Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 45 страниц)

IV. 17 травня 1606 року, Москва, Кремль, фінал дев’ятиденних веселощів царського весілля

День цей – 17 травня 1606 року – стане першим днем краху Марини Мнішек. Або – початком московської катастрофи.

Те, що сталося того дня, польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці – «убиением Растригиным».

А втім, як той день не називай, а катастрофа є катастрофою. Як словники трактують такий термін: раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація; тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.

Все почалося раннім ранком 17 травня, почалося катастрофічно, себто – дуже швидко, спричиняючи – таке трактування цього терміну – негативні, трагічні наслідки...

А втім, «почалося» – занадто м’яке формулювання того, що трапилося 17 травня 1606 року у столиці Московського царства-государства...

Все звалилося, як з неба.

І все водночас шугнуло й загуркотіло, наче в бездонну прірву, туди, звідки вороття уже не буде і бути не могло.

В одну мить, наче щось тріснуло, гахнуло і провалилося.

В одну мить пролунав жахливий вибух, і все пішло шкереберть – в тім числі й світопорядок. Принаймні, так тоді здавалося.

В одну мить змінився хід історії, і вона – пані Історія – стрімко пішла – ба, ба понеслася! – але іншим, зовсім протилежним шляхом (а може, й бездоріжжям, через перепони й буреломи, загати й запруди). Хоча... В перший день московської катастрофи ще й наперед визначеного шляху не було – все завертілося, як у кривавій віхолі-круговерті, що все крушила, нищила, трощила навколо і виходу з якої вже, здавалося, не було і бути не могло. Як немає виходу – і бути не може – із ситуації, що зветься кінцем світу.

Все зникло в одну мить, світ, до того спокійний і сонячний, з наперед усталеним порядком і ходом, наче тріснув і розвалився.

Це була не просто невдача чи катастрофа, це справді був крах.

Крах, коли здавалося, що катастрофи зазнав не лише режим царя Дмитрія Івановича, це була – так тоді здавалося – катастрофа всього Московського царства-государства в часи Великої Смути, після якої зіп’ятися на ноги і хоч якось оклигати воно вже не зможе.

Раннього ранку 17 травня над Москвою пролунав набат, несподіваний, неочікуваний, моторошний, трагічний – як і всі набати. Сигнали тривоги, що подаються у випадку загальної тривоги, якого-небудь нещастя – пожежі, нападу ворогів тощо... Подаються вони – він – ударами дзвону – так було споконвіку на Русі, яка вже мовби й звикла до набатів, після яких часто наставав кінець одного світу і починався вже інший.

Але того ранку ніякого ворога ні в Москві, ні біля Москви, ні взагалі на пограниччі царства не було й не передбачалося. Як згодом виявиться, ворог все ж таки був, але сидів він у Кремлі й ім’я йому було цар Дмитрій Іванович – зі своєю царицею Мариною Юріївною.

І тоді в Москві ударив не один набат, як не один дзвін ударив на сполох, – їх було багато, набатів і дзвонів, і вони в одну мить мов оглушили Москву, адже одночасно підготовлені люди закалатали у всі дзвони по всій Москві. І те бемкання, як на пожежу, ще й не затихло, як з усіх усюд до Кремля вже понеслися якісь збуджені, розбурхані люди – простолюдини й холопи, посадські й ремісники-торгівці, князі й бояри. Що сталося – спершу ніхто гаразд ще й не тямив, з тих, хто з дрюччям (російською «дрекольем»), не розбираючи дороги, ошаліло й очманіло, але переповнений рішучістю все нищити, нищити й нищити, нісся до Кремля.

Повсюди лунало:

– Пожежа!.. Пожежа!!. У город! У город!! Город горить!!!

Під терміном «город» звичайно ж мався на увазі Китай-город і Кремль.

Про пожежу, яка буцімто вже лютувала «в городі», кричали нарочито – найняті змовниками горлодери.

Кричали, аби не насторожити варту Кремля. І взагалі – царя та його прихильників. Мовляв, не проти царя-батюшки – хай царствує, – все це зчинилося, а проти пожежі, що ось-ось знищить увесь Кремль, а потім і Москву-матінку.

