Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 45 страниц)

«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».

Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи кривотлумачень.

І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови – в обмін на право залишити Московське царство – нарешті залишити...

Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.

А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі Посполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».

За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.

Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек – не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю – мусили дати! – з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події – після того, як вони виїхали з Москви, – що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)

2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх супроводжував – за умовами угоди – руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким – який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» – недовго й до біди.

Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.

Але не так сталося, як гадалося.

Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.

Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:

– Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі – ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?

І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):

– Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.

– Але ж там ваша батьківщина.

– Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут – у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.

Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:

– Я, до вашого відому, цариця російська. – Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. – Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!

Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.

– Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться – ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму царстві – чого б це мені не коштувало. – Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: – Хоча б і життя!

Повторила замислено:

– Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і – драла. Задерши спідницю. Я – цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав – зі змови, – із того – змови – й закінчить!

Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть:

«Сучасники і потомки не шанували Шуйського, несть числа звинуваченням, що «возводились» на нього за життя і по смерті». А між тим, пишуть далі історики, не можна не визнати, що в його житті було немало моментів, коли він виявляв істинну мудрість, мужність і навіть велич душі. Нещаслива доля його достойна не стільки хули, скільки жалю чи співчуття...

Ще пишуть...

Правління його було нещасливим, повне бунтів та змов, а також війн із зовнішнім ворогом, головно з поляками.

Найтяжчою подією на Русі під час його царювання була громадянська війна...

Він прийшов до влади в результаті змови, в результаті змови (але вже проти нього) він і піде.

З Інтернет-видання:

«В Москві становище Шуйського було неміцним. В народі його не любили, але не хотіли й поміняти на кого-небудь іншого. Ось чому не увінчалися успіхом всі спроби скинути його з престолу. (Чому ж, остання вдалася. – В. Ч.) Перша така спроба була зроблена ще 17 лютого 1609 року. Змовники в числі 300 чоловік, на чолі з Григорієм Сунбуловим, князем Романом Гагаріним і Тимофієм Грязним, звернулися до бояр з вимогою скинути Шуйського, але бояри не взялися за цю справу і розбіглись по домівках чекати кінця перевороту. Один лише боярин князь Василій Голіцин з’явився на площу. Змовники кинулись за патріархом в Успенський собор і почали вимагати, аби той ішов на Лобне місце. Гермоген не схотів іти, його притягли силоміць і поставили на Лобне місце. Змовники знову стали кричати народу, що Шуйський вибраний незаконно самими лише своїми підтакувачами, без згоди землі, що кров християнська ллється за людину недостойну і ні на що не здатну, дурну, нечестиву, пиятика і блудника. Але замість схвальних вигуків змовники почули з натовпу: «Сів він, государ, на царство не сам собою, вибрали його великі бояри і ви, дворяни і служиві люди, пиятики і ніякого безуму ми у ньому не знаємо; та якби він, цар, вам і невгодний був, то не можна його без великих бояр і всенародного зібрання із царства звести». Тоді змовники стали кричати: «Шуйський таємно убиває і у воду саджає братію нашу, дворян і дітей боярських, жінок і дітей, і таких, побитих, дві тисячі!» Патріарх запитав їх: «Як же це могло статися, що ми нічого не знаєм?!. У який день і хто саме загинув?» На це змовники нічого не змогли відповісти врозумливого і переконливого і заходилися читати грамоту: «Князя ж бо Василія Шуйського однією Москвою вибрали на царство, інші ж міста того не відають, і князь Василій Шуйський нам на царстві не люб і для нас кров ллється і земля не змириться: щоб вам вибрати на його місце іншого царя?» Патріарх відповідав: «Досі Москві ні Новгород, ні Казань, ні Астрахань, ні Псков і ніякі інші міста не указували, а указувала Москва всім містам; і що кров ллється, то це робиться з волі Божої, а не по хотінню нашого царя». Сказавши це, Гермоген пішов додому. Змовники, які не знайшли ні в кого підтримки, не змогли його утримати. Вони з криками і лайками кинулись до палацу, але Шуйський не злякався, він вийшов до них і з твердістю запитав: «Нащо ви, клятвозлочинці, увірвалися до мене з такою нахабністю? Якщо хочете вбити мене, то я готовий, але звести мене з престолу без бояр і всієї землі ви не можете». Змовники, бачачи всюди невдачу, втекли в Тушино до злодія».

Василій Шуйський досягнув того, чого хотів усе життя, – став царем. Як швидко виявиться – на свою біду.

Царем йому вдалося побути трохи більше за скинутого ним Дмитрія Івановича, але не набагато: всього лише чотири роки (1606—1610).

