Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 45 страниц)

Вона і з цим не могла змиритися, вона, двічі вінчана на царство – перший раз у Кремлі, освячена самим патріархом, коли їй на вірність присягало все боярство, все дворянство, разом з воїнами, служилим людом і черню...

Вона знову відстоювала свої права і права свого сина – теж як могла.

І вона чогось досягла. Опинилася в кремлі, до якого багнула повернутися. Правда, не в Московському, а в Коломенському, та все ж...

І ось тепер уперше вже не хотіла царства, а вперше забагла смерті – не своїм ворогам, як раніше, а – собі.

Коли Максима Горького, великого пролетарського письменника – його тодішній офіційний титул, щось на зразок царя від літератури, – близькі знайомі запитали, як він почувається в СРСР, куди повернувся – необачно! – з Італії, від сонячних берегів Сорренто, де жив над морем на білій-білій віллі, – запитали, як він почувається, він, обігруючи власний псевдонім та ім’я, відповів з присутнім йому гумором і парадоксальністю (дещо печальною): «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО».

Але як би там не було, а Максим Горький усе ж був улюбленцем тодішньої не в міру жорстокої влади. І все ж – «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО». Дотепник!

У Марини Мнішек, після того як її з острова Ведмежого на Яїку було приконвойовано до Москви, де повішено її сина і страчено коханого, життя було воістину – без парадоксів і обігрування – «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКИМ».

В’ячеслав Козляков, автор найоб’єктивнішої (я б сказав, найсправедливішої книги, що відповідає історичній істині) книги про Марину Мнішек, так почав свою розповідь:

«Вона була полькою, але залишилася в пам’яті російською царицею... Вона мала кількох чоловіків, але вони насправді не були її чоловіками... Вона мешкала в будинках (у кількох містах. – В. Ч.), у яких ніколи не бувала, її смерть пов’язують з ув’язненням у «Маринкіній башті» Коломенського кремля, але померла вона зовсім в іншому місці... «Дівка-іноземка» із народних пісень обернулася сорокою, вона виступає в руських билинах підручницею Змія-Горинича – в той час як її небесною захисницею була Свята Діва Марія...

То хто ж вона – перша руська імператриця чи самозванка?

...У цієї історичної героїні, названої сучасним письменником «царицею Смути», існують стійкі негативні чари, змінити які навряд чи коли-небудь удасться. Писати про неї трудно, надто багато штампів доводиться переборювати, залишаючись на ґрунті історичних фактів.

Найпоширеніший образ Марини – це розкішна фурія... Яка забагла «привести в католицтво довірливу «москву»...

Але сто разів правий автор, коли пише, що Марина Мнішек залишиться в руській історії однією з тих героїнь, чиє ім’я і через століття володіє принадливістю і тайною нерозгаданої долі...

Автор розповідає, як він, відвідавши Коломну, побував у тамтешній «Маринкіній башті», звідки вона «випурхнула сорокою», лякаючи коломчан і весь руський мир своєю «недоладною чаклунською судьбою».

У башті автор зустрів дітей, які там гралися, і запитав, що вони знають про Марину Мнішек і хто вона така?.. Один з хлопчиків із «непередаваемой радостью, когда ученик точно знает ответ, вспомнил»:

«Ах, да это была украинская царица!»

Вона до кінця своїх земних днів вірила, що народ, який двічі їй присягав, який коронував її у головній святині – Успенському соборі, буде вірним їй і відданим.

«Сама Марина нікого не страчувала і не грабувала... Ненависть до неї сучасних потомків багато в чому несправедлива.

...Надто рано прийшла вона в руське життя, надто екзотичною квіткою виявилась вона в ньому...

...Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала такою, яку не зрозуміли, відторгнена людьми і часом. Тільки в образі чарівниці вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народу, і він тут же ув’язнив її назавжди в коломенську башту...»

