Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 45 страниц)

III. Дев’ять днів царського весілля

ДЕНЬ ПЕРШИЙ – 8 ТРАВНЯ

Марина Мнішек, польська графиня із Самбора 18 років, буде коронована на російську царицю 8 (18) травня 1606 року патріархом Ігнатієм (тоді ж відбудеться і її весілля з царем Дмитрієм Івановичем), а вже 17 (27) травня того ж року повстання в Москві, що його поляки назвуть «злополучним бунтом», а руські літописи «убієнієм Рострігіних», – позбавить її трону і, зрозуміло, монаршої влади, а бояри-змовники захоплять молоду царицю в полон і вивезуть її з Кремля...

І лише тоді, отямившись від, здавалося б, безконечного весілля, що теж триватиме дев’ять днів, Марина Юріївна нарешті збагне: російською царицею вона побула всього лише... дев’ять днів.

А втім, в історії це не одинокий випадок такого швидкого царювання.

Історія знає точно такий же – чи приблизно такий – прецедент, коли королевою Англії була Джейн Грей – теж дев’ять днів. Рівно дев’ять днів.

Джейн Грей доводилась дочкою Генріху Грею, маркізу Дорсета (згодом він одержить титул герцога Саффолкського) і леді Френсіс Брендон. Складалося так, що спершу Джейн і не повинна була стати королевою. Навіть і не мріяла посісти трон. З дитячих літ її більш за все хвилював власний розвиток і самовдосконалення. Вона багато й охоче вчилася, вгризаючись, як кажуть, в граніт науки. Добре знала латину, грецьку, французьку й італійську мови, пізніше оволоділа іспанською. А ще пізніше ця безмірно талановита дівчина оволоділа давньоєврейською та арабською.

Увесь свій вільний час, – а вона вела пуританське життя, ніколи не брала участі в придворній метушні, – віддавала читанню, ставши на той час найосвіченішою жінкою. І не тільки Англії.

Після смерті короля Генріха VIII трон успадкував його син Едуард VI, ровесник Джейн. До всього ж вони були друзями. Ба навіть більше, Джейн з часом мала стати дружиною Едуарда VI, але...

Едуард VI у році 1553-му раптово помирає – у шістнадцятирічному віці, і Джейн Грей стає дружиною Гліфорда Дадлі, четвертого сина герцога Нортуберлендського. (Існує версія, що Джейн силою примусили за нього вийти.)

Герцог був регентом молодого короля і подбав, аби він, помираючи, викреслив з акта про престолонаслідування своїх зведених сестер Мері й Елізабет як прямих спадкоємців Едуарда. Вони згодом будуть визнані рішенням парламенту незаконнонародженими. І тоді ж леді Джейн повідомили, що відтепер вона – королева.

Дівчина від тієї вістки зомліла. Не від щастя, від ляку. І довго потім доводилося чи не гуртом переконувати юну леді прийняти корону, до якої вона ніколи не прагнула. Зрештою її таки умовили погодитись на монарший трон. «Якщо мені призначено царювати, – сказала засмучена Джейн, – то я прошу Божого благословення на керування країною на славу Бога і на користь свого народу».

10 липня, через чотири дні після смерті Едуарда VI, Джейн Грей Дадлі проголосили королевою Англії. Як водиться, у боротьбі за владу треба було негайно знешкодити інших претендентів на трон, себто заарештувати і запроторити до Тауера Мері й Елізабет.

Джейн завагалася це робити – беззаконня!

Попереджені претендентки на трон встигли вчасно сховатися, і за ними, як кажуть, і слід охолов. Але досить швидко Мері проголосить себе королевою і почне активно збирати біля себе прихильників, розсилаючи листи у всі графства й міста.

З новою силою спалахнула боротьба за владу.

На боці Джейн, що явно була в тій боротьбі пасивною, поклавшись на волю Божу, виступила аристократія, за Марією (Мері) стояли сквайри і простий люд. Це був конфлікт не стільки між королевами, скільки між аристократією і простим людом.

