Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 45 страниц)

Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою до весілля, от і прийшов під виглядом стрільця. І стрільці це знають, тому так красномовно позиркують на царицю...

– Панночки, – звернулася вона до своїх фрейлін, – а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?

– Запросити, запросити! – зашуміли фрейліни. – Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!

– Ах, ах, – плескала в долоньки панна Хмелевська, – стрільці нам постріляють і розвеселять нас – р-романтично!

– Стріляти ми могем, – сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:

– Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...

– Упізнала, упізнала, Дмитре, – таким же гарячим шепотом відповіла вона.

Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.

Хто його знає – може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:

– Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!

Коли всі гамірним гуртом – фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, – і стрільці царя – зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю – раз-бо на світі живеш!

Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, – так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...

А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.

Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.

Кухмістер не поскупився.

Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.

Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї – хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, – всі наче й забули.

Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли – досі в їхньому пісному – чи то пак зразковому – житті такого не траплялося.

І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)

Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...

Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.

Цариця Марина – це потім казатимуть – була якась... якась не така. В очах її було щось таке... Наче вона сеї ночі спізнала якусь таїну. Яку, між іншим, належить спізнати кожній жінці...

Цар Дмитрій у ті дні постійно підкреслював свою незмінну і вірну любов до Марини. І навіть до її родичів виявляв – теж посилену – шану. Так, другодні після приїзду Марини до Москви він прийняв рідних і приближених пана воєводи. Прийом був присвячений вшануванню Марини, з якою цар, як наречений, все ще тоді не міг бачитися. Одночасно це був і прийом польських послів – себто державний захід.

На прийомі від імені цариці виступив гофмейстер її двору Мартин Стадницький. Шлюбний союз Дмитрія і Марини він назвав єднанням двох народів і підкреслив, що це – запорука боротьби християнських країн проти «бусурманів».

«Захотів Господь вашу царську милість, – звертався до царя, – з’єднати з народом, який мало відрізняється від вашого народу в мові і звичаях, рівний йому за силою, відвагою, хоробрістю в бою, мужністю...» Далі, вихваляючи рід Мнішеків, пан гофмейстер вдався до історичних аналогій, нагадавши про Софію Вітовтівну (1371—1454), жону Василія І. Згадав і Василія IIІ, який був одружений з Оленою Глинською, рід котрої походив з Великого князівства Литовського. Закликав забути минулі розбрати, припинити «свирепое и варварское кровопролитие» і об’єднатися для спільної боротьби з «бусурманами» християн... Дмитрія Івановича він раз по раз підкреслено поштиво величав «вашою царською милістю», і це приємно було слухати цареві.

Насамкінець пан гофмейстер двору Марини Мнішек підкреслив, що він «поляк, людина народу вільного», який «звик говорити вільно»...

Але головним його побажанням Дмитрію Івановичу було побажання «свергнуть полумесяц из полуночных краев» і «озарить полуденные края своею славою», і в «столице предков своих на старости лет увидеть потомство свое»...

Але прийом той ледь було не закінчився дипломатичним скандалом. Посли Речі Посполитої – Міколай Олесницький та Олександр Госевський – вручили Дмитрію Івановичу послання короля Сигізмунда III до московського царя, але чомусь у тому посланні цар Дмитрій Іванович називався не государем Московським, а всього лише «великим князем»...

Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович – цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».

На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.

Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки – свого.

Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) – зам’яти чи, навпаки, – роздмухати?

Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.

Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.

В палатах знову запала гнітюча мовчанка. Тепер уже й московити задумалися: а чи не перегнули вони бува палицю?

Забираючи послання свого короля, посли не втрималися, щоб не нагадати невдячному московському князеві (так вони чомусь вперто йменували московського царя) про зичливе до нього ставлення їхнього короля, як і всього королівства Польського.

Але тут Дмитрій Іванович раптом спалахнув і, не втримавшись, вступив у суперечку з послами, що було нижче його високого рангу. Але царя зачепило за живе те, що посли посміли його назвати невдячним.

І тут посол Міколай Олесницький, знехтувавши дипломатичним протоколом, вступив у перепалку з царем (правда, знову нагадавши, що він поляк – «людина народу вільного», тож звик говорити правду за будь-яких обставин).

І почав докоряти.

Цареві! Що, мовляв, поляки свого часу прийняли його, допомогли йому, зрештою, проливали свою кров під час походу на Москву, а він, Дмитрій Іванович, чим відповів? Замість «вдячності – невдячність, замість дружби – ворожнеча», ще й «дружбою та милостями короля нехтує», що це взагалі, вигукував, «причина для пролиття крові людської!».

Московити зашуміли, ладні хоч цю мить стати на герць з поляками, але Дмитрій Іванович, збагнувши, чим це може скінчитися, швидко розрядив обстановку, звелівши Афанасію Власьєву таки взяти злополучне послання.

Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.

Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».

Поляки насупились, але промовчали.

Московити – гроза грозою, хмара – хмарою – теж зціпили зуби.

Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.

Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.

Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося – те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити – своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...

Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», – так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина – це свідчення одного з її приближених – теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».

Востаннє перед весіллям цар порадував свою наречену щедрим дарунком, приславши їй «сани, у которых крылья и оглобли обиты бархатом, расшиты серебром, у хомута было подвешено сорок соболей». (Себто сорок зв’язок по сорок шкурок у кожній – нечувана щедрість!) До саней запрягли білого коня, у якого «узда серебром переплетена, с шапкой и капором, украшенными жемчугам, а в санях покрывала шерстяное и стеганое, лучшими соболями подшиты».

У тих санях, як свідчитиме капітан Жак Маржерет, Марину увечері 7 (17) травня, «дабы избежать давки», перевезли із монастиря «в крепость», чи «верхние покои дворца», де й були зроблені останні приготування до коронації та весілля.

Власне, до коронації.

Ні, власне, до вінчання.

А втім тоді, 8 (18) травня 1606 року, в Москві у Кремлі одночасно відбулося і вінчання, і коронація. (Хоча спершу, здається, все ж таки відбулася коронація, а весілля трохи згодом.)

Отож, 7 травня молоду з усією осторогою, як коштовний наповнений сосуд, коли боялися його розхлюпати, перевезли з Вознесенського монастиря, де вона все ще перебувала в статусі дівчини-нареченої, до верхніх покоїв Великого кремлівського палацу, де вона вже мала стати малжонкою – молодою жоною молодого царя...

Коронація, як писатимуть у «Щоденнику Марини Мнішек»[5]5
  У 1834 році в Санкт-Петербурзі вийшли «Сказания современников о Дмитрии Самозванце», четверту частину якого складав буцімто щоденник Марини Мнішек та польських послів. Авторитет цього петербурзького видання, що його випустила у світ друкарня Імператорської Російської академії, був високий і він ніби «застовбував» за тим «Щоденником» авторство Марини Мнішек, тоді ж як насправді Марина Мнішек (щоденників вона взагалі не вела – ніколи) до нього не мала аніякого відношення. Як гадають деякі історики, автором так званого «Щоденника Марини Мнішек» міг бути шляхтич Авраам Рожнятовський, який вів історію Марини Мнішек починаючи з осені 1604 року.


[Закрыть], відбулася 8 травня 1606 року, під час якої виникло багато непорозумінь і чи не прямих конфліктів.

А все від того, що подібного випадку до того не було в російській історії (заручини без царя в чужій державі, а весілля у його). Тож ті урочистості по-різному намагалися оцінити обидві сторони, причому кожна тягнула ковдру на себе. Правда, в адміністрації царя заздалегідь заготовили «Чин» шлюбного обряду, що повторював своїми положеннями порядок, який був прийнятий у московських великих князів та царів при їхніх одруженнях.

Але тут все ускладнило те, що жоною царя повинна була стати іноземка. Та ще й не хрещена в православну віру, що в московитів і взагалі було нонсенсом. Те, що вони зазвичай класифікували, як «из ряда вон выходящим». Правда, ніби відчуваючи всі труднощі, Дмитрій Іванович просив нунція Рангоні і свого тестя Юрія Мнішека виклопотати дозвіл папської курії на те, щоб Марина Мнішек все ж таки причастилася у православного патріарха. (Згоди самої Марини на те ніхто не питав, вважаючи, що буде так, як ухвалить папська курія та батько нареченої.)

Рим відповів – як відрізав! – затятою відмовою.

Заборонив категорично і, як кажуть, без права оскарження.

Така затята впертість папського престолу дуже дорого обійдеться молодому подружжю, яке таким – не в останню чергу і за відмови папського престолу на причастя – побуде лише якихось дев’ять днів. І стане однією з причин їхньої трагедії – принаймні, вона підігріє настрої московитів перед бунтом 17 травня 1606 року, що й поставить у долі молодих останню крапку.

Католики (в основному, поляки) вважали, що нічого незвичайного – «из ряда вон выходящего» – у цій історії, як твердили московити, немає. Навпаки, випадок, коли цариця католичка, а цар православний, посприяє об’єднанню двох вір. А отже, й двох народів. (Не без підпільної, напевне, думки, що верх у майбутньому об’єднанні звичайно ж візьмуть вірні Папи Римського. І це відчували московити – відчували не без підстав, – тож цього вони зело остерігалися.)

А вийшла мішанина вір, обрядів тощо. І вона, як уже мовилося, стала однією з причин травневої пожежі у Москві в році 1606-му. І ніякого об’єднання, ніякого союзу двох християнських держав коронація підданої польського короля Марини Мнішек на російський престол не принесла. Та й смисл весілля Дмитрія Івановича з Мариною Мнішек по-різному був сприйнятий як московитами, так і почтом Марини, що ще дужче розбурхало конфлікт, який їм так і не вдасться загасити.

Як були певні поляки, Марина Мнішек їхала до Москви після краківських заручин вже як цариця, і треба було лише коронацією в Москві підтвердити цей постулат.

І раптом виявилося, що верхівка Кремля так не вважає. Для православних московитів Марина Мнішек на час приїзду до Москви ніякою московською царицею не була. Ще не була. А була тим, ким вона й була: польською шляхтянкою, дочкою сандомирського воєводи та претенденткою – у зв’язку із заміжжям з царем Дмитрієм Івановичем – на російський престол. А щоб стати російською царицею – верхівка Кремля мовби ж і не була проти, аби полячка нею стала, – претендентці ще треба було змінити віру – католицьку на православну. Що у зв’язку з категоричною забороною папського престолу було абсолютно неможливим. Як і поміняти ім’я (у зв’язку із зміною віри). А вже потім, мовляв, можна буде ставити питання про коронацію і оголошення її московською царицею. Правда, щодо виходу заміж за руського царя, то тут все було в ажурі. Московити не були проти. Цього й сама Марина багнула. А ось змінити ім’я (тут би вона ще подумала) і віру?.. Ні, віру міняти вона навідріз відмовилась – цим теж пришвидшила свій кінець. Та й римський престол їй це заборонив чинити, а порушити його заборону вона б ніколи не зважилася.

Але врешті-решт якось все мовби утряслося (конфлікт був просто загнаний у глибину з поверхні), і зовні обряд відбувся мовби ж благополучно – на високому державному рівні із вседержавною пишністю й відповідною урочистістю, коли навіть простолюдини – а їх добре перед тим пригостили за рахунок царської скарбниці, – вигукували, підкидаючи вгору шапки (протилежна стать підкидала вгору чепчики):

– Уря, уря!!! Цар-батюшка наш жениться!.. Слава, слава цариці, матушці нашій!..

І це було оголошено актом схвалення царського шлюбу, що його здійснив простий московський народ. (Бояри та дворяни були наперед згодні з царським шлюбом з полячкою.)

Іван I (Іван Данилович Калита) – великий князь московський з 1325 року, великий князь володимирський (1328—1340 pp.), онук Олександра Невського, своє прізвисько Калита (грошовий мішок) отримав за багатство і заощадливість. Одним з перших він почав об’єднувати північно-східні руські землі навколо Москви. Вів обережну політику щодо Золотої Орди, навіть домагався – диво з див! – припинення татарських наскоків на підвладну йому землю. Хитрий руський мужичок у княжому званні, він почав неспішно (поспішиш – людей насмішиш, віковічна істина!), тихо і непомітно увійшовши в довір’я до татар, перетворювати своє на той час маленьке і нічим не примітне князівство на центр майбутньої Русі. Для цього перш за все треба було перетворити Москву на ідеологічний осередок, а глава Руської церкви митрополит Петро знаходився у Володимирі. Калита переманив його до себе. Митрополит Петро (до речі, з України) і напророчив йому: якщо він, московський князь, збудує храм во славу Богородиці і упокоїть його в ньому, то Москва стане центром руських земель.

Калита це, як кажуть, прийняв до відома і того ж року (1326) на найвищому місці московського пагорба заклав храм в ім’я Успіння Богородиці. У ньому й було поховано митрополита Петра, і звідтоді він шанується московитами як «святитель» Москви. А сам Успенський собор в Кремлі став одним з найдавніших храмів на Соборній площі Кремля.

Вже в часи Івана III (1462—1505) Успенський собор, як казали, «обветшал» і потребував негайної перебудови. Іван III запросив псковських майстрів спорудити новий собор. Вони щось там спорудили, але... 20 травня 1474 року недобудований собор обвалився. Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Арістотеля Фіораванті. Зразком для храму став Собор Успіння Божої Матері у Володимирі.

Майстер (католик, до речі) у 1473 році спорудив православний храм – тоді ж його і було освячено. І тоді ж літописець записав, що «та церковь чудна велми величеством и высотою, и светлостью, и звонностью, и пространством».

Вважалося, що це був не просто храм, де здійснювалися моління Богу та обряди; храм був як ніби пристанищем самого Бога. Він втілював ідею земного неба, у якому перебуває Господь.

Один з найнятих живописців тих часів Діонісій зі своїми помічниками розписав композиції «Різдво Івана Предтечі», «Похвала Богоматері», «Поклоніння волхвів», «Апостол Петро зцілює недужих», «Сім отроків ефеських, які сплять» тощо. Пізніше собор було розписано заново, живописці створили іконостас. Але головною святинею стала ікона «Володимирська Богоматір», що її Іван III переніс із Володимира до Москви (а взагалі, вона була взята, по суті викрадена, з Києва), яка й стала заступницею Московської Русі. (Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року зберігається в Третьяковській галереї.) Звідтоді й протягом століть Успенський собор Кремля став місцем найважливіших державних церемоній, а також місцем поховань глав Руської церкви (митрополитів, потім патріархів). У ньому вінчали на царство московських царів, там же відбувалися їхні шлюби, в Успенському соборі Кремля вінчали на царство й Марину Мнішек – як ще раніше царевича Дмитрія Івановича.

Церемонія коронації Марини Мнішек почалася з урочистого – чи не зі священним трепетом – виносу царської корони.

Під малиновий передзвін кремлівських дзвонів корону окропили святою водою і під молебень – із все тим же сакральним трепетом – понесли до Успенського собору.

Над Кремлем, і здавалося, що й над усією Москвою плив все той же малиновий передзвін, коли кожний дзвін звучав як окремий акорд і в той же час у гармонії з іншими. Це й називалося малиновим передзвоном, і ягода малина, як то можна було подумати, тут була ні при чім. Означення «малиновий передзвін» походило від назви бельгійського міста Малин, у якому вперше почали виготовлювати такі мелодійні дзвони.

Біля входу до собору коронаційні регалії зустрів патріарх з єпископами і супроводжував їх до храму. Коли вони зникли в соборі, була витримана пауза, і тільки тоді до найславетнішої і найзначнішої святої обителі Русі вирушила процесія. Складалася вона з півтори сотень дворян «в парчовой одежде». За ними велично простували чотири дворянина з бердишами і п’ятий – мечник князь Михайло Скопін-Шуйський, майбутній герой у боротьбі з другим Лжедмитрієм.

А вже потім виступав (у літописі буде зазначено «шествовал») цар Дмитрій Іванович, рвійний, підтягнений – молодець молодцем. Він не йшов, а наче з радощів чи збудження пританцьовував. А був він у короні.

По праву руку його супроводжував посол Речі Посполитої – і в той же час представник цариці – Міколай Олесницький (так наполягли поляки), а по ліву руч – глава Боярської думи князь Федір Мстиславський – так наполягли московити.

А вже потім ішла вона, Марина Мнішек, цариця московська, «одетая по-московски, – згадуватимуть потім поляки з несхваленням, – в богатую одежду, украшенную жемчугами и драгоценными камнями по вишневому бархату».

Цариця не йшла, а пливла і здавалась повітряною, безперечно, ще молодшою, хоч і була молодою, таким гарним схвильованим і наче трохи зляканим дівчам, яке все ще до кінця не може збагнути, що ж нині діється, який спектакль, що в ньому вона має грати одну з головних ролей...

Її вели – під руки, так треба було за ритуалом, – з правого боку батько, воєвода Мнішек, відповідно вбраний у багату і пишу одіж (він грав роль не лише батька цариці, а й головного представника її народу і віри – поляків), а під ліву руч – княгиня Параскева Мстиславська як представниця – так наполягли московити – православного люду Москви. А за нею сунули знатні гості з Речі Посполитої і такі ж знатні боярині і дворянки Московського царства.

До собору і далі по його східцях була «розіслана дорога – оксамит на червоному сукні, – яким всі й простували» – велично, гордо і пишно.

Гості старалися не принизити авторитету свого князівства, господарі – свого царства. А всіх разом супроводжували з боків вісім німецьких алебардників, які врочисто несли сокири у вигляді півмісяця, насаджені на довгі держаки із списами на кінці, а трохи позаду йшла царська охорона, яка чомусь теж складалася з іноземців – «рыцери и драбонты».

Процесія неспішно, але й не повільно, а розмірено й урочисто пройшла розісланою «дорогою» (червоне сукно аж полум’яніло під сонцем) і поволі зникла в соборі.

А над Кремлем все плив і плив малиновий передзвін із численних храмів, соборів та церков, простолюдини того дня гуляли за державний рахунок, підкидали вгору шапки й кричали:

– Цар-батюшка женится – уря, уря!!!

– Віват, віват!.. – кричали поляки. – Hex жиє наша славна Марина, цариця руська!!.

І горді були, що саме вони подарували Московії царицю і за це їм «москва» має бути безмежно вдячна.

– Нєх жиє!!. Нєх жиє!!!

– Пущай жівьот, – вигукувала «москва» і милостиво додавала: – А там... посмотрим... Уря, уря!!!

Поляки тоді не знали, що вигук «ура» (крім виявлення загального схвалення) означає ще й бойовий заклик до атаки...

Варто зазначити ще й ось що. Вінчання призначили на четвер 8 травня. І це було порушенням руського звичаю (правда звичай цей не був узаконений церквою): не влаштовувати шлюби перед п’ятницею, що вважалася пісним днем. (П’ятниця на Русі вважалася постницею.) Але Дмитрій Іванович сприйняв це як дріб’язок і не звернув на нього уваги – що йому теж буде поставлено на карб.

(Існує розповідь очевидця тих подій німецького найманця Буссова: «На весіллі й коронації відбулася чимала спірка між царем і московськими вельможами з-за одягу. Цар і польські вельможі хотіли, аби наречена, коли її поведуть у церкву, була в польському вбранні, до якого вона звикла з юності, тоді як у чужому (себто руському) вона не вміла триматися. Московити вимагали, щоб під час вінчання, згідно зі звичаями їхньої країни, вона була зодягнута так же, як і цар. Після довгої суперечки цар сказав: «Добре, я не стану відміняти звичай моєї країни, уступлю моїм боярам... Адже річ йде про один лише день».

«І попросив свою наречену, аби вона зодягла руське вбрання, – згадує далі Буссов, – на що та, врешті-решт, погодилась. Тоді на наречену зодягли дороге царське вбрання, у якому її і відвели у церкву та обвінчали з Дмитрієм. Але наступного дня, 9 травня, Дмитрій велів принести своїй цариці нові польські плаття з проханням, щоб вона зодягла і носила їх з поваги до нього, оскільки вчора був день руських вельмож і він хотів догодити своїй країні, a сьогоднішній і всі наступні дні тепер будуть належати йому. Він буде царствувати і вчинятиме так, як йому буде вгодно, а не так, як хочуть московити. З того дня цариця зодягалася по-польському...»)

Але повернемося до вінчання. Цар і цариця сиділи в соборі на золотому і срібному тронах – правда, в руському вбранні. Оксамитове, з довгими рукавами плаття цариці було так щедро всипано коштовним камінням, що навіть непросто було визначити його колір...

А тим часом в Успенському соборі знову ледь було не спалахнув скандал між католиками і православними.

Річ у тім, що руські боялися, аби католики (питання віри тоді стояло надто гостро) не осквернили своєю присутністю православний храм. Підозріння в першу чергу впало на посла Речі Посполитої Міколая Олесницького, який був у шапці – в храмі! – дещо незвичній для руських і яку вони назвали «мегеркою с перьями». Правда, спершу руські звернули увагу не так на форму головного убору польського посла, як на те, що він, зайшовши до храму, не зняв того головного убору. Руські, навіть до хати заходячи, першим ділом поштиво знімали головні убори, а тут у храмі, в Божій обителі, посол не зняв своєї «мегерки с перьями». Це вкрай обурило набожних московитів – поляк-католик не шанує їхньої віри, явно демонстративно стовбичить у святому Божому домі в клятій «мегерці з пір’ям».

Оскільки в храмі вже шушукалися, осудливо позираючи на нечемного гостя, якому все ж таки забракло культури поведінки, думний боярин Афанасій Власьєв дещо делікатно – не зважившись про те говорити прямо, – попрохав посла дати йому його шапку. Буцімто щоб... потримати її.

Пан посол, в першу мить нічого не збагнувши, зняв свою мегерку і дав потримати дяку. Але той відразу ж передав її слузі, і мегерку швидко було винесено з храму.

Урок всім був зрозумілий, але тільки не панові послу. Він, і за цим разом нічого не збагнувши, обурився: як? «Москва» забрала його шапку і кудись винесла з церкви??. Та це ж... це ж грабіж серед білого дня!!!

– Пан дяк має негайно повернути мені шапку!!!

Але натомість пан дяк, замість того аби прямо сказати, що в храмі треба знімати головний убір, почав ніяково жартувати, що шапка пана посла, мовляв, «буде», «вже скоро буде». Та й у церкві тепер, мовляв, не студено, щоби стояти в шапці.

Пан посол, розійшовшись не на жарт, почав підвищувати голос, вимагаючи, аби йому негайно повернули шапку. Пригрозив ледь чи не дипломатичним демаршем!

– Мегерку!!. – вже кричав, порушивши урочистість того, що відбувалося в Успенському соборі.

Але думний дяк шкірив зуби і чомусь хитро підморгував.

– Шапку? – розігрував із себе невинного. – Яку... ша-шапку?..

– Мою, пся крев!!!

– Ах, мегерку з пір’ям, шапчину пана посла? – все ще клеїв дурня думний дяк. – А навіщо панові послові в церкві шапка? Сонце в тім’я йому тут не пече, та й хіба не бачить пан посол, що в Божому домі ніхто не має на голові шапки? Це ж Божа обитель. Та й царя треба поважати, царицю, які саме вінчаються.

Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...

Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно посміювалася, кажучи:

– Надули ми литву, надули!!.

З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина – член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).

Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком – ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим – на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув – повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» – так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.

Бурмотіння без кінця і краю...

Що, мовляв, зі співу священика по книгах нічого не можна було второпати, крім хіба що одного – «Господи, помилуй», що його вони, священики – пан Станіслав не полінився навіть порахувати – повторювали «більше ста разів». (Нині такий чин молитви зберігся в руській старообрядницькій церкві.)

Сама ж винуватиця тих подій була так схвильована і так вся переповнилася очікуванням чогось незвичайного, що ось-ось мало статися, що навіть не відчувала того «бурмотіння», терпляче чекаючи головного – покладання корони на її голову, тож молитовна частина для неї пролетіла швидко.

І ось вони – священики зі своїм «бурмотінням» та безконечними повторюваннями «Господи, помилуй» – нарешті вмовкли.

Пан Станіслав теж нарешті зміг перевести дух – ху-ух! Слава Богу, перша частина скінчилася.

І тоді почався власне обряд коронації.

Двоє найстарших владик – імпозантні, пишно-білобороді, в осяйному вбранні – взяли корону, що стояла перед вівтарем на позолоченій тарелі і з якої весь обряд Марина не спускала погляду, відчуваючи, як блискуча осяйна корона притягує її до себе і заворожує, – потім узяли барми, що лежали на другій тарелі, і понесли їх – корону і барми – на витягнутих руках до патріарха. Несли неспішно, урочисто, а Марині хотілося вигукнути: та швидше, швидше! Скільки мені чекати? Не вимотуйте з мене душу!..