Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 45 страниц)

І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!

Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склінського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, – незбагненно, в чому полягала його провина?

Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий – теж мученицькою карою – навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви – католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.

Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного – як блискавка – правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, – там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені – коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.

Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня – себто майже тиждень.

Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно – пізніше – визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.

Марину така невизначеність її долі хвилювала, але разом з тим і ніби трохи заспокоювала. Той факт, що новим царем Московії став Василій Шуйський, трохи заспокоював. Це був той князь Шуйський, який ще зовсім недавно – 8 травня – не просто був на весіллі царя Дмитрія і цариці Марини та на її коронації, а й відіграв під час тих урочистостей головну роль, будучи офіційним представником служилого боярства і князівства. Він не лише тоді ласкаво ставився до Марини, вдаючись чи не до державного підлабузництва, а якими тільки словами – правда, то виявилися нещирі словеса, – громогласно величав Марину!

Зокрема виголосив і такий пасаж (спіч, як би сьогодні сказали), звертаючись до неї, до цариці Марини:

«...А наияснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна всеа Русии!..»

У всіх і досі на слуху це урочисто-державне звертання князя Шуйського до Марини Мнішек, виголошене мовби ж щиро. Принаймні, без принуки. То не може ж тепер князь Шуйський, ставши царем, змінити про Марину свою думку і обзивати її негарними словесами... Чи й замахнутися на неї та на її життя. Він же щиро святкував її весілля та коронацію, святкував як один з найродовитіших бояр, а не як дрібний служка. А боярину і князеві такого рангу негоже міняти свою думку і після восхваління її тут же принижувати й обзивати, адже цим він у першу чергу принизить себе і ще раз доведе, що він міняє свої думки частіше, як інші сорочки... А тому це вселяло надію, що новий руський цар хоч і прийшов до влади внаслідок кривавого перевороту, але з Мариною нічого не вчинить лихого – як і з її почтом, що дивом уцілів під час бунту. Та й чутки ходили, що Василій Шуйський вже як цар Русі висловив своє бажання розпочати переговори з Польським королівством про подальшу долю тих поляків, які опинилися у Москві, – це теж вселяло надію на краще.

Московському урядові невигідна була загибель сімейства Мнішеків у Росії – як і знущання над ними ошалілого натовпу. Ось чому Василій Шуйський вжив усіх заходів, аби зберегти це сімейство під час погрому 17 травня 1606 року.

За кілька днів до офіційного вінчання на царство Василія Івановича до Речі Посполитої було відправлено посольство, якому зокрема наказувалося: «...а Сандомирского воеводу с дочерью и со всеми его приятели, которые были приехали к расстриге на свадьбу, и тех панов, которые приехали с расстригою, лутчих людей приговорил государь разослати по городам, а желнырей и худых людей хлопцов велел государь перебрав отпустити в Литву. А приказал государь о воеводе Сандомирском с товарыщи боярину князю Ивану Васильевичу Голицыну».

Головними полоняниками Боярська дума вважала «сандомирского воеводу с дочерью». У дипломатичних документах царський титул Марини Мнішек велено було не згадувати. Як не говорилося й про колишнього царя чи імператора Дмитрія Івановича, а лише про «розстригу» Гришку Отреп’єва, «злом и проклятом волхве», «богоотступнике» і « смердящем псе». Заодно про весілля його з Мариною говорилося, що «и взем за ся проклятый у поляка у воеводы Сандомирского дщерь римские ереси и не крестив, поведя венчати ю царским венцем в соборной и апостольской церкви, и свящее миром некрещенную помазати повеле», – себто цим Москва відмовлялася визнавати Марину Мнішек та її вінчання на царство. А відтак, вона, мовляв, ніяка не російська цариця, а всього лише «дщерь сандомирского воеводы», що її повінчав на царство «смердящий пес». А ще підкреслювалося: це авантюра воєводи Юрія Мнішека, котрий «себе... и дочери своей безчестье и убытки великие починил», що «вся смута и кровопролитье от него сталось».

