Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

...Ведмідь ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати із своїх грудей рогатину – гострющу ножаку, насаджену на дерев’яний держак (нею у ті часи користувалися піші воїни у битвах), бурий карпатський ведмідь, здоровенний, з доброго дядька завбільшки – як зводився на задні лапи.

Ревів так, що на полонинах і трембітарі позатихли.

Він ревів від болю й наруги, у неї аж у вухах позакладало. І вона – мале дівча – дуже тоді злякалася і на все життя те жахне видовисько запам’ятала – хоч і воліла б його забути.

– Вуйку, вуйку, не дурій, – благали медоїда вбивці, гайдуки пана королівського старости і самбірського воєводи. – Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доля-доленька. А ту долю-недолю, яка кому випаде, і на коні не обскачеш.

Потім їй той карпатський ведмідь навіть снитиметься. А приходячи у її сполохані сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Вона не хотіла, щоби її убивали, а тому жахно кричала уві сні й просипалася, охоплена ляком-переляком. Її заспокоювали, запевняючи, що того «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він, поцілений рогатиною замашною, подався до своїх ведмежих праотців – у ті Карпати, де прапрадіди наші спочивають і куди всі ми підемо, як урветься наш земний шлях. У кого який – довгий, або й короткий, яка вже кому планида випаде...».

Але вона довго потім не могла заснути у такій затишній і безпечній самбірській фортеці свого батька, не могла, боячись, що вуйко медоїд з рогатиною в грудях знову з ревом увірветься в її сни і ревітиме, що він їй нічого лихого не заподіє, а «тіко уб’є її». А вона так хотіла жити.

Тоді ще хотіла жити...

...Прокинулася охоплена якоюсь неясною тривогою, що спопеляла її, пожираючи вогнем пекучим і болючим.

Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях... Вона прокинулася... Ні, не прокинулася, а ніби виринула з небуття.

На солом’яній потерусі, що нею була заслана кам’яна підлога башти. Накрита рядниною, вона правила їй за вбогу постіль.

Важко дихала. Серце – як не вискочить, тож мала таке відчуття, що це у її грудях стирчала та страхітлива рогатина. У вухах, у всьому її єстві все ще ревів бурий карпатський ведмідь... На полонині, де його на ловитві й поцілили гайдуки рогатиною в груди...

Схопившись, як вискочивши зі сну свого тяжкого й тривожного, не могла втямити: де вона? У Самборі? Так, так, здалося, в Самборі, на милій батьківщині своїй. О, як би вона дорого заплатила, аби й справді опинитися в Самборі – в дитинстві і юності своїй безхмарній та безтурботній, прокинутися юною графинею, яка тільки-но почала відкривати світ білий...

Здавалась сама собі маленьким зляканим дівчатком, якого батько взяв із собою в Карпати на полювання, куди виїздили вони довгим цугом... Ведмідь, який ревів, намагаючись вирвати з грудей своїх криваву рогатину, вразив її на все життя, і вразив, і нажахав... І навіть у сни її – ще як піддівком була – часто приходив. Ревів, стоячи на задніх лапах, передніми силкуючись з останніх сил вирвати криваву рогатину зі своїх грудей... І казав їй людською мовою:

«Не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе... І підеш ти в ті Карпати, де праотці твої спочивають...»

Охоплена ляком-страхів’ям, вона закричала:

– Дурний ведмедю!!! Це не мене мають убити, а – тебе. Щоби ти пішов до своїх ведмежих праотців у ті Карпати, де пращури спочивають...

Закричала і прокинулась, важко, з хрипом дихаючи... Де вона? Невже й справді в Самборі, у батьковому замку?.. Розплющила очі і побачила низьку склепінчасту стелю вгорі, напівкругле баштове помешкання з дикого каменю, відчула – як ворухнулася – солому під собою, на якій вона заковизла на часинку в тяжкому сні, і все збагнула: та ж вона не в Самборі, дівчатко-курчатко, не в батьковому затишному й безпечному замку, а в Коломні... У башті восьмого ярусу тамтешнього кремля, і не дівчатко-курчатко вона, а повержена російська цариця, ув’язнена в башті, і чекає страти. Рішення Московського Кремля. Як він вирішить, так і буде з нею вчинено. З нею, жінкою молодою, яка ще й не жила у цьому світі, але у неї вже вбили двох чоловіків і третього, коханого, з яким вона так і не встигла повінчатися... Мати маленького синочка, якого повісили на Лобному місці як державного злочинця – чотирьох неповних років. Повісили перед тим Кремлем, у якому вона дев’ять днів – аж цілих-цілих дев’ять днів – царицею була.

...Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях.

Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...

У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.

У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...

До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...

А хотіла заснути – міцним і непробудним сном.

Бажано – вічним.

Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.

Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.

Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...

Заснути, заснути, заснути...

Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.

Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...

А коли не спала, то не жила – жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги, вчинені над нею, теж десь тоді зникали. Тліла, зотлівала, терзалася, відчуваючи, як поволі, але невблаганно згасає, затухає у ній її сутність, як вона сама вмирає у собі...

Розуміла, що довго не протримається в башті Коломенського кремля. Та й не дадуть їй протриматися в цьому світі воріженьки її, як називала ще бабця Софія ворогів... Воріженьки... І вона неодмінно має піти з цього світу. Щезнути, бажано безслідно, щоб і пам’ять про неї на Русі зникла.

Сама не піде – допоможуть піти, головній, виявляється, призвідниці російської Смути. Або голодною смертю замучать – вже й не пам’ятала, коли їй давали їсти, лише пила воду. Жадібно хлебтала з якогось черепочка, що воріженьки їй просовували через дірку в дверях башти...

Мала вона вмерти. Чим швидше, тим краще.

Всі вже в Кремлі, тільки в тому, що з великої букви, у Московському, з нетерпінням очікували її смерті. А вона все ще жила у цьому світі.

Що відбулося потім – після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили – «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом – московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.

А страта – смертна!!!– та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» – тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.

І «світила» їй не одна смерть, а кілька – на вибір. Наприклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі – і в Європі теж – спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.

Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався – злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля – як таку посадиш на палю?

Але – карати смертю. І – негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій – повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, – за це була більшість бояр, – чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само – тихо та непомітно – її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею – як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?

Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії – і по сей день.

Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Маринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як – «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте – «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.

Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?

Думка істориків уже наших днів:

«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».

Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність – було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, – Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, – там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.

Ще раніше в Іванківському монастирі померла й одна з жінок царевича Івана Івановича, сина Івана Грозного, Параскева Михайлівна з роду Солових. (Не дивно, що пізніше саме в той монастир буде посаджено і найбільшу злодійку серед руського жіноцтва поміщицю Салтичиху.)

Марину Юріївну утримували в прибудові, що звалася «застенком», до кам’яного соборного храму Усікновенія глави Іоанна Предтечі, – найпохмуріше і найлютіше місце монастиря, з яким і справжня в’язниця не могла позмагатися. Ті, хто туди потрапляв, – переважно жінки, які чимось провинилися, – до життя вже ніколи не поверталися, і як скінчувалися їхні земні дні, того вже ніхто не знав.

Звідти, як казали, для ув’язнених була одна дорога – пряма і широка, але – на небесі, до Бога.

– Творець відбирає до Себе ті душі, які витримали Його випробування, ожили в любові Його ще на землі, – сказала Марині стара немічна черниця, що якимось ще робом трималася в цьому світі.

Приносячи ув’язненій раз на кілька днів воду та якогось сухарика – як то їй було дозволено, – вона жалісливо дивилася на Марину і підбадьорливо шамкотіла беззубим ротом:

– Тримайся, жіночко. Кажуть, ти цариця, але ти – раба Божа. А по Божому промислу земна дорога до Царства Небесного пролягає через скорботи. Тому Господь сказав до Адама: «Ти в скорботі будеш... усі дні свойого життя».

