Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

– Але ж я й повернувся! – вигукнув Мнішек, в ту мить вперше зрадівши, що він таки повернувся, і повернувся своєчасно. – Я провів Дмитрія лише до границь Московії й одразу ж повернувся.

– Гм... – гмикнув король, – це дещо міняє ситуацію. Похвально, що пан воєвода не пішов далі з претендентом на російських престол, бо це було б уже явне втручання у справи сусідньої держави. А як ситуація покращиться, тоді... Тоді королівство, відповідно, й своє ставлення до царевича змінить. А поки що треба утримуватися від офіційної участі Речі Посполитої у цій справі. Але це – поки що.

На той час ситуація ускладнилась тим, що сейм не прийняв запропонованих королем пропозицій відносно московських справ, а король у свою чергу не погодився на пункт постанови сейму про «московського государика».

«Усіма силами і з усією ретельністю... вживати засобів, щоб пригасити хвилювання, що з’явилося у зв’язку із появою московського государика, і щоб ні королівство, ні Велике князівство Литовське не отримали якої-небудь шкоди від московського государика, а з тими, які б осмілилися порушити як би то не було і в який би то не було спосіб наші домовленості з іншими державами, вчиняти так, як вчиняють із зрадниками!»

Виходить, пан воєвода ледь чи не став... зрадником. Адже він від імені королівства найактивніше займався справами... «московського государика». Ба, ба навіть зібрав йому військо! Ба, ба навіть повів те військо до границь Московії... Але як добре, що своєчасно отямився і дійшов лише до границь Московії, повернувшися назад...

На його щастя, король не погодився з такою ухвалою сейму, і це вже було рятунком від звинувачення Юрія Мнішека, королівського старости, у непокорі закону Речі Посполитої, хоча й не виправдовувало його повністю.

Довгообразе лице короля, пещене й холодно-неприступне, було цього разу наче б привітним – слава богам! – коли він дивився на воєводу.

Посмикуючи за звичкою кінчик вуса, король вельми прихильно говорив з паном воєводою і своїм старостою.

Щоправда, й застеріг його, вельми ласкаво і незлостиво:

– Пан воєвода має дещо... мм... притлумити свій запал у справі допомоги царевичу Дмитрію у заволодінні московським престолом. Або робити це так – на першому етапі, – щоб збоку складалося враження, ніби це не офіційна позиція королівства, а особиста справа пана Мнішека та інших шляхтичів. Як і військо царевича Дмитрія має бути найнятим – не за злоті із державної скарбниці, а на особисті пожертвування шляхти. Але тільки-но справи царевича підуть на краще, він буде перемагати Годуна і, більше того, розпочне успішний наступ на Москву, пан воєвода тоді зможе діяти відкрито.

Навіть... навіть офіційно – від імені королівства. Це робиться для того, аби коли Дмитрій у Москві буде ділити пиріг, ми не виявилися зайвими. А поки що... Поки що наша позиція – вичікувальна. Подивимось, хто кого подолає: Годун Дмитрія чи Дмитрій Годуна!

Ясно, що після цього просити у його величності військову силу на поміч Дмитрію Юрій Мнішек вже не зважився. Радий, що його хоч не заарештували у Кракові, пан воєвода повернувся до Самбора дещо збадьорілим.

Хоча й мовив Марині (дочка все так само німо дивилася на батька дитинно-невинними очима, дещо, правда, зажуреними):

– Про царевича – забудь! Але – поки що. Так треба. А ось тільки Дмитрій візьме ситуацію під свій контроль, тоді все переміниться, і ми, Мнішеки, знову будемо на коні. І не виключено, що Москва буде наша! А ситуація має ось-ось змінитися. Як на мене – на краще. Дуже багато в Московії невдоволених Годуном – це на руку Дмитрію.

Ситуація й справді – на подив королівства й особливо Лева Сапеги – швидко і круто змінилася – на користь Дмитрія.

Невдовзі він, ще вчора побитий, знову опинився на коні, і справи його різко пішли вгору. Воєвода Мнішек навіть уже почав жалкувати, що так зопалу його залишив у Путивлі. Вісті, які доходили до королівства, свідчили: Дмитрій, швидко переживши поразку та зализавши рани й перегрупувавши сили, розпочав успішний наступ на Москву.

