Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 46 страниц)

вищеназвані особи, відступники і апостати від церкви східної і свого пастиря, святішого патріарха константинопольського, турбуючи і зносячи це святобливе діло, котре могло б руський нарід найкраще утішити й заспокоїти, і викликаючи в тім славнім народі всякі різниці і замішання, невірно обмовили це діло перед й. кр. мил., паном нашим, і за тою неслушною обмовою дістали в канцелярії універсали, противні образливі і прикрі вільності християнській, праву, конституціям і привілеям, що служать народові руському, вірі релігії грецької і особам нинішніх протестантів, аби нинішніх протестантів було вільно ловити і карати, і як прийшли відомості – на підставі цих універсалів вони вже такі вчинки по різних місцях уже й справді почали і далі пробують чинити.

Так у В. кн. Литовськім у місті Віленськім одних міщан з ради повикидали, а інших за несправедливим своїм обвинуваченням казали зловити і до уряду радецького віддали, до смердючої, злодійської і розбійничої підземельної в’язниці посадовили, а саме Богдана Зарічного, Семена Красовського, Семена Новгородця, Івана Котовича, Василя Друговину, зятя його Ісака Волковича, Федора Кушелича, Богдана Борисовича, Аврама Кушелича й інших немало; з них Богдана Зарічного, Семена Красовського, Ісака Волковича взято під слідство 1.

1 Na kwestią podano.

А всіх міщан народу руського, віри, релігії грецької – купців купецтва позбавлено і вільності повідбирано; ремісників з усіх ремесел і з цехів безправно вигнано; Федора Дем’яновича, цехмістра шевського, з товаришами до в’язниці взято, катові до рук віддано і, на колесі тягнувши немалий час, свічками мордували.

В Могилеві всі церкви з усіма достатками і окрасами забрано, священиків вигнано, людей усіх без належних пастирів полишено.

Також у Мінську всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано.

В Орші всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано, попів і людей невинних до в’язниці всаджено.

В Перемишлі, на Підгір’ї, всіх панів і кількадесять міщан, а саме 24, смердячими тюрмами і катуваннями мордували і мордують.

В Ярославі, в Давидовім Городку, в Кременці – безправств, ґвалтів і утисків людям за побудкою тих же вищеназваних осіб, що прийняли унію, і виписати трудно.

В Пінську всі церкви віднято і людей тюрмами мучено.

В Берестю кілька чоловіка, а саме Дороша з братією і з кількома синами, заваливши в глибокій ямі, в студні смердючій довгий уже час мордують.

В Красноставі, напавши на церкву муровану, на зневагу дверима не входили, а коло дверей виламавши мур, силоміць дірою втиснулись до церкви й відібрали; при тім силу людей поранено кроваво.

В Сокалі церкви віднято, попів мордовано.

В Белзі і Буську чинять такі ж безправства і тиски.

Взагалі по всіх містах у Короні Польській і в В. кн. Литовськім вони обтяжали і обтяжають незносними і явними утисками і несправедливостями. Всі їх виписувати ледве чи й паперу б стало!

Скільки помордованих померло, скільки християн без таїн і без сповіді в тюрмах, у ровах зі світу пішло; скільки дітей нехрещених, скільки посполитих людей, народу руського, братії нашої, без звичайного християнського проводу, як худобу, поховано по будь-яких місцях, тому що церкви всі і цвинтарі відібрано. Зчислити то все тільки Бог може.

А все то діялось і не перестає діятись за фальшивим обвинуваченням, заходом, і причиною, і підтримкою уніатів або апостатів від церкви і від патріарха, належного пастиря нашого – тих вищеназваних осіб.

Не про що інше тут іде, тільки про саму грецьку релігію і вільне відправлення богослуження за старим порядком і звичаєм.

Спочатку тими універсалами, а потім такими утисками своїми вони відбили і відіпхнули нинішніх протестантів від їх чолобитного прохання перед маєстатом й. кор. м. і від конфірмації в достоїнствах своїх.

Тому протестанти тим пильніше освідчуються і урочисто протестують протав таких універсалів, отриманих в канцелярії корол. фальшивими заявами і тому неважних, як також і проти безправних і насильних учинків, від котрих, не дай Боже, аби нарід руський не прийшов до замішання, – бо мусів би прийти в такій великій і очевидній кривді.

