Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 46 страниц)

1 Exethesis abo Expostulatia, to iest Rozprawa Miedzy Apologią, y Antydotem o Ostanek blędow Haereziy y kłamstw Zyzaniowych, Philaletowych, Orthologowych, y Klerykowych uczyniona. Prez w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego, Rzeczonego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mscislawskiego; Archimandrytę. Wiłeńskiego y Dermańskiego; do oboiey Strony Narodu Ruskiego. Anno Domini 1629, Aprilis 3. W Monasteru Dermaniu. Cum Licentia Superiorum. We Lwowie w Druk. Jana Szeligi I. M. X. Arcybiskupa. Мале кварто карток ненум. 6 – нум. 102. З доліпленою (на кінці) карткою "помилок". На обороті титулу герб Заславських, далі присвята Ол. Заславському: "Панові і добродієві свому милостивому". Потім "Передмова до православного читача Народу Руського". Далі, під заголовком: "До Руси Грецького набожества" дванадцять "експостуляцій" на дванадцять розділів "Антидоту" і додаткова тринадцята загальна. На кінці – апробата владики Мороховського, 10 червня 1629 р.

Трактуючи автора "Антидоту" дуже зневажливо і грубіянськи, називаючи його писання збіркою "сарказмів, ском, брехень, потворів і блюзнірств, а до автора його звертаючися в таких виразах, як: "проклятий схизматику", "глупий дурню", "вшетечна губа", "премерзкий учитель", "собача морда" і под., він мотивує свою відповідь тим, "аби той обманець, калюмніатор і кощунник" не думав, що те, що він сказав, прийнялось за правду, і щоб хтось з необережності не злакомився на ту трутину" (обернення навпаки титулу "Антидот"). Але заразом – на самому початку своєї книги, в присвяті тому ж своєму патронові Ол. Заславському, котрому був присвятив попередні писання, Смотрицький висуває інший, чисто суб’єктивний мотив. Він не хоче втратити ні одного дня ("ні одного дня без стрічки"), почасти для того, щоб загладити перед Богом свої грішні, єретичні писання давніших років, почасти на те, щоб не упустити сприятливого моменту, бо часто "одна година дає те, чого не хотів дати цілий рік". В цьому відбивається нервовість людини, яка під кінець життя, зломивши свою лінію й попаливши кораблі, гарячково силкується виправдати і обгрунтувати свій крок. А попри те – і та загальна нервовість, з якою уніатсько-католицькі круги спішили використати сприятливу, – як їм здавалось, – констеляцію: прихильність до ідеї унії двох головних стовпів православної церкви – митрополита і печерського архімандрита, призначення спільного собору, що сталося за згодою деяких православних (в тім числі згаданого Бобриковича, віленського намісника, що його Смотрицький вважав своїм підручним), і под.

Ця нервовість відбивається і в нерівнім, невитриманім тоні самого викладу.

Книга ставить собі завдання підготувати грунт для соборового диспуту, в котрім і сам Смотрицький збирається взяти участь. Відти певна дипломатичність в дискусії. Смотрицький всею силою вдаряє на царгородського патріарха, на різні способи повторюючи обвинувачення його в кальвінській єресі. Головним завданням майбутнього собору ставить емансипацію руської церкви в залежності від царгородського патріархату – визволення руського народу від погибельних, єретичних впливів його 1.

1 "І про це (на тім будучім соборі), аби подумано, щоб той чоловік (патр. Кирил) з своєї задуманої стежки був скинений, перше ніж його замисли не дійшли такого скутку, що вже потім йому й запобігти нелегко" (передм., л. 3).

Тому кількома наворотами в різних місцях своєї книги він повторює, що під час свого побуту він переконався в тім, що патріарх цілком піддався кальвінській доктрині, і хтозна навіть, чи й не побусурманився (л. 7 об.). Моральний і науковий рівень патріаршого осередку впав незвичайно низько, на доказ того наводиться кілька подробиць в додатку до поданого в двох попередніх книгах (напр., про те, як два дидаскали патріарші, Матій і Миколай, під час присутності Смотрицького в Царгороді виступили проти єретичних збочень патріарха і непорядків в обсаді ієрархічних становищ, і це мало тільки той наслідок, що зараз їх викинено з патріархії, і він їх потім стрів уже в Яссах, л. 9). Все це, одначе, говориться тільки принагідно і досить побіжно і в сумі дає небагато конкретного, хоч з огляду на таке стратегічне завдання мало далеко більше значення для планів Смотрицького, ніж уся та дрібна літературна полеміка, котрою він завантажив свою книжку.