Виходило, що воєвода – що б там не погрожував йому канцлер, – таки поквапився, коли залишав Дмитрія під Путивлем. Тож тепер доводилося робити добру міну при поганій грі. Це був його ляпсус, промах, груба помилка. І цього ляпсусу припустився він, обережний і хитрий, який все звик наперед прораховувати – на кілька ходів. І раптом... У дитинстві, як він падав, йому змащували забиті місця лярдом – топленим свинячим салом, смальцем. І ось тепер у нього було таке відчуття, що йому треба з ніг до голови обмазуватися лярдом, – упав він добряче і добряче забився...

Непокоїло й інше: а раптом царевич Дмитрій, образившись на воєводу, відмовиться від Марини як од нареченої? І вони, Мнішеки, програють за крок до вимріяного царського трону.

Доводилося розігрувати все ту ж добру міну при поганій грі і вдавати, що нічого не змінилося, все йде, як і передбачалося, і пан воєвода на білому коні, а його дочка – ось-ось стане царицею.

Про всяк випадок, – а раптом Дмитрій візьме Москву, – Мнішекам треба було підстрахуватися, аби не опинитися на узбіччі історії, – воєвода послав до царевича гінця зі своїм листом, у якому вітав з успішним наступом на Москву і запевняв його, що він зайнятий у Речі Посполитій найважливішою справою – збирає «добре військо» на поміч царевичу і що невдовзі він з’явиться з ним у Московії; що Марина вірно його чекає, коханого свого, не минає жодного дня, аби вона про нього не думала і не молила Бога послати йому побіду...

Ще і ще вітав царевича з успіхом (тепер усе залежало од того, чи пробачить царевич йому втечу з-під Путивля), що його він заслужено здобув після тимчасової поразки, висловлював тверду впевненість: Москва і Московія перейдуть на його бік і царевич Дмитрій як переможець – інакше й бути не може, – увійде до столиці царства. Як істинний син Івана Грозного, законний претендент на царський престол...

«Рубікон перейдено, – наголошував воєвода у своєму листі, – про відступ не може бути й мови! Попереду тільки перемога. На чолі рушення царевич має йти тільки вперед! Від однієї побіди до іншої! Ще вражаючішої. За Рубіконом попереду царевича чекає царство, і він змінить свій статус і стане повноправним царем-владикою! А вірна Марина чекатиме свого коханого у Самборі і молитиме Бога, аби він посилав Дмитрію самі лише перемоги!»

«Господи, – молився воєвода ночами, як не спалося, – тільки б Дмитрій не програв, тільки б не охолов до Марини, тільки б обвінчався з нею в Москві, а вже тоді ми, Мнішеки, візьмемо своє. Ой візьмемо!.. Історія ще нас запам’ятає!..»

Історія й справді Мнішеків запам’ятає. Як, у якому статусі – то вже інша річ. Але Мнішеки таки й справді увійдуть в історію Російської держави на віки вічні.

Росія захвилювалася, забурлила, заклекотіла.

Як на околицях царства, так і в центрі почали збиратися повстанські загони – династія Годунових доживала останні місяці. Цe Дмитрій, – а він не був позбавлений як політичного, так і ситуативного чуття, – відчув одразу ж і швидко переконався – та й вивідники його працювали у всіх напрямах, доносячи, що твориться на Русі Московській: ситуація складається як ніколи йому на руку. Доля посилала надійний шанс – тільки б його не упустити, не забаритися з походом, а з’явитися йому, законному претенденту на московський трон, своєчасно – не раніше й не пізніше. З Росії надходили обнадійливі вісті, що козаки, збіглі холопи, кріпаки свої надії на звільнення з кріпацтва, що його так затято утверджував ненависний Годунов, уже пов’язують з ім’ям царевича Дмитрія, якому треба було лише очолити народний виступ.

І він його очолив.

У свою чергу Годунов мав значні військові сили, що їх очолювали досвідчені в ратному ділі воєводи, але діяли вони, як мерзле горить – «вяло и нерешительно». «Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця» (Д. І. Яворницький).

