Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 45 страниц)

Гусарам було суворо заборонено відганяти з дороги таких прохачів. Зупинялися. До селян, як старший поїзда, виходив пан воєвода Юрій Мнішек. Власне, виїздив на гарному коні, буланому в яблуках, і від імені цариці вислуховував, морщачись від крику-галасу та сліз, коли всі разом галасували про те, що в них наболіло на душі, і від імені цариці обіцяв...

Навіть не дуже прислухаючись, про що просили холопи Московської Русі царицю Марину – чи не все одно, про що?

Що таке обіцянка, знали й самі селяни, адже вони були творцями тих поговірок, що ходили на Русі: обіцянка-цяцянка, а дурень їй радий. Знали, але вірили, що то десь так (обіцянка-цяцянка), а їм і справді цариця що пообіцяє – те й виконає, і життя їхнє неодмінно стане кращим. Чи, принаймні, хоч трохи терпимішим. Простіше, людським. Тим, яким воно й повинно бути. Чогось більшого вони й не прохали. Лише людського життя. Пан воєвода від імені цариці обіцяв...

Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.

А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.

З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» – патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником – як нині кажуть, оратором).

– Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльозами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі – та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.

Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.

Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.

І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.

– Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, – наша цариця, – кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). – Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.

І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.

Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.

– Встаньте, люди мої, – веліла їм Марина.

– Не встанемо, не встанемо, матушко ти наша, – голосили жінки, колінкуючи до Марини. – На тебе, як на Бога, остання надія наша. Клятий Годун нас у ярма позапрягав, боярам своїм на поталу віддав, а вони чинять, що хочуть! Мають нас за бидло, а ми такі ж Божі створіння, як і вони. А просвітку нам від них немає. Клятий Годун...

– Але ж Годуна вже немає в Кремлі, – подивувалася Марина. – І навіть у цьому світі. Сьогодні царює на Русі Дмитрій Іванович.

– А ми тебе й благаємо, матушко, заступитися за нас перед царем Дмитрієм Івановичем. Хай він дасть нам хоч дихнути. Визволи нас з кріпацтва, у яке Годун нас ще далі позаганяв...

– Ледве-ледве голод пережили, – кричали з другого боку. – Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається – шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.

– Бидло ми для них, худоба!

– Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.

– Кріпаки? – Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).

– Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, – шепнула старша фрейліна. – За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.

– Людина – чиясь власність? – не йняла віри Марина.

– Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити – і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.

– Це ж просто... просто розбій!

– Розбій, матушко, розбій, – загули селяни.

– Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, – твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. – Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! – Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.

Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді – в листопаді – закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.

– Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, – благали селяни. – Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.

З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.

Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?

І мусила обіцяти – нічого не вдієш.

– Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, – таки вжила це слово, хоч і не хотіла, – обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!

Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.

– Зворушити мало, – одказувала Марина. – Нещасним треба допомагати.

– Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? – не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.

Марина мовчала.

– Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми – ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.

– То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, – парті де плезір? Прогулянка для розваги?

– Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.

Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.

Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена – чого, від якої трясці? – і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.

– Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!

Далі ніби все наладилося.

«На кожному струмку, – як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, – були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».

В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно – з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».

Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, – казала, – я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, – життя у них надто тяжке й безпросвітне».

З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода – так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але – терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів – «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)

А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків – здається, 54 – коней, і – всі білі-білі. Красота. Не коні, а – картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби – жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні – змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її – ЇЇ! – царства.

Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці – «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» – запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.

– Будуть, будуть, – сміялась Марина, – зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.

– Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві – що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.

Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...

Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному – дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» – чисті ізби, – хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», – а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети – добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче – хоча куди вже дужче? – посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все – карети, коні, люди – були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.

Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), – гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».

– Погода поки що не є в моєму віданні, – сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. – Звертайтеся за більш точнішою адресою – до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.

Але гусари раптом почали вимагати – і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! – збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...

Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були вислані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших – по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», – 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна – звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III – за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)

У Смоленську на Марину чекало перше випробування, адже це була, по суті, перша зустріч у першому російському місті Марини Мнішек з її новими підданими. Всі хотіли узріти нову московську царицю – яка вона? А тому чи не все місто висипало зустрічати царицю, про наближення якої вістка вже долетіла до міста. Оскільки цариця мала зупинитися у фортеці, де було безпечніше і де охорона була надійною, всі вали і мури були як обсипані людом. (Пізніше один з тих, хто супроводжував Марину Мнішек, свідчитиме, що «народу буде до кількох десятків тисяч, які чолом били і соболів дарували».)

ДО КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ, ЯКІ ЧОЛОМ БИЛИ І СОБОЛІВ ДАРУВАЛИ...

Навіть сама Марина не сподівалася на таку зустріч її нових підданих. Коли вона, підтримувана гусарами, вийшла з розкішної карети, оббитої соболями, що її в Смоленськ доставили дванадцять білих коней (перед в’їздом їх старанно повідмивали від грязюки), як до неї рушило місцеве духовенство з образом Пресвятої Богородиці. Під малиновий передзвін смоленських храмів отці піднесли ікону, аби цариця приклалася до неї губами. Що й зробила Марина. Потім піднесли хліб і сіль – ці православні звичаї були Марині, як і всім її співвітчизникам, дещо дивними і незнаними, але довелося звикати й до них. Адже – на чиєму возі їдеш, того й пісні співай, істина давня, але вірна.

Бемкали дзвони, народ на мурах кричав: «Слава цариці московській», з-за хмар раптом виглянуло сонце і все залило яскравим сяйвом – у Марини аж з душі відлягло. Перше випробування вона витримала, і всі лишилися задоволені новою царицею і зичили їй многая літа, гарного весілля і доброго владарювання на Русі.

– Ты наша матушка, а мы твои детки! – вигукували на стінах, і Марина була зворушена до сліз і в ту мить вірила, що вона й справді ощасливить своїх «деток».

Коли закінчилася церемонія зустрічі, бояри влаштували щедрий обід для воєводи Юрія Мнішека, а цариця, зіславшись на дорожну втому, обідала окремо із своїми людьми – скромно і непримітно.

Пан воєвода на радощах чи не перебрав на обіді, тож наступний день, стогнучи й крекчучи, прокачався в ліжку, негоден до подальшої дороги. Лише 23 квітня йому трохи полегшало, тоді ж відслужили католицьку месу (що було незвично для православних, які, товплячись, ламали всі огорожі та дивувалися незвичній їм музиці й самому обряду), але мусили звикати. Кожна з сторін мусила до чогось звикати: православні до католиків, католики до православних, але звикання йшло з трудом, і досить було однієї іскри... Тим більше, поляки й «москва» раптом почали задиратися. Ініціаторами сутички виступили гості, які – як потім писатимуть історики – надто рано відчули себе господарями країни, яку вони ще не могли спізнати по-справжньому. «Оскільки ж наші суворо з «москвою» обходилися, – свідчитиме один з учасників весільного поїзду цариці, – то призначили суддів і записали правила. Але тих правил ніхто не виконував...»

Поляки намагалися показати свою зверхність.

Московитам це не сподобалось одразу.

– Ми ще придивимося, які у цариці слуги, – нахвалялися вони. – Щe не встигли й приїхати до нас, як уже забагли в наших ізбах хазяями поставати. Чи не рано, дорогі наші гості? А ми такі... Як гості не шануватимуть наших дідівських звичаїв, можемо таким гостям і від воріт поворіт влаштувати!

Що згодом – і досить швидко – так і станеться...

Того ж дня, як воєвода Юрій Мнішек, оклигавши після бенкету, зміг вибратися на коня, весільний поїзд цариці залишив гостинний Смоленськ – смоляни проводжали його за фортечну браму. Знову довелося переправлятися через Дніпро, але цього разу з лівого берега на правий. Дніпро все ще був бурхливим і невгамовним, хвилі хіба ж так розбушувалися на його просторах, і переправа ледве трималася купи. Як і під Оршею, де вперше переправлялися через Дніпро, тільки з правого берега на лівий, так в Смоленську теж лучилася пригода – кілька учасників весільного поїзду опинилися у воді, дехто (переважно слуги) навіть втопився.