Заявляє супроти того нинішній жалібник, що таке замішання сталося б не через когось іншого, як самих же вищеназваних уніатів, і не з іншої причини – тільки через їх ґвалтовний натиск на вільність і релігію, на особи і майно.

Цю справу нинішній жалібник готов і судово, коли б була потреба, підтримувати проти вищеназваних осіб".

Ідея "побожної юстифікації" перед королем, що становила головний зміст начерку 28 квітня, була таким чином відложена. "Протестація" 15 травня, безпосередньо звернена проти уніатської ієрархії, в грунті речі була заразом обжалованням політики уряду і короля, що обсадили ці ієрархічні посади уніатами і дали їм юрисдикцію над православним духовенством і вірними. Автори "Протестації" недвозначно грозили повстанням руського народу, що "мусіло прийти" через ці кривди. Як погрозу толкували це потім уніатські полемісти і Смотрицький з віленською компанією, а потім і київські круги, коли можливості якоїсь реальної демонстрації пройшли, даремно зводили це тільки на осторогу. В місяці травні вони були ще дуже войовничо настроєні і збиралися дати серйозний бій противникам.

На зелених святах відбувався великий собор, а властиво другий національний конгрес, аналогічний з торішнім Успенським. На жаль, ми не маємо ніяких подробиць про нього, крім короткої звістки в одному сучасному листі, з других рук, що на свята був великий з’їзд "майже всього духовенства і людей грецької релігії – котрих обороною козаки" 1. Розпочаті тут наради продовжувались на великій козацькій раді, скликаній на червень, і на соймикових з’їздах шляхти в липні. Борецький з козацьким владикою Курцевичем брав діяльну участь у козацькій раді і нараджувався з київською шляхтою в Житомирі. Польський агент, що був на раді, оповідає, що Борецький в присутності 50 ченців і 300 попів скаржився перед козаками з великим схвильованням, в сильних виразах на тяжкі кривди православних, читав листа від вільнян, вичисляв, скільки побито, ув’язнено, вкинено до ям православних (та, очевидно, що було вирахувано в київській "Протестації" 15 травня); він, мовляв, радив козакам усяко домагатися від короля затвердження нової ієрархії – "інакше брати в неволю шляхту". Це очевидне перебільшення, але ясно, що київські духовні круги робили в цей момент усякі зусилля, щоб змусити весь український актив – козацтво, шляхту – ультимативно поставити справу руської церкви і спеціально – нової ієрархії. В такому дусі, очевидно, ними ж була уложена петиція, котру мав Сагайдачний з Курцевичем повезти королю. Короткий зміст її побачимо далі, в віленській полеміці, повного тексту не маємо. Шляхетські дискусії вели, очевидно, ту ж лінію, розпочату Древинським, але екстрений, короткий сойм, що засідав у серпні-вересні, утримався від яких-небудь справ, крім воєнних (турецька армія стояла вже під Білгородом – Акерманом), і релігійного питання на нім не порушувано зовсім.

Зате маємо з другої половини року цікавий твір, призначений не для зовнішнього, як усі інші оці, а для внутрішнього вжитку. Це так зване "СовЂтованіе о благочестіи" – "Рада и способ, яко в народе Російськом вЂру и догмата церкве всходней заховати и ростити, и абы митрополитове и епископове не уставали". Він заховався з таким заголовком і підзаголовком у збірнику Луцького братства 2.

1 Лист кн. Збаразького – в "Сборник лЂтоп. относ. к.ист.Ю. и З. Р.", с. 252.

2 Між актами Луцького братства він був і виданий в "Памятниках, изд. Кіев. Комиссіей", т. І.

Час написання означається тим, що, з одної сторони, автор (чи автори) підносить потребу дати відповідь на уніатську брошуру "Совіта Вина", – значить, не знає ще про вихід "Оборони Верифікації", що була відповіддю на уніатський памфлет, а вийшла не пізніш початку осені 1621 р., з другої сторони, говорить про Хотинську кампанію так, що її щасливий вислід уже був ясний. Це вказує на місяць жовтень 1621 р. як на найбільш підхожий час. Щодо характеру цього твору, то колись його вважали за постанови київського собору, мовляв, скликаного після Хотинської війни 1.

1 Макарій, Ист. рус. церкви, XI, с. 285.