Зазнаючи краху , Годунов у всьому винив своїх бояр (про це він їм заявляв відкрито, звинувачуючи їх у всіх провалах): це вони роздули історію з самозванцем, щоб скинути його, Бориса, з престолу – частка правди в цьому звичайно ж була, і разом з тим підозрілий і недовірливий Борис довірив боярству свою армію! Бояри почали потихеньку перебігати на бік претендента на престол, якому повсталі посадські люди та козаки почали здавати фортецю за фортецею, а багатьох воєвод приводили в його табір зв’язаними... Дмитрій хоч і втратив частину найманців, але швидко поповнював ряди свого війська за рахунок козаків, стрільців, посадських людей, селян, котрі звідусіль до нього стікалися, озброював їх, вибирав їм командирів, гуртував з них сотні, і його військо зростало чи не щодень. І – на ходу. Військо Годунова ріділо, відходило із занепалим духом і взагалі було не дуже боєздатним. (Більше як півроку воно не могло взяти Кроми, у яких засів отаман Корела з донцями, і таких прикладів було чимало.) Дворяни самовільно кидали цареве військо і роз’їжджалися по своїх маєтках. Борис Годунов уже злякався. Відчуваючи свій швидкий кінець, метався, як у западні. До всього ж він дуже у ті місяці хворів, і хвороба прогресувала. Від безсилля цар засилав у табір супротивника таємних убивць з наказом будь-що порішити самозванця і привезти йому голову, але ті, прибувши в табір царевича, переходили на його бік... Цар Борис вже почав вагатися: а раптом самозванець ніякий не самозванець, а справжній син Івана Грозного? Велів привезти до Москви його матір, жону Івана Грозного Марфу Нагу, і випитував у неї: чи насправді її син Дмитрій живий, а чи його таки немає в цьому світі.

– Кажи чесно, стара відьмо! – сікався до цариці. – Інакше тобі... Я за себе не ручаюся, а заплічних справ майстри у мене в наявності.

Але Марфа Нага відповідала чомусь невиразно, плуталась, щось белькотіла, і важко було збагнути: Дмитрій живий і він істинний її син, чи то все ж таки від його імені діє пройда-самозванець?

На царицю махнули рукою.

В розпачі – а раптом самозванець і справді син Грозного, який дивом врятувався тоді в Угличі? – Годунов прискіпливо допитав князя Василія Шуйського, який тоді, у році 1591-му, їздив до Углича як голова урядової комісії, вивчав справу про вбивство – якщо вбивство! – царевича Дмитрія.

Ось як ті події описані у трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна:

ЦАРСКИЕ ПАЛАТЫ

ЦАРЬ.

 
Послушай, князь Василий,
Как я узнал, что отрока сего...
Что отрок сей лишился как-то жизни,
Ты послан был на следствие; теперь
Тебя крестом и Богом заклинаю,
По совести мне правду объяви:
Узнал ли ты убитого младенца
И не было ль подмены? Отвечай.
 

ШУЙСКИЙ.

 
Клянусь, тебе...
 

ЦАРЬ.

 
Нет, Шуйский, не клянись,
Но отвечай: то был Царевич?
 

ШУЙСКИЙ.

 
Он.
 

ЦАРЬ.

 
Подумай, князь... Я милость обещаю,
Прошедшей лжи опалою напрасной
Не накажу. Но если ты теперь
Со мной хитришь, то головою сына
Клянусь – тебя постигнет злая казнь,
Такая казнь, что царь Иван Васильич
От ужаса во гробе содрогнется.
 

ШУЙСКИЙ.

 
Не казнь страшна, страшна твоя немилость;
Перед тобой дерзну ли я лукавить?
И мог ли я так слепо обмануться,
Что не узнал Димитрия? Три дня
Я труп его в соборе посещал...
...Нет, государь, сомненья нет: Димитрий
Во гробе спит.
 

ЦАРЬ.

 
Довольно; удались. (Шуйский уходит.)
Ух, тяжело!.. дай дух переведу —
Я чувствовал: вся кровь моя в лицо
Мне кинулась – и тяжко опускалась...
Так вот зачем тринадцать лет мне сряду
Все снилося убитое дитя!
Да, да – вот что! Теперь я понимаю.
Но кто же он, мой грозный супостат?
Кто на меня? Пустое имя, тень —
Ужели тень сорвет с меня порфиру,
Иль звук лишит детей моих наследства?
Безумец я! Чего ж я испугался?
На призрак сей подуй – и нет его.
Так решено: не окажу я страха, —
Но презирать не должно ничего...
Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!
 