І разом з тим новий руський цар навіть потурбувався про... кухню цариці. Це вже було щось. І щось красномовне, знакове. А розпорядився Василій Іванович, аби Марині Мнішек під час її перебування під арештом у Кремлі «давали все необходимое в крепости, но так как готовившихся там блюд она не могла есть, отдали приказ, чтобы там же готовили еду для нее по-польски».

Польські страви (власне, європейські, до яких звикла Марина) звідтоді готовили на кухні її батька і щоденно в судках привозили Марині у її кремлівську «крепость» – і Марині, і її фрейлінам та слугам.

– Дівчатоньки, будемо сподіватися на краще, – казала за обідом Марина своїм фрейлінам. – Тим, кого задумали знищити, так годити з їжею не будуть. Вище голівоньки, фрейліни мої дорогі! Сподіваймося на краще... Хоча... Кращого після того, що лучилося 17 травня, для нас, мабуть, у Москві вже годі й сподіватися...

Марина все ще остерігалася, аби її не отруїли тихцем (трутизну можна було підсипати в судки, коли їх везли до Кремля, а потім все звалити на пана воєводу – мовляв, на його кухні його кухарі готували, при чім тут ми?). Чи щоб з нею не вчинили те, що вчинили з сім’єю Бориса Годунова після його смерті.

Правда, нова влада хоч і уникала величати – та ще офіційно – Марину Мнішек царицею, але ж ставилася до неї мовби підкреслено поштиво – певно, враховуючи, що попри все вона – вінчана цариця.

Але так довго тривати не могло. Та й чому це вона, повержена цариця, мала залишатися у Кремлі, де вже підбирав палати собі новий цар. Ось-ось щось мало статися.

І невдовзі воно й сталося. Швидше, аніж вона сподівалася. 23 травня боярин з роду Шуйських – високий та худий, з великим носом, що здавався вороном, зачитав Марині повеління нової влади, за яким вона мала негайно залишити Кремль і перебратися в дім свого батька, воєводи Юрія Мнішека, де вона почуватиметься в повній безпеці.

Недовге збирання (та й дорога недалека, батько мешкав чи не поруч з Кремлем), і Марина Мнішек з фрейлінами залишила державний форпост Русі. Як час покаже – назавжди.

Але за Кремлем, хоч він і був державним символом Русі, вона ніколи не сумуватиме і не жалкуватиме. Як їй легко дістався той Кремль, так само легко вона його й залишила – Бог з ним! Живуть же люди без Кремля, чому вона не може без нього жити?

Не шкодувала і за втраченими коштовностями, надарованими їй царем, духовенством та боярством (їм несть ліку), що їх у перший день перевороту в неї відібрали і передали до державної скарбниці, – Бог з ними, коштовностями! Живуть же люди без них, проживе й вона. Було б лише життя.

А ось за «арапчонком» пошкодувала. І навіть прохала було повернути їй те негреня, чумазого маленького хлопчика, що їй – у вигляді живої ляльки – подарував Дмитрій, як вона в’їздила до Москви, і якого в неї чомусь відібрали в перший день перевороту. Нащо він їм здався?

А те чорне, як вуглина, кучеряве хлоп’я чужого і далекого їй африканського народу так припало їй до душі. Воно було таке потішне з білими зубами й очима, непосидюче, комічно-потішне, що ним вона потішалася, як живою лялькою. І її фрейліни теж...

Повертати «арапчонка» відмовилися. І це при тім, що вона погоджувалася із втратою коштовностей, а прохала залишити при ній лише негреня. Нащо воно їй було? Не інакше як вісімнадцятилітня шляхтянка, яка хоч і стала царицею, але все ще була дівчам і любила іграшки.

Проте відмовили.

Марина подумала і махнула рукою: відмовили – то й відмовили! Бог з ним, з «арапчонком». Живуть же без нього люди, проживе й вона. Невелика втрата, аби більших втрат не було.