Мері-Марія розгорнула бурхливу діяльність, обіцяючи всі блага простолюдинам, якщо ті підтримають її до кінця. Мері була хитрою, підступною, рішучою та дієвою і великою популісткою – вона всім і все обіцяла, обіцяла, обіцяла. Обіцяла, навіть зарані знаючи, що всіх обіцянок вона здійснити, навіть ставши королевою, не зможе. Але все одно обіцяла. А простолюдини завжди люблять обіцянки і легко купуються на них.

Мері швидко стала популярною і обіцяла блага ще з більшим запалом. Навіть вже вірячи, що вона неодмінно виконає ті обіцянки.

Війська почали переходити на бік Марії – навіть команди кораблів, посланих заарештувати Марію, стали на її бік.

Бачачи таке, лорди покинули Джейн.

Всього лише на дев’ятий день свого правління королева Джейн зосталася одна-однісінька – якщо не рахувати її батька.

Прийшли солдати Марії, аби заарештувати Джейн.

«Зійди, дитя, з трону, тут тобі не місце», – заявили їй.

Джейн покірно залишила трон.

Колишня Мері, а тепер Марія Тюдор зійшла на трон під ім’ям Марії I.

Зігнорувала дев’ятиденне правління своєї кузини. І хоч її проголосили королевою 19 липня 1553 року, але початком свого правління вона вважала 10 липня, день смерті Едуарда. Виходило, що ніякої королеви Джейн, протягом бодай і дев’яти днів, не було.

Але Джейн була, її разом з двома фрейлінами взяли під варту. Також були заарештовані її чоловік, батько і герцог Нортумберлендський.

Його стратили 22 серпня 1553 року.

Чоловік Джейн, з яким вона встигла прожити лише два місяці, опинився в похмурому підземеллі в’язниці (вся його провина полягала в тому, що він був чоловіком Джейн – протягом двох місяців), де днями вирізував на стіні ім’я своєї коханої дружини, готуючись разом з нею зійти на плаху, – він любив юну королеву.

Перед вікнами темниці, до якої було запроторено Джейн, Марія веліла поставити плаху, де щодня на очах у нещасної Джейн відрубували голови.

У тім числі відрубили голову й Гліфорду Дадлі, чоловікові Джейн.

І невдовзі леді Джейн, вчорашню королеву, нарядили у все чорне і повели до тієї плахи. Її фрейліни плакали і падали, не в змозі йти.

Джейн легко піднялася на ешафот і тихо звернулася до юрби, тримаючи в руках молитовник:

– Добрі люди, я прийшла сюди вмерти... Урочисто свідчу: я не винна перед Богом. А тепер, добрі люди, в останні хвилини мого життя не залишіть мене своїми молитвами.

Ставши на коліна, вона прочитала псалом, зняла вуаль, розстебнула комір плаття, аби оголити шию, і сама собі зав’язала очі білою хусткою...

Кат припав до її ніг, благаючи жертву простити його за те, що він зобов’язаний нині зробити. Джейн як могла втішала його, а потім голосно мовила:

– Прошу вас, кінчайте скоріше!

Опустила голову на плаху і звернулася до неба, у якому в ту мить так ясно засяяло сонце, виглянувши з-за похмурих хмар:

– Господи, до рук Твоїх передаю дух мій!..

У світлі ранкового сяючого сонця блиснула сокира й піднялася вже червоною, а в корито біля плахи покотилася голівка юної королеви... Народ ахнув і завмер.

– Молімося, люди добрі! – хтось крикнув на площі, і вся площа почала тихо молитися, аби Господь прийняв душу убієнної раби Божої Джейн...

А побула вона королевою усього лише дев’ять днів.

Марія I, жорстока й свавільна, правитиме п’ять років і встигне заслужити прізвисько Кривава.

Марина Мнішек побуде російською царицею, законно коронованою, теж дев’ять днів. А потім їй теж випаде арешт і загибель у Коломенському кремлі.

Але ті дев’ять днів її царювання і водночас дев’ять днів її весілля з царем Дмитрієм Івановичем були всуціль веселими.

Просто-таки розвеселими!

А потім...

Потім...

Якось уже так повелося, що коли жінка, наприклад, зраджує свого чоловіка (явище не таке вже й поодиноке в роду хомо сапієнса), причому робить це майже відкрито, навіть особливо не криючись, то муж її законний чомусь дізнається про те, як правило, останнім.

