Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

1 Про цей епізод і взагалі про протестантські ухили серед грецької ієрархії в першій пол. XVII в. цитовані вище праці Піхлера, Леграна, Лебедєва, Соколова. Православні церковні історики – грецькі і російські, щоб рятувати репутацію Лукаріса й грецької церкви разом з ним, трактують ісповідання віри 1629 р. як протестантський фальсифікат (з київських учених, напр., на такій позиції стояв Малишевський у своїй праці про Пігаса, с. 569-571). Але листування Лукаріса, опубліковане Леграном в "Bibliographie Hellenique du XVII siecle" (IV, 1896, c. 315 і далі), і обслідування автографа ісповідання, що собі випросили в Кирила женевські богослови власне на доказ його автентичності, не лишає сумніву, що маємо діло з твором Лукаріса. Соколов вказує на лист Лукаріса до Львівського братства 1634 р., де він відкладає обвинувачення в кальвінізмі, але це не доказ проти автентичності ісповідання, доведеної Леграном: що Лукаріс при тім хотів зіставатися православним в очах своєї церкви – це інша річ!

От такого документа хотілося Рутському і К°, і в 1627 р. Смотрицький під час своєї подорожі на Схід ще не передбачав, що йому доведеться з цієї печі хліб їсти, і не зібрав відповідних документів, хоч і стрічався з фактами, а ще більше з поголосками і підозріннями про протестантські ухили грецького духовенства. Обміркувавши це з Рутським, виробили такий план, що Смотрицький, користаючися з своєї знайомості, постарається добути від Лукаріса його ісповідання і, скориставши з його протестантських ухилів, здискредитує східний патріархат в очах православної Русі. Далі в формі вражінь з своєї подорожі до східних патріархів Смотрицький мав би опублікувати критику православної доктрини і нарешті виготувати свій власний православний катехізис, можливо наближений до доктрини римської церкви: але для цього треба було дістати апробату православного собору, а це, очевидно, можливо було тільки під умовою, щоб Смотрицький далі удавав з себе стовпа православної церкви. Тому, не відкладаючи справи, він зараз же почав здійснювати цей план, поки авторитет його серед православних ще не був захитаний до решти.

В серпні 1627 р. Смотрицький дійсно написав просторого листа до Лукаріса латинською мовою і, мабуть, відразу пустив його в оборот між православними і католиками як вступ до своїх дальших уніатських писань. Потім надрукував його в польськім перекладі в додатку своєї книги "Паренезіс", 1629 р.1 Це – цілий меморіал, що займає 32 друковані сторінки малого кварто. Написаний він дуже єхидно: назверх помазаний нібито надзвичайною інтимністю – влазив, як-то кажуть, в душу голови Східної церкви і під покривкою глибокого пієтизму, щирості, відданості розсипав убивчі, на погляд автора, інсинуації і навколо самого патріарха, і навколо всієї церкви.

Розсипаючись в компліментах старому патріархові, Смотрицький взяв тон "смятенної душі", до глибини схвильованої релігійною тривогою. За причину своїх сумнівів вказував суперечність, помічену ним між ісповіданням віри Лукаріса, що оберталася в Польщі й на Русі, – написане з сильним ухилом в протестантську ідеологію, і його листом до арцибіскупа Соліковського 2, незвичайно прихильним римській доктрині – мовляв, у всім головнішім згідній з доктриною грецької церкви. Смотрицький у своїм "Треносі", мовляв, сам ухилявся в кальвінство; тому, прочитавши згаданий лист Мелетія, що так рішуче відмежовується від євангелістських сект, він був страшенно збентежений і рішив їхати на Схід самому, щоб познайомитися з автентичними текстами творів патр. Геннадія, Мелетія й ісповідання Кирила, аби знати, чого триматись.

1 Kopia listu pisanego od w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego... do i. m. oyca Cyrylla Patryarchy Konstantynopolskiego. Który z łacińskiego na język polski przełożony, tak się w sobie ma... Латинська копія була в архіві уніатських митрополитів. Короткий витяг з неї подав Суша, цит. тв., с. 78-91.