Шапка Мономаха і справді виявилася важкою...

16 квітня 1605 року цар Борис раптово помер у Кремлі – казали, буцімто з відчаю прийняв трутизну, але швидше всього його докінчив апоплексичний напад, крововилив у мозок. Рідко хто тоді на Русі не обрадувався кончині ненависного Годунова. «Це Господь його прибрав!» – казали і щиро вірили тому. І всі були певні, що царевича Дмитрія веде на царство сам Господь.

Усе складалося на руку царевичу, щастило йому як ніколи. Але все ж до Москви він ще не квапився (плід має повністю дозріти і сам впасти до ніг). Виявляючи незайву обережність, просувався повільно, хоч його й кликали звідусіль: швидше! Йди швидше до нас, царю наш! Дмитрій висилав поперед себе гінців з листами, в тім числі й до столиці слав «прелестные письма», і коли пронеслися чутки, що істинний цар уже близько, Москва захвилювалася. (Писатимуть пізніше: «Загудела, как пчелиный улей».) Хто спішно озброювався, хто вже готувався врочисто зустрічати сина царя Івана.

А невдовзі в Красне село (багате торгове місце в околицях столиці) прибули посланці Дмитрія Івановича Гаврило Пушкін і Наум Плещев – теж з «прелестными письмами». І всіх підняли на ноги. І московити зустрічали посланців новоявленого царя як героїв-визволителів. Озброївшись, красносільці кинулись тлумом до столиці, дорогою до них приєднувалися охочі «погулять с дубинушкой». Натовпи швидко розігнали стражу, захопили Китай-город і вихлюпнули на Красну площу. У відчаї – але це вже не могло зарадити, – Годунови вислали проти них стрільців з наказом розігнати чернь, але стрільці масово переходили на бік повсталих. З Лобного місця Гаврило Пушкін зачитав «прелестное письмо» царевича Дмитрія, у якому він обіцяв свої милості всім – від бояр до чорних людей.

І хоч Годунови зачинилися в Кремлі, повсталі зім’яли варту і позахоплювали фортечні ворота. Бояри, які виходили до народу, вже агітували не за Годунових, а за царевича Дмитрія. Богдан Бельський, колишній опікун малолітнього сина Івана Грозного, привселюдно дер горло і клявся, що він сам особисто спас сина Грозного в Угличі тоді, у 1591 році, і царевич Дмитрій є законним претендентом на престол. Якщо хто в натовпі повсталих ще й вагався, то заява Бельського позбавила їх останніх вагань. Народ, вигукуючи «Дмитрій, Дмитрій!!!», увірвався в Кремль і заходився громити двори Годунових – їхні тереми й палати, а заодно і двори тих бояр, які ще вагалися переходити на бік Дмитрія. Як і тих торгівців, які нажилися на недавньому голоді.

Богдан Бельський пішов далі. Забравшись до царських палат, заявив, що він буде правити ім’ям Дмитрія-царевича, покіль той не прибуде до Москви. Збирався хоч кілька день побути виконуючим обов’язки царя, щоб потім при нагоді й без неї хвастати: «Еге ж, був якось і я руським царем!», але його відтіснили інші бояри, більш спритніші. (Біля трону – та ще поверженого владики – завжди тісно.) Дмитрій тим часом велів через своїх посланців схопити патріарха Іова – за його відданість Годунову, а головне – тому, що той дещо знав з життя Дмитрія, коли він був у нього келійником, – нащо царевичу зайві свідки його минулого, не зовсім престижного життя. Коли патріарха «низложили», інший прихильник царевича Дмитрія князь Василій Голіцин із стрільцями з’явився на подвір’ї Годунових, велів схопити і задушити царевича Федора Борисовича (сина Годунова) та його матір – що й було зроблено. Сина з матір’ю душили привселюдно, власне, живцем терзали нещасних на потіху народу. (Царевич, коли затягли йому удавку навколо шиї, висолопив язика – чим дуже потішав чернь, і вона свистом та улюлюканням відправила на той світ синка Годунова. А з матері його, жони Годунова, позривали одяг і тягали майже голу немолоду жінку по двору, і всі бажаючі реготали й потішалися, доки нещасна й не сконала – і від наруги, і від сорому, що вона, в літах, гола перед людом. Учорашня цариця, якій ще вчора ця ж сама чернь низько-низько кланялася чи не до землі як «матушке-государыне». О люди, люди!..)

