Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 45 страниц)

Я в’їхав у Кремль на білому коні і став царем руським. Царице, любове моя, я вже тебе давно не бачив. Чекаю тебе у Москві, у Кремлі – там і для тебе поставлено трон. Не барися!

Дмитр, цар руський».

Аж тут і гонець, що його привів капітан Маржерет.

– Готуйся в Самбір!.. У замок воєводи Мнішека! Лети! Міняй коней! Щоб швидше вітру! – До капітана: – Виділи моєму гінцю гідну охорону – загін добрих молодців. І таких же коней! І – мчи! У Самбір! У Самбір! У Самбір! Туди, куди поривається і моя душа. До ясної панночки. У Карпати. Так гори там називаються. Ліси правічні, бескиди, полонини. Там гарні краї – я до Львова їздив. Там Марина! Єдина у світі! Іншої такої немає. Маленька моя графиня, а тепер і цариця. З Богом, гонець!

І сталося так, як і напророчив бабці Софії її віщий сон: коли гонець ні світ ні зоря з далекої Московії дістався нарешті Самбірського замку, у нього не стачило сили навіть постукати в браму.

Він лежатиме на шиї в коня, обхопивши її руками, а кінь, загарцювавши, стане дибки і вдарить передніми ногами в лунку браму...

Гуп-гуп!.. Відчиняйте, мовляв, швидше, нагальні вісті, летючи з вітром наввипередки, я вам приніс...

Коли ще сонна варта, деручи роти від позіхів, відчинить браму, гонець прохрипить:

– Від царевича Дмитрія, вінчаного на царство в Москві, цариці Марині Мнішек – царське послання у власні руки...

Зсунеться з коня і впаде йому під ноги.

Вже мертвим.

І ніхто не зможе витягти з його закляклих, як закостенілих, пальців цидулку, обмотану шматком шкіри і скріплену царською печаткою, а коли прибіжить Марина і погладить гінцеві руку, мертві пальці його повільно розімкнуться і Марина візьме цидулку з листом, писаним царевичем manu propria – власноручно. І коли прочитає перші два слова – МОСКВА, КРЕМЛЬ, – то вже з них їй стане все втямки.

– Спасибі тобі, царський віснику. Своєю смертю ти оживив мене і вдихнув у мене нове життя.

І поведе до фонтана, коня напувати...

А тим часом замком, як з-за мурів виглянуло сонце, вже вістка летітиме: царевич Дмитрій на царство в Москві вінчаний, цариця Марина веде коня напувати...

А побіля замку йшла розвесела жіночка, яка десь нічку прогуляла, а це, вертаючись додому, пританцьовувала та приспівувала (і в замку чутно було):

 
Лугом іду, коня веду.
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тя дуже.
Ой хоч сватай, хоч не сватай,
Хоч так присилайся,
Щоб та слава не пропала,
Що ти залицявся...
 

Царевич Дмитрій у Москві!..

Царевич... Ба, ба не царевич, а вже цар руський, бо в самому Кремлі вже вінчаний на царство.

Під радіння усієї Москви-матінки!

Під бемкання малинових дзвонів!

Тріумф і повна перемога Дмитрія! Самозванець він, як дехто пасталакає, чи істинний син тирана Івана, тепер уже не суть важливе – царевич переміг. А переможці завжди праві.

Тріумф і повна перемога! Як свого часу казав Гай Юлій Цезар: прийшов, побачив, переміг!..

Чи як сказано в Євангелії: хто має вуха слухати, хай слухає!

Так воєвода пан Юрій Мнішек у ті дні невтомно повторював:

– Хто має вуха слухати, хай слухає! Царевич Дмитрій вінчаний у Московському Кремлі на царство! Царевич Дмитрій віднині цар російський!

І навіть відрядив з цією новиною гінця у Краків до його величності – маючи на увазі, що новина про тріумфальний в’їзд царевича до Москви і вінчання його на царство до короля примчить першою саме від нього, від Юрія Мнішека! А заодно послав цидулку й канцлеру Леву Сапезі. Канцлер був проти того, аби Річ Посполита «встрявала в авантюру з царевичем». Що це, мовляв, безперспективна справа, зарані приречена на програш. Ще й вимагав, аби воєвода Мнішек негайно повернувся до королівства і не афішував своєї участі в авантюрі... І ось тепер він, Юрій Мнішек, у своїй супліці вітав (не без підпільного єхидства) пана канцлера із вступом Дмитрія до Москви і його вінчанням на царство.