«Але в тім і принадлива чарівливість уроків історії, що їх нікому не хочеться вчити, що ніщо в нашому житті не зникає і все пов’язане з усім. Далека історія далекого століття продовжує зваблювати і притягувати, і нам самим собі не пояснити чому. І навіть коли ми мимохідь погортаємо історію Марини Мнішек, не сподіваючись дізнатися чого-небудь нового про неї, давно вже прописаній по розряду історичних злочинців, вона раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі лунає у її душі та Божественна музика.

Бачила себе в Успенському соборі Кремля. Сиділи вони з Дмитрієм на своїх тронах – цар на золотому, а вона на срібному.

Вже їх благословили чесним і святим хрестом, уже проспівано царське многоліття...

Патріарх благословляє корону Російського царства, кадить навколо неї, а тоді, помолившись, покладає їй на голову. Зі словами: «Царице наша...»

Патріарх торкається сухими губами плеча цариці, а вона, звівшись навшпиньки, торкається губами його осяйної митри...

І вже Марину, царицю російську, вітають архієреї і благословляють її хрестом, а вона кожного з них цілує в митру...

А над Кремлем Московським все пливе і пливе малиновий передзвін, і натовп перед собором співає російській цариці многая літа...

Ті многая літа, що, як покаже час, виявляться такими куцими...

З того дня і почалися її біди, що їм і досі немає кінця.

Минає вже восьмий рік, як її короновано на царицю російську, восьмий рік її злигоднів і смертного лиха, що ось-ось нарешті скінчиться.

Дай Боже, щоб те многоліття її царське нарешті скінчилося.

А забариться вона у цій башті, у світі цьому, прийдуть дебелі гицелі, накинуть їй на шию шовковий шнурок, як турки-османи із своїми невгодними їм родичами розправляються, відсилаючи їх до Аллаха, і потім велять літописцям до писань своїх записати: «Маринка умре на Москве...»

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

І вона й справді «умре на Москве» – після того, як повісили на Лобному місці її синочка і посадили на палю коханого...

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

Проте вона ще була у цьому світі. Правда, життя її гірше смерті, але ще жила. Невідомо для кого і невідомо для чого.

І уві сні її – як іноді вдавалося заснути – з’являвся бурий карпатський ведмідь... Ревів з рогатиною в грудях, і вона жахалася. Уві сні. Незбагненно чому, адже ведмідь казав їй людською мовою: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Хай би і вбив. І було б добре. І вона б тоді не прокинулася, а тіло воріженьки зариють десь уночі, і слід від ями зарівняють. Щоб і знати ніхто не знав, де вона знайшла свій вічний спочивок.

А натомість уві сні вона кричала медоїду в розпачі:

«Це ті, хто загнав тобі рогатину в груди, казали так: «Вуйку, вуйку, не дурій. Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо...»

Прокинувшись, охоплена жахом, важко дихала, і серце її, ще чомусь живе, билося сполошеною птахою... Розуміла: той ведмідь, який хоче її вбити, – у Кремлі. Московському. І вони справді її уб’ють – не тепер, то в четвер, але не пізніше. Довго її тут тримати не будуть. Сама не помре – допоможуть померти. Уб’ють, адже бояться, що вона буде жити.

Тісна і вогка башта.

Під ногами перетліла солома і якесь дрантя – замість постелі.

Затхле повітря. По стінах бігають павуки. (Єзус Марія, як вона колись боялася павуків, а тепер вони їй і байдужі!) В кутку – відхоже місце. І все.

Підходила до вузького віконця-бійниці.

На оборонній стіні кремля сиділа сорока і, стріпуючи крилами, щось скрекотіла на своїй незбагненній мові.

Ох, сороко, сороко, – ти на волі. Як би я хотіла побути на твоєму місці. На волі. І стати сорокою – щоби не жити більше межи людьми.

А сорока безтурботно скрекотіла та й скрекотіла. А потім знялася і кудись полетіла – що їй, птаха вільна.

А ще видно було Марині на кремлівському подвір’ї озброєних людей, що всюди ватагами вешталися. Нагнали їх у кремль з однією метою – її стерегти. Царицю московську. А де вона дінеться, заперта у башті восьмого ярусу кремля? Але все одно стрільцям велено тримати царицю «под крепким караулом» і «глаз с нея не спускать»! і в той же час варту застерігали: не можна красуні-цариці дивитися в обличчя. Як і розмовляти з нею. Ніц, ніззя! Бо як глянеш на неї, то відразу ж закохаєшся і згинеш...

