Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 46 страниц)

Але чи з офіціального джерела, чи з приватних копій "Протестація" 28 квітня пішла в публіку, і уніатський віленський твір з літа 1621 р., т. зв. "Лист до законників", виразно має на гадці наш текст і полемізує з ним. Для нас же, незалежно від питання своєї публікації, він зістається надзвичайно інтересним ідеологічним і літературним витвором київського ученого гуртка, і я вважаю необхідним навести з нього все важливіше, – в перекладі з польської (як документи цього руху, призначені для ширшого обороту в польських кругах, ця "Протестація" також написана по-польськи, хоча з значною домішкою українізмів).

Структура цього невеликого твору (трохи більшого, ніж звичайний аркуш, в 40 тис. знаків): окрім вступу і закінчення розкладається на три частини, що вводяться тою самою фразою: z strony і т. д. як певні пункти оправдання перед королем і Річчю Посполитою з заданих обвинувачень. Перша говорить 1 про особу патріарха, боронячи його від піднесених підозрінь і обмов. Друга 2 – усправедлює посвячення від нього. Третя 3 – про участь у цілій справі козацтва. Потім коротке загальне оправдання 4 і поклик до вірних. Вибираю, що цікавіше, скорочуючи титули і опускаючи не потрібні нам подробиці.

1 с. 140-4, вид. Жуковича.

2 с. 144-148.

3 с. 149-150.

4 с. 151-2.

"Наперед, щодо св. отця Феофана, патр. єрусалимського і всієї Палестини. Він народжений в дуже визначній фамілії, життям ангельським освячений, дійсно муж апостольський і правдивий патріарх єрусалимський – сторож гроба господнього. Подорож його у всім побожна, й ясна, і відкрита, ні в чім не підозріла. Завітавши до Києва, зараз дав він знати про свою святість листами – насамперед до пок. Ст. Жолкєвського, канцлера і гетьмана коронного, далі до Т. Замойського – воєводи київського, просячи вільного і безпечного переїзду через державу й. кор. мил. На ті листи п.гетьман, за відомом і згодою короля, послав з п. Щ. Почановським свій одвертий листпаспорт, наказуючи всякого стану і кондицій людям віддавати пошану св.отцю, і щоб скрізь його пропускати, гостити й провадити аж до волоської границі. А коли з огляду на пізнішу воєнну небезпеку його святість мала зістатися в Києві, щоб не родилось якогось підозріння, вислав він двох своїх монахів до й. к. милості, просячи милосердної ласки і вільного переїзду, і й. кор. м. з своєї особливої ласки зволив своїм листом відповісти й.святості, дозволяючи вільний переїзд через свою державу, і в тім листі й.св. пошановано гідно і поважно, і титул патріарха за ним признано (наступає перечислення осіб, з якими патріарх листувався і листи одержував).

З такими листами св. отець пустився у дорогу. А почувши в Білій Церкві про нещасливий оборот війни на Волощині, комірник королівський Почановський іменем короля передав з рук своїх патріарха полковникові Війська Запорізького Богданові Кизимові, а сам поїхав до короля. Потім перед різдвом приїхав коморник королівський Барт. Обалковський і лист короля й. м. віддав св. отцеві – в нім король зволив заявити свою велику ласку і згадав про своє доручення, а інше усно переказано. І св. отець то все вчинив, що від нього король й. м. жадав. В цім листі його також шановано і людяно трактовано, патріархом єрусалимським названо, а нарешті й дарунком у кількасот червоних від короля обдаровано. (Отже, коли він тоді стільки разів був признаваний за патріарха і королем, і великими сенаторами, і відповідно шанований, то й тепер, очевидно, годиться так про нього згадувати і називати). А що він правдивий патріарх, перший тому доказ – дійство: порядок, справовання і обряди як у відправі літургії, так і в інших учинках ясно то показували кождому. По-друге, живі й листовні прохання з Єрусалима і Константинополя ми чули й бачили. Третє – листовні посвідчення св. патріархів константинопольського, александрійського і антіохійського, що він патріарх і задля милостині пустився в цю подорож. Четверте – що нам митрополита й єпископів посвятив – тим показав у вищій мірі свою патріаршу гідність.

