Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 45 страниц)

Облаштувався ґрунтовно – як у себе вдома. Одне слово, засів, тож в історії про його перебування в Тушино збережеться термін – сидіння, а сам він отримає «звання» Тушинського вора.

У XIV столітті на московських землях – московськими вони тоді називалися від ймення ріки Москви, а не від царства однойменного, – що тоді належали слов’янським племенам в’ятичів, двома століттями раніше відібрані у фінських племен мере, зокрема в басейні Москви-ріки та Волго-Окського межиріччя починають селитися вихідці з України, найбільше з Київської та Чернігівської земель. Вони успішно колонізовували ті землі, заселяли їх своїм людом. Так, київський вельможа Родіон Рябець прибув туди з сином Іваном та двором численністю в 1700 чоловік (це майже половина населення Києва, яке вижило від нашестя Батия) і влаштувався на службу до Івана Калити. Московський цар виділив йому землю в нинішньому Волоколамському районі Московської області.

Син Родіона Рябця Іван носив прізвисько Квашня – за пухке тіло. Від нього згодом піде дворянський рід Квашніних. Один з синів його вдався в батечка, гладкого та огрядного («зело телом велик»), тож отримав прізвисько Туша – від нього й ведуть свій рід Тушини, які служили воєводами в багатьох московських містах, а сільце, яке він заснував, стало зватися на честь свого осадника – Тушино.

Там і засів Лжедмитрій II, від місця свого «сидіння» прозваний, як уже згадувалося, Тушинським вором.

Спершу він вигулькнув у Стародубі – тепер Брянської області РФ, а на час першої літописної згадки 1096 року – належав Київській Русі, з XIV ст. – у складі Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої, ще згодом у складі Російської держави. Як потім казатимуть, підозрілий молодик, який назвався родаком Нагих і заходився поширювати чутки, що цар Дмитрій живий. А коли стародубці напосіли на нього, – зізнавайся, мовляв, хто ти за їден? – він раптом самого себе й оголосив Дмитрієм – оце тобі й на! Стародубці, не думаючи, не гадаючи і не сподіваючись, мовби царя отримали. Хто він був насправді, ніхто не міг з певністю сказати. А тепер і поготів. Ясно одне було – Дмитрій він чи не Дмитрій, але на Дмитрія він і геть був несхожим – ні зовнішністю, ні характером. Це була людина загалом темна, груба, неосвічена, недалека, але жорстока й хитра. Польський ротмістр Маскевич, який добре знав претендента на царську корону, схарактеризував його так: «Мужик грубий, звичаїв гидких, в розмові лихослівний».

Походження його воістину «темне». Не то шкільний вчитель з білоруського містечка Шклова (але ж його всі сучасники дружно називають неосвіченим, а тут – вчитель!), чи то руський вихідець, чи то попович за саном, чи то вихрещений єврей (а може, й нехрещений), що й зовсім малоймовірно. Та ще хтось може єхидно зауважити: мовляв, усюди шукають руку євреїв!

Буцімто самозванець, вийшовши з литовських володінь у московські землі (за підтримки поляків, які багли сіяти смуту в Московії, аби ослабити її – традиція вже на той час), спершу видавав себе за московського боярина Нагого, а коли стародубці взяли його на дибу – зізнався, що він «є справжній Дмитрій Іванович, який уцілів під час бунту в Москві 17 травня». Ба він, напустивши на себе прегрізного вигляду, змахнув палицею, що в нього мала символізувати посох, і закричав: «Ах, ви сякі-такі діти, я – государ!» Ось тоді стародубці кинулись до його ніг, запричитали: «Винуваті, государ, не впізнали тебе, помилуй нас».

– Тож-бо, – задоволено сказав незнайомець з грізним-грізнющим виглядом. – Глядіть мені!

– Раді тобі служити і живота свого за тебе покласти! – вигукували надто довірливі стародубці.