Народна стихія ніяк не могла вгамуватися – чернь крушила боярські «подворья» (тих, які чомусь не квапилися заявляти про свій перехід на бік Дмитрія), прикінчувала всіх, хто потрапляв їй під руку, – і правих, і винуватих. Зрештою, аби ще більше потішитись, винесли з Архангельського собору труп царя Годунова, і чернь довго над ним посеред двору глумилася, доки й не понівечила тіло, як наче стерво яке. Потім на селянському возі, накритому хмизом, відвезли на якесь кладовище десь на околиці Москви і там зарили його як собаку бродячого. (Згодом до трупа Годунова підзахоронять трупи – теж розтерзані – його жони та сина, задушених з наказу князя Голіцина, і довго танцюватимуть над їхньою могилою – і таке на Русі бувало, прости Господи!)

20 липня царевич Дмитрій врочисто в’їхав до Москви. Попереду царя, який в’їжджав у захоплену ним столицю на білому коні, несли його штандарт – червоне знамено з чорним орлом, що зазвичай хижо розчепірив свої крицеві пазурі...

Москва вирувала й клекотіла, як у повінь бурхливу, і, здавалося, що щасливіших людей за московитів уже немає у світі білому і бути не може. Охоплені якимось збудженим сум’яттям, люди давили один одного і по трупах поривалися вперед – куди? До чого?

Обабіч вулиць, якими проїжджав на білому коні переможець, бігли горласті, підстрибували, розмахували руками й кричали:

– Слава, слава царевичу Дмитрію!!!

В ту мить сам царевич не міг повірити, що йому так легко і просто пощастило взяти столицю загалом сильного, щоб не сказати могутнього, Московського царства.

15 серпня 1604 року царевич Дмитрій – йому тоді виповнилося десь плюс-мінус двадцять років, юнак юнаком, здавалося б, ще зелений і недосвідчений, тим більше в ратних справах, колишній чернець, Божа людина (щоправда, сповнений молодецтва й завзяття), – так ось 15 серпня 1604 року на чолі нашвидкуруч зібраного війська, яке й військом неможливо було назвати (якщо не рахувати козаків), галаслива галайстра, виступивши із Самбора в похід неблизький, в жовтні досягнув меж Московського царства і хоч в січні 1605 року зазнав сильної поразки – першої і єдиної за увесь похід, – але вже 20 червня того ж року (хоч і не поспішав, не квапився, йшов повільно, але вірно) молодик урочисто увійшов до Москви. Як згодом писатимуть, «приветствуемый радостными восклицаниями народа».

І це він, вчорашній збіглий монах, якийсь там – якщо вірити чуткам – Гришка Отреп’єв. Бог зна хто і що, без будь-якого досвіду не лише в ратному ділі, а й у командуванні людьми, власне, їхнім тлумом. Тільки й того, що знав Святе Письмо і вмів гарно писати. Справді, феномен. В історії таких прикладів не густо. Коли б його доля і далі складалася так блискуче, як сам похід, Росія мала б ще одного видатного військового і державного діяча, неперевершеного монарха, може, й рівня Петра Першого. (Чи Петро був би йому рівнею!) Але не будемо поспішати, всьому свій час – перемогам і поразкам. У тім числі й поразці Дмитрія Івановича, вже як він став царем. (Для нього виявилося легшим взяти владу, аніж потім її утримати.)

