355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія української літератури. Том 6 » Текст книги (страница 37)
Історія української літератури. Том 6
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 03:27

Текст книги "Історія української літератури. Том 6"


Автор книги: Михайло Грушевський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 46 страниц)

И паки: от коль добры домове твои Іакова, й куща твоя Іилю!

Прими аки миро изліанное, благоуханія исполненноє, имже душы святых всегда благія воня наполняются.

Пріймы аки кадило благопріятноє, имже возбужденны душы грядут спЂшно в слЂд жениха Христа, в воню благоуханія его, аки звЂріе за рысем в пустыни, насладити ся воня єго.

Пріми аки Господь дары Авелевы, аки жертвы Ноєвы, аки мирная Самоиловы.

Аще кто вопросит, к чесому сіе дело составленно єст, само собою извЂстит, аще кто єго проникнет й всегда оупотребляти будет.

ИзвЂстит, яко поставит єго пред Господем, якоже пречистая сына своего первенца: (понеже й дЂло сіє єсть первенец в типографіи).

ИзвЂстит, понеже "Алфавит" имя имат, гдЂ живет альфа и омега, и начаток и конец, первый и останній.

ИзвЂстит, яко сладость єго сладчайша єсть паче меда й сота, нектара же й ангельскія амвросіи.

ИзвЂстит, яко отверзаєт врата небесного царствія, яко сопричтет єго ангельскому благочинному ликостоянію, й всЂх святых небесных ієрархій, собором.

В тому извЂстит й наставит єго на всякое дЂло благоє.

Вопроси златокузнец нЂкій, єдинаго премудра, како бы дЂло єго, от злата содЂланное, благопріятно в людех й скоро продано было. ОтвЂща: аще изряднЂ содЂлано, и прямою цЂною продавати ся будет.

Сіє дЂло, аще й не от злата произведенно й содЂлано єст; обаче искусна й свята мужа, хитростію й словес, от божественных писаній соплетеніем, истканно сооружено єст. Предает же ся – не продаеть, не цЂною коєю, но смиренія мЂрилом, главы же и колЂн преклоненієм; найпачеже благословенія нашего пастырскаго желанієм, й доброхотным воспріятієм.

Прійми оубо сію книжицу от мене, пастыру, й паки молю, прійми аки от Варлаама святаго, патрон твой святый Іоасаф, древле пріят многоцЂнный камень Христа.

Мене же, дерзнувшаго принести, в любви, благословеніи, й милости своей отческой – патырской, всегда сохраняй.

Смиренный ієромонах Иліа економ печерскій" 1.

Так цей обшарпаний рукопис, що в довгих блуканнях по руках, мабуть, утратив і своє ім’я, і ім’я автора, попав до друку. Очевидно, сильно сподобався і в Печерськім монастирі, й поза ним. Через три роки випущено з Печерської друкарні друге видання його, присвячене київському губернаторові Дм. М. Голіцину, високому протекторові Лаври. В 1717 і 1719 роках видрукувала цю книжечку Петербурзька Лавра. Пізніше друкували її в Києві, Чернігові, Москві, Петербурзі – за показчиками Ундольського до кінця XVIII в. відомо ще 10 видань 2, але не думаю, щоб це був повний реєстр (можливо, одначе, що помилково показані паралельні видання київські і чернігівські тих самих років).

1 Алфавит духовный в ползу іноком и мірским богоугоднЂ жити хотящим написаний. НынЂ же в стой великой чудотвор. ЛаврЂ Печерской Кієвской благословенієм преосвященного собора, тщанієм братіи, накладом же честного ієромонаха Иліи економа печерского, между архимандрією, первЂе типом изданный. Року от Рожд. Х-ва 1710, фев. 2.

2 В Києві 1741, в Києві і Чернігові 1747, в Чернігові 1751, в Києві 1755, в Києві і Чернігові 1761, в Києві 1766, в Петербурзі 1782, в Москві 1799.

