Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 45 страниц)

До всього ж у Дмитрія не було досвіду лідера, або царя, що так необхідний людині, яка зважилася керувати Росією, – що тоді, що тепер. (Як казав герой однієї радянської кінокомедії: «От ви говорите: цар, цар!!! А ви думаєте, нам, царям, легко? У всіх два вихідні, а ми, царі, працюємо без вихідних».)

Це – гумор. Реальність, звісно, інша, але не така вже й далека від слів героя згадуваної кінокомедії: думаєте, нам, царям, легко?

Не було у Дмитрія досвіду царя, без чого, як уже зазначалося, царювати – та ще на дрімучій Русі – було непросто. (А втім, і тепер теж.)

Сказав же якось президент (теперішній цар) Російської Федерації: той, хто хоч раз напився крові, вже не зупиниться, якщо не дати йому, як треба, в рило!..

ДАТИ В РИЛО.

Знамениті слова і, головне, підходять що до минулого, що до сьогодення, підійдуть і до майбутнього.

ДАТИ В РИЛО!!!!

Сиріч у пику. Або ще (даруйте за жаргон) – у морду!

Чи більш літературне – по фізіономії.

Так ось Дмитрій не вмів нікому дати в рило (у пику-морду, у фізіономію, або ще як руські казали і кажуть: по мордасям!). Не вмів і, на свою біду, гадав, що це не входить в обов’язки царя – гай-гай, як він катастрофічно помилився!

Тому й погорів – на одинадцятий місяць свого аж надто м’якого царювання, цивілізованого, демократичного, європейського. Користуючись мовою сьогоднішнього президента російського: не давав у рило.

А навзамін давав волю підданим.

Вони й скористалися нею – дали йому в те злощасне рило. Діючи за відомим принципом: якщо цар не дає нам у рило, то ми дамо цареві в оте саме рило. А мав би – поселившись у Кремлі, – бути насторожі. Вже тоді знаходилися підстави для тривоги, що її Дмитрій, розгулявшись, гнав од себе пріч.

Коли князь Мосальський у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» звернувся до народу: «Что же вы молчите? Кричите: да здравствует царь Дмитрий Иванович!» – то, як відомо, далі йде багатозначна ремарка:

«Народ безмолвствует».

А зовсім же недавно (теж за трагедією О. Пушкіна) народ, коли йому казали: «Димитрию Россия покорилась... Димитрий к нам идет с любовью, миром... Подымете вы руку на царя Законного, на внука Мономаха?», народ відповів: «Вестимо нет!».

А в результаті Дмитрій пробув при владі трохи менше року (коронація – червень 1605-го, загибель – травень 1606-го) – всього нічого.

А все тому, що – правий тут президент Росії – не давав у рило!

Нікому. Ще й мріяв дрімучу Русь вивести в цивілізовану Європу.

Він загинув тоді – під час кривавого бунту 17 травня, – а чутки, що він буцімто врятувався, були всього лише чутками. Так декому хотілося. В тім числі й Марині, вона вірила, що Дмитрій живий. Чудом врятувався. А чим скінчилася її віра? А тим, що змушена була піти до Лжедмитрія ІІ. Оце тобі, мовляв, і все чудо-юдо. Вірила, що Дмитрій живий, отримуй Дмитрія! Правда, він трохи не такий, як перший Дмитрій, але то дріб’язок. Принаймні його теж звати Дмитрієм і він буцімто теж син царя Івана, а все інше... Не суть важливо.

Міг бути і Дмитрієм, істинним сином царя Івана, а міг бути й Гришкою Отреп’євим, самозванцем, ченцем-розстригою, Лжедмитрієм – хто тепер скаже достовірно.

Правий автор-упорядник книги «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007):

«За стінами Московського Кремля напевно зберігається більше таємниць, аніж у Мадридському дворі, та в дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія I. То хто він насправді? Принц чи жебрак? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної – самі лише припущення і версії».