Пан канцлер має прикусити язика свого державного! Його, Мнішекове, взяло гору. Та й пан круль на його боці – що тепер важить якийсь там канцлер литовський!

Дмитрій не зрікся Марини. Більше того, в посланні він в черговий раз називає її коханою і підкреслює – як і раніше підкреслював, – що з нетерпінням чекає воєводу Мнішека із своєю донькою у Москві.

«У Кремлі для тебе, моя кохана, вже поставлено трон – не барися!»

Цей рядок з послання царя Дмитрія його дочці пан воєвода, не втримавшись, переписав у свій лист, посланий його величності (переписав великими літерами – знай наших!), – хай його величність зрадіє. А заодно вписав його – теж великими літерами – і в лист, посланий канцлеру, – хай пан канцлер скреготне зубами (а що йому ще лишається робити?) і хай помре із заздрощів. Хай лікті кусає, що не по його вийшло!

Ще б пак, погрожував чи не карою воєводі, а дочка воєводи стала царицею – її жде не діждеться цар Дмитрій! Мнішеки вже збираються до Москви. І Марина як цариця тепер рівна самому королю, а про якогось там канцлера і мови не йде. Що їм, Мнішекам, якийсь там канцлер! Бодай і охоронець державної печатки, глава канцелярії та уряду. Що їм якийсь там Лев Сапега, як він, Юрій Мнішек, – тесть самого царя! І цим все сказано.

І воєвода Юрій Мнішек у ті дні був на білому коні – наче не Дмитрій увійшов до Москви, а він особисто, його брови були круто вигнуті на високому чолі, кінці вусів хвацько підкручені вгору, очі горіли – гостро й пронизливо!

Гусар! Хвацький гусар!

Швидкий і рвійний, він, здавалося, у ті дні не знав утоми і спину – все йому вдавалося і весь світ, як він був певний, знаходився вже в його кишені! Хто тепер посміє виступити проти Мнішеків і бодай хоч щось їм наказувати?!. Тепер буде наказувати він, воєвода і тесть самого царя, Юрій Мнішек!

Із Самбора чи не щодня мчали гінці з посланнями воєводи Мнішека новому руському цареві, у яких він ще і ще вітав його з блискучою перемогою – «із захопленням Москви та поверненням на отчий трон». Ще і ще підкреслював, як вірно чекає його вірна Марина, повна любові до його величності. Вона тільки й мріє про той день, коли нарешті прибуде до свого коханого. А це станеться невзабарі – віват, віват!!!

Як кажуть французи – ле вен е тіре, іль фо ле буар: вино розкупорене, його треба вже пити!

І пан воєвода Юрій Мнішек на вершині тодішніх своїх успіхів влаштував хіба ж такий бенкет, його довго-довго пам’ятатиме Самбір. І про той бенкет, свято із свят, теж до Москви було відправлено послання. Взагалі, у ті дні і місяці між Самбором і Москвою гінці мчали як за розкладом. Якщо Мнішеки, попри тріумф, ще начеб чогось вичікували, то молодий цар вже почав виявляти нетерпіння і день свій починав з традиційного:

– Чи примчав гонець із Самбора?

І якщо він вже чекав його біля ґанку царевих палат, той день для закоханого Дмитрія був просто-таки чудовим, і він вкотре рахував дні, що їх залишилося пережити до приїзду коханої. Але – от диво! – чекаючи воєводину дочку з далеких Карпат, задарма він часу не гаяв. Та й не було йому коли нидіти світом – не таким він вдався. Своє брав за будь-яких обставин.