Але справедливо завважено, що писання це має скорше вигляд записки, приладженої для собору. Може бути – саме луцькими братчиками. Гадки, висловлені в нім, це гадки рядового православного громадянства, що ставиться до єпископату як до чогось, що стоїть поза ним, – з пошаною, але й з певним недовір’ям. Тимчасом як усі інші твори цього моменту заняті гадкою про те, як добути затвердження для відновленої православної ієрархії, "Совітованіє" цілком оправдано по всіх пережитих досвідах ставить питання про те, як заховати нову ієрархію від нового відступництва, від нових компромісів з урядом і офіціальною церквою, від тих ухилів, що пхнули на цю стежку попередню ієрархію. Автори його не оптимісти; вони не сподіваються, щоб новій ієрархії вдалося забезпечити собі спокійне, поважне, безтурботне становище, вони передбачають завзяту релігійну боротьбу в будущині і хочуть, щоб не тільки громадянство, але й саме ієрархія була приготована терпеливо зносити всі прикрості її й не лакомилась на вигоди уніатські. З другого боку, вони, видимо, бояться, щоб нові ієрархи, обстоюючи свій канонічний авторитет у власній церкві, не прийшли до конфлікту з демократичними формами її, виробленими особливо за останній, без’єпископальний час. Вони дуже цінять їх: контроль громади над єпископатом, братську організацію, право критики нижчого кліру й мирян і, очевидно, передчувають можливість напружень і конфліктів, що дійсно дуже скоро виникли між братством і новою ієрархією. "Совітування" являється таким чином предтечею опозиційних голосів київського собору 1628 р. Воно виступає проти єпископського авторитету, настоює на потребі поширення братств; замітка також його гадка – про потребу функції єпископства в Черкасах, тодішнім козацькім центрі, очевидно, для тіснішого зв’язку городового українства з козацтвом городовим і низовим. Тому, невважаючи на свою літературну безпретензійність, як ідеологічний твір "Совітування" звернуло на себе велику увагу від першого свого опублікування, і воно варто того. В протиставленню до модернізованого українського православія Борецького і Смотрицького, в нім віє дух старовірського, містично-аскетичного афонського, заразом демократичного, без’єпископського, братського православія. Воно й заманіфестувало цей свій ідеологічний зв’язок, піднявши ідею всенародного щорічного посту, свого часу проповідуваного Вишенським 1, повторивши його остороги против "латинських силіогисмів" та висловивши побажання, щоб собор викликав з Афонської гори тамошніх "преподобних мужей Россов, межи иными блаженных Кипріяна и Іоана Вишенського, и прочіих тамо обрЂтающих ся", а з другої сторони – послати тутешніх людей "Россов маючих ся истинно ко житію добродЂтельному посылати на Афон яко в школу духовную".

1 Див. у т. V, с. 303, дд.

Вплив не тільки ідей, але й стилю Вишенського лежить на сім творі. Все це вкладає на нас обов’язок дати місце на цих сторінках деяким уривкам з нього, незважаючи, кажу, на його літературну безпретенційність.

"Напрод, взглядом духовного розсудку и поступку, тая єст рада Церков наша помножати ся и рости будет и митрополитове и епископове не устанут, єсли святителЂ, яко головы Бога и человЂков ко себЂ привлекут, достойно пред Богом и человЂки ходячи. А певне привлекут, кгды от грЂхов очищати ся и оные искореняти, a добрые дЂла насажати будут, заповЂди божій соблюдаючи. И так Бог в них а они в БозЂ пребывати будут, яко Христос рекл" і т. ц.

"А жебы не прийти на мЂстце єдино, и апостатов уважити ко пересторозЂ, а не ко наследованю през што оныи волъки, а не пастырЂ (мовлю мниманыи оные владыки: Михаил Рогоза, Кирило Терлецкий, ИпатЂй ПотЂй, который злая глава и погибел(ь) отпали, и през што унЂя, рачей незгода и турбация, сталася 1 – 1) прзе глупъство их; 2) тайны вЂры и благочестия не знали; 3) непобожне и грЂхопадне жили; 4) не канонне святили, скверъному прибытку радуючися; 5) не по канонах и не по чину подобающему церков строили; 6) чести, власти и имЂний прагнули.

1 Це доволі круте місце, очевидно, треба розуміти так: щоб не попасти й нам туди ж, куди попали апостати, і їх перестерегти, аби вони остерігалися тих похибок, що завели давніших владиків до апостазії, а не наслідували їх.