Отож, Дмитрій Іванович, на все про все потративши трохи менше року – 11 неповних місяців, власне, десять, – здобувши ряд перемог зі своїм нечисленним, зібраним там і там військом, що складалося в основному з відчайдух, авантюристів, любителів легкої наживи і таких же пригод необтяжливих, якихось там конфедератів, каліфів на годину чи, радше, конкістадорів без спільної ідеї, воістину тріумфальним маршем увійшов до столиці. Увійшов, дотримуючись принципу давніх латинян: аут цезар, аут нігіль! Або цезар, або нічого! Увійшов в галасі вітань і радощів тамтешнього люду, який вбачав у Дмитрові чи не героя, царя-визволителя, за яким усі тоді – на перших порах – готові були іти в огонь і воду, і взагалі будь-куди. Хоч і до чорта на болоті! А вже на боротьбу за краще життя і справедливість і поготів. А ще через місяць, після того як він легко й без бою взяв Москву, 30 липня Дмитрій Іванович, сей везучий молодик, вінчався на царство царським вінцем. Урочисто і з додержанням, як би ми сьогодні сказали, усіх юридичних і процесуальних норм – себто законно.

Молодий, невідь-звідки взявшись, неодружений. Без цариці, тож йому належало ще одружитися, не відкладаючи се діло на потім. Крім першого вінчання – на царство, – мало відбутися ще й друге, шлюбне. Вінчання вінцем має кілька значень: крім основного, шлюбного церковного обряду, ще й акт покладання на голову вінця на знак високої влади (царської, королівської тощо). Ось таке, друге вінчання і було здійснене над Дмитрієм Івановичем, молодиком двадцяти з чимось років, який усього лише за 10—11 місяців, не поспішаючи, захопив не таке вже й слабке царство, як Московське, і на всіх законних правах був увінчаний короною на верховну монаршу владу.

Як пізніше – вже в іншому столітті і з іншого приводу – писатиме поет: «Да, были люди в наше время. Богатыри – не вы...» Правда, далі йде рядок, що прямо стосується нашого героя: «Плохая им досталась доля...» Але... Але про ту «плохую долю», що так швидко після його тріумфу після захоплення Москви (а втім, яке захоплення, коли столицю піднесли йому на синьому блюдечку із золотим обідочком), – вигулькне невідомо звідки, як з неба звалившись, жахна і неправдоподібно-незаслужена, – пізніше.

А тоді...

А тоді він був не лише на білому коні, а й на вершині – сліпучо-білій, для інших і за тисячу років недосяжній, – щастя, успіхів, неймовірного везіння. Іноді його аж насторожувало. Власне везіння. І він ні-ні та й непокоївся: так довго одній людині таланити не може – тут щось не так. За везінням неодмінно йде його антипод – невезіння. У житті людському завсігди світла смуга змінюється темнішою (чи й чорною) і навпаки. Людина має все спізнати – радість і біду... Але одганяв од себе ті лихі передчуття: пріч, пріч, я везучий! Я все можу, я не такий, як інші, вам до мене зась! Сказав колись – ще будучи ченцем Чудова монастиря, – що можу й царем стати, і – став. Спробуйте й ви утнути такий фокус, якщо у вас жижки не трясуться, – не вийде. Диво не повторюється на замовлення. Воно йде до того, хто сильний, одчайдушний і везучий.

Йому поки що щастило. Неймовірно. Але навіть на вершині свого чи не фантастичного на перших порах везіння він не забував далекий Самбір і юну дівчину-графиню з гарним йменням Марина, якою захопився з першого погляду. То було, як французи кажуть: ку де фудар – удар грому, любов з першого погляду... Ку де фудар! Маючи вдосталь жінок, ніколи в цьому ділі голоду не знаючи, вибір завжди у нього був широкий і – нате вам! Ку де фудар! Удар грому! Чи не тому він і не міг забути самбірське життя. Та й жінок і дівиць у Москві – вибирай – не хочу! Особливо дворянок і бояринь, а він... тільки й думав про ту самбірську юну графиню з гарним йменням Марина!

– Гонця! – гукнув він, як тільки-но був вінчаний на царство і ще не встиг завертітися-закрутитися у веремії гульбищ. – Негайно гонця! Найкращого і найвірнішого! На крилатому коні! Пора обрадувати Самбір! Ку де фудар! Удар грому! То хай і буде ку де фудар!!.

– Бабусенько Софієчко, чогось мені... сумно. Весело, а направду сумно. І наче тяжко на душі. Як ніби там... кішечка вередлива гострими кігтиками шкребеться – по серденьку моєму... Млосно мені... Скільки в Самборі повітря, та й у Карпатах його до безміру, а мені, як наче б... дихати нічим. Млію день у день, млоїть мене якась знемога... Сни негарні, лихі мені сняться... Ой, бабусенько Софієчко, розрадь мене, голубко сива.