Від природи своєї він був веселим, компанійським та безжурним молодиком, який любив веселе товариство, невгамовне життя та молодецькі забави. Любив повноту життя, черпав його як джерельну воду повними пригорщами, не відмовляючи собі навіть у малому, – раз-бо на світі живеш! Та й шиконути любив. З розмахом, що всіх у Москві вражав. Похмурих, як і нудних, біля себе не терпів. «Бог дав життя – радуйся! – нагадував підданим. – А прийде час помирати, будемо помирати – оце так диво! Хіба ми кращі за своїх прадідів, дідів і батьків? Але перед цим треба пожити. У своє задоволення».

Любив, коли навколо нього вирувало життя, квітли посмішки – особливо в жінок, і щоб неодмінно «радувалися радощі». Навколо нього. Взагалі, у світі білому.

Старий царський палац у Кремлі йому геть не сподобався – аж носом його величність завертів. Ще б пак! Якийсь він... мм... несвіжий чи що. Затхлий, напівтемний, а тому похмурий, з вузенькими слюдяними віконцями, швидше схожими на бійниці, через які відстрілюються, але не для життя – світлого і радісного. Та й не хотілося Дмитрію розпочинати життя з Мариною в палаці із запахом прокислих щів, у якому до нього жили Годунови і де ще не вивітрився їхній дух.

Дмитрій велів збудувати в Кремлі новий палац – просторий і світлий-пресвітлий. Та не один, а одразу ж два. Для себе і для цариці Марини.

А поки що в очікуванні приїзду коханої жони жив...

У своє задоволення жив новий цар. З розмахом і на широку ногу, інакше не міг. За обідом – велелюдним і щедрим (московити його називали «обильным»), де і яств було на вибір, і питва, в гамірній компанії (самітництва Дмитрій не терпів, воно діяло на нього гнітюче, тому жив з людьми і для людей) незмінно грали музики «скусные» – чого не було за попередніх царів. Попередні владики обідали нудно, в самоті споживали одноманітну їжу, не відчуваючи од неї ні радощів і ні з ким не спілкуючись, запивали ті бідні страви прогірклим квасом.

А при новому цареві...

Новий цар, не стомлюючись, вигукував:

– Чого носи повісили, московити? Ви ж як і всі – раз у світі живете. А тому... веселіше! Музики – не вгавайте! Щоби навколо мене була сама лише весела радість. Нудних і сумних не терплю. Раз на світі живу. Веселімося!

І всі навколо царя веселилися, і разом зі своїми гостями веселився й цар, маючи від того втіху превелику та смак життя відчуваючи.

Сучасники наче змовилися, у своїх спогадах наголошуючи, що новий московський цар був «падок до женщин», що він – «обольщал боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь».

Справді-бо веселим... гм-гм... розвеселим був новий руський цар «розливу» 1605 року. І це в часи Смути, що тоді полонила Русь! Хоча, як по правді сказати, неоригінальним був. Його батечко цар Іван у цьому ділі хіба ж таке витворяв! Виходить, яблуко від яблуні недалеко падає?

Але коли його величність за вельми активним царюванням та встигав ще й «обольщать боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь»? Та й скільки він там встиг до того пробути на царстві – з червня 1605 року по травень 1606-го, коли в Москву прибуде Марина? Але він у всьому перед вів, тож і в усьому ділі зело встигав – і державою керував, і жіночу стать «обольщал» та пишні обіди й різні забавки влаштовував. А втім, діло молоде. Дмитрію, як уже мовилось, було тоді двадцять з чимось, молодий, не дурний, не хворий і нічого з себе, повний сил та снаги. Та нерозтраченої любові. А хто в молодості, та ще маючи для цього чоловічу спромогу, не грішить?

Стрибав, одне слово, новий руський цар в оту саму, у гречку.

Особливо закрутив тоді – і про це збереглися достовірні дані, – з дочкою поверженого ним Годунова Ксенією-красунею. Коли повсталий люд під керівництвом бояр душив Борисового сина, знищуючи його як можливого претендента на трон, а заодно й матір його, Борисову жону-царицю, а потім їх, розтерзаних, разом з видобутим трупом царя закопували десь на околиці Москви на занехаяному, зарослому бур’янами кладовищі, дочка, дивом вціливши, перевдягнувшись у просте вбрання, сховалася серед «дворовых девок». А вже пізніше, як пристрасті вляглися, вигулькнула. А тут новий цар накинув на неї хтивим оком і взяв її під свій захист, чим і врятував Годунову дщер...

