Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 45 страниц)

Натовпи цікавих (це ж таке видовисько – голий цар на площі, де ще таке побачиш, у якому царстві-государстві?) товпилися, роздивлялися, цмокали язиками: «как ево, бедненького, посекли!..»

Коли змовники увірвалися в палац і вбили Дмитрія, то знайшли у його покоях маску скомороха, що відразу ж було розцінено як факт державного злочину царя.

«Вот этой самой харе, этому идолу и поклонялся чародей и еретик Гришка Отрепьев, а не Богу истинному!»

Так було сказано народу, і ту злополучну маску скомороха потім кинуть на труп Дмитрія.

А ще хтось, потішаючись та злословлячи, застромив до білих безкровних уст убитого дудку – яко страм...

Три дні – в суботу, неділю і понеділок – до убієнного царя та його боярина постійно стояла черга, що не міліла й не уривалася, – одні відходили, другі їм навзамін приходили. І не лише для того, щоб подивитися на мертвого царя. Більшість приходила, аби поглумитися над тілом. Юрма як збожеволіла, люди (а втім, їх тоді важко було назвати людьми) штурхали тіло палицями, кидали у нього принесене з собою груддя, лупили його дрюччям. Скинувши зі столу, тягали тіло по землі. Навіть жінки з дітьми тягали й верещали од задоволення. І намагалися у трупів царя та його воєводи виколупати очі – хоч якась та розвага.

Спостерігали те дійство (хоч це й м’яко сказано) – глумління над тілами мертвих (а всі були християнами і постійно відвідували церкви, де так побожно-набожно молилися), польські посли Міколай Олесницький та Олександр Госевський. Не втримавшись, занесли до свого звіту сакраментальну (а радше всього мстиву) фразу:

– Так поводилися з тим, хто себе називав непереможним!

Браво, панове посли! Хоч мертвому, а ви таки відомстили щедро, і хоч не тягали за ноги, як московити, мертве тіло, не штурхали його ногами, не плювали на нього, не намагалися, як інші, виколоти в трупа очі, – все ж таки ви посли, дипломати! – але однією фразою шпигнули його не менше, як інші, не такі освічені, як ви, і взагалі неграмотні...

Лише в ніч з понеділка на вівторок понівечені тіла – убитих вже неможливо було й упізнати – нарешті забрали з «рынка», з нинішньої Красної площі. А забрали тому, що підоспіла коронація нового царя.

Але пристрасті, криваві й люті, все ще клекотіли в Москві. Досить сказати, що сім годин поспіль тривала різанина, і ніхто не міг вгамувати натовп, що розбушувався. Потім підрахують: поляків було вбито 1200 чи 1300 чоловік, руських – 400. За іншими даними, поляків полягло 2135 чоловік. (За найновішими даними – 1500 поляків і 2000 руських.)

І хоч повстання було піднято буцімто для захисту православної віри в Руській землі, все ж серед простого люду ще довго вважалося, що це взагалі нечиста справа. Та й багато хто в Москві був за Дмитрія, і за зброю такі взялися, почувши, що нібито поляки б’ють їхнього царя. Такі, побачивши розтерзаний труп царя, довго не могли отямитися і збагнути, що ж вони натворили і в ім’я чого?

А змовники тим часом були заклопотані іншим: як вибрати нового царя? Заодно треба було вибирати і нового патріарха, адже попереднього, Ігнатія, прихильники Дмитрія, змістили було з престолу.

І ось 19 травня о шостій ранку в Кремлі почав збиратися різномастий люд: купці, ремісники, бояри, стрільці, простолюдини. Шум і гам стояв неймовірний, кожний поривався щось вигукнути, і ніхто нікого не слухав. Та ось до народу вийшли бояри в препишних вбраннях, з великими посохами в руках, що ними вони державно гупали, як цюкали, різні придворні чини і духовенство. Було запропоновано вибрати нового патріарха, а він, у свою чергу, мав очолити тимчасовий уряд і розіслати грамоти для збирання людей по всіх містах... Але тут з натовпу почали кричати горласті, що бояри не туди гнуть, що спершу треба вибрати царя, адже цар зараз більш потрібніший, ніж патріарх... Бояри змушені були погодитися з натовпом, який все ще був озброєний дрюччям (а хто й сокирами, списами і пищалями). Навіть запитали в того натовпу: кого ви, православні, хочете вибрати царем? І тут натовп закричав:

– Шуйського!!! Царем волимо бачити боярина князя Василія Івановича Шуйського!!!

