355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія української літератури. Том 6 » Текст книги (страница 14)
Історія української літератури. Том 6
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 03:27

Текст книги "Історія української літератури. Том 6"


Автор книги: Михайло Грушевський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 46 страниц)

1 Про це в моїй "Історії України", VII, с. 403.

2 "Памятники", II, с. 394.

Це підходить як не можна краще для церковно-воєнно-політичної місії цього архімандрита – вихованця Падуанського університету і потомка волинського княжого роду, як звичайно думають, висвяченого на одну з найбільш відповідальних позицій – владицтво волинське. Прізвище "Наливайків" злобно і незаслужено кинене на православних Потієм і К° в 1590-х рр., користаючи з тої нагоди, що два Наливайки одночасно стояли – один у лавах острозького наукового гуртка, а другий на чолі української своєволі, – тепер починало себе оправдувати: православні збирались орудувати руками Наливайків у ширших розмірах, а не тільки для пораховання з різними докучними сусідами та окупантами церковних маєтків і церков, як то було за правдивого Наливайка. Необережно викликали вовка з лісу оборонці казенної церкви! Тінь спаленого ватажка справді покрила Україну, відроджене козацтво, нову колонізацію Сходу – і новозаключений союз, єдиний український фронт під гаслом віри і церкви, і відновлення під крилами "Наливайків" православної ієрархії, засудженої на вимирання коронованим "пакостником" і всею його компанією, мусіло стати одним з найперших кроків сил сполучених. Коли під охороною козацтва міг сидіти в Києві який-небудь зайда-неофіт і виконувати владичі функції, незважаючи на всі протести, декрети, засуди і т. д., то ясна річ, що таким самим методом можна було відновити і місцеву ієрархію: вона могла так само сидіти в київських монастирях і сповняти єпископські функції. Для посвячення єпископа треба було тільки двох єпископів. Що трапився аж патріарх – це, розуміється, було дуже ефектна нагода; але обійтись можна було б і єпископами.

Вела справу козаччина як властива рухова сила і протекція братства. Духовенство, з одної сторони, шляхта – з другої, себто ті верстви, що давали братству фірму, сходилися в тім, складаючи перед урядом і всякими сторонніми кругами ініціативу справи на козаччину як такий елемент, якому не могла шкодити відповідальність за це; і це так-таки й мусіло бути, а не інакше, що цю справу провело військо козацьке, себто гурток національно настроєної старшини з Сагайдачним на чолі. Депутати київської шляхти на осіннім соймі 1620 р., доводячи серйозність релігійних православних постулатів, підносили, що це "козаки й багато значних людей" взяли в оборону грецьку релігію й сприсяглися між собою не відступати від неї, так що може дійти до дуже серйозних конфліктів, коли їх домагання не будуть задоволені. А протестація новопоставленої ієрархії підчеркує, що патріарх і українське духовенство згодилися на посвячення тільки під загальним натиском "гарячих духом лицарських людей", себто тих же козаків, які з усією силою взялись доводити патріархові і київському духовенству, якою би це негідною і безбожною малодушністю було, коли б вони упустили таку нагоду відновити ієрархію і піднести православну церкву з нинішнього занепаду. І в наведеному оповіданні Саковича Сагайдачний представлений як властивий ініціатор цілої справи і доповідач її на соборі православних, скликанім у цій справі до Києва ("почав раду о тім чинити, жеби пастырей православных міти"). Православний собор чи, краще може сказати, національний український конгрес, інсценізований у Києві на свято успення 1620 р., мовляв, за патріаршим закликом, для визначення кандидатів нової ієрархії, був тільки зовнішньою формальністю для моральної санкції того, що було вже обговорено й вирішено довершеним порозумінням лаврсько-братського гуртка з козацькою старшиною і найзначнішими патріотами з шляхти й міщанства і ухвалено на рахунок козаччини під фірмою нового братства 1.

1 Про весь цей епізод в VII т. "Історії", с. 432, дд., там же цитовані тексти.