Не зачепив дочку Годуна, хоч мав причини ненавидіти не лише главу роду, а й потомство його, яке тоді в Москві називали поріддям.

Хто, як не Федір, син Бориса і потім цар Русі, велів матір Дмитрія Марію Нагу постригти в монахині і заслати в Білоозеро, а братів її позапроторювати до тюрем – навіть їхнім слугам сікли голови, як капусту на городі восени, а багатьох угличан – хоч вони й не винні були, – заслали до Сибіру.

Але він Ксенії – хоч вона й була дочкою Годуна, – не зачепив і пальцем. Ба навіть полюбив її. Була Ксенія високою, стрункою, з лебединим станом і ходою, з м’яким каштановим волоссям, що так і спадало розкішною зливою на плечі, гарна й лицем, із звабливими грудьми, що їх на Русі ласкаво називали «сиськами». І голубими, такими довірливими і в той же час манливим та спраглими до любові очима. Гріх було таку звабу-здобу обминути. Та ще молодому, яким був тоді новий цар Русі.

Закрутив з нею велелюбний цар чи не напропале! (Дехто вже думав, що Дмитрій на ній навіть жениться – мовби до того йшлося.) Любощі почалися в очікуванні приїзду цариці Марини. І це кохаючи – так, так, Марину він кохав, як і раніше, хоч минав уже другий рік, коли він її вперше побачив у Самборі, тоді шістнадцятилітнє дівча юне. Але... одне другому для нього не було завадою – Марина Ксенії, а Ксенія Марині. Його вистачило б на кілька таких пар! Та й Марини поруч не було – як уже мовилося, чи не два роки Дмитрій постився – власне, мав би поститися, аби тримався берега, – а стільки терпіти без любові він не міг. Юна цариця все барилася і барилася з прибуттям до Москви, а так баглося любові, жіночої ласки в постелі, тепла...

Самотньому йому не спалося і в царських теремах, як під боком не було зваби. Тож з красунею Ксенією, молодою, з нерозтраченою ніжністю та спокусами, він ночами таке витворяв, таке... І – що дивно, – не приховував свого захоплення, любощів своїх з дочкою Годуна – про це швидко дізналася вся Москва. А втім, шила в мішку на втаїш – та він його й не ховав, діючи за відомим постулатом: раз-бо на світі живеш. На цьому. А на тому... Давно відомо, що на тому ні вина, ні жінок не буде. То чому мають його ніченьки пропадати в самотині? Допоки немає Марини, допоки вона бариться з приїздом, крутив з Ксенією. А приїде Марина, буде Марина замість Ксенії – та й по тому.

Але, як уже мовилося, шила в мішку не сховаєш. Та ще коли його й не ховаєш. Те, що стало відомо Москві, невдовзі стало відомо і в Польщі – подібні вісті не лежать на місці, їм і гінців на добрих конях не треба (чи бодай сучасної пошти). Вони зело летючі, неспинимі і чи не найшвидші в цьому світі (крім хіба що думки-мрії): чули? А чи знаєте ви, що новий цар... І полетів, полетів людський поговір...

Дійшли чутки про забавки царя Дмитрія з Годуновою дочкою й до Самбора. Не близька відстань, а бач... Пан воєвода, приховавши од Марини цю неславу, спішно написав цареві листа, прозоро в ньому натякаючи: йому, графу Мнішеку, зело відомій особі в Речі Посполитій, непристойно везти свою дочку, непорочну і чисту, до Москви. Та ще знаючи, що його величність закрутив адюльтер з іншою... Та ще з дочкою ненависного Годуна!

– Тільки й ділов-то? – здивувався цар Дмитрій, прочитавши ввічливого, але вельми прозорого листа свого... ну, майже тестя. – Та й не монах я – хоч колись ним і був, – аби плоть свою гнітить і од жінок, як од сатани сахатися. Хоча й монахи різні бувають – сам бачив. Надивився... Та й чого це пан воєвода зело переймається? Мене вистачить не на одну Марину. Були б дівки, а за мною не станеться... А Ксенія... Сьогодні є Ксенія, а завтра немає Ксенії – то й уся річ.