Важкі дубові двері оковані залізом, заперті на амбарний замок.

Подала, їй – унизу дверей кругла дірка – якась рука, жовта й худа, плошку з водою.

Їжі забули подати, та вона й не хотіла її. Тільки жадібно пила, як загнаний звір, хлебтала жадібно і не могла загасити вогонь, що нуртував у її нутрі і пік її боляче і тяжко. І від нього не було спасу.

І днями – коли й ночами – стояла біля віконця-бійниці, дивилася на кавалок видимого їй світу білого.

...Сходило сонце – за кремлем, за його мурами, за Коломною, за Москвою-рікою, за Окою і Коломенкою, десь там, на Русі їхній дрімучій і загадковій, сонце сходило. Мабуть, їхнє. Руське. Бо її воно не гріло, а майже пекло. Ой, пекло, кляте руське сонечко! І де тільки вони його таке знайшли – пекуче. А втім, на Русі їхній все їхнє – ліси дрімучі, доли несходимі і всюди відьми, чорти-біси, різні духи, лєші, домовики, вовкулаки, водяники, упирі, змії гориничі... Все руське і руським духом просякнуте, чужим їй, ворожим і незбагненним...

З вузького вікна – радше бійниці – видно було їй бані церков та храми, дахи боярських та митрополичих палат. І повен двір озброєних бердишами (їхні леза спалахують проти сонця) стрільців, полонителів її. В ранковому небі пливли білі пухнасті хмаринки корабликами, як пливли вони і вік тому над Руссю, і віки тому, як пливтимуть вони і тоді, коли її не стане... Сісти б на яку з них і полинути... Куди? А куди завгодно. Хоч і на край світу, аби лишень подалі від Коломни, від Москви, від Русі їхньої, де вона необачно забагла стати царицею. І стала. Собі на радість і собі ж на горе. Радість була всього лише на кілька хмільних розвеселих днів, а горе – до кінця її життя. А втім, його у неї вже лишилося небагато. Пошвидше б надходив край. І – рятівне забуття...

На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока – довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни – шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...

Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.

І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...

В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, – Самбір, Карпати...

Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.

Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він – світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...

Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...

Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...

Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила – одне життя, бодай і одне, але ж людське, – в цьому світі врятувати! І хай це мало – одне-однісіньке життя, – але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...

Невідомо, як Марина Мнішек, молода жона молодого царя і сама цариця, графиня із Самбора, закінчила земне своє життя, коротке, але таке багате на карколомні злети і такі ж падіння: у Москві чи «на Москві»? Чи, як за легендою, в Коломні. Ніхто не знає, де вона похована, як ніхто не знає, від чого урвалося її земне життя – від лютої змії-туги в неволі чи їй «допомогли» піти з цього світу?

І те могло бути, і те. Але одне ясно: десь справді вона «умре на Москве». І туга її могла забрати на той світ, і підісланий кат міг накинути на шию шовковий шнурок.

Доки в іншому Кремлі, у тому, що з великої літери, у Московському, гадали бояри, що з бранкою коломенською краще зробити – суд над нею влаштувати і всім миром на плаху «воровку» спровадити чи залишити все як є, хай голод-спрага все докінчить, чи убивцю підіслати із шовковим шнурком, усе міг вирішити мороз. Зима 1614 року рано завітала в Підмосков’я, видалась не лише сніжною, а й скажено лютою...

Вдарили морози. Усіма забута, заперта в холодній кам’яній башті, легко зодягнена, Марина не могла там довго протриматися.

Якщо протрималася, то одну ніч – не більше. Вочевидь, її не стане наприкінці 1614 року, в грудні місяці. Але ніхто в Коломні не знав, що сталося з царицею Мариною і де вона поділася. Оскільки ж на кремлівських мурах завжди сиділи сороки, то й виникла легенда, що вона, чаклунка і відьма, перетворившись на сороку, літає – і досі літає – у світі білому.

