Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 45 страниц)

Над чолом царевича два вінці: один – земний, другий – небесний, мученика.

За склом позолоченого кіота зберігаються його особисті речі: дерев’яні складні із зображенням «Деісус» та срібний позолочений ковчежець з різними зображеннями царевича Дмитрія на кришці. В самому ковчежчику зберігається волосся царевича, горіхові шкаралупинки, дві ладанки із шовкової тканини та інші речі.

Але чи справді там знаходяться мощі убитого царського дитяти у 1591 році, а чи когось іншого, котрого тоді зарізали під виглядом царевича, – хто тепер скаже? Сам Шуйський, тоді голова слідчої комісії, тричі змінював свої свідчення: спершу, що так, царевича убили, потім – коли царевич Дмитрій підійшов до Москви, – що ні, то вбили іншого хлопчика, а царевич Дмитрій тоді насправді уцілів, і втрете, організувавши проти царя Дмитрія змову, заявив, що ні, царевича Дмитрія тоді в Угличі у 1591 році таки справді вбили, а той, хто прибув до Москви, є самозванець.

Можливо. Але коли Василій Шуйський був щирим і правдивим – за яким із трьох своїх свідчень? Чи тоді, коли він заявляв, що царське дитя було вбито чи тоді, коли заявляв, що воно вціліло, виросло і перетворилося на царя, якому Шуйський присягав на вірність?..

Цього так досі ніхто з істориків з певністю і не може сказати. І вже, мабуть, і не скаже достовірно: мощі царевича Дмитрія, убитого в Угличі у 1591 році, справді лежать у раці Архангельського собору, чи якогось іншого хлопчика, а мощі справжнього Дмитрія у 1606 році змовники Шуйського спалили, а попіл та недогорілі кістки, зарядивши до жерла пищалі, вистрелили на захід, у бік Польщі, звідки він приходив до Москви, де був урочисто вінчаний на царство московське (Шуйський тоді на хресті присягнув, що він – істинний син царя Івана).

Та ще – як гласить уже сучасна яса в ранзі передання-легенди, ні-ні та й між зубцями кремлівських стін у темряві іноді мелькає розпливчаста фігура.

Так, так, Лжедмитрія І.

Буцімто – найновіші кремлівські легенди! – востаннє привид самозванця проявився (привидівся) напередодні державного перевороту в Росії – серпневої ночі 1991 року.

«Чи не від того, – запитувала одна з московських газет, – так істерично тремтіли руки в тодішніх гекачепістів? Можливо, і їм було якесь видіння?»

Недарма ж вважається: Московський Кремль – не тільки улюблене місце князів, царів, імператорів та генсеків з вождями, не тільки це є головною столичною знаменитістю і резиденцією все тих же князів, царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни...

Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»

Слово «смута» мовби аж симпатичне. Принаймні звичне нам. Принаймні у першому значенні – смуток, сум, журба... – кого вони не відвідували, на кого не находили?! А «журба» ще й поетичне слово. Згадаймо хоча б знамениту українську пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая...»:

 
...Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить.
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річенько, голубонько!
Як хвилечки твої,
Пробігли дні щасливії
І радощі мої!
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!
 

Чи не правда, мила й зворушлива журба? Себто смуток, смута...

Правда, «смута» – це ще й невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею і т. ін.

Це вже далебі гірше, принаймні тут (усе, що викликане горем, невдачею) поезії немає.

Але ще гірше друге його значення: смута – заколот, заворушення, безпорядки, незгоди, розбрат, чвари – яка вже тут поезія!

Правда, воно подається (друге значення) з позначкою: «застаріле».

Гай-гай! Звідколи це чвари-розбрати – особливо в нашій Україні, особливо серед політиків та їм подібним – стали застарілими?