По-різному писали про Марину Мнішек руські історики впродовж тих 394 років, що минають (як пишуться ці рядки у 2008 році) з дня її загибелі. По-різному, але переважно недоброзичливо (якщо не по-чорному), забуваючи, що її, тоді, по суті, юну дівчину, потім молоду жінку, закрутив вир подій, а доля їй випала тяжка, незавидна, чи не мученицька, і все ж вона з честю її витримала, чим і заслужила в панів істориків бодай милості. І якщо й не поблажливості, то бодай співчуття і розуміння як тих обставин, у яких вона тоді необачно опинилася, так і її трагічної долі.

По-різному пишуть і сьогодні. Теж здебільшого з неприязню, а часом і з явним сарказмом чи з іронією, намагаючись у чомусь її затаврувати, – що й зовсім не годиться. Та й недостойно пера чоловіків-істориків, які забули, що вона все ж таки жінка. І як жінка мала притаманну жінкам слабкість, що її навіть облагороджувала.

Особливо «бурхливо» пишуть в науково-популярній літературі, де можна – аби догодити читачеві, – не притримуватися ніяких берегів – тут усі гудуть чи не в одну дудку. Не зовсім мелодійну. Ось хоча б дві цитати:

«...Першою дамою Московської держави Марина побула рівно 9 днів. Ще голова крутилася від гамірливих і пишних празників, коли почалося повстання. Причини його відомі. Але в чашу народного невдоволення Марина додала і свої краплі. Вона поставила вимогу, щоб коронували не тільки її чоловіка (він, між іншим, був коронований задовго до її коронації, тут зміщення двох подій. – В. Ч.), але і її, а московити це сприйняли як блюзнірство. Крім того, вона готувалася вийти на церемонію не в московському національному вбранні, а в європейському – з напівоголеними грудьми, що шокувало навіть царське оточення.

Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після того не збиралася уступити своє місце іншій. Як тільки на історичну сцену вийшов Лжедмитрій Другий, вона відразу ж ЗАКРУТИЛА ІЗ НИМ РОМАН (виділення моє. – В. Ч.). Вони тайно обвінчалися, і Марина на увесь світ заявила, що вона – московська цариця. (Між іншим, Марина московською царицею стала ще до Лжедмитрія Другого. – В. Ч.). Від нього в неї народився син Іван. Але друга авантюра закінчилася так же швидко...» («100 великих любовниц». – М.: «Вече», 2002).

Як бачимо, наша героїня з волі авторів популярних видань вже стала великою коханкою – якою вона ніколи не була. Але пишуть. Із швидкістю та безшабашністю кавалерійського наскоку: «...вона одразу ж закрутила... роман». Наче вона їхала колись із Самбора до Москви лише заради того, аби з кимось там – якщо й не з царем, то бодай з претендентом на царський престол, – «крутить романи». Але така легкість пера недостойна авторів серйозних досліджень: закрутила роман! Наче з бульварної жовтої преси!

І далі з цього ж видання:

«...А Мнішек уже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зірку і зробила чергову ставку на нового кандидата (себто на Лжедмитрія II, але тут було не все так просто і не все залежало від її волі. – В. Ч.). Польський король намагався було її навести на розум, напоумити, пообіцявши навзамін московського царства маленьке, але своє володіння – Самбір або Гродно. На що Марина відповіла, що коли вона стане московською государинею (формально вона нею вже була. – В. Ч.), то піднесе йому дорожчий подарунок – Варшаву».

І завершується пасаж повідомленням, що Марина була «любвеобильная». Хоч у її житті – такому короткому і такому трагічному – було всього лише троє чоловіків – як за сьогоднішніми мірками, не так і густо. Та ще на фоні тих секс-бомб з племені так званих кінозірок, що їх завзято пропагує наша преса. А щодо велелюбності Марини, то... Не такий уже це великий гріх для жінки – бути велелюбною. Зрештою, жінки для цього й створені – для любові. Великої! І Бог їм, як кажуть, у поміч! А будуть вони, жінки наші, велелюбними, будемо й ми з любов’ю. Великою. Що нам і треба, га? Чи хтось гадає інакше?

Не відстає від вищепроцитованого джерела й інше, тотожне йому:

«Центральними фігурами смутного часу були польська красуня Марина Мнішек і два її чоловіки, один із яких видавав себе за руського царя Дмитрія, а коли його розтерзали до невпізнанності... московські жителі, то з’явився і другий претендент на його місце. Він теж назвався Дмитрієм...