– Знаю, знаю, хто тебе і що млоїть, – Москва тобі з думки не сходить – як там Дмитрик твій...

– Ой, бабусю, як ти гарно кажеш – Дмитрик... Слухала б тебе вік. Проте неспокій душу крає. Коли б знала, чи скоро він у Москву увійде – царем-государем російським? Чи не забув мене за своїми успіхами?

– Похід оружною силою – не прогулянка в гори на полонини.

– Воно й так, але... Коли Москва опиниться біля ніг царевича, чи не забуде він мене, провінційну баришню із Самбора? Та й що для нього тепер якийсь там Самбір? Глушина, край світу...

– А хто ще недавно танцював і співав, як отримував од Дмитрика листи: ах, ах, як мене кохає царевич!!. Як у казці!

– Я, бабусю, я. Але ниньки на серці в мене осіння погода: то хмарно, то ясно, то сухо та затишно, то мжичка занудлива й крижана, безпросвітна... Поворожи мені, бабусю...

– Яка я... ворожка?

– Ворожка, ворожка! Ти вгадуєш, що завтра-позавтра лучиться і яким боком доля повернеться. Поворожи. Або втіш мене, або вбий, якщо вісті лихії...

– Господь з тобою, дитино! Я тебе до життя першою на руки прийняла, пуповину тобі перев’язувала, то чому маю тебе... вбивати? Бодай і лихими вістями – цур їм! Хай ідуть від нас, від замку, від Самбора туди... На болота, у хащі дрімучі. А поворожити – поворожу. Сьогодні субота – сьогодні й поворожу. Субота для бабських ворожінь – найвірніший день. Замовлю собі сон віщий, він і скаже-покаже, як там твій суджений.... У Москві вже чи ще ні... Хоч чує душа – все в тебе складається добре. А що далі буде, то... Поживемо – побачимо...

Ну що б, здавалося, таке – сон? Як свідчить наука – фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів...

Гм... Так-то воно і... І досі наука точно не встановила: а що ж це таке – сон? Бо маємо золотий сон, що дає приємне сновидіння, відчуття щастя, насолоди, але маємо й лихий, страшний – цур йому!

Бабця Софія могла у себе викликати віщі сни.

Замовляла їх перед сном – ніби якісь послуги. І віщий сон неодмінно до неї приходив – як з іншого світу, незбагненного і недоступного сьогодні людині.

Отож, бабця й замовила віщий сон на Марину – що чекає дівчину в найближчі дні. Які вісті – добрі чи – тьху, тьху! – лихі прилетять до неї?

В суботу ввечері довго молилася до образу Діви Мрії, молилась, аж доки не відчула на душі полегкість і чистоту, що її окропила сльозами. Взяла шматочок хліба, посипала дрібкою солі і поклала його під подушку. Та й лягла, велівши (кому? Собі? Чи силам якимсь потойбічним?): приснись мені сон, та не який-небудь, а – віщий... Просвіти мене, що завтра-позавтра з Мариночкою буде, які вісті її чекають?

І тихо заснула, як дитина невинна й безгрішна...

– Бабусечко Софієчко, чи замовляла ти віщий сон на мене? – вранці, як тільки-но з’явилася няня, друга мамка її, кинулась до неї Марина, на якусь мить забувши, що вона вже царська наречена і мовби цариця, бо відчувала себе маленьким дівчатком-курчатком, як називала її бабця, коли вони були наодинці і нікого з Мнішеків не було поруч. – Замовляла? Сон віщий?

– А то ж який іще.

– І він приходив до тебе?

– Приходив, дитино, приходив.

– І що тобі снилося?

Марина завмерла, аж дихання, що враз посилилося, стримала.