2 В оригіналі: не оглядаючись на ніщо, корисна чи для тіла, чи lля душі.

Одначе творів Геннадія і Мелетія добути йому не вдалось, а текст ісповідання, одержаний в Царгороді від самого Кирила, і деякі його слова про різниці між грецькою і римською доктринами, мовляв, зовсім не такі трудні до полагодження, як звичайно вважають, викликали в нього, Смотрицького, ще більші сумніви, і йому не вдалось розвіяти їх докладнішими розмовами з патріархом на цю тему. Мовляв, ріжні справи й недуга перебили їх тоді, виздоровівши, він виїхав до Єрусалима, відложивши ці розмови на поворот. Але коли він вернувся з Єрусалима, знову тяжка пошесть не дала йому розмовитися з патріархом як слід, і Смотрицький поїхав додому ще з гіршими сумнівами, які по цю хвилю не дають йому спокою. Тим більше, що Руська православна церква пильно потребує катехізиса, і Смотрицький взявся написати його. Руський текст його мав він з собою і в Царгороді, та не насмілився трудити патріарха такою затяжною роботою – його розглядом. Тепер же як за власною гадкою, так і порадою духовних і світських осіб, що знають цю його роботу, він рішається звернутися до патріарха з благанням, щоб той прислав свій катехізис з поясненнями щодо різниць, які розділяють церкви Східну від Західної (походження св. духа, чистилище, неквашений хліб, стан душ праведних і грішних до останнього суду, причастя вином тільки для духовенства).

Наведу кілька уривків з цього хитромудрого писання в свобіднім перекладі:

"З того часу, як я виїхав з Царгорода і розлучився від твоєї велебності, не мав і не маю ні одного дня, коли не сказати – й одної години, щоб не нарікав на своє нещастя й горе. Прийнявши на себе такі великі прикрості сухопутної подорожі й морського плавання, такі клопоти й турботи в немолодих уже літах і при слабому здоров’ї, я й там не позбувся того тягаря, що тяжив на мені тут: не осяг того, для чого піднімав цю подорож, і не звільнив свого сумління з того, що його так пригнітало. Я сподівався того всього від тебе, блаженний отче! Я й вибрався до тих країв тільки на те, аби цілющою радою твоєю і живущою наукою звільнити свою душу і вигоїти її від тих сумнівів, що хвилюють її й точать, як міль. Та що ж? Там я нічого не зробив, а коли вернувся додому, зависні й невдячні люди мало що не розп’яли мене! Непогамована зависть і погане неуцтво на спілку напались на мене, як тільки я з’явився, з таким завзяттям і так безоглядно, що коли б не свідомість невинності і правого сумління, що за особливою божою ласкою потішали мене, я вже готов був тікати від цього народу, що глибоко упав, а так був мені сердечно милий. Вернувся б або до тебе, блаженний отче, або до Палестини, щоб там оплакувати свої гріхи прикладом святих отців наших, доки б Бог, що мене сотворив, затримав би ще дух мій в тілі моїм. Але любов до ближнього не допускала мене до цього! Вказувала мені, що загибель людей, полишених під таку тяжку хвилю на краю безодні, буде моїм упадком і загибіллю. Бо ж це мене, хоч і не гідного, зволив Господь постановити на сторожі – піклуватися про його стадо, його овець, що він викупив найдорожчою своєю кров’ю та після багатьох інших доручив мені. Тому їх загибель через моє недбальство буде моєю загибіллю, а їх спасіння моїм спасінням.

Тому от і звертаюсь до велебності твоєї, бо без твоєї поради не осягну спасіння. Через віддалення чиню це пером, бо не можу говорити з тобою устами. Припадаю до ніг твоїх – і не встану ані відступлю, доки твоя любов і милосердя не підіймуть мене від ніг твоїх потішеного. Більш мені нема до кого звернутися. В нашім краю нема ученої людини, як-то кажуть – "ані зі свічкою чоловіка"!