Пильно передруковували її потім і в XIX в. – в цілості і окремими главами; безсумнівно, це найпопулярніша книжка, яку дав київський осередок XVII віку! Але автор лишався незнаним, невважаючи, що по різних бібліотеках переховувалися копії з його іменем. Більше того, ігноруючи справжнього автора, його писання стали вважатися твором Дмитра Тупталенка Ростовського як найбільш популярного, симпатичного і плідного київського автора. Не знаю, хто перший пустив цю качку, але, почавши від видання 1805 року, "Алфавіт" включено до творів Дмитра, і так прийнялась ця гадка, що сам Євгеній Болховітінов, найбільший знавець київських церковних старинностей й признаний авторитет у цих питаннях, знаючи рукописи з іменем Копинського і зарахувавши "Алфавіт" до його творів у своєму "Словарі письменників", одночасно в тім же словарі вичислив "Алфавіт" і "Ліствицю" також і між творами Дмитра. Баламутство нарешті було начебто вияснено в монографії про Дмитра, випущеній Московською духовною академією 1849 року 1: там було наведено вищезацитований заголовок "Ліствиці" з рукописи Синодальної бібліотеки, вказано, що рукопис належав самому Дмитру, має його власноручні помітки і списаний його рукою оглав і, очевидно, в нього самого не знаходив заперечення як твір Копинського 2. Невважаючи за це, переконання про авторство Дмитра ще довго трималось по інерції 3,

1 "Св. Димитрій митрополит ростовскій". Москва, 1849. За академічною традицією, наведеною пок. Шляпкіним в його монографії про Дмитра (передмова, ст. IX), ця стара монографія була зложена професором академії Горським з двох студентських праць на цю тему – Нечаєва і Барського і випущена анонімно.

2 Що це твір першої третини XVII в., підтвердженням може служити й те, що деякі розділи "Ліствиці" знайшлися в збірці "Тропик" 1634 р., писані одною рукою з рештою збірника – "Описание рукоп. Синод, библ.", ч. 238.

3 Напр., у покажчику Каратаєва (Хронолог, роспись славянских книг, 1861) "Алфавіт" вид. 1710, 1713, 1717, 1719 – всі позначені як "соч. св. Димитрія митрополита Ростовскаго", хоч на книгах цього й нема. Це баламутство змусило Нестора київських істориків В. І. Щербину написати спеціальну статтю, щоб нагадати про авторство Копинського; вона вийшла в "Наук. збірнику" за 1930 р.

і, мабуть, для пояснення і деякого оправдання цеї помилки з’явилось твердження, що Дмитро переклав писання Ісайї на слов’янську мову (так пояснював це Філарет Гумілевський, арх. Леонід 1, і це ж пояснення повторив недавно М. Возняк2). Але ні один з біографів Дмитра не признає за ним такої праці перекладчика, а порівняння першого видання 1710 р. з рукописними копіями XVII віку показує, що при виданні справлено було тільки правопис, а мова лишилась та сама.

Головний твір збірки – "ЛЂствица Духовная", що становить чотири п’ятих (159 з 197 малих карточок друкованої книжки); супроти неї все інше – невеличкі додатки, "Алфавит Духовный" в тім числі; на гадку автора, він мав служити читачеві вступом до "Ліствиці", хоч, мабуть, задуманий був незалежно від неї 3.

Взірцем для "Ліствиці" послужив Копинському, очевидно, славнозвісний аскетичний твір того ж імені Івана Синайського "Ліствиця Райська", здавна високо шанована в Печерському монастирі 4.

1 Обзор русской духовной литературы, с. 258, описание рукоп. Уварова, с. 516.

2 "Історія укр.літератури", II, с. 177.

3 Не можна говорити, як Голубєв (II, с. 10), що, мовляв, помиляються ті, що говорять про "Алфавіт" і "Ліствицю" як два окремі твори, бо це один і той сам твір. Це таки два окремі писання, але правда, що, говорячи про "Алфавіт", часто розуміють якраз "Ліствицю", тому що, видаючи збірку Копинського "Алфавітом", названо її цілу, а заголовка "Ліствиці" в цих друкованих виданнях зовсім нема, видко, його й не було в рукопису, з котрого видавав збірку ієромонах Ілля. Без того і в передмові нелегко було розібрати, що говориться про "Алфавіт" як вступну статтю, а що про саму "Ліствицю", позбавлену особливо назви і титулу.

4 Див. у II т. цеї праці, с. 33, і в III, с. 131.

На взір його Ісайя поділив свій провідник християнської мудрості на 33 "главиці" – стільки, скільки було літ життя Христа на землі ("Ліствиця" Іванова мала 30 розділів). Ці 33 глави мали б означати "степені драбини" (ліствиці), котрою християнин підіймається в своїм моральнім уліпшенню. Але ідея морального постепенного підіймання не відчута і не переведена автором. Він починає з дуже високих тонів, але не витримує цього високого рівня і спускається в сферу практичних моральних поучень, доволі плутаних і банальних, в котрих ніякого морального степенування доглянути не можна.

Завдання своїй книзі на початку уставляє він таке, що вона має бути провідником мудрості, від котрої залежить побожність і моральність (старий сократичний принцип). Адам відбіг свого первісного блаженного стану – "відомість Бога" через "безуміє и всЂх вещей неразсмотрЂніє", Адамові потомки не можуть вернутися до Бога іншою дорогою, як тільки "через розуміння і пізнання всіх речей".