В той час славний і шановний рицарський муж Петро Конашевич Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час полковник1, котрому й іншим полковникам було то доручено від гетьмана славного пана Якова Неродича Бородавки і від усього Війська Запорізького, вибравши час безпечний від татар і від розбійників, взяв з Терехтемирова св. отця патріарха і братію його побожну і відправив до Сороки – за ласкою божою, силою тих двох листів універсальних: гетьманського і королівського, знаючи також і про названі ласкаві листи королівські й сенаторські.

Коли б він був шпіон турецький, який-небудь інтриган і обманець, – пощо дано було йому вільний переїзд? Чому не гамовано, чому випускано з міст і містечок?

В царстві Московськім мешкав він більше як рік – аж до встановлення перемир’я, там йому краще було від цісаря турецького на поляків підбивати або Москву приводити до підданства (султанові). І тепер як війна на Волощині йшла, нічого не показалось (за ним), нічого не боялись і (навпаки) – Бога, що знає скрите в серці, на свідка покликуємо, – що, почувши про погром війська християнського на Волощині, він ледве жив зістався і безнастанно був сердечно сумний, і з великим страхом виїхав, побоюючися від турків саме того, що ми тепер терпимо, себто обмови, – щоб не обвинувачено його, мовляв, він громадив і підіймав християн на турка. Татарський хан затримав його цілий рік в Бахчисараї і не випустив його святість до Москви, поки не забезпечився, щоб той не приводив до перемир’я Москви з поляками, а чи був він перешкодою перемир’ю? Ні, навпаки – він вів до згоди.

Більше 2 випадало патріархові й нам, і козакам інтригувати на користь Москви, з котрою в нас одна віра і обряд, один рід, язик і обичаї. В однім часі у Москві патріарх і козаки були. Також у Києві й Терехтемирові мешкав він рік без кількох тижнів. Одначе ніяких інтриг ні шпигунства 3 не виявилось. Поготів з Веніалом Турецьким не маючи нічого спільного, не маємо з ним ніякого порозуміння, спільних замислів і інтриг не маємо.

1 Це цікаве місце відкриває ієрархічні відносини в козацькім війську і кидає світло на цей визначний момент.

2 В порівнянні з турками.

3 На користь Москви.

Нехай спитають коморника королівського пана Почановського, що більш як півроку мешкав при його святості, і інших шановних людей, що його відвідували. Певні ми сумління їх, що вони не скажуть нічого злого ні підозріливого про ту благословенну й невинну душу.

І то не дрібниця: коли б він був шпигом і агентом від турка, невже мав би він Віленське братство приводити на турецьку сторону? Яка з них поміч може бути (туркам)? Скорше чи не мав би він уже козаків на то приводити? Але ж ці за наказом королівським на війну против турка йдуть – п. Обалковський, секретар королівський, вже з Запоріжжя їх випровадив. Яка ж турецька рука з Віленського братства і знов, які шпіони?

Нехай Бог бачить невинність нашу, а неправду карає. Але що тепер нам і міщанам віленським згадають зраду і змову з турком через патріарха, то властиво це не так на нас, як на Військо Запорізьке вірне і в нічім не підозріле кидають. Бо це козаки з любові до віри і з побожності своєї показували св. патріархові великі добродійства, побожні послуги віддавали за отпущення гріхів і проводили його, куди він хотів.

Кінець кінцем ніякі листи, ніякі наслідки не виявили тої зради, а щиро кажучи – ніякої причини для неї нема. Одна тільки нехіть за те, що посвятив єпископів і унію зганив, і жаль, що з тим здоровий і цілий поїхав. Але це його шпіоном і самозванцем не робить, бо то його діло – проповідувати й святити. А так як св. патріарх від шпигунства, інтриг і зради чистий, то, певне, і козаки, а поготів і ми, духовні і міщани віленські, являємось свобідними і чистими, і самим Богом свідчимо про сумлінність нашу. А який же то великий гріх, яка велика образа самого Бога – обмовляти св. патріарха, сторожа гроба божого – при тім на нас стягати те, чого не було. Чи не гнівають тим Бога, і чи не має він за це карати слушно і значно? Нехай їм Бог так помагає, яка їх правда! Вони краще готові на Русь свої мечі обернути, котра на карках своїх татар і турків носить, аніж на ворога імені Христового обернути!