Невмируща смута (у другому значенні), як і невмирущі в роду людському чвари-розбрати... Безпорядки-заворушення та різні незгоди між хомо сапієнсами, людьми ніби ж розумними і – єдиними представниками розумного життя на планеті Земля. То вони в році 1606-му й аж до 1615-го в Московії найяскравіше (чи найчорніше, не знаю, як краще висловитися) проявилися, стали класикою цього явища. Але ж, закінчившись у Московському царстві, вони насправді ніколи... не закінчувалися. І не закінчуються. Така вже людська порода! Хоча б і в тому ж Московському царстві, хоч статус його звідтоді й кардинально змінився.

У 1922 році російський письменник Олексій Толстой, пориваючи з еміграцією, куди він було подався після подій 1917 року в Петрограді (ото вже тоді була смута! Всім смутам смута!!!), писав у своєму «Відкритому листі», що він пориває з еміграцією і повертається в СРСР, у нову Росію, визнає Радянську владу, бо тільки вона, мовляв, виступає як єдина сила, здатна «припинити “руську смуту” і вивести отєчєство на новий рівень розвитку»...

Гай-гай, хоч з часів смути у Московському царстві й минуло вже тоді триста з чимось літ, а смута в Росії все ще лютувала – тільки у новій якості, в червоній упаковці... Смута колишнього Московського царства триває й нині (та й не тільки на Московії), то затухаючи, то спалахуючи з новою силою... А тоді, на початку 1600-х років, вона, люта й кривава, анархічна й зла, лише сягала своїх вершин...

Смута – вона у всі часи – смута.

Жорстока, кривава, руйнівна, що все змітає на своєму шляху. І творцями її і натхненниками виступають здебільшого і ті, й ті... І верхи, і низи. Монархи зі своєю аристократією та дворянством, і їхні піддані, яких тоді прозивали одним словом – чернь.

Але часто перші «допомагали» другим.

Власне, підштовхували їх до смути.

...Йому, барону Едуарду фон Фальц-Фейну, російському дворянину, підданому Князівства Ліхтенштейн, майже сто років.

Він нині чи не один з останніх очевидців подій 1917 року, що за комуністичного режиму йменуватимуться Великою Жовтневою соціалістичною революцією, а насправді були все тією ж – один з її різновидів – Смутою.

Барон згадує в інтерв’ю:

– Дивно, але за тиждень до бунту в Петрограді ніхто з дворян і не пронюхав, що таке відбудеться. Розмов на цю тему не було взагалі. Мій дідусь по матері, генерал, входив до почту імператора... Вже в еміграції я запитав його: як же так? Ти мав великі зв’язки при дворі імператора. Невже ти не відчував – треба щось зробити, інакше така політика погубить Росію? Дід зітхнув: «Я не знав, що люди так бідно живуть. Я вертівся в іншому світі – бали, випуски офіцерів, звані обіди в палаці... І того, що назріває вибух, ніхто не відчував». Я вам чесно скажу: на дворянах теж лежить вина за революцію. Хоча й революція... Як завжди низи за таких бунтів та повстань стають жорстокими руйнівниками. Спалили наш маєток. Як кажуть, ні вам, ні нам. Досі дивуюсь: для чого його було палити, адже там можна було влаштувати... Ну хоча б дитячий садок. А так... Усе пішло прахом, за димом...

Відповідаючи на запитання, чи є в Росії можливість знову стати монархією, відповів, як вирок виніс:

– Виключено. Так, я особисто обожнюю імператорську сім’ю. Але проблема в тому, що в царському режимі не було справедливості, і якщо не вийшло в Росії мати царя – то, по-моєму, вдруге не треба випробовувати долю – цар у Росії більше не потрібний!..

І це теж наслідки Смути.

Руську Смуту початку XVII ст. іменують не інакше, як дітищем руської аристократії.

«Що таке Смута в генеральному смислі? – запитує Інтернет-видання і відповідає: – Перш за все загострення постійної боротьби за демаркацію політичних повноважень між руською аристократією і руськими государями. Можна сказати, Смута – дітище старомосковської знаті, нею випестувана і поставлена на ноги, те її дітище, що їй самій і нанесло страшенну шкоду».