Як вислід цієї тези – про з’єретичення і повний упадок грецької церкви – кладеться друга: на Русі все-таки церковна справа стоїть краще, ніж у Греції. Супроти уваги "Антидоту", що в Царгороді Смотрицький "не на Русь трафив" (себто що там скоро розкусили його дійсні наміри і він як непишний мусів з нічим вертати), він трагічно завважає, що дійсно так: не на Русь!

"Бо на Русі з нашої сторони (католицько-уніатської) за ласкою божою світить сонце правди, і з вашої сторони (православної) єсть надія чогось доброго. А там – ти мариш про Константинів, Феодосіїв, Юстиніанів, Маркіанів і тим подібних, а того не пам’ятаєш, що там незносне ярмо отоманське, тяжка магометанська неволя. На листі тім, що я від о. патріарха привіз був, трьох таких митрополитів було, що їх імення й руку інші за їх проханням підписали: вони самі писати не вміли.

Та слухай тільки, я тобі ще дивнішу річ скажу (свідок мені пан Бог, що в тім усім не брешу): бачив я там і таке, що сьогоднішній блазень другого дня став митрополитом серронським. Знай же це, сліпий схизматику, що я там трапив на таких, що в спасенних речах не знаються – не можуть помітити, що патріарх – кальвінський єретик. Бо вони ні про свою, ні про чужі віри ніякого поняття не мають. А хоч деяким з них на це і вказувано, та не сміли й губи створити: бо там як турок котрогось топить, то з гармат гасло дають, а той, що ти його так високо шануєш (патріарх, очевидно), те саме робить без гасла.

Нещасна схизматицька Русь! Чи того чекаєш, аж твій патріарх побусурманиться? До того вже ближче, ніж дальше! Добре то один сусідній нам єпископ 1 того ж року, як я писав 2 у своїм листі до нього, так написав: "Не певно, чи наш патріарх християнин".

1 На боці: Іоан єпископ мукачівський.

2 В листі до патріарха Кирила, очевидно, див. вище, с. 373 і далі.

І я в цій моїй "Експостулації", дасть Бог, то тобі доведу, що ти стидатимешся того свого найвищого пастиря, з котрим так високо залітаєш! А свого часу 1, дасть Бог, докажу того, що або він зречеться своїх єресів, або ти його з єресями тими зсадиш і знати його не захочеш.

Отже, що? Трапив я там не на Русь? Добрі слова! Не маєш ти й там чим тішитися, схизматику! Скорше вже я, дасть Бог, чогось доброго сподіваюсь від східної церкви в нашім руськім народі, ніж від тих, що їх ти так високо важиш" (л. 9).

1 Очевидно, на тому сподіваному соборі.

В "Експостулації" своїй Смотрицький цієї тези все-таки не вичерпав, хоч, без сумніву, це було особливо важливо з становища завдань цієї книжки: підготування соборної дискусії на тему відлучення руської церкви від царгородського патріархату і підпорядкування її, на правах окремого патріархату, папі римському. П’ятьох сторінок, присвячених в VII "Експостулації" поглядам патріарха Кирила, висловленим у його "Катехізисі", що він ніби протестантськи мислить про євхаристію і називає "єретицькі збори Англії й Голландії святою кальвінською апостольською церквою" (л. 48 – 50), зовсім не вистачало для цієї мети. А гострі вирази на адресу Мужилівського ("дурень", "глупий єси, небоже"), що ними він цей екскурс заправив, зовсім не додавали йому сили переконання. І це з становища моменту була перша хиба цієї книжки.