А щодо посвячення митрополита й єпископів заявляємо, що це дійство і справа духа св. проти всіх надій учинена невимовним промислом божим. Бо як ніколи не бувалий приїзд св. патріарха єрусалимського до Києва божим промислом стався, так і розбудження і посвящення сердець і гаряче налягання людей, особливо тих, по котрих світ того найменше сподівався 1, – вважали ми натхненням св. духа. І хто б противився тій святій справі, про неї смів зле говорити або її руйнував і псував, – це буде поборювання духа св., себто духоборство, а цей гріх не буде відпущений, коли не наступить велика покута.

А йдучи людськими мислями і радами, ми доходили до того так. Вже 25 літ ми просимо і жебраємо на соймиках і соймах, щоб нам вернено свободу і вільність релігії, церкви наші, престоли і уряди духовні. А бачачи, як права і вільності наші поламані і знасилувані і щодалі то більше нас пригнітають, – мусіли ми, раді чи нераді, зважитися, більш оглядаючися на страшні мандати божі і над все покладаючи спасення душ наших. І це не переступ, це не гріх, це не зневажання прав, це не образа святого королівського маєстату, не єсть турбація ані ребелія, не бунти і не зневаження влади, не кримінал, і не шпигунство, ані зрада, ані змова з неприятелями коронними 2, коли ми дійством св. духа маємо посвячених митрополита і єпископів таких, яких нам фундації, права, привілеї, і вільності наші, і свята старина наша, і сама 620-літня приблизно (стільки часу розуміємо ми від католицького соборного охрещення нашого святим апостольським константинопольським престолом) практика і звичай наш допускають і дозволяють. Таких, як нам святої пам’яті монархи й князі руські, литовські, а по них найясніші королі польські і сам нинішній король й. м. в десяти літах (перших) свого саме щасливого панування нам дозволяли, подавали і терпіли.

1 Мова про козаків.

2 Звертаю увагу на цю могутню каденцію мови.

Це виконання повинності, що її ми Богові і спасителю нашому винні. Це (сповнення) права божого, канонів соборних вселенських. Уживання прав, нам належних, присягами королівськими стверджених, також старини нашої. Не вчинили ми тим проступку проти Бога, ані проти маєстату й. кор. мил., ані проти Річи Посполитої!

Вчинили ми то згідно з правом канонічним і соборами помісними і вселенськими. Вчинили то згідно з правами, привілеями і звичаями нашими, апробованими соймовими ухвалами і присягами королів й. м. Спеціально – згідно з привілеями пок. короля Жигмонта і нинішнього щасливо пануючого короля, даними на соймах 1607 і 1609 р. Також з конституціями про заспокоєння наше, ухваленими р.1618 і нинішнього 1620. Нарешті, згідно з публічними обіцянками короля й. м., сенату, послів земських, даних нам на соймах. Згідно прав і прикладів історії, як звикли поступати під час переслідувань предки наші, перші християни.

І гадкою доброю і побожною були ми побуджені до того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-друге, зворушені великим жалем, що нарід наш велико страждає від переслідувачів-уніатів, і без пастирів, без хрещення, без помазання гинуло їх багато і жило непорядно. По-третє, діяла і діє то в нас любов до Христа і правої його науки. А страх нам піддавали муки пекельні, коли б ми не взяли на себе того святого діла, котрого Бог нам дав оказію. Любов і страх перед милим Богом і побожне сумління наше видобули у нас це святе діло – попереджене ласкою божою, а супроводжене поміччю Ісуса Христа.

Правда, знаходились декотрі, що відраджували того св. патріархові з огляду на ті небезпечності, що тепер перед нами відкриваються. Але люди рицарські, запалені духом його святості, сказали: "Не був би ти патріархом, не був би пастирем добрим, не був би христовим і апостольським намісником, коли б твоя святість не посвятив і не лишив народові руському митрополита і єпископів, заставши нас в переслідуванні і без пастирів. І бійся, – говорили, – аби тебе якийсь звір лютий на дорозі тої для Христа піднятої мандрівки не вбив, як того чоловіка божого, до царя Єровоама післаного.