Уже всі сусіди та знайомі знають, а чоловік усе ще перебуває в благодушному незнанні. Себто хлопає вухами, благовірний.

І нарешті дізнається тоді (Як? Коли? Та не може цього бути! Я ж їй так довіряв!!!), коли практично вже не можна нічого змінити. І тим більше покращити ситуацію чи переграти її на краще.

Так сталося і з царем Дмитрієм Івановичем, тоді, у травні 1606 року, під час розвеселих гульок з нагоди вдалого весілля, – тільки з тією різницею, що зрадила його не дружина. Але про ту зраду він дізнається практично останнім, за мить до власної загибелі...

Царське весілля після 8 травня, коли Дмитрій і Марина були урочисто повінчані (Марина ще й коронована на царицю російську – подвійна причина для веселощів), тривало ще цілих дев’ять днів. Аж до трагічного 17 травня, коли вже й справді нічого неможливо було змінити. Зрада була організована на найвищому рівні і майстерно проведена – очевидно, за неї взялися досвідчені в цьому ремеслі люди.

Урочистості з нагоди царського весілля котилися, як по добре второваній дорозі – гучно, гамірно, весело, від усієї широкої руської душі. День за днем тривали бучні гульки, багатолюдні учти на найвищому рівні, бенкети, вишукане частування. Щедрі столи (море яств і хмільного зілля), за якими возсідали доброзичливі до молодих співтрапезники, і ті бенкетарі, радуючись дармовим пригощанням, – від душі пили та їли і славили, славили, славили – аж-аж! – царя й царицю з такою визначною подією у їхньому молодому житті. І так з ранку й до вечора, з ранку й до вечора – цілих-цілих дев’ять днів та вечорів (іноді гульки затягувалися й за північ!).

Цар був веселун (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися), а цариця – веселуха (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися) – до пари мужу свому.

Веселощам у кремлівських палатах не було краю (як здавалося, їм не було й початку, адже вони тривали й тривали, взявши чи не в суцільну облогу державний Кремль).

Та й що таке веселощі – стан внутрішнього задоволення, радісного настрою, безтурботності, коли море по коліна, схильності до розваг, жартів, співання пісень, танців і таке інше...

Веселилися, пили веселуху, як здавна на Русі називають розвеселе зілля, і здавалося, що кінця веселощам і радощам тим не буде й не може бути – недарма ж воно, весілля, звалося царським! Гуляти – так гуляти. Широка руська натура вміє гульнути!

А втім, на якийсь там день – п’ятий-сьомий – це вже було не весілля, а швидше (тільки молоді про те ще не здогадувалися) тризна по весіллю, такий собі бенкет під час чуми. Поминальна, зрештою, учта – те, що й поминки, одне із значень слова «тризна». Або ще – частина поховального обряду. І перетворилося те весілля на тризну якось непомітно, ніби між іншим. І всі те вже побачили, крім хіба що молодих...

Важко й нині збагнути (історики не перестають дивуватися та висовувати про своє дивування безконечні версії, що так нічого й не пояснюють, бо таке й пояснити неможливо) – чому в той непростий час цар Дмитрій затіяв у Кремлі багатоденні гульки-застілля, коли втрачався лік дням і ночам? Міг би його величність гуляти й довше, якби не настало трагічне для нього 17 травня. Чому, коли вже всі у Москві – майже всі – знали про бунт, що посилено готувався, а цар Дмитрій того ні сном ні духом... Дізнається, як і у випадку, коли мужа зраджує жона, останнім. Тоді, коли вже нічого для порятунку не можна було зробити, а доводилося брати ноги в руки, щоб тікати з Кремля... Чим закінчилася та втеча – відомо.

На тих безконечних гульках, горді, що цариця московська – їхня, – бенкетували й гості, ті поляки, які прибули до Москви у почтах Марини Мнішек та воєводи Юрія Мнішека, і гуляли як напропале.