Ніхто з бояр, спостерігаючи, як у натовпі розмахують дрюччям та сокиряками, не зважився заперечити: Шуйського – то й Шуйського.

– Шуйського!!! Шуйського!!! – вже загрозливо кричали з натовпу.

Так Василія Шуйського було «вибрано» новим царем Русі – як вважатимуть сучасники, «викрикнуто на царство».

Того ж дня цар, якого викрикнули на площі, в Успенському соборі цілував хрест і поклявся перед спільниками по змові, що, будучи царем руським, він без боярського суду віднині нікого не засудить до смерті, не буде відбирати вотчини й майно у рідних злочинця, не буде слухати доносів, а буде КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ ІЗ СПІЛЬНОЇ ЗГОДИ БОЯР. (Це новий цар змушений був повторити чи не тричі.) Того ж дня були складені грамоти з переліком злодіянь убитого Дмитрія – щоправда, більше уявних, аніж реальних. Хоча й писалося в тих грамотах про його потаємні обіцянки королю відносно передачі спірних земель, про намір ввести католицтво та про бажання перебити всіх... бояр. А ще від імені цариці Марфи Нагої були розіслані особливі грамоти, у яких вона – буцімто вона – зрікалася Дмитрія і оголошувала його самозванцем...

1 липня 1606 року проводир змови, боярин князь Василій Іванович Шуйський, вінчався на царство. Нарешті він домігся того, про що потай мріяв ще за царів Грозного, Годунова та сина його Федора Іоанновича.

Якісь права на російський престол – і то за відсутності законних претендентів на нього – він таки мав: за знатністю свого роду і близькістю до престолу. Правда, в питаннях свого родоводу він явно перегнув палицю, оголосивши про походження бояр Шуйських від... Від кого б ви думали? Від самого кесаря Августа! От уже справді де Рим, а де Крим! Від Августа, але якимось кандебобером через Рюрика до їхнього прародителя Олександра Невського. Правда, сам він такий заплутаний родовід не міг пояснити і від цього навіть дещо страждав. Бо з Августом з Давньої Римської імперії дуже хотілося породичатися старичку, але й пояснити це «родичання» не було аніякої можливості. Однак походження його від Олександра Невського давало йому перевагу над іншими претендентами на російський престол, і зокрема перед Василієм Голіциним.

І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочистостей – не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.

Тож вінчався Василій Іванович надто скромно – наче вступав у таємний шлюб. Чи соромився своєї мізерності, адже непоказним вдався як для царя. Такий собі... князьок. Підстаркуватий і нічим не видатний.

Казанський митрополит Гермоген, відомий супротивник царя Дмитрія, зійшовши слідом за Шуйським на свій, патріарший, престол, спохопився і вирішив дотриматись потрібного чину. Своїм дужим голосом він виголосив:

– Вінчається на царство Московське і царство Руське раб Божий Василій Шуйський!..

І дав новообраному цареві поцілувати хреста, а вже потім вінчав його на царство короною російських царів.