Їм виділили кілька карет, надійну охорону із стрільців (а втім, після того як стрільці зрадили Дмитрія, вона в їхню надійність щось не дуже вірила), і Марина зі своїми фрейлінами залишила Кремль без жалю і навіть жодного разу, як залишали той Кремль, не виглянула з карети, хоча й залишила у ньому частку – та яку! – свого життя. Живуть же люди без Кремля – то чому вона не може без нього прожити?

Було б життя.

Життя, правда, було, але все ще життя з тривогами, з непевністю у завтрашньому дні. Їй усього лише замінили місце проживання – всього лише. Просто змінився домашній арешт – у зв’язку з переїздом, а на новому місці вона все так же залишиться під арештом.

Як, між іншим, і її батько, і всі співвітчизники з її почту. Себто доля їхня досі так ще й не була вирішена, а тому можна чекати всього. Це ж бо дрімуча Русь, а коли вона стане цивілізованою європейською державою – одному Богові відомо. А він своїх намірів простим смертним не відкриває.

Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його – «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно – вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю – московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.

Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась – тут вона нарешті буде в безпеці.

Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.

– Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!

У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.

– Мариночко, радосте моя! – спохопився: – Величносте російського царства.

– Тату!.. – кинулась до нього Марина, вони обнялися й завмерли на якусь мить.

Жовніри і обслуга гармати – всі завмерли як по команді «струнко». Гості воєводи та його слуги розмахували руками й кричали:

– Віват!.. Віват!.. Віват її величності цариці Марині Юріївні, славній дочці Жечі Посполитої!!! Віват, віват славному воєводі Жечі Посполитої Юрію Мнішеку!!!

Юрій Мнішек, злегка обнявши дочку за плечі, повів її до будинку і теж витирав сльозу – треба гадати, радісну. Дочка йшла з ним дрібненькими кроками, маленька, тендітна – дівча дівчам. У руці тримала настільний бронзовий підсвічник – єдине, що вона для чогось прихопила в Кремлі, – на згадку про своє недовге, але щасливе заміжжя і царювання, що так нещасливо закінчилося...

– Хто б міг подумати, коли я із Самбора виїздила весільним поїздом, що так швидко закінчиться моє... моє щасливе царювання аж протягом... Протягом дев’яти днів, – раптом сказала Марина і заплакала, німо й безгучно.

– Bсe у волі Господа нашого, – як міг утішав її воєвода. – А нам Його промисли невідомі. Ти жива, і це головне, а все інше... Інше ми переживемо.

Нахилився до дочки, шепнув:

– Не відчаюйся, моя маленька донечко, яка стала російською царицею. Ходять чутки, що насправді Дмитрій врятувався, встиг зникнути зі своїми людьми і зараз на Дону збирає військо для походу на Москву. Тому й не будемо квапитися з поверненням додому – а раптом Дмитрій ще повернеться?

Марина на рівному спіткнулася...

Не минуло й тижня, як Марина повернулася до батька, а 30 травня воєводу Юрія Мнішека разом з його приближеними раптом викликали до Кремля – на ясні очі нової влади. І викликали як головного посібника Розстриги, самозванця Гришки Отреп’єва, якого воєвода Юрій Мнішек привіз у Москву й посадив на царство – буцімто як істинного сина царя Івана Дмитрія Івановича... Пан воєвода був вражений і обурений. Кричав:

– Якщо я привіз вам, як ви кажете, самозванця, якогось там Гришку Отреп’єва, то чому ви цього самозванця, цього Гришку Отреп’єва, та одразу ж зустріли як царя-визволителя й коронували на царство? Я що – вас примусив його коронувати, визнавати за царя?!.

Але як тільки пан воєвода прибув до Кремля (а він мав прибути – діватися було нікуди, та й пригрозили в разі відмови доставити його силою), як йому відразу ж влаштували допит.