Тим більше ми, коли б погордили таким великим даром від такого великого пастиря або побоялись скороминущої небезпеки, не втекли б від кари божої і не гідні були б імені християнського, не гідні були б на світло небесне дивитися. Самі невірні євреї й єретики сміялися б з нас і не вважали б за людей, що знають Бога, мали б за людей, про свою віру недбалих. Мабуть, самі ті пупорізки єгипетські, що, не побоявшися мандатів царя-фараона, живими зіставляли мужеську половину, повстали б із своїх гробів і прийшли б сварити і глузувати з боязкості сердець наших, ба й на суднім дні осудили б нас. Не дай, Боже, щоб задля скороминущих страхів, засудів і мандатів ми зрікалися віри і не дбали про спасіння душ наших. Страшніші спокуси і небезпеки терплять від турка греки, а таки віри своєї не відступають: мають своїх пастирів і порядки.

Що ж нам було більше робити, бачачи права, вільність і свободи наші потоптані, над сумліннями, в церквах і відправах насильства, так що годилось тільки до святоапостольської й мученичеської сили (прикладів) удатись.

Коли вважати гідними кари апостолів за те, що вони без згоди єрусалимських старшин вибрали і поставили апостолом Матвія на місці Юди, – тоді і нас 1.

1 Порівняння в своїй сміливості дерзновенно розкішне.

Коли вважати, що римляни гідно судили й карали Петра й Павла, що вони, з Єрусалима до Рима прийшовши, Христа проповідали й біскупів святили, – тоді й нас!

Але як їх (апостолів) за це винуватити не побожна річ, поготів і нас, за те, що ми зважились на таке, в що ми перед тим вірили, мали й заживали – як за монархів і князів руських і литовських, так і за королів польських, від того часу як вони почали над нами панувати.

Коли королі польські (вичисляються), теперішній король й. м. як настав на пастві, судили й карали Русь за те, що вони мали митрополитів, посвячених патріархами; коли судили й карали якого-небудь русина, що він папу римського за найвищого пастиря не признавав і унії з костьолом римським не тримав, – нехай тепер і над нами то чинять.

Але вони не тільки не карали, а радо і ласкаво дозволяли й допускали, щоб патріархам відправляти на Русі свою юрисдикцію – чого доказом пригадаємо недавню справу святого отця Єремії патріарха...

Боже милосердний і справедливий, зглянься ж на наші страждання і гніт. І як же це нас мають не побожніше й гірше, ніж євреїв-караїмів, ніж аріан, лютеран, євангеліків, вірмен, котрі, пробуваючи в Королівстві Польськім і князівствах Руських і Литовських, – ті в мечетях, божницях і школах, ці в зборах і костелах своїх відправляють свої обряди й богослуження. їх старші, священики, судії і біскупи, приїжджають з Німеччини і з царства Турецького, уряди й суди відправляють, міністрів, докторів, рабинів і проповідників наставляють і подають. Ті секти до Польщі, до Русі й Литви ввійшли, а ми, дідичі і горожани, котрих покійні королі і теперішній король нас тут застали і присягали нашій релігії ніякого утиску й насильства не чинити. Чи ж то побожно, чи то справедливо нас, дідичів, синів правовірних християн, пригнітати і такими клеветами й злими фарбами покривати? Таким добром віддають нам, що, будучи дідичами в монархії нашій, пожинають працю рук наших і веселяться! Принаймні згадали б: "Не гребуй Ідумеєм, бо він брат твій, ані Єгиптянином, бо пришельцем був єси в землі його" 1.

Подумайте, чи не ласкавіш поводяться з греками турки, хоч їх мечем здобули – їх в релігії не кривдять. А ми за пактами і присягами до Корони прилучилися, а терпимо насильства, кривди й утиски за віру, закидають нам турбації й інтриги, від котрих чисті єсмо".

1 Це також досить сміливо сказано як на тодішні обставини.

Поминаємо закінчення цієї частини, де автори виправдуються, що вони святилися без королівського дозволу, і спеціально в оборону свою, Смотрицького і Віленського братства. Натомість у цілості без усяких скорочень подаємо третю частину, найкоротшу, але ідеологічно найцікавішу, варту вважатися одною з класичних пам’яток нашого старого письменства.

