти от лжеучителя прелщенным быти. Соблазны бо его вездЂ ощутиша ся, сей бо яви ся вес нечист и растлЂнен душею, Христовой приносити жертвы непорочныя нЂси достоин, занеже сана святителскаго обнажен, сквернен єси душею и тЂлом. ТебЂ сия злочестивый Максиме восписую ся, яко листци и Церкви истинному супостатови и сея навЂтникови и великому отмЂтникови Божия благодати.

(Синаксар): во время княженія во своей ему отчинЂ благочестиваго, а приснопоминаємаго блаженныя памяти князя Константина Острозкаго, воеводы Кіевскаго, в первЂйшем и нарочитшем его градЂ ОстрозЂ, в земли волынской, Руси Полуденныя, при державном государи великом короли полском и великом князЂ литовском ЖигимонтЂ третьєм, внегда єресь арианска возникшая многия от православных вреждаше, тогдаже з отступленієм нЂкиіх пастырей и новоявлшеюся єресию, нарицаємою латински униею, церкви и здЂшней Російстей благословенія, послушанія, исповЂдания святыя непорочныя вЂры церкве апостольской соборной восточныя сущу, велиє святеніє бысть, якоже и до нынЂ грЂх ради наших попущеніем Божіим, єгоже судбы бездни многа, єще не престает до времене, єгоже Господь вЂсть. Быст в та времена во ОстрозЂ муж именем Герасим, сын Данилов, Подолянник, з Смотрески, благочестивая мурдствуя, и многу помощу и утЂху вЂрным противу єретиков и отступников писанми своими подая, самому Князю знаєм и любим. Сей имяше сына именем Мексентія или Максима (сице бо сам нарицаше ся) во благочестіи и наказаній книжном и граматичном славенски, гречески и латински воспитанна, иже и града Вилна достиг в тамошной Академій Єзуитской латинскую философію учися навершал. По случаюже со нЂкоими во странЂ БЂлоростей дойне Болкограда ко благочестивому князю Богдану Ивановичу Соломирецкому, от негоже педагогию над юным сыном его також именем Богдан приемлет и по нЂкоем времени отсылается c ним вящшего ради и глубочайшаго ученія академичнаго во страны НЂмецкие. И по нЂвеликих лЂтех возвратися co князем юным паки в Болкоград к матери его, вдо†уже сущей КнягинЂ Соломирецкой ЄвЂ КорсаковнЂ, велицей благочестія ревнительницЂ, у нея же предреченный Максим во велицей чести бысть, и во мнозЂ ради благочестия послушаше єго во сладост(ь). Он же тамо много поборая по благочестивой вЂрЂ писаніями всею здЂшнею церковию знаєм и чтим бЂ, но обаче зазорен быша постов ради пристрастия, паче же сластолюбия... и возношения. Єгда же ту страсть єму православныи омерзиша, о постЂ утвердиша, и... любоначалства, – его же ради по совЂту униатскому на епископію холмскую желающе, исхитиша, бываєт в монастыри братском виленском черноризцем, в нем же чину проименовася Мелетий.

В таже времена по велицей благости божіей за пришествіем во град Кієв святЂйшаго патриарха Іерусалимскаго Кир Феофана воздвизаше ся іерархия благочестивая, в нейже между иншими и сей Мелетій зовемый Смотрицкій, на архиепископию Полоцкую поставляется. Єму же возвратившую ся з Кіева до Вилна обрЂтаєт архимандрита своєго, блаженныя памяти Леонтия, уже ко Господу отшедша, и бываєт в него мЂсто во братст†виленском архимандрит, во велицей сый чести, службу совершая по чину архіерейску. Общаго же врага навЂтом иже всегда добру противит ся, сей Мелетій, єще и потоки благочестія яко Ориген испусти. Не стерпЂ гоненія и сущу ему в Кієв и монастыри Межигорском уязвлен стрЂлою унЂятской... и яд свой хотя на многія лица изліяти тамо сокровеннЂ ухишряще, и аки благочести†извЂтом утвержденія православныя вЂры, дойде Константинополя и Ієрусалима и бысть у патріархов. И сбыст ся c ним, якоже со Іюдою предателем повнегда бо прияти єму тЂло Господнє, внійде в онь сатана. Такожде и сей-повнегда быти єму на мЂстех святых, отверже ся быти сын церкви Восточныя, яже єго святою купелью породи, и начат составляти яда исполненную книжицу, Апологію сію нарицая. Егоже ощутивше Кіево-печерскіє отцы, соборнЂ отчасти обличиша, но не до конца.