Далі дорога слалася на Вязьму, а від неї вже прямцем на Москву. І хоч дорога була дещо кращою, але все одно лучалися пригоди, адже попереду було чимало річок, через які переправлялися теж не без приключок. І Марина вже почала непокоїтись, чи вдасться їй коли-небудь дістатися омріяної Москви, де її – як передавали гінці – з великим нетерпінням чекав цар Дмитрій, чи вона, як фата моргана, маревом блукає на обрії... Білі коні знову почали на грузьких дорогах вибиватися з сил, поопускавши голови й хвости, брели, заляпані весняним багном, і це Марині видавалося недобрим віщуванням. Та й час од часу виникали спірки її співвітчизників – надто гоноровитих, до речі, – з місцевим населенням, де-де вже доходило й до сутичок, які ледве вдавалося панові воєводі якось гасити. А все тому, що поляки вже уявляли себе господарями Московії, а московитів – чи не своїм бидлом. («Ми, пся крев, ясновельможні, а вони – хлопи! Тож мають нам, панам своїм, коритися покірно й смиренно!»)

Марина гадала, що це всього лише неминучі витрати, обумовлені довгою і тяжкою дорогою та весняним бездоріжжям і погодою, коли зверху сіялось, а знизу хлюпотіло... Гадала, не підозрюючи, що то був лише початок чогось жахливішого, що врешті-решт усе зведе нанівець...

Старша фрейліна Марія (взагалі, вона була німкенею польського походження і мала потрійне ім’я – Луїза-Марія-Вільгельміна, але Марина, аби простіше, звала її лише одним ім’ям – Марією) завжди наче відчувала – і як це їй вдавалося? – коли цариці нудно, тоді й з’являлася в її кареті – ласкою покірною і лагідною.

– Фрейлейн Марино, – так вона за німецьким звичаєм дозволяла собі звертатися до цариці, як звертаються німці до незаміжніх жінок, – знову занудьгувала? Нічого не вдієш – дорога до Москви довга й одноманітна. Та ще й весняна сльота. Але в гарній бесіді час минає швидко, тож я й спробую з дозволу фрейлейн Марини розважити її бесідою. Та заодно й у дечому її просвітити – звичайно, із згоди самої фрейлейн Марини. Минулого разу, якщо мені не зраджує пам’ять, ми з фрейлейн Мариною любесенько бесідували про родовід її мужа, царя Дмитрія Івановича, який тому Іванович, що батьком його є цар Іван. Ось про царя Івана й почнемо. Фрейлейн Марині варто знати, яким був батько її мужа. Так, на всяк випадок. А раптом знадобиться? Та й треба знати родовід мужа.

Марія й так дозволяла собі розмовляти з царицею. Вона була старшою серед її фрейлін (з німецької перекладається як панночка), що складалися з дівчат та неодружених жінок не простих родів. Марія теж, як і велить етикет, була неодруженою, хоч вік уже й підпирав її до цього дійства.

В довгій і, таки ніде правди діти, нудній дорозі Марія (вона ж Луїза-Марія-Вільгельміна) таки розважала царицю Марину, а заодно й просвіщала її, що було не зайвим: на Русі Московській (Московській, підкреслювала, адже раніше була Київська Русь, але то зовсім інша держава), так ось на Русі Московській правителі-монархи звалися великими князями. Себто головні, такий титул собі присвоїли князі Московські. Пізніше вони себе титулуватимуть уже як князі – великі! – ВСІЯ РУСІ. Великим князем всія Русі з 1533 року і був великий московський князь Іван IV Грозний, тиран, між іншим, з тиранів, яких і світ ні до нього, ні після не знав.

Природа відпочила на останніх Рюриковичах. Прадід Івана Грозного, великий князь Василій Темний, слабував на розум та волю. Батькові тирана було вже за п’ятдесят, коли народився спадкоємець. Інші в сім’ї бабці Софії Палеолог страждали від нервових хвороб. Брат царя Юрій був не сповна розуму.