Але хоч всі ми неуки, одначе ніхто з нас не хоче признати когось мудрішим від себе. Хоч у питаннях про спасіння в нас (ой тяжка біда наша!) що голова – то й розум, проте хочемо вважатися однодумними. Коли збереться в нас десять чоловік – не з простої галайстри, а з тих, що вважаються за щось, то стільки ж виникає й гадок щодо кожного артикулу віри. Помішав Бог наші розуми сильніш, ніж язики дурних велетів при вавилонській вежі, і то в такій справі, де хто дурний – то вже у всім дурний! Зголодніли й переголодувалися ми так, що вже декотрі через ослаблення й себе не чують; інші ледво рухаються. А голод терпимо той, що млоїть чоловіка не на тілі, а на душі – голод слова божого, і такий голод тяжкий і незносний, що нас щодня, щогодини все менше стає. Одні в нас пішли до римлян-уніатів, інші до євангеліків, багато й аріанствують, і так щодня меншає, що коли б велебності твоїй довелось тепер глянути на лице руської церкви, що ти його бачив двадцять і кілька літ тому, здивувався б тим і ревно заплакав" (с. 63 – 6).

"Що ж в такім разі почати? Я не знаходив іншої ради, крім того, як я вчинив, але як мені з тим повелось, не тайно велебності твоїй. Дістав я певну відомість, що у тебе єсть послання до латинян пок. Геннадія Схолярія, патріарха царгор., против п’яти різниць; Мелетія александр. чотири книги про догмати, твій катехізм православної віри, і ці три твори подавали мені надію знайти розв’язку в тебе, за поміччю четвертої – розмов з тобою про все, що в тих писаннях знаходилося. Я був певен, що ти не відіслав би мене з тим до когось іншого, особливо тому, що, бувши з молодих літ учнем твоїм, я в значній мірі через твої погляди попав в розбіжності гадок і замішання мислі. Лементове писання моє 1 відоме тобі, бо було тобі післане, показує, чим був я перше, ніж побачив твій лист з 24 січня 1602 р. до Деметрія Соліковського, покійного арцибіскупа львівського, у котрого й мені з тобою довелось одного часу бути. Чим я став, познайомившися з тим твоїм листом, легко можеш догадатись. Моє лементове писання майже ціле одгонить лютеранізмом і кальвінізмом у всіх розділах, а особливо в катехізмі, доданім на його завершення. А твій лист сприяє римській вірі, вказуючи в усіх артикулах віри повну згідність східної церкви з західною, а про євангелістське визнання так одверто висловлюючись: "Добре знаю я й знають мої патріархи, що наука і вчинки євангеліків не тільки чинять шкоду і замішання в церкві східній і західній – у Німеччині, Франції, Англії й деінде, але й приносять явне зіпсуття добрих обичаїв до королівств християнських" (іде довша цитата про згідність доктрини східної церкви з західною, 67 – 70).

Так згадуючи перші (давніші) і ці другі 2 слова велебності твоєї, роздиравсь я в гадках своїх і не міг ніяким іншим чином заспокоїтися, тільки з уст твоїх і з писань згаданих патріархів Геннадія і Мелетія взявши інформацію.

1 Смотрицький говорить про свій "Тренос".

2 Перші – мовляв, пройняті євангелістськими ухилами, що доводилося Мелетієві чути від Кирила давніш, другі – з листа до Соліковського, сприятливі для латинян.

Але з уст твоїх я почув, що Геннадієвих писань нема, крім трактату "про походження св. духа проти латинян", рішуче відкиненого його наступниками, а Мелетієві книги про догмати спалені тобою, за наказом його, даним при смерті під присягою. Сердечнj тим засмучений, питав я тебе, чи нема яких твоїх писань, і ти дав мені до перечитання виклад Нікео-царгородського символу, написаний в формі діалогу. Пильно, з охотою читав я його, але на моє здивовання вичитав речі, противні згаданому твому листові (до Соліковського), тут (в викладі символу) велебність твоя уставляє тільки два сакраменти, не більше, вважаєш молитви за душі померших за непотрібні для мертвих, безпожиточні (наступає довший виказ розбіжності поглядів Лукаріса з доктриною східної церкви, 73 – 75).