Його відразу ж оточили шаною, до нього без зайвих слів приєднався козацький ватаг Іван Заруцький та Миховицький з польсько-руським загоном та ще кілька тисяч северців, любителів погуляти, повоювати і добра пограбувати. Чи як тоді казали, вести «воровскую жизнь».

З цим військом він узяв Карачев, Брянськ, Козельськ. В Орлі до нього надійшло підкріплення з Польщі, Литви та від Запоріжжя, і невдовзі новий Дмитрій отримав перемогу над військами Шуйського (тут його виручив український князь Роман Ружинський, який привів до Лжедмитрія 13 тисяч козаків-запорожців, реєстрових та городових, він і обійняв загальне керівництво усім польсько-українським військом Лжедмитрія II.)

«Чого ж то вони (українські козаки. – В. Ч.) такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія-першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки? Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, «син царя Івана Грозного», насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорозького козака, в той час як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! (Як, між іншим, і нині. – В. Ч.) Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала «царевичеві» до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж «істинного царевича». Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.

Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої – подобається нам це чи ні – була на той час Україна (Б. Сушинський. «Козацькі вожді України»).

Ружинський не раз рятуватиме Лжедмитрія в тих чи тих битвах, що зчинялися, як він «сидітиме» в Тушино. Так, зокрема, він розбив рать воєводи Андрія Ртищева (козаки не просто тоді перемогли російське військо, а «витяли, мов траву»).

В Тушино почали збігатися російські дворяни, які не визнавали Шуйського за царя, згодом вони подадуться під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда III, і звернуться до нього з проханням дати згоду на царювання в Московії його сина Владислава.

У царя Василія було малувато сил для боротьби із самозванцем, тож він змушений був звернутися за допомогою до шведів. За це їм довелося віддати Корелу (Кексгольм) з повітом. Корелу шведи взяли, але реальної допомоги Московському царству так і не надали – Шуйський у ті часи тримався при владі лише завдяки своєму племіннику Скопін-Шуйському. Талановитий полководець, вельми популярний в народі, він разом з ополченням на початку 1610 року звільнив північ і велику частину Замосковського краю від військ Тушинського вора та його спільників поляків. Головною силою Лжедмитрія були козаки Ружинського, які відстоювали свою вольницю («У нашого царя, – писатиме один з поляків, – усе робиться як по Євангелію, всі рівні у нього на службі»). Проте коли в Тушині з’явилися родовиті люди, то почалися спірки про старшинство, вигулькнула заздрість, суперництво один з одним – вже було не до походу на Москву, до якої залишалося всього лише якихось 12 верст – усього нічого. Майже півтора року тривало тушинське «сидіння» Лжедмитрія II. І це – за 12 верст од Москви! Чому Тушинський вор не зробив спробу захопити столицю «свого» царства, як ще раніше Болотников, – невідомо. Тим більше, до нього в табір збіглося багато польських, українських, білоруських та руських авантюристів і чимало противників Шуйського (у тім числі й ростовський митрополит Філарет Микитович Романов). Сидячи в Тушині – хоч і мав достатню силу, аби взяти Москву, – Лжедмитрій II закликав народ переходити на його бік. Тим, хто переходив, віддавав землі «ізменников» бояр і дозволяв навіть силоміць женитися на боярських дочках! Швидко його табір перетворився на добре укріплене місто, у якому було аж тісно: 7 тисяч польських воїнів, 10 тисяч козаків і кілька десятків тисяч різного озброєного наброду.

Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби – це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова – сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.