Було ясно, що цей крок викличе страшенний гнів клерикальних і урядових кругів як тяжкий удар церковній політиці, котру вони систематично і послідовно, без огляду на всі протести, ухвали, закони розвивали протягом цілого чвертьстоліття. З юридичного становища це було нарушення королівського права номінації православних владик, освяченого століттями узурпації. Треба було сподіватися лютих репресій і на новоставлену ієрархію, і на привідців цього акту – тому так старанно ховались усі учасники за широкі спини запорізького лицарства. Надії були тільки на те, що польський уряд, до зарізу потребуючи козацької помочі для війни з турками (що розгоралася саме тоді), не зважиться на які-небудь різкі репресії, щоб не подражнити козаків і гурток Сагайдачного, з одної сторони, гурток Борецького – з другої, фактично вели справу так, щоб поміч козацького війська поставити в залежність від королівської санкції новопоставленої ієрархії. Ця стратегія була утруднена тим, що формальний провід Запорізьким Військом під цю пору утік з рук Сагайдачного: гетьманом вибрано Бородавку, і Сагайдачний своїми фактичними впливами міг тільки до певної міри кермувати козацькими виступами. Але під осінь 1620 р. обставини дійсно зложились для акції православних дуже щасливо, бо ліва, свавільніша частина козаччини, та, що перевела вибір Бородавки, відтягнулась від усякої помочі польському війську, занявшись морськими походами на Туреччину. Статочніша козаччина, що її провідником був Сагайдачний, готова була підтримати коронного гетьмана Жолкєвського, але за ціну уступок для задуманої ієрархічної акції. Жолкєвський не хотів капітулювати перед нею і купувати козацьку поміч такою ціною і повів своє військо на вірний погром, назустріч турецькому, що йшло з Волощини на Поділля. Сагайдачний з братчиками взялися за священня, сподіваючись, що турецька гроза кінець кінцем змусить поляків до уступок. Одночасно з тим, як Жолкєвський тікав від турецького війська на рівнинах Волощини, в жовтні 1620 p., в братстві святили митрополита і владиків 1, і уряд був так дезорієнтований у ситуації, що вислав свого посланця з королівським листом до патріарха Феофана (котрого урядові круги – як свого часу екз. Никифора – пробували удавати за самозванця, висланого султаном на Україну, за шпига й провокатора), просячи його вплинути на козацтво, щоб воно приложилося до війни з турками; в такім же напрямі писали до нього сенатори, навіть духовні, напр., краківський біскуп.

1 Смотрицький в другім виданню "Verificatia niewinności" категорично каже, що перші священня стались перед погромом польського війська під Цецорою (7 жовтня н. с.), що треба розуміти, мабуть, так, що в Києві ця катастрофа була ще не звісна, коли відбувалися ці священня. Про їх час в "Історії Укр.", VII, с. 436, примітки.

Іменем їх і короля їх посланець, очевидно, подавав патріархові та його окруженню надію на рівні уступки в релігійній справі, і на тій підставі патріарх, фіксуючи ці обіцянки королівського посланця, перед своїм виїздом з України, 7 січня 1621 р., видав пастирського листа до козаків, закликаючи їх усією силою підтримати Річ Посполиту, бо за це король потвердить новопоставлену ієрархію. Все це не дуже справдилось. З новопоставлених ієрархів ніхто не діждався королівського потвердження, і конфлікт, що виріс між козацьким військом і польським урядом на грунті претензій за зроблені прислуги першим і безоглядні ухиляння від яких-небудь уступок за це з боку другого, кінець кінцем закінчився, п’ять років пізніше, погромом козацького війська і капітуляцією (над Куруковим озером 1625 р.). Але події 1620 – 1 рр., сміливе дерзновення братства і війська, відновлення в Києві ієрархічного центру (з тим оживлення старої державної традиції), патріарші благословення (Київ – другий Єрусалим), блискучі подвиги козацького війська під Хотином і славословія йому за врятування Польщі від турецької небезпеки, – все це утворило в Києві піднесений і самопевний настрій, якого давно вже не знала наша Україна. Він виявлявся, з одної сторони, в широких політичних планах 1624 – 5 р., з другої – вилився цілим рядом інтересних літературних творів, котрим мусимо присвятити нашу увагу. Ми, розуміється, не можемо мати певності, що маємо все, що тоді з’явилося; якраз навпаки; треба гадати, що ми маємо тільки частину цієї гарячої, з моментом зв’язаної літератури (дещо з неї відкрилося тільки в останніх роках, дещо навіть і досі не опубліковано в скільки-небудь науковій формі). Інтерес до того, що маємо, не стільки літературно-естетичний, скільки ідеологічний, тим більше що вся полеміка, рахуючи на офіціальну авдиторію, велася мовою польською. Але там, де йде мова про літературні відбиття життя і його ідеології, матеріал цей полишений не може бути ніяк. Хоч польською мовою, але писали українські пера, і ця полемічна писанина стоїть у нерозривному зв’язку з усім українським культурним, політичним і літературним рухом.