Другим завданням книги була підготовка соборної дискусії в справі різниць східної й західної церкви. Та полеміка з "Антидотом", що займає переважну частину книги, нібито має це завдання. Смотрицький маркує, що Мужилівський, мовляв, в цілому ряді пунктів заявив солідарність з католицькою доктриною (л. 51), а сам у кінці зводить усі різниці і розходження між православною й уніатською стороною до оцих тільки п’ятьох пунктів, що мусять бути продискутовані на будучім соборі: частинний або індивідуальний суд божий над поодинокими померлими; пробування праведних душ у небі; примат римського єпископа; походження духа і від сина (л. 96 – 99). Сформулювавши розходження в цих тезах римської доктрини, Смотрицький пише:

"То підсумок твоїх збочень. Більше різниць між церквою східною і західною і ти не згадуєш, і я в тебе їх не шукаю. Бо й ці пункти стали різницями більше з гадання, з якогось хибного, застарілого упередження і схизмою защіпленої до сердець людських підозріливості, аніж з самої своєї істоти. Це легко може побачити кожна розумна людина, що любить Бога і єдність віри.

А я з своєї сторони, виклавши це, прошу і тебе, Антидотисте, і всіх старших і "рівенників" твоїх, перед котрими з поклоном ставлюся з тим моїм писанням. Прошу іменем Господа, що нас сотворив, викупив і освятив! Приватну ворожнечу, яку маєте до осіб тих, що пробувають у св. єдності, киньте назад себе, а печалуйтеся справою об’єднання відірваної від західної східної церкви, через єдність (об’єднання) руської церкви, з любові до Спаси теля свого і до того люду, що йде за вами.

Радьте, аби те спасенне і всею церквою божою від стількох віків пожадане діло через тих людей, котрих Господь Бог вибрав на піднесення св. східної церкви з упадку схизми через святу єдність, осягнуло свій щасливий скуток.

Не дивіться на давність схизми, але вважайте на причини її постання, її поступу і зміцнення – і як її Бог неволею, нерядом, неплодством і голодом слова божого тяжко покарав!

Як їй в чім, ніде – і на свободі, і в неволі 1 не благословляє і в нічім не любує!

Бо майже той самий упадок усього духовного добра вона терпить в свободі московській, як поносить у неволі турецькій.

Скрізь у ній потіхи духовні упали. Скрізь спасенні церковні справи захололи.

Скрізь з речами і справами спасення поводяться наче з найму і примусу, аби тільки якось було, якось відправилось!

Монастирі скрізь "посарабатились" 2.

1 В неволі під Турком, в церкві грецькій, як зараз побачимо, на свободі – в землях московських і українсько-білоруських.

2 Posarabaiciały.

Послушенство ченців затвердло.

Піклування старших замерзло.

Духовника-мужа між ченцями – хіба з свічкою, а між світськими таки й зовсім не шукай.

Школи впали.

Церковний спів 1 загибає. Скорописне письмо зводиться (хоч на нім нам для права литовського і руського великого залежить).

Дяка доброго трудно знайти, ще трудніше ученого священика, а за мудрого проповідника – ані питай! (100).

Ті християнські народи, що в турецькій неволі, – здебільшого потурчилися. Нашого народу немалу частину забрав римський костел, немалу урвали єретицтва: кальвінство, та аріанство, та й магометанство! Доми княжі ми потратили; шляхти мало, панят іще менш! Духовенство вище й нижче у своїх же впало в зневагу: в Москві бояри його батожать 2, коли не по мислі їх в справах духовних поступає, і не пастирі стадо пасуть, а стадо пастирів!

А звідки така кара і пониження? Нізвідки інде, тільки тому, що вони зневажають отця отців 3. За це подав їх Господь в зневагу людям світським!

Народила вам та пекельна Яга 4 нових блудів і єресів – нових викладів письма божого і писань св. учителів церковних!

Нащепила вам та проклята схизма схизмок.

Що знамените між єпископіями місто – то схизмочка, в нім – ставропігія, де єпископ на свої вівці тільки через шпари мусить дивитись, а вони тоді його пошанують, коли схочуть 5.

1 Napięło.

2 Knucą.

3 Себто папу.

4 Jędza.

5 На боці: "Ставропігії то пагонці проклятої схизми". Дуже характеристичний випад проти братств – з становища всієї ієрархії. Пор. вище.

А це все не припадком діється і не з звичайних якихось людських відносин, а з явного гніву божого – з його тяжкої кари!

Були достатки в нашім народі руськім; єсть і тепер на Московщині.