Його царювання почалося з нещасть, нещастям і завершилося і незбагненно: для чого він усе життя поривався стати царем, він – відомий боярин і князь? (Мало йому було цих титулів?) Щоб зазнати найбільшого лиха у своєму житті і так безславно його завершити?

Воістину, якби знав, де впасти... А втім, люди завжди мудрі не «до», а чомусь здебільшого «після»...

Не встиг Василій Іванович упоратися з першим Лжедмитрієм та насолодитися захопленою владою, що нарешті таки дісталася йому, як він посів царський трон, – вимріяна і довгоочікувана, – як негадано – сніг на голову літнього дня! – вигулькнув – мало йому було першого – другий Лжедмитрій. (І чому на цих самозванців «пощастило» саме йому?)

І все довелося починати спочатку.

Хоча ні, спочатку було необачне для нього «Уложение» від 9 березня 1607 року. Щоб згуртувати сили панівного класу та припинити боротьбу з-за селян між феодалами, Шуйський і видав те злополучне – і для народу, і для нього особисто – «Уложение» від 5 березня 1607 року. Воно визнавало кріпосних селян закріпаченими за тими власниками, за якими були записані в «писцовых книгах» початку 1590-х років. Указ встановлював строк у 15 років для розшукування збіглих селян. І тоді вся селянська Русь (а вона тоді була в основному селянською) повстала проти того «Уложения» та його автора, проклявши його клятіше, ніж раніше проклинали укази Грозного чи Годуна.

По всій Русі прокотилися хвилі заворушень, і уряду Шуйського з величезними труднощами вдалося придушити селян.

Новий цар не встиг і дух перевести, як тут і з’явився Лжедмитрій II.

З ним довелося боротися, напруживши чи не останні сили. А втім, спершу верх почав брати він, новий самозванець (мало йому було першого!): у 1608 році він розбив під Болоховим воєвод Шуйського і надовго та міцно отаборився в Тушино. На щастя. Бо коли б він не засів у Тушино, а відразу ж після своєї перемоги вирушив на Москву, то міг би її тоді й узяти.

А втім, якщо вже бути точним і послідовним, то першим на голову Шуйського звалився той, кого нині в енциклопедіях називають керівником великого антифеодального повстання селян 1606—1607 років у Росії – так, так, Іван Ісайович (р. н. невідомий – п. 1608).

За соціальним статусом холоп князя Телятівського, Чернігівщина. (Завдяки своєму холопу якийсь там князь Телятівський потрапив навіть в історію.) Невгамовний холоп зумів утекти від свого власника до донців і зробився там козаком. Скільки він покозакував – невідомо, але в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив у полон. Людолови продали його іншим людоловам, у Туреччину, де він кілька літ прогибів рабом-веслярем на галерах. Якщо взяти до уваги, що гребцями на галери відбирали лише молодих, міцних та витривалих, то вочевидь таким і був Іван Болотников.

Звільнили його з рабства, де його чекала стовідсоткова (рабів-пенсіонерів на заслуженому відпочинку, як відомо, не буває) загибель, німецькі кораблі, які перехопили турків на морі.

По звільненню опинився у Венеції, де жив і працював у якогось німця – там і вивчив німецьку мову (згодом у його повстанському війську служитимуть і німці).

Додому повернувся через Німеччину і Польщу.

У Польщі він почув, що буцімто цар Дмитрій не був убитий під час бунту в Москві 17 травня, а втік і нині перебуває у Самборі, в жони воєводи Юрія Мнішека, який на той час уже був у Москві зі своєю дочкою. Там з ним і зазнайомився недавній турецький галерний раб. І присягнув на вірність «царю Дмитрію», який нібито врятувався під час бунту, організованого Шуйським. «Новий Дмитрій», благословляючи його, як кажуть, на подвиги, буцімто йому сказав:

– Я не можу зараз тобі багато дати. Ось тобі 30 дукатів, шабля і бурка. Задовільнися поки що малим. Їдь з моїм листом у Путивль до князя Шаховського. Він видасть тобі з моєї казни досить грошей і поставить тебе воєводою та начальником над тисячами воїнів. І ти підеш з ними далі. Якщо Господь буде милостивий до тебе, ти спробуєш щастя проти моїх підданих-клятвопорушників. Скажеш, що ти мене бачив і говорив зі мною віч-на-віч у Самборі і цього листа отримав з моїх рук. Як і моє благословення. Дій! Я гадаю, ти здатний на щось значне. Ти пройшов холопство і рабство, маєш тепер побути і паном!