Тому, ще більше розбурений в гадках після свого виїзду з Царгорода, ніж був до приїзду до тебе, і тут, дома, не знайшовши способу виплутатися з цієї сіті і прийти до порядку в мислях своїх, я знову звертаюся до тебе не з усною мовою, а з тим листом – пильно прошу тебе, як син батька, як ученик учителя: виведи мене своєю мудрою радою і спасенною наукою з цього заплутаного лабіринту. Чого я мушу триматись і як повинен думати не тільки про згадані, але й інші артикули віри? Напр., про волю – чи вона поневолена, чи свобідна? про гріх первородний і вільний; про благодать віри і оправдання ділами, про промисел, предбачення, призначення, про церковні сакраменти, Св. Письмо і традицію, стан померших душ і под. Чи маю в цих артикулах віри йти за постановами Трідентського собору, чи з тою стороною, против котрої в цих постановах той синод звертався (себто з євангеліками). Дуже я хочу це знати, свідчуся своїм спасінням, хочу научитись від тебе, як пастиря і учителя, і не без особливої причини шукаю саме в тебе научення про це все і в наших питаннях.

Бо, розглядаючись в звичаях і постановах нинішніх часів, бачу я, що між усіми християнськими громадами, які тільки єсть в нашій країні, тільки руська церква східного послушенства не мала і не має порядної сповіді віри, списаної в формі катехізму. Тому хоч розумів я, що це діло понад мої сили, але, положивши надію на того, що робить премудрими сліпців і дає мову ослицям, я зважився написати катехізм руською мовою. Я мав його при собі в Царгороді, але не показав тобі, бо розгляд його вимагав би праці не одного дня! Тому я відклав це до вільнішого для тебе і для мене часу, але так його й не дочекався через вищепояснені причини. Тепер же як за власним потягом, так і за наставанням братів духовних і світських, які знають цю мою працю, я звертаюсь до тебе за тим, чого бракує нам: навчи нас, з ким ми згідні, в усіх тих вищезгаданих артикулах віри: з римлянами, чи з євангеліками, чи, може, чогось третього ми тримаємось і визнаємо? Також прошу при тім і за пораду в тих різницях віри, що здавна завважаються між східною і західною церквою" (с. 76-8).

Поговоривши на цю тему і підчеркнувши, що ці питання ставить він не тільки від себе, але від усеї своєї величезної дієцезії – такої велелюдної, що в східних краях і в десять митрополій її не вбрати, і навіть від усієї руської церкви, що в значній мірі орієнтується на нього, Смотрицький заводить єхидну розмову на тему тих спалених писань Мелетія і митрополита мірського Матвія та інших сумнівів, що, мовляв, виникли в нього під час тої подорожі на Схід і тепер гризуть його, як в’їдливі молі.

"Чув я спочатку в Царгороді, в присутності багатьох поважних митрополитів, з уст митрополита созопольського Феодосія, добре тобі звісного, а потім і в Єрусалимі з уст о. патріарха єрусалимського кир Феофана, котрому то в Мунтянській землі (як він туди заїхав був з нашого Руського краю) оповідав сам митрополит мірський, з яких причин він попалив свої писання, в котрих за ті різниці між східною і західною церквою він аж до обридження уїдав на західну церкву і віру римську. Йому о полудні, чи вві сні, чи в екстазі – сам він того не міг сказати, тричі з’явився св. ап. Петро. За першим і другим разом говорив йому: "Матвію, чим так заважила тобі моя столиця, що ти на неї так безсоромно брешеш? остерігаю тебе: перестань!" І по тих словах не ставало його. А за третім разом до тих слів додав ще такі: "Коли не перестанеш, кличу тебе на страшний суд божий – там мені відповіси за це перед нелицемірним суддею". Митрополит настрашивсь, а прийшовши до себе, прокляв ту свою працю, що за неї мав відповідати на страшному суді, і спалив її перед своїми.