"О еже первЂйшая вина бысть Адамьлю паденію нерозуміє і всеконечное себе непознаніе.

Мнози, мнози и различны предлагают Адамьлю паденію вины: єдини безвЂріє, друзии же – преслушаніє, тратии же – гординю и сластолюбиє, иный же – ины различны вины. Мы же, ни єдину от сих: первЂйшу быти мним точію безуміє и всЂх вещей неразсмотрениє.

И первЂйшая Адаму бысть в раи заповЂдь, еже дЂлати и хранити, сирЂч дЂлати разумъно, еже розумЂти добрЂ и хранити заповЂданіє, єже не преступати: но понеже не дЂлаше разумом, сего ради не сохрани заповЂданния от недЂланіа умного. ПревЂе превозрасте в АдамЂ невЂріє, воєже не вЂровати Богу, иже рече и заповЂда. По сем от невЂрия преслушаниє и преступленіє. От преступленія же – отпадениє господня благодати и божественіа єго любве оттужденіє.

Аше бы разумЂл Адам благодателя и предразсудил себЂ заповЂданіє, не бы не вЂровал бы заповЂданію. Аще бы не вЂровал небы преслушал, аще бы не преслушал, небы вкушал заповЂданного древа, небы изгнан был из рая. Не бы подпал смерти и тлЂнию. Не бы во Бог толико от нас чудодЂйствовал, дотолЂ, донелЂ приведет нас во древний разум и всЂх вещей познаніє.

Якоже не иною виною отпаде Адам от Бога и єго благодати, точію безумієм, – сице нЂ инЂм чим паки кто присоєдинт ся єму, точію разумом и всЂх вещей познанієм. Познавый бо кто истинно себе, позна Бога, и познавый Бога, позна себе, со Богом соєдинен єст и почи от всЂх дЂл и трудо†своих, вниде во святилище божіє и приносит Богу всегда умилную службу духа, якоже нихто рече 1.

Обаче нЂктоже может познати Бога, донелЂ не познаєт первіє себе. Не познаєт же совершеннЂ себе, донелЂ первіє не придет в познаниє твари и всЂх вещей в мирЂ 2 зримих и разумЂваємих разсмотрениє. Єгда же приде в познаниє сих, тогда возможет прийти в познаніє себе, также и Бога, и тако приходит во совершенное со богом любовию соединениє.

ТЂм же аще кто истинно хощет познати Господа, познати себе и c ним любовию соєдинитись, да познаєт первіє всю тварь видимую 3 и разумЂваєму, де увЂст всЂх вещей всЂх тварей разсмотреніє от кого и чесо ради сія суть, воєже ни єдиной вещи утаєннЂй и недоумЂннЂй быти от него, таже себе и все єже о себЂ таинство, таже Бога и вся єго неизреченная благодЂянія, и тако приходит во совершенноє всего познаніє. Ибо пер› подобаєт долняя вся разумЂти, таже горняя. Не бо от горных на ныжня восходити должны єсми, но от должных на вышшяя. Того бо ради вся твар(ь) и все мирское устроєниє яко же нЂкое училище или зерцало пред очи наши Бог положи, яко да учашчеся от долних восходим на вишшяя. Аще же долняя не познаваєм, горняя же како разумЂти імамы?

1 Наводжу ці уривки з збірника Тупталенка, кол. Синод. бібліотеки, № 146, пропущене доповняю і виправляю за друкованим текстом.

2 Пом.: мЂри.

3 ВЂдимую.

От разума и познаніа раждається вЂра, от вЂри же заповидий божеских храненіє; от хранения же заповЂдей Божиих упованіє на Бога; от упованіа – же на Бога божественнея любов(ь); сей же умноженнЂй бывши совершенноє бываєт любовію со Богом соєдиненіє и исполненіє закону и пророком.

Поелику процвЂтаєт разум, потолику возрастает вЂра. И поєлику возрастаєт вЂра, потолику умножают ся добродЂтели, потолику раждаєт ся и упованіє на Бога. И поєлику кто уповаєт, потолику и Бога любит и поєлику любит, потолику и co Богом соєдиняєт ся, наслаждающе ся божественніа его слави.

От безуміа раждаєт ся невЂріє, от невЂріа же лреслушаніє, от преслушаніа же всяк грЂх и престушіеніе. Како может кто вЂровати ничтоже разумЂяй?

НевЂруя же неже 1 разумЂяй ничтожа 2 како может сохранити господня заповЂци? Не сохраняйже 3 господня заповЂди, како может имЂти на Бога упованиє и любов? Никако же.

