Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 45 страниц)

II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»

Вознесенський дівочий монастир у Кремлі біля Спаських воріт (як казали, «под навесом зубчатых твердынь») був заснований великою княгинею Євдокією (в чернечому постригу Єфросинія) Дмитрівною, жоною князя Дмитрія Донського, яка на сімнадцять років пережила свого великого мужа.

Монастир назвали в ім’я Вознесіння Господа. І було це в році 1407-му.

В келіях Вознесенської обителі знаходили притулок лише інокині з княжих і боярських сімей. Дякуючи їх щедрим внескам та особливому опікунству великих княгинь і цариць, монастир швидко перетворився на один з найбагатших у Москві, мав дорогу утвар, унікальні ікони, прикрашені перлами, коштовним камінням та срібними ризами.

В історії Вознесенської обителі збереглося передання про чудесне явлення святих... І трапилося це під час правління великого князя Василія у страшні роки випробувань, коли кримський хан Мехмет-Гірей обступив із своїм військом Москву і Москва тремтіла, очікуючи неминучої погибелі. Ось тоді одній схимниці – вона залишилася в історії безіменною – і привиділися великі святителі Сергій-чудотворець та Варлаам Хутинський, які й допомогли відстояти Москву, надихнувши московитів на подвиги, і своїми молитвами врятували град від погибелі... Звідтоді над Спаськими воротами Кремля (до того дива вони звалися Фроловськими) і представлені преподобні Сергій та Варлаам в молитовному предстоянні перед Богом. Звідтоді й зберігся звичай проходити в Спаські ворота Кремля без шапки.

У вересні 1917 року інокині Вознесенського монастиря змушені будуть залишити свої намолені келії. Під час артилерійського обстрілу з Воробйових гір один снаряд пробив стіну святої обителі, а вибухом розкидало всю церковну утвар. У 1929 році соборний храм розібрали, але саркофаги великих княгинь все ж уціліли, їх перенесли в підвали Архангельського собору. У 1930-ті роки Вознесенський монастир знесли, а на його місці побудували приміщення для Школи червоних курсантів ім. ВЦВУ, у якому потім розташовувалася Президія Верховної Ради СРСР, нині ця будівля належить Уряду Російської Федерації.

За свого існування монастир був місцем перебування царських наречених – із стін цієї обителі вони переходили на престол уже руськими царицями. Саме до Вознесенського монастиря під урочистий передзвін і радість народу – була, була народна радість! – подолавши 600-кілометровий шлях до Кремля, прибула інокиня Білозерського монастиря Марфа Нага – мати чудом врятованого в Угличі царевича Дмитрія. В селі Тайницькому, куди її спершу привезли, вона не вагаючись визнала Дмитрія Івановича за «свого сина». А потім її поселять у палатах Вознесенського монастиря Кремля, де вона через три дні «по-материнському» благословить Дмитрія на царство. І плакатиме з радощів, що нарешті уподобилася лицезріти живого свого синочка, законного государя Русі.

До Вознесенської обителі Кремля і прибула Марина Мнішек – під все те ж калатання дзвонів на церквах, соборах і храмах Москви – «превелику радість народу простого». Церемонія в’їзду Марини Мнішек до Першопрестольної описана багатьма очевидцями, які були вражені її пишністю та розкішшю – під малиновий передзвін незліченних дзвонів. Їхала мимо ошатно вбраних двірських, очі сліпили сяючі обладунки кавалерії, під вигуки й крики московитів, які збіглися подивитися на свою нову царицю.

Біля Спаських воріт Кремля вишикувалися 50 барабанщиків і 50 трубачів, які, за словами голландця Паерле, «производили шум несносный, более похожий на собачий лай (ну й загнув голландець! Чи він того дня був не в гуморі!), нежели на музыку, оттого, что барабанили и трубили без всякого такта, как кто умел». Не догодили, виходить, хвацько-браві барабанщики і трубачі витонченому слуху голландця!

На східцях Вознесенської обителі Марину Мнішек зустрічала Марфа Нага і благословила полячку як свою невістку. Теж під малиновий передзвін і під бурхливі вигуки простого народу. (Черниці, вишикувавшись рядами, кланялись і кланялись прибулій цариці.) Серед зустрічаючих не було лише головного винуватця приїзду полячки – царя Дмитрія Івановича. За руським звичаєм він не мав права до весілля бачитися з нареченою, яка жила в монастирі під наглядом Марфи Нагої та інших інокинь. Сестрою називали вони і царицю, а вона їх... Вона їх – ніяк. Та й не цікавили царицю якісь там черниці, бодай і з боярських та дворянських родів.