Коли я почув це оповідання, зродився в моїм сумлінню гризливий міль і почав болюче точити серце моє, нагадуючи мені, попри такі ж мої власні писання, також і те, що, мабуть, не з іншої причини (котрої я й у тебе питав, але дістав відповідь, що вона тобі незвісна) і не з інших міркувань твій попередник на тім престолі Мелетій, патріарх александрійський, звелів тобі і взяв присягу з тебе перед своєю смертю, щоб ти спалив його "чотири книги про догмати православної віри". Як він мусів ставитися в них до римської віри і папи, добре дає знати його лист, писаний з Александрії сюди, до Іпатія Потія, тодішнього єпископа володимирського, року від сотворення світу 7108. Мабуть, ласка божа справила то в сумлінні його, що той побожний муж за краще прийняв тими своїми працями дочасний огонь нагодувати, ніж віддати себе на жертву вічному огневі.

За третій міль положив я сповідь філадельфійського архієпископа перед ченцем римської віри, тому що чув від поважних монахів-греків в Єрусалимі й Царгороді, що тіло того мужа зісталось нетлінне. А наші люди навіть в найгострішій хвилі бояться, як пекла, висповідатися у римського священика і не признають за ним власті в’язати й рішити.

Нарешті четвертий міль душі моєї – огонь великосуботній в гробі Христовім. Думаю, що велебність твоя добре пам’ятаєш, з якої то причини – як я тебе запитав, чомуто Мелетій, попередник твій, пишучи проти нового римського календаря, щоб довести перевагу старого календаря над новим, понаводив багато чудовних подій, які вже й не діються тепер, а це таке знаменне щорічне чудо поминув, коли вже з огляду на це одно новий календар мусів вповні відступити перед старим. На це тоді ти двічі, при двох визначних мужах двору твого – протосинкелі ієромонаху Леонтієві і при архидияконі о. патріарха александрійського – відповів мені, що коли б це чудо тепер у нас діялось, то всі турки давно б в Христа увірували. А дещо докладніше про той огонь чув я від самого о. патріарха єрусалимського, що його (при тій церемонії) бере, виносить і роздає. З того взявся не малий міль у душі моїй, що наші православні щодо цеї речі, котра бувала колись, а тепер через гріхи наші перестала, вони вважають за краще приставати з єретиками, євтихіанами, діоскоритами і якобитами, позбавленими ласки божої, ніж з римлянами, які того огня не приймають з слушних причин і з явних поступків, що чиняться нам від єретиків-абісінців.

От з тих причин ті чотири великі прикрі молі опанували мою душу в тих Східних краях і не перестають гризти мого сумління, б’ючи мене по голові, наче молотом. А особливо два перші не перестають мені мовити щогодини: спали й ти, за прикладом тих великих мужів, свої писання, понаписувані на ту ж тему різниць східної церкви від західної" (с. 83-7).

Тяжко, мовляв, загризений цими докорами свого сумління, автор коротко переходить різні єретичні погляди, виставлені Зизанієм, Філалетом, Кліриком Острозьким і самим Смотрицьким у "Треносі" – коротка схема, пізніш розвинена в "Апології". А кінчить гарячими закликами до патріарха, щоб він узяв у свої руки церковну справу Русі й привів до одності розділену Русь: уніатів і не уніатів. Поклик літературно гарний, але не буду його тут наводити, бо він потім ширше розвинений автором в покликах до руської шляхти його "Апології", і ми його там побачимо в повнішій формі (в "Листі": "Нарід наш не тільки від грізного упадку урятуєш, але привернеш його до давньої свободи; станам шляхетським відчиниш двері до урядів земських і достоїнств сенаторських; міщанам даси приступ до урядів міських ратушних, побудуєш нам школи, церкви прикрасиш" і т. д., с. 94).