Про те, що визріває зрада – підступна, кривава, безпощадна і вельми численна, войовнича і жорстока, знали на той час, як уже мовилося, всі, крім головного призвідця тих бенкетів, Дмитрія Івановича, який на той час уже проголосив себе навіть імператором, але з головою пірнув у ті гульбища, нічого з-за них не бачив і нічого не чув. Не глухий же він, не сліпий, не якийсь там безпомічний та безвладний. Був певним, що в царстві-государстві його шанували порядок, мир і вірність йому як цареві, що всі тільки тим і зайняті, що радіють та веселяться з нагоди царського весілля та коронації полячки на російську царицю. (Чи, може, цар не хотів показати своїм польським друзям слабкість свого правління, що під ним уже хитається трон? Але тоді він – самовбивця.)

Важко це збагнути і хоч якось пояснити, коли всі знали, що день у день готується в Кремлі й поза Кремлем державний, по суті, переворот, що вона, змова, вже визріла, як гігантський гнійник, змовники вже й не приховували своїх намірів, готуючись до штурму Кремля, а цар гуляв... День у день, день у день – аж цілих-цілих дев’ять днів. Гуляв би й довше, та змовникам набридло чекати, коли ж він нарешті нагуляється. Та й ситуація була сприятливою – напасти на нього під час гульбищ. Хмільних і розвеселих.

Цар з царицею гуляли дев’ять днів.

Ті дев’ять днів, коли ще можна було щось зробити на власне врятування.

Отож, царське весілля тривало дев’ять днів...

ДЕНЬ ДРУГИЙ – 9 ТРАВНЯ

9 травня 1606 року припало на великий православний церковний празник – Николи весняного, і в день той весільні урочистості й гульки були визнані московитами як блюзнірство. Відверте нехтування прадідівськими законами та звичаями.

З давніх-давен Русь відзначала два Николи (Миколи): весняного – 9 травня, коли, власне, й починалася весна-красна, і зимного, 19 грудня. Перший Никола-Микола вважався трав’яним (поговірка була: прийшов би Никола, а тепло буде. До Николи кріпись, хоч і перервись, а з Николою живи – не тужи), другий – морозяним; один приходив на Русь із травою, а другий із зимою. На Русі споконвіку, ще з пра-праслов’янських часів, рік ділили на дві частини: зиму і літо. Або на зимове і літнє сонцестояння – Коляда і Купала. Тому в давніх казках із зимою бореться не весна, а літо – гарна, між іншим, молода дівчина.

За народною фенологією, весна починалася тоді, коли пташка-вівсянка засвище свою пісеньку: «Кидай сани – бери віз!», а щука-риба хвостом лід почне розбивати. Якщо рання весна починалася у квітні, то власне весна – 9—10 травня – якраз на Николу весняного. Цього дня і славили Николу весняного. Інші заходи в цей день, та ще веселі, пов’язанні з гульками, не схвалювалися. Заодно це було й свято конюхів, адже цього дня у Московії виводили коней на зелену молоду траву. Казали: Никола весняний коней відгодує, а осінній – у двір зажене. Тому православне населення цього дня замовляло благосні молебні з водосвяттям. А ще вважалося великою милістю Божою, якщо припускався весняний дощик.

І Боже борони влаштовувати цього дня весілля!

Це знали навіть іноземці.

«Цього дня, – свідчив голландець Ісаак Масса, – ні за що в світі не можна було грати весілля!»

Згодом в одній з історичних пісень – «Григорій Отреп’єв» – дорікнуть цареві Дмитрію:

 
Его свадьба была не в указаной день:
Да на вешний праздник Миколин день
Да бояра-ты пошли ко заутрени,
Да Гришка с Маришкой в баину пошол;
Да бояра-ты идут от заутрени,
Да и Гришка с Маришкой из баины иде...
 

(Виходить, того дня такий празник великий був, що православним на Русі навіть заборонялося ходити в лазню!)

Але Дмитрій Іванович (чи не знав про те, а його ніхто не застеріг, чи на православний празник безпечно рукою махнув, вважаючи, що оскільки він цар-государ, то йому все дозволено?) таки затіяв весільні гульки.