У Путивлі князь Шаховський вручив йому загін із 12 тисяч чоловік.

І – почалося. Селянське повстання, що його з успіхом на перших порах і очолив колишній холоп і раб, а потім представник нового старого царя Дмитрія. Спершу Василій Шуйський вислав проти нього загін під орудою князя Трубецького. Чим би воно закінчилося – невідомо, але князь Трубецькой, здрейфивши, відступив. І – все. Це стало сигналом для повстання холопів та іногородців. Міста дружно почали проголошувати царем Дмитрія і слали до Болотникова допоміжні загони, холопи і селяни повставали проти своїх панів і спішили до народного вождя, який всюди діяв від імені «царя Дмитрія Івановича», якого влада проголосила самозванцем і другим Лжедмитрієм, а народ сприйняв його за істинного, дивом врятованого царя.

До Болотникова приєдналася мордва, багнучи звільнитися від московського гніту, ополченці, різна вольниця, що прийшла з Литви.

Міста – одне за одним, одне за одним – почали переходити на бік Болотникова: Кроми, Мценськ, Одоєв, Алексін, Калуга... Вони лежали в зоні наступу «посланця царя Дмитрія» і, як писатимуть у «Карамзінському хронометрі», «в тих українах, в польських и в северских городах люди по наваждению бояр и воєвод и всяких людей побивали (як то було цареві Шуйському слухати ті вісті, що чи не щодень долітали до Москви!) разными смертьми бросали с башен, а иных за ноги вешали и к городовым стенам распинали и многими разноличными смертьми казнили и прожиточных людей грабили, а кого побивали и тех называли изменниками, а они будто стоят за царя Дмитрия».

I це згодом буде в енциклопедіях названо великою селянською війною. Хоча... Війна є війна, як би вона не називалася.

То як було слухати такі донесення царю Василію про те, що чинилося у його царстві-государстві, де мовби ані влади не було, ані царя, бо ніхто тоді не міг людей захистити від... людей. А втім, гніватися він міг хіба що на себе, адже своїм бунтом 17 травня у Москві відкрив зелену вулицю громадянській війні з усіма її звірствами у Росії... А громадянська війна тому й громадянська, що одні громадяни б’ють інших, таких же громадян своєї країни.

Рідко хто після того – та ще на шляху слідування ватаг Івана Болотникова – зважився б стверджувати, що «цар Дмитрій» та не врятувався – горе б йому було! По країні знову поповзли чутки про чудесне врятування царя Дмитрія Івановича. Їх поширювали, зокрема, ті його прихильники, які не належали до вищої знаті і не були у змові з Шуйським. Ці чутки доходили не лише до Шуйського, позбавляючи його сну та уваги до жони-княгині, про яку він тоді вже й забувати почав (і це при тому, що дехто намагався його звинуватити в розпусті!) – не до неї тоді було бідному цареві. Як і не до цариці Марини Мнішек, живої жони убитого царя, яка раптом почала заявляти про свої права на трон у Росії. Ті чутки доходили й до неї, і вона все більше й більше їм вірила. Як і головному козирю розповсюджувачів тих чуток: мовляв, труп, який публічно виставили біля кремлівської стіни, не був «царем Дмитрієм» і тому йому наділи на лице маску скомороха, щоб ніхто не помітив збриту чорну бороду, якої ніколи не було у царя.

Ці докази доходили і до Шуйського (він уже й сам почав сумніватися – а раптом і справді замість царя Дмитрія було вбито когось іншого?), і до Марини доходили, і вона вже твердо вірила, що її вінценосний чоловік і справді дивом врятувався, а тепер іде на Москву, пославши поперед себе військо якогось Болотникова.

Шуйського вже відверто зневажали (про любов до нього і мови не було): він був уже старий за тодішніми мірками, невдатний з себе, підсліпуватий, не вмів і не міг керувати державою і навести у ній лад, а тому не міг викликати у підданих до себе добрі почуття та повагу. (Та й хто і де і коли любив слабкого царя!) Викликало незадоволення і те, що Шуйський добровільно обмежив свою владу на користь бояр, чого жоден руський цар не робив. І хоча ще під час його вінчання новгородський митрополит Ісидор і проголошував (із Чину вінчання Бориса Годунова): «Богом возлюбленный, Богом избранный, Богом почтенный и Богом нареченный», піддані бачили – не сліпі ж вони були! – що Бог тут ні при чім і посилання на Нього є посиланнями всує.