А втім, і Лжедмитрій (Другий) був хлопцем хоч куди. Марина розділила з ним постіль і невдовзі зачала дитину, що її у череві матері прозвали «ворьонком». Правда, дитина не була винуватою, що її папашу звали «вором». У ті часи на Русі так називали не тільки представників кримінальних структур, а взагалі всіх зловмисників, бунтівників, екстремістів. Перший Лжедмитрій був прозваний Тушинським вором (за те, що ставка його була в підмосковному Тушині), другий – Калузьким вором – правив Руссю з Калуги». (Тут усе переплутано: Лжедмитрій I не сидів у Тушині, тож його – принаймні за його правління – вором Тушинським не прозивали. Тушинським вором був наречений Лжедмитрій Другий, чия ставка справді знаходилася в Тушині. І Калузьким вором прозивали теж його, бо він і в Калузі «сидів».)

Прямо вражає та легкість, з якою пишуться подібні пасажі, ті бойові коні, на яких, гарцюючи, налітають на Марину автори подібних белетризованих видань – добре підсолонених. На догоду невибагливій публіці.

А втім, нічого дивного. Часом, аби догодити читачеві, завоювати його прихильність, хіба ж так мережать!..

Творять хіба ж таке любителі, й особливо любительки, як нині модно висловлюватися, піар-ходів та різних шоу!

Що з того, що Марина вийшла заміж буцімто за лжецаря. Але ж вийшла за живого і з його згоди-любові. В той час як історія знає і не такі прецеденти!

Наприклад, молдавська поетеса – жаліючи, позначимо її лише ініціалами Л. Л. – у 2000 році «вийшла» заміж за молдавського господаря (царя) Штефана чел Маре (Стефана Великого), який правив у 1457—1504 роках!

Той господар Молдови має необережність стояти на постаменті у вигляді пам’ятника, і, зрозуміло, як і кожен пам’ятник, безпомічний, і за себе постояти – хоч і стоїть на постаменті – не може.

Тим більше відбитися від екзальтованих жінок, схиблених ще й на політиці та шоу-піарах. Там необачного господаря, який нікуди не міг податися зі свого постаменту, і застукала поетеса Л. Л. Яка забагла з господарем... одружитися. Незважаючи на те, що його більш як півтисячоліття вже не було в цьому світі!

Але раптом виявилося, що пан господар за свого життя вже був офіційно одружений. Проте одна з його дружин, на своє нещастя, була руською за походженням. Тоді однопартійці поетеси Л. Л. прямо у сквері, де стоїть на постаменті той господар, оформили йому розлучення, а потім священик – його навіть ім’я збереглося, отець Петро Бубуруз, – прямо у сквері обвінчав поетесу і пам’ятник. Поетеса дала на те свою згоду.

Отримавши позитивну відповідь поетеси, панотець без зайвої тяганини обвінчав Стефана Великого з тією поетесою, у якої вочевидь не всі були вдома! Навіть не утруднив себе запитанням, чи пан господар Стефан Великий бажає по своїй волі обвінчатися з поетесою Л. Л.? Та й для чого питати якийсь там пам’ятник, котрий, як відомо, і говорити не здатен. А оскільки ж він пам’ятник, то й утекти зі свого постаменту теж не може. Довелося бідолашному Стефану Великому вінчатися з поетесою Л. Л. (Нині вона мешкає в Голландії, де в пошані нетрадиційні шлюби.) І поетеса хоч таким, даруйте, кандебобером, але стала «царицею». Принаймні, «жоною» царя.

Все почалося значно серйозніше та складніше. І не у якійсь там фанатичній (чи фантастичній) велелюбності («любвеобильности») Марини Мнішек річ. Дуже складною була у ті смутні часи політична ситуація, у якій вона опинилася, великий тиск було на неї вчинено.

Марину Мнішек просто використали в нечесній грі, вона стала мимовільною заручницею тих махінацій, що їх розкрутили, починаючи від самого короля Сигізмунда III і закінчуючи її рідним батечком, воєводою Юрієм Мнішеком, якого вона звикла слухатися ще змалечку.