Недарма ж народна яса вважала її відьмою-чародійкою. Недарма ж і досі живе легенда, що вона, перевтілившись у сороку-білобоку, вилетіла через вузьку бійницю восьмиярусної башти Коломенського кремля і, знявшись над тим кремлем, над Коломною, розтанула у високому небі...

Так, так, десь вона й досі літає у небі високому, у небі дзвінкому – за доброї днини і за чорних грозовіїв...

...І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

А ще кажуть... У башті тій Коломенського кремля, званій «Маринкіною баштою», іноді чути стукіт жіночих каблучків...

Швидкий і невловимий...

Там таїна.

Вічна і нерозгадана.

Як і доля самої Марини Мнішек.

Її перший чоловік, молодий цар-життєлюб Дмитрій Іванович, якось подарував їй крихітний жемчужний кораблик, що несеться срібними хвилями.

Казав, підносячи дарунок:

– Кохання моє, як тобі коли трудно буде в житті, загадай бажання і скажи: «Кораблику, кораблику, понеси мене морем синім в омріяну країну щастя».

І стане мій кораблик великим і ти зійдеш хистким трапом на його палубу під вітрила летючі, і він понесе тебе в краї незнані, синім морем-окіяном...

Досі доглядачі Коломенського кремля упевнені, що дух Марини не покинув ці стіни. Відчуття того, що хтось пильно дивиться на тебе в потилицю і супроводжує в прогулянці по баштах, тут відчуває на собі майже кожний. А втім, співробітники музею звикли до цього, багато хто з туристів, які бувають там, вірять, що дух Марини допомагає в щасливій любові...

Кремль (кремник) – центральна укріплена мурами й баштами частина феодального міста на Русі. Вперше згадується в літопису під 1331 р. як «кремник». До XV ст. кремль називали дитинцем, з XVI—XVII ст. – «град», «город». Стіни кремля спочатку були дерев’яно-земляні, а з XI ст. – кам’яні або цегляні. Мури часто оточували ровом з водою. В кремлі розташовувалися палац князя, храми, будинки бояр і церковної знаті.

Найвідоміші – Кремль Московський, кремлі у Пскові, Новгороді, Ростові, Нижньому Новгороді, Казані, Коломні...

Коломенський кремль спорудили на високому правому березі, на злитті річок Москви і Коломенки. У свій час він був місцем ставки Івана Грозного при підготовці походу на Казань.

Його оточує цегляна стіна.

В центрі кремля – п’ятиглавий Успенський собор. На північ од нього – невелика Воскресенська церква, або ще церква Вознесіння (1532), нині видатний пам’ятник російської архітектури, один із перших шатрових храмів.

Далі – Тихвінський собор у псевдоруському стилі.

«Пропонуємо вам здійснити незвичайну поїздку в один з найдавніших городів Підмосков’я – Коломну. Знайомство з містом почнеться з борту теплохода, на якому ви здійсните екскурсію по р. Оці, далі продовжите екскурсію по місту пішки. За багатством пам’ятників Коломну називають Підмосковним Суздалем. Історія міста зіткана з дивовижних історичних фактів і подій, таємничих легенд і передань. Храми, монастирі і фортечні стіни Коломенського кремля досі зберігають пам’ять про це.

Історична частина Коломни – це унікальний комплекс, що склався у ХIV—ХІХ ст. Коломенський кремль (площа 24 кв. км) оточений фрагментами фортечної стіни із сімома баштами. На території кремля – Соборна площа (духовний центр міста) і найбільш важливі пам’ятки історії і архітектури ХІV—ХІХ ст.: Успенський кафедеральний собор, шатрова дзвіниця, Троїцький Ново-Голутвин монастир, Тихвінський собор, церква Ніколи Гостинного. Після прогулянки вас чекає пікнік на мальовничій галявині в передмісті Коломни. В меню пікніка: юшка, шашлик, картопля, копчена риба, свіжі овочі, випічки, чай-вода». (Застереження: пікнік влаштовується на обладнаному від дощу місці.)