ТЂм же прежде всего подобаєт учитис(ь) не точию внешнему 4 труду, но и дЂланію умному, разуму и познанію: и научивий ся кто разума и всЂх вещей познанію удобнЂ всему вЂру ємлет: сохраняєт вся господня заповЂци, уповаєт на Бога, любит єго всЂм сердцем своим и соєдиняєт ся со ним во єдино, во єже быти єму во Б(о)зЂ и Бог в нем. Сицевый прежде воскресеніа воскресеніє души приємълет, и прежде жизни жизнь вЂчную наслЂдуєт, воєже пожерту 5 быти безсловесію 6 смерти разума и познаніа жізнію. Се бо, рече, єст(ь) живот вЂчний да познаєм господа. Се же и смерт не розумЂти о нем" (л. 101).

Ця ідея пізнання Бога і досягнення блаженного стану через пізнання "всієї тварі, видимої й невидимої" свого часу вирвала в Костомарова ентузіастичні слова: "Ніколи ще на Русі не виходило з уст руського монаха більшого поважання до позитивної науки" 7.

1 Ниже.

2 Никто же.

3 Сохраняя иже.

4 Сему.

5 В друк.: пожертой.

6 В рукоп. і в друку: безсловесіи.

7 "Русская История в жизнеописаниях", стаття про П. Могилу, а властиво про київський освітний рух XVII в., вид. 1874, с. 73.

Але після цього, – зауважує він, – автор круто повертає на старий шлях монаших писань; у нього розум двох родів: зовнішній і божий, дві мудрості – зовнішня і внутрішня, два знання – зовнішніх і божих речей, і виявляється, що Бога можна пізнати тільки вищим, божим розумом, зовнішня ж мудрість стає майже непотрібною". Це викладається в розділі II "Ліствиці".

"О еже дЂлати подобаєт разумом и хранити г(о)сп(о)дня заповЂди. Рекохом, яко первЂйшая вина и начало быст(ь) Адамлю паденію безумЂе, благому же дЂланію и начинанію – разум, обача же прав и истинен разум, гл(а)голю: Разум бо со истинною приятен єст. КромЂ же истинны отвержен єст. Прав разум возрастаєт і умножаєт ся от дЂланіа умного и от храненія господних заповидей, яко же и в раи Адаму заповЂданно бысть дЂлати и хранити, но понеже не дЂлаше разумом, сего ради не сохрани заповЂданіа.

И бЂси бо мнят ся быти премудри и разумны, обаче не пребывают, ниже пребыти хощу во истиннЂ, сего ради отвежени сут(ь). Яко же не прията єст(ь) милост, кромЂ истинни, сице ниже премудрост не праведна, но абоя со собою да соравненъна будут, яко же глаголет пророк: милост и суд воспою тебЂ, Господи, пою и розумЂю во пут запорочнЂ. Сице и разум равен со правдою воспЂвати и имЂти подобаєт безпорочні.

Ничто же Бог тако требует и любит, яко же разум прав (и) истинну. О сем бо и подвиг нам есть, о сем и труди, о сем и попеченіа, да получим прав разум и содержим истинну, и пребудем в неи несовратнЂ даже до кончины. Буди ми вЂрен до смерти, дам ти в вЂнец жизни, глаголет Господь. Развратн же и сопротив истиннЂ вся мудръствующе и глаголюще, аще и велемудроствуют, аще многокознствуют, лжу вомЂсто истинны представляюще, обаче лжа правдою никогда же быти может, ниже от Господа прията єсть.

Мнят же ся и єретицы и всЂ злЂ мудрствующіи быти премудрЂ и разумни но убо не пребывают, ниже пребити хощут во истиннЂ. Помрачиша бо ся в разумЂ и ослЂпоша лжею, сего ради мудрость их отверженна и поглощенна быст. Непріята єст мудрост(ь) со лжею ниже фЂлозофіа со неправдою – яко же и западнего сословіа любомудреци, сопротивная церкви мудрствующии, истинну в неправдЂ содержаще, како пріати имут от Бога (быти)? Ни како же.

Разум уклоняяй ся истинны 1 неправ, ниже от Бога приятен єст разум, и обрЂтаяйся кто в нем, во злолукая дЂйства низходит и бЂсу подпадаєт во власть отцу лжи, и во различіє вопадает єреси взискуя.

1 ИстиннЂ.

Иже прав и истинен разум – взискуєт Господа, и обрящет его. Нигде же бо никто обрЂсти єго может, точію в разумЂ, пра†и истиннЂ.