Але піднестися школам ні тут, у нас, ні там, у Москві, Бог не дозволив, і коли десь якесь піднесення їх займеться – тільки димиться, а не горить! Діти лише стільки користі з них дістають, що з телят виростають на волів!

Школи ж – це житниці церкви, вони збагачують міста, містечка і села мудрими людьми, дяками знающими, духовними освіченими 1, проповідниками ученими. Без шкіл церква – як тіло без душі. А вам у всій вашій схизматицькій східній церкві Бог того добра не дає – не з іншої причини, тільки за обридливу його маєстатові схизму. І щобисьте не знати як старались і піклування денні й нічні і найбільші кошти ваші до того прикладали, – добра того вам Бог без св. єдності не дасть! Позволяє того добра єретикам – як перед тим позволяв поганам на здурення засуджених, на загибель 2. Але не позволяє схизматикам, аби вони, маючи одну віру з вселенською церквою, від неї вчились і одної любові. Чого дай, Боже, й вам!

Кричите: лиха унія, лиха унія! а чи давно так само кричали: от лихо – проповідь! от лихо – фігуральний спів! от лихо – з дзвінком ходити перед сакраментом! ляцьке то все! А тепер це все в уживанні – і вже добре! От з таким розумом кричите й на єдність, як то недавно кричали на те все і як тепер кричите на поправу ірмолоїв у тексті в нотах і на виправку помилок і лихого перекладу в церковних книгах.

Все то у вас латинські єресі 3. А коли ви в тих речах розглянетесь, то що вчора ганили, сьогодні хвалите.

1 Rostropne.

2 Характеристичне середньовічне уявлення Бога як злого й лукавого деміурга, що різними підступними дарами задурює і веде на погибель засуджені ним народи. Ми бачили цю концепцію і в Вишенського, в т.V.

3 Це єдиний в своєму роді історично-побутовий образок, який відслонює нам побутові подробиці, не переказані іншими джерелами. Ті латинські новини, що проти них повставав тридцять літ тому Вишенський, власне як проти латинських єресей, вони потроху входили в практику православної віри і, невважаючи на відказування старовірів, помалу до них привикали. Чуємо відказування на правлення книг київським лаврським гуртом, цілком аналогічні з тими московськими, що приготували грунт для розколу. Все це, мабуть, голоси "неучених попів київських", що їх нам заховали могилянці з пізніших розрухів 1630-х рр. Як бачимо, вони лунали вже й перед тим на адресу київського ученого духовенства.

Що вчора було лихо, сьогодні вже добро. Те ж саме станеться і з св. єдністю. Тепер її маєте за лиху, але як її, дасть Бог, приймете, то будете мати за добру.

А вона вам нічого вашого з віри східної чистої ані з набоженства не зміняє – все по-старому заховує. А зате в чім тепер відчуваєте на собі боже неблагословення за справедливим гнівом його, обернеться вам у благословенство. Стануть школи, стануть семінарії, стане руська церква так, що з багатства дібр своїх внутрішніх і зовнішніх гойно збагатить і інші народи східного набоженства 1. Сам катехізм, виданий нашою руською церквою різними мовами і пущений між народи східного набоженства, учинить неоціненну користь душам людським. А ну ж постиллі 2, ну ж життя святих та інші тому подібні церковні добра?!

Це ви й самі бачите добре – тільки та безвихідна схизма велить вам то легковажити. Але мусите знати, браття, що коли далі будете на Бога і святих його перед цілим світом богохулити через таких своїх Антидотистів і не схочете через своє закляте завзяття зважати і оглядатись на такі часті голоси остороги від нас, братії вашої, то свідчуся Господом Богом і церквою його святою – будете ви нам усім католикам "так, як погані й митарі!" (л. 99 – 101).

Смотрицький запевняє, що в основі речі він не менший старовір, ніж православні консерватори: не має ніяких сумнівів (як то і в "Апології" своїй заявляв) щодо повної правовірності й спасенності давньої православної віри, тільки щодо "нової", що її "нові скриптори описують і проповідують" (л. 7 об.).