Суспільний устрій Росії базувався на компромісі між величезною владою московських государів і присутністю багатого і людного, добре освіченого класу служилої аристократії, «сильних людей». Вони мали великий досвід у воєнній справі, у керуванні країною, що накопичувався впродовж багатьох століть. Цей клас хоч і потребував сильної верховної влади, але в той же час остерігався посилення влади монархів, адже це урізало б їхні давні права та пільги, великі землеволодіння, участь у вирішенні політичних справ. Вона прагнула, аби при державному устрої Росії була сильна аристократична рада, яка б ділила владу з монархом і по можливості була сильнішою за нього.

На боці монархів у Русі-Росії завжди було чисельне, вельми витривале й войовниче дворянство, а також сила приказних людей, які складали нижчі поверхи апарату керування. Питання поділу влади між аристократією і монархами завжди породжувало суперечки: царі домагалися посилення власної влади, другі намагалися її урізати. Монархи намагалися загнуздати аристократію, виступаючи за необмежене єдиновладдя. Вони – монархи й аристократія – були зацікавлені один в одному і в той же час прагнули послабити протилежну сторону. Потрібний був баланс між ведучими громадськими групами. Коли рівновага була непорушною, Росія ставала непереможною, але коли рівновага зникала, на країну звалювалися чисельні біди.

Коли у 1598 році трон посів Борис Годунов, попередня династія Рюриковичів припинилася зі смертю царя Федора Іоанновича. Він не залишив спадкоємців. А той спосіб, завдяки якому Годунов зійшов на трон, був незвичним для Русі, тому вважали, що він не мав прав на престол. А нової правлячої династії йому не вдалося започаткувати – надто рано і несподівано він помер. Правління його загалом було невдалим.

А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.

З Інтернет-видання:

«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосковського боярства.

Значна частина населення країни була введена в спокусу жахливими деталями історії 1591 року, коли в Угличі загинув справжній царевич Дмитрій, а після спалахнув жахливий бунт. Більшість говорять, що хлопчик став жертвою придворної боротьби. Здогадно, вбивство відбулося з наказу і не без відома Бориса Годунова. Але останньої правди у цій заплутаній справі немає й досі: джерела не дозволяють точно сказати, чи зарізався царевич випадково, чи був він убитий надісланими душогубами, чи врятувався він... Руська Православна Церква канонізувала невинноубієнного страдальця, царевича Дмитрія (і це при тому, що й вона не мала точних доказів його смерті-загибелі. А раптом він тоді врятувався? – В. Ч.), завбачаючи в його кончині страшний гріх убивства. Поява у 1604 році «чудом врятованого» царевича, який пішов забирати «батьківський престол», збентежила багатьох. Якщо Борис Годунов був не «природним» государем, а вибраним, то він не мав і права на престол... А тому в очах підданих програвав у порівнянні з сином першого руського царя...

Незадоволення багатьох знатних родів, що їх пригнічували за Бориса Годунова, а також селян, та ще активна допомога з боку поляків і литовців дозволили самозванцю відновити свої сили навіть після кількох тяжких поразок. Він вів справжню велику війну проти законного царя. Але швидше всього, програв би, якби в розпал тієї боротьби не помер Борис Годунов. Тоді Москва відчинила ворота Лжедмитрію І, російські воєводи перейшли на його бік, минулі недоброзичливці присягнули йому на вірність... Так завершився перший акт великої Смути».

Після загибелі Лжедмтрія І організаторові змови треба було збирати Земський собор, але це в умовах тодішнього часу було не простою справою. Прибічники Лжедмитрія I і стійкі противники й вороги змовників керували гарнізонами в багатьох містах Росії. Що з того, що Дмитрія не стало, але ж його армія залишилася. І Шуйський скористався способом, запровадженим у старомосковську політичну практику ще Борисом Годуновим: царя вибирали, чи, точніше, «викрикували» москвичі. Цією простою процедурою й обмежився новий цар. Тому й довелося йому протягом усього свого правління збройною силою відстоювати свій престол. Його противники тоді успішно виступали проти нього. Прихильники Лжедмитрія I не визнали факт загибелі свого вождя і відмовилися підкорятися новому государю.