На тім і скінчилися урочистості. А все тому, що Москва «вибрала» на царство Шуйського чисто умовно, без Земського собору. Його просто викрикнула купка бояр, і тому Шуйський, при вінчанні на царство змушений був дати «крестоцеловальную запись», згідно з якою зобов’язувався всі найважливіші справи вирішувати лише разом з боярами. Своє царювання Шуйський розпочав з грамот, повних брехні і наклепів. Як дотепно зауважить історик Ключевський, «свое царствование он открыл рядом грамот, распубликованных по всему государству, и в каждом из этих манифестов заключалось по меньшей мере по одной лжи». Шуйський хоч і пообіцяв у своїй «крестоцеловальной записи» «судити истынным праведным судом», але, за словами літописця, «не помня свого обещания, нача мстить людям, которые ему грубиша: и думных дяков и стольников и дворян многих разосла по городам, по службам, а у иных у многих поместья и вотчины поотнима». Заодно були обнародувані фальшиві свідчення, що нібито Дмитрій хотів перебити всіх дворян і «обратить» руських в латинство і лютеранську віру. Карамзін, визнаючи деяку легковажність Дмитрія, визнавав ті «свідчення» як суцільну вигадку. Крім того, треба було скликати Земський собор, аби він схвалив вибори Шуйського на царя. Свого часу в подібній ситуації скликати Земський собор не побоявся навіть Годунов, але Шуйський вагався. За нього стояла не така вже й численна партія в Москві (значніша в Новгороді), але в решті землі Руської його не знали. Що ж до Пскова, то там просто ненавиділи це прізвище, пам’ятаючи, як дід Василія Івановича князь Андрій чинив звірства у їхньому місті, тамтешній намісник за часів малолітства Грозного. А тому Шуйський, на відміну від Годунова, і не міг зважитися на скликання Земського собору, котрий, як свідчить історик Соловйов, міг його й не вибрати царем. Це розумів і сам Шуйський. Запевняв: він цілував хрест на тім, щоб без суду з боярами бояр, гостей і торгових людей не страчувати смертією і їхніх маєтків не віднімати. А про Земський собор там немає й слова. Більше того, він повсюдно розіслав грамоти, у яких запевняв: його просили на престол митрополити, архієпископи, єпископи і весь освячений Собор, а також бояри, дворяни і різні люди Московської держави. Одночасно від московських бояр була послана грамота – заодно й від дворян та дітей боярських, – що царевич Дмитрій справді помер і був похований в Угличі (було посилання на матір царевича), а на престол сів Гришка Отреп’єв. Мати царевича клялася у своїй грамоті, що вона зі страху визнала самозванця за свого сина. По містах і селах, всюди, куди проникали грамоти, народ хвилювався: як могло таке трапитись, що якийсь Гришка Отреп’єв «прельстил» і матір царевича, і всіх московських урядців? Що ж це виходить: зовсім недавно Москва радувалася спасінню царевича Дмитрія, а тепер повідомляє, що на престолі сидів чорнокнижник, вор і самозванець, а не царевич?.. До всього ж раптом почали ширитися чутки, що насправді цар Дмитрій у ніч на 17 травня врятувався. І тоді Шуйський, аби позбутися нового лиха, що загрожувало його царству, велів з великими урочистостями перенести тіло царевича Дмитрія з Углича до Москви, де царевича й зарахували до лику святих. Але й це не подіяло, адже чутки про щасливе врятування царя Дмитрія у ніч на 17 травня не лише не припинилися, а з’являлися ще більш переконливішими...

Зрештою, останки малолітнього царевича Дмитрія були оголошені нетлінними, а відтак за канонами церкви і святими...

Нетлінність – властивість тіла людського не зазнавати після смерті природного процесу розкладу. Такі тіла частіше називають нетлінними, іноді – вічними. Але їх треба відрізняти від муміфікованих – природного процесу висихання трупа чи окремих його відмерлих частин живого організму. Вважається, нетлінню тіла сприяє поява так званого «запаху святості» – особливого солодкавого аромату (запахів квітів тощо), що іноді супроводжує нетлінні тіла.