"Кажете: ми хочемо по-старому! Ми кажемо те саме: про те старе і ми клопочемось! Але коли ви собі його присвоюєте, а ми доказуємо, що воно у нас, і одна сторона не дає в тім віри другій, то тепер за ласкою і поміччю божою полюбовно про це старе поспоримо на будучім Львівськім соборі 3 та обопільною любов’ю укоронуємо св. єдність церковну!

За св.Августином скажу до вас в тій спасенній справі: нехай ворухається милосердя в утробі вашій, аби ви хоч тепер рішилися залагодити цю справу" і т. д. (л.100 об.).

1 Ще раз те саме.

2 Пор. вище, с. 431.

3 На боці друк: Про це має бути розправа уніатам з схизматиками на майбутнім, дай, Боже, соборі.

Все це доволі дипломатичне і моментові відповідне. Але хоч Смотрицький і запевняв, що він не бере до серця "сарказмів і ском" і власних особистих обвинувачень, висипаних на його голову автором "Антидоту", і готов прийняти їх як заслужену кару за подібні ж образи, які він сам висипав на уніатів і католиків, бувши між православними, за всі послуги схизмі й єресі, які він віддавав їм в раніших своїх писаннях (л. 95), грішення против ідеї унії, – в дійсності він цеї лагідної програми не витримує. Як то ми вже почасти бачили, з цею надуманою побожною мірою раз у раз мішається в нього жовч роздразненої амбіції і прикрих переживань в такій непогамованій пропорції, що його дипломатія цілком тратить свій ефект. Через те і ті лагідні глаголи, які він розвів головно в кінцевім своїм розділі (і ми в значній мірі їх повиписували як найбільш цікаву частину цієї книжки), ледве чи могли, а краще сказати – ніяк не могли зрівноважити в православному читачеві прикрого, їдкого, провокуючого враження всього попереднього. Навпаки, могли скорше зробити враження неприємного замітання лисячим хвостом всієї попереду нахарканої їдовитої слини. Не кажу вже про ті поодинокі грубіянські вирази, з котрими Смотрицький звертався до автора "Антидоту", згадані вище. Але в самій речі, в самій аргументації було сказано багато такого, що не могло забутись так легко під впливом лагідних фраз закінчення. Хоч це, треба сказати, чи то під впливом тої пацифістської тактики, чи, може, просто в нервовій поривчатості Смотрицький не розвинув відповідно тих болючих аргументів против православної сторони, які він сам назначив з приводу критики Мужилівського. Схарактеризувавши загальний план книги, я тепер спинюся на деяких деталях.

Ту частину інвектив "Антидоту", що зверталась до нього персонально, Смотрицький таки рад не рад мусів змазати. На обвинувачення Мужилівського, що він закрив перед читачами дійсні цілі своєї подорожі на Схід різними сторонніми і мало до діла причетними фразами, він не відповів нічим серйозним, знову тільки натяком, може, щадячи своїх союзників в цих заходах перед патріархом, тому що рахував на їх поміч уніонній акції. Загально згадує, що їздив до патріархів "не своєвільно, але за відомістю, згодою і благословенням тодішнього мого старшого, котрому про те треба було знати, і відомістю тодішнього архімандрита печерського (Зах. Копистинського) та його капітули". Від них обох він мав "подорожні листи", а від митрополита лист до царгородського патріарха. Лист, принесений ним від патріарха, не містив ніяких персональних гонорів для нього самого, але був корисний для руського народу, бо касував права екзархів, котрих було вже четверо (два в Києві, один у Степаню, один у Львові), а на їх місце доручив всій руській церкві вибрати одного.

"Тим рушив їх в sadno, особливо київських. Розіслали по всій Руській землі проповідників, розповідаючи людям як речі певні те, що й одною літерою не знаходилося в листі (патріарха). Тими своїми "лакомствами" кинули підозріння й зневагу на лист, і мене за нього оббріхувати не перестаєте до нинішнього дня. Апрецім ти, злосливий клеветниче, виригнув би, коли б хоч одну риску знайшов не на честь мою!" (8 об.).

Мета подорожі зіставалася невиясненою, очевидно, тому, що одна й друга сторони були в ній неприємно умочені і тому не хотіли договорювати до кінця.