Що не робив Василій для зміцнення своєї доволі розхитаної і слабкої влади, але все було марно. Мешканці Севських міст убивали царських гінців, а послані ним грамоти, не читаючи їх, привселюдно спалювали. Самого ж Василія оголосили безчесним зрадником, який замахнувся на істинного царя. Поволжя аж до Астрахані відмовилося визнавати його царем. Ширилися чутки про те, що цар Дмитрій врятований і вже веде боротьбу з узурпатором Шуйським, який незаконно позбавив його трону, сам усівшись на нього, тож під його прапорами збирається велике військо і перед у ньому веде Іван Болотников, який уже йде – хай тремтить тиран! – до Москви, і всі міста на його шляху без вагань визнають його владу. Лише Коломна спробувала було протистояти Болотникову і за це й поплатилася повним розоренням.

Василь Шуйський не знав де подітися у Кремлі. Особливо запанікував, коли біля села Троїцького – 50 верст од Москви! – царська рать на чолі з Мстиславським кинулась тікати і ледве врятувалася од повстанців.

22 жовтня 1606 року Болотников зупинився в селі Коломенському – 7 (сім!) верст од Москви!

Знаходилось воно на шляху з Москви у Коломну і, за легендою, було засноване мешканцями цього міста, які втікали од Батия. Вперше згадується в грамоті (заповіті) Івана Калити під 1339 роком. Від самого свого початку це була вотчина московських великих князів, потім царів. (Нині Державний художній, історико-архітектурний і природно-ландшафтний музей-заповідник, що розташований на південь од центра Москви і входить до Московського державного об’єднаного музею-заповідника Коломенське-Лефортово-Любліно-Ізмайлово.) В Коломенському казанському храмі знаходиться одна з найшанованіших в сучасній Росії ікон Богородиці – «Державна».

Василій III збудував там у 1529—1532 роках знамениту шатрову церкву Вознесіння (на честь народження сина, майбутнього Івана Грозного). Водночас храм Вознесіння слугував також і сторожовою баштою на випадок татарських набігів: як тільки зчинялася колотнеча, з башти подавався тривожний сигнал. Удень димом, вночі – вогнем. Сигнал відразу ж передавався далі, й зрештою його вже бачили з дзвіниці Івана Великого у Москві.

І ось сторожа з дзвіниці Івана Великого у Москві (по суті, вже з Кремля) угледіла високі стовпи густого сизого диму, що змінилися вночі яскравим вогнем – у Москві, а в першу чергу у Кремлі зчинилася тривога: в Коломенському дим! В Коломенському темної ночі палає вогонь! А сіє означало одне: в Коломенському, біля воріт Москви, ворог. І паніка в душі царя Василія досягла найбільшої напруги: в Коломенському за сім верст од Москви Болотников! Усього лише за сім верст од столиці царства. Здавалось, лише диво може врятувати царя Василія.

І диво, що тоді врятувало царя Василія, – правда, лише на кілька лічених років, – таки сталося. А все ось із-за чого тоді – на порозі Москви, вже під її воротами, – програв Іван Болотников.

Перше: замість того, аби йти форсованим маршем на Москву (та й скільки там того ходу – сім верст!), Болотников раптом зупинився в Коломенському, давши таким чином змогу Шуйському передихнути, отямитись і перегрупувати свої сили. А зупинившись в Коломенському, Болотников, на безмежне щастя Шуйського, для чогось затіяв будівництво... острогу. Дався він йому! Але народний ватаг збудував його – а це ж час, дорогоцінний час, протягом якого цар Василій збирав сили! – зміцнив його деревом і валом – заради якої такої потреби? І засівши в тому острозі, замість того аби йти на столицю, до якої залишалися сім верст, почав слати до Москви та в інші міста грамоти, підбурюючи бідних проти багатих, менших проти знатних, та закликав цілувати хрест законному государю Дмитрію Івановичу, якого ніхто і в живі очі не бачив, а все це – слова, слова, що перетворювалися на словеса. Тоді як треба було діяти – сім верст до Москви! Жоден ватаг повстанців-бунтівників ще не підходив так близько до столиці держави. І Болотников цим не скористався, за що й поплатиться згодом і своїм життям, і життями своїх послідовників. І що з того, що ополчення його під Москвою зростало (себто були сили, щоб іти на Москву) – вже у передмісті столиці діяли загони переважно з холопів, що виділилися з його війська і своїми набігами – набігами, а не наступом! – тримали Москву в страсі та на осадному положенні.

Друге: московити вже були готові підкоритися Болотникову (тоді спливали чи не останні дні Шуйського), прохаючи лише показати їм царевича Дмитрія, і вже навіть почали з цього приводу вести переговори, але Дмитрій так і не з’явився.