Піднімала довгий скрючений палець і, шморгаючи гострим носиком, повчально казала Марині:

– Щоби ми змогли довести нашу до Господа любов вірну і досягти спасіння, треба спокутувати свої гріхи перед Ним. Кайся, блуднице, і грішнице превеликая. Господь через хвороби й страждання очищає душу в огні Духа Свого Святого. Апостол Петро застерігає: «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування... Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, тіштеся, щоб і у з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись...»

Марина ловила себе на тому, що уважно прислухається до порад старої і, здавалося б, уже ні на що не придатної черниці, а слухаючи її, забуває де вона і що з нею, і їй тоді легше, наче під натиском слів тієї черниці страждання од неї відступають.

– Яко в муках народжується дитина, тако через страждання заради Бога, зі світу тлінного, тимчасового, у світ духовний й вічний переходить людська душа... Себто задруге народжується. Блаженні ті, хто вмирає в Господі, учить нас святий Іоанн Богослов. Вони від праць своїх заспокояться... Страждання – це людська доля. Хоч ти йдеш спасенним шляхом, хоч одержуєш від Господа покарання за своє нечестя...

І ще застерігала: у тому, що людина приймає в свою душу зло та грішить, винна сама людина. Бо вона, користуючись даною їй Богом свободою у виборі духа-наставника, часто обирає не Бога, а сатану.

І кричала, здіймаючи довгі кістляві руки до низької стелі келії:

– Покайся, грішнице і блуднице! Впади перед Богом! Ти прийняла у душу свою не духа Божого, а сатану. Сатану! – тряслася, бризкаючи слиною. – Маєш його вигнати з себе! Тебе чекає геєна огненная! Геєна, а не Царство Небесне, не рай Божий. Кайся і спокутуй свої гріхи! Мусиш до Бога піти очищеною. Але – квапся! У тебе дуже мало залишилося днів, а тоді настане перед тобою вибір: або в геєну йти, або до Бога!

Згадуваний уже тут руський посол у Речі Посполитій Федір Желябужський (колишній підданий Марини Мнішек, городовий воєвода калузького царя Дмитрія Івановича), повідомляючи польську владу, що хоч син Маринкин і «кажнен» (страчений), але сама Маринка не була страчена. Вона, мовляв, «на Москве от болезни и с тоски по своей воле умерла...».

Пізніше в Річ Посполиту без будь-якої незручності чи ніяковості та сорому передадуть, що Маринка померла «с тоски по своем выблядке».

(Згодом, правда, з’явиться поговір в ранзі плітки, що, мовляв, чотирирічний царевич Марини Юріївни насправді врятувався (неодмінно дивом) і нібито живе у дворі литовського канцлера. Як виявиться вже у 1640 році, того самозванця звали Іваном Лубою, але з того «дива не вийшло пива». На ще одного царевича, «дивом врятованого», ніхто уваги не звернув і справа ця, як кажуть, згасла, не принісши ні шкоди, ні смути.)

Але повернемося до донесення Федора Желябужського. Повідомляючи, що Марина Мнішек померла «с тоски по своей воле», посол далі додає одну красномовну фразу: «...а государю было и боярам для обличенья... надобна она жива».

Себто для викриття її «злого умислу» царю і боярам потрібно було, аби Марина Мнішек залишалася живою, – щоб її перед миром викрити і засудити яко злочинницю.

Чи справді збирався уряд Москви зберегти життя цариці Марині для того, аби потім влаштувати над нею публічний суд? І для цього її було відправлено з Москви до Коломни... На той час, поки буде готуватися над нею суд.

Чому суд? Та ще публічний? А тому, що її тоді вважали (та й нині ще деякі історики вважають) головною причиною всіх бід, що прийшли до Росії під час Смути, всього зла, що відбулося в Руськім царстві-государстві під час усе тієї ж Смути. Тож суд мав бути показовим – на острах іншим.

Арсеній Єлассонський так прямо про те й писав: це вона, Марина Мнішек, «послужила причиною всіх бід, як колись Олена для великого міста Трої».