– Пожежа!.. Пожежа!!! – під бемкання дзвонів, що роздирали душу, кричали огласники. – Город горить!!!

І хоча ніде не видно було не лише моря вогню, а й хоча б якогось там язика червоного диму, а люди неслися як... як на пожежу. Вірили в ту мить, що Москва й справді горить і її треба рятувати.

Але бігли всі чомусь з дрекольєм, а що тим дрюччям, бодай і загострено-замашним, проти вогню вдієш?

Але бігли як... як на пожежу, і бігли чомусь до Кремля, хоч над ним ані полум’я, ані диму чомусь не було видно.

Але юрби неслися як на пожежу, все змітаючи на своєму шляху, чинячи при цьому гірше, аніж вчинила би пожежа, якби вона раптом спалахнула. Змело те збіговисько й кремлівську варту.

Охорона царя Дмитрія Івановича, що складалася з іноземців (їх навзагал називали «німцями») і руських стрільців, була захоплена зненацька. Так само зненацька і була зметена, як розбурханий вал трощить і змітає на своєму шляху греблю.

І натовп із все тими ж криками «Пожежа!.. Пожежа!!! Город горить!!!» нестримною лавиною, дикою, ошалілою і вже, здавалося, некерованою, якою здавна славляться страшні руські бунти у смутний і в не смутний час, увірвалася в Кремль і запрудила його до країв...

Здавалось, що все, кінець. Навіть російській державності. І в першу чергу кінець для царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни.

Ще коли вдарили у набат і московити кинулися до Кремля, першими на Красну площу примчали бунтівні бояри, серед яких де-не-де були помічені й князі на чолі з боярином князем Василієм Шуйським та вірний йому військовий загін.

І хоч тривога й сум’яття охопили всю Москву, але спочатку становище Дмитрія Івановича ще не було критичним.

Цар Дмитрій Іванович попри все – і попри свої прорахунки і дев’ятиденну бездіяльність, коли він без угаву гуляв у Кремлі, а ночами «крутив» любов з царицею, попри всі свої промахи, все ще був популярним у народі – як новий цар, котрий неодмінно покращить їхнє життя. Бо сам, переховуючись од Годуна, зазнав поневірянь і знає, почім ківш лиха.

Це розуміли бунтівні бояри на чолі з Шуйським. Як і те, що московити незадоволені не так самим царем, як іноземцями, зокрема поляками, які, прибувши до Москви з весільним поїздом Марини Мнішек, чинили що хотіли – як у завойованому місті.

На цьому – але тільки на першому етапі бунту, – і вирішили «грати» бояри на чолі з Шуйським, розуміючи, що відкритий виступ проти царя може закінчитися для них невдачею.

У першу чергу це розумів кмітливий і винахідливий боярин князь Шуйський – був він підступний і хитрий. І до біса винахідливий та, попри все, везучий. Він, аби відвести підозру від себе і від своїх справжніх цілей, діючи за руським принципом «кинуть тень на плетень», звелів своїм людям спершу кричати про якусь буцімто міфічну пожежу (Москва неодноразово горіла – разом з Кремлем, – часто й вигорала дотла, – тож московити її боялися), а потім – на другому етапі – кричати, що поляки, мовляв, хочуть «извести государя».

Це був єдино вірний, хоч і підступний хід у тій ситуації, і натовпи, нацьковані і спрямовані людьми Шуйського (та й поляки для цього вже дали привід, і не один), кинулися штурмувати двори й будинки, заздалегідь помічені крейдою, які займали польські вельможі та посли Речі Посполитої, – у тім числі й той, що його займав воєвода Юрій Мнішек.

Натовп спершу біг бити поляків і рятувати свого царя.

Дзвони бемкали і бемкали на сполох. Натовпи розділилися: одні кинулися громити по Москві будинки, у яких постоєм стояли поляки, інші, разом із озброєними людьми Шуйського – на штурм Кремля, все ще вигукуючи:

– Поляки хотят извести нашого государя! Бей поляков!!! Защитим царя Дмитрия Ивановича!!!