Яко же стрЂляяющий непра†далече погрЂшают цЂля, сице и непра†мудрствующей далече отстоят разума божіа и приближаніа єго. Мнози желают, мнози ратяться 1 мнози о сем тщаніє имут, обаче не всЂ равнЂ и прави во цЂль 2 намЂрают. сего ради далече цЂлю отстоят во безвЂстиЂ.

Рожденноє от плоти плот(ь) єст, рожденноє же от духа дух єст, глагола апостол. Яко же плот(ь) плоти сочетая ся рождаєт плот, сице и прав и истинен разум соєдиняя ся во познании всЂх вещей разуму божію, зачинаєт начаток духа и по пождательном времени во водимих подвизех всегда пребываяй, раждаєт дух.

Страха бо, рече, ради твоєго Господи во чре†пріахом и поболЂхом и родихом дух спасеніа – господня благодати, божественніа єго любве, глаголет пророк. Не имЂяй же прав разум, никогда же се получит.

Обаче же хотяи кто 3 имЂти прав разум, дЂланіа умнаго всегда требуєт; не дЂлаяй бо кто разумом, ниже тща ся о сем, аще и єст естественный, или от внишних любомудрец учимий разум, ничтоже ползуєт ся. Яко же злато в земли сущеє не дЂланноє же и не разжизаємо, в малЂ цЂнЂ єст; или древо не исчищаємо, не прЂцЂплаємо, не присаждаємо мал и не сладок плод приносит. Єлико же их кто найпаче дЂлати будет, толик плод и пространство узрит. МЂсы бо мноми вяще вомЂщеніє мЂти могут; не мномиЂ же, сотЂсненны суть рече никто 4.

1 Ретятся.

2 ВЂцЂ.

3 И то.

4 Ця фраза в друку пропущена, очевидно, її не зрозуміли, хоч вона ясна: міх не вим’ятий менше в собі вмістить, ніж вим’ятий.

ДЂланиє же умноє, имже имами приближитис(ь) и совершенънЂ присоєдинити ся Господеви, сіє єст: єже познати пре› всю тварь видимую и разумЂваємую, от кого и чего ради сотворенна быст(ь) и ким движима и обогашаєма ест, и увЂрити ся о сем истинно. Таже себе и вся яже о сЂбе таи(н)ство. Та же Бога 1 и вся его благодЂяніа. Ово глаголю разум прав и истинен єст познати вся сіа подробну, воєже ни єдиной вещи от него утаєннЂй и недоумЂннЂй быти, и углубити сіє в себе долгим временем, воєже быти єму со сим, яко єдинораслну 2 и во єдино соєдиненъну. Не доспЂвой же всія и держали высокая о себЂ мудрствовати и богословити, аще і всю мудрост(ь) мира сего извыче, безумен и о всем слЂп єст, сЂтей злокозненнаго не убЂжит.

Обаче хотяй кто удобіє прийти во познаніє твари, во познаніє себе та же и Господа, да чтет наичастЂи 3 книжицу нареченную Седмодневник, в ней же о сем пространнЂе начертахом. Сіа же вся не могут быти, кромЂ труда и дЂланого подвигу и умнаго всегдашнего дЂланіа и пождателного долговременного времени. Яко же сятя зерно пшенично не абыє в землю воверженно бывше возрасте клас, или квас в муцЂ три вложен бывше абиє воскисе, по притчи євангельстей, иже 4 пріємша жена душа квас слова божіа сокри во муцЂ сата три тричаснем души согрЂвая и квася в себЂ слово божіє довгим временем дондеже воскисе все во познании и просвЂщаніи разума и всего о себЂ таинства".

Ак. Возняк схарактеризував цей хід гадок Ісайї як дорогу "від пошани для позитивної науки до чернечого балакання" 5; повторяючи гадки Костомарова, він наводить його приклади, як Ісайя, йдучи утертими староаскетичними стежками, договорюється до різних недорічностей.

1 В друк, "Бога" пропущено.

2 Єдинорасну.

3 НачистЂй.

4 В друк.: єго же.

5 Історія укр. літератури, II, с. 177-8. Новішу літературну оцінку "Ліствиці" дав В. І. Щербина в "Науковім збірнику" за р. 1930.