В хронологічнім порядку мусимо почати з відомої промови Лаврентія Древинського, волинського депутата, проголошеної на соймі при кінці його сесії, 9 грудня н. с., при обговоренні пункту про "забезпечення спокою грецької релігії". Обставини, в котрих була проголошена ця промова, стали відомі тільки нещодавно, з соймового дневника, відшуканого пок. Жуковичом, і все-таки – в самих лише загальних обрисах, а автентичний текст промови і досі не опублікований 1. З того, що досі знаємо, виходить, що українська шляхта, головно волинська і київська, ініціатори тих новозаснованих бойових братств – Київського і Луцького, рішили використати королівську пропозицію сеймові: обміркувати засоби для війни з турками, щоб поставити ультиматум, принятий на київських нарадах (на успенськім конгресі, очевидно, і в інших нарадах) 2.

1 Можливо, через цю польську мову цю полемічну літературу досі дуже мало студіювали з літературного погляду. Коротенький огляд її в моїй "Історії України", VII, с. 451 і далі, перед тим у Кояловича, в Макарія, XI, с. 272 і далі, новіше в "Історії літератури" Возняка, II, с. 257 і далі.

2 Густинський літописець, що спирається, правдоподібно, на традиції, які йшли, правдоподібно, від Ісайї Копинського, фундатора Густинського монастиря, пояснюючи, що відновлення ієрархії сталося "совітом многих" благочестивих панів шляхетського роду і всіх посполитих християн, найпаче ж гетьмана Сагайдачного і множества (людей) з усіх країн Волинських, Подільських, Підгірських (Зах. Галичини), Покутських, Підляських, В. кн. Литовського і Українських благочестивих (Київського воєводства), так духовних, як і світських", зауважує: "Много бо бяше тогда цивных и неисповЂдных гаданій и совЂтов, не токмо в духовных но и в свЂцких". Себто, переводячи на сучасну мову, цей "український конгрес" обговорював питання не тільки церковно-релігійні, але й чисто політичні, такі, над котрими доти і не дебатовано ("дивні гаданія"), і ставив їх настільки різко й одверто, що й переказувати їх (исповЂдати) було не дуже-то зручно.

Відомості з соймового дневника віляновської бібліотеки Жукович опублікував у своїй історії про сойм 1620 р. в "Христіан. Чтеніи" 1905 р. (ввійшла до III випуску його "Сеймовой Борьбы", c. 47), і промова Древинського в російському перекладі була опублікована Бантиш-Каменським у його книзі: "Историческое извЂстіе о возникшей в ПолынЂ уній", 1795: він посилався на текст "Записної книжки київ. митр. П. Могили" (с. 66, вид. 1864 р.), і автентичність його публікації, скільки знаю, не оспорювалась ніким, хоч оригінальний текст лишався незвісним. Викрив його пок.Петров у сучаснім збірнику Лаврської бібліотеки, описанім постатейно в II вип. його "Описанія рукопис, собраній Кіева" (1896). Це, мабуть, той самий збірник, звідки мав цей текст Бантиш-Каменський. Жукович видрукував кілька уривків з цього оригінального польського тексту в III кн. своєї "Сеймовой Борьбы" в 1906 р. Я мав цей збірник у руках в 1910 р., але, на жаль, не зробив собі копії, тільки використав дещо потрібне при виданню VII т. "Історії України". Тепер же цей збірник затратився, і я нижче обмежуюся тільки тими уривками тексту, які вмістив у своєму VII томі (с. 445-7).

Український нарід в особі шляхти, міщанства, церкви, Війська Запорізького підтримує Корону в боротьбі з Туреччиною тільки під умовою задоволення його церковних домагань. Очевидно, такі резолюції були переведені шляхтою українських воєводств на передсоймових соймиках, принаймні про Київське і Волинське воєводство можемо бути певні, судячи з виступів української шляхти цих воєводств на соймі. Посли Київського воєводства на самім початку обговорення питання про оборону заявили, що вони можуть узяти участь в обороні, тільки коли б "грецька релігія" одержала потрібні гарантії, бо козацьке військо і шляхта (українська) заприсяглися доходити її прав, і дальше відкидання цієї справи може довести до громадянської війни.