Ті крики стрільці з кремлівської охорони сприйняли за чисту монету і спершу й собі приготувалися захищати царя Дмитрія Івановича, аж тут виявилося, що все так і трохи... не так.

І стрільці розгубилися – чим і скористалися люди Шуйського.

А розгубилися стрільці ось чого.

Стрілецькі слободи у ті часи у Замоскворіччі займали і відігравали особливу роль у тамтешньому житті.

Їх називали з великої літери – Стрілецькі слободи. (Слободами – від свобода – у ті часи в Київській Русі, на Україні і в Росії називали поселення, жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків; у містах – квартали, де мешкали люди однієї професії чи національності, зрештою – велике село, селище; а ще слободами тоді називалися пільги та привілеї, які надавалися тим, що селилися на незайманих землях, як слободами називали і самі незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту.)

Стрільцями на Русі стали називати в середині ХVI ст. нове військо. Колись – первісно – термін «стрілець» означав стрільця з лука, адже ворога він вражав стрілою, якою стріляв. Але стрільці хоч пізніше й звалися стрільцями, проте були озброєні вогнепальною ручною зброєю – пищалями, як у давнину називали рушниці, і сокирами – бердишами.

Вони до XVII ст. складали основу руської піхоти (хоча були й кінні стрільці). Це було військо з тих, хто перебував на государевій службі, служилі люди, набрані в основному не з чорних людей, а з поміщицьких селян. Звання «стрілець» було пожиттєвим і спадковим: стрілецькі сини та племінники теж ставали стрільцями – було їх на той час у Московії щось із 12 тисяч і кількість їх з року в рік зростала.

Стрільці (їхні голови отримували за службу цілі маєтки) одержували за свою службу невелике грошове й хлібне жалування та дворове місце біля 30 кв. сажнів, город, право користуватися вигоном і пастівниками. Вони звільнялися від посадського тягла, могли займатися – як і посадські – безмитною дрібною торгівлею – навинос чи в наметах – і навіть мати лавки. Тож майже всі стрільці ставали торгівцями – часом і на шкоду службі, – чи ремісниками – зброярами, ковалями, чоботарями тощо.

Мешкали вони в особливих стрілецьких слободах, у кожній з яких було від 500 до 1000 стрільців з їхніми сім’ями. Полки, які на той час охороняли Кремль і Китай-город, селилися в центрі міста – на Моховій проти Боровицьких воріт Кремля – та в інших місцях.

У мирний час несли охоронну службу по всій Росії. Один з таких стрілецьких полків, що охороняв Кремль, а в ньому царя з його сімейством, виявився, як кажуть, не на висоті – простіше, позадкував перед озброєними людьми Шуйського та натовпом змовників. Хитрий Шуйський знав, як узяти стрільців за зябра. Їхнім вразливим місцем були слободи і сім’ї в них. Воєнні люди були прив’язані до свого добробуту і боялися його втратити – часом і на шкоду службі. Люди Шуйського пригрозили стрільцям: якщо вони не відступляться від царя, народ пустить червоного півня по їхніх слободах, мужики зґвалтують їхніх жінок та дочок – доки вони охоронятимуть царя. І стрільці, забувши про свій обов’язок ратний по охороні Кремля, відступили – перед загрозою знищення їхнього добробуту та сімей... І доля царя та цариці була вирішена. Завдяки відступництву тих, хто їх мав охороняти...

Як усе вибухнуло «народним гнівом», як дзвони по всій Москві вдарили в набат, як ошаліла юрба-юрма ринулася штурмувати царську твердиню Кремль і змела його варту, що виявилася такою ненадійною, адже стрільці на той час уже всі поспіль поперетворювалися на крамарів-гендлярів, першим до царициних покоїв вбіг воєвода Басманов – блідий, простоволосий (десь загубив свою пишну боярську шапку) і чи не з порога крикнув:

– Ваша величносте?!. Марино Юріївно?!. У Москві – бунт! Бунтівники вже захопили Кремль – царська варта нас більше не захищає. Вона здалася заколотникам! Стрільці виявилися ненадійними – ганьба їм, служилим, на царській службі! Ваша величносте, – спасайтеся як можете. Вся надія лише на Бога і... І на удачу. Якої вже, мабуть, не слід і чекати. Все загинуло в одну мить! А я ж застерігав царя Дмитрія!.. Ще вчора застерігав! Та що тепер. Після бою кулаками не махають. Спасайтеся, ваше величносте! Вас уже нема кому захистить. А я зараз застережу Дмитрія Івановича та, може, чим йому допоможу...

І вибіг – блідий, простоволосий, розпачливий, з криком:

– Спасайтеся, спасайтеся хто може!!!

В палацових покоях цариці зчинилася всеохопна паніка, відчай... Крики, плачі жінок переповнювали покої ще вчора такого, здавалося, надійного кремлівського палацу.

Марина заснула пізно, лягла вже під ранок – в обіймах Дмитрія заснула солодким – після любові, як після купелі, – сном, тож, розбуджена нагло, ніяк не могла втямити, що трапилося... Що триває? Їй здалося, що до них прийшло чи не всесвітнє лихо – всьому кінець, крах і надії на порятунок, якщо вже про те застеріг Басманов, – немає...

«Русский народ – титульная нация, имеет ту же роль, что и римляне в Риме, монголы в Орде, греки в Византии.

Хочешь быть русским? Становись!» – з Інтернету.

Ось короткий список неруських прізвищ в Росії:

Адашеви – від золотоординського князя.

Глинські – від в. кн. Вітовта, які отримали в уділ м. Глинськ.

Камаєви – від Камай-мурзи.

Кантемири – білоординський рід.

Касимови – від касимівських царевичів.

Кадишеви – від казанського мурзи Іваная Кадиша.

Котстрови – від казанського мурзи.

Кочубеї – від кримського татарина Кочубея.

Кудашеви – від золотоординського хана.

Мамаєви – від кримського мурзи Мамая.

Мансурови – від кримського бека Мансура.

Муратови – золотоординський рід.

Мурзіни – від ногайського князя Каная.

Мустафіни – від казанського царевича Муртази Мустафича.

Тенішеви – від Теніш-мурзи золотоординського роду.

Тюменські – сибірський рід.

Умарови – казанський рід.

Урусови – від ногайського князя.

Чегодаєви – білоординський рід.

Шахматови – кримський рід.

Юсупови – від ногайського князя Юсуфа, правнука Едигея.

Якушеви – від казанського князя...

А ще ж графські роди – Апраксіни, Аракчеєви, Баранови, Зубови, Матюшкіни, Мордвінови, Орлови-Давидови, Протасови-Бахметьєви, Ростопчини, Строганови, Уварови і т. д. і т. п. Всі вони походили – руські графи – від мурз із Золотої Орди, від татарських виходців, від золотоординських баскаків, від мордовських татар, від кримських татар тощо.

А ще ж боярські роди неруського походження: Адашеви, Бібікови, Булгакови, Веньямінови-Зернови, Годунови (від мурзи Чета), Денісьєви, Карандеєви, Кобякови, Назарьеви, Наришкіни, Поліванови, Ратаєви, Сабурови, Урусови, Хітрови, Шишкіни, Юшкови, Язикови тощо. Всі вони також походили від мурз, золотоординців, татарських князів, кримських татар та їхніх царевичів, емірів тощо. Але найбільше, звісно, від мурз.

А ще ж були дворянські – руські! – роди з неруськими прізвищами, чиї предки були вихідцями із волзьких, кримських татар, ногаїв тощо. Перейшовши на службу до руських царів, вони поодружувалися з руськими, швидко асимілювалися і поставали руськими знатними родами – їхні діти, онуки, не кажучи вже про правнуків, – узагалі чистокровними стовідсотковими руськими, – так збагачувалася і міцніла Русь, охоче приваблюючи до себе знатних, кмітливих і відважних інородців, переплавляючи їх у казані, з якого вони виходили вже справжніми руськими, і тільки прізвища їхні – неруські – говорили, що коріння їхнє серед тюркських племен і народів. До численних російських боярських, графських та дворянських родів, чиє родове коріння в Золотій Орді, походить і рід Басманових (це вже видно з їхнього прізвища). Петро Басманов був сином Федора Басманова, який відзначився в ратному ділі при служінні московським князям, а потім і царям. А втім, Федір Басманов трохи спіткнувся – з повеління Івана Грозного убив свого батька, який чомусь не прийшовся до двору царя. А умова була така: не вб’єш свого батенька, якого вже терпіти не міг жорстокий Іван Грозний, будеш сам убитий – вибирай, боярине.

І боярин Федір Басманов вибрав – убив рідного батечка на догоду цареві. І став в історії відомий як улюбленець Івана ІV, без якого той «не міг ні веселитися на бенкетах, ні лютувати в злодійствах». За участь у захисті Рязані він був нагороджений золотою медаллю і невдовзі отримав чин крайчого. І раптом... Раптом чимось не догодив Грозному – а догодити йому не кожен із смертних міг, – жорстокий цар щось запідозрив і велів стратити свого вірного друга Федора Басманова. Що й було негайно вчинено. (А може, то його спіткала така кара Господня – за убивство рідного батька?)

Петро, син Федора, по його загибелі зостався малолітнім. Мати вийшла вдруге заміж за боярина князя Василя Голіцина, в чиєму домі Петрик отримав добру на той час освіту. Згодом, як виріс, був звільнений царем Федором Іоанновичем від родової опали, був пожалуваний у стольники, і звідтоді починається стрімке вивищення Петра Басманова над іншими. І слава, що за словами Карамзіна, була успадкована від «батька та діда» та тим, що він завжди відстоював добро і воював із злом, – рідкісна звичка навіть у наш час. Борис Годунов, який бачив у ньому одні лише достоїнства, відправив його у званні воєводи для побудови фортеці на річці Валуйці, згодом він стає окольничим. А з 1604 року був посланий разом з князем Трубецьким проти Самозванця, Гришки Отреп’єва, буцімто руського царевича – для захисту Чернігова. Оскільки Чернігів уже був захоплений царевичем Дмитрієм, заперся в Новгород-Сіверську, організував надійну оборону, а отримавши підкріплення, навіть відігнав царевича від міських стін.

Цар Борис Годунов викликав до Москви воєводу Петра Басманова, а для врочистого в’їзду до столиці послав йому власні сани. Цар Борис щедро віддячив воєводі, піднісши йому золоте блюдо з червінцями, чимало срібного посуду, багатий маєток, сан думного боярина і дві тисячі рублів – великі на той час гроші! І назвав його кращим і надійним захисником отєчєства, що відразу ж вивищило Петра Федоровича над усіма боярами, котрі, в свою чергу, заздрили йому немилосердно. Ще б пак! Боярин Петро став єдиним царським радником. Служив вірою і правдою Годунову, а після його смерті перейшов до сина його Федора, який заявив йому: «Служи нам, як служив і отцю моєму».

Петро Басманов клянеться у вірності і приводить своє військо до присяги Федору Борисовичу. Це було 17 квітня. А вже 7 травня цілком несподівано перебігає в табір царевича Дмитрія Івановича, титулованого на Русі як самозванець і єретик. Що стало тому причиною – невідомо. Вочевидь, кмітливий і розумний та далекоглядний Петро Федорович побачив, що перемагає Самозванець, а не цар і, щоб не спізнитися до поділу пирога, перебіг на його бік. Чим і відкрив Дмитрію Івановичу шлях на Москву – цього йому Дмитрій Іванович, ставши царем, не забув. Під час царювання Дмитрія Івановича Петро Басманов відігравав чи не головну роль при його дворі і швидко вивищувався, але... Все зіпсував злополучний ранок 17 травня 1606 року, коли загримів набат у Москві і народ увірвався у Кремль.

Тієї ночі Басманов ночував у палаці царя (чи не до ранку «трапезничали»). Розбуджений вранці шумом-гамом, Басманов, не вагаючись і на мить, вирішив захищати свого пана до останнього. З мечем в руках він з’явився в дверях, загороджуючи вхід у внутрішні покої, де знаходився цар Дмитрій Іванович, встиг розсікти голову одному дворянину, який увірвався з наміром негайно прикінчити Самозванця, накинувся на другого, але...

Але сам упав під ударами ножа дворянина Татіщева...

На цьому рід Басманових урвався – особливо із смертю бездітної вдови і єдиної дочки брата Петра Федоровича у 1642 році.

Дмитрія біля неї не було, хоч він усю ніч був у неї і з нею, – тільки його подушка сиротливо лежала незім’ятою – закохане подружжя спало на одній і добряче її перетовкло.

Хтось із переляканих фрейлін крикнув, що цар Дмитрій, як тільки все зчинилося, схопився і напівроздягнений кудись побіг...

– І... нічого не сказав? – була вражена Марина.

– Що він міг сказати, як його наче вихором видуло із спочивальні вашої величності. Напевне, його величність кинувся готувати оборону. Вся надія тепер на його величність. Зуміє сам спастися – спасе і нас...

Але надії на царя вже не було. Навіть на її співвітчизників. Та й що вони могли вдіяти, як їх самих – кожного в будинку – оточили розлючені московити. Вже пролилася перша кров.

Вже кров лилася по Москві.

Збіговисько вже не лише захопило Кремль, а й увірвалося в царські покої кремлівського палацу...

В царициних покоях металося простоволосе жіноцтво, перелякане і в сльозах, не здатне що-небудь втямити. Та й не могло воно вчинити хоч якийсь опір розлюченим натовпам, які вже багли крові...

Цариця теж металася в самій сорочці, доки хтось із фрейлін не подав їй спідницю і накидку з чужого плеча...

Зрештою пролунала порада:

– Біжімо в підвал – там нас ніхто не знайде!

Це була хоч якась ясність, і жіноцтво з верхнього ярусу палацу кинулося на нижній ярус і ще глибше – у льохи, що були під палацом.

Разом з усіма побігла й цариця. В тій метушні, в тім сум’ятті, де годі було хоч щось збагнути й тверезо оцінити, здавалося, всі забули – навіть вірні їй фрейліни, не кажучи вже про служниць, – про царицю свою.

Цариця була полишена сама на себе, і разом з усіма (вже наближалася тупотнява ніг, галас і мат, крики перших жертв, розпачливі й моторошні) побігла й Марина...

Як вона дісталася підвалу під першим ярусом палацу, де до того, звісно, ні разу не була, – не пам’ятала. Біда, як кажуть, навчить, покаже і розкаже. Здається, її туди принесла хвиля, – ні, вал переляканого жіноцтва, що, перечіпаючись і падаючи, котився вниз... Але вже коли вона опинилася в напівтемному, з низьким склепінням підвалі, де купами збивалися жінки й верещали – там виявилися ще й пацюки, – царицю нарешті хтось із уже отямлених упізнав.

– Ваша величносте, панночко найяснішая, – підбігла якась фрейліна. – Вам тут зле залишатися. Ще й пацюки мерзенні... бррр! – як ніби вони були головною в ту мить проблемою. – Ви чуєте – тупіт ніг наростає... Ось-ось сюди увірвуться кровожерливі варвари... Спасайтеся, поки не пізно.

Як спасатися? Де спасатися? Мить тому вона гадала, що порятунок тут, у льосі, а тепер, виявляється, ще треба кудись за тим рятунком бігти.

Але ніхто не міг порадити бодай кутка надійного. Нічого кращого не придумавши, Марина кинулася з льоху – та й від пацюків у неї по спині мурахи побігли, – назад, на другий ярус палацу. Туди, звідки вона й прибігла, охоплена панікою...

Жіноцтво все ще металося сюди й туди: одні, шукаючи рятунку внизу, в льосі, спускалися туди з другого ярусу, інші, навпаки, шукали порятунку нагорі, тож з плачем піднімалися з льоху, де вони спершу хотіли було сховатися, на верхній ярус.

В покоях ще панували вранішні сутінки. Перед Мариною суцільною вервечкою – одні ж бо піднімалися вгору, інші спускалися вниз – пливли жіночі обличчя – перелякані, з виряченими очима й розкритими від крику ротами, закудлані, майже не зодягнені, і Марина нікого не могла впізнати. Та й було її жіноцтво без звичних білил та рум’ян, без прикрас і навіть без зачісок, і їх годі було розпізнати, хто є хто.

Як і що збагнути – в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...

Але це її й рятувало – поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.

Цариці – яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва – вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, – та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...

Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її – царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:

– Де вона?

– Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?

– Гдє? Ігдє она – царица-самозванка?!.

(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успенському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», – навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)

Збуджена юрба металася у покоях цариці, шукаючи царицю і ніяк не могла її знайти, і від того ще дужче злилася.

– Да гдє же она – дєвка з Польщі?? – Мат-перемат.

Марині здорово пощастило, що московити ще не знали її в лице – а на вигляд у ній нічого царського чи величного: маленька, ладненька, юна ще дівчина – це її й порятує. В перші години бунту, коли годі було сподіватися не лише на милосердя, а й навіть на здоровий глузд. Упізнали б її, дєвку з Польщі, і Марині б настав кінець. Під гарячу руку. Під перше бажання убивати, убивати, убивати! Але ті, хто увірвався в покої, не знали її в лице – слава Богу. Хоча в тій метушні-колотнечі й здибували її раз по раз.

Та й надто збудженим було те юрмисько – як мисливці на ловитві, на гонах, коли женуться за своєю жертвою...

Її навіть штовхнули й обматюкали, аби не плуталася під ногами, й відтиснули зі східців під стіну разом з іншими жінками, котрі або спускалися вниз, або все ще піднімалися нагору.

Один бородатий (борода руська, лапотна) в якійсь сірячині (по-їхньому сермязі) вишкірив на неї рота з жовтими гнилими зубами – на Марину пахнуло смородом, – і крикнув їй:

– Чаво, дєвка, плутаєш под ногами?! Ану брись, стерва господская, нам царица нужна! Пошла вон, царская курва!!.

Потім анонімний автор запише у «Щоденнику Марини Мнішек»:

«Коли вона піднімалася, її зіштовхнули із східців, не знаючи, хто це, адже, думаю, якби її упізнали, то її не залишили б серед живих...»

Воістину!

Це був порятунок, але... Крихкий, нетривкий, ненадійний.

Навіть не тимчасовий, а – миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.

Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.

«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...

Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим – та й кожна тремтіла за своє життя, – але свою царицю не видало.

А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди – нападники і жертви, чулися крики – нападників і жертв – голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», – немає нічого непостійнішого за людську сутність...

І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:

– Да где же она подевалася... ать-переать...

Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.

– Признавайтесь, где она – царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!

Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?

За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...

Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці – розлючені мужички методично обшукували палац – кімнату за кімнатою.

Кинулись до спочивальні – зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:

– ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо – там єнта дєвка із Польщі!

І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмольський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.

Ян Осмольський – а він вартий того, аби був названий по імені, – кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.

– Панове, панове, – він ще називав тих мужичків диких панами, – застерігаю: тільки через мій труп!

– Добром, – вони ще згадали добро! – просимо: відійди геть, пан хороший!

Камердинер повторював, як затятий:

– Тільки через мій труп, панове!!.

– Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..

Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.

– Получай, пан хороший!

Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.

– Ламай, братци, двері!!

– Це, дозвольте вам сказати, хамство! – кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. – Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, – вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, – розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!

Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.

– Не смійте, браві мужички! – і плескала в долоньки. – Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам – фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!

– А це ми зараз і хочемо перевірити.

На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, – в руках він тримав здоровенну дубину.

– Ану відійди, стерво, від дверей!

– Це я – стерво? – вкрай була обурена панна Хмелевська. – Що чують мої вуха? Я – стерво – ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, – ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю – ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!

– Ти що там пасталакаєш, стерво?!

Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.

– Получай, шлюха!

Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.

Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.