Сучасник тих подій німець Конрад Буссов, автор «Московської хроніки», з жалем згадуватиме про той катастрофічний промах царя Дмитрія, який нехтуванням великого празника сам собі виніс вирок і значно цим допоміг змовникам успішно здійснити задумане:

«Ці весільні дні були проведені в розкоші і веселощах, в бенкетах і трапезах, із співанням і танцями. Тут були не тільки усякі музичні інструменти, які тільки можна придумати, але також і чудовий хор із 32 голосів, якого тільки може побажати владика. Дмитрій виписав його із Польщі».

9 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДРУГИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ (Продовження)

День той веселий (другий день царського весілля) почався із суперечки, що їх пізніше сперечальники делікатно назвуть дебатами.

Але то була навіть не спірка, а – справжні чвари, викликані непомірним гонором пана посла Речі Посполитої Міколаєм Олесницьким.

А почалося все – не рано й не пізно того дня. Запрошені на застільні урочистості чекали, доки цар і цариця гарно виспляться, – у молодих відомо, які ночі, та ще на другий день після весілля, подружжя лише під ранок поснуло, надолужуючи прогаяне вночі, а гості чекали, доброзичливо переморгуючись. Мовляв, знаємо, самі колись були молодими і були в нас шлюбні ночі!

Урочистості почалися хоч дещо й пізнувато, але мовби мирно й ладком.

Цар і цариця з’явилися трохи стомлені нічкою любові, але в доброму гуморі, задоволені життям, а нічкою щонайперше, і тільки солодко мружились, все ще перебуваючи в полоні нічної любові. Неспішно всілися на своїх тронах (у цариці трон був трішки меншим за трон її мужа-царя) і, посміхаючись, привітали своїх гостей.

Якщо поруч із царем сіли, як їм і було положено за рангом, ринда і мечник, то біля цариці – родичі її матері – жона хорунжого Сигізмунда Тарло і племінниця Марини Юріївни, княгиня Анна Сангушко з литовського роду князів Коширських, – вона приїхала в Москву зі своїм вітчимом Станіславом Мнішеком, який теж усівся поближче до цариці, – знай наших! Також на обіді були присутні члени Боярської думи, що їх поляки називали «сенаторами московськими», чимало високопоставлених царських слуг, родичі й друзі воєводи Мнішека, який за столом почувався чи не головним. Ще б пак! Батько цариці, тесть царя, було від чого запишатися!

На столи виставили різне коштовне начиння, золотий посуд, почали носити різноманітні яства й напої, залунала музика – можна було починати урочистий обід. Цар Дмитрій лагідно переглянувся з царицею (вона була хоч і втомленою після бурхливо проведеної ночі, але щаслива), посміхнувся їй і приготувався мовити слово зі свого трону.

Але тут і почалося...

Власне, почав посол Речі Посполитої, не в міру гоноровитий себелюбець пан Олесницький.

Засовавшись, як наче під ним щось виявилося мульке, він схопився і...

І – поніс...

Його наче прорвало. І це – в присутності царя і цариці, знатних гостей, членів Боярської думи! Забувши про дипломатичний етикет – чи знехтувавши ним, – пан посол почав розмахувати руками й кричати – майже кричати, – що його мосць ображено і – пся крев! – зневажено! І це його – посла Речі Посполитої, відомого в Європі королівства!

Цар Дмитрій скинув брови на лоба – хто і в чому образив пана посла дружнього Московському царству-государству Польського королівства?

А що виявилося? Чого роз’єрепенився пан посол? Забувши про ту дипломатію, яку він як посол і представляв.

– Я вимагаю до себе такого ж ставлення, яке було до московського посла Афанасія Власьєва у Кракові під час заручин ясновельможної Марини Мнішек!

Тоді король Сигізмунд III, який був присутнім на тих заручинах, запросив до свого столу московського посла. До свого столу!.. І ось тепер пан посол Речі Посполитої, заявивши, що під час заручин у Кракові він грав далеко не останню роль, вимагав, аби його посадили за царським столом у Столовій палаті Кремля, де й мало відбутися дійство.

Цар Дмитрій на той ультиматум посла, який розбушувався не на жарт, вимагаючи до своєї персони якоїсь незвичайної уваги, промовчав.

Навіть весело промовчавши, щось навіть гмикнувши.