Болотников вільготно сидів у своєму добре укріпленому (хоч на нього ніхто й не нападав) острозі в селі Коломенському. За сім верст од столиці, що їх йому – з-за його необачності – так і не вдасться пройти.

Нерішучість селянського вождя, його нерозумне сидіння в селі Коломенському – дивно, а для чого він взагалі затіяв війну з Москвою? – дало змогу Шуйському як слід підготуватися до рішучого наступу на бунтарів. (Марина подумки гнівалась на Болотникова: чому, чому він не йде на Москву, золоті деньочки втрачаючи, адже з його рук вже вислизала перемога.)

Почали отямлюватися не лише окремі люди, а й цілі міста (мовляв, Болотников тому застряв перед воротами Москви, що в нього немає достатньої сили, хоч вона в нього якраз і була), аби взяти столицю царства, тож міста почали сумніватися: а чи справді Дмитрій живий, якщо його ніде не видно? А сумніваючись, переходили на бік Шуйського, котрий від того й геть ожив. І як на ту біду, в самому таборі Болотникова відбувся розкол – чим завжди страждала многостраждальна Русь, і воно поділилося на два табори. В одному опинилися дворяни та боярські діти, а в другому – холопи, козаки та інший люд. У других вождем залишився Болотников, перші вибрали собі вождями Істома Пашкова та братів Ляпунових. Кінчилось тим, що перший табір перейшов на бік Шуйського, а Болотников усе ще – незбагненно чому? – сидів у своєму добре укріпленому острозі, ведучи чи не барське життя. А тим часом Шуйський встиг зміцнити оборону Москви, його військо значно поповнилося за рахунок перебіжчиків та переходу на його бік деяких міст. А Болотников все ще безтурботно й безпечно сидів у своєму острозі – чого? Допоки? І Шуйський, бачачи такий промах народного вождя, у якого, як виявилося, були неабиякі воєнні здібності, вирішив перейти в наступ.

І почав успішно гнати повстанців, які зазнали при цьому великих втрат.

Зрештою, цар запропонував народному вождю здатися, обіцяючи йому за це високий чин.

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу – покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог – далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, – але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято – хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія – скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, – з’явився ще один самозванець – Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятівського, який раптом розбив царських воєвод – під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.

Але й цар не дрімав. Зібравши велике військо, він узяв в кільце Тулу.

Облога тривала три місяці. Царські війська раз по раз штурмували місто, у якому вже спалахнув голод. У захисників не було набоїв, але вони трималися – ось де Болотников нарешті виявив героїзм і стійкість – жаль, що запізно. Та й тримався він в основному в Тульському кремлі.

Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду – притоку Оки, на якій розташоване місто.

Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.

За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою – бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.

Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні – будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»

Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю – велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.

Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем – картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі – Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув – і врочисто – голос, голос який – труба! – поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.

Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити – одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!

18 жовтня цар урочисто – як переможець селянського бунту – під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні – тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.

Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту – Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.

Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник – на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.

Болотникова, як головного заводія, довго допитували – «с пристрастием», – а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.

Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І – ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!

– Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, – як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не так давно стільки набрався ляку, коли він стояв за сім верст од Москви. А сам подумав: коли б він тоді не засів – з якої трясці? – у своєму острозі в Коломенському, взяв би, ірод, Москву. Не знав би тоді цар, куди й тікати!

Марина Мнішек, коли до неї дійшли вісті про придушення повстання Болотникова, відчула себе чи не мертвою.

Ще живою, але вже мертвою. І не жаль їй було якогось там збіглого хлопа і турецького раба, а відчай був, що то ж посланець Дмитрія. Якщо він загинув, все програвши, то, виходить, Дмитрій тепер не піде походом на Москву?

Впоравшись з бунтом селян, цар Василій тільки-тільки почав отямлюватися й відходити душею (ну, тепер нарешті спокійно поцарюю!), як зненацька з’явився... Теж Лжедмитрій, але під номером два.

Це ж треба!

І де вони беруться, самозванці, яка земля їх родить? Невже й справді не бояться плахи? Невже й справді їм влада дорожча за все на світі – і навіть за власне життя?! То ж що це таке – влада? Та ще верховна.

І що таке людина – буцімто хомо сапієнс, людина розумна.

Але в тім-то й лихо, що розумна...

Лжедмитрій IІ, розбивши під Болоховом царське військо, облаштувався в Тушино – 12 верст від Москви, кут, що утворює Москва-ріка з її притокою Сходнею.