Пригадуєте Олену – найчарівнішу, за давньогрецькими міфами, жінку, дочку Зевса? За порадою Одіссея, який теж до неї сватався, численні женихи, від яких Олені не було відбою, поклялися визнати її вибір і завжди її захищати. Олена повінчалася з Менелаєм і народила Гермону. У спірці трьох богинь за яблуко Еріди Олена була обіцяна Афродітою Парісу – він і завіз її до Трої. Після його загибелі Олена стала жоною Дефіоба. А після падіння Трої вона повернулася додому у Спарту. А вже звідти після загибелі чергового коханця (скільки їх у неї було!) втекла на острів Родос, де й була вбита.

Її образ століттями надихав живописців, поетів, письменників (трагедії Софокла, Еврипіда), музикантів (хоча б Глюка, Оффенбаха, Штрауса).

Але Олену іноді називають усього лише прадавнім мінойським божеством рослинності, родючості і світла, що стала популярною героїнею давньогрецького епосу.

За деякими міфами, боги Олену воскресили, і вона стала на острові Левка жоною ще й Ахілла.

Була символом природи, що вмирає і оживає.

З часом вислів «Прекрасна Олена» став прозивним, її вважали причиною всіх роздорів, чвар і того лиха, що спіткало Трою. Та, власне, вона й стала причиною Троянської війни – після того, як Паріс викрав її, тоді жону царя Спарти.

За «Іліадою», греки зібрали 100 000 воїнів, 1186 кораблів, проти Трої виступили найвідоміші тодішні герої – облога Трої тривала десять років, але врешті-решт твердиня була взята. І все це з-за Прекрасної Олени, яка стала таким собі яблуком розбрату. Страшна, виходить, жінка! І врода її не так прекрасна, як теж страшна!

Ось з цією Оленою Прекрасною і порівнювали деякі автори Марину Мнішек. Але якщо з-за першої і була зруйнована Троя, то Московське царство з-за Марини Мнішек не було знищене, воно вистояло в роки Смути, впоравшись із тією Смутою, яку буцімто породила дочка сандомирського воєводи і самбірського королівського старости, жона двох Дмитріїв і коханка отамана Заруцького. Але не треба забувати про головну між ними відмінність: Олена була міфічною героїнею часів підкорення Трої, а Марина Мнішек – реальною історичною особою. І хай «руські джерела називають її головною причиною всього зла, що спіткало Московську Русь, але можна й по-іншому подивитися на неї – як на жертву обставин. Своєю трагічною долею вона якщо і не відмінила зроблених нею помилок, то у всякому разі спокутувала їх» (В. Козляков).

Усі прагнуть жити якомога довше.

Довше, довше, довше...

Якщо й не вічно (жаль, що безсмертя все ж таки немає!), то принаймні прожити довгий вік. Хоча б і сто років. Усього лише якихось там сто років.

Прагнуть – така вже порода людства, адже всім хочеться довго жити в цьому світі. Хоча й не розуміють, що це таке прожити багато. Наприклад, сто років. І які проблеми при цьому можуть виникнути і виникають. І частіше всього такі, що їх уладнати неможливо.

Але всі, повторюємо, прагнуть жити довше (довше, довше, довше), а він якось перед своєю кончиною зізнався:

«Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш!»

Нічого собі! Людині Бог послав довгий вік, а вона ще й бурчить з цього приводу – нам би його клопоти!

А прожив він – художник-карикатурист, автор близько сімдесяти тисяч дотепних малюнків (веселий був чоловік, усе життя трудився!) Борис Є. – 108 років. (Може б, і ще більше прожив, якби не бурчав, що довго живе!)

«Я думаю, – скаже один з тих, хто писатиме про нього, – що він помер із усвідомленням виконаного обов’язку. Мені здається, що це найвища форма щастя».

Звичайно, шкода, що рідко якому землянину вдається досягнути такого щастя – повністю виконати свій обов’язок у цьому світі і вичерпати себе до краплинки.

А тому, що не кожному випадає довге життя. Тож переважній і переважній більшості землян незрозумілі скарги 108-річного художника: «Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш».