Коханці – дещо, правда, винувато, сказав:

– Ти, Ксюшечко, той... вибач, спокуслива і на любов та ласку багата. Рада б душа в рай та... гріхи не пускають. Солодкі були з тобою ніченьки, але... Пора і честь знати. Тесть погрожує дочку свою не привезти до Москви. А мені без Марини аж ніяк не можна. Втюрився я в неї зело. Два роки звідтоді минає, а забути воєводину дщер несила. Тож настав нам той... час розлучатися...

Ксенія – в плач. Діло звичне для дівиць, коли їх кидають. А раптом розчулить коханця слізьми горючими? Але... Не на того напала. Була вона не першою (і, вочевидь, не останньою), яку Дмитрій кидав. (Навіть будучи монахом, той... крутив з монахинями.) Тож звик до сліз покинутих коханок на кшталт «Я тобі віддала... молодість свою, повірила тобі, а ти...»

Це швидко збагнула Ксенія (та й згадала під руку поговірку «Москва сльозам не вірить»). Урвавши лиття рясних сліз, вдалася до іншого, на її думку, ефективнішого способу, аби вплинути на зрадливого коханця – кинулася його азартно дубасити. Власне, кігтиками гострими шкрябати йому, безсовісному, противнюще його лице. Але й Дмитрій – не промах. Та й мав він вже таку мороку – вдруге не дасть себе пошкрябати. Негоже-бо цареві ходити з пошкрябаним лицем – воно ж у нього державне. Не лише його особисте лице, а й лице всього царства-державства. Відскочивши від нігтів Ксенії, гукнув варту. Капітан Маржерет із своїми молодцями виявився на висоті – Ксенію встигли відтягти від його величності, перш ніж вона встигла нанести шкоду його державному лицю.

– Не дурій, дівко! Та й крім царя мужиків на Русі вистачає – слава Богу. А з царем... Побалувалася і досить. Оближися та втрися. А будеш зайве пасталакати, намагатимешся цареві його яснії державні баньки виколупати – пеняй тоді на себе!

Ксенія й здалася. Цар відійшов, але все одно – для порядку – велів відправити коханку в один із віддалених жіночих монастирів, де вона, казатимуть, потім і народить синочка – викапаний Дмитрій. А цар через якийсь час після розлучення з Ксенією знову відчув себе святим та непорочним і як і раніше слав та слав гінців до Самбора, підганяючи воєводу Мнішека швидше виїхати зі своєю дочкою до Москви, де він потерпає без коханої Марини. «Дня-деньочка немає, щоби я про Маринку зело кріпко не думав», – клястиметься в своїх посланнях Мнішекам.

І це була правда. Навіть тоді, коли Дмитрій інших жіночок кріпко-міцно обіймав та милував-цілував. Це до кінця свого чернечого життя із солодким щемом і тугою згадуватиме – царські милування – Годунова дочка.

Крім вістей про царські походеньки, у Самбір до Мнішеків надходили й інші вісті, вже серйозніші. А часом і суперечливі. І це вже були не квіточки на кшталт молодечих забавок царя з Годуновою дочкою, а ягідки.

З одного боку, запевняли, що народ – «москва» – його любить і «ласкає», а з другого – пересуджували, що він – народ, «москва», – не зовсім і довіряє новому цареві. Чому? Воєвода, міркуючи так і сяк, губився у здогадках: любить народ, «ласкає» царя і в той же час йому... не довіряє. Дивно. Дуже дивно. Щось має бути одне з двох. Більше того, пащекували – ну й народ! – буцімто Дмитрія попри все підозрюють у самозванстві. Отакої! Знову кінці з кінцями не сходяться. Визнали його як законного царя, як істинного сина царя Івана і... І підозрюють у самозванстві. Ну й народ! Ну й «москва».

Згодом воєвода переконався: ситуація з царем Дмитрієм таки є неоднозначною. Люблять та «ласкають» і в той же час підозрюють у самозванстві. Що, мовляв, він ніякий не Дмитрій, а – Гришка Отреп’єв, збіглий чернець.