"Щодо козаків, то про тих людей знаємо, що це наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки, не мають ані знання, ані розуму і були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушності ані бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і вчинках їх. Вони мають природжений дотеп, і богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності, і церкви між ними живуть і процвітають здавна.

Це ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах морем плавало й землею, приробивши до човнів колеса, Константинополь штурмувало 1. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погани, а як християни; мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога і закон свій. Як же думати про них, що вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасіння свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Друге – це визволення невільників. Дають також побожні обітниці, що своєю добиччю наділять передусім церкви, монастирі, шпиталі та духовних. Задля спасіння душі своєї викупляють невільників. Церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І коли в місцях безлюдних пам’ятають про віру і побожність і засвідчують це, то тим більше пильнують і піклуються нею на волості, вертаючися додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король іспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорізьке – своєю сміливістю і перемогою. Що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують ділом своїм. І що ж, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх тому розуму – воювати на землі? Хто на морі, де вони так гарцюють на своїх моноксилах, хоч вони в порівнянні против кораблів і каторг – не більше як ночви? Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоячи обозом, оружно, по кілька місяців ведуть переговори против тонких хитрощів 2.

1 До цього місця пор. вірші Саковича вище, с. 179.

2 Натяк на останні переговори з козаками соймових комісарів під проводом гетьмана Жолкєвського 1619 р.

Ще раніш того, як ми стали владиками і до Києва та на Україну завітали, ще перше ніж превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував у Києві – вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ це знана й звісна широко. І до цього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було ніякої переміни і не було ніякої спілки з апостатами-уніатами. Досить згадати недавнє – спитати, що було і що замалим не сталося в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтаря, – довідатися, яке нарікання було, яке роз’ярення! Ледве заспокоїли їх. А все-таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запоріжжю в генеральній раді 1.

Отже, нічого дивного, коли вони мають звістки про нагінки уніатів на православних: з різних повітів, з міст і сіл приходять люди до них "в козацтво", одні своєю волею, інші – з причин кривд і здирств. Між ними і духовні, і світські. І ніщо не чинить стільки заколоту на Україні, як унія і утиски Русі через неї та безправність і утиски убогих людей. По правді, самі уніати розпалюють гнів козаків, гонячи до них нашу покривджену братію та наповнюючи нею Україну. Отже, несправедливий і безпідставний цей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Русі та їх правицю і силу їх на морі й на землі довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править. Як один писав, що то Біг татар положив на землі, як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, так і козаків, низових, запорізьких і донських, положив він, як другі перуни і громи живі на морі і на землі, щоб ними невірних турків і татарів страшити і громити" 2.

1 Тут незручне повторення вже сказаного, що непотрібно розриває зв’язок гадок: "Відомі й інші їх сміливі й відважні виступи, без усякого поводу з боку духовних. Чи духовні намовляють їх ходити на море"... Це робить враження невикінченого чорновика.

2 С. 149-150.

По сім закінчення – не викристалізоване ще відповідно на початку, не закінчене місцями – як простий ще не оброблений конспект, але закінчений зручно, патетично, ефектно:

"Ми не бунтівники ані турбатори, але призначені на мученичество. Нехай про костел латино-римський і уніатський іде по всім світі неслава, що вони руський нарід гонять і мучать, а про нас нехай іде і лине по всіх сторонах світу добра слава мученичества. Нехай знає про нас кожен, що перше ніж узяти на себе цю святу службу, ми положили на себе мученичий вінець, язву і біду Ійова справедливого, Ісаїну пилу 1, Петра і Андрія хрест, Павла і Сили катування, Стефанове каміння, Федора, Дмитра й інших мучеників муки. Не на панування й розкоші пішли ми, і за поміччю божою ні страх, ні кримінальні обвинувачення, ні муки ніякі не відведуть нас від правої віри і служби Богові. В цім святім ділі наш вождь – Біг у трійці єдиній. Наші полки за ласкою божою – ангели й мученики святі, з молитвами своїми. Наша поміч – Євангеліє, Діяння і Послання апостольські, святі учителі й ухвали вселенських соборів. А наше забезпечення – довговічна, постійна і невідмінна віри, тайни і богослуження посесія і уживання 2. Ціль і кінець – царство небесне і з Господом Богом пожиття. А зиск, здобич і нагорода – вінець небесний. Інші володіють батьківщиною нашою, ми – горніми місцями. Інші держать наші столиці, ми – Христа. А хто наші мізерні і струджені тіла – домки божі і мешкання св. духа – розвалить і розкине, не велику спадщину і здобич візьме – тільки волосяницю та витерті й подерті сукмани 3.