І вже хотів було почати своє царське казання, як тут негадано схопився... Хто б ви думали? Батько цариці воєвода Юрій Мнішек і привселюдно, явно провокуючи скандал, заявив, що це – відмова посадити пана посла за царський стіл – є невдячністю по відношенню до його мосці круля Речі Посполитої, а тому він, воєвода Юрій Мнішек, на знак солідарності з паном послом відмовляється брати участь у святковому обіді!..

Так-таки і сказонув! Матка Боска! Цариця Марина зблідла і засовалась на своєму троні, не знаючи, що їй далі робити. Такого вибрику од батенька рідного вона не чекала. І де? На царському обіді в Кремлі – з нагоди її весілля. На другий день того весілля і її коронації. Матка Боска! Єзус Маріє! Таке зчинити на весільному обіді, не давши цареві навіть слова мовити?!.

Та це ж... Це ж провокація з боку її батечка. Благально глянула на мужа-царя, мовби кажучи німо: та вживи ж ти якихось заходів! Вгамуй мого батенька, що розійшовся на весіллі рідної дочки. Він зіпсує нам весільні урочистості.

Але його величність зберігав на диво незворушливий спокій, жодним словом не прореагувавши на погрозу воєводи і свого тестя залишити святковий обід, так і не розпочавши його.

Пан воєвода – всі вже за столом покашлювали і гмикали – ще якусь мить чекав, сподіваючись, що цар особисто буде прохати його залишитися і він, для форсу повіднікувавшись, милостиво залишиться.

Але цар не вмовляв.

Більше того, його величність навіть рота не розкрив. Сидячи на своєму троні, дивився кудись убік. Принаймні, мимо пана воєводи, який все ще клекотів від «святого гніву», але й чекав умовлянь царя.

Цар мовчав.

Пауза затягувалася.

Панові воєводі, оскільки його ніхто не благав залишитися, доведеться виконати свою погрозу – аби не бути смішним. Він уже, очевидно, й пошкодував, що зопалу встряв у се діло – на дідька йому здався той пан посол! – але діло зроблене. Слова вимовлені, і назад їх до рота не загониш.

Цар все ще зберігав мовчанку, що ставала явно загрозливою.

Останні хвилини, коли ще можна було «благородно» покомизитися, вже щезли. Панові воєводі нічого не зосталося, як демонстративно залишити застільне царське зібрання.

Йшов він до виходу повільно, підкреслено повільно, все ще сподіваючись, що його величність схаменеться, зупинить його і попросить не залишати святкового обіду (він-бо батько – БАТЬКО!!! – молодої цариці!), але царського запрошення залишитися не почулося.

Цар Дмитрій зберігав уперту мовчанку. Зберігав доти, поки пан воєвода не залишив палату.

На царицю Марину аж незручно було дивитися – вона була сама не своя, ще й близька до зомління.

Цар Дмитрій таки проявив свій характер. Шкода, що тільки на тому обіді. І тільки по відношенню до свого тестя, якому раптом забаглося продемонструвати свій гонор шляхетний! Але шляхтич є шляхтич – та ще польський, – і без гонору він аж ніяк не може обійтися. То – його друга натура.

– Владико, – раптом тихо (але так тихо, щоб усі в палаті почули) звернувся цар до якогось церковного чина в багатому вбранні (очевидно, то був єпископ чи архієпископ), – благословіть яства і питіє, та й з Божою поміччю почнемо нашу трапезу.

Церковний чин з готовністю благословив яства й питія багатого столу і всіх присутніх за столом і, першим піднявши кубок, надпив з нього – урочистий обід 9 травня 1606 року в Кремлі благополучно почався.

Залишилися свідчення очевидців та учасників того дійства, що його величність цесар на святковому обіді був не в «руському костюмі», як ревниво зауважили московити, а в любому йому гусарському, хоча руський цар-государ мав би бути лише в руському вбранні...

Щоденний одяг російського царя у ті часи майже нічим не відрізнявся від щоденного одягу знаті. Основою ж руського чоловічого костюму була сорочка (рубаха по-російськи), що неодмінно мала доходити до колін з розрізом біля коміра – здебільшого посеред грудей. Коміра сорочка не мала, до неї пристібували неширокий круглий комір, що звався ще «ожерельем», із дорогої тканини, щедро розшитий перлами та камінням.