І що з того, що бунт вдалося придушити, але від того Смута не затихла.

З’явився новий самозванець, і все пішло на круги своя.

Тип політичного авантюриста – особливий тип авантюриста – і тоді, і пізніше, у XVIII ст., і в наші дні.

У XVIII ст. на Балканах з’явився самозванець: дехто Степан Малий (він і справді був малого зросту, хоча підписувався, що він, Стефан, «з малими добрий, із злими злий!»). Видавав себе за російського імператора Петра III, знищеного його дружиною Катериною II – за допомогою її коханців (графа Олексія Орлова та ін.). Він навіть зумів стати – правда, лише на якийсь там час, – царем Чорногорії. І коли він урешті-решт загинув (типовий кінець для авантюриста епохи Смути), знайшлися такі, які видавали себе за... Стефана Малого, який, буцімто уникнувши загибелі, щасливо – дивом – врятувався. На Балканах пронеслася чутка: «Він повернувся. Зустрічайте воскреслого імператора». Хоч по всій Чорногорії й оголосили, що Стефан Малий – самозванець, пройда і бродяга, простий народ йому вірив. І всі потяглися до «воскреслого» Стефана Малого, всі повірили у його чудесне воскресіння. І всі визнали Лжестефана за істинного Стефана – він же буцімто Петро III – уцілілого. Насправді його звали Стефаном Зановичем і з першим Стефаном у нього спільним було лише ім’я, він не був на нього схожим.

І таких Лжестефанів на Балканах з’явилося не багато і не мало – 24! (Двадцять чотири Лжепетра III. І це лише в одній Чорногорії – крихітній балканській країні.)

Один з авторів, який писав про самозванство, слушно зазначав: «Істинний європейський авантюрист небезпремінно поривався в Росію, на околицю цивілізованого світу, в країну фантастичних можливостей».

І кожний з них невтомно проголошував перед народом:

«Покайтеся, молітеся! Може статися, сподобитесь побачити сонце-імператора!»

(Під титулом «сонце-імператор» черговий самозванець звичайно ж мав на увазі себе.)

Самозванці здебільшого видавали – і видають – себе за реального (живого чи покійного) чоловіка (хоча б як Ламберт Сімнел в Англії ХV ст. за графа Уорика, племінника Едуарда IV, який знаходився в ув’язненні), але трапляються випадки, коли вони видають себе за особу, яка ніколи не існувала. Зазвичай це діти або родичі яких-небудь знаменитостей (згадаймо з літератури «тридцять синів лейтенанта Шмідта»). Ті, хто стає об’єктом самозванства, це, як правило, особи, що користуються впливом, відомістю у тім суспільстві і в той час, коли там діють самозванці. В минулому (починаючи з часів Давньої Персії і до XX ст.) це переважно монархічні особи та їхні родичі. Особливу роль самозванство здобуло в Росії завдяки Лжедмитрію I. Пізніше воно теж не затихало – Ємельян Пугачов видавав себе за Петра III, досягнув у цій грі великих успіхів, хоча й кинув країну в стан кризи. Але це – видатні випадки самозванства, здебільшого ж вони маловідомі – «селянські» та «козацькі» царі. Варто зауважити, що у всі часи люди видавали себе якщо й не за царів та різних правителів, то бодай за тих чи тих аристократів меншого рангу, впливових чиновників. (Як, наприклад, – літературний випадок – Хлєстаков видавав себе за городничого – «Ревізор» М. Гоголя.) Чимало європейців у романтичну епоху видавали себе за представників тих чи тих екзотичних народностей: француз, відомий в Англії під ім’ям Джордж Салманазар, оголосив себе уродженцем Формози і залишив вигадані етнографічні описи цього острова і навіть граматику «формозької мови», а княжна Тараканова часто відрекомендовувалася в Європі перською (або турецькою) принцесою. На початку ХIХ ст. в Англії Мері Уїлкокс видавала себе за азіатську «принцесу Карабу» і теж видумала мову, писемність і звичаї цієї вигаданої нею країни.