Ще зазначається, що Коломенський кремль – унікальний пам’ятник руської історії і культури, перлина руського оборонного зодчества, що він захищав московські рубежі від наскоків орд казанських і кримських ханів, до середини ХVI ст. займав одне з ключових місць в оборонній системі Московської держави.

Від кремля частково збереглися цегляні стіни, шість башт, П’ятницькі ворота, Успенський собор, архієрейський дім, дзвіниця.

І – увага! – збереглася так звана «Маринкина башта».

«Як і з будь-якою середньовічною фортецею, з Коломенським кремлем пов’язано багато легенд і передань» – це з путівника.

І далі:

«Є передання про те, що після розгрому польського нашестя в Коломенській башті кремля була ув’язнена жона обох Лжедмитріїв і коханка бунтівного козацького отамана Івана Заруцького – Марина Мнішек.

За однією з легенд, вона померла тут «з туги за волею», за другою – «обернулась сорокою і вилетіла через вікно-бійницю».

Так звідтоді і називають одну з шести уцілілих башт Коломенського кремля – «Маринкиною». Викладена вона з рудої з червонуватим відливом цегли, кругла в діаметрі, має вісім ярусів. В останній, восьмий, ярус з вузькими віконцями-бійницями, що був під самим дахом, і ув’язнили Марину Мнішек, російську (московську) царицю...

«Щороку в Коломні з’являються скарбошукачі – триває полювання за «Маринкиними скарбами», – це з газетної статті «Таємниця Маринкиної башти».

І далі авторка пояснює, хто ж така Маринка: «це Марина Мнішек, означена у Великій радянській енциклопедії як «авантюристка, дочка польського магната, дружина Лжедмитрія I і Лжедмитрія II».

«Тут, в Коломні, у 1614 році в ув’язненні закінчився земний шлях 26-річної Марини, яка забажала стати російською царицею. За легендою, зазнавши фіаско у мріях про російський трон, вона змушена була награбовані багатства зарити. Звідтоді коштовності ці не дають спокою шукачам скарбів, і вони з різних міст пориваються сюди, але кожного разу несподівано припиняють пошуки і, охоплені жахом, вдаються до втечі. Якщо вірити легенді, то, заривши свої скарби, Марина наклала на схрон страшні закляття. Нібито вона досі відганяє від них численних скарбошукачів».

«Дивне почуття охопило мене, – пише інша авторка, – як тільки переступила поріг «Маринкиної башти», – атмосфера нерозгаданої таємниці. Кажуть, що вночі тут можна почути ледве вловимий стукіт каблучків жіночих черевичків. Але довго в самотині тут залишатися не можна – виникає відчуття чужої присутності, легкого дихання, і ніби бачиш очі гордої полячки, що сяють і пропалюють тебе наскрізь.

За свідченням сучасників – ні, не дає авторам таких «сенсаційних» статей спокою тема буцімто схованих Мариною скарбів! – у день весілля у 1605 році посол Власьєв подарував їй дорогоцінний камінь «Нептун» і шкатулку з коштовностями вартістю 5 мільйонів рублів. Доля унікального каменя досі не відома, але якщо вірити легенді, він разом із рештою коштовностей теж зберігається десь у коломенській землі... Я шукаю відповіді на ці питання, дивлячись на портрет польської панночки з такою незвичною долею. Її називають злою і жорстокою, підступною і хитрою, а багато хто з сучасників навіть були впевнені, що вона – справжня відьма. Але коли вона починала з благословення батька свій авантюрний шлях, їй було всього шістнадцять, і відпущено було долею на все про все одне десятиріччя.