По сих же сущу ему при погребеніи тЂла преставлшіяся о ХристЂ выше реченныя КнягинЂ Соломирецкия в БолкоградЂ, и тамо ощущаху єго нЂцыи от отец, яко неблагочестивЂ, но не возмогоша я†его обличити, занеже у всЂх во велицей чести бЂ, дондеже вторицею на соборЂ в Кієв явственнЂ его обличиша. Он же єще и прощенія просив 1, но не истиннЂ отрицаяся писанія своего сирЂчь Апологіи, юже во церкви на амвонЂ терзаше, паляше и оплеваше и проклинаше, собор же прощенію его сподобляєт.

1 Друк. просих.

Прежде же того собора сей рекомый Мелетій хотя средство свое и родство возвысити, не довляяся братиею, други, благодЂтелми и всею церковию, паче же и Єпархиею своєю еже на потребу сирЂчь хлЂба и риз, но помощию и ходатайством униатским, c ним же он на соблазнь вЂрный согласи ся, достигаєт благочестиваго монастыря Дерманя. И оттуду, егда бЂ на соборЂ, паки тамо возвратив ся, явственно отречеся благочестивих патриарх и прієм єресь униатскую, сана святительскаго обнажи ся, благост божію себЂ от церкви Христовой Духом святым дарованную преобидил, и отшедшу от него Духу святому єлико быст, отцу его СатанЂ, обрЂте єго себЂ сосуда избранна, якоже второго Оригена или неистоваго Арія хулника и отметника. Єго же стопам в повиновеніи лестном весма приклони ся и отезею злохитрія и беззаконія шествова, послЂди же ниспаде ся, ничтоже бо во писанних своих церкви святой соборной восточной апостолской в исповЂданіи православныя вЂры в догматЂх и пра†остави цЂло. Ho вся елико унЂяты мудрствуют хваляле и паче онЂх силогизмами Оригенскими услаждаїпе, православных злословяше, но и до сего ста. Нехотящих сих пріймати мученіем и смертію предаше, и на сіє истово их же вЂсть поощряше, да и не хотяще нуждею ереси его общенци єго будут.

Сего ради от всея церкви яко апостата и от своих овец яко волк оставлен и отриновен и в конец проклятіє наслЂдова. Єго же част – аще не покаєтся – со Іюдою предателєм и злочестивым Арієм и протчим єретики, благочестію сопротивляючимися. Нас же, Христе истинный Боже наш, утверди в православной вЂрЂ. Церков свою невредиму соблюди и от всякого избави зла. Молитвами пречистыя и преблагословенныя твоея матери присно ДЂвы Марій и всЂх святых. Аминь".

Другий твір, найбільш академічний з цілої цієї полеміки, – досить загадкового походження. Автор закритий в друку псевдонімом Геласія Діпліца, праця вийшла без позначення місця, з датою 1631 року, під заголовком "Антапології", з присвятою Петрові Могилі 1. Старий історик бібліограф антитринітарських писань Хр. Занд записав у своїй "Бібліотеці Антитринітаріїв", що під цим псевдонімом виступав ректор антитринітарської школи в Киселині на Волині Євстафій Гізель, учений геленіст, що надрукував також в 1626 р. грецький переклад голосного містичного трактату "Про наслідування Христові" т. зв. Томи Кемпійського 2. Не знаю, хто перший виправив цього Гізеля на "Киселя", але в польських бібліографів XIX в. з рук до рук пішло як певне, що автором "Антапології" був" Євстафій Кисіль, ректор антитринітарської школи в Киселині", і кінець кінцем цей "Кисіль" загніздився також і в українській літературі 3.

1 Примірник той, що я мав, був без титулу, і я не міг його ніде добути; Естрайхер цитує книжку так (т. XIX, с. 265): Antopologia Apologiey, która do przezacnego Narodu Ruskiego przewielebny oyciec Meletiusz Smotrzyski, rzeczony Archiepiskop Polocki etc. napisał, zniesienie, uczynione i zawarte w pięci księgach przez Gellaziusza Diplica w r. 1631.