Натомість дуже різко реагував Смотрицький на закид уніатських утисків над православними, кинений Мужилівським на початку його писання, – що вони переслідують православних, як Каїн – Авеля, Ісав – Якова, брати – Йосифа. Відповідаючи на його закид, що він перекинувся до уніатів з матеріальних мотивів, Смотрицький описує, які-то йому привабні пропозиції робили під час київського собору, аби він зістався в Києві, але він не схотів "душитися в проклятій схизмі" і разом з православними бути супроти уніатів Каїном, Ісавом і братією Йосифовою, що його продавала. Хоч православні цю роль надають уніатам, якраз вони відограють її.

"З вами накладаючи – мусів би я це робити! Чи ж не кричить на твоїх Каїнів невинна кров брата нашого Авеля – благословенного Йосафата, архієпископа полоцького, та інших, котрих за це отцевбивство покарано!

Чи не кричить (кров) і другого брата нашого, єромонаха Антонія Грековича?

Не кричить тих двох священиків, нелюдсько замордованих: одного в Шаргороді, другого в Києві?

Не волає і чесного мужа Федора Ходики, війта київського?" (3 об.).

"І та кров чи на вас не кричить, що недавніх літ ріками текла, тих, що вважали, ніби за віру вмирають? 1.

Не згадую вже невинної крові покійного отця Іпатія Потія, митрополита київського, пролитої серед ринку віленського 2, що теж кричить на вас!

1 Смотрицький, очевидно, розуміє тих, які полягли в війні 1625 р., що закінчилася Куруківським трактатом.

2 Мова про атентат на Потія 1609 р.

А тих трьох ченців, що 1623 р. від св. трійці з Вільна до Києва приїхали, чи твої Каїни не післали б за іншою братією, коли б я не перешкодив їм до мученичого вінця? Мусить то признати і твій отець (очевидно, митрополит), з котрим я ледво Богом живим упросив про це одного з Каїнів?

Отже, чи ми Ісави? чи ми Каїни? ми брати Йосифові?

Питаю тебе, Антидотисте, перед Богом і людьми, хто ті мужовбийства, хто ті братовбийства, хто ті отцевбийства наробив? Чи уніати над вами? Ні, ви, немилосердні Каїни, над уніатами – вашими браттями єдинокровними!

Коли уніат – ну ж його під лід! ну ж його під меч! ну ж його під бердиші! О немилосердні отці-братовбивці! більш нелюдські, ніж Ісав, більш немилостиві, ніж брати Йосифові!

Бо ті сяк-так милосердя над братом своїм показали, а ви якби могли так себе показати, як ви того зла жадні, то всіх уніатів разом живих пожерли б так, як ваші предки св. Протерія, єпископа в Александрії: кишки з них волочачи жерли б!

Та й замалим що того не чинили ті, що над згаданим св. архієпископом (Кунцевичем) лютували!

Ну а що ж, якби так навзаїм за вашим задатком те ж саме пішло: як не уніат, а ну його під лід, під меч, під бердиші?

Але заспокою вас: того не бійтеся, ви не здатні (на мучеництво!). Ви тому Сапріцієві брати: забивати готові, але не дати себе убивати (за віру).

Нема тої ласки божої на схизму, щоб вона мучеників родила!

Родить вона братовбивців, отцевбивців і тому подібні головні пекельної безодні! (4).

Порахуйся ж нарешті з сумлінням, Антидотисте! Кого це ти Каїном, Ісавом і братією Йосифовою прозиваєш?

Кому переслідування закидаєш?

Кого Дімасом лаєш?’

Кого силами світу називаєш?

Кого за відступників безчестиш?

Тих, що піклуються, щоб тебе і овець твоїх відучити від убивання і мордування?

Тих, що душі свої покладають за душі ваші, аби вас з проклятої схизми вирятувати?

Тих, що вдень і вніч перед Богом і перед людьми про те побиваються, аби вас з душепогибельних блудів єретичних увільнити, а на правім визнанню віри католицької постановити?

Тих, що святу східну церкву, її віру, обряди і церемонії в руськім народі заховати, забезпечити і на вічні потомні часи затримати стараються?

Тих ото ви, невдячники, переслідуєте, тих б’єте, січете, убиваєте – топите і мордуєте!

Ще вам з рук ваших кров вами вбитих братів ваших тече, а ви себе святими Авелями, Яковами і Йосифами звати не стидаєтеся?