І Росія розділилася на два табори: одні визнавали Шуйського, інші – Дмитрія, перші спішили до Москви, другі до Тушина. Вплив Лжедмитрія зростав, йому стали підкорятися міста: Ярославль, Кострома, Вологда, Муром, Кашин та багато інших. Але так довго тривати не могло. Поляки і руські «вори», які нишпорили по містах, швидко налаштували проти себе руський люд. Спершу він вірив грамотам «Дмитрія», які звільняли руських від будь-яких податків, але швидко побачили, що доведеться давати. І давати стільки, скільки з них захочуть брати – із Тушина раз по раз мчали збирачі податі, повсюди безчинствували польські та руські зграї грабіжників...

Руські вже сумнівалися, що в Тушині сидить справжній Дмитрій. Швидко чи ні, а деякі міста почали його зрікатися за той – як би сьогодні сказали, «беспредел», що чинили його люди.

Тоді нарешті була зроблена спроба тушинців захопити Москву – запізніла аж-аж! Москву не вдалося взяти. А тим часом з півночі йшов Скопін-Шуйський із шведами, у Пскові й Твері тушинці були розбиті і розбіглися хто куди, а радше на великі дороги – грабувати. Москва була звільнена від облоги. Першими під владу Шуйського повернулися міста Галич, Кострома, Вологда, Білоозеро, Устюжино, Городець, Бежецький Верх, Кашин. До них приєдналися Володимир і Ярославль. Ці міста, виганяючи тушинців, утворювали між собою союзи, збирали за свій рахунок війська.

Шуйський миттєво вловив цю переміну в громадській свідомості і в своїх грамотах почав звертатися прямо до земель, із вмовлянням зберегти єдність і зібратися всім разом. «А если вскоре не соберутся, – писав, – а станут все врозь жить и сами за себя не станут, то увидят над собою от воров конечное разорение, домам запустение, женам и детям поругание; и самим себе будут, и нашей христианской вере, и своему отечеству предатели». (Умілі були писарі в Кремлі, тямили, як складати в даний момент «воззвания» до народу!)

Лжедмитрія почали залишати поляки, які перебігали під Смоленськ до короля Сигізмунда III. Бачачи, що досидівся в Тушині до краху, Лжедмитрій злякався і, перевдягнувшись простим селянином, втік до Калуги, де знову зажив – правда, тимчасово – в розкоші. Б’ючи байдики. Із тих міст, що йому не так давно присягнули, у нього залишилися лише Коломна і Кашира.

Але перестало щастить і Москві.

Весною в Москві скінчився хліб. Новий через облогу підвезти було неможливо. Харчі подорожчали, в столиці почалося хвилювання. Діти боярські та чорні люди приходили до царя з криком: до чого досиділися? Хліб дорожчає, а промислів ніяких немає.

Щоб збити ціни на хліб, Шуйський переконав пустити в продаж хліб із багатих монастирських запасів, що знаходилися у Москві. Це трохи заспокоїло народ. У цей час Скопін-Шуйський з новгородським ополченням і великим шведським загоном генерала Делагарді виступив на допомогу Москві. Одночасно вгору по Волзі виступив з Астрахані боярин Федір Шереметєв, і доля самозванця повисла на волосині. Але тут польське військо під командуванням короля Сигізмунда II обіклало Смоленськ. До внутрішньої смути додалася війна зовнішня. Але Шуйського врятувало те, що Лжедмитрій, покинувши Тушино, перебрався до Калуги. Частина його прихильників подалася за ним, інша частина перейшла до московського царя. Зрештою, Москва звільнилася від облоги Тушинського вора, в березні Скопін і Делагарді врочисто в’їхали до столиці. Цар Василій не мав дітей, але мав двох братів. Старший після нього, Дмитрій, вважав себе спадкоємцем престолу. Але народною любов’ю з усього роду Шуйських користувався тільки племінник Скопін-Шуйський. Руські люди тільки його вважали спадкоємцем і тільки у ньому вбачали свій порятунок. Дмитрій Шуйський, який себе вважав спадкоємцем, затаїв проти племінника ненависть. 23 квітня на хрестинах у князя Івана Воротинського князь Скопін раптом занеміг – пішла кров з носа. До того був здоровий і раптом... Прохворівши два тижні, молодий князь помер. Для Василія-царя це був черговий удар. По Москві, а потім і по Русі поповзли чутки, що молодого князя отруїли, що це буцімто вчинила жона Дмитрія Шуйського, щоб прибрати чоловікового суперника у боротьбі за трон. Цар Василій – а він усі надії покладав на небожа Скопіна – теж зліг. Називав себе нещасливим царем, Богом не благословенним.