Коли ж цей постулат не знайшов відповідної стилізації в проекті соймових постанов, "волинські руські посли", як каже дневник, виступили з домаганнями, щоб "грецька релігія" була відновлена в своїх правах і положено край тим незаконностям, які діялися в виконуванню королівського патронату ("церкви, їм надані, запечатано, владику дано такого, що вони ним не задоволені, інші обиди вичисляли"). Це, очевидно, і єсть та промова Древинського, яку вважаю потрібним навести не тільки як інтересний ідеологічний документ, але і як одну з найвизначніших пам’яток політичного ораторства, які нам заховались. Чи був сам Древинський її автором, чи вона була йому написана для проголошення – трудно сказати; ми знаємо його як одного з найвизначніших українських парламентарів, як одного з найвидатніших діячів на чолі церковного й культурного відродження (він, мабуть, був фактичним керманичем Луцького братства, якому записав досить значну суму грошей), але як літератора його не знаємо.

Свого часу я підчеркнув близькі ідеологічні і навіть стилістичні подібності між його сеймовою промовою і "Суплікацією обивателів стану шляхетського", опублікованою при кінці 1622 р., і висловив тоді гадку, що Древинський міг бути і автором "Суплікації" 1.

1 "Історія України", VII, с. 498.

Признаюсь, що тепер ці подібності викликають у мене інакшу гадку: чи, навпаки, автори "Суплікації" не були авторами чи, може, редакторами сеймової промови Древинського? Бо не тільки ці дві пам’ятки дуже подібні між собою, але й з протестаціями київської ієрархії є в них певні подібності. Правда, що це все мотиви, які були на устах, очевидно, всіх учасників київського конгресу, всіх причетних до національно-церковної тодішньої української акції; а з другого боку, можна вказати, що різні фактичні недокладності щодо церковноієрархічних справ у промові Древинського легше витолкувати, прийнявши, що укладав свою промову він сам, не все знаючи докладно, ніж думати, що то нагородив якийсь спеціаліст у церковних справах. В кожнім разі, треба констатувати тісний зв’язок між усіма оцими писаннями, викликаними київським церковним переворотом.

Про нього безпосередньо Древинський не згадує, може, тому, що було ще передчасно те все чіпати. Священня ще не закінчилось; не звісно було, до чого приведе королівське посольство до патр. Феофана. Але, можливо, що взагалі не хотів підчеркувати якої-небудь причетності до тої справи. Вичисливши яскраві "урази" руської віри, він ставить тільки загальний постулат, щоб руський єпископат був привернений до послушенства патріархові і церковні маєтності, роздані уніатам і всяким неправним держателям, як не зараз, то принаймні по смерті їх були повернені православному духовенству. Це було, так би сказати, ідеологічне готування для майбутнього виступу про відновлену ієрархію і признання за нею прав на владицтва й бенефікації. При тому оратор цю свою підготовку провадив під суто шляхетським аспектом: промовляючи перед шляхетською палатою, і як представник шляхетства він зводив справу до мотиву непорушення інтересів шляхетської верстви. Православні бенефіції, які повинні роздаватися православним шляхтичам, обранцям православної шляхти своєї землі, король роздає різним людям непевного походження, які не вміють себе відповідно вести на своїх ієрархічних становищах, чинять різні насильства і будять загальне незадоволення.

"Почавши від Кракова, в Короні як помножається слава божа за поміччю тої нововидуманої унії? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтності церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до В. кн. Литовського – там робиться те саме, навіть у містах, пограничних з Московською державою 1. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано 2. В Пінську те саме вчинено: монастир Лещинський на корчму обернено. Через це діти сходять зі світу без хрещення, тіла мертвих вивозять з міст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбів живуть у нечистоті, не сповідаючися, не причащаючися з світу входять. Невже це не самому Богові обида? Невже не буде мститися за це Бог?..

1 Пограниччя московське згадане тут не дурно – див. "Історія України", т. VI, с. 596.

2 Це була боротьба полоцького уніатського владики Кунцевича з православними.