Походження нового «царя Дмитрія» (він же Лжедмитрій II, просто Вор, пізніше Тушинський вор), як справедливо пише один з авторів, оповито ще більшою завісою таїни, як обставини життя його попередника.

Найпершим «званням», що його Лжедмитрій II отримав, було – Стародубський вор, адже з’явився він, як уже писалося, на пограниччі Литви в містечку Стародуб.

А втім, як бути точним, спершу там з’явилися дві людини, одна з яких назвалася Андрієм Нагим, а друга – московським піддячим (помічник дяка) Олексієм Рукіним.

«А приидоша неведомо откуда и сказаша, что пришли от царя Дмитрия к ним. И сказаша стародубцам, что царь Дмитрий присла их наперед себя для того, таки ль ему все рады: а он жив скрыте от изменников».

Стародубці напосіли на піддячого, аби він їм розповів, де знаходиться цар Дмитрій.

«Возопиша единодушно, что все мы ему рады, скажите нам, где он ныне, и пойдем все к нему головами».

Олексій Рукін і зізнався:

«Здеся есть у вас царь Дмитрий».

Стародубці спершу не повірили і влаштували піддячому чи не «пытки с пристрастием», після яких він заявив, що та, друга людина, яка прийшла з ним у Стародуб, і є цар Дмитрій.

«Асей есть царь Дмитрий, кой называетца Ондреем Нагим», і тоді «стародубцы же все начаша вопити и начаша звонити в колокола».

Про це пише і ротмістр Міколай Мархоцький, який служив Лжедмитрію II разом з козаками Ружинського, у своїй «Історії Московської війни». Спершу «царя Дмитрія» у Стародубі сприйняли за шпигуна і посадили до холодної у містечку Пропойськ. Він спершу назвався Андрієм Нагим, якого переслідує цар Василій Шуйський, аби «уничтожить все «дмитриево племя», а по нашему – родичей». А вже тоді «Нагой» і об’явився царем Дмитрієм.

«Царь Дмитрий очень оригинально сумел доказать, что он царь: взяв в руки палку, он набросился с руганью на стародубцев: «Ах вы... вы еще не узнаете меня? Я – государь!» І стародубці миттєво повірили, що він і справді цар.

І все ж загадку походження другого Лжедмитрія, що всіх хвилювала, так нікому й не вдалося встановити – ні його ворогам, ні союзникам. У тім числі й цареві Шуйському, який намагався вивідати, хто ж він, його головний противник. Але справжнього імені його так і не було встановлено: «цар Дмитрій», «вор», «царик», та й усе.

Білоруський священик Федір Філіппович у своєму «Баркулабівському літопису» пише, що то був вельми жалюгідний чоловічок.

«Каждому забегаючи, послугуючи, а имел на себе одеяние плохое: кожух плохий, шлык баряный, в лете в том ходил». І що в Стародубі його «москва по знаках царских и по писаных листах, которы он, утекаючи с Москвы по замках написавши давал, через тыи уси знаки его признали, иж он ест правдивый, певный царь восточный Дмитр Иванович, праведное солнце».

Звичайно, всіх цікавило, звідки самозванець так добре знав історії Лжедмитрія І? Вважається, що це воєвода Юрій Мнішек відкрив другому самозванцю тайни самозванця першого.

Як писатиметься в посольській грамоті царя Михайла Федоровича в році 1615-му, що була направлена королю, Юрій Мнішек «пришел к тому другому вору в табор... и дочь свою за тового другого вора дал, и с ним был в таборех многое время, и на всякое зло ево научил, и обычаи всякие прежняво вора растриги тому вору рассказал».

Один з істориків (С. Ф. Платонов) найточніше підкреслив відмінності між першим і другим «царевичами Дмитріями»: «Расстрига, выпущенный на московский рубеж из королевского дворца и панских замков, имел вид серьезного и искреннего претендента на престол. Он умел воодушевить своим делом воинские массы, умел подчинить их своим приказаниям и обуздать дисциплиною... он был действительным руководителем поднятого им движения. Вор же вышел на свое дело из Пропойской тюрьмы и объявил себя царем на Стародубской площади под страхом побоев и пыток. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в своем стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».