Кривду ви тим святим мужам тим задаєте, присвоюючи собі їх святі ймення, – ви, що вчинками своїми Ісава і братів Йосифових перевищили, а з Каїном-братовбивцем і з Юдою-отцевбивцем порівнялись! 2

1 Ап.Павло згадує якогось Діму чи Дімаса, що покинув церковні справи, "улюбивши нинішній вік". Цим словом Мужилівський назвав Смотрицького, закидаючи йому, що він задля матеріальних користей відступив від православної віри.

2 Я стараюсь скільки можна віддати цю каденцію, загострену дієслівними римами на кінці періодів.

Що правду я на вас мовлю, то вся преславна Корона і В. кн. Литовське добре свідомі, бо то в їх границях діється.

І хоч би як хотів єси вимовлятись, що то не ви, але хтось з вас, – знай то, лицеміре, що якби не ви, то ніякий хтось 1 того не важився б, і серця б у нього на то не стало!

Це ви за свою церкву схизматицьку і за блуди єретицькі своїх людей так умирати вчите.

Отими своїми "Антидотами", "Еленхами", "Апокризисами", "Ляментами", "Антиграфами", "Азаріями" 2 і їм подібними на братню кров підущаннями" (л. 4 об.).

Не такі різкі, більше в іронічному тоні тримані, але тим не менше болючі були атаки Смотрицького на нижчість православної науки й культури, її залежність від католицьких джерел, особливо сильні в оцій тираді:

"Говориш про себе: хіба не маємо пастирів? хіба не маємо проповідників? людей мудрих і добрих?

Знаю я добре й без твоєї похвалки, Антидотисте, що у вас людей мудрих, проповідників учених, пастирів чутких аж занадто! За їх чуткістю, наукою та мудрістю нарід по вашій стороні так роз’ївся на хлібі слова божого, що деякі ледве й рушитися можуть – через занадто товсті боки душі своєї!

О нещасний ти, чуткий пастире, мудрий учителю! Які докази мудрості маєш тепер і від твоїх попередників – схизматиків з недавніх літ? Чим хвалишся? Чим заносишся?

Отож твої наймудріші проповідники, що народили ті єретичні блуди! Коли б не римські постиллі, не похвалився б ти красномовно на проповідниці (катедрі). І рота, мудрагелю, не смів бись роззявити! Цілуй Бессея, що тебе вчить мовити з проповідниці твоєї! Я добре свідомий, що без нього колеса твої скриплять, "як у возниці без мазниці" 3, а тепер ти мудрий і твої всі!

1 Це ktoś надруковане великими літерами.

2 Азарія – псевдонімний автор "Книги о вірі" (Копистинський).

3 Jak u woźnicy bez maznicy.

Той на амвон з Озорієм, цей з Фабрицієм, другий з Скаргою, інші з іншими проповідниками римського костелу! Без них ви ані дихнете, а одначе ці магістри й научителі ваші у вас єретиками. А ви, що без них не можете втяти казання (з виїмком єретичного!), ви, католики!

Облудники ви з мудрістю вашою й попередників ваших!

За їх чуткістю вся Русь по різних набоженствах розлилась! А що найтяжче – і по єретичних! На око можеш то бачити по країнах землі Руської. А й тепер за великою мудрістю вашою зголоднілий нарід твоєї сторони ледве вже чує себе через голод слова божого, хоч то у нього, як ти хвалишся, мудрих проповідників без числа! (6 об.).

Вкажи мені хоч одного з твоїх попередників – схизматиків мужа ученого, такого, щоб мудрість його писання його посвідчали 1. А ми от покажемо наших попередників уніатів митрополитів руських: Григорія Цемівлака, що жив коло року божого 1415, і другого Григорія, ігумена константинопольського, що сидів на престолі київської митрополії коло р. 1442, – мужів і побожних, і високовчених, обох їх і ви, і ми маємо в церкві руській проповіді (що звичайно звемо "словами") в "Соборниках" наших на різні урочисті свята 2. Чи ще будеш хвалитися премудрими проповідниками своїми? Тоді це вчиниш, як їх наново народиш! А тепер і ти рабула, і всі інші! Наємники, а не пастирі. Скверните науку божу, а не виправляєте, правлячи свої казання!