У нові часи самозванці почали видавати себе за відомих акторів кіно і театру, співаків, спортсменів – хоча з появою фотографії та телебачення це стало трудніше вдавати. Від самозванства, застерігають історики, треба виокремлювати випадки, коли обманом переконана, наприклад, з дитинства іншими людьми у своєму походженні, людина і сама у це щиро вірила. Деякі історики вважають, що Лжедмитрій I міг щиро вважати себе царевичем. Як, наприклад, Анна Андерсон, найвідоміша самозванка, яка видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.

Найвідоміші самозванці

У давнину: Гаумата, який видавав себе за вбитого сина Кіра Великого, Смердіса (Бардію), Андріск – видавав себе за Філіппа, сина останнього царя Македонії Персея, лже-Неронів набереться аж три. Олександр Балас – претендент на трон Селевкидів, лже-Олексіїв теж набереться як мінімум троє, вони видавали себе за вбитого Олексія II Комніна, Ороферн Никифор видавав себе за каппадокійського царевича (160—156 рр. до н. е.).

Самозванці Європи

Англія

Лже-Маргарет – ніби Маргарет Норвезька Діва, королева Шотландії, померла у 7 років.

Джек Кед – видавав себе за Джона Мортимера, побічного сина останнього графа Марчського.

Перкін Уорбек– видавав себе за сина Едуарда IV.

Франція

Матюрен Брюно – видавав себе за дофіна Луї Бурбона (Людовіка XVII), який помер у Тампле у віці 10 років. (У нього було кілька послідовників.)

Португалія

«Король Пенамакора» – справжнє ім’я невідоме. Видавав себе за Себастьяна I, загиблого під час Хрестового походу в Африку.

Альвареш – аналогічно.

У Норвегії Зігурд Магнуссон Слембе – претендував на трон Норвегії, а Сверре навіть захопив престол Норвегії.

Тіль Колуп – видавав себе за імператора Фрідріха II.

Але найбільше самозванців було в Росії (це рахуючи обох Лжедмитріїв).

Осіновік видавав себе за сина царевича Івана Івановича, тобто за онука Івана Грозного.

Був навіть Лжедмитрій № 3 – Сидорка, псковський злодій.

Іван Луба (Фаустин) – видавав себе за сина Марини Мнішек.

Ілейко – видавав себе за Петра, нібито сина царя Федора Івановича, що його нібито підмінили лжецарицею Феодосією.

Анкудінов видавав себе за неіснуючого сина царя Василія Шуйського.

Воробйов Іван Андрійович – видавав себе за царевича Семена Олексійовича.

Інші самозванці видавали себе за царевича Олексія Олексійовича.

Ємельян Пугачов – за Петра III.

Кремнєв Гаврило – аналогічно.

Чернишов Петро Федорович – аналогічно.

Богомолов Федот Іванович – аналогічно.

Княжна Тараканова – видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни.

Каракасал – видавав себе за сина джунгарського хана, якого брати позбавили престолу, піднімав бунти серед башкирів та киргизів, був у 1738 році проголошений башкирським ханом («Султан-Гірей»), розбитий в Джунгарії щез невідомо де.

Самозванці XX століття

«Романови, які врятувалися від розстрілу», та їхні потомки. (Згадувана Анна Андерсон видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.)

Євгенія Сміт – аналогічно.

Наталія Петрівна Біліходзе – аналогічно.

Елеонора Крюгер – аналогічно.

Надія Іванова-Васильєва – аналогічно.

Магдалена Верес – аналогічно.

Боодтс Марджа – вел. кн. Ольга Миколаївна.

«Бабуся Аліна» (Аліна Карамідас) – вел. кн. Марія Миколаївна.

Сюзанна Катаріна де Грааф – вел. кн. Олександра Миколаївна.