Аби наречена не нудьгувала в монастирі – не вельми підходяще місце для молодої! – цар велів «весьма красиво убрать кельи в монастыре, где жила его мать, ибо прежде всего невесту должны были отвезти туда на восемь дней, дабы она могла научиться московским обычаям».

Марині, вихованій в розкоші і свободі, справді були незвичними суворі порядки монастиря, хоч він і звався ніби ніжно – дівочий. Як і дерев’яні стіни, обтягнуті чорним сукном, пісні черниці в чорнющому похмуро-похоронному вбранні, які не знали, що таке радість життя – а раз на світі живеш! – що їх цариця відмовлялася називати сестрами. З якої причини? Які вони їй сестри? Вона життя любить, його радість, волю і багне щастя, а вони нидіють у молитвах та поклонах, що їх б’ють з ранку й до вечора – жах, жах! Марина серед них у своєму білому платті з атласу, різко виділялася – як біла ворона в чорній зграї. До всього ж цар Дмитрій велів, аби вона, як зразкова невістка, при зустрічах тричі кланялась його матері і зверталася до неї лише неодмінно «с пышной речью» – таке придумав!

Але мусила коритися – поки що. А там, як стане царицею, видно буде. І все ж монастирське життя, бодай і на кілька днів, гнітило її – тюрма тюрмою! Зрештою їй так набридла пісна кухня обителі, що вона навідріз відмовилась споживати її страви. Та й не черниця вона, не відлюдниця, то чому має терпіти зайвини? І Дмитрію Івановичу нічого не залишилося, як послати їй гарний посуд і польських кухарів – вони й заходилися готувати для Марини та її двору смачні і вишукані страви, про які й не чули в монастирі. (Запах тих страв дратував черниць, але христові наречені змушені були терпіти.) Проте католицьких духівників цар велів усе ж не пускати до Марини у Вознесенську православну обитель. Марина й тут змушена була коритися – поки що, хоч її фрейліни, які не збиралися міняти свою віру на православну і тим більше притримуватися її, спробували було влаштувати щось схоже на бунт, але цар велів їм передати: вони вільні, їх ніхто під наглядом не тримає, тож можуть хоч сьогодні повернутися до своєї Речі Посполитої. Фрейліни притихли.

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти – всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів – не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж визнала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)

Марині не було чого ображатися на свекруху, хоч матір’ю її називати за руським звичаєм все ж відмовилась. (У наших предків чомусь здавна до свекрух не було симпатії, адже вважалося, що вони – лихі. В Україні навіть прислів’я було: хата чужая, як свекруха лихая. І зібралися чи не зневажливі слова: свекруха, свекрушисько. І навіть – свекрушище. Але Марина так і не встигне спізнати Марфу Нагу, хто вона – свекруха чи свекрушисько-свекрушище.)

У східнослов’янських мовах (хоча б українській та російській) дівка – не завжди означає щось принизливе, зневажливе, хоч так іноді й здається (особливо інтелігентному слухачеві). Але це тому, що дівчина – мовби поетичніше, ніжніше – мабуть, так воно і є. У поезіях – авторських чи народних – це слово своє, найбільш уживане, адже всюди – дівчина, дівчинонька, як зіронька, сяє... Хоча трапляється і своєрідний гібрид: дівка-дівчинонька. Згадаймо хоча б у М. Вовчка: «Дівоньки-голубоньки! Як оце поміж вами дівчина, як зоря ясная, сяє!» Але трапляється – зокрема у піснях – і дівка.

Згадаймо:

 
Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє!»
 

Та й виступає слово «дівка» як синонім слів «кохана», «наречена».

А втім, дівка – більш простіше, народніше. І в той же час це слово з симпатією: «Гарна дівка, як засватана», «козак не без щастя, дівка – не без долі».

Часто означає воно дівчину, якій уже час одружуватися:

«Я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов» (П. Мирний).

«Не встигнуть батьки й озирнутися, а дочка – вже дівка на виданні».

Про несміливу, соромливу людину:

«Мов засватана дівка».

«Засиділась – посивіла в дівках» – про тих, хто довго не виходить заміж, про старих дів.

Звідси й дівоцтво (дівування) – як збірне до «дівка». (Діва – вже давно застаріле, колись було в поезії врочисто-піднесене, але сьогодні викликає хіба що посмішку.)

«Заворожить їх за ворітьми молодик, хмелем вдарить у голову терпкий поцілунок – і навіки попливе дівоцтво, як хвиля по річці» (М. Стельмах).