Розуміється, старий патріарх відчув лукавство цих запитань і покликів до інтервенції в справі погодження православних з уніатами: кінець кінцем все це хитрування було досить наївним! Він не відповів на ці благання Смотрицького, і той мусів обійтися без приємності випровадити його на світовий глум як єретика, те, що два роки пізніш удалось зручному женевцеві. До слушного часу мусів вдовольнитись поширюванням в копіях цього листа-памфлету, поки прийшла нагода його надрукувати. А тим часом узявся до другої точки своєї програми: опублікувати свої помічення над грецькою церквою, зроблені під час подорожі на Схід, і в цій формі дати читачеві відчути потребу унії або "поміркування Русі з Руссю", як це називалося в компромісово настроєних православних кругах.

Літом 1627 р. він відвідав Могилу – тоді вже певного кандидата на печерську архімандрію, потім у вересні т. р. бачився в Києві і з ним. і з Борецьким, і тут з ними обговорював план свого катехізму і способи його видання. Далі під весну 1628 р. в Городку – волинській маєтності Печерського монастиря – був уже цілий соборчик православної ієрархії, як ми вище бачили, і тут було рішено скликати справжній собор для обміркування способів об’єднання православної й уніатської церкви. При тім, як оповідає Смотрицький, котрому, на жаль, тільки йому самому завдячуємо відомості про цю підготовчу роботу, цей ієрархічний осередок дуже прихильно ставився до його гадок про догматичний компроміс грецької й римської доктрини. В Києві він, Смотрицький, мовляв, розвинув перед ним свій план: раніш опубліковання повного катехізису видати коротке обговорення головних релігійних різниць обох церков, і Могила з Борецьким ухвалили це. А в Городку йому було доручено оповістити мотивовання собору і виготовити для нього "гадки про різниці східної і західної церкви" та видати все разом.

Розуміється, Смотрицький писав це все тоді, як треба було виправдувати себе і для того якнайбільше з своєї акції переложити на православних владик, які потім обмивали руки з його планів 1.

1 Див. вище, с. 364.

Зовсім правдоподібно і навіть певно, що православний ієрархічний осередок в цілому не йшов в уніонних планах так далеко, як їх мав замір потягнути Смотрицький – уже формально зв’язаний з унією й римською курією. Але що певний ухил до релігійного компромісу в цьому осередку був і порозуміння в цій справі між ним і урядовими кругами в 1628 р. було справді зав’язане (найправдоподібніше – через Могилу), про це виразно свідчить певне співробітництво Уряду з православною ієрархією в справі скликання собору православних і уніатів. Справа ця докладно представлена мною в іншому місці 1, і я тут не буду того всього переповідати, – нам тут важно констатувати, що Смотрицький не видумує, коли говорить про принципіальну прихильність цій ідеї провідних православних кругів – київських і луцьких. Для заохоти була пущена чутка, що уніатська ієрархія хоче вернутися з-під власті папи під послушенство царгородського патріарха, і уніатський митрополит Рутський вже веде в цій справі переговори з Борецьким 2. З другої сторони, висунено план ліквідації відносин до царгородського патріарха через утворення свого домашнього патріархату – так, як зробив то в себе цар московський: православні Польщі – Литви з прилученням до них уніатів виберуть собі патріарха, в порозумінні з урядом (як кандидата вказано Могилу), і більше не будуть залежати від Царгорода 3.

1 Історія України, VIII, с. 13-4, 73-4, 94-7.

2 Таку чутку пустив Смотрицький у формі секретного листа до віленських братчиків, заразом вписавши його до книг луцького Гроду (№ 2141, л. 619).

3 Цю ідею Смотрицький розвивав потім у своєму "Паренезисі", але пустив її вже в згаданім листі до львівських братчиків.

Все це мало дати православним кругам приємне почуття, що цим разом нема мови про капітуляцію православних, навпаки – новий компроміс буде тріумфом і звеличенням "грецької релігії". А в сподіванні такого формального полагодження справи між православними і уніатами мала б негайно настати обопільна толеранція – релігійна згода з проголошенням за неважні тих різниць, що їх ділять.