Олексій Пуцято – царевич Олексій.

Василій Філатов – аналогічно.

Михайло Голеневський – аналогічно.

Олексій Таммет-Романов – аналогічно.

Джозеф Верес – аналогічно.

Анатолій Іонов – син вел. кн. Анастасії.

Микола Дальський – син царевича Олексія, «коронувався» у 1997 році як «Микола III».

Олексій Брумель – називав себе регентом дому Романових, пропонував оголосити царем Єльцина або Солженіцина, а потім оголосив царем самого себе.

Інші європейські самозванці

Алексіс Брімейєр – принц Анжуйський Дураццо Романов Долгорукий де Бурбон-Конде.

Майкл Роджер Лафосс – претендент на трон Шотландії як потомок по лінії Стюартів.

Еухеніо Ласкорз – мешканець Іспанії, оголосив себе спадкоємцем Палеологів.

Хільда Толедано – ніби дочка Карлуша I Португальського.

Пьєр Плантар – оголосив себе спадкоємцем Меровінгів.

Самозванці Сходу

Ходзьо Соун – самозванець, який оголосив себе аристократом з дому Ходзьо...

За Лжедмитрія II в Росії з’явився Лжепетро, родом муромець, незаконний син «посадської женки», згадуваний Ілейка, який до того ходив з бурлаками по Волзі. Він і назвався царевичем Петром, буцімто сином царя Федора Івановича. І навіть було зібрав своє військо, але був розбитий і страчений.

Однак це не зупинило самозванців. У часи Василія Шуйського з’явився в Астрахані «царевич» Августа, потім «князь» Іван. З’явився й третій царевич Дмитрій, який назвався онуком Грозного (від царевича Івана), у заволзьких степах вигулькнув «царевич» Федір Клементій. За ним Савелій, Семен, Василій, Єрошка, Гаврилко, Мартинко – всі буцімто сини царя Федора Іоанновича.

Але з усієї цієї братії прославився і дечого навіть досягнув лише Лжедмитрій II.

Хто він був насправді – невідомо. Всі, хто знав першого Лжедмитрія – царя Дмитрія Івановича, – дружно засвідчували: другий самозванець аніскілечки не був схожим на першого – ні зовнішністю, ні характером. Це була досить брутальна людина, неосвічена, темна, жорстока і хитра. Хоча – й бувала в бувальцях. За характером і складом душі – авантюрист. І авантюрист вельми здібний, наче для цього й народжений – цього в нього не відбереш.

Володів і артистичними здібностями. Як тоді казали – лицедій. І лицедіяв добре. Хоча зовні це був мовби неохайний молодик (за своєю зовнішністю він не слідкував), нечепурний (казали, некукібний), з маленьким, на перший позір простеньким і непривітним личком, з маленькими очицями, густо зарослий бородою, – лінь було голитися, тоді як цар Дмитрій, за якого він себе видавав, завжди старанно голився. Явно був недалекий, до знань тупуватий і своїм видом, як і характером, не викликав симпатій, що їх незмінно викликав до себе цар Дмитрій, симпатичний на позір, елегантний, надзвичайно освічений і розумний. Він умів триматися межи людьми будь-яких станів – від простих і до знатних – і всюди був своїм, вмів гарно співати і танцювати, був привітним, щирим і всіх вражав і підкупляв своїм умінням говорити з людьми – недарма ж у нього так закохалася Марина Мнішек. Бесідуючи з ним, вона й на мить не сумнівалася, що він за походженням високого роду. Та й не тільки Марина, Дмитрій завжди користувався успіхом у жінок – вони до нього так і липли, так і липли. Тут він навіть перебирав, вибирав. Та й усі, хто з ним спілкувався, свідчили: цар Дмитрій користувався успіхом і симпатією у всіх, з ким знайомився і з ким спілкувався, і був зело вихований, з манерами, що підкупляли навіть представниць вищого світу. По всьому видно було, що він і справді не простого роду, добре навчений і вихований – галантний кавалер.