Буцімто в Москві вже чимало невдоволених новим царем. За те, що він надто любить іноземців (на Русі їх ніколи не шанували, як і їхніх звичаїв, вважаючи їх чи не дикунськими, а все, що істинне, то руське), їсть і п’є лише з ними (хоча міри у «возлиянии» ніколи не перебирає), але гірше, що не дотримується постів. Ще й ходить в іноземному вбранні – гребує, руським, чи що? (З російських царів-імператорів на іноземне «платье» перейде цілком і повністю лише Петро Перший.) Музику завів якусь «не нашенську». (А яку треба було заводити? Та і яке це мало значення – чия музика? Музика є музика, і все тут!) Ще гірше передавали... Що, мовляв, Дмитрій хоче відібрати у православних монастирів їхні «достояния» (це вже монахи старалися і розповсюджували подібні чутки, відчувши, що новий цар їх не любить). Ще гіршими були чутки на рівні звинувачень: розтринькує державну скарбницю. Готується до війни з турками. Щось там на шведів нахваляється – аби догодити Сигізмунду, королю Польському. А ще – і це теж звучало як найбільше збочення царя – хоче женитися на полячці. («Хіба в Московії мало наречених?»)

Викликало тривогу й те, що серед незадоволених новим царем перед повів князь Василій Шуйський із знатного на Русі роду, який спить і бачить себе царем Русі. Це вже було й зовсім кепсько. Шуйський має свою партію в Москві, вельми впливовий боярин, може й лиха завдати Дмитрію. А він, безпечний, уваги на те не звертає – коли б не поплатився за свою сліпоту. Чи доброту.

Невдовзі після того, як Дмитрій в’їхав до Москви й облаштувався в Кремлі як новий владика царства, негадано розкрилася проти нього змова. Це ж треба! Лихі передчуття Юрія Мнішека – а він зазнайомився з Шуйським особисто, коли був у Москві, – швидко й підтвердилися. Шуйського, слава Богу, було викрито. В тому, що він поширював погані чутки про нового царя, казав, що він самозванець і хоче знищити на Русі православ’я, а натомість запровадити католицтво, адже служить полякам, а не руським... На щастя, князя-пліткаря схопили і віддали суду собору, що складався з духовенства, бояр та простих людей, – як собор рішить, так і буде. Воля його.

Князя Шуйського на тім соборі позбавили честі, відібрали в нього (і в його братів, теж учасників змови) маєток. Позбавили це сімейство навіть боярства. А самого Василія засудили до смертної кари – як, під впливом татарщини, казали в Москві: секір башка! Все, кінець головному змовнику і підбурювачу. Відтяли б сокирякою його дурну голову, і цар Дмитрій не мав би більше клопотів, і все було б законно, адже не він позбавив живота Шуйського, а – собор. Але Дмитрій негадано втрутився в роботу собору і велів смертну кару Шуйському замінити засланням у Галич. Проте Шуйський і до місця заслання не встиг доїхати, як Дмитрій під свій добрий настрій і свою незлостивість велів Шуйського повернути назад у Москву, простив його (як і його двох братів), повернув їм маєток та боярство – на свою голову. О, як він, необачний, про свою доброту згодом – дуже швидко! – пошкодує. Тим більше, князь Шуйський хоч для виду ніби й покаявся, а насправді – підступна твар (горбатого могила виправить!) – і далі займався своїм шкідництвом. Шкодуватиме цар Дмитрій, що помилував Шуйського. Ой як шкодуватиме! Але буде каяття, та не буде вороття. Бо знехтував цар порадою давніх латинян: лат фіде, сед куї, віде – довіряй, але дивись кому. Атож, кому.

А тим часом після того, як новий патріарх – архієпископ рязанський грек Ігнатій, який був возведений у найвищий у православ’ї сан натомість скинутого Іова, 21 липня вінчав – урочисте і пишне дійство було! – Дмитрія на царство, новий цар уже на всіх законних підставах взявся наводити лад в Московському царстві. Виявився він енергійним, невгамовним і до верховної влади мав неабиякі здібності й покликання. Задумів – у тім числі й на здійснення реформ – у нього виявилося чимало. (Один з князів – Хворостинін – так про нього скаже: «Гостротою думки і смислом здравим та ученістю книжною він себе «давно искусив».)