2 Bibliotheca anti-trinitariorum... Christophori Chr. Sandii. Freistadii, 1684, стор. 143. Eustrachius Giselius, Roxolanus, scholae Kisselinensis Rector. Liber Thomae a Kempis de imitatione Christi, in Craecum idioma translatus. Francofurti ad Viadrum a. 1626.

Antapologia, sive Refutatio Apologiae quam ad nationem Ruthenicam fecit Meletius Smotriski dictus Archiepiscopus Polocensis, sub nomine Gelasii Diplici edita. a. 1631.

Згадує Гізеля також Historia reformationis Polonicae... authore Stanislao Lubieniecio, Freistadii, 1685, стор. 277. Ex Kiseliensis quidem schola ex ruinis Scholae Racovianoe insigniter sub Rectoribus Eustachio Giselo... creverat.

3 Вішнєвський у своїй "Історії польської літератури", т. VI, 1844, в ряді "гелєністів польських" записує "Гізеля Евстахія", поляка, дворянина, воєводи белзького, потім ректора школи в Киселині, соцініанина, – писав вірші грецькі, крім розпорошених по різних виданнях, його вірш грецький на смерть Потоцького, старости товмацького, виданий в Битома (с.187). А в т. VIII (1854), в бібліографії полемічної літератури: "Виступив проти Смотрицького ще Остафій Кисіль, дідич Киселина на Волині, назверх дизуніт, в душі аріанин" – і тут покликання на сказане попереднє про нього, що цей Кисіль криється під іменем Гізеля, "знавця грецької мови" (с.338). Ідучи за ним, м. Макарій називає "Антапологію" твором "Євстафія Киселя" (XI, с. 363).

Ор. Ів. Левицький у своїм "Соцініанстві" ("К. Ст.", 1882, IV, с. 205), цитуючи Занда і Любенєцького, теж говорить про "Євстафія Киселя, волинського шляхтича", що був першим ректором киселинської школи, відкритої коло 1614 р., і довгий час займав цю посаду, під псевдонімом Діпліца видав "Антапологію", і зауважує: "Цей факт краще, ніж інше, характеризує тодішні відносини між православними і соцініанами" (Повторено в "Архив", 1, VI, с. 143, 1883).

Акад. Харлампович у своїх "Школах" теж прийняв поправку "Giseliusa" на Киселя, одначе висловив ряд сумнівів про те, що під псевдонімом Діпліца міг укриватись соцініанин – киселинський ректор (с.165).

Але гіпотеза ця тримається далі, і, напр., Естрейхер у своїй бібліографії (серія III, т. VIII, 1903, с. 62) називає автора "Антапології": Kisiel Ostafi (Kiselius Eustach).

Акад. Возняк в своїй "Історії укр. літератури" (II, 271-2, 367) називає "Антапологію" просто твором Остапа Киселя. Так називаю його і я в "Історії України".

Але для такої заміни Гізеля Киселем властиво нема ніякої підстави, і, хотячи приймати серйозно вказівку Занда, треба рахувати "Антапологію" твором Евстафія Гізеля. Якого такого? Розуміється, гадка звертається на єдиного Гізеля, звісного на нашій Україні, – славного печерського архімандрита другої половини XVII в., видавця "Синопсису" і т. ін. Його біографія до 1640-х років настільки невідома, що дає місце найбільш фантастичним здогадам. Він євангелік з Пруссії. Коли, де і як з’явився на Україні, не звісно. Що перешкоджає прийняти, що він прийшов в 1620-х роках як учитель якоїсь євангелицької школи, був дійсно "ректором" школи в Киселині, потім зв’язався з православними, дістав доручення lege artis розписати "Апологію", як тридцять літ тому Христофор Філалет дістав замовлення на Скаргу, але не зістався наємником, як той, але ввійшов до київського гурту, став учителем Київської братської школи, пройшов крок за кроком усі класи її , з р. 1645 став ректором і т. д.