І хоч Марину Мнішек у Москві часто називали дівкою (навіть в устах бояр – «дівка з Польщі»), але це теж не було принизливим. Руські часто жінку, приміром, називають бабою, а дівчину – дівкою...

Звідси й дівич-вечір, дівчачий вечір, вечір дівки – обрядова вечірка молодої напередодні весілля.

На Україні (а полячка за національністю Марина Мнішек все ж таки народилася на Україні, в Самборі, де й минуло її дівування) дівич-вечір – це й дівичник (рос. девишник), вечорина, вечориник, заграванки... (До чого ж симпатичне слівце – «заграванки»!)

Влаштовувалися напередодні весілля як символ прощання з вільним життям дівчини. Такі вечори робилися окремо – як в оселях молодої, так і молодого. Вважалося, що це – обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Але в домі нареченої дівич-вечір відзначався особливою поетичністю, ліричністю. Дівчата – подруги молодої – вили гільце, що його оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків. Для гільця найбільше годилася гілка вишні або сосни. Гільце зазвичай символізувало незайманість, красу та молодість. Разом з гільцем виготовляли вінки для молодого і молодої – як символ наречених. І неодмінно одягання вінків супроводжувалося ритуалом – на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжку, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата надівали на голову весільний вінок.

Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила його біля нареченої і накривала їх рушником, посипала житом...

Ось після цього ритуалу молодих вже називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на своє весілля...

Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь – не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім – він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)

Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:

– Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.

– Не остання, не остання! – кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, – таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. – У такого царя, як наш, – хай Господь доточує йому і доточує віку! – не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!

– І все ж, – цар був явно потішений улещуванням двірських, – парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!

– Першою! Першою! – дозволяли собі й таке захмелілі двірські. – У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!

– Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!

– Жаль, але до батечка мого мені далеко, – чи не щиро журився Дмитрій Іванович. – Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!

– Першою! Першою! – не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.

– Але якби панство, – цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, – знало, яка це дівчина – Марина з Польщі! Іншої такої – світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!

– Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! – погоджувалися служилі.

Мине не так і багато часу – лічені дні, – як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.

І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...

Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) – крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона – вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, – опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона – цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!

Таке трапляється лише раз...

На тисячу років.

І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...

Коронація і вінчання.

І вона вже законна цариця.

Руського царства-государства.

І вона вже – перша дама того царства-государства і його повелителька.

Матушка руського люду.

Справді, таке годі уявити – навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!

Але ж до минулого вже не було вороття – попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її – вона цариця?

«Ой леле!» – вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася – цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!

Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію – якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.

Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.

Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.

Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою – з якої це причини?

А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...

А заміжжя – се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...

А коронація...

Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля – потім. У цьому він вбачає свій резон.

А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...

Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.

Годиться.

А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, – цікаво, як вона там, у Самборі?

Але й жахатися немає підстав – втішала себе. Вона просто виходить заміж – у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві – теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.

Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що – дівчина.

І має попрощатися зі своїм дівоцтвом – воно ж у неї чесним було. Цнотливим.

І тут її фрейліни, які було занудьгували в руському монастирі – тюрма для них тюрмою! – раптом, наче змовившись, загаласували в один голос:

– Дівич-вечір!..

– Дівич-вечір!!.

– Дівич-вечір!!!

І вона зрозуміла, що мусить, як і велить звичай, влаштувати своєму двору, панночкам своїм розвагу – дівич-вечір.

– Ах, ах, як це здор-рово! – захоплено – вона завжди захоплена, щаслива – вигукувала панна Хмелевська і плескала у свої маленькі долоньки. – Це ж так р-романтично!.. Дівич-вечір у Кремлі! Ах, ах!.. Умри, а кращої розваги не придумаєш!

Фрейліни й напосіли, бджілками золотистими загули: дівич-вечір, дівич-вечір, дівич-вечір...

Їх можна зрозуміти – набридло їм у монастирі, де в чорному чорними тінями ходять пісні черниці, моляться та поклони б’ють – не набридне їм!

І їй теж раптом захотілося розвеселих посиденьок – раз-бо на світі живеш! Раз-бо з дівоцтвом своїм прощаєшся!

Дівич-вечір у Кремлі... Справді, як любить вигукувати панна Хмелевська – ах, ах!!!

Дівич-вечір...

А чому це вона мусить влаштовувати дівич-вечір?

Тому, що дівчина...

Що дівчина...

Зразкова й цнотлива при тому.

Тому, що дівчина...

Ще дівчина...