Перейдімо до інших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народові нашому руському, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові. Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локті і кварти, ані до цехів не може бути прийнятий 1. Коли хто умре, мешкаючи в місті, того мертве тіло не можна повезти через місто з церковною церемонією ані до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Вільні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тіло під замком хочуть провезти через замкову браму (якою ходять і їздять усі, навіть євреї й татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити іншою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупитися і велику в тім мають кривду: якій-небудь халупці позволяють мати руру з водою, а такий великий грунт, на стільки будинків одної рури не дають, хоч знають, що була давніше і тепер є сліди. Монахів, що до унії не пристали, в Новгородку й по інших містах уніати граблять, розбивають на добровільній дорозі й садять у в’язницю. До ради міської людей гідних, учених, тому тільки, що унії не тримаються, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавиці хлопами простими неученими (так що інший не вміє навіть означити, що то є справедливість). Кари грошові стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказати – давно вже великі, нечувані кривди зазнає народ наш руський як у Короні, так і в В. кн. Литовськім.

А ті кривди і те замішання внутрішнє не з іншого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливості, проти прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей, невважаючи на їх рід.

Хто не знає того, що нинішній, як він себе зве, архієпископ полоцький родом з Володимира, син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське прізвище, називає себе Кунцевичем. Хто того на очі не бачить, що нинішній перемиський владика, прізвищем Шишка, родився з свинаря, і рідний брат батька його і тепер сидить на волоці в Хлопушах в підданстві київського воєводи. Хто не знає, що володимирський владика 2 —

1 Про ці львівські обмеження див. "Історію України", т. V, с. 240 і далі.

2 Ілля (в чернецтві Йоаким) Мороховський, секретар і повірник Потія.

син львівської міщанки Стецькової Моримушиної, що уродився в півтора роки по смерті Стецька, а нікий Міхаловський і Нікопольський віддали його в науку? Кому не звісно – свідчу це Богом живим, – що владика холмський син віленського купця, прізвищем Пакость 1, що у одного бурмістра віленського вкрав кармазин, і, якби не врятував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю 2. Хто не знає і того, що нинішній владика пінський родом з містечка Заблудова? Тільки й користі вашій кор. милості з унії, що за двадцять літ штуковання цієї унії не можуть уніати подати когось з уроджених шляхтичів, що могли б гідно засідати на тих високих гідностях. От і тепер дано нам у Луцьк, против наших прав і вільностей, Почаповського – його шляхетського роду не заперечуємо, але щодо літ, то він не тільки такої гідності не варт, але і дияконської, не то що священичої, через те й отцем його називати не можемо, бо не має й двадцяти літ".

1 Афанасій Пакоста.

2 В оригіналі рифмована фраза: У by nie ratowała go kapica, pewnie że by go nie minęła szybienica.

А весь цей непорядок, пояснює далі оратор, найбільше йде "з того, що неправильно дістають уряди: не від правдивого свого пастиря приймають священня – відступили від царгородського патріарха, якому власть ця належала в державі вашої кор. милості". І кінчить бажанням, щоб принаймні на будуще єпископат приведений був до послушенства патріархові, а маєтності церковні як не зараз, то принаймні по смерті теперішніх держателів їх вернулися до законних (православних) хазяїв.

"В противному разі, коли і на цім соймі – боронь Боже – не прийде до повного заспокоєння і вилічення тих тяжких ран, то прийдеться нам з пророком скричати: суди мене, Боже, і розсуди справу мою".

Було на тому соймі прочитане якесь посланіє до посольської палати від Віленського православного братства, на жаль, до нас не заховане. В своїй пізнішій публікації – "Справдженню невинності" – братство згадувало, що поставлення нових владиків усе-таки було подане до відома станів Річи Посполитої; в їх листі згадувалось про їх посвячення патріархом і просилося про допущення їх до належних бенефіцій: про це депутація братства просила послів по прочитанню посланія, щоб вони вставилися перед королем 1. З противної сторони виступив з промовою уніатський митрополит Рутський: цей факт і зміст своєї промови він подав до відомості папської курії, але повний текст її досі не опублікований: його переказує коротко, на підставі актів колегії De propaganda fide польський історик унії єп.Ліковський 2. Король і його однодумці, захоплені тріумфами католицької ліги (сейм проходив серед вістей про перемогу католиків над протестантською лігою, розгрому Чехії – Білогорська битва сталась на початку сейму, 8 листопада, і под.), постарались одчепитись від православних домагань нічого не значущою фразою про відновлення старих постанов 1607 р. про роздавання православних бенефіцій, і сподівалися, очевидно, що це так само мало зв’яже їх тепер, як і в 1607 році.