Але в дійсності Копинський ніде і не виступав проповідником реальної "позитивної науки": пізнання себе самого і зовнішнього світу, ним рекомендоване, це не пізнання індуктивне, експериментальне, а чисто спекулятивне, ідеалістичне, як уся церковна наука східної церкви. На жаль, до нас не заховалась ся Ісаїна "Книжиця", "нареченная Седмодневник", котру він рекомендує як провідник в цім "пізнанні тварі, пізнання себе і пізнання Бога", але цілком ясно з того, яким дає себе пізнати Ісайя в тих творах, які до нас заховались, це ніяк не міг бути підручник "позитивного знання". На погляд Ісайї, пізнання доохресного світу і самого себе здобувається не вивченням природи, не спостереженням і дослідом її явищ, а спекулятивним самозаглибленням, "умним діланням", – як це власне пояснює розділ третій:

"О єже не дЂлаяй кто разумом и не очищаяй єго неправ и неистинен єст разум.

Разум не дЂлан и долгим временем не очищен, разум не разум єст(ь) – не прав и не истинен єст(ь) разум. Єст(ь) бо разуму 1 различиє, якоже і всЂм внЂшним вещам. Єст(ь) бо разум совершен духовен, єст(ь) же посредний – душевен; єст(ь) же отнюд груб – плотеск. Яко же внЂшняго ученіа или коего художества никтоже завикаєт, не всегда о сем поучая и попеченіє творя, сице и совершенного духовнаго отчищеніа умнаго не всегда о сем прилежаніа творя.

Не потщивийся кто пройти собою тЂсний путь євангелскіи и о очищениЂ ума вознебрег, аще і всю внЂшню мудрост извиче, слЂп ест душею, писма точію убывателъного держит ся, духа же оживляющаго не приємлет и неточно инЂх, но ниже себе совершеннЂ справити может. Ин же бо єст(ь) разум мира сего, ин же єст(ь) духовен; духовного бо разума от пресвятаго духа учашеся всЂ святій и пресвЂтиша ся, яке солнце во мЂри. Днес(ь) же не от духа свята, но от Аристотеля, Цицерона, Платона и прочиих языческих любомудрец разума учат ся. Сего ради до конца ослЂпоша лжею и прилстиша ся от пути правого в разумЂ. Святий 2 заповЂдей Христових и умного дЂланіа учиша ся, сіи 3 же течію словес і глаголаний учите ся, – внутр; в души мрак и тма, на язицЂ же их вся премудрост.

1 Разум.

2 Святых.

3 Так в друк., очевидно, правильно в рукоп.: вы.

Не может прав и истинен разум удоб в душу быти углубен, аще не долгим временем и дЂлним трудом и подвигом углубит ся. По мЂри подвига и труду умерщвляют ся плотскіа похоти и, поєлику умерщвляют ся похоти, потолику процвЂтаєт и возрастаєт истинен разум. Сугубо же всЂм 1 требЂ єсть подвигу: якоже внишняго труду, сице и дЂланіа умнаго єдино, бо кромЂ другаго не совершаєт ся.

Навыкнувий кто внЂшняя мудрости, духовніа же вознебрег подобен єст о єдином оцЂ или о єдиной нозЂ сущему. ВнЂшня мира есго мудрост и телесний труд, кромЂ умного дЂланіа, яко сосца суси, яко древо неплодовито, глаголет нЂкто. Того ради не преставаху святыи на єдином внЂшнем точію трудЂ и ученій но потщаша ся навикнути и внутренего, сирЂч 2 очищеніа умнаго. Аще бы во внишнем ученій точію были быша учими, в духовном же ни, не были быша святы, ниже благодат пресвятаго духа пребывала бы во душах их.

ВсЂ єлици внЂшняго наказаніа навыкше, о духовнем же внутрием дЂланый о очищеній и просвЂщеніи разума нерадивше, всеконечнЂ обезумЂша ся и розвратиша ся, во различніа страсти или єреси погибелніа вопадоша, акоже Арий, Савелий, Євономий, Євтихий, Ориген 3 и иніи мнози, иже не и кусиша ни познаша Бога имЂти во своєм разумЂ, сих предаст Бог в неискусен ум творити неподобная, глаголет апостол.

1 ВсЂх.

2 СЂрич.

3 В друк. нема Евкомія і Орігена.

4 Соєдинив иже.

5 Всегдашним... слезам.

Аще кто и всю мудрост мира сего извикнет, не очистит же ума, ниже просвЂтит ся, душею Богу соєдинити ся не возможет. Не соєдинивыйже4 ся Господеви в разумЂ духом во стезях безвЂрних єст(ь). Очищаєт же и просвЂщаєт ум сугубим подвигом, яко же рекох – храненієм господних заповЂдей и умним всегдашним дЂланієм, паче же всегдашними теплими слезами 5, инако бо до просвЂщеніа умнаго никто же прейти возможет.