1 Вичисляються знаряди мук, котрими закінчилося життя названих тут подвижників.

2 Умисне перенесення і приложення юридичних термінів до релігійних мотивів.

3 Наступають паралелі, які не додають нічого і, на мій погляд, являються також доказом, що цей текст іще не оброблено до кінця.

А вам, отці й браття наші во Христі найдорожчі, така друга наша протестація потіхи: стійте міцно, не хитаючись ані тривожачись. Радо поспішайте веселими ногами на блаженне мучеництво. Вертаються до нас ті літа і дні, що були від часів апостольських до Константина Великого. Вертаються ті святі дні, коли з в’язниць і з-під меча стільки душ ішло громадами на лоно Авраамове, до веселих і милих пробутків святих. Світ кінчиться. Судний день наближається. Суддя найсправедливішій Христос, Бог наш, рад як Стефанові-мученикові небо відчинити і царство небесне дарувати. А тим часом тіштеся переслідуванням, муками й смертю братії нашої, бо велика нагорода вам у небесах. Повсякчас споминайте ті апостольські слова і не тривожтесь нічим, що чинять противники: все це їм показує загибель, а вам спасіння".

Так закроювався цей твір, на жаль, мабуть, не викінчений і не випущений з огляду на видання "Верифікації". Як літературний твір цей начерк перевищує її на цілу голову. Підіймається місцями до верхів політичного ораторства, дає прегарні взірці пафосу і риторичного стилю. Навіть в такім необробленім вигляді мусить бути зарахований до найвизначніших творів цієї доби.

Хто був його автором? Проф. Возняк у своїй історії літератури 1 на підставі старої помітки на копії митрополитанського архіву, що "таку "Протестацію" виготував був Борецький з Смотрицьким", висловився, мовляв, "авторство приписує давня традиція Й. Борецькому і М. Смотрицькому", і це при браку яких-небудь застережень з його боку може робити враження, що він надає цій вказівці певне значення. Але "Борецький і Смотрицький" у тодішніх відносинах, так би сказати, були фірмою православної сторони в процесі, і те, що виходило від цієї сторони, без дальшого розбору клалося на їх рахунок. Я думаю, що й незвісний автор цієї помітки, висловлюючися так, зовсім не мав наміру тим означати авторство Смотрицького, нам же цього робити з огляду на все вищесказане ніяк не можна: "Протестація" Борецького і тов. зійшлася з віленською працею Смотрицького, тому що ці два твори постали паралельно і один від одного незалежно. Поскільки ми взагалі не знаємо Борецького як письменника, насувається з-поміж київських тодішніх літературних сил ім’я Копистинського. Він міг написати таке. Але більше сказати не можна!

1 Т. II, с. 260.

Чи то тому, що він відмовився від видання такої "Протестації", чи на доповнення "Протестації", де справа кривд від уніатів була тільки принагідно згадана, але докладніш не представлена, Борецький з товаришами, два тижні пізніш, під днем 15 травня, іменем своїм і всього громадянства, людей духовних і світських, внесли до книг київського граду "Протестацію" спеціально в цій справі.

Я виймаю з неї те, що має характер більш літературний 1.

1 Збереглася ця "Протестація" в копії між актами кол. архіву уніатських митрополитів (тепер Ленінгр. центр. іст. арх.), справа № 458, разом з копією "Протестації" 28 квітня, доволі несправна копія і сама "Протестація" стилізована польською мовою, так що я мусив переказувати її досить свобідно. Досі вона не була видана.

"Превелебний во Христі отець Ійов Борецький, архієпископ, митрополит всеї Русі, тої, що, не прийнявши унії, зістається при власній релігії (своїх) духовних старших, маючи свою резиденцію в Києві, в монастирі арх. Михаїла, а спираючись на прирожденних правах християнських 2, также на праві посполитім і конституціях соймових, а саме – на конституції унії князівства Київського з Короною р.1569, на конституціях про грецьку релігію р.1607, 1609 і 1618 і на недавній – про заспокоєння грецької релігії р.1620, также на королівськім привілеї 1607 р., тою конституцією поясненім, себто стоячи при самій ясній справедливості.