Спершу думні дяки встановили особу викликаного («Так, я, Юрій Мнішек, шляхтич Речі Посполитої, підданий його мосці короля, самбірський королівський староста і сандомирський воєвода», – змушений був підтвердити викликаний), а тоді за нього взялися думні бояри.

Засипали запитаннями і навіть пригрозили – наче головного винуватця того, що творилося в Московському царстві-государстві, – судити – «істинним судом».

І в чому тільки його не звинувачували. Запахло, як то кажуть, смаленим. Згодом анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» писатиме про ті допити:

«Всю провину за смуту, за вбивство, що відбулося, за кровопролиття вони поклали на пана воєводу, нібито все це відбулося через те, що це він привіз до Москви Дмитрія (якого вони називали зрадником). А пан воєвода пояснював і доводив свою невинність. Пригадали й те, «що тебе, пан воєвода, Бог дивом врятував (за це йому дякуй), адже з тобою те ж саме мало відбутися, що з Розстригою лучилося...»

Зрештою, панові воєводі дали можливість день відпочити – «подумати гарненько» – тож відпустили додому, якщо можна назвати домом дім, у якому він тимчасово проживав у Москві. А через день знову нагально викликали до Кремля на ясні очі суворої комісії (Марина провела батька як на плаху, благала його «триматися» і розцілувала батька в обидві щоки), і все почалося спочатку.

Пан воєвода стійко захищався на допиті і доводив, що він діяв під впливом самої «москви». Сиріч руських, московитів, які визнали «ту людину своїм государем (логіка була залізною, це відчули судді і засовались), а отже, він ні в чому не хотів іти проти волі московських панів-радних, тобто проти Боярської думи».

Запевняв, що він щиро багнув «отримати дозвіл панів сенаторів московських відносно кондицій, на яких він домовився з покійним і завдяки яким міг би дочку свою віддати в подружжя покійному».

Але тут його зупинили (здається, посол Афанасій Власьєв рятував свого симпатика ще з часів Кракова):

– У нас государ робить що хоче, не радячись з панами думними, не так, як у вас, у Польщі!

Найзначнішим звинуваченням було те, буцімто пан воєвода приїхав у Москву «для війни».

– Про війну чи про якусь зраду й не думав, – виправдовувався пан воєвода, – адже і дочки своєї з собою не привозив би (це пролунало переконливо) і не дав би її в подружжя покійному, якби для цього з ним (тобто для війни) приїхав.

Зачепили й питання віросповідання. На звинувачення увести «латинську віру», пан воєвода відповідав у тому дусі, що він, мовляв, як батько слідкував, аби дочка його для спасіння душі від віри своєї не відступала. А тому хотів би, щоб вона «в призначених їй володіннях капеланів у костьолах своїх мала, за зразком багатьох інших».

Воєвода все відмітав з порогу і ні з чим не погоджувався, гнув і гнув своє, часом з оборони переходячи в наступ. Але зрештою стало йому втямки: якщо він бодай в чомусь не поступиться, не визнає себе винним хоч у якихось – хай навіть і другорядних деталях, – слідча боярська комісія від нього не відступиться, адже їй треба будь-що довести, що вона теж у чомусь права, а не просто так смикає підданого короля Речі Посполитої; потрібні були якісь дані, отримані від тестя самозваного царя, які виправдали б їхню змову та вбивство царя.

І воєвода змушений буде піти на деякі поступки і підтвердити достовірність угоди 25 травня 1604 року, текст якої було знайдено в покоях самозванця. Не віднікувався він і від того, що «писав йому розстрига з Москви листа за своєю рукою і дав йому місто Смоленськ (точніше, пообіцяв, бо міста так і не дав. – В. Ч.) з усім повітом, а також Северу всю (теж пообіцявши – не дав. – В. Ч.) і дозволив йому в них костьоли ставити і монастирі римські». (До костьолів та монастирів справа, звісно, так і не дійшла.)