А далі посипалися, як із гори снігова грудка покотилася, на ходу обростаючи й обростаючи, все нові і нові невдачі та нещастя на московського царя Василія Івановича Шуйського. І тим невдачам та нещастям, здавалося, не буде ліку. Смута, що було притихла, знову ожила і почала набирати силу. Далі – гірше. Боярин Прокопій Ляпунов підняв проти Василія всю Рязанську землю, князь Дмитрій Шуйський був наголову розбитий польським гетьманом Жолкевським біля Клушина. Самозванець, засівши в Калузі, почав збирати – вельми успішно – нову армію і знову намагався вирушити на Москву. Змовник Прокопій Ляпунов перетягував на свій бік бояр і дворян, як колись те робив сам Шуйський, виступаючи проти царя Дмитрія. Швидко чи ні, а бояри та дворяни на чолі з Ляпуновим домовилися за допомогою москвичів скинути з трону царя Василія. 17 липня поводир змовників Ляпунов з великим натовпом увірвався до кремлівського палацу і заявив Шуйському: «Чи довго за тебе буде литися кров християнська? Земля запустіла, нічого доброго не робиться у твоє правління. Зжалься над нами, над погибеллю нашою, поклади посох царський, а вже ми якось самі собі дамо раду!»

Шуйський вигукнув: «Ти сміливий мені це говорити, коли бояри мені нічого такого не говорять!» І вихопив ніж, готовий захищатися до останнього. Хирлявий на вигляд, він в одну мить ніби в плечах поширшав і зростом побільшав, а ніж у його руці загрозливо спалахував відблиском свічок.

– Н-ну, – кричав цар, – хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.

Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.

Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали – довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя – чого з ним панькатися – одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.

Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».

Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору – як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».

– Це воля всього московського народу? – приречено запитав цар – по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.

– Так, государю, це воля всього московського народу, – повторив йому свояк його. – Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.

– Гм... – цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. – Карету мені й жоні моїй!

І відразу ж виїхав з Кремля – народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, – разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати московським стрільцям гроші – заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його – законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.

Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.

Негайно! Сієї ж миті – з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.

Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи, невже це мені за гріхи мої, що я скинув з трону Дмитрія і вбив його?» – майнула розпачлива думка). Якусь мить повагавшись, Шуйський навідріз відмовився постригатися в монахи.

– Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!

Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.

– Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! – насмішкувато вигукнув заводій змовників.

Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.

Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...

– Розтулити йому рота? – запитав один із людей Ляпунова. – Це ми могем.

– Біс з ним, хай німує, – махнув рукою Ляпунов. – Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.

І тоді Шуйський раптом закричав:

– Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...

– Із жалобою? – з’єхидничав Ляпунов. – На кого й до кого?

– До народу! – бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. – Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!

– Ха! – Ляпунов взявся руками в боки. – Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?

Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.

– Будя! – сказав Ляпунов. – Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!

– Ізмєннік!! – хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною – горлом у царя почала сочитися кров. – Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.

– Клявся, – шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. – Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив – ставши ізмєнніком і вором!

Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення – хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.

Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.

– Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, – підсумував свої дії Ляпунов. – А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!

Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.

– Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...

Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський – невідомо.

Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили позбавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати – до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покровського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав – кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, – «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...

Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.

Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.

З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.

Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:

– Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.

Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:

– Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.

– Мені його шкода, цього вчорашнього государя, – замислено мовив король. – Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося – хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм. Тільки трохи краще – бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж – хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.