Потым пришло до того, же от власного пастыра патріархи вселенъского а архієпископа Константинопольського мЂли были суд и каранье приняти, чого ся обавляючи удали ся до бискупов латинских, от которых лестною зведени обетницею о подвишъшеню оных в почести на столки сенаторьскіє. – А наши зась светител против тому ити и поступовати мают, и в чом Греком и Сербом некгды полецали смостеречи ся пилно, абысмо ся в том сами не находили, але в боязни и трепетЂ Божом правдою и истиною и способами побожными, през которыи Бога и люд ко себЂ потягнут и побавят. А тыє способы и сродки суть тыє:

1. Найпервей от самых голов все доброє початис(ь) маєт, то єст: митрополит, и епископове, и архимандрытове, ігуменове з іноки, и протопопове, священници и іеродіаконы абы з себе самых, пръ› всяку злобу и грЂх вывергьли и очистилися, ведлуг апостола: "измЂте злаго от вас самЂх", и абы оно было: "вы єсте чистий", а того ни: "но не вси".

2. Жити светобливе, чистотне, непорочно, а справедливе, а притом и канонне рядити себе самых и церковью и монастырЂ. Каноны святых отец пилно читати и разсуждати ведлуг канонов 1 и 2-го собору самого.

3. В молитвах, в постЂх и трезвости, так же в читаню книг церкве своеє установичне пребывати, абы през оных Бог был ублаганым. А реч певная, иж для архіерейскоє побожности людови посполитому всЂ неправости будут отпущены. Великий гнЂв Божий розжарается в духовных и свЂцких: потреба архіереом воскорЂ благати Бога, яко некгды з росказаня Мойсеова Аарон з кадилницею впосред люду скочивши умолял Бога.

4. ВЂру церкве всходноє и патріархов з цЂлого и щирого серца и душЂ любити, в той толко, а не в иной самым собЂ и всЂм за збавенье певное обецуючи, охотными хотЂти умерети, вЂдаючи, же продкове наши христіянъское вЂры кровію набывали.

5. Обрал Христос апостолов и посылал их, и Дух святый зыйшол на нЂ, и не прожновали, але шли и проповЂдали и свой уряд отправовали. Подобне и епископове наши проповедати мают правую вЂру, и покаяніе, и побожныє учинъки, преходячи домы и мЂста, благородных навежаючи. Венц и учеников своих, могучих в церквах учити, посылати подобных архідиякону Стефанови пръвомученикови и ВарнавЂ. А не того сподЂвати ся, абы до них прихожено и кланяно ся и што приношено, але добиватися землЂ обЂцаной, яко Мойсей и Ізраиль: мовлю, подвигами духовными доставати престола, яко апостолы обтЂкати городы, яковыми ся обирали, а не в суетЂ и праздности дни свои провадити... А в той проповЂди так сами епископове, яко и от них поставленіи и посыланіи во всЂх церквах и на кождых местцах явне и выразне абы научали, иж вЂра церкве всходнеє, которую мы нынЂ вызнаваемо, єст правдивая и збавенЂе в ней певноє, а же в костелЂ латиноримъском и в иных, зборах, которые з него пошли, як правдивои вЂры нЂмаш, так ани збавеня не можно допустити. Але во всем вЂру, догмата и церемоній церкве всходней хвалити и залецати, а иніи всЂ ганити, обличати, духовне еднак и розсудне, не злоречачи, але писмом и важными прикладами и указами доносити, тое ж так и писмом освЂдчити. И так тым способом сердца и мысли правовЂрных утвержати ся и при нас сердечне споведати ся, a заблуженицы навертатися до церкве нашее будут.

6. Епископове пилно а розсужаючи повинни читати каноны светых отец, ведлуг канону собору самого.

7. ГрЂх, несправедливость и всякую нечистоту, фалш, злости и нещирость, так з духовных, яко и з свЂцких выкореняти: бо поки в нас грЂхи, поты не можна нам повстати. Манасія, в покаяніи поднесеный и свобоженый, на царст†своем сЂл.

8. Терпеливе и покорне всЂ уразы так от своих яко и от свЂцких зносити, з не отмщеватися а ни словы, а ни клятвами, а ни иными поступками, през якие ж колвек органа 1.