2 Stoiąc przy własności chrzesciańskiei przyrodzonei.

Іменем своїм і всіх разом з ним новопосвячених свят, патріархом єпископів: превелебного отця Єзекіїла – Йосифа Курцевича (посвяченого на єпископію Володимирську і Берестейську), господина отця Мелетія Смотрицького на архієпископію Полоцьку, Мстиславську і Вітебську, о.Ісакія Черчицького – на Луцьку і Острозьку, о. Ісайї Межигірського – на Перемиську і Самбірську, о. Паїсія Іполитовича на Холмську, Белзьку, Турівську і Пінську, также (іменем) побожних і велебних архімандритів, ігуменів, протопопів, пресвітерів митрополії і єпископій руських і всього великого і славного роду руського в Короні Польській і В. кн. Литовськім, котрий ніколи від отця і пастиря свого святішого патріарха константинопольського не відступав і в релігії своїй унії з римським костелом не заключав – себто (іменем) ясновельможних і. м. князів, славноуроджених і шляхетних панів і всього рицарства, шляхти, і обивателів, і поспільства воєводств і земель руських.

Урочисто заявляв, свідчив і протестував против велебних ксьондзів 1 Йозефу Велямінові Руцькому, Ільяшеві Яхимові Мороховському, Йосафатові Кунцевичеві, Анатолію Крупецькому, Опанасові Пакості, Паїсію Шаховському – як вони себе самі називають, —

в тім, що вони, ведучись своїми приватними інтересами 2, відступили від правдивої 3 старожитньої грецької релігії і від пастирів своїх, з віків, іще при хрещенні в святу віру християнську руським народом прийнятих і від бога даних святих патріархів вселенських константинопольських, самі себе подали і прийняли унію неправильну з костелом римським, без волі і відомості всього славного народу руського, а будучи через те ніякими пастирями і старшими духовними народові руському, – бо той ніколи на ту їх унію згоди не давав, – насмілилися удавати себе перед маєстатом й. к. м. за правдивих і законних митрополитів і владиків того славного народу руського і, отримавши королівські привілеї, великі і нечувані кривди і безправства без числа чинили і задавали, і тепер чинять і задають багатьом і великим особам народу руського – не тільки в справах тих привілеїв, але і в самій вільності християнській, і навіть в сумлінню, самому тільки Богові у людини присвяченому – як от насильним забиранням церков, монастирів і маєтностей, до них належних, осіб духовних і світських з забиванням, мордуванням, ув’язненням, биттям, утисками – речами, прикрими Богові і людям.

1 Не "отців".

2 Нерозібране слово: nasiedkiemi.

3 Własnei.

І так, коли весь той шановний і славний нарід вони пригнітали в вірі й святім сумлінню, святіший отець Феофан, патріарх єрусалимський, один з пастирів і учителів вселенських, що з колегами своїми, трьома патріархами од віків давніх, над тим народом, як вівцями своїми, мав і має духовну зверхність, бувши в краях руських в минулім році 1620 і в нинішнім, йдучи за волею й дорученням такої влади від Бога, що всі признають, і від святішого вселенського патріарха константинопольського, що за канонічним поділом єпархій має пастирство над усею Руссю, і спираючись на правах руського народу в цій справі, а особливо на конституції останнього сойму, а заспокоюючи ті сварки і розірвання лихе і шкідливе,

тих старшин духовних народові руському, як було в звичаю: архієпископа – митрополита і єпископів-владиків, що тепер протестують, настановив як справжніх пастирів і учителів тої всеї Русі, що не приймає унії, маючи при собі умисно для відправи цього акту ієрарха, висланого від святішого трону константинопольського, і вселенського патріарха – велебного господина отця Арсенія, архімандрита великої церкви, —

посвятив, помазав, дав і опублікував, і лишилось тільки згідно з правом і конституціями давніми і теперішніми чолобитно просити у й. к. мил. конфірмації і надання церков, монастирів і маєтностей, до них належних, чи то за життя теперішніх неправильних державців, чи по смерті їх —