Оскільки всі (переважна більшість) живуть не так і довго (навіть на свій вік), то й не випадає їм скаржитись на втому від довгого життя. Хi6a хто повторить про себе розпачливі рядки Поета:

 
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду;
Нема куди прихилиться —
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
(ба, ба, чому це у молодості тягне втопитися?)
Щоб не нудить світом;
(ба, ба, чому це молодий має нудити світом?)
Утопився б – тяжко жити,
А нема де дітись.
В того доля ходить полем —
Колоски збирає,
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає...
 

Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!

Бо які нарікання на довге життя, якщо – це ще якщо – вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.

А втім, 70—80 років – це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 – Божий дар, про який усі мріють.

Тому скаржитись – якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби – на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.

Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 – двадцять шість! – років – така її доля, скажемо словами Поета.

 
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує...
 

Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з українського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга – станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...

А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:

«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».

«Замечательных...»

(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» – книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)

З Інтернет-видання.

Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...

Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на свиню, собаку чи й жовту кішку. Разом з місяцем вона старіє й молодіє. Нелюдськими здібностями її, як і кожну відьму, наділила нечиста сила – з нею відьми кровію підписують угоду. Тепер чекай лиха! Та й привиддям вона може з’являтися, примарою. Білою марою, що наскрізь просвічується, а тіні од неї ніколи не буває. Єдина змога врятуватися од відьми, яка прикинеться білою марою, – брати ноги в руки і – тікати, тікати! Чимдуж і чимскоріш. А втікаючи – не озиратися. Озирнешся і – все. Поминай як звали!..

Всі тільки й судили-пересуджували, яке лихо спіткає Москву від того, що в ній вигулькнула Марина. Виходило ніби й так: коли Марина вперше з’явилася в Першопрестольній у 1606 році, одразу ж загинув цар Дмитрій, а коли вона вигулькнула вдруге (повернувшись з ярославського заслання), втратив царство Василій Шуйський. За третьою з’явою цариці Марини в Москві має померти цар Михайло Романов. Зведе його зі світу білого ця чаклунка. Для цього вона і в Москву прибула. (Те, що Марину туди силоміць привезли, – не бралося до уваги.)

Чутки ширилися, ширилися (вже запевняли, що в Москві буде або ж пожежа, або ж «хлад и мразь»), доки й не дійшли до Кремля.

Бояри сполошилися. Виходило, що так воно і є: за першою з’явою Марини в Москві загинув Дмитрій, за другою – Василій Шуйський, за третьою і справді надійде черга Михайлові Романову.

І тоді була дана команда: спішно вивезти Марину Мнішек з Москви! Куди завгодно! Аби подалі від Кремля. Хоч і до чорта на кулички. Від таких лихих басаврючок усього можна чекати!

Перебрали надійні закутки, куди можна було б запроторити царицю Марину. Зрештою, зупинилися на Коломні. Кремль там надійний, мури високі, башти міцні...

Ухвалили – зробили. Виділили добрий загін стрільців, Марину посадили до закритого візка і в оточенні кінних вояків таємно на світанні вивезли з Москви. А вже в Коломні й запроторили «відьму» до восьмого ярусу кремлівської башти – сиди, поки вирішиться твоя доля-доленька!..

І вона чекала. Гицелів, підісланих убивць.

Швидше б уже приходили. Після всього, що вона пережила й спізнала, після всіх втрат їй уже немає сенсу залишатися в цьому світі.

Швидше б уже! Смерть прийде до неї рятівницею, забере її з цієї кривавої веремії, що чомусь зветься життям.

Швидше, швидше б уже приходила її смертонька. А з нею і небуття. На довгі й довгі віки. На цілу вічність, якій немає і ніколи не буде кінця. Синок її на тім світі, у небутті тому, кохані чоловіки теж там, то їй уже пора до них, адже тут у неї, крім воріженьків, більше нікого вже немає... Хай приходять ті кремлівські ведмеді і вбивають її – «не заподіявши їй нічого лихого». Убивають за те, що вона хотіла бути царицею. А будучи вінчаною царицею, хотіла нею бути й насправді – всього лише.

Хотіла, хотіла, хотіла...

Царицею бути на Русі Святій.

Це ж так здорово – царицею бути.