9. Достойных и розумных и во благочестіи знаменитых ревнителей на ієрейство дармо, а не на мздЂ, посвещати, а ни през себе самых, а ни през поставленики свои яким колвек покривалом и указываніем потреб и недостатков не вытягаючи. А если бы кто що дал, бы динар, вдячне приняти, а еднак не для того посветити. Ктому не дЂти, але лЂта маючих, ведлуг канону... Певная ест реч поки ся олътар Христов не очистит от нечестія, и єресей, и от симоніи, и нечистоты, и от глупъства Духа пресвятого не плодности в нас, и голо†нашей не поднести ся, и врагом видимым и невидимым не одолЂти.

10. Молитвы и пост нарочито так епископове, яко и повсюду христіяне єдиного дня постановити и отправляти, абы преслЂдованье устало, а благочестіе квитнуло.

11. До светого мученичества так себе самых, понимаючи собЂ Христова слова: "Добрый пастыр душу свою полагает за овца своя" яко и сердца людскіе загрЂвати и заправляти, и абы радостно своих добр шарпанину и выдерства зносили, и винами през уряды тЂмеженя 2, теж и вязенья терпЂли, наконец и смерти всякій, яко мученици, охотне подыймати прикладом Господа нашего Іисуса Христа и мучеников светых.

1 Це цікава осторога проти надуживання єпископською клятвою.

2 Мучення, полонізм.

Ведаючи, же вЂра наша кровю есть фундована, и кровю против всЂм єресем заставлялися, иж тыи артикулы вЂры и догмата, которых постерегаючи, з костелом Римским едночитися не хочемо, суть кровю обляны. Тое у себе нехай народ Роский уважает, иж року нынешнего 1621 не унЂятами, а ни их благословенім, але кровю и головами правовЂрных Россов, мовлю преславутого Запорозского войска, за помочу Божиею и за благословеніем и молитвами наших епископов и всего духовенъства, кролевства Полского от Татаров и от Турков оборонили. Изаж нам не охотній пристоит для царства небесного и живота вічнаго кров дати точити и мучениками ся ставати?

12. Книги на оборону благочестия писати и през типографию выдавати. Стогнал Василий Великий, же не писали и не обличали єресей и блюзнЂрства еретецких: et nemo est, qui contra dicat. А на противных отписовати, а особливе тераз на Мороховского и на "СовЂту Вину". БовЂм у наших розный опініи, a протывныи увЂряют ся и сердце на нас злое берут. І который книгу якую напишет, теды абы ни в друк не подавал, а ни у себе не держал, але бы богодуховенным мужом дал оную презрЂти и за зданіем оных абы на свЂт пустил. З апостатами унЂятами не обцовати, а на споведи люд о тое ж упоминати, а навертаючихся на степен тылко покаянія приймовати.

14. ПроповЂдь в церквах абы кождои неділі и празников была.

15. Школы фундовати по местах.

16. Братства фундовати.

20. Не гнЂватися на молодших и низших степенем, кгды бы и чом архіереов и иных предстателей воспоминали и перестерегали, и овшем допустити ся упоминати, памятаючи на оно, же и царов и патріархов перестерегано и обличано. А у патріархов особливый урядник на то есть отдЂльный и есть у каталогу патріарших урядников полжений, a называется погрецку он Vno 1.

1 На боці приписано: "воспоминаяй".

Нехай не будет встыду менъших слухати и от них научатися але покорити ся, апостолови мовячому: "Аще ли иному открывается сЂдящу, пръвый да молъчит". Пресвитере светаго, обаче во богословіи не искусна, діякон, имый вЂдЂніе божественных словес, остерегл, и справил в литургіи, которому то пресвитеру рекли ангели: "Бог токмо устроил ест человіком человЂки исправляти, ангели же не обличают ни научают никого же". Потреба и то нам, уважати, иж не малыи головнЂ были Потій Ипатій и Рогоза и иныи их єдиномысленьш, а предця продкове наши, и многи от них препростый, дерзали обличати их, не обавляли ся. То ж и всім правовЂрным подобает творити. Не наследовати оного безъбожного папежского канону, о который всеблаженнЂший патріарх александрийский Мелетий папежа и єго слуг строфуєт, иж двор Римъский смЂл такий канон утворити: же хотя ж бы тмою за собою папеж до пекла тягнул людей, жаден не мает оному речи: стой, што чиниш? Але архіерееве и иныи предстателіи, кгды любовне допустят себЂ воспоминати и творити будут все предписанноє, то отцеве в сынех, а сынове в отцех пребывати будут, и так согласіє и привлеченіє люду к себЂ станет ся.