Це була нова унія, доволі зручно підготована заходами ієрархії обох сторін, з участю православної шляхти, може, в деякій мірі й міщанства. Але вона розбилась на опозиції демократичних низів духовенства – "неучених попів київських", підтриманій її протектором – Військом Запорізьким.

Бій з новою унією. "Апологія" Смотрицького та її засудження.

Мовляв, виконуючи доручення, дане йому православними владиками, Смотрицький після з’їзду в Городку весною 1628 року виготовив свою "Апологію подорожі до східних країв, відбутої в р. 1623 і 1624, оббріханої фальшивою братією" 1, додавши до неї на кінці "Консидерації" про шість різниць між грецькою і римською церквою, що їх він обговорював з владиками на зборах у Києві й Городку 2.

1 Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych, Przez mię Meletiusza Smotrzyskiego, M.D. Archiepiskopa Polockiego, Episkopa Witepskiego y Mścisławskiego, Archimandrite. Wileńskiego y Dermańskiego, Roku P. 1623 y 1624 obchodzoney, przez fałszywą Bracią słownie y na piśmie spotwarzoney, do przezacnego Narodu Ruskiego oboiego stanu, Duchownego i Swietskiego sporządzona y podana. A. 1628, Augusti, Die 25, w Monasteru Dermaniu.’ We Lwowie, w Drukarni Jana Szeligi, Typographa, R. B. 1628, сторінок 204 малого кварто. Я користувався примірником Ленінградської публічної бібліотеки, що була ласкава вислати цю книгу, як і нижче цитовані книги, для використання до Укр. Археографічної Комісії. В російському перекладі, дуже свобіднім, видав "Апологію" Мартинов, як І вип. свого "Кирило-Методієвского сборника", Липськ, 1863.

2 Consideratiae albo uważania sześciu rożnie mi§dzy Cerkwią Wschodnią y Zachodnią strony wiary zaszłych.

Переписавши начисто, на початку Петрівки вислав український текст до Києва Борецькому з таким листом, що служив немов передмовою до цього твору (подаю в перекладі з польського перекладу, надрукованого Смотрицьким потім у його "Протестації"):

"То, що твоя велебність й інші браття мені наказати зволили: написати в побудку сплячому нечуло народові нашому, посилаю написане твоїй велебності, не мігши тут надрукувати, і сподіваюсь, що на двох прасах (машинах) це за три тижні може бути видрукуване і пущене в нарід. Аби кожен з нас перед майбутнім, дай, Боже, собором міг ясно побачити, чим ми всім народом хоруємо і як з тої хороби можна вилічитись.

Тої побудки, превелебний мій отче, не суди судом людським, а судом божим. Бо горе тим, що кажуть: "Доброму зле, а злому добре!" Хороба наша тяжка, просто-таки смертельна, вимагає від нас, лікарів, пильного коло себе печалування. Бо про душу йде, а загибель їх Бог суддя буде правити їх на наших душах єпископських. Правда, знайшлось би на таку лиху хоробу лікарство прикріше, що, гоячи наші рани, і до чулості нас привело, і до усвідомлення, що хоруємо. Бо найтяжча до вилічення якраз та хороба, котрої хорий не відчуває і лікареві коло себе ходити не позволяє. Але принаймні хоч ми, лікарі, знаємо цю хоробу і ту заразу, що з самих фундаментів душу губить, постараймось рушити й знищити, хоч би самі хорі того не хотіли! Лиха болячка мусить колись бути вирізана чи випалена – і пацієнт то мусить перетерпіти. А коли котрий не хоче терпіти і годиться скорше вмерти від тої болячки, такого ті, що ним піклуються, в’яжуть, і він поневолі мусить підпасти короткому насильству, аби, по недовгім стражданню ставши виліченим, в дальшім своїм життю вже більше того болю не терпів.

Коли ж би в тім описанні нашої хороби та її лічення комусь здалось щось невірним – я беру то на себе і на свою душу, а перед велебністю твоєю тим листом, за свідоцтвом Бога-серцевідця, свої руки вмиваю на тім, що заявляю себе чистим 1 від дальшого гублення несвідомих народу нашого, що через цю несвідомість свого лиха гублять свої душі. "Горе вам, учителям закону, – каже Господь наш І. Христос, – що сьте взяли ключі розуміння: самі не ввійшли, а тих, що входили, спинили сьте".