Та й хто від цього хотіння відмовиться з доброї волі. Я, мовляв, не хочу бути царицею... Так не буває. Хоча...

Наївна! Дівчина-графиня, молода цариця! Яка ще вчора багла царицею стати. Власне, не стати, – нею вона була з травня 1606 року, – а залишитися нею, так хотіла... А нащо. Хіба світ клином зійшовся на царстві, на вищій владі, хоч що таке влада, вона ще гаразд і не знала. Але багла.

Ще вчора-позавчора ішла до цього, переборюючи перепони, зазнаючи краху, втрачаючи рідних їй людей і близьких, аж доки не опинилася у восьмиярусній башті Коломенського кремля... І нарешті – хоч пізно-запізно – збагнула: таж і без царства можна жити.

Історія знає й прямо протилежні випадки.

Була у Швеції королева – з 1644 року – справжня, щонайсправжнісінька. Законна претендентка на трон, законно коронована – Христина-Августа. Року 1654-го вона зненацька зреклася престолу. Ні, ні, її «не пішли». Навпаки, всі були за неї. Сенат її умовляв залишитися. А вона як затялася: ні і ні. Заявила: престол передає братові, а сама... Сама вибирає собі життя простої жінки. Простої-простісінької, не обвішаної такими високими монаршими титулами. І житиме як звичайна особа – у своє задоволення, не обтяжена королівським титулом, мандруватиме світом, насолоджуючись радощами життя, кохання... І – зреклася. І щасливо жила як проста жінка...

Принц Едуард був сином англійського короля Георга V. Закохався – на свою біду (чи на своє щастя) – в американку Уолліс Сімпсон. На той час вона була замужем, але й це не завадило принцу в неї закохатися. І закохатися так, що...

Аж тут помирає Георг V, і королем стає він, Едуард, принц і законний спадкоємець трону. Стає королем під ім’ям Едуард VIII. А заодно – автоматично – й адміралом британського флоту, фельдмаршалом та маршалом ВВС.

Ставши королем, Едуард вирішує побратися з коханою, але парламент і кабінет міністрів виступили проти того, аби якась – розлучена! – американка та раптом стала англійською королевою. І тут Едуард показав свій характер: не буде весілля з американкою, не буде й коронації. Протистояння тривало довго. Аж доки некоронований король не зрікся престолу – щоб одружитися з Уолліс Сімпсон, американкою, яка розлучилася зі своїм чоловіком.

Після зречення монаршої влади Едуард одружиться з коханою і проживе з нею щасливо – аж до своєї смерті від раку у 1972 році...

У двадцять шість років вона втратила трьох своїх чоловіків, по суті страчених. Двоє підступно вбиті, третій скараний лютою карою – за те, що допомагав їй, коханій своїй, повернутися до Москви. Двох із них – першого і третього, бодай і неофіційного свого чоловіка, вона так кохала, так кохала... І маленького синка, янголятко її безневинне, що його привселюдно було повішено на тлі кремля, любила – чи є де в історії подібний прецедент?

Втративши сім’ю, втратила й батька-матір... Батько, якого вона послухавши, поїхала до Москви в обійми царя Дмитрія і потім усе життя слухала, зник невідомо де, кинувши її напризволяще на Русі дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...

«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»

«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»

Батькові як заціпило – на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...

Двічі вінчана на царство, вона так і не стала царицею – лише «ворожкою» і «бляддю». А тому тепер хотіла вже не царства, а смерті. Нічого вже так не хотіла, як вічного забуття. Спершу її (разом з її чоловіком-царем) престолу позбавив якийсь Василій Шуйський, плюгавенький, але меткий боярин, котрий в очі служив, а поза очі лихо готував (його потім самого таким робом скинуть з престолу – все повертається на круги своя!) із боярами-змовниками.

Вдруге її позбавило престолу (не позбавивши царського статусу) Земське зібрання, вибравши на трон Михайла Романова, пересічного, ще зеленого молодика. Знехтувавши при цьому правами її сина-царевича, якого було поспішно оголошено «ворьонком» і «выблядком». А заодно було знехтувано і її правами матері-цариці.