У жовтні 1611 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, взявши після довгої облоги Смоленськ, – як казали, «навічно» повернув його Польщі, – урочисто в’їхав до Варшави. Кавалькада його була довга, здавалося, що безконечна, але відразу за позолоченою каретою його мосці коненята тягли простий селянський візок, у якому сидів колишній руський цар Василій Шуйський та два його брати...

Hа площі відбулася препишна зустріч короля його підданими.

На тій зустрічі, на очах у всього люду до короля підвели руського царя і веліли висловити свою покірливість його величності.

І раптом сталося те, чого ніхто навіть з поляків не сподівався: вчорашній цар Московської Русі Василій Іванович Шуйський – правда, пристойно зодягнений з такого приводу, раптом...

Раптом за давнім руським звичаєм уклонився в пояс, доторкнувшись рукою до землі, а коли його підвели до короля, поцілував йому руку. Кажуть, що то було видовисько велике – ще б пак! Жоден король Речі Посполитої не повертався з походу із такою «здобиччю». Тож було те видовисько великим, предивним, яке викликало до поверженого царя жалість.

Але не у всіх. Воєвода Юрій Мнішек вимагав суду над Шуйським – за вбивство Дмитрія. Вимагав настирливо, але сейм віднісся до поверженого царя із співчуттям і ухвалив суду над Шуйським не влаштовувати – буде з нього і так ганьби. Та й старість треба поважати.

Ухвалу сейму підтвердив король, але велів усіх трьох братів Шуйських ув’язнити в Густинському замку під Варшавою – так закінчилося похмуре і нещасливе царювання Василя Івановича. Посадили його в замок під препильну варту, утримання йому виділили, як свідчитимуть сучасники, «паскудне» – це видно із списку речей та одягу, що залишилися після нього. Помре він тихо та непомітно, засне й не прокинеться, через рік по тому, у 1612 році, і десь там, неподалік замку його й зариють – як наче якогось безіменного жебрака, безрідного бродягу.

Коли вісті про кончину Шуйського дійшли до Москви, кілька князів висловилися з цього приводу. Князь Кагирєв-Ростовський сказав, що цар Василій був розумний, хоч тепер його розум уже нікого не дивує і не може вважатися... розумним, а його хитрість, здатність заплутати інтригу тоді сприймали за тямковитість. Коли ж йому довелося цей розум показати в державних справах, то всі побачили з боку Василія ряд помилок, розгубленість перед бідою, нездатність керувати державою... Інший князь – Хворостинін – назвав його нечестивцем, який, залишивши Бога, звертався до бісів і, мовляв, був схильний до волховання. До єресі. І загалом був безчесним, який ні до кого не мав жалю, а любив лише донощиків та різних нашіптувачів. Народ його ніколи не любив, не шанував, тож на його смерть не звернув аніякої уваги. Наче Московська Русь і не мала такого царя, як Василій Іванович Шуйський...

По смерті Василя Івановича в чужій землі майже три роки Русь залишатиметься без царя і фактично без центральної влади. Її роздиратимуть міжусобиці і польсько-шведська інтервенція. Зі свого офіційного зображення (мініатюра з «Тітулярніка») Шуйський хитро скосив око з-під насунутої на лоба шапки Мономаха, наче ось-ось підморгне і скаже: «А що – спробували, як без мене, га? Було б мене не чіпати, то й не була б Русь аж цілих три роки без царя-батюшки!»

А може, то тільки так здається, може, на тій мініатюрі зображений нещасливий дідок з довгою густою бородою, якого всі не любили і царювання якого всім – у тім числі й самому Василію Івановичу – завдало стільки лиха і потрясінь.

Його прах знаходитиметься в чужих палестинах ще двадцять три роки, аж доки року 1635-го не буде перевезено до Москви – який-не-який, а все ж таки цар!