Ти з мене глузуй! Я даною мені від Бога мірочкою контентуюсь. В чім з ласки божої маю силу, в тім роблю; чого не подолаю, від того відступаю.

Бог чого мені не дав, того від мене й жадати не буде! А у вас, як бачимо, більше похвалка, як річ. У всій Руській землі, такій широкій, не маєте і трьох проповідників, а повною губою хвалитесь, що тисячі їх маєте, начеб десь на іншім світі жили! Ей, схизматику, Wiedzą sąsiedzi, jak kto siedzi. Бачимо ваші духовні достатки" (л. 6).

"Кажеш: Почало було в народі нашім до доброго йти 3. Питаю тебе: до якого доброго? Мабуть, розумієш під тим добром вашу нововідновлену ієрархію; ти нею хотів би керувати на оборону мерзкої твоєї схизми.

1 На боці: "За всі віки свої схизматицька Русь не мала мудрого чоловіка і не має, а уніати мали й мають".

2 Проповідей Григорія, наступника Ісидорового, якраз не відомо ніяких.

3 На боці друк: "Схизматики, поки в схизмі, до добра внутрішнього духовного прийти не можуть".

Я ж так розумію, що Господь Бог допустив тій ієрархії стати на той кінець, аби вона стала на послугу св. єдності обох сторін розірваного народу руського і своєю повагою її довершила. Коли вона того з своєї сторони не вчинить, нехай знає, що як противниці волі божої сама пам’ять її скоро з вихрем згине з того католицького королівства.

Коли ж під тим добром ти розумієш школи, монастирі, церкви, то і ті три речі не можуть стати в своїм природнім ладі, поки їх нещасна схизма вибиває з лав і не дає стати на своїм місці. Не тільки ви того не можете доказати, але й потомки ваші, бо не доказали того і давніш ваші предки: князі, пани, монархи" (11 об.).

"Чому? Причина ясна: через прокляту схизму! Через неї Господь Бог ні в чім вашім не любує, ні одної вашої справи не благословить. Поміркуй, що доброго для народу і віри твоєї стало тут, в Руській землі, за тих вельможних панят і княжат? Нічого! І самі пішли, і пам’ять їх за ними. Поглянь, що стало доброго і за тої відновленої твоєї ієрархії? Нічого! Все і скрізь по-старому. Ні шкіл, ні порядку в церквах і монастирях.

Московський монарх – хоч у своїй державі обсадився єпископами, митрополитами і патріархом, цілою своєю ієрархією, – яке має духовне добро? Ніякого! Чи не стає його на то? Навіть дуже. Але Бог не призволяє і не допускає йому якогось церковного добра досягти. Через безвихідну схизму, що кожну церкву позбавляє і плоду, і поживи. Робить її черево заматерілим, а груди сухими: ні родити не може, ні годувати.

До якого ж такого добра почало було йти руському народові твоєї сторони? Плохе направду то добро! Я так розумію, що те добро в нашім руськім народі тоді тільки стане, коли Бог над ним змилується і дасть йому згоду з самим собою і св.єдністю церковною укоронує. Нехай би то зволив нам дати ще за днів наших!" (л.12).

До самої критики Мужилівського Смотрицький робить дуже болючу притоку в самій передмові, не розвинувши потім і не використавши цього справді влучного і некорисного для православної сторони помічення, що цю відповідь, як то сам Мужилівський зазначив на виправдання її слабих сторін, дано нашвидку, тимчасово, на власну руку і власну відповідальність. Він звертає увагу "православного читача руського народу", що, невважаючи на всю докучливу полеміку, яка триває вже близько сорока літ (очевидно, він рахує від появи книг Герасима Смотрицького і Василя Острозького), православна сторона не здобулась на усвідомлення поглиблення і ґрунтовне пророблення богословської доктрини. Береться до цих питань не солідно, збуває догматичні контроверсії поверхово, немов жартуючи. Він висловлює навіть таку думку – цілком несправедливу, розуміється, – що за цей час православна сторона, православний руський нарід не тільки не здобувсь на глибоке й основніше розуміння основ релігії, але впав "ще в глибинні й грубші темноти розуму".