21. Поневаж светый Андрей апостол, перший архієпископ константинопольский, патріарха вселенский роскій апостол, и на Киевских горах ноги єго стали, и Росію очи єго видЂли и уста благословили, и сімена вЂры у нас посЂял, слушная и побожная реч празник оного хвалебно и нарочито одновити. Воистинъну Россія ничим не есть от иных народов всходных менъшая: мЂла бо вЂм и оная Апостола в себЂ проповЂдника.

22. Послати до патріархи Констанътинополъского по благословеніе, помоч и раду, и на светую Афонъскую гору послати, вызвати и припровадити преподобных мужей Россов, межи иными блаженъных Кипріяна и Іоана пореклом Вишенского и прочіих тамо обрітающихся, в житій и богословіи цвитущих. Потреба ест духовная, абы и россов, маючихся истинъно ко житію добродЂтельному, посылати на Афон, яко в школу духовную.

23. Если не самых папЂжников или дружину или исщадіє их сирЂч ариянов, евангеликов и лютеранов навертати, принаймнЂ всЂми силами старатися одысковати тых всЂх Россов, которыи церква всходнои и нас отступили. Повинни то архієреове под збавеніем душевным, бо отступники шляхта барзо нам шкодят и блазнят невинъных.

24. Всею душею во смиреномудріи на светых отцов восточных догматах и писмах, и як донынЂ патріархове 4 вызнавают, а не на латинских силіогисмах, а ни на выкрутне през нЂ переверненых писмах вЂшати ся а не обучати ся им.

А к всему тому преднаписанному и в прочая сам Господь Бог помощію, а Дух пресвятый радою, а побудкою и Прикладом и взором апостол Павел и святый Афанасий, и святый Іоан Златоустый и прочіи. А статут – Євангелия светыи. А практыка и практыкова – ДЂянія апостолъская. Конституцій – всЂх соборов каноны. Таковыми поступъками и фЂкглЂ, которыи на нас выправуют и тираннія, и унЂяты устати мусят, єнож то не словы обносити, але дЂлом в правдЂ и щире выконывати. Аминь.

И певна иста, же мы, тыми поступъками и способами поступаючи и живучи, народ так мЂсцкий и сельский, яко и шляхетьский, ко себЂ постягнемо и увЂримо. Теды унЂятове, видячи, же сами зостали, отбЂгнут унЂи и ищезнут, яко не быти им. О Господи, помози нам! Пресветая Богородице, покрый и заступи нас! Святыи мученицы, преподобныи, молЂте Бога за нас, да паки воздвигнет благочестіе во родЂ нашем Російском. Аминь, аминь, аминь!"

Не знати, як були прийняті ці гадки собором взагалі і ієрархією зокрема. Серед неї були також люди такого ж напряму, як Ісайя Копинський, номінальний єпископ перемиський, автор "Алфавиту Духовного", зложеного в тім же крайньо аскетичному дусі, як святогорець Ісаакій Борискович, ігумен луцький, висвячений на луцького єпископа. Остороги "Совітування" могли на початках здаватися зайвими, подиктованими безпідставним недовір’ям, і тим ображати нову ієрархію. Але повну ідейну суголосність бачу між "Совітуванням" з його закликами до енергійних заходів до повернення шляхти, що відпала від православія, і грамотою митрополита Борецького, опублікованою ним при кінці року (дата 15 грудня) – може, справді після якогось нам ближче не звісного собору, відбутого в Києві в листопаді-грудні, для котрого писалося "Совітування". Вона адресована "княжатам, вельможним дігніторам, панам – шляхті й рицарству, і всякого свіцького й духовного заволання, по містах і селах посполитим знайдуючимся святого старожитного всходної правдиво католицької церкви визнання славного Російського народу людям", але мала, очевидно, на оці передусім шляхетські верхи суспільства. Закликала тих, які відступили в минулі тяжкі часи від православної церкви, повертатися до неї; відмежовуватися від уніатської ієрархії; робити заходи перед королем коло затвердження нової ієрархії; а тим часом навіть на віддаль звертатись до своїх новопосвячених єпархіальних єпископів, хоч би для цього приходилось відбувати періодичні подорожі до другого, руського Єрусалима, і ні в якім разі не звертатись до уніатських духовних. Ці ідеологічні та й літературні деталі вимагають для неї місця поруч "Совітування" як другого акту внутрішньої проповіді 1. Вплив стилю і ідеології Вишенського на нім помітний також. Я наведу з неї головніше:

"Намилшые во ХристЂ! ВЂдаєм добре, же не маш мЂсца и краины в держа†наяснЂйшаго господина короля и пана нашего милостивого, в землях и повЂтах православного народу Россійского, где бы шкодливоє, новозмышленное, унЂтское, подступъное и погибелное єреси незбожные апостатове, турбуючи против вЂрных невинных и зычливых подданных так наяснЂйшого короля яко и всЂх преложеных, не кусились огню до запалу подсажати! И значны суть добре скутки их от двадцати семи лЂт, яко от церкви матки своєє отступили, – за што прокляцтву вЂкуистому из помочниками и наслЂдниками их отданы. Килко штурмами кламства своего з невинным народом Руским, в огиду и ненависть до добрых панов оных прыводячи, и мордами разными тралячи, наробили! Полон свЂт и вся земля Руская жалю. Плач и крик невинных преражєт небеса. Тиснет апостата, абы єго, отступника православным будучы, отцем мЂл и як пастыря слухал, – а он, не вдячный чловЂк отца и пастыря своєго народо†Россійскому з вЂков належнаго, патріарха константинопольского, през котораго и поганское слЂпоты збыл и свЂтом тройческаго познаня освЂчен єсть, послушенства зрекл ся. И вЂру отцевскую, выродившись от неє стратил, – а єще отцем и пастырем мнЂт ся тобе 2, православный Русине, вызувшись през апостасію своего отцевского сыновства и патріархшего послушенства, a затым праве пристойне и твоєго пастырства и отцевства называти. МусЂл бысь заисте смертелне грЂшити, а за тЂм и з ним вЂчне от церкве проклятым зоставати, если бысь таковому апостатЂ в послушенство дал ся подступне ошукати!

1 Надр. у Голубєва, П. Могила, І дод., с. 262.

2 Розумій: тобі.

Чого если тя Христос уховал щасливе, дяки вельможности его (повинен) отдавати. А если бысь неопатръне, заглецЂвшись на оману свЂта, в новотнину якую и послизнул ся, готове принятє в церкви матки своєє маєш. Єдно сторожитности отцевское пилно з покутою отзывай ся! А звлаща так благословеныє оказіи, кды тя добротливый Господ Бог з высокости своєє отновленою твоєю святинею всходнею з самого благословенного мЂста Ієрусалима чудовне утЂшити рачыл. Рад будучи, вдячне став ся, абы за невдячность горшеє покусы не утерпЂли и в послЂднюю погибель не упасти. ВЂдати бовЂм потреба кождому всходнего благочестія народу Россійского чловЂку, же ласкою добротливого Бога в подступне выданои под незвыклую звЂрхность святыни, и праве в Руси знищалой, ныне єстесь обогачоной 1, одержавши в кождой епископской столицы от всходу рукоположенных епископов. На мнЂй надЂи в ласце божой и в ласце наяснЂишого короля пана нашего тратити не маєш, абы юж коли правдывая всходная, нинЂ одновленная, кгды не перестанеш з потомками своими Бога молячи господарю пану своєму докучати, в русский церкви устати мЂла святыня! На добром бовЂм фундаментЂ сіонскаго благословенства ест фундована!

Сам тылко в статку своем трвай, а уніата яко апостата и властнаго им пастора, ошуста и ядовитаго непріятеля обЂгай. А в єго похлЂбства полных словах, которые старинЂ противят ся церковнои, и слЂда стараго отцевскаго во всей своей новотной прелести не зоставивши, єсли бы хотЂл слухати єго смертелную заразу – уважай! Але если здаст ся и отлегло 2, поки оплынет гнЂв господень маючи на памяти ієрусалимскую святницу, до которое за розказом божим Всеюдское и Ізраильское царство на кождыи год набоженство отдавати приходити повинно было, – знаючи каждый о своем власном свитители до богоспасаемого мЂста Кіева, второго руского Ієрусалима, прынамней в духовных пилных, коли трафятся, потребах, минаючы унитскую безбожную яму, если мило спасеніе, абы ся не лЂнил приходити и присилати".

1 Треба: обогачоний.

2 Хоч би то здавалось і далеко.

Смотрицький в огні.