Ще...

Боялася сама собі зізнатися, що вона – дівчина. Боялася того, що станеться після весілля, як вони залишаться удвох, як настане їхня перша шлюбна ніч. Вона вже як жона, а він – як муж.

Боялася того і... хотіла.

Багла. До солодкого щему в молодому тілі. І боялася теж до солодкого щему. Юна графиня, яку батько тримав у зразковій цноті. Не мала коханців (які коханці в дівчини?). Ні в кого не закохувалася. Не спізнала навіть платонічної любові. Дівчина... Дівчина-графиня. А це вже й цариця.

А після кожного весілля неодмінно настає шлюбна ніч. Як світлий сонячний ранок після темної ночі. Коли подружжя залишаються удвох у постільних хоромах і вона вперше мусить в одній сорочинці лягати в ліжко з чужим молодим чоловіком. Який чомусь вже буде називатися її мужем. І пригорне він до себе молоду жону – і солодко від того зарані стає, щемко і наче аж острах бере... Бояться того дівчата – власне, тіль-тіль, але й прагнуть того. Бо ж самотній без пари, без любові, старій діві – що то за життя. Так було до неї – завжди було до неї, – так буде й після неї. Завжди буде. Писатиме ж поет через віки: «Закувала зозуленька / В зеленому гаї, / Заплакала дівчинонька / – Дружини немає...»

Тож сьогодні вона має провести своє чесне дівоцтво. Берегла його, цноту свою, леліяла – тож має подякувати дівоцтву своєму і провести його з любов’ю та сумом. Бо ж ніколи воно більше до неї не повернеться і не буде вона у Москві такою безтурботною пташкою, якою була в рідному Самборі.

– Панночки мої. – Фрейліни її зграйкою оточили, защебетали: «Що панночка хоче?.. Що панночка ясновельможная бажає?» – Панночка ваша ясновельможная бажає веселитися. Та й чого нам сумувати, бодай і в монастирі? Не черниці ж ми. Хоч я ніколи не думала, що можу опинитися в монастирі... Бодай і на кілька днів. Але – опинилася. Мабуть, така вже моя доля. Проте дяка Богу, що хоч не черниця. Тож погуляймо, панночки мої, може, це остання моя дівоча ніченька. Погуляємо та й проведемо моє дівоцтво...

Треба було – як велить звичай – звити гільце. Оздобити його квітками, стрічками... Вишневого гільця не знайшли – де ті вишні у Москві! – а соснову гілочку фрейліни її десь роздобули. (Чи не відломили її від сосни, що в Кремлі росла?)

Вином кухмістер забезпечив.

– А пісні... Пісні свої маємо, – щебетали фрейліни. – І ніженьки свої, щоб танцювати... Проведемо твоє дівоцтво, найясніша наша панночко, государиня наша. Ой, проведемо! Як і належить. Раз-бо дівоцтво втрачається, тож треба його провести.

Черниці Вознесенського монастиря осудливо позиркували на ті приготування. Підбирали сухі синюваті губи (і чого вони у них якісь неживі, не рожеві, а синюваті?). У святій обителі, де треба лише молитися, молитися і молитися, гульки влаштовувати? Відколи монастир стоїть, у ньому такого не було – «отродясь»!

Царевій матері, суворій Марфі Нагій, черниці нашептали...

– Що за гульки в святій обителі затівають твої фрейліни, дівки твої безбожницькі? – суворо запитала Марину царева мати – висока, худа, вся в чорному, з чорним аскетичним лицем і теж чомусь із синюватими губами. – Ти вже цариця – які гульки?

– Тому й хочу погуляти, що вже цариця, – визивно відповіла їй Марина, попри те що Марфа Нага називала її дитям, ніжностей до неї не відчувала. – Чи у вас, московитів, не прийнято проводжати дівич-вечір?

– Що це таке... ді... дівич... як ти кажеш, вечір? Чи не дєвішнік, бува?

– Дєвішнік, дєвішнік. Будемо проводжати моє дівоцтво.

– Дєвічєство?

– Дєвічєство, дєвічєство...

Марфа Нага подумала, подумала, пожувала синюватими губами...