Сам Іван чи не щодень скаженів від люті – з приводу і без. Коли на нього находили напади роздратування, у нього на губах виступала піна, казали, як у коней. Гнів виникав з найменшого приводу. Жертвами ставали не лише люди. Так, Іван якось велів порубати на шматки слона. Бідна тварина провинилася тим, що відмовилася опускатися перед царем на коліна. Мабуть, був божевільним – не інакше, розповідала старша фрейліна Марія. Він тільки те й робив, далі жахала вона Марину, що страчував невинних людей, нещасних своїх підданих. «Навіть, – ще з більшим жахом додавала пані Марія й блідла, – власноручно... Так, так, своїм гостро заточеним посохом проштрикував на смерть приближених, тих, хто йому чимось не догодив чи видався підозрілим... Навіть не пощадив свого старшого сина Івана – провалив йому голову, і той помер у муках... Убивав він, ох і вбивав! А під час Лівонської війни, захопивши Полоцьк, цар Іван у 1563 році проголосив себе князем Полоцьким і велів усіх євреїв з їхніми сім’ями потопити в річці, а бернардинських ченців перебити, латинські церкви поруйнувати дотла! Часто Іван Божевільний, якого чомусь прозивали благородно – Грозним, – на гарненькому лиці пані Марії проступав просто-таки переляк, – влаштовував повальний гріх!.. Ходили дикі чутки про розпусту російського царя. Безберегу і злочинну. Вінчання Івана Божевільного на царство відбулося у 1547 році – великим князем він на той час побув десь із чотирнадцять літ. І відбулося за прикладом київського, теж великого князя Володимира Мономаха, із покладанням вінця, золотого ланцюга і барм царя Костянтина і було зело врочистим... Ось з того часу, – просвіщала московську царицю старша фрейліна, – руські владарі і стали йменуватися царями-государями всієї Русі. Але зберігаючи в своєму титулі, за традицією, і звання великих князів. Звідтоді Московська Русь стала унітарною – себто єдиною, яка інших об’єднує, – монархічною державою. За Івана Грозного, якому годилося б бути Божевільним, – нагадувала пані Марія, – всі монархи, в тім числі й муж твій Дмитрій Іванович, стали називатися на Русі царями...

– Ах, як... цікаво, – Марина ледве стримала позіх (карету гойдало-хилитало, і це навівало міцний сон, з яким вона надсилу боролася).

– Буде ще цікавіше, моя дорога ясновельможна панночко, як я перейду до безконечних женінь царя Івана. Він був вельми женолюбивым, ця, даруй, худоба-скотиняка! Женився вісім чи дев’ять разів, не рахуючи численних наложниць. Сам же він хвастав, що збезчестив 1000 дівчат. Навіть перед смертю поліз під юбку до невістки – дружини сина Федора.

Спершу він женився на Анастасії Романовій – «кроткой голубице» – і прожив з нею тринадцять років. І вона йому народила синів... Другою жоною після смерті Анастасії стала Марія Темрюковна, дочка казанського князька, – вельми гарна, але й вельми... гм-гм... вільного норову й поведінки, недостойної матрони. Коханців міняла чи не щодня.

– Справді, вельми цікаво, – буркнула Марина. – Принаймні, вже стає цікавіше.

– Тому згодом цар зачинив її у Кремлівському палаці без права виходу – довічно. Там вона й сконала – мабуть, цареві слуги допомогли їй відправитись в інший світ, де заміжній жінці можна мати ще й коханців. Пізніше, перебравши багато наречених, Іван вибрав бояриню Марфу Сабурову. Але чи не відразу ж після вінчання вона раптом померла, хоч до того була здоровою і на хворість не скаржилась...

– Виявляється, у Кремлі й таке могло бути?