Ті, хто добре знав Лжедмитрія I і служив йому, бачили, що Лжедмитрій II – це зовсім інша людина, але...

Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.

Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».

Це – такі «зізнання» і такі «визнання» – допомогли декому для досягнення влади творити міф.

Так змушена була діяти і Марина Мнішек – визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...

Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, – той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).

Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».

Ще знаходячись у Москві, воєвода разом з іншими послами адресував королю Сигізмунду III «Меморіал», що був, по суті, планом, як діяти «воскреслому Дмитрію», аби цього разу справа нарешті вдалася і дві держави – Річ Посполита і Московське царство – нарешті б створили унію. Воєвода Мнішек, якщо судити по його «Меморіалу», вже тоді був не лише готовий виявити підтримку «воскреслому» Дмитрію, а й схиляв до того його мосць пана круля.

В «Меморіалі» все розписано: і як діяти новому Дмитрію, як себе тримати з боярами, які були винуватими в травневих подіях у Москві, як організувати особисту охорону та вести справи в канцелярії (погоджуючись на вжиток «народної» мови, а не латинської – поки що), про те, що треба вже зараз відправляти молодих людей на навчання до Європи – вони потім будуть опорою новому режиму, – а головне полягало в тому, що треба все робити для того, аби вдалося нарешті створити унію з католицизмом.

Для себе і своєї дочки воєвода хотів перш за все надійних гарантій її царському титулу і цілісності майна як у Московській державі, так і в Речі Посполитій, щоб при «зміні обставин вона була під захистом королівства», щоб «сенатори і піддані по городах дали присягу її царській величності, як своїй государині на підданство і послушаніє», щоби був складений реєстр всім «вещам, забранным у Сандомирского воеводы Юрия Мнишека и дочери его Марины», – далі йде перелік тих речей та коштовностей, починаючи з окованого сундука.

І ще багато про що писав – навіть ставив умови та ультиматуми – у своєму «Меморіалі» Юрій Мнішек.

Шлях, що з Москви слався до Польщі, був неблизьким, але воєводу з дочкою чомусь повезли ще довшим шляхом, вибираючи чи не манівці.

Можливо для того вибрали обхідний шлях, аби люди «царя» Дмитрія не перехопили кортеж поляків: через Углич, Твер і Білу до литовського кордону. І все ж не виключено, що про такий «хитрий» шлях дізнався «цар» Дмитрій, який тоді перебував у Тушині, – як вважається, не без допомоги людей воєводи Мнішека.

Тож і не дивно, що тушинський загін на чолі з ротмістром Зборовським швидко наздогнав біля Білої кавалькаду поляків.

Воїни Шуйського, що її охороняли, порозбігалися від гріха подалі – ніхто з них не захотів за якусь там «дєвку з Польщі» накладати головою.

Марині було врочисто оголошено, що вона, російська цариця, з цієї миті вільна і може їхати в Тушино до свого вінчаного мужа – царя Дмитрія Івановича, котрий чекає її там з великим нетерпінням – «з ласкою і любов’ю превеликою». Як законну царицю російську і свою теж законну жону.

Чи могла Марина відмовитися від пропозиції повернутися до свого мужа, за яким все ще мала тугу? Та й для чого їй було повертатися в Самбір (чи й у Польщу) після дев’яти днів свого заміжжя і царювання? Аби вислуховувати кпини й насмішки шляхти? У Кракові на заручинах і коли вона виїздила в Москву вже як цариця, їй шалено заздрили вельможні шляхтянки, тепер же вони будуть відводити свої душі в насмішках з її дев’ятиденного царювання... Ні, додому вона не могла повернутися. Та й попри все вважала себе законно вінчаною царицею Московської Русі – щоб там не було.

Як свідчить очевидець, коли ротмістр Зборовський, скочивши з коня, опустившись на одне коліно, поклав перед нею свою шаблю і передав бажання Дмитрія її бачити, Марина неймовірно зраділа.

Ось тоді до царя Василія і дійшла вістка, що «вор послал людей под Дмитров переимат Юрья Сендомирсково с дочерью и послов литовских».