Вигнаний за життя з Кремля, Василій Шуйський повернеться до нього по своїй смерті, але повернеться вже навічно.

На північному боці Боровицького горба у Кремлі – Архангельський собор: зведений за Івана III італійським майстром Алевізом Новим як великокняжа усипальниця Московської держави.

Різні там лежать князі, герої, мученики, святі. Біля іконостаса похований Василій Темний – онук Дмитрія Донського. На великий престол він зійшов ще дитиною (маючи близько десяти років), і в Московському князівстві відразу ж почалися міжусобиці, що тривали двадцять років. Князь навіть осліпив свого двоюрідного брата Василія Косого – під час тих перетурбацій за престол. Думав, що й це зійде йому з рук – великий-бо князь! Аж ні. Його самого осліпили (тому він і став Темним, себто незрячим) – що творив, те й заслужив. Тепер обидва князі лежать рядком – кат і його жертва, обидва осліплені. Невже й справді має рацію народна мудрість, яка застерігає: не рий яму ближньому!

Із 54 поховань собору 52 знаходяться під землею. Князі великі й удільні поховані в тесаних білокам’яних гробах, скритих під підлогою, а над похованнями зведені цегляні надгробки. У XVIII ст. на них були встановлені білокам’яні плити з написами і орнаментом. (У 1903 році, аби зберегти надгробки від руйнування, їх сховали у мідні чохли.)

Перша гробниця біля західних воріт, ближче до північної стіни – царя Василія Шуйського, померлого в Польщі у 1612 році, де він перебував в ув’язненні, прах якого був перевезений до Москви і похований в Архангельському соборі у 1635 році.

На підлозі собору розташовані дві раки із святими мощами. В одній з них покояться останки святого благовірного князя Михайла Чернігівського, мученика, убитого в Золотій Орді у 1245 році, у другій – святого страстотерпця (так називали у християн мучеників, які постраждали за релігійні переконання). Ім’я йому – Дмитрій.

Просто Дмитрій.

Так, так, молодший син царя Івана Грозного, буцімто – офіційна версія – убитий у 1591 році в Угличі. (Хоча при чім тут страстотерпія, маленький царевич Дмитрій – якщо його таки справді убито було в Угличі, – до релігії і, тим більше, боротьби за свої переконання не мав аніякого відношення.)

Перевезений з Углича і похований в Архангельському соборі Кремля царем Василієм Шуйським, котрий ще за Бориса Годунова їздив до Углича з урядовою комісією, аби встановити причини загибелі молодшого сина Івана Грозного. Той самий Василій Шуйський, який потім скинув з трону і велів убити царя Дмитрія Івановича, який буцімто і був істинним сином царя Івана.

А тоді, в часи Шуйського, з Углича привезли до Москви останки хлопчика – нібито Дмитрія, нібито справді убитого в Угличі у 1591 році.

Коли у 1812 році Архангельський собор був пограбований наполеонівськими солдатами, були зруйновані княжі надгробки, була викрадена й рака святих чернігівських чудотворців. Тоді ж зникли й мощі святого хлопчика-царевича Дмитрія. Потім вони буцімто знайшлися, і їх по великому чину повернули до собору у 1813 році. Звідтоді вони й там.

Але сама рака, у якій зберігалися мощі царевича, так і не була знайдена, тож на кошти одного московського купця була виготовлена нова, срібна, на яку поклали срібний барельєф з викарбуваними на ньому княжими регаліями. Пізніше перед ракою поставили срібний підсвічник з круглою чашею, що її підтримують чотири визолочені двоголові орли. На чаші виливними буквами зроблено напис: «1832 года усердием граждан города Углича».

На кришці раки – лик царевича у віці, коли він загинув. (Якщо він тоді й справді загинув – ось у чім питання!) Із срібла викарбуване княже вбрання і те намисто, яке схопив убивця, занісши руку над дитиною.