Новий цар почав з нововведень, які можна назвати реформами: розширив склад Думи – представницького виборного органу центрального управління, – увівши до неї як постійних членів вище духовенство, заснував (правда, на польський манір) нові чини: мечника, підчашія, підскарбія. Сам прийняв титул імператора (або цезаря). Для Русі то й геть було дивиною – ІМПЕРАТОР!!! Русь споконвіку до князів звикла. Ну, ще до титулу царя-государя, що його увів Іван Грозний. Хоча на Русі з давніх-давен про недалеку людину казали: без царя в голові. Або ще: це було за царя Панька, як земля була тонка. Чи – за царя Гороха, як людей було трохи... А ось із святою шанобливістю царем (небесним) називали Господа. Проте звикли, що Грозний, князь московський, та раптом царем-батюшкою став. А тут – імператор! Від латинян Дмитрій узяв той титул. Так, казали, ще Август у Римі йменувався – повелитель і володар, що наказує і владарює. Тож коли цар Дмитрій проголосив себе ще й імператором, насторожилися: а чи не хоче він бува і Русь їхню на латинський манір перехрестити?

Та католикам, які його до Москви привели, віддати? Слід бути насторожі.

Новий імператор тим часом подвоїв жалування служилим, одночасно намагаючись покращити становище безправних холопів: заборонив записи в спадкове холопство. Було надано прощення всім, хто перебував в опалі за попереднього режиму. Судочинство оголосив безплатним, селянам дозволив іти від своїх поміщиків, якщо ті не годували їх під час голоду. Дозволений був виїзд з держави, а також вільний переїзд всередині країни. «Я не хочу кому б то не було завдавати клопіт, – говорив, бувало, цар Дмитрій. – Хай мої володіння будуть для всіх вільними. Я збагачу свою державу вільною торгівлею». Ще казав іноді: «Я-де хоч і син царя Івана, знаного на Русі тирана і душогубця, але тиранії та беззаконня, що їх мій отець допускав, я не допущу. Люд мій буде вільним і не боятиметься самодурства влади – я правитиму, дотримуючись законів Русі і законів Божих. Я хоч і цар, хоч і в Кремлі, але такий же, як і всі. Щосереди та щосуботи до мене кожний може прийти і побалакати зі мною...»

Дмитрій Іванович забаг утвердити на самодержавній Русі, яка звикла до царя-самодержця і без нього не уявляла себе, нездійсненне – європейську демократію. Правда, з конституційним, як би сьогодні сказали, монархом. Такою собі англійською – як у нинішні часи – королевою в штанях. Оскільки ж руські до цього ще не були готовими, в силу своєї тодішньої дрімучої відсталості, коли всюди правили «лєшіє» – в казках і в реальності, – то й вирішив обіпертися на іноземців. І швидко опиниться «не ко двору». А не таких царів, яких вона знала до цього, Русь не захоче сприймати. В грищах з дияволом завжди перемагає диявол. Дмитрій цього не врахував, усе це й приведе його швидко до краху, і все на Русі тоді повернеться на круги своя. Русі у всі часи потрібні були лише івани грозні. Навіть за так званого народовладдя поет все одно заявляв: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!» І «товарищ маузер» завжди знаходився, і Русь тільки його і слухала. Навіть правитель типу англійської королеви – царствує, а не управляє, – Русі ніколи не був потрібний. Русь багла споконвіку Івана Грозного. Не вийде Дмитрію наблизити Московське царство до європейських держав – чим пізніше займеться Петро Перший. Круто, самовладно, і це йому вдасться. (А може, тоді такі часи вже настали.) Це Дмитрія і погубить. Надто випереджав він свій час. Але про це Марина не здогадувалася. Та й не могла цього збагнути, адже все ще перебувала у світі казок і не мала здатності – враховуючи її молодість та недосвідченість – до аналітичних прогнозів. Вона все ще витала в царстві дівочих мрій. Дмитрій був для неї прибульцем з казки, якого в реальності не було, – це і її швидко приведе до краху, з якого вона так і не виборсається і якого не збагне до кінця, хоч і намагатиметься врятуватися, але ще більше занурюватиметься у безодню, з якої не буде виходу.