Розлючений цар Василій дав указівку воєводам «беречь послов литовских и Юрья Сендомирсково», але вже було пізно. «Юрья Сендомирсково» з дочкою вирвався на волю. Чи як би сьогодні сказали військові, на оперативний простір. А далі... Далі шукай вітра в полі!

За воєводою, котрий, знехтувавши царевим указом щодо курсу, яким йому належало рухатися, повернув до Волги, були послані навздогін царські воєводи зі стрільцями.

16 серпня втікачі стали станом, і там же їх наздогнали царські воєводи, але... Люди Юрія Мнішека несподівано вчинили їм збройну відсіч, напавши на стрільців, котрі їх наздогнали.

Сутичка була рішуча, хоч і недовга.

Діти боярські і стрільці, почувши, що поляки б’ють государевих людей смертним боєм, кинулись... Ні, не виручати своїх. Взяли ноги в руки і дали драла. Воєвода з дочкою нарешті змогли вільно зітхнути.

Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову стали станом – в очікуванні посланців від Лжедмитрія.

«Вважається, що Марина Мнішек відразу ж прийняла правила гри і «признала» самозванця своїм чоловіком. Але джерела прямо свідчать про протилежне, суперечачи поширеній думці про її готовність жертвувати всім заради одного честолюбства і збереження царських почестей. Присутність Марини Мнішек у Тушинському таборі була вигідна перш за все тушинському «царю Дмитрію». Вона підтверджувала в очах решти країни істинність і «легітимність» знову чудесно врятованого царя Дмитрія Івановича. Конрад Буссов, який на той час опинився в таборі другого самозванця, писав, що тільки в Тушині було отримано вістку про перехоплення цариці посланими для цього людьми і про те, що вона знаходиться в дорозі під Москвою, був влаштований салют. «Дмитрій... зрадів і розвеселився, наказав випалити кілька разів із великих гармат, а всі ратники по всьому таборі мали на знак радощів 3 чи 4 рази вистрелити з мушкетів та інших рушниць».

Полковник Олександр Зборовський, перехопивши Марину Мнішек біля Волги, повіз її в табір Лжедмитрія II. Але дорогою до Тушина, де тоді була ставка Лжедмитрія II, заїхали в Любениці, що неподалік Царевого Займища, де тоді стояв табором польський гетьман Ян Сапега. Як свідчить «Щоденник Яна Сапеги», а його вели гетьманові секретарі, 19 серпня 1608 року гетьман особисто зустрів царицю. Зустрів її з усім пошанівком, як і належить зустрічати царицю, – Марина лишилася задоволеною. Більше того, на честь прибуття Марини Мнішек гетьман влаштував огляд свого війська. Воно криками вітало царицю, яка стояла разом з гетьманом на узвишші. Проходячи мимо узвишшя, полки віддавали честь цариці і гетьману.

Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й гетьмана.

Марина лишилася задоволеною.

– Наче побувала вдома, у Польщі, – казатиме вона розчулено.

Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.

Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».

По дорозі гетьман розважав царицю своїми великосвітськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді – і цариця, і гетьман – щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані – особливо Марина, – що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.

Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою – а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.

Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушинским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».

Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо – без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.

Зі свого боку, воєвода Мнішек сподівався, що тільки-но «цар Дмитрій» повернеться до Москви – тоді це здавалося цілком реальним, – він має виконати зобов’язання першого Дмитрія по відношенню до його дочки і до нього самого, і тоді Мнішеки стануть спадковими володарями Смоленської і Сіверської земель, і нарешті здійсниться його давня мрія щодо об’єднання двох держав і двох християнських церков.

Визнати нового Дмитрія за істинного мусив і посол Речі Посполитої Міколай Олесницький. Оскільки ж він на той час ще не мав інструкцій свого патрона, як діяти офіційно, то діяв на свій страх і ризик, будучи переконаним, що його мосць урешті-решт таки офіційно визнає Лжедмитрія за істинного Дмитрія.

Але ще й тоді Марина не знала, що «цар Дмитрій», який чекав її в Тушині, насправді інший Дмитрій, – в цьому їй ще належало розчаруватися і випити до дна свою гірку чашу та з примусу визнати якогось жевжика-самозванця за того, хто був її мужем і котрого вона так щиро кохала – з усім запалом дівочого серця.