– Буцімто стою я біля брами, що в замок веде, на подвір’ї його. Стою по сей, значить, бік, а ось по той бік у браму хтось грюкає. Наче вимагає, аби йому хутчій відчинили. Рано-раненько так, ні світ ні зоря, тільки зоря-зоряниця почала світитися. І хто б це, думаю? Відчиняє варта браму, а там... (Марина завмерла не дихаючи.) А там... Кінь. Похідний. Змилений, з розкуйовдженою гривою. На задні ноги звівся, а передніми копитами б’є у браму. Та ірже, як не каже: відчиняйте пошвидше!..

– Кі-інь? – Марина перевела стримуваний подих і явно розчаровано зітхнула: – Ну й що ж, що кінь? А де ж тут віщий сон?

– Сон, моя голубко, прямо нічого й ніколи не каже. Він картинки подає, а вже ти їх і тлумач... От і мені коня послав. Цей сон треба такечки товмачити: то не простий кінь.

– А який же?

– А такий... Посланий до нас самим царем Дмитрієм. Кінь, який копитами бив у браму, вимагаючи, щоби йому відчинили, означає гінця, який на коні вже мчить з Московії у Самбір. З вістями від Дмитрія до тебе. Ось-ось той кінь з гінцем домчить до Самбора, і вершник загупає в браму: відчиніть! Ім’ям його величності відчиніть! З важливими вістями до пана воєводи. Ось що означає кінь у моєму сні. А ще зуби шкірив – то вісті він принесе добрі.

– Шкірив зуби і... добрі вісті? Який тут зв’язок?

– Щоб ти знала, дитино моя, коняка шкірить зуби, коли посміхається. Доброту свою показує.

– Тебе цікаво слухати, бабусечко, але, даруй, я вже наслухалась твоїх казочок...

– Ще послухаєш. Повір мені, мчить до Самбора гонець від царя Дмитрія з добрими вістями. Не інакше як цар у Москві вже. От чому кінь шкірив зуби і посміхався. Буде такечки, а не інакше.

Сьогодні пошта – звичне для нас поняття: поштові відправлення, що їх пересилають підприємства зв’язку, листи, газети, журнали, посилки, грошові перекази, а також під терміном «пошта» розуміється ще й установа для пересилання кореспонденції...

У ті часи такої пошти у світі ще не було. Але пошта існувала чи не з правіку. Принаймні ще в Ассирії, Персії, Єгипті, Стародавньому Римі було налаштовано естафетний зв’язок за допомогою кінних і піших посланців.

Потім у Західній Європі з’явилася централізована королівська пошта. В Росії (на Україні теж) була повинність населення виставляти для княжих, згодом царських, гінців коней з повозами. А вже потім почали створювати поштові станції (ямські двори) з кіньми і поштарями...

Це сьогодні в Києві є науково-дослідний інститут поштового зв’язку, а тоді...

– Капітана Маржерета до мене! – крикнув на ходу цар Дмитрій, і миттєво перед ним виріс Жак Маржерет – високий, худий, рудий, аж вогнистий, в ластовинні, що не прикрашало його як вояку, а робило дещо добродушним, начальник його охорони, француз на польській службі. – Гінця! Найкращого! Найнадійнішого і скусного!..

– Буде тобі гонець, царю-государю!..

Листа в Самбір до воєводи Мнішека цар написав особисто (з передачею його Марині) – виникло таке бажання, як згадав юну графиню, наречену свою. Тож обійшовся без писарчуків. Та й Марина зрадіє, що він сам, власноручно написав їй вістку. Виводив своїм рівним, чітким і красивим каліграфічним почерком, наче малював чи на полотні вишивав, посміхаючись, бо уявляв, як радітиме Марина, коли читатиме написаного ним особисто листа.

МОСКВА, КРЕМЛЬ.

Згодом, через віки для правителів Радянського Союзу, Червоної імперії, це буде офіційна адреса, що нею вони постійно користуватимуться. Але першим цю титулатуру – нічого такого не думаючи, – вжив він, цар Дмитрій. І написав оте – МОСКВА, КРЕМЛЬ, – аби Марина з першого рядка його послання зрозуміла: він уже не просто в Москві, а в самому Кремлі, а отже, уже цар Московський.

Далі йшов короткий текст:

«Панночці ясновельможній, цариці Марині у Самбір, в королівський замок пана воєводи Мнішека!

Кохання моє!

Я, твій Дмитр, уже в Москві. Із зело великою радістю зустріла мене Москва – яко свого царя!