– Буцімто Марфу Сабурову отруїли – з наказу царя. Чимось вона йому не догодила чи він швидко до неї охолов... Потім була Анна Колотовська. І хоч за православними правилами дозволялося женитися лише до трьох разів («Ого!» – вигукнула Марина), Іван, задушивши митрополита Філіппа, який не давав йому дозвіл на ще одне вінчання, домігся права вінчатися стільки разів, скільки він сам хотів... Анна Колотовська, як і її попередниця Марія Темрюковна, відзначалася пристрастю до добрих молодців – цар старів і став їй байдужий. У її коханцях був і молодий князь Ромодановський. Він проникав у палац Анни під виглядом... боярині Ірини. І сталося так, що та «бояриня Ірина» впала в око самому царю Івану. Він одразу ж забаг провести з нею ніч кохання і велів негайно стелити постіль... Аж тут і виявилось, що то ніяка не «бояриня Ірина», а князь Ромодановський...

– Ax, ax, як любить вигукувати панна Хмелевська, плескаючи при цьому в долоньки, – це страшенно цікаво, – вигукувала Марина, і з її сну-дрімоти й сліду не лишилося. – Розказуй, Маріє, що було далі... Це ж так здорово! Поліз, даруй, до «боярині Ірини», а вона раптом виявилася – ха-ха-ха! – князем Ромодановським!

– Справді весела історія! Але не для самого князя Ромодановського. Бо цар власноручно убив Ромодановського своїм гострим посохом – проштрикнув князеве серце наповал, щоби знав, як до цариці на любовні пригоди бігати.

– Справді... не весело, – зітхнула Марина. – Ох, любов, до чого вона тільки не доводить чоловіків. Та й жінок... Але що було далі?

– Цар віддав Анну своїм опричникам, і вони її гуртом ґвалтували доти, поки це їм не набридло. А потім Анну постригли в черниці.

– Які жорстокі ці руські! І взагалі, оригінали: зґвалтували царицю, а тоді відправили її до монастиря.

– Але й це ще не все, моя ясновельможна панночко, – захоплено – чому захоплено? – розповідала далі Марія. – Під ім’ям схимомонахині Дар’ї Анна під замком провела 54 роки, доки й не померла од старості.

– 54 роки під замком?

– Атож! А тим часом у царя Івана був шлюб з княгинею Марією Долгоруковою. Її – буцімто за втрату цноти ще до шлюбу – цар велів запхати під лід Москва-ріки, що й було зроблено.

– Бідна, бідна Марія!..

– Еге ж. Загуркотіла під лід за те, що буцімто не вберегла своє дівоцтво, – а що було насправді тому причиною, хто тепер скаже. Після того цар Іван довго не женився, а задовольняв свою хіть непомірну із тими жінками, які щовечора його обмивали і змащували мазями... Але розпуснику й цього було мало, – жахно розказувала далі старша фрейліна. – Казали, що опричники викрадали для нього дівиць і навіть заміжніх жінок!

– Який жах, – Марина, здається, справді-таки почала жахатися. – Та невже ж так і було?

– Було, було, ясновельможна панночко, такий у тебе... е-е... тесть. Чоловік, чию жінку хапали опричники, мусив ще й радуватись, якщо його жону повертали од розпусника-царя живою. Так, наприклад, віднявши в одного дяка жону і дізнавшись, що дяк сприйняв це як образу (не міг же він в такій ситуації ще й радуватись – не божевільний же він!), Грозний, який насправді Божевільний, велів повісити зґвалтовану ним дячиху над порогом її будинку. Що й було виконано опричниками, такими ж лютими, як і їхній схиблений цар. В іншого дяка жона в подібній ситуації була повішена над столом – тільки за те, що її чоловік не виявив бурхливої радості з того, що жону його зґвалтував – привселюдно – цар-государ...

– Страшні звірства чинив Іван і в Новгороді, – розказувала далі пані Марія, – де спершу дубцями було перебито ігуменів та монахів.... А вже потім хапали всіх підряд – навіть жінок та дітей. Замучених, але ще напівживих, їх скидали у річку Волхов з мосту. Рікою плавали опричники і баграми та сокирами добивали тих, хто випливав. І таке чинилося в Новгороді протягом п’яти тижнів!