– Се добре. Коли дєвічєство проводжають, – аж подобріла. – Я теж колись проводжала своє дєвічєство... Гай-гай, як то давно було! Забрав його в мене той ізверг... Тиран цар Іван... Хоча... У всіх нас одна доля – у мене дєвічєство забрав цар Іван, у тебе його забере цар Дмитрій... Ой, кричала ж я... Як він... Сорочку з мене зривав, бо заголити її йому було лінь... Як згріб у свої жадібні ручища... Як цноти мене позбавляв, дівоцтва мого Богом береженого. А потім хрюкав... Як ситий кабан, який вдовольнив свою хіть... А я тоді була... Як препишна здоба. Було що в мене брати, чого мене позбавляти. Він і взяв, і позбавив, і наситився... А я багла любові, якої і «для блізіру» не було. А було злягання. Ба, ба просте зґвалтування... Не спізнала я ні тоді, ні пізніше – ні ласки, ні любові. Він тільки вдовольнив свою хіть, хтивий кабанюра! А до мене йому було байдуже. Товк мене, бувало, й до ранку. Навіть слова до мене не промовивши – лише сопів, сопів, сопів, будь він неладний! Та й не в святій обителі будь згадано.

Марина вражено на неї дивилася – так ось яка вона, царева мати.

– А Дмитрій тебе любить, тож і приголубить. Хоч доля з ним і круто обійшлася, але ніжностей він своїх не втратив – дістануться тобі.

– Ваш син, паніматко, – почала було Марина, але Марфа Нага її перебила.

– Син мій, кажеш?

– А то ж чий іще?

Марфа довго мовчала – висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.

– Може, й мій, – пожувала синіми губами. – Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...

– Але ж ви його... визнали.

– Визнала? – знову пожувала синюшними губами. – Визнала, еге ж, – ствердно кивнула. – Бо так треба було.

– Для кого... треба?

– Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... – Зітхнула. – Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...

І пішла – висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»

Мине не багато днів, як Марфа Нага – коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, – на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів – усього лише через кілька лічених днів, – а тоді Марфа Нага інакше, як «дитя моє», «синова моя», Марину і не називала...

Вчувалася їй – наче вона того ранку була в Самборі, – пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.

 
«Ой маю я чорні брови,
Маю карі очі!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?»
 

Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, – правда, це було ще в Самборі, – а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини – це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?

А вона багла кохання.

Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?

Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!

Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.

– Ах, панночко наша ясновельможная, цариця Московська, ах, ах, – невідь-чому ахкала панна Хмелевська і звично плескала у свої маленькі долоньки. – Ах, ах, яке пречудове у тебе життя! І наше життя теж пречудове – біля твого, царице наша, ах, ах!..

Це вона серед ночі раптом потягла всіх у двір монастиря.

– Подивімося на московську ніч – ах, ах!.. Московські ночі бувають тільки в Москві, – мудро вирішила панна Хмелевська, – а тому ходімо дивитися на московську ніч, ах, ах!..

Вони тоді потомилися од дівич-вечора, наспівалися, натанцювалися (черниці обурювалися, що «литва не дає їм спочивати», але що для фрейлін, які розгулялися, значили чиїсь там обурення!). Вина було вдосталь, тож провели Маринин дівич-вечір як годиться і після півночі галасливою юрбою висипали у двір – дивитися на московську ніч.

– Ах, ах, дівич-вечір у Кремлі! – за своїм звичаєм вигукуючи, плескала в долоньки панна Хмелевська, як вони після гульок своїх дівочих висипали в монастирський двір, що одночасно був і кремлівським двором.

Соборною площею Кремля походжала варта – стрільці з бердишами. На вигнутих лезах їхніх бердишів блищав місяць.

Марина звела голову – у темному зоряному небі над Кремлем висів молодик – якийсь маленький, ляльковий і беззахисний. То була перша фаза місяця – місячний серп, або місяць, що росте.

Щойно народжений місяченько іграшково сяяв серпиком на тлі чорнющого неба над Кремлем. Світла від нього майже не було – сама лише краса. Якась дитяча, казкова. Але враження від тієї казковості псувала нічна варта, яка перегукувалася десь у пітьмі:

– Пантруй!.. Пантруй!!

Захмелілі її фрейліни, взявшись за руки, пустилися в танок по колу, у якому була Марина. А пустившись в танок, вигукували на всі голоси:

– Дівич-вечір у Кремлі – радуйся, наша панночко!..

Фрейліни, розійшовшись, співали й танцювали завзято, і Марина, підхопивши од них веселість, танцювала в колі і теж щось співала, а що саме, й згадати потім не могла. Із башт кремлівських мурів уже визирали стрільці – що зчинилося у Кремлі, де за нічної пори ані згуку не трапляється? Хіба яка ворона спросонку каркне.

«Дівич-вечір» – долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона – нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..

Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..

А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами – теж нічний дозір? – і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.

Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.

Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...

І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?

Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську – на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...