Ось як описує ту виставу, влаштовану царем Шуйським із буцімто «справжнім тілом» царевича Дмитрія, убитого (не забуваймо: Шуйський кілька разів за Годунова і після його смерті змінював свої свідчення на явно протилежні) в Угличі, в році 1591-му, Конрад Буссов у своїй «Московській хроніці»:

«...Князь Дмитрій, невинно убієнний в юності (тут явна помилка, адже драма в Угличі трапилася, коли царевич Дмитрій був ще дитинного віку, років 3—4-х. – В. Ч.) – великий святий у Бога, він, мовляв, пролежав 17 років у землі (насправді – 16. – В. Ч.), а його тіло таке ж нетлінне, як ніби він тільки вчора помер. І горіхи, що були у нього в руці, коли його убили, – ще теж не зотліли і не зіпсувалися, точнісінько так, як і гріб, не зіпсований землею, і зберігся як новий. Хто бажає його бачити, хай сходить до царської церкви, де він виставлений; церква завжди відчинена, щоби кожний міг туди зайти і подивитися на нього. Шуйський підкупив кількох здорових людей, які повинні були удавати з себе хворих. Одному веліли на чотирьох повзти до тіла св. Дмитрія, іншого повели туди під виглядом сліпого, хоч у нього були здорові очі і хороший зір. Вони повинні були молити Дмитрія про зцілення. Обидва звичайно ж виздоровіли, паралічний встав і пішов, сліпий прозрів, і вони сказали, що їм допоміг св. Дмитрій.

Цьому повірили дурні простолюдини, і таке нечуване і страшне ідолопоклонство почалося перед тілом, що Господь Бог розгнівався і одну людину, яка вдавала з себе сліпу і хотіла, щоб св. Дмитрій знову зробив її зрячою, там ще, у церкві, позбавив зору. Іншого, який вдавав із себе хворого і велів нести себе до Дмитрія, щоб знайти там допомогу, Бог покарав так, що в церкві він помер. Коли це кривляння призвело до того, що навіть діти почали завбачати, що це тільки чистий обман і підлог, Шуйський звелів зачинити церкву і нікого більше до неї не пускати, оголосивши, що надто багато людей турбувало св. Дмитрія. Вони його розсердили, треба залишити його на якийсь час у спокої і доти йому не набридати, поки він не повернеться в гарний стан настрою і духу».

Коментарі, як кажуть, зайві...

Варто тільки додати, що за тілом буцімто царевича Дмитрія до Углича були послані ростовський митрополит Філарет, а з ним двоє Нагих – Григорій і Андрій, а самі мощі були виставлені не десь у церкві, як пише цитований автор, а в Архангельському соборі Кремля. Цим шулерством новий цар ніби принародно намагався дати зрозуміти, що й перший Дмитрій, і всі ті, хто з’явиться за ним (а про те, що Дмитрію вдалося врятуватися 17 травня у Москві, не говорили хіба що німі та сліпі), не більше як самозванці. Але тут, як на лихо Шуйському, князь Григорій Шаховський, який відомий був своєю відданістю Дмитрію, втік з Москви до Путивля, зібрав там мешканців і оголосив їм, що цар Дмитрій живий і переховується в надійних людей від своїх ворогів. Путивльці одразу ж повстали проти Шуйського, а за ними виступили проти Шуйського й інші сіверські міста. До них пристав і чернігівський воєвода Андрій Телятевський...

Почалося хвилювання і в самій Москві.

І тут сталося – і треба ж такому трапитись! Якось ідучи до обідні, цар Василій побачив багато народу біля палацу – натовп розпалили звісткою, що цар говоритиме до народу. Шуйський зупинився і раптом, заплакавши з прикрощів, що йому так не таланить на престолі, сказав боярам, що його оточували: він, мовляв, їм невгодний, тож не треба видумувати різні способи, як його позбутися, що, вибравши його царем, вони можуть і скинути його, якщо він їм чимось невдатний, і що він залишить престол без спротиву... Тож нічого й народ будоражити... Сказавши це, Василій віддав боярам царський посох та шапку:

– Якщо так, вибирайте кого хочете!

І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.

– Тоді карайте винуватих! – велів Шуйський.

Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів – найбільш горластих – схопили, висікли батогами і кудись зіслали.

Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.

Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.

«Убивство власного царя, вінчаного на царство, – справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», – зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.

Що ганебне – це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви – якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть – «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.

Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні – остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі – Грозний і Петро I на прізвисько Великий – убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I – за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством – сином, дочками та дружиною-імператрицею – був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства – як і будь-які інші, – ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.

Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.

Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас – на державному рівні – діяли пресловуті подвійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи – це погано, а свої...