Якщо в народному костюмі простолюдинів сорочка була верхнім одягом – піджаків і курток тоді, ясна річ, не було, – то в костюмі знаті – нижнім.

Одягалися портки – вузькі, без розрізу, кріпилися вони шнурком. Знатні люди носили по двоє портків – верхні сукняні або шовкові. (Взимку вони могли бути на хутрі.)

Поверх сорочки-рубахи часто надівалася ще одна сорочка, верхня, а вже поверх неї – зіпун, що в народі звався азямом. Поверх зіпуна багаті зодягали кафтан – розкішне вбрання, що розширювалося донизу за рахунок клинів, вшитих у бокові шви. (Багаті носили становий кафтан, пошитий по фігурі, «по стану», він мав короткі до ліктів рукава.) Шили кафтани з різних тканин (простолюдини з полотна, із сермяги, бояри – із шовку, тонкого сукна, оксамиту чи парчі).

Увесь інший одяг зодягався поверх кафтана і був приналежністю боярського і дворянського костюмів. Парадним одягом була ферязь – особливий вид кафтана, пошитого з дорогої тканини. Також одягом знаті був охабень – нешироке довге розкішне вбрання з довгими вузькими рукавами.

Чи не найзнатнішим руським одягом була шуба. Її носили всі – від селян до бояр і самого царя. В Давній Русі шуби ніколи не шили хутром назовні. Яким би дорогим не було хутро, воно слугувало лише підкладкою. Зверху шубу покривали різними тканинами, багаті дорогими, бідні – чим прийдеться. Селяни шили шуби на овчині, зайці, знать – на куниці, соболі, песці чи на «чорно-буром лисьем меху». Руська шуба була масивною і довгою – аж до підлоги, прямою, що розширювалася донизу (іноді й до чотирьох метрів), зав’язувалася спереду шнурками. Шили її з довгими рукавами, що опускалися чи не до колін і мали спереду на рівні ліктя прорізи для продівання рук.

Взувалися в чоботи, носки яких у багатих неодмінно задиралися вгору, халяви короткі, зрізані до колін кутом. Шили їх із кольорової шкури, сап’яна, оксамиту, парчі і прикрашали вишивкою та коштовним камінням.

Головні убори, шапки, мали вид конуса або ковпака і були з опушкою. Найбільш поширена шапка-мурмолка – невисокий ковпак з дорогої тканини з відворотами. Серед багатих були поширені хутряні шапки, так звані горлатки. Це був хутряний високий циліндр, що розширювався доверху, з оксамитовим чи парчевим верхом.

Доповнював вбрання бояр чи дворян високий – до пліч – посох – неодмінна приналежність знаті. Солідно так і владно.

Ось так мав зодягатися і руський цар. Але це на щодень, в особливо ж урочистих випадках – наприклад, прийом послів – цар вбирався в одяг, що вражав іноземців своєю розкішшю і багатством. В «облачение – орнат – царя входило платно – длинное расписное одеяние без ворота, сильно расширенное книзу и имеющее широкие недлинные рукава. Платно застегивалось встык, а по бортам подолу и краям рукавов обшивалось орнаментально полоской. Сверху надевали круглый, довольно широкий воротник – бармы. Бармы застегивались сзади на пуговицы, расшивались жемчугом, каменьями, на них нашивались также небольшие иконки.

Поверх барм надевался золотой «наперсный» крест или окладень – золотая цепь, состоящая из двуглавых орлов. Наперсный крест носился на персях, т. е. на груди. Облачение дополнялось скипетром (жезлом) и державой – полым золотым шаром с крестом, символизирующим власть царя над миром».

На голову цар зодягав різні головні убори – від тафьї до «шапки Мономаха», традиційного головного убору руських царів. Шапка Мономаха являла собою невисокий конусоподібний головний убір із опушкою з соболя і хрестом зверху. Царським взуттям були короткі чоботи із сап’яна або оксамиту з дорогим шиттям...