Одночасно розгорталась завзята літературна полеміка як на канонічнім, так і на політичнім грунті заходом Смотрицького у Вільні. Обставини життя здавна зв’язали його з Вільном, як ми вже знаємо, і дали йому нагоду зав’язати широкі зв’язки як у православних, так і в уніатсько-католицьких кругах. Відомий нам памфлет каже, що він закінчував свою острозьку освіту в Віленській ієзуїтській колегії, і його уніатські противники, як ми побачимо, з великою і, мабуть, небезпідставною самопевністю твердили, що він і пізніш, бувши присяжним публіцистом православного Віленського братства, підтримував живі, хоч і потайні зв’язки з уніатсько-католицькою стороною. Перейшовши до Києва, як ми рахуємо, десь у 1618 р., він не поривав зв’язку з Вільном, і, мабуть, мав якісь віленські доручення на тому успенському соборі 1620 р., де рішалися справи нових свячень. Тоді Смотрицького призначено на архієпископію вітебсько-полоцьку, а віленського архімандрита Леонтія Карповича на володимирську єпархію. Вільно ж з Новгородком, за старою традицією, рахувалося митрополичою єпархією. Але Карпович, духовний старшина віл енської православної громади, якраз захворів і вмер, не мігши прибути на посвящення. Натомість Смотрицький по своїм посвященню першим ділом заявився в Вільні і, поховавши й пом’янувши похвальним словом свого покійного духовного наставника, зайняв його місце в Братськім монастирі, вибраний на його місце архімандритом, і основувався тут, у такім знайомім і близькім йому Вільні, замість виборювати собі місце в Вітебську, у завзятого й настирного уніатського владики Кунцевича. Невважаючи на всі пережиті тяжкі часи за Потієвих нагінок, Віленське братство ще становило неабияку моральну й матеріальну базу. За останні сім літ по смерті Потія за його наступника Вельяміна Рутського, що в цій своїй католицькій ревності не визначався виїмковою безоглядною енергією свого попередника, воно, видимо, трохи відійшло і прийшло наново до сили, і поява в нім його старого братчика, присяжного літерата і апологета в новім титулі архієпископа патріаршого свячення, піднесло його самопочуття. Як я вже згадував, братчики моментально зложились, щоб справити для нього відповідний блискучий апарат, і від різдвяних свят 1620 р. Братська святодухівська церква пишалася єпископськими церемоніями, відправлюваними з усією можливою виставністю православного обряду. Між людом пішли чутки, що унії приходить кінець: Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками ж піде здобувати свою єпархію і т, д. Рутський і Кунцевич підняли крик і благали королівської помочі, стараючись представити нову акцію в можливо небезпечнім світлі. Результатом були відомі королівські листи, що проголошували патріарха Феофана самозваним патріархом, турецьким агентом, а посвячених ним владиків його спільниками: шпіонами на користь Турції, що ставили своїм завданням викликання повстання в Польщі, щоб паралізувати її в війні з Туреччиною, яка на неї насувалась. Розпубліковання їх, одначе, було затримано, а тим часом у Вільні в перші дні березня з’явилась королівська слідча комісія і занялась розслідуванням діяльності Смотрицького й братчиків, а Рутський як єдиний законний з урядового становища духовний достойник Віленської дієцезії покликав на свій суд "Максима Герасимовича, що називає себе Смотрицьким" за беззаконне присвоєння собі титулу полоцького архієпископа і виконування єпископських функцій. Смотрицький на суд, розуміється, не ставився, був засуджений і виклятий поза очі. Але братчики підпали дуже тяжким репресіям. Без заховання приписаної правної процедури їх заарештовували, позбавляли магістратських урядів, викидали з цехів і т. д. На великодні свята цілий ряд найвизначніших шановних міщан без суду й права сидів по в’язницях, підземних ямах і т. д. Але громада трималась і твердо заявляла, що вона вважає своїми законними пастирями тільки патріарших новопоставленців, і Смотрицький, що мусів почувати себе морально відповідальним за всі біди, принесені з собою віленській громаді, взявся за свою випробувану зброю – перо апологіста-полеміста, щоб розбити фальшиві підозріння і обвинувачення, нагромаджені коло новопосвященців, особи патр. Феофана, участі в цій справі козаків і т. д. Свій твір він випустив анонімно, від імені "монахів Віленського братського монастиря", але противна сторона зараз же проголосила його автором – і він не протестував. Писав його, річ зрозуміла, по-польськи, бо призначав для противників. Дата закінчення – написана на кінці – 5 квітня (великодній четвер) показує, наскільки спішно, під безпосередніми враженнями цих подій писав він (вербної суботи було генеральне переслухання братчиків).