Але можливо й таке, що з Євстафієм Гізелем, киселинським ректором, антитринітарські бібліографи змішали Іннокентія Гізеля, що був автором "Антапології", а не був ректором у Киселині, тільки його свояком, братом, чи що, перейшов з Пруссії на Україну в зв’язку з переселенням Євстафія Гізеля киселинського, але був окремою від нього особою. В кожному разі, повторюю, приймаючи Зандову вказівку за серйозне джерело, нема чого йти за цією гіпотезою про якогось нікому не звісного Євстафія Киселя, а треба триматися "Гізеля". Можна на цій підставі вважати автором "Антапології" Іннокентія Гізеля, але тільки гіпотетично 1.

1 Не знати звідки з’явилася звістка "Словаря писателей духов. чина", що Євстафій Гізель і Георгій Смотрицький – родичі М. Смотрицького – були послані ним для продовження своєї науки в "славную тогда Лютеранскую гимназію, бывшую в Силезской Вифаніи" (вид. 1827 р., II, с. 46). Ак. Студинський, розбираючи цю звістку, висловив був здогад, що під цим може лежати факт, що Євст. Гізель, котрого він ототожнює з Іннокентієм, міг відразу приїхати з-за кордону на Україну з рекомендацією до Смотрицького за його старими зв’язками з закордонними євангеліками, і в перших роках свого пробутку на Україні, перед одвертим переходом Смотрицького на унію, стояв під його протекцією (Копітар і Зубрицький. "Записки" львівські, т. 125, 1918, с. 125). Здогад вповні можливий.

Як курйоз згадаю, що Ліковський у своїй "Брестській Унії", помішавши "Антапологію" з "Антидотом", записав "єретика Гізеля" автором "Антидоту", тільки підписаного іменем Мужилівського (вид. 1896, с. 387).

Такий клубок непорозумінь сплівся коло того авторства.

Сам автор "Антапології" в своїй книзі про себе не сказав майже нічого. В присвяті, підписаній останнім днем місяця березня р.1631 без позначення місця, він каже, що по виході "Апології", скоро тільки дістав її до рук, загорівся він бажанням дати її оцінку, особливо тому, що вона зверталась до всіх людей, духовних і світських, народу руського, бо до того народу й він, автор, признається. Та прочитавши в "Антидоті", що до відповіді на "Апологію" і "Консидерації" забралося й так кілька авторів, він відступив від цього заміру "з серцем, порожнім від якої-небудь зависті", і став терпеливо чекати тих обіщаних відповідей. Так як ми знаємо, минув і один рік, і другий, а тих ґрунтовніших розборів "Апології", заповіджених Мужилівським у його нашвидку складеній відповіді, як не було, так не було. Тоді якийсь високий покровитель автора, котрого він не хоче назвати по імені, став наставати на автора, щоб він опублікував свою критику, і автор рішив сповнити його бажання, заробляючи його ласку, і приложив усе старання, щоб знищити ("звести") "Апологію", а разом з нею також і "Розправу" ("Екзетезис") – в чім вона могла ослабити (своїми додатковими аргументами) його критику "Апології". Присвятити ж цю свою працю він рішив Могилі, мотивуючи це передусім таким цікавим міркуванням – мабуть, тільки наївним, хоч могло б бути прийнято за тонку і злобну іронію:

"Насамперед, аби в. м., найвелебніший архімандрите, не тільки якого-небудь смутку або якоїсь тривоги не припускав до свого зацного серця за те, що ти відступив від справи, списаної в "Апології", не сподобавши її собі, хоч перед тим її похваляв, коли тільки приймати за річ певну те, що автор "Апології" не завагався висловити на с. 23, але аби м. в. в тій святій правді, котрої тепер гарячим і сталим визнавцем себе показувати зволиш 1, мав підставу дедалі все більше укріплятись, утверждатись, збагачуватись і іншим бути побожною побудкою до її приймання.

1 Тут і далі розбивка скрізь моя.