Такому б тільки царем і бути, але... На Русі тоді потрібні були жорстокі царі, а Дмитрій був надто освіченим, добрим і м’яким. На свою біду.

Однією з перших, зафіксованих історією спроб розправитися з главою держави є спроба, здійснена 336 року до н. е., коли Філіппа II Македонського зарізав власний охоронець. Як зазначає американський історик Майлз Хадсон, наявність охорони не завжди гарантує безпеку державному діячеві або політику. Охоронці здатні захистити від зовнішніх загроз. Але відомі випадки – і їх, до слова, чимало, – коли охоронці самі замахувалися на життя тих людей, яких вони охороняли з обов’язків служби. А давно відомо: від хатнього злодія не вбережешся. Тим більше, від власного охоронця. За це й поплатився Філіпп II Македонський.

Звідтоді фізичне усунення небажаних правителів стало досить поширеним способом вирішення політичних проблем.

У 210 році до н. е. жертвою замаху – правда, невдалого, – став Цінь Ші Хуань – перший імператор об’єднаного Китаю.

Загибли насильницькою смертю і кілька римських імператорів. З них найвідоміший – Юлій Цезар, якому змовники завдали більше 40 ран...

У середньовічній Європі найбільш показовим прикладом є замахи на двох королів Франції.

Генріх III Валуа був убитий у 1589 році – монах-домініканець Жак Кліман під час особистої авдієнції ударив його стилетом. І це відбулося в присутності гвардійців-охоронців. (Отже, ще раз: навіть відбірна охорона не завжди може врятувати свого підопічного!)

Його наступник Генріх ІV Наваррський загинув у 1610 році – якийсь Равальяк заскочив на ходу в карету короля і наніс йому кілька смертельних ударів ножем...

Це був другий, але вже вдалий – не для жертви – замах на короля.

Перший – невдалий для зловмисника – відбувся п’ятнадцятьма роками раніше. 22 грудня 1595 року Генріх IV приймав приближених, які поздоровляли його з перемогою над католицькою Лігою. Несподівано до короля, невідь-звідки взявшись, підбіг, як підстрибнув, молодик і зробив спробу вдарити монарха кинджалом у груди. Може б, він і поцілив би в груди, але Генріх саме в цю мить нахилився, щоб підняти з колін якогось немолодого двірцевого чина. І це королю тоді врятувлао життя – удар прийшовся йому в рот. Власне, в зуби, що теж врятувало його величність. Кинджал лише вибив королю зуб. Нападник – Жан Гере – був схоплений і після короткого суду відправлений на шибеницю. Від дами з косою його величність тоді відкупився всього лише одним зубом і порізаним язиком та губами. Одне слово, дешево.

Минуло п’ятнадцять спокійних років, король уже й забув про той неприємний для нього випадок (тільки шрам на губі й нагадував про нього).

14 травня 1610 року його величність їхав у відкритій колясці на прогулянку по Парижу. Був гарний весняний день, тож у короля був відповідний настрій – такий же сонячний, як і день. Його величність розмріявся і почувався так, наче він живе вічно і ще цілу вічність буде жити. А втім, король був розвеселим гулякою, любив усі радощі життя і брав від нього все, що можна було, і в той же час прославився як мудрий державний діяч. Усе встигав: і життям насолоджувався, і державою керував.

Вуличка була вузька. Раптом шлях попереду королівській кареті перегородили якісь непрезентабельні візки.

Карета зупинилася, і в ту мить – теж невідь-де взявшись – до неї підбіг рудий здоровань, зістрибнув на підніжку і раз за разом – в якийсь там змиг ока, ніхто й отямитись не встиг, – тричі наніс його величності удари кинджалом у груди.

«Здається, я поранений!» – встиг вигукнути король і впав мертвий на дно карети...

Що ж стосується Росії, то тут перелік вбитих князів, царів та імператорів починається ще з X століття. Перший у цьому списку – київський князь Ігор. Розбивши його нечисленну дружину, древляни прив’язали князя до верхівок двох дерев і навпіл розірвали...