Свої – герої, борці і т. д. і т. п!

Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, – тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу – так звана «боротьба із самодержавством».

Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.

Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.

Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)

Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця – Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, – писатиме одне видання, – але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», – дай Боже!

Що це не зовсім добре – вбивати вінчаного короною царя, – розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а – як би ми сьогодні сказали – перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському царстві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.

Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерзкие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія – «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.

Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович – от щасливець! От везун! – міг дивом врятуватися.

Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королівства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...

Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.

...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських – Дмитрієм.

– Що?.. Що трапилося?.. – ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. – Чому набат?

– В городі пожежа, – відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. – Горить щось за Москвою-рікою.

– Але чому такий ґвалт несеться знадвору? – подивувався цар. – Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...

В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.

І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).

– Що за... дивна пожежа? – поспитав його цар. – Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?

– Це щось гірше, як пожежа, – відповів Басманов. – Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! – залаявся. – Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.

– Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа – нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася – ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...

Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:

– Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?

Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):

– Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!

– Ваша величносте, – повернувся воєвода до царя. – Вони вимагають, щоби їм...

– Чув, не глухий, – буркнув цар. – Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?

– А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.

– Чим я Москві не догодив?

– Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?

Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.

Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...

Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)

Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся – розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...

– Геть, геть!!. – кричав цар. – Я вам не Борис...

Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...

– Пошли, братцы, теперя царя ловить! – крикнув він до натовпу.

Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.

Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст – ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.

Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках – вів їх якийсь боярин.

У розпачі – вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки – кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.

Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.

А юрма вже ось-ось.

Роздумувати більше не було коли. Дмитрій зістрибнув на підвіконня і загледів по той бік довгу драбину, що її приготували для ілюмінації, і почав по ній спускатися у двір до стрільців. Але на другому чи третьому щаблі нога його сковзнула кудись у порожнечу і він полетів униз...

Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю – це він миттєво збагнув.

Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.

Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.

Самостійно встати вже не зміг. Сидячи, хапався руками за землю, вертівся, тримаючи витягнену поперед себе покалічену ногу – болю не відчував, адже ще перебував у шоковому стані.

Тут до нього нарешті підбігли стрільці, що тримали у дворі варту.

– Ваша величносте, що з вами?

Цар ще знайшов у собі сили, щоб відповісти чи не з гумором:

– А що буває з молодцями, які стрибають з такої висоти? Ногу поламав, дихати нічим... Здорово ж я шарахнувся вниз. Навіть у молодості, коли за дєвками бєгал, так не стрибав...

В очах у нього все ще пурхали чорні комашки, тож бачив стрільців як у тумані. Хрипів, надсадно дихаючи, і все ще намагався встати.

Розгублені стрільці хлюпнули на царя водою з берестяного ківшика, взяли його за руки й ноги, перенесли й поклали на якийсь плаский камінь під стіною. Він був нагрітий сонцем, і від тепла Дмитрію стало трохи легше, але озноб все ще не минав. Від болю, що наростав, цар втрачав свідомість – на короткі проміжки часу, майже миттєво, і виринав як з небуття. Стрільці тупцювалися розгублено, про щось між собою радилися й озиралися (у двір долітав рев натовпу), не знаючи, що їм робити з царем. Дмитрій збагнув, що вони можуть його зрадити і перейти на бік заколотників, а тому вирішив діяти.

– Ви – на государевій службі, клятву давали государя свого охороняти, – нагадав їм. – Пам’ятайте про це. А коли станете на мій бік, отримаєте щедру царську нагороду (стрільці ніби ожили). Дам вам хороших дєвок та маєтки зрадників бояр!

– Ваша величносте, ми – з вами! – вдарив себе в груди старший варти.

Стрільці обережно взяли його під руки й ноги і тільки рушили до малого палацу, де мовби ще юрми не було, як тут навстріч зненацька вигулькнув гурт збуджених мужиків з кіллям в руках. Попереду бігли їхні заводії – змовники-бояри.

– Ану віддайте нам його, – змовники кинулися до стрільців. – Зачем вам царь? Нам он нужнее, а мы вам другого изберем!