По-друге, аби в.м. признав і переконався в мені як в оборонці тої святої правди, котрої я добиваюсь. Коли ж я схибив у чім-небудь від тої правди, аби ваша панська велебність своєю поважною і розважною оцінкою справила мене до неї. Вчинити це для вашої м. не задасть великих труднощів. Бо як до мене дійшла відомість, маєш ти часто при собі присутніх теологів: велебного в Бозі отця Йосифа Бобриковича, примаса Віленського братського монастиря св. Духа; Тарасія Земку, ігумена київського Богоявленського монастиря; Ісайю Филиповича, єромонаха і професора філології, і Андрія Мужилівського, протопопа князівства Слуцького й Копильського. З ним вел. вашій річ легка про це порозумітись і обміркувати, а я їх тільки з поважання тут називаю".

Ситуація, в котрій це писалось, піддає деякі гадки і здогади. 2(12) березня помер митрополит Ійов. Перспектива його близької смерті мусила встати перед київськими церковними кругами заздалегідь. Кандидатом ієрархічної верхівки на його місце був, очевидно, Могила 1, котрого десь коло Нового року м. Ійов виправив з широкими ієрархічними уповноваженнями як свого представника на велике західноукраїнське свято – посвячення нової Братської церкви у Львові. В зв’язку з цією кандидатурою для реабілітації Могили з пороблених ним зигзагів в уніонній справі, потім як став цілком явний її провал (особливо по невдалій війні з козаками 1630 р.), могло бути дане чи прихильниками Могили, чи ним таки самим персонально – це замовлення на останній вистріл на акцію Смотрицького: на видання "Антапології". Кошти на видання давав Могила – не дуже голосно, щоб не зіпсувати собі ситуації в урядових і католицько-клерикальних кругах, що підтримували його кандидатуру на митрополію. Тому книга була тільки присвячена Могилі, нібито з ініціативи автора, без усякого мішання Могили до цього видання. Тому не дано ніяких конкретніших вказівок на Печерську Лавру ні на Могилин гурток, крім вищенаведених виразів загального пієтизму. Не показане місце друку 2 ні місце написання.

1 Про це буде ще мова далі, при Могилі. Про ситуацію див. "Історію України", VIII, с. 129 і далі.

2 Так само й на книзі Мужилівського. Студії над тодішньою графікою могли б розв’язати питання, чи не вийшли обидві книги з Лаврської друкарні. Голубєв уважає першим польським друком Лаври Mnemosyne 1633 p. O начале книгопечатания в Києве, "К. Стар.", 1882, VI, с. 400, цю гадку підтримує і Тітов: Мат. для історії книжної справи, с. 524. Але справа вимагає провірки. Але для своїх воно було представлене ділом Могили – актом його рішучого відмежування себе від уніонної акції і покаянням з колишнього солідаризування з нею.

Такі мої здогади. Для офіціальних кругів справу представлено як самочинне діло якогось скромного і невідповідального аспіранта православної теології.

Автор згадує про свою "кімнатку" ("іздебку"), в котрій учиться, представляючи себе таким чином, мабуть, не студентом, "учеником", як розуміє це ак. Харлампович (це було б компрометацією справи, щоб за таке відповідальне діло брався ученик!), а скромним адептом науки, який ще не дійшов досконалої ученості. Перепрошує читачів, що за недостачею відповідного підручного апарату не може проти автора "Апології" розгорнути повної аргументації від учителів церкви, так як того вимагає в своїй книзі Смотрицький: щоб його тези збивано від Св. Письма і учителів церкви. Ставлячи своїм головним завданням оборону руських богословів, очернених книгою Смотрицького, автор "Антапології" мусить налягати головно на Св. Письмо за недостачею під рукою писань святоотецьких:

"Найбільше того противника руської церкви не уніятської буду поконувати Св. Письмом, не поборюючи наукою святих учителів. Нехай читач милостивий і побожний за це мене не ганить, маючи на увазі, що св. учителі не мали заміру нічого ні писати, ні говорити против божих писань. Тим більше, що я тих писань учителів церкви й не маю – окрім деяких писань одного-другого учителя церкви, і то толковані язиком слов’янським: мабуть, міг би одержати на той час писання св. учителів від їх м-ті братчиків віленських, коли б той же автор "Апології", користаючись їх добром, не затримав у себе тих книг, як і інших речей їхніх. Чув я, що й протестацію за це на нього вчинено в Луцьку. Не вважаю потрібним поминути тут, що декотрі чули від одного знаменитого в руськім народі мужа знаменито сказане. А саме, що авторові "Апології" 1 належало перше обтрусити свої руки від чужих речей, коли хотів з якоюсь пристойністю написати власною рукою ті свої слова на кінці свого "Напоминання до Народу Руського": "Я, виходячи з дому вашого, обтрушу порох з ніг моїх на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого" 2. Бо коли, – каже, – велів Христос своїм ученикам і апостолам порох з ніг своїх обтрушувати, поготів не велів чужих речей загортати ані затримувати в себе проти справедливості, як то чинить автор "Апології".