Це вже було щось – у справі зізнання Юрія Мнішека слідчій боярській комісії, і це «щось» мовби виправдовувало дії змовників (вони рятували і віру свою, і землю свою від розкрадання її самозваним царем). Це зізнання бояри веліли перекласти російською мовою і зачитати його біля Кремля – на Лобному місці...

Далі події для Мнішеків розвивалися по-різному: то обнадійливо, коли здавалося, що ось-ось все закінчиться і їх з миром відпустять на батьківщину, то раптом загрозливо. То по якомусь часі знову обнадійливо, але повний рятунок усе не приходив. Мнішеків – і Марину в тім числі – тримали в Москві все літо 1606 року «под крепкой стражей».

Це лякало поляків, і вони мали підстави чекати від Кремля чогось ще гіршого. А обнадіювало те, що від нової влади Москви до Речі Посполитої було відряджено посла, авторитетного князя Григорія Волконського. А з ним – що й зовсім було утішно і давало хоч якусь надію на швидке визволення з московського полону, – відпустили деяких поляків, які служили воєводі Мнішеку. Це вже було ніби початком чогось доброго для поляків. До всього ж Мнішекам, Вишневецьким, Стадницьким та іншим вельможам, які вціліли під час травневої катастрофи, нарешті дозволили написати додому листи. І навіть дозволили у них повідомити родичів та знайомих на батьківщині, що з ними відбулося у Москві і як вони почуваються...

Марина відразу ж сіла писати листа матері у Самбір і списала кілька аркушиків, розповідаючи все, що з нею трапилося особисто і що відбулося у Москві 17 травня та в наступні після бунту дні... Розуміла, що до Самбора – як і до Польщі – вже долетіли вісті про повстання в Москві проти царя Дмитрія Івановича, тож хай краще мати не гадає, що і як, а прочитає з її листа, що насправді відбулося...

Написала, перечитала, мить подумала і...

І порвала листа. На дрібні шматочки.

Посиділа, опустивши голову й безвільно поклавши руки на стіл, а тоді раптом схопилася, взяла чистий аркуш і швидко вивела:

«Дорога матусю! За мене не хвилюйся, зі мною – попри все, що сталося у Москві, – все гаразд. Я жива й здорова. Твоя Марина...»

Подумала і раптом дописала (великими літерами – після слів «твоя Марина»): «цариця московська»...

Написала, бо вважала себе істинною – себто вінчаною, – царицею московською, і в цій вірі її так ніхто й не зможе похитнути – ні обставини, ні люди... Словам батька про те, що «цар Дмитрій нібито живий», вона тоді не дуже повірила. І швидко їх забула, сприйнявши як слабеньку втіху, святу неправду, що до неї, аби її збадьорити, вдався батько, як раптом...

Грім і блискавки серед ясного неба!

А втім, грім і блискавки і серед ясного неба так би не вразили Мнішеків з усіма їхніми співплемінниками у Москві, як вісті, що Дмитрій... живий! Цар Дмитрій, виявляється, уцілів під час бунту 17 травня. Буцімто його під час того злощасного заколоту не вбили (було вбито когось іншого, схожого на нього), він дивом – і це, виходить, вдруге? – врятувався і зумів вислизнути з найближчими йому людьми з Москви, – коли переконався, що вікторія схиляється на бік бунтівних бояр-зрадників.

Такі чутки – одна одної нібито достовірніша, – пронеслися в Москві вже 1 липня, і тоді ж вони дісталися будинку Мнішеків, що його, як і перше, охороняла гарматна пищаль із достатнім запасом пороху, картечі та ядер, яка так досі, слава Богу, ще жодного разу не вистрілила, хоч обслуга й знаходилася при ній невідлучно.

Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...

Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.

Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.

Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...

Виходило – за тими пересудами, – ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Московського царства.

Мнішеки – і Марина в тім числі, – почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...

Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.