І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи – знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні зносини з Папою Римським та Польщею – не в останню чергу, аби вони визнали його новий титул імператора, або цезаря. (Після імператора Гая Юлія Цезаря, який колись запровадив у Римі свою одноособову владу, його ім’я стало титулом римських і візантійських імператорів.) І взагалі, він тримався незалежно – як правитель Московії. Папа, єзуїти і сам король Сигізмунд, які хотіли зробити Дмитрія ручним, покірним знаряддям, явно прорахувалися. Більше того, Дмитрій Іванович, ставши царем та проголосивши себе ще й імператором (офіційно себе імператором, а Росію імперією проголосить 1721 року вже не раз тут згадуваний Петро Перший), відмовився уводити в Московії католицизм, як раніше обіцяв, коли був у Кракові на прийомі в короля (але тоді він змушений був це обіцяти). І навіть відмовився допустити до державного керма єзуїтів, добре знаючи про їхні підступи. Особливо обурило Польщу те, що цар відрікся від того, що раніше їй обіцяв, коли був ще претендентом на престол, а саме: робити будь-які земельні поступки Речі Посполитій. (Правда, навзамін допомоги, що королівство йому виявляло, пообіцяв Польщі грошову винагороду, але й цю обіцянку не виконав.) Усівшись на троні в Кремлі, Дмитрій Іванович став не просто незалежним, а – проросійським царем, дбаючи в першу чергу лише про інтереси Росії. Обіцяв він – все тоді ж, як був ще претендентом на престол свого батька, – віддати Польщі Смоленську й Сіверську землі, але, ставши царем, недвозначно заявив польському послу Корвін-Гансевському, що передача російських земель кому б то не було, в тім числі й Польщі, є абсолютно неможливою. Заодно відмовив Сигізмунду у вимозі зводити в Москві костьоли і запроваджувати римсько-католицьке духовенство, особливо єзуїтство.

– Від цього буде велика шкода православ’ю! – твердо заявив.

Тоді поляки йому пригадали... Ходили чутки, що царевич Дмитрій, ще будучи в Самборі нікому не відомим претендентом на російський престол, відвідував Львів. (Про це у Львівському літописі є фраза під роком 1605-м, що «того ж року цар московський – себто Лжедмитрій – ся явил і во Львові був». Одначе в примітках цілком слушно зазначається, що про цей візит в інших джерелах звістки не знаходимо. «В хроніці міста Львова» Д. Зубрицького про цей факт згадки немає.) І далі одна промовиста цікавинка: «Однак відомо, що, прибувши до Москви, самозванець відправив у Львів на 300 карбованців соболів для будівництва там православної церкви Успіння Богородиці. Цей дарунок міг бути і не пов’язаним з відвідуванням Лжедмитрієм Львова, а зроблений з метою привернути до себе православне населення міста». Про це є згадка і в Соловйова в його «Истории России с древнейших времен».

Так само не підтримав Дмитрій Іванович Папу, який у своїх посланнях до російського царя наполягав на об’єднанні церков – католицьких і православних. Будучи претендентом на престол, Дмитрій обіцяв увести католицтво в Росії, а ставши на чолі тієї Росії, навідріз відмовився те робити. Хоча й надав католикам волю в своєму царстві. Як, між іншим, і протестантам усіх напрямів.

Мріючи про загальне християнське ополчення проти османських загарбників, як про те скрізь говорив, зайнявся підготовкою до майбутньої війни з турками-османами. На Гарматному дворі велів відливати побільше гармат, мортир та рушниць. Сам особисто випробовував у стрільбі щойно відлиті гармати, стріляв з них (до речі, вельми влучно), сам навчав ратних людей, як брати земляні фортеці, тож ліз разом зі стрільцями на вали, не дивлячись, що його іноді штовхали в тій колотнечі, збивали з ніг і навіть давили... Але невгамовний цар тільки безтурботно сміявся, чухав забиті місця і знову водив люд на приступи фортеці, показуючи, як це треба робити.