Тільки за півтори сотні літ перед падінням монархії в Росії були убиті чотири імператори.

Петро ІІІ загинув у 1762 році внаслідок двірцевого перевороту, який влаштувала його власна жона, пізніше імператриця Катерина II. Обставини смерті Петра суперечливі. Його вивезли в Ропшу під Санкт-Петербург і чи то там зарізали, чи задушили рушничним ременем – навряд чи правда про це коли-небудь стане відомою.

Не менш трагічна доля чекала і сина Петра III, імператора Павла I. Він також загинув унаслідок змови. І також невідомо, що відбулося в його спальні в Михайлівському замку 11 березня 1801 року, чи то його вбили важкою табакеркою, чи задушили шарфом...

Через 80 років помер Олександр I – смертельно поранений осколком бомби, яку народоволець Ігнатій Греневицький кинув під колеса його карети. До цього російський імператор уже пережив кілька замахів.

У 1917 році був вивезений в Єкатеринбург і розстріляний Микола II із сім’єю...

У цій когорті знищених російських монархів, починаючи з X століття і завершуючи 1917 роком ХХ століття, царю Дмитрію Івановичу, відомому як Лжедмитрій І і який пробув при владі у Кремлі 11 місяців, належить серединне місце – його вб’ють через 661 рік після вбивства на Русі великого київського князя Ігоря. І до вбивства останнього російського імператора Миколи II разом із його сімейством (своєрідний рекорд!) на Русі ще 311 років будуть ні-ні та й прикінчувати своїх правителів, тих, яким спершу співатимуть осанну, а потім пускатимуть їх в розход. (На Русі, ба, ба навіть і в світі, це досить типове явище!)

Медового місяця – найсолодшого місяця в житті молодожонів, коли вони напропале віддаються, потопаючи в любові, радощам першого зближення, Дмитрій Іванович не встиг спізнати.

Після весілля царю Дмитрію Івановичу випало прожити – водночас і в статусі молодого – всього лише дев’ять днів. (Виходить, і медовий місяць у нього тривав усього лише дев’ять днів – надто короткий як для такого щастя строк!)

Але прожив він ті дев’ять днів, на яке розтяглося царське його весілля, неймовірно радісно, безтурботно і весело – в застіллях, танцях та співах (ночі минали в шаленій любові) – жалкувати за ними він не мав підстави. (А втім, він не мав і часу на жалкування, якби й хотів жалкувати.)

Дев’ять днів суцільних радощів у Кремлі, в його Грановитій палаті та в покоях Великого палацу.

Життя людське занадто коротке, аби жити нудно, вважав Дмитрій.

Колись з медом, що став символом чогось солодкого, його еталоном, приємного й найбажанішого, у слов’ян пов’язувалося найкраще життя.

Дмитрію випало цього щастя – медового місяця – всього лише дев’ять днів, що їх він відгуляв сповна. Як начеб востаннє, що так і станеться.

– Веселому – свій час, – бувало, казав цар. – Як і праці. Сьогодні у мене веселощі медові, завтра праця полинова.

Праці у нього завтра вже не буде – як і самого завтра.

А ще молодий цар, бувало, частенько казав:

– Я не хочу показати підданим, що я їх боюся, що в мене страхи, а тому, боячись їх, я, мовляв, їх і пригнічую. Ні і ні! Зрештою, я підданим дав волю, хай роблять, що хочуть, але в рамцях законів. Якщо я їм потрібний, хай терплять мене. Ми разом мусимо йти до Європи. Русь дрімуча має стати Руссю цивілізованою, де діють закони, а не самодурство новітнього Грозного, мого батенька.

В цьому й полягала його головна похибка. Русь не любить (і ніколи не любила ні до нього, ні після нього) царів, які підданим дають волю. Русь любить лише такого царя (і до нього так любила, і після нього), якого вона боїться, який заливає її кровію великою – як заливав той же Іван Грозний!