«В супроводі охоронця через вервечку довгих, темних вузьких коридорів піднімаюсь численними східцями на самий верх таємничої башти, куди екскурсантів ніколи не водять, – пише інша авторка. – Від запаморочливої висоти захоплює дух. Красиве старовинне місто лежить внизу як на долоні. Може, у цього самого вікна багато століть тому стояла Марина Мнішек? І серце моє раптом завмерло, і мурахи забігали по спині від прилучення до таємниці. Про що думала ця жінка в останні дні свого бурхливого життя? Може, дорікала собі за зв’язок з отаманом Заруцьким – навіщо довірилась йому? Чи згадувала вона першу і єдину свою любов – самозванця Дмитрія I, якого встигла покохати за честолюбство і відвагу і з яким прожила найщасливіші свої дні. Чи, може, стоячи тут біля вікна, плакала молода мати про те, що вже ніколи не побачить свого сина? Він дорого заплатив за авантюру своєї матінки – був повішений...

Але мій охоронець вірить, що вона – відьма. Він розповідав мені, що бунтівний дух Марини досі бродить у башті. До речі, один з міфів про таємниці «Маринкиної башти» гласить, що, викинувшись з башти, у яку її ув’язнили, вона не розбилась, а перетворилася на ворону. Тому є «підтвердження»: вороння чомусь кружляє виключно над «Маринкиною баштою», а до інших башт Коломенського кремля не летить. Пояснити цей дивний феномен ніхто не може.

Цікаво, чи знайдуть коли-небудь скарб, котрий, як стверджують старожили, «відьма» Марина зачарувала. Кожний, хто посміє на нього замахнутися, починає відчувати непереборний страх і якщо не покине це місце, то й взагалі може позбутися розуму. «Як тільки починаємо копати, – зізнався мені один із скарбошукачів, – так тікати хочеться не оглядаючись. Але завтра вдень знов прийдемо...»

Диваки: хто ж скарби шукає удень? Вони відкриваються тільки вночі».

І великими літерами газета набрала кілька рядків.

Ось вони:

«П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ЛЕЖАТЬ В КОЛОМЕНСЬКІЙ ЗЕМЛІ СХОВАНІ МАРИНОЮ МНІШЕК КОШТОВНОСТІ. СТРАШНЕ ЗАКЛЯТТЯ ВІДГАНЯЄ ВІД НИХ СКАРБОШУКАЧІВ».

І вчувалася мені у башті восьмого ярусу тиха, ледь-ледь чутна пісня, що бриніла й бриніла.

Прислухався. І раптом вловив знайомі слова.

Хтось невидимий, але там незримо присутній, співав:

 
Їхали козаки
Із Дону додому,
Підманули Галю,
Забрали з собою.
 

А може, подумалось мені тоді, у башті Коломенського кремля, не сорокою вона вилетіла звідти, і не на жемчужному кораблику попливла за море синє, за океан, а й справді її забрали з собою козаки.

 
Ой ти, Галю,
Галю молодая,
Підманули Галю,
Забрали з собою.
«Поїдемо з нами,
З нами, козаками,
Лучче тобі буде,
Як в рідної мами...»
 

...Добігав свого кінця рік 2008-й. Усе так було, як і тоді, коли майже чотириста років тому урвав свій біг 1614-й...

І тоді, і тоді Підмосков’я – зазвичай мальовниче влітку – було щедро загачене снігами. Здавалось, що в світі цьому – ні доріг, ні людського сліду...

А тільки сніги, сніги, сніги, аж синюваті від морозів.

Під сонцем іскристі, вони сліпили зір своєю різкою білизною, од якої в очах пурхали чорні метелики, під вітром куріли, як дули поземки, у віхолу все зникало на дні білої завії.

Тільки там і там – як стихала куревійниця, – з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.

Не вгавали заметілі.

Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...

Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою – покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?

Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвітньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими – чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...

Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...

І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмовляв:

 
Поїдемо з нами,
З нами, козаками,
Лучче тобі буде,
Як в рідної мами...
 

Та ще розказують... Іноді – особливо як віхола-юга розгуляється, – місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська – Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.

Куди рухається?

А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого – крім собачої голови – ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.

Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати – скільки б і куди він не їхав.

– Спиніться! – хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.

Проте крикнути вже не може – вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...

А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще – ВСЕ ЩЕ – намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...

Київ – Самбір – Москва – Коломна – Київ 2008