«Повірили, повірили, – бурмотіла сама до себе Марина, – а Дмитрик, виявляється, й живий...»

Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...

«Імператриця – жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»

Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...

І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):

 
«Ой маю я чорні брови,
Маю карі очі!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?»
«Як ти хочеш, дівчинонько,
Щоб тебе любити,
Зроби місток через ярок,
Щоб добре ходити!»
 

І хоча пан воєвода, бувало, й не терпів – ще як вони жили у Самборі, – що донька його, шляхтянка й графиня, співає хлопські, як він був переконаний, пісні, сердився і забороняв дочці співати такі пісні, але того разу в Москві терпляче слухав і навіть сам поривався дочці підспівати, але обмежувався простим підмугикуванням, адже не знав слів тієї пісні, як і самої хлопської мови, що нею тамтешній люд говорив у Самборі...

А Марина, вірячи, що саме так воно є і так буде, виводила своїм дзвінким дівочим голоском:

 
«Прийди, прийди, мій миленький,
Звечора до мене;
Зготувала стара ненька
Вечерю для тебе!
Ми сядемо вечеряти
В сінях на порозі,
Та будемо дивитися
Які в кого брови!»
 

І в той час, як з’явилися чутки про те, що цар Дмитрій насправді живий, «москва» раптом почала вимагати... крові поляків. Вимагала, вважаючи їх головними винуватцями Смути в Московському царстві, під час якої було багато вбито «їхніх людей».

«Москва» (в смислі москвичі) вимагала вчинити розправу над «литвою»: над Мариною знову нависла загроза.

Бояри, аби уникнути зайвого кровопролиття, спішно перевели Мнішеків – чи не таємно – у нове помешкання. Дo будинку посла Афанасія Власьєва, який на той час уже був відправлений у заслання. Той притулок Мнішеків одразу ж було взято під охорону, і до Марини нікого не пускали. Лише родака старосту Станіслава Мнішека. Аби він переконався, що Мнішеки живі й здорові, хоч загроза над ними нависає, тож аби нічого лихого не сталося з ними, їх і переведено до іншого будинку та взято під варту...

12 липня Боярська дума ледве стримала натовп «миру», який вимагав помсти за вбитих під час травневих подій московитів. Окремі горлодери, які багли крові, вигукували на адресу поляків:

– Хай вам так же дістанеться, як і братам нашим!

Це вже було й зовсім кепсько.

Тривога наростала.

А тут ще й пронеслися нові чутки, ще вражаючіші: буцімто цар Дмитрій, який справді врятувався – в цьому вже в Москві ніхто не сумнівався, – почав збирати рать для нового походу на Москву.

Повстання проти Кремля під проводом Дмитрія – чи того, хто себе за нього видавав, – почалося в Сіверській землі і стало, по суті, початком громадянської війни в Росії.

І тоді бояри прийняли рішення негайно порозсилати поляків і литовців, які залишалися в Москві, «по разным крепостям».

Тим більше, ситуація в державі, різко погіршившись, змінилася не на користь царя та його бояр. Починаючи з серпня 1606 року повстання проти царя Василія Шуйського спалахнуло з новою силою і почало ширитися серед сіверських, польських, рязанських та українських міст – там збиралася велика рать для походу на Москву.

Ясно стало, що в таких умовах тримати далі в Москві жону вбитого царя Марину просто небезпечно. Як і її батька та їхніх співвітчизників. При наближенні повстанської раті до Москви московити можуть знову повстати і перебити недобитих поляків.

І полякам веліли прощатися між собою, адже їх вирішено було порозсилати по різних містах і селах Московського царства.

Вишневецького, Яна Мнішека і Сигізмунда Тарло відправили на північний схід від столиці – у різні замосковські міста.

Інших поляків та «литву», «котра прийшла з Розстригою посла по городам: у Ярославль, на Кострому, в Галич, повеле посадити їх на дворех і приставити до них приставів і берегти велів (цар Шуйський) наміцно» – із свідчення «Нового літописця».