Уже в її почті не сумнівалися, хто такий насправді «воскреслий Дмитрій», тушинський царьок, одна лише Марина все ще перебувала в невіданні. І чим довше вона в ньому перебувала, тим гіркіше розчарування чекало її попереду. Але що станеться, те станеться, і ніхто вже й нічого переграти не міг. Марина їхала – весела й радісна, наспівуючи пісеньки, – до своєї ганьби, що затьмарить її світлий образ.

Веселилася, сподіваючись, що нарешті вона, з’єднавшись із дивом уцілілим мужем і царем, заживе щасливо і зоря її яскраво спалахне і ніколи більше не буде тьмяніти. Наївна! Як їй гірко доведеться розчаруватися. Всі в її почті знали, що «цар Дмитрій» – то якась пройда, що затіяв криваву гру в Росії, а Марина все ще була наче глуха і сліпа. Вже й секретарі гетьмана Сапеги записали до «Щоденника Яна Сапеги» (не без іронії, що була ледь-ледь прикрита), що Дмитрій тушинський – несправжній, а Марина все ще веселилась, веселилась, веселилась...

Але недарма кажуть: все погане, що ховається, неодмінно гляне на світ білий, а все тайне колись та стане явним.

Все сталося дорогою, зненацька і звалилося на голову Марини каменем з неба, після чого вона так і не змогла вже отямитись і повернути собі добрий веселий настрій та легкість душі й райдужні сподіванки, з якими вона тоді їхала в Тушино.

Дорогою до Тушина Марину зненацька – з власної ініціативи – застеріг один «молодий польський дворянин», не підозрюючи, чим це все швидко для нього, необачного, закінчиться.

Ось як про те пише Конрад Буссов:

«Дорогою, приблизно за 18 миль до табору, коли цариця в кареті радувалася і співала, один молодий польський дворянин набрався духу, під’їхав до карети і сказав: «Марино Юріївно, милостива пані, ви дуже веселі і співаєте, і варто було б радуватись і співати, якби вам трапилося зустріти законного государя, але це не той Дмитрій, який був вашим чоловіком, а інший».

Так і сказав, під’їхавши до карети цариці.

Так і сказав, необачний! Краще б йому було промовчати – всі мовчали, а йому що – найбільше треба було? І хай би й далі цариця перебувала в невіданні, хай... Вже б у Тушині вона сама на власні очі переконалася б, що то зовсім інший Дмитрій, хай... Але молодий дворянин надто був чесним і вважав, що недостойно так обманювати царицю, і вихопився наперед, не відаючи, як дорого йому обійдеться той вчинок лицарський. Його буде негайно знищено – за його язик. За передчасне розкриття таємниці. Хоча він знав те, що знали всі в почті Марини і в таборі Лжедмитрія.

Юнака буде схоплено й обеззброєно, і сумно закінчиться його доля серед ворожих йому просторів Московії. А він же хотів як краще. Вчинив благородно, сказавши правду, бо не міг далі терпіти, що всі обманюють царицю, а вона всім вірить, їде весела і пісеньки наспівує...

Почувши таке з уст молодого шляхтича, Марина в першу мить оніміла. Але повірила шляхтичу і нарешті збагнула, що всі її дурять – дивляться в очі і брешуть. І так занепала духом, що де вже там було веселитися і співати пісень. Хотіла негайно повернути назад. Та й для чого їй їхати в Тушино, коли там зовсім не її Дмитрик, а якийсь пройда, самозванець-авантюрист...

Сльози текли по її щоках, цариця плакала, сама не відчуваючи, що вона гірко плаче. Здавалось, усі надії-сподіванки на краще в одну мить рухнули і померли.

Її печаль і сльози загледів один з тих польських вельмож, яких послав Дмитрій навстріч цариці, і запитав: а чому це ясновельможна пані вже не весела, сумна і гірко плаче?.. Що стряслося? Чому вона плаче, коли, навпаки, має радіти, адже їде не до кого-небудь, а до свого мужа, який з нетерпінням чекає її в Тушині?