1 "Архив ЮЗР", І, VII, с. 307; в другому виданні цієї брошури, випущеному в червні 1621 р. і не передрукованому, були подані Додаткові відомості, наведені Жуковичем у його книзі (с. 47): тут підкреслювалось, що через це послання факт посвячення був своєчасно оголошений, не затаєний.

2 Unia brzeska, вид. 1896, с. 303.

Але за цим першим "обміном гадок" наступила далеко завзятіша і серйозніша полеміка весною 1621 р. Приводом послужили перші виступи уряду против новопоставлених владиків. Хоча всі політичні резони наказували йому щонайменше нейтральність, з огляду на козаків, яких доконче треба було притягти до участі в новій турецькій кампанії, що наступала на Польщу, проте король, вважаючи справу унії за свою справу, не втримався в межах політичних резонів, коли уніатська ієрархія представила йому, наскільки унія була загрожена новою ієрархією: Борецький з іншими владиками принаймні хоч сидів у своєму недосяжному Києві, але Смотрицький, вихованець Віленського братства, не утерпів, щоб не блиснути своєю владичою митрою в своїй другій батьківщині. Віленські міщани зложились йому на новий владичий апарат, замовили в Торуні дорогоцінну митру, і на різдвяних святах він почав відправляти урочисті богослуження в Братській церкві св. духа, а православні (як жалувалось уніатське духовенство) голосили всім і кождому, що відновлення православної ієрархії сталось за дозволом короля, він має повернути їй забрані бенефіції, а уніатські владики дістануть різні посади в церкві католицькій. Це, – мовляли уніати, – робило сильне враження, багато уніатів, зневірившися у будучності унії, збирались переходити на латинство, і уніатська церква захиталась у самім існуванню. Невважаючи на остереження декотрих з своїх міністрів, король, починаючи з місяця лютого 1621 р., видав і розпублікував ряд розпоряджень проти нового митрополита і владиків, обвинувачуючи їх не більше й не менше як у державній зраді, змові з турецьким султаном через патр. Феофана (пізніш до цього було прилучене підозріння в змові з Москвою, через того ж патр. Феофана). Ці обвинувачення далі розтягались на всіх, хто приставав з тими посвяченцями, а патр. Феофан проголошувався самозванцем, єрусалимському патріархові відмовлялося яких-небудь прав до православних дієцезій Польщі – Литви, його свячення признавались канонічно протизаконними, а Борецького і Смотрицького спеціально наказувалось арештувати і віддати під суд за державну зраду і т. д. І ці листи й універсали не зіставалися мертвою буквою, принаймні на півночі – в тутешній митрополитанській резиденції, у Вільні і в номінальній єпархії Смотрицького – в Полоцьку й Вітебську. Делегована від короля до Вільни комісія приступила в березні до розслідування діяльності новопоставленців і їх прихильників, і під сам Великдень найбільш визначні й шановні представники віленської православної громади підпали всяким репресіям: арештам, відставленням з урядів, виключенням з цехів і под., що нагадали найгірші часи Потія. Завзята боротьба закипіла також у Вітебську й Полоцьку. Це викликало на віл енськім грунті незвичайно живу літературну полеміку, до котрої ми заберемось в наступному розділі, а тут перейдемо літературні відбиття цієї релігійнонаціональної акції на Україні, під керівництвом київського й луцького центру нового українського національного фронту.