Відсилали поляків – прямо спішна масова евакуація відбувалася, – і в Ростов, у Твер, Вологду, на Білоозеро... З одного боку, це було зроблено для самої ж безпеки поляків, а з другого – їх порозсилали в різні краї ще й тому, щоб завадити їм спілкуватися між собою. Та й з тих далеких країв, із глушини ні поляки, ні «литва» не могли влаштувати втечу.

Що ж до цариці Марини Мнішек, то її з фрейлінами та слугами і неодмінно з батьком вирішено було вислати ще далі (як вважалося, у холодні краї) – в Ярославль.

Так вирішив цар Шуйський – буцімто для «спасіння» самої цариці та її батька. Так їм і було оголошено. А то, мовляв, їх повбивають московити. Хоча насправді цар остерігався (з появою раті нового самозванця під старим ім’ям), що виникне заколот у столиці і Мнішеки врятуються. Чи навпаки, їх таки повбивають повсталі московити, а він навіть послав до Речі Посполитої посла, сподівався миром – хоч і з якимись поступками, – вирішити це питання, що вже йому і набридло, і водночас почало його тривожити. А доти, поки все владнається, Марина Мнішек і має жити подалі від Москви.

А тим часом почала розгортатися громадянська війна на Русі, затіяна новим Дмитрієм, що його буде згодом названо Лжедмитрієм II (чи, може, то й справді Дмитрій Іванович, який дивом врятувався?). Невдовзі прийшла дуже тяжка для царя вістка: у битві, на яку Шуйський покладав стільки надій, новий самозванець наголову розбив урядові війська!

Шлях на Москву самозванцю був відкритий, і це пришвидшило висилку Мнішеків зі столиці царства.

Приготування були недовгими – Мнішеків підганяли в спину. За реєстром, що був складений у Кремлі, на заслання до Ярославля разом з Мариною Юріївною та її батьком відправляли 375 їхніх співвітчизників. Були виділені необхідні карети для панства і візки для пахолків-слуг і 300 стрільців для охорони.

16 серпня 1606 року довга вервечка карет та візків в оточенні 300 кінних стрільців поспішно залишила Москву і попрямувала до Ярославля, граду, заснованого близько 1010 року київським великим князем Ярославом Мудрим і названого на його честь – з 1463 року Ярославль перебував у складі Московського великого князівства, а потім і царства.

Нова кремлівська влада таки постаралася – для поляків було виділено чи не сотню карет, не рахуючи візків для слуг та майна, і та велелюдна кавалькада в оточенні трьох сотень стрільців бравих, вийшовши з Москви, попрямувала не вниз, де колись була нижня Русь, Ростово-Суздальська, з Нижнім Новгородом при впадінні Оки у Волгу, а взяла круто вгору, на північ, прямуючи одним із торгових шляхів, що слався зі столиці царства на північ – через Ярославль і далі на Вологду і Дмитрів... Але вигнанцям, на щастя, далі Ярославля у верхній Волзі не треба було, тож вирушили з надією, що далі їх і не запроторять.

Марина з батьком, – але в різних каретах, – їхали в середині валки, що додатково захищалася ще й жовнірами, а попереду, з боків і позаду скачуть стрільці – кінне цареве військо.

Стрільці зодягнені в довгі, що доходять їм до кісточок, каптани із кольорового сукна. Кожний полк має каптани якогось одного кольору, – стрільці, що супроводжували валку, були всі, як один, у яскраво-червоному вбранні, тож, рухаючись шляхом, маками квітли. Коміри в каптанів стоячі і застібуються на кольорові петлиці, шапки типу мурмолок з хутряними околишами, через ліве плече в кожного шкіряний ремінь, до якого привішуються зарядці. Усі озброєні пищалями і сокирами. «Начальники людей», як називаються старші, мають більше барвистих петличок, пояси їхні багаті, коміри з хутряними опушками.