Всяк ум не дЂлан, непросвЂщен и не осолен бывше солію благодати пресвятаго духа обезумит ся и различними страстниими дЂянми и помишленми возсмердит ся. Разум (бо) комужде естественнЂ от Господа всажен єст, обаче не дЂлаяй кто им помрачаєт ся и потемнЂваєт; дЂлаяйже уясняєт ся и в совершенное просвЂщеніє приходит. Яко же и малЂйшеє отроча не требуєт ученіа зрити очима свЂт, точію аще недужни сут(ь) врачованіа [требуєт] – сице не требуєт кто и внЂшняго ученіа ко премудрости духовнЂ и соєдиненію разумом ГосподевЂ, точію очищенія і просвЂщения умного. Мнози бо не точию внЂшняго ученія не искусни но и отнюд препрости бывша премудрости духовния умним дЂланієм храненієм господних заповЂдей научивше ся великим даром причасттници бывша, яко же Антоний, Пахомий, Павел препростий и иниЂ мнози.

Первийший єсть ум паче ученіа внишняго и писмени. Небо от писмени и ученіа внЂшняго обрЂте ся и возрасте ум, но от ума вся сіа родиша ся и возрастоша. Ум єстественнЂ Бог комуждо даде, внЂшнеє же ученіє от человек прибыст(ь). Того ради паче всЂх должни єсмы имЂти тщаніє о очищеній разума. Ум очищен и просвЂщен бывше вся внЂшняя и внутрняя розумЂти и востязати может. Духовен бо рече востязєт вся, а сам той ни от єдиного востязуєт ся – рече апостол.

Вся жертва солію да осолится, рече Господь, неосоленЂна же бывше возсмердит ся. Сице и душа єст(ь) свойственна Богу жертва, по рекшому: жертва Богу, дух сокрушен. Не осоленъна же бывше солію благодати пресвятаго духа, всяко возсмердит ся безумієм и исполнит ся червіа розличниа страстей. Аще и всю мудрост мира сего кто извикнет, не осолит же ся солію святаго духа и не буде причастен господня благодати, весма непотребен остаєт, яко не имЂяй в себЂ начертана образа царска внЂ измещатся чертога Хр(и)стова. Аще кто, рече, духа Христова не имат, сей нЂст плоть его, глаголет апостол" (14 – 6).

Коли ж у результаті цього "умнаго ділання" розум очиститься і прийде "в просвЂщеніє", тоді кінчиться "подвиг" і починається безтурботнє, блаженне сполучення з Богом – ідеал і остання мета морального самовиховання.

"ДотолЂ бо труд, дотолЂ подвиг, дондеже не призриши, дондеже в совершенное сознаніе себе не прійдеши, донелЂ любовію себе c Богом не соєдиниши. Єгда же себе познаєши, єгда любовію Богу совершеннЂ соєдинишися, тогда не єдиного подвига и труда имЂти будеши. Тогда в покои, радости же и веселій всегда обряшеши ся" (гл. 4, розд. 7).

Як бачимо, це добре нам звісний афонський містицизм, відроджений в XIV в., пересаджений на Україну в XV, відроджений на переломі XVI і XVII вв. плеядою афонітів як Вишенський, Ійов Княгиницький та ін. – проповідь "тісної євангельської путі", зневаги до світського знання і практичної діяльності, апологія аскетичного самозаглиблення і божої мудрості, що від "подвига", "практики" через "самозаглиблення" – "теорію" веде до совершенного знання і блаженного, безтурботного заглиблення в Бозі 1.

1 Див. в т. V сеї праці, ст. 20.

Тільки Ісайя не витримує на верхах афонської "теорії", він, очевидно, складом свого інтелекту не теоретик, не абстрактний мислитель. Він і не полеміст, не перебієць, як Вишенський. Він проповідник моральної "практики", в тому містичному розумінні – певного морального мінімуму, який, виходячи з життєвої суєти, не відбігає від неї далеко, не відгороджується від неї непрохідними мурами, а вважає потрібним з монастирської келії держати руку на пульсі світського життя, нести йому моральну поміч, підтримувати якнайвище його моральний рівень. Почавши від постулату "умного ділання" (теорії) як засобу до осягнення блаженного об’єднання з Богом (ісіхії), Ісайя далі спадає до чистої "практики", даючи поради: тримати піст і бути у всім повздержаним (гл. 6), не піддаватись утіхам тілесним, але шукати духовної утіхи (7), не давати себе потягати красі лиця і потягам тіла (9), не піддаватися розпусним гадкам і потягам (10), не тішитися пошаною і славою людською (14), не пишатися ніякими речами віку цього (15), не обмовляти інших, а більше думати про свої гріхи (18), стримуватися від сміху, пустих слів і глузування (19), не збирати грошей, а на Бога єдиного вповати (23) і т. д.