Знатні люди – і цар в тім числі, – одночасно зодягали кілька одягів, що мало символізувати їхні статки. Це вбрання, довге і важке, носили незалежно від пори року і навіть у теплих приміщеннях та ще й улітку. В урочистих випадках знать – на прийомах послів, у палаці – надягала одночасно по п’ять чи шість одягів, що вражало іноземців пишнотою і багатством.

Іноді таке вбрання боярина чи дворянина важило 15—20 кілограмів, тому, зодягнені так, вони були малорухливими і від цього зберігали горду поставу, бо ж і нахилитися не могли.

В парадних випадках шубу зодягали навіть влітку і навіть у помешканнях – хоч і парилися у ній, як у добрій лазні.

...Коли Дмитрію Івановичу запропонували як цареві все це зодягти для урочистого обіду в кремлівських палатах, а зверху ще й соболеву шубу, як і належить руському цареві, він здивувався.

– Шубу в місяці травні? У теплому приміщенні???

Спершу цар жахнувся, а далі розсміявся, уявивши себе таким тлустим і неповоротким, схожим на боввана, – кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й соболева шуба, довжелезна, важенна, внизу шириною чи не до чотирьох метрів, посох до плеча, сап’янові чоботи і хутряна шапка з соболя, і вдруге жахнувся й потім вдруге засміявся. Та хай навіть і шапка Мономаха (її він все ж таки пізніше надіне), все одно не міг себе уявити в такому помпезному вбранні. Хоч і був руським, але не звик за свого життя до такого вбрання, бо зодягався просто, як переховувався від Годунових вивідників, потім життя по монастирях у чернечій рясі, а коли втік у Литву та Польщу – звик до тамтешнього, легкого й елегантного європейського вбрання, зокрема до вбрання гусар. Пригадавши все те, подумав, рукою махнув.

– «Не по Сеньке шапка», як кажуть у народі, – сміявся молодо й розкотисто. – Та й у царському вбранні, розкішному і важкому, буду я бовван бовваном! А я ж ще молодий, до недавнього часу – парубок. А тому надіну я гусарський костюм – гарний, простий, легкий, зручний і молодецький.

І з’явився на урочистому обіді 10 травня в гусарському вбранні: зверху венгерка, куртка з високою талією, що підкреслювала його парубоцьку поставу, – з нашитими впоперек шнурами, знизу – вузькі штани, напіввідкриті черевики – легкий, зручний і елегантний європейський одяг. Красивий і, головне, – молодецький (а себе він попри монарший титул все ще вважав молодиком, парубком хоч куди, бравим, як руські казали, парнем).

Зашушукалися дворяни й бояри у своїх каптанах, ферязях, охабнях, у важких довгополих шубах, тяжких улітку. У них ні нахилитися, ні ворухнутися, тож сиділи за столами – ще й у хутряних шапках, – як наче по кілку проковтнувши. А цар у своєму гусарському вбранні був легкий на підйом, моторний і швидкий. А що не руське то вбрання, не царське – його не хвилювало. Чи не все одно, у що він вбраний, головне, аби в тому вбранні йому було добре – все інше не суть важливо. Все одно він буде вести Московське царство до Європи – хай звикають. Він хоч і цар, а до нього запросто може будь-хто підійти і висловити йому свої претензії чи побажання, чи скаргу. Тож чому він має вбиратися, як опудало городнє? І потім, у травні місяці паритися в шубі соболевій – бовван-бовваном!

І цариця Марина Юріївна за тим же історичним свідченням була не в руському вбранні, як то годилося за тамтешнім звичаєм бути російській цариці, а у своєму звичному їй і любому польському.

Основою руського жіночого костюма була довга сорочка (все та ж рубаха, що й у чоловіків), а поверх неї – у знатних – ще одна. Рубахи мали довгі вузькі рукава з прорізами для рук і називалися довгорукавними.

Поверх другої сорочки – шушун, довгий, майже до підлоги сарафан, що саме тоді входив у моду, вузький, який не мав зборок і розширювався у подолі за рахунок бокових клинів. Шушун мав широкі плечики і неглибокий виріз на грудях (а Марина, як на біду, любила широкі вирізи на грудях) і на спині. До нього позаду пришпилювали висячі (фальшиві або відкидні) рукава, у які ніколи не продівали руки.