Поставивши на осінньому сеймі устами Древинського й інших парламентарів умовою своєї підтримки уряду залагодження релігійної справи і одержавши з уст королівського посланця Обалковського якісь запевнення в цьому напрямі – які, очевидно, більш оптимістично толкувались патріархом і владиками, ніж були того варті, – наші політики сподівалися, що мобілізація козацьких сил, яка мала розгорнутися з весною, розв’яже цю справу остаточно: козацтво підтримує уряд постільки, поскільки він виконає свої обіцянки; уряд зробить щось конкретне в релігійній справі, щоб запевнити собі можливо енергійну і повну підтримку козацьких сил, доконче потрібну йому для нової турецької кампанії, яка мала розгорнутися літом. В дійсності не виходило ні одне, ні друге. Козаччина не витримувала лінії, під керівництвом гетьмана Бородавки, більше дбалого про жолудкові козацькі інтереси, ніж про ідеологічні вимоги українські, вона мобілізувалася до війни, сподіваючися використати її по добичницькій лінії, і не журилася тим, що король фактично нічого не робить для заспокоєння релігійно-національних українських постулатів. Уряд покладався на обіцянки, одержані через свого посланця від Феофана й провідників українського руху, і рахував на впливи патріарших грамот, не журячися тим, що ці обіцянки дали під умовою певних релігійних і національних уступок з його сторони, і навіть вихопився, як бачимо, необережними заявами про нову православну ієрархію, що виходили за межі конкретних і місцевих непорозумінь віленських чи вітебсько-полоцьких. Це ставило українських провідників у незвичайно трудне і дразливе становище. Ці королівські заяви по всьому попередньому попросту провокували їх на боротьбу, на бойкот, на повстання; наявність реальної козацької сили вабила на цю дорогу, але війна з Туреччиною, ворогом "святого хреста" – це була річ настільки загально обов’язкова для всіх, проповідь бойкоту була такою дразливою й непопулярною справою, що пускатись на це загрожувало повним дискредитуванням православної політики. Цим пояснюється певна нерішучість, непослідовність, недокінченість православної акції і в політиці, і в літературних виступах.

Одержавши відомість про віленські насильства, про королівські обвинувачення, про ті закиди й підозріння, котрі громадяться навколо Феофанових священь і його поставленців, Борецький з товаришами – Єзекіїлем Курцевичем, бувшим ігуменом терехтемирівським, висвяченим на владику володимирського, і Ісайєю Копинським, першим ігуменом братським (висвяченим на владику перемиського), уложив іменем своїм "і всього духовного і світського, шляхетського і міського стану народу Руського набожества Східної церкви", як вони її називають – "універсальну протестацію і побожну юстифікацію", звертаючи її (поскільки йшло про протест) в першій лінії проти уніатської ієрархії, а поскільки йшло про виправдання своїх учинків – адресуючися до короля і всієї Річи Посполитої і, нарешті, з словами потіхи і підкріплення в піднятих нагінках і репресіях звертаючися до всього православного громадянства, до всього українського і білоруського народу. Це дуже інтересний політичний і літературний документ. На жаль, він лишився ненадрукованим – правдоподібно, тому, що його автори довідались, що в Вільні вже друкується аналогічний твір Смотрицького ("Верифікація невинності"), написаний ним на великодніх святах і зараз же відданий до друку – більш детальний, багато удокументований автентичним матеріалом, ширший і багатший фактичним змістом, хоча з літературного й ідеологічного погляду твір Борецького і товаришів стоїть, безперечно, вище від віленського твору 1. Та одинока копія його, що заховалася в архіві уніатських митрополитів, виглядає як копія з незакінченого і нечіткого чорновика, і лишається незвісним, чи був цей твір викінчений, поданий до гродських книг і посланий королеві, як то пропонувалось, чи, може, його відложили, побачивши вже надрукований аналогічний віленський твір, і два тижні пізніше замість цього тексту внесли до київських гродських книг "Протестацію" зовсім іншу, що заховалася також в архіві уніатських митрополитів 2.

1 "Протестація" Борецького і товаришів має дату 28 квітня, віленська "Верифікація" 4 квітня, а вийшла з друку не пізніш місяця травня. Можна думати, що, виготовивши перший начерк своєї "Протестації", Борецький з тов. одержали "Верифікацію" вже в друкованих аркушах і припинили свою роботу.

2 Що копія списана з нечіткого чорновика, показують пропущені, очевидно, не прочитані, слова. Що це був чорновик не закінчений, показують прогалини, що були, очевидно, в нім самім: місця для ймень і дат, котрих, видно, автор не міг докладно пригадати під час писання. В заголовку стоїть напис, що цей документ вноситься до гродських книг замку... (залишено місце для його назви). На цій підставі, а також помітки на копії: Така, protestatią zgotował był Borecki z Smotrzyckim przeciwko Królowie i Rzeczy Pospolitey – пок. Жукович – він перший звернув увагу на цю пам’ятку і надрукував її в петербурзькім академічнім виданню "Статьи по славяноведению", т. III, 1910 – теж висловив здогад, що "Протестація", можливо, й не була закінчена і не подана по призначенню.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю