Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 45 страниц)

На тому острові їх і оточили – як звіра у його лігві – царські стрільці. І як вони їх винюхали, як надибали сліди? Не інакше, як їм ногайські знавці «сакми» (слідів) допомогли, купуючи цим собі царську прихильність...

Як уже вище було сказано, це сталося 24 травня. Острів Ведмежий, невеликий за розмірами, на якому особливо й не було де сховатися – та ще й цілому загону з кіньми, був узятий в кільце. Стрілецьким головам Гордію Пальчикову і Савостяну Онучинку, які очолювали зведений загін стрільців, доповіли, що, мовляв, миша не вислизне непоміченою з острова, що стрільці готові до штурму.

Ще було сказано, що втікачі встигли окопатися і зайняти кругову оборону в наспіх виритих ямках та інших укриттях. Із вогнепальної зброї у них рушниці й пищалі, але набоїв мають обмаль. Щодо обозу, то його у «воров» немає, коні знаходяться у видолинку під вербами. Там перебувають жінки з почту Марини Мнішек і сама вона зі своїм вибледком. Для них нап’яли намети, біля яких виставлено козацьку охорону...

Коли стрільці розпорошеними шеренгами зробили було спробу захопити табір втікачів, їх зустрів шквальний і прицільний вогонь.

Стрільці відступили до краю води, серед них виявилися вбиті й поранені – козаки Заруцького були досить вправними стрільцями. Стало ясно, що з наскоку і в лоб їх не взяти. Принаймні, доти, поки є в них набої для рушниць та «наряди» для пищалей...

– Гм... – сказав один стрілецький голова.

– Гм... – додав другий.

– Постарайтеся, – напучували їх голови, – побільше погуторити з козаками. Вони хоч і козаки, а теж жити хочуть. Гуторьте з козаками, а не з вором Заруцьким. Скажіть їм нашу волю: якщо вони не здадуться і не видадуть нам вора з Маринкою та її ворьонком, то ім’ям государя будуть знищені і лежатимуть на тім острові доти, поки птаство не порозкльовує їхні тіла. Нас багато, а їх в отамана мало.

– Передайте, – велів другий стрілецький голова, – якщо козаки покинуть вора, ми пропустимо їх і вони зможуть піти куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.

Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.

Їм дали день і ніч.

Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися – навіть за шаблі хапалися.

Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..

Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...

(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)

5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».

«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».

Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.

Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі – передня частина церкви за папертю, – сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.

В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.

Полоняників везли закованими в залізо.

Охороні – стрілецьким головам – був даний суворий наказ: на випадок якого-небудь нападу чи спроби звільнити затриманих Соловйову і Голчину слід негайно «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

(Повністю наказ Москви був трохи ширший:

«Михаилу и Баиму везти Марину с сыном ея выбледком[7]7
  А втім, це, як кажуть, діла да-авно минулих днів! Ось сумна достовірність часів Другої світової. Жінок, які, перебуваючи на окупованій території СРСР у 1941—1943 роках і частково й наступного року, і які народили дітей, після звільнення Радянською Армією всіх гамузом називали «німецькими суками» (варіант: «вівчарками») та «блядями». А їхніх народжених на окупованій території дітей відповідно – «выбледками». Таких відразу ж після звільнення відправляли на північ в концентраційні табори – разом з «выбледками». Тільки за те, що вони, покинуті своїми, які втікали аж до Волги, були поґвалтовані окупантами, – про що й розповідає... хоча б фільм «Одна війна».


[Закрыть] и Ивашка Заруцково с великим бережением, скованных и станом ставиться осторожливо, чтобы на них воровские люди безвестно не пришли. А будет на них прийдут откуда воровские люди, а им будет они в силу, и Михаилу и Баиму – Маринку с «воренком» и Ивашку побито до смерти, чтоб их воры живых не отбили».)

Так-таки у наказі (офіційному, якщо хочете, державному) і вжито: «Маринку с выбледком...»

Москва не погребувала навіть нецензурщиною (в офіційному документі): «выбледок». Але... Тут теж можна меланхолійно зауважити: такі тоді були норови, таке розуміння нецензурщини (а втім, самого поняття «нецензурні вислови» тоді, вочевидь, не було), і таке – теж розуміння – порядності – одне з пізніших складових дворянських верств у смислі благородності. І звичайно ж такий тоді був рівень культури, коли й самого розуміння порядність—непорядність ще не існувало. Як і толерантності та гідності. А якщо й було, то вельми своєрідне.

Так-таки і названо було дитину матері: «выбледком». А вся провина Марини перед Москвою була провиною політичною. Простіше кажучи, боротьба за владу, у якій і вона брала участь. Вона, юна дівчина, полячка за національністю, графиня із Самбора, яка вийшла заміж за російського царевича, який запевняв, що він – син царя Івана Грозного, і про це їй тоді всі вуха прогуділи. Так це було чи не так, син він істинний царя чи самозванець – звідки їй було знати, як цього й досі ніхто не знає. Та й про Дмитрія різне говорили. В тім числі й те, що він таки справжній син царя.

Його з бурхливою радістю зустріла й прийняла Москва, коронувала законно на царство своє – яких ще треба було доказів для Марини в істинності походження Дмитрія?!. Вона за нього вийшла заміж – як і всі дівчата й жінки роду людського обзаводяться парами. Переїхала на батьківщину свого чоловіка, де її архіурочисто зустріли московити і влада. Через кілька днів її офіційно коронували на царицю московську, присягнули їй, – то в чому ж її провина? Чого це вона раптом стала головною призвідницею Смути?

Потім, правда, її чоловіка-царя уб’ють (хоч мертвого його вона так і не бачила), а ще потім почалося... Лжедмитрій II, отаман Заруцький, Смута і все інше, з нею пов’язане.

Із Смутою, а не з Мариною.

А що вона знову вийшла заміж, то й тут гріха немає – всі вдови намагаються – якщо поталанить і знайдеться підходяща пара, – знову вийти заміж. А хто був її другий чоловік – перший Дмитрій, який уцілів, чи Дмитрій № 2 – то вже не суть важливо, адже попри все офіційно вона як була, так і залишилася російською царицею. Ба, ба їй вдруге московити присяглися на вірність, і вдруге її було короновано...

І ось, коли вона стала матір’ю, її безневинне дитя спершу назвали «ворьонком», а потім – так же офіційно, на найвищому рівні – «выбледком», – навіть до такого рівня опустилася державна влада!

«Выбледок» – син, даруйте, бляді...

Прошу пардону...

Вас цікавить, а хто ж така блядь? Ви, звичайно ж, знаєте, кого з жінок (та й не тільки з жінок) називають цим малосимпатичним слівцем. Хто вона ця... гм-гм... персона. Хоча б тому, що по всій Росії (і Україні теж) продавався не так давно – а нині ще й досі де-де продається – солідний том специфічного словника з вельми несолідною назвою – «Русский мат», у якому наведено увесь руський мат, розставлено, як кажуть, всі точки над «і».

Зверніться до Всесвітньої Павутини, зокрема до російського Інтернету, і там на файлі «Русский мат» прочитаєте, що «мат (матерщина, матерный язык) – разновидность ненормативной – всього лише – лексики в русском и других славянских языках. Согласно общепринятой морали (ба, ба мораль згадали, вже легше!), публичное употребление мата может расцениваться как хулиганство («употребление» в словнику «Русский мат» і в Інтернеті, очевидно, не розглядається як хуліганство?). Однако в настоящее время употребление мата не редкость во всех слоях и половозрастных группах общества. В современной литературе он также широко распространен. Известны и более ранние случаи употребления (в виде «ребусов» с многоточием) мата в литературе, в частности в произведениях классических авторов: Пушкин, Маяковский и др. Замысловатая и забористая матерная ругань называется трехэтажным матом, или, например, частная разновидность: большой и малый шлюпочный загиб».

Так ось серед багатющих – воістину архібагатющих! – запасів руського мату є й слівце «блядь».

Ще цитата з Інтернет-видання:

«БЛЯДЬ – женщина легкого поведения (шлюха), в более узком значении – проститутка (ср. церк.-слав. «блудница»). Слово было запрещено к печати императрицей Анной Иоанновной, до этого же считалось нормативным. Переносный смысл: нехороший человек. Бля – редуцированная форма «блядь», употребляемая в основном в качестве междометия, в качестве элемента сложных нецензурных конструкций (обычно для «усиления» предшествующего нецензурного слова или выражения.)

«Блядь» – «блудница», от славянского «блудь» – заблуждение, ошибка, грех. Ср. др. – «блячти» – «заблуждаться, ошибаться».

Блин – распространенный эвфемизм слова «блядь» (в значении междометия). (Залишається додати, що вигук «бля», «бляха» – напр. бляха-муха – теж, очевидно, звідти.)

«Выбледок» (перекладу на українську мову не підберу) означає син отієї самої, про яку ми, посилючись на «Русский мат» і на відповідний файл Інтернет-видання, і ведемо мову... Так, так, син бляді. Жінки легкої поведінки (шлюхи, проститутки і взагалі нехорошої), якою цариця Марина (на відміну, наприклад, від іншої російської імператриці, Катерини II) ніколи не була і не могла бути.

Але державна Москва назвала її бляддю, а сина її «выбледком», і так це й пішло ось уже яке століття гуляти в літературі, науці (науці!), а це ось і в Інтернеті вигулькнуло.

«А Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

Це на випадок, якщо вони дорогою від Ведмежого острова на річці Яїк і до Астрахані, потім від Астрахані і далі, далі аж до Москви, та зроблять спробу втекти...

Чи хто їх спробує звільнити – блядь з її виблядком.

Тоді їх і належало «побити до смерти».

За всю довгу дорогу вони не зроблять спроби втекти (та і як утечеш, як їх везли, оточивши щільним строєм стрільців!), і ніхто не зробить спроби їх звільнити.... Ще б пак, як Заруцького – його віз голова Баїм Голчин, – «берегли» 130 стрільців і 100 «астраханських охотників», а Марину з сином віз голова Михайло Соловйов, і її «берегли» до самої Москви 500 стрільців – про втечу при такій охороні нічого було й думати!

І кінчилось все тим, що «Ивашка Заруцково и Маринку с выбледком для обличения их воровства привезли к Москве, и в живота их волен Бог, да государь. Живот ли им велить дати (себто помилує на життя), или по их злым делам, велит казнити».

І вся Москва збіглася дивитися, як везли руську царицю (як точніше, першу руську імператрицю), у якої дитинча було «выбледком». Потім багато виявиться таких, котрі, осіняючи себе хрестами, клястимуться-божитимуться і заприсягатимуться ім’ям Господа, що бачили на голівці того «Маринкиного выбледка» маленькі ріжки... Ще інші додаватимуть – теж присягаючись і осіняючи себе хресними знаменнями, – що бачили у «выбледка» ще й маленький хвостик...

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а – літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок – є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, – од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а – нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», – забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй – ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, – як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» – вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»

Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.

На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.

Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.

І для Ісуса життя почалося вічне...

Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.

І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.

Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести – як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало – дякуймо за це долі...»

Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Московського царства – перший – весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...

Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню – похитувалась у такт руху і наспівувала, – пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії:

 
Туман яром, туман долиною,
За туманом нічого не видно.
Тільки видно дуба зеленого...
 

Пісня, що її співала їхня цариця, закута в залізо, у латану серм’ягу вбрана, на селянському возі сидячи, була не знана московитам (та й мови, якою її було співано, вони не розуміли), але чомусь вона таки взяла їх за душу, щемка і дещо аж тужлива.

 
Під тим дубом криниця стояла,
В тій криниці дівча воду брало.
Опустило золоте відерце,
Засмутило козакові серце.
«Ой хто ж теє відерце дістане,
Той зо мною на рушничок стане».
 

І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:

 
Обізвався козак молоденький:
«А я твоє відерце дістану
І з тобою на рушничок стану».
 

Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш – на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...

Сльозинки витираючи – і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? – головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:

 
«А я твоє відерце дістану,
І з тобою на рушничок стану»...
 

Міркуючи над дивною, майже неймовірно-фантастичною і в той же час реально-історичною долею Марини, менше щасливою і більше трагічною, з високими злетами і тяжким падінням у прірву, з якої вже не було їй вороття, я почувався точнісінько, як Поет, коли Він в одному зі своїх творів гірко вигукнув:

 
Неначе цвяшок в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу.
Давно б списать несамовиту
Так що ж? Сказали б, що брешу,
Що на панів, бачиш, сердитий
Та все такеє і пишу...
 

Хоч на панів я ніколи не був сердитим (у них, як кажуть, своє життя, у мене своє), але Марину довго носив – неначе цвяшок, в серце вбитий. І чого б це? Та й хто вона мені? Графиня юна, віддалена від мене чи не на 400 років, а бач...

Але, як читач уже переконався, таки «списав несамовиту». Воістину – несамовиту, тож і вживаю ці слова не для літературної красивості.

Залишилося найтяжче – фінал.

І я мушу і його списати, бо все ще – все ще – «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу...»

Тож мушу, мушу і фінал списати.

Ось тільки – як?

Щоб не сказали, «що брешу», що «на панів, бачиш, сердитий / Та все такеє і пишу...».

Про подальшу долю (якої в них уже залишилося всього нічого) Івана Заруцького, Марини Мнішек та її сина Івана збереглися лише сухі офіційні дані. Щоправда, достовірні.

Ось вони:

«На Москве же тового Заруцково посадили на кол, а Воренка... повесиша, а Марина умре на Москве».

Та ще «Карамазінський хронограф» уточнить, що місце страти було «за Москвою рікою».

Ніякого суду над ними не було.

Просто новий цар отрок Михайло (чи бояри від його імені – певніше друге) велів (веліли) «вора Ивашка Заруцкого посадити на кол... Воренка – повесиша, а Маринку умертвити...».

І так усе було і вчинено.

Івана Микитовича Заруцького привезли до Земського приказу, де відразу ж і почався допит.

– Вор Івашко Заруцково, визнаєш себе винним перед престолом, государем і царством Московським?

– Але я сам би хотів почути, в чому полягає моя вина – перед престолом, государем і царством Московським?

Боярин із Земського приказу, який у підвалі того приказу вів допит, ошкірився.

– Якщо тобі, воре і самозваний боярине самозванця Лжедмитрія, відшибло баки, охоче нагадаємо. Ти винний у тому, що вчиняв смуту в государстві, яко вор, ізмєннік і разбойнік! Підбивав до непокори государю і чернь, і служилих людей. Проливав кров християнську. Присягнув спершу Лжедмитрію Хторому, а потім Маринці, воровке і бляді, а потім і царевичу, виблядку Івану, розсилав смутні грамоти, підбурюючи до непокори чернь, посадських і служилих людішек. Вів війну з московитами і силою примучував їх до присяги царевичу Івану. Підсилав убивць, аби іспортіть князя Пожарського. Вижог і висік багато городов на Русі. Ти есть главний враг государства. Хотів посадить на трон Маринкиного выблядка і много чинив іних злих і богомерзких ділов. Для обліченія тебе у воровстві і привезено до Москви. Визнавай себе винуватим – за це обіцяю тобі легку смерть-то. Не покаєшся, смерть тебя жде тіжолая-тіжолая!..

– У вас своя правда, у мене – своя. Я не вор і не ізменнік. А Марина Юріївна не воровка і не блядь, а законно вінчана і коронована цариця московська. А син її, царевич Іван Дмитрієвич – законний претендент на престол Московського царства. Я й хотів його посадити на трон – законне його місце.

Боярин подав знак катам.

– Починайте! Як надобно чинити з вором і ізменніком, так і чиніть – Бог у поміч!

Далі допит тривав із так званим «пристрастием». Себто з тортурами. А полягав він у тому, що отамана спершу били батогом (кнутом) – товста ремінна смуга в палець завтовшки і близько п’яти ліктів завдовжки.

Отаману міцно зв’язали сирицею руки і підняли вгору, а вже потім зв’язали реміняччям ноги; один кат сів на ремінь і заходився витягувати тіло так, що руки вийшли із суглобів і стали врівень з головою, а другий кат бив по спині батогом. Бив затято, з хеканням і придиханням, бив на совість, як наче б виконував якусь дуже важливу роботу. А був він здоровий, сильний, тож і удари його відзначалися швидко. Тіло катованого почало надуватися, шкіра лопатись – відкривалися виразки як від ножа – кати знали своє ремесло і били (один одного змінюючи, бо швидко видихалися) на совість.

Так отаману було нанесено близько ста ударів, а потім кати так потомилися, що змушені були якийсь час відпочивати та віддихуватися. Дивувалися: чи вони поглухли, що вже нічого не чують, чи катований і справді жодного разу не застогнав...

Передихнувши, знову бралися за своє: перев’язали жертві руки й ноги, проділи через них колоду і поклали катованого на жевріюче вугілля.

У Заруцького – ані пари з уст.

– Сільон, сільон, єдрьонная мать! – наче аж з повагою вигукували кати.

І знову дивувалися: чи вони таки справді поглухли, чи їх – стогонів – і справді немає?

Стогонів не було чути.

– Сільон, сільойн, єдрьонная мать!!!

Міцний отаман, але й вони не ликом шиті. Не таких до нелюдського крику доводили, закричить та вовком завиє і цей Івашка...

Зі злості і від безсилля били катованого ногами і палицями, кололи його ножами, кліщами виривали шматки шкіри і м’яса – мовчить отаман, як у рот води набрав!

Та чи він залізний, дивувались кати і доходили до висновку, що він – заговорений. Чаклун він, характерник, тому й болю не відчуває.

Але є в них у запасі ще один засіб – не втерпить отаман, так завиє, що й волосся на голові сторч стане.

А втім, з волосся й почали.

Виголили його на маківці голови, а тоді заходилися лити на виголене місце воду – по крапелиночці: кап-кап-кап...

І знову – кап, кап, кап...

Рівномірно і методично.

Спершу ніби нічого не відбувається, подумаєш, вода на голову, на тім’я капає-крапає, але швидко...

Швидко це безневинне, як на перший погляд, капання на тім’я холодної води – рівномірне й методичне – виявиться такою мукою, що її ніхто не може витримати, найстійкіші впадають у відчай і втрачають присутність духу...

Заруцький і цю «процедуру» витримав.

Без жодного звуку-стогону – наче закам’янів.

– Нелюдь!!! Нелюдь!!! – кричали кати, самі нелюди і самі лякалися.

Зійшлися на тому, що перед ними або ж вовкулак, перевертень в образі та подобі людській, або й, прости Господи, нежить, нечиста сила, погань, що її споконвіку і звали на Московській Русі нежитем. Істота така без плоті й душі – все, що не живе людиною. Це й не мертвяк, але й не привид, а істота особлива – дух, кікімора, лєшій... Нежить, одне слово. Яка і не живе, і не помирає, вона просто є. Існує.

А ще нежить без тіла-плоті, а цей отаман його має – так тож він ману напускає! Насправді він нежить, погань, нечиста сила, у нього нічого немає, а він такого туману напустить, що здається, що він людина. А ти його лупцюєш, надриваєшся, а йому й байдуже! Буцімто тіло його б’ють, а він сам стоїть збоку й насміхається, гад окаянний! Убити його мало, як з порядних людей – до них себе зараховували і кати, – насміхається! А сам нежить, прости Господи!

І кати поспіхом хрестяться і прожогом з підземелля, де катували отамана, повибігали – цур йому!..

З усіх руських монархів, починаючи з часів Давньої Русі, лише один великий київський князь Володимир Мономах мав мужність (а заодно й людяність та милосердя) закликати (його заклик навіть став поговіркою): «Не вбивайте, не веліть убивати, навіть якщо хто і буде винуватим у чиїй-небудь смерті».

Але, на жаль, це був чи не поодинокий (серед руських монархів) глас вопіющого в пустелі: руські монархи завжди убивали своїх політичних противників. Часом і особисто. Як, наприклад, уже згадуваний Іван Грозний – великий, прямо патологічний любитель смертних страт «с пристрастием», чим жорстокіше чинив, тим більше потішав свою, мабуть, нелюдську (хоч іншої й немає) душечку. Дійшов до того, що власноруч прикінчив власного сина.

Це при ньому почали застосовувати варіння живих людей у маслі, вині, воді. Був невтомний у справі винахідливості, як ще вигадливіше страчувати підданих, і мав од того просто-таки неймовірну насолоду. Приміром, новгородського архієпископа Леоніда з його наказу зашили у ведмежу шкуру і кинули на розтерзання псам. А здирання шкури з живих було його найулюбленішим видовиськом.

Починаючи з часів київського князя Ростислава (ранішніх даних просто не збереглося), який, розгнівавшись на Григорія Чудотворця, велів йому зв’язати руки, на шию почепити важенну каменюку і кинути у воду, князі, а потім царі на Русі були невтомні на вигадливі страти. Доходило до того, що цим «ремеслом» займалися навіть ієрархи православної церкви. Татарський хан Менчу Темір видав ярлик митрополиту Кирилу страчувати за хулу православної церкви та за інші порушення наданих духовенству привілеїв. І тільки у 1230 році були спалені живцем за чаклунство чотири волхви.

Страчував Дмитрій Донський (у 1379 році боярина Вельяминова чи пізніше сурозького гостя Некомита), князь Гізослав, захопивши Київ, десятками страчував його мешканців.

Страчували на Русі і тоді, коли це передбачав закон, і тоді, коли закон про це не згадував.

Смерть через повішення вважалася принизливою, а тому її застосовували до військових, які перебігали до противника. Широко застосовувалося утоплення, спалювання живцем (особливо за релігійне дисидентство), заливали горло розтопленим свинцем – у першу чергу фальшивомонетникам. З 1672 року цей вид смертної кари був замінений відрубуванням ніг та лівої руки злочинцеві. За зневагу царя, за замах на його життя, за зраду й самозванство – четвертували. За Петра I, який мав титул Великого, особливо широко застосовували так зване колесування.

«До ешафота прив’язували в горизонтальному положенні андріївський хрест, зроблений із двох колод. На кожній були виямки на відстані одна від одної на один фут. На цьому хресті розтягували злочинця так, щоб лицем він був звернений до неба, кожна кінцівка його лежала на одній із половинок хреста, і в кожному місці він був прив’язаний де хреста. Потім кат, озброєний залізним чотирикутним ломом, наносив удари в частину члена, яка лежала над виямком. Таким способом переломлювалися кістки кожного члена у двох місцях. Операція закінчувалася двома чи трьома ударами по животу і переломлюванням хребта. Розламаного таким способом злочинця клали на горизонтально поставлене колесо так, щоб п’ятки сходилися із задньою частиною голови, і залишали його у такому положенні помирати».

Закопування живцем у землю призначалося, як правило, жінкам за убивство чоловіків. Петро І увів до списку офіційних страт аркебузирування, себто розстріл. Широко застосовувалося повішення – особливо учасників бунтів, повстань та заворушень. Підвішували на гак за ребро – страчений мав висіти боком, з опущеними вниз руками, головою і ногами. (Першим серед українців, кого так було страчено в Стамбулі, був знаменитий Байда.)

І ще багато інших способів, як жорстоко стратити людину, застосовувало російське самодержавство впродовж віків та віків. (Царське, на відміну від самодержавства червоного – СРСР, – коли особливо лютий терор установили вожді Ленін та Сталін і їхні прісні, лише розстрілювали, із свідчення есересерівського ката: «...постріл здійснювався револьвером системи «наган» майже впритул у ліву потиличну частину голови в області лівого вуха, адже там розташовані життєво важливі органи...»)

Але був на Русі і в Росії ще один – чи не найнайжорстокіший вид страти, що міг тривати добу і більше безперервно.

САДІННЯ НА ПАЛЮ (За Інтернет-виданням)

«Ужасная дикая казнь, пришедшая в Европу с Востока. Но во Франции она была в употреблении в эпоху Фредегонды. Она обрекла на эту мучительную смерть молодую, очень красивую девушку из знатного рода. Суть этой казни состояла в том, что человека клали на живот, один садился на него, чтобы не дать ему пошевелиться, другой держал его за шею. Человеку вставляли в задний проход кол, который затем вбивали посредством колотушки; затем вколачивали кол в землю. Хотелось бы также отметить, что когда Англией правил монарх с неправильной сексуальной ориентацией (его звали Эдуард I), то когда мятежники ворвались к нему, то они его умертвили путем засовывания в анальный проход раскаленного кола.