– Прочь, прочь от царя! – кричали стрільці, наставляючи на той гурт пищалі. Хтось із них навіть вистрелив – але вище голів. Для остраху.

– Ах вы... – закричав якийсь боярин, – с-сукины с-сыны!!! У кого пуляете? У народ православный? Та мы вас... Мы вас сметем! На колья вас посадим! В месиво растопчем!

Стрільці не відступали (від болю, що терзав його все дужче й дужче, Дмитрій вже мало що усвідомлював), усе ще гороїжилися пищалями.

Мужички загрозливо загули, заматюкалися відбірним московським матом, але виступити проти озброєних стрільців не зважилися. Тоді хтось з бояр злорадно крикнув:

– Ей, стрільці?!. Ми зараз підемо у вашу Стрілецьку слободу і винищимо ваших женушек і дєток, а по ізбах ваших красних пєтухов пустім!

– За... віщо? – розгубилися стрільці.

– А за те, що не віддаєте нам ізмєнніка, плута і обманщика!

– Та что с ними гуторить. Не понимают, пущай на себя пеняют! Пошли, братцы, громить ихнюю слободу. А они пущай сидят со своим царем!

– Айда, братцы, Стрелецкую слободу жечь!..

Цієї погрози виявилося досить. Стрільці, опустивши пищалі, позадкували, залишивши на землі царя...

Розуміючи, що це вже кінець, Дмитрій намагався встати, бодай звестися на одну, здорову, ногу, аби стоячи зустріти смерть, але так і не встав. Не було об що обіпертися, та й біль, що туманив йому зір, позбавляв його сили. Все пливло, й земля під ним хилиталася...

В цю мить з натовпу і вискочив – як чортик із заморської шкатулки – боярський отрок Григорій Валуєв. Миршавенький такий, ніякого виду, але надто швидкий, не ходив, а стрибав.

У його руках невідь-де взялася пищаль.

– Получай, ізмєннік!!.

І вистрелив цареві в груди.

Куля відкинула царя на спину, він видихнув криваву піну з рота – разом з рештками повітря – і застиг.

– Кончай ево, братцы! – крикнув їхній поводир боярин, хоч цар уже був мертвий.

До трупа підбігли охочі познущатися з мертвого – хто з дрюччям, хто з відібраною в когось шаблею – і почали рубати й шматувати тіло, що лежало перед ними навзнак.

Натішившись, схопили труп за ноги, потягли його в другий двір і там кинули на тіло воєводи Басманова – теж поколоте й порубане.

Потім заходилися зривати з трупів одяг (дехто його вже приміряв на себе).

Стрільці кремлівської варти із загрозливими алебардами й пищалями тупцялися позаду натовпу, ні-ні та й розводили руками:

– Оно, конешно, жалко царя, но что мы могли сделать-то?

Про те, що вони ратні люди на государевій службі, якось і забули, тільки їхній старший все ще зітхав:

– Жалко царя-батюшку, не успел нам девок обещанных дать и богатства изменников бояр...

Сталося так, що з «вини» погоди смерть Дмитрія Івановича одразу ж – а тоді чи не всі були забобонними – пов’язали з... чарівництвом. Річ у тім, що до того дня – до 17 травня – погода в Москві була просто чудова: тепла, тиха, сонячна. Здавалось, що весна вже повністю вступила у свої права – все навколо зеленіло, шуміло молоде листя, тягнулася вгору смарагдова трава, розпускалися перші квіти, з благословенних голубих небес лилося чи не літепло. А сонечко... Як яскраво сяяло сонечко – благодать Божа! Як казали на Русі: хто помер, той кається.

Царя спершу поховали (сяк-так загребли) «за Серпуховскими воротами в убогом доме». Мабуть, на цвинтарі для бездомних, безрідних та бідних. (Труп туди потягли волоком, прив’язавши його до коня.) Того дня в Москві пронеслася буря, десь зірвало дах і щось там вихором розкидало... Це відразу ж було визнано недобрим знаком того, що покійний цар був... бісом!