1 "Апологуючому" – так зве Смотрицького автор "Антапології".

2 Цею апостольською погрозою кінчив Смотрицький свій "Паренезис" або "Напоминання", с. 61.

Іншим разом він вибачається, що не має певної збірки канонів і соборних постанов (340), або що мусить цитувати руське видання "Апокризису" (досить відмінне від основного, польського тексту, що він береться боронити – 289).

Це, власне, признання недостатності своїх засобів, розуміється, мало відповідає досить претенціозним замірам автора: безостанку збити обвинувачення Смотрицького, остаточно розв’язати поставлені ним тези, розвіяти останні сумніви щодо правовірності православної теології. Воно становить сумнівний контраст до силкувань автора бути точним, ґрунтовним, нічого не пропустити в противника: ні слова, ні коми, все збити, всьому протиставити непереборний аргумент. Свідомість убогості свого теологічного апарату явно обезсилює його аргументацію так само, як і Мужилівського. Ану ж десь у тих писаннях св. отців, майже неприступних, в тих канонах і постановах, котрих не можна дістати, знайдеться якась заковика, на якій зачепиться й розірветься все плетіння схоластичної діалектики, котрою приходиться одному й другому надолужувати цю недостачу "писань"?

Автор поділив свою працю на п’ять частин. Перша (с.1 – 115) присвячена автобіографічній частині "Апології": її мотивуванням, поясненням Смотрицького, як він прийшов на своє уніонне становище, і под. Чотири дальші частини відповідають критиці чотирьох православних богословів: Зизанія, Філалета, Ортолога й Клірика, переведеній в "Апології" . Кожну з цих частин автор поділяє на кілька розділів (од чотирьох до семи), кожний розділ на кільканадцять або й двадцять-кілька глав. В кожній такій главі він звичайно бере якусь фразу "Апології", наводить її текстуально, дає їй відправу, дає при тім відповідь і на пізніші писання Смотрицького, особливо його "Розправу" ("Екзетезис"), коли він там що-небудь важливе, на погляд автора, до справи докинув, полемізуючи з Мужилівським, котрого бере в оборону автор "Антапології". Часто при кінці такої глави робить ще підсумок: автор констатує, що Смотрицький не має рації в своїй тезі. При кінці кожної книги подається реєстр "блудів Апологіюючого", допущених ним на таких і таких-то сторінках "Апології", розібраних у цій книзі "Антапології"; в кожному такому реєстрі показано таких "блудів" кільканадцять і до двадцяти – тридцятикілька, з докладним поданням сторінок. Таким способом перейдено весь текст "Апології", слово за словом, сторінку за сторінкою, незвичайно педантично і смертельно солідно. Бути солідним – вичерпуючим – неприступним для закидів Смотрицького, що у православних все нашвидку і тимчасово, – очевидно, це ідеал автора.

Але з одної сторони, як я вже сказав, це підтинається тим власним признанням недостатності теологічного апарату. З цього погляду, коли порівняти з старою "Книжицею" Василя або новішою "Палінодією", – велика різниця. Ті автори чули себе "на висоті". Мало вони знали чи багато – вони вважали, що знають досить, і те, чого вони не знають і не мають під рукою, не має значення для питання і не може змінити їх висновків. У автора "Антапології" (так само, як і в Мужилівського!) цього нема; в волюмінозній праці Гізеля, що наближається розмірами до "Палінодії" (коло 900 тис. знаків проти приблизно 1200 тис. "Палінодії"), все-таки відчувається учень, що пише на задану тему на підставі обмеженого кругу (джерел) чи літератури, в свідомості того, що все сказане має вартість "постільки-поскільки". Аж дивно подумати, що на видання її знайшлися кошти, коли "Палінодія" зіставалась у рукописі.