Так коротко сказавши, що мав до велебності твоєї, бажаю і Бога мого прошу, аби він, наш майбутній, велебністю твоєю визначений собор дав спорядити на честь і хвалу імені цього святого і для того спокою, що нам його єдинородний син божий в учениках своїх дав, щоб весь наш руський нарід хвалив його єдиними устами і єдиним серцем".

Подібного ж змісту лист вислав Смотрицький одночасно також Могилі, натякаючи, що вважає його людиною, покликаною до найвищого становища в руській церкві й народові, і тому сподівається від нього найкращого зрозуміння ситуації і пропонованих Смотрицьким методів її направи 2.

1 Очевидно, в тім разі, коли б його книги не видрукувано.

2 Обидва листи з цілою "Протестацією" передрукував Голубєв, П. Могила, І, додатки, с. 325-7.

Але на ці листи дістав від обох адресатів тільки ухильчиву відповідь через післанця, що ту рукопись відвозив: обіцяли йому прислати докладну оцінку його книги, нічого більше. Почекавши її з три тижні і не діставши, Смотрицький каже в тім переконанні, що це мовчання означає згоду, післав свою книгу Саковичу, що її видрукував польською мовою, і на собор до Києва поспіли вже видрукувані аркуші цього польського друку та викликали тут своєю появою вражіння першорядного скандалу. Коли потім Смотрицькому прийшлось виправдуватися перед православним київським собором за цю книгу, він натякав, що в своїм польськім виданню Сакович дещо пододавав від себе "з злого умислу". З того можна думати, що український текст, післаний Смотрицьким на руки Могили й Борецького до Києва, був дещо поміркованіший в своїй критиці православного богословія. Тільки ж цього не треба думати, що дійсно то Сакович підлив своєї жовчі до польського видання, яке одно тепер маємо перед очима. Дуже можливо, що з тим лукавством, на яке пустився Смотрицький в цій своїй уніонній акції, він умисно виладив два відмінні тексти – один для православного собору, а другий для своїх католицьких хлібодавців, вперед рахуючися з можливістю зложити цю різницю на приятеля Саковича, свого спільника в уніонній акції. І таки зовсім не правдоподібно виглядає його оповідання, що тільки потім, як не прийшла обіцяна ухвала від Борецького й Могили, післав він Саковичу копію для польського видання. Коли, посилаючи з початком Петрівки до Києва, треба було просити друкувати спішно на двох машинах, щоб примірники поспіли на собор у Києві, як можна було поспіти видрукувати цю дійсно чималеньку книжку у Львові, з примірника, післаного кілька тижнів пізніш, так щоб аркуші поспіли до Києва перед тим собором з Львова? Очевидно, для польського видання текст був післаний раніш, і зовсім правдоподібно – текст відмінний, так що з нього можемо тільки приблизно судити про український текст, виготовлений для київського собору. Але основний тон був той же – судячи з того, очевидно, малоприємного вражіння, яке він зробив на Борецького й Могилу, так Що ті не тільки друкувати його не схотіли, але і в дискусію з Смотрицьким з приводу його книги за краще признали не входити.

Український текст, повторюю, нам не відомий, і ми мусимо судити про все з польського.

Польське видання мало дві присвяти. Одна адресована Томашеві Замойському, тодішньому підканцлерові, зверхправовірному католикові, синові славного канцлера Яна Замойського, що йому був присвячений свого часу "Апокризис" Філалета. Смотрицький, так би сказати, дає сатисфакцію синові славного батька за безчестя, завдане тому батькові присвяток єретичного твору, підшитого під православну ідеологію. Книга Смотрицького виводить на чисту воду цей єретичний твір, викриваючи його неправославний зміст, і має завданням зняти тінь, кинену Філалетом на Замойського-батька, нібито він був протектором такого православія, як Філалетове.