Кінець кінцем сам автор сприйняв свою книгу як збірку окремих поучень проти різних хиб і ухилів життя і в закінченні свого оглаву рекомендує прочитувати окремі розділи, присвячені тій чи іншій хибі; "Коли подолатиме тебе обжирство або пияцтво – зчаста читай відповідні розділи про обжирство і пияцтво; коли обсядуть тебе лінощі, недбальство, розпуста або пиха, гнів, або зависть, або інша якась пристрасть – особливо бери якнайчастіш розділи, відповідні твому ухилові". Так воно й виходило, що різні переписувачі або видавці виймали окремі розділи і пускали їх окремо. Аскетичної системи авторові не вдалось зложити, але елементарна приступність і популярність цих його поучень забезпечувала їм симпатії масового читача, і книга переписувалась і передруковувалась без кінця – навіть з друкованих видань робились все нові й нові копії.

Причину цеї популярності можна добачати також у загальних тонах цих поучень. Автор не витримує понурого, безрадісного аскетизму, він вагається між запереченням життя, вимогами неустанного пам’ятання про смерть, оплакування своїх гріхів, пробування в неустанному смутку і т. д. і – "радуванням в Господі", християнським оптимізмом і безжурністю.

"Бог усього світу гріхи на собі носить, і за покуту кожному його гріх отпускає, то думаєш, що він не понесе твоїх гріхів – одного чоловіка?" – раптом читаєм по тих суворих, аскетичних порадах у гл. 26 "Аби не дуже журитися в сумних" (пригодах). "Він за весь мир пролив кров свою, то тобі одному не дасть пробачення кров’ю своєю? Ти тільки від гріха відстань, тільки покайся! Скажи тільки гріхи свої, аби оправдатися з них. Скажи: висповідаюся з проступків своїх перед Господом, і зараз він вибачить нечисть серця твого!

Не на сум і тугу кличе тебе до себе Господь, але на радість і втіху! "Радуйтеся в Господі, рече, всі праведні серцем! І, вставши з мертвих, перше слово сказав він жонам: радуйтеся! Дерзайте, рече, бо я переміг світ і владику світу (диявола). Радуватися звелів мироносицям, а не тужити. Бо він плач прабаби нашої Єви своїм воскресінням припинив, як Бог, – і ти радуйся ним, а не тужи! Веселися в Господі, а не бентежся! Сам не тужи і інших непотрібно не засмучуй, але будь до кожного ласкав і терпелив. Будьмо добрі один до другого, не себе тільки пильнуймо, але кожен нехай вислуговується свому близькому на все добре, як каже апостол".

В цім м’якім добротливім настрою, думаю, лежить велика частина секретів успіху цієї незрівняно популярної книжки. Легкий, прозорий виклад, гарна мова, популярний, зрозумілий стиль – це також неабияка сприятлива прикмета: наведені уривки дали змогу його оцінити. Елементарна нескладність, невибагливість елементарних приписів ішла в парі з цією зовнішньою популярністю викладу і забезпечували книжці великий і тривкий успіх.

Стільки я хотів казати про головний твір. З додаткових статей збірки не буду спинятись на "Алфавіті" – збірці коротких моральних поучень, цілком безсистемно розложених за алфабетом, в порядку перших букв, і на "стихословіях" – себто молитвах, поділених на п’ять частин, відповідно до п’ятьох "чувств", – я не бачу в них нічого замітного. Натомість спинюсь на статті, з котрої починається збірка: "О єже точію о єдином ГосподЂ радоватися". Це паралель до наведеного вище уривку з 26 главиці – вислів християнського оптимізму, ясного і радісного настрою. Взявши за вихідний мотив слова ангела до Товії: "Радуйся, Товіє, радость тебЂ всегда да будет", – автор спочатку вияснює, що на цім світі чоловік не має певної потіхи, автор радить йому "радіти в Господі":

"...нерадуй ся ни о чесомже временном в вЂцЂ сем плачевном; понеже все в нем не постоянно и превратно, все в нем ложно єст и премЂнно: о ГосподЂ єдином утЂшайся, аще хощеши радовати ся: о ГосподЂ єдином радуй ся. Радость бо плотская в скорЂ погибаєт; о ГосподЂ же радость пребываєт во вЂки. УтЂшеніе земное внезапу ищезаєт, и в горесть обращает ся. УтЂшеніе же пресвятаго духа, о ГосподЂ присно утЂшаєт, и во вЂки вЂчныя утЂшати будет, утЂшенієм неизреченным.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю