Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 45 страниц)

Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.

І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.

– Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?

І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:

– Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!

Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).

Чи, як говорять, лій, кебету.

Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все – кінець її величності.

В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...

І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість – дещо навіть аж комічну – перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.

Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники – бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?

Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні – хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:

– Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику – спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..

Двері вже падали.

Ще мить, ще півмиті...

Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) – обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.

Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво – як уже тріщали, вивалюючись, двері – і звернула увагу цариця.

Змиг ока – і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.

Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.

Цариця була тендітної комплекції, та ще й маленького зросту – дівча-дівчам. Шмигнувши під спідницю своєї гофмейстерини, її величність там і принишкла – в повній темноті (спідниця опускалася до самих п’ят її власниці), притулившись до теплих і дебелих ніг пані Барбари.

Все відбулося так миттєво, майже на межі свідомості, що ніхто не встиг і подивуватися з такої винахідливості цариці Марини Юріївни, як одразу ж з тріском та гуркотом впали двері і до покою увірвалися ті, кого автор «Московської хроніки» Конрад Буссов пізніше назве «мужланами і грубими мужиками», і загорлали:

– Ага, попались, девки?!.. Сейчас мы вас ищо и трахать будемо! Признавайтесь, где ента самая... ать-переать, еретица, жена царя? Ну?!.. Иначе поставим вас ра... – і вжив далі цілу низку непотребних слів.

Надамо слово очевидцю – Конраду Буссову:

«...мужлани і грубі мужики запитали гофмейстерину і дівиць: “Де цар і де його цариця?” Вони відповіли: “Це ви повинні знати, де ви залишили царя (серед тих “грубих мужланів та мужиків” були – теж такі мужлани, як свідчить цитований автор, “князья та бояре”), ми не представлені його охороняти”. Тоді руські сказали: “Ах ви, безсоромні шлюхи, куди ви поділи цю польську... – мат, – царицю?” Гофмейстерина запитала (для більшої переконливості, чи була сміливою і спокійною, – склала руки на грудях): що вони від неї хочуть? Вони відповіли непристойно на брутальній московській мові...» – що її і ми тут не будемо наводити.

І далі автор «Московської хроніки» пише, що ті, хто увірвався у покої цариці, «спокусили (точніше – зґвалтували? – В. Ч.) всіх дівиць. Один князь велів відвести до себе додому одну, другий – іншу, так поводилися вони з дочками польських вельмож. Гофмейстерина, під спідницею якої сховалася цариця, була старою товстою матроною, вона зберегла свою честь (охотників її спокушати, очевидно, просто не знайшлося. – В. Ч.) разом з царицею, але її облаяли такою-сякою і примусили сказати, де цариця. Вона відповіла (стоячи непорушно на одному місці, відчуваючи, як до її ніг під спідницею злякано тулиться цариця, тому й не робила жодного руху й не сходила з місця. – В. Ч.): «Сьогодні вранці о першій годині ми провели її до батька, сандомирського воєводи, вона ще там».

Хоч як не дивно, але заколотники повірили цим словам гофмейстерини (та й мовлені вони були спокійно й переконливо, грубим чи не чоловічим голосом) і залишили спочивальню. Правда, на прощання, як свідчитимуть у своєму звіті посли Міколай Олесницький і Олександр Госевський, «мужлани і грубі мужики», серед яких були й князі та бояри, добряче таки пограбували жінок, позривали з них прикраси (навіть серги виривали з вух), і бідні, перелякані чи не на смерть жінки «залишилися в одних сорочках».

Але все ж вони – гадаємо, – були ще й раді, що в тій кривавій колотнечі залишилися живими... А коштовності, вбрання... Дідько з ними, життя дорожче. А речі наживні.

Коли «мужлани й грубі мужики» нарешті подалися далі, порозсовувавши по пазухах награбовані речі, – шукати єретицю і в спочивальні залишилися самі лише фрейліни, гофмейстерина, все ще не ворушачись, тихо мовила, нахиливши голову вниз, до своєї спідниці:

– Ваша величносте, даруйте, що потурбую, але загроза вже минула і ви можете, якщо забажаєте, залишати свій не зовсім... е-е... пристойний сховок.

Край спідниці гофмейстерини задрався вгору, і звідти визирнула зляканим звірком голівка цариці, повела сторожко сюди-туди очима. Переконавшись, що все гаразд і сторонніх у спочивальні немає, обережно вибралася з-під пишної спідниці своєї гофмейстерини.

– Чому пані говорить, що сховок у неї під спідницею не зовсім пристойний? Може, тому, що він не зовсім естетичний? – весело, незважаючи на ситуацію, запитала її величність. – Коли біда тобі в очі загляне, не до естетики тоді. Та й сховок пані Барбари виявився якраз зручним.

– Правда? – зраділа володарка тієї спідниці, що на віки стала історичною. – Я рада, що допомогла вашій величності – бодай своєю спідницею.

– Я під вашою спідницею, пані Барбаро, почувалася як ніколи затишно.

– Правда? – аж засяяла пані Барбара Казановська. – Але вам, ваша величносте, там, – показала на свою спідницю, – справді було затишно? А часом що-небудь там, – знову показала на спідницю, – не пахло? Бо я могла з переляку і той...

– Заспокойтесь, дорога моя Барбаро, ніщо під вашою спідницею не пахтіло – хоч ситуація була й критичною, – засміялася цариця. – А якби й справді там щось... мм... пахло, то... Я була така злякана і так тулилася до ваших ніг, теплих, м’яких і повних, що з переляку й не відчула б... Кажу, мені там було затишно – як у рідної мамки на руках у дитинстві.

Фрейліни нарешті перевели подих і почали посміхатися.

– А взагалі... дотепно. Оригінально і пікантно – російська цариця під спідницею своєї гофмейстерини, – сміялася Марина, сміялася якось збуджено й уривчасто, мабуть, від пережитого. – Умри, а дотепніше не придумаєш! Коли мій Дмитрик, – вона так і вигукнула – Дмитрик, – пригадавши в ту мить свою няньку бабцю Софію та її мову, – коли мій Дмитрик, – повторила вона ще веселіше, – дізнається, де переховувалася його цариця, – ото буде сміху! Жаль, що панна Хмелевська не порадіє зі мною, не заплескає у свої долоньки і не вигукне: ах, ах, як дотепно! Як пікантно! – зітхнула. – Мені так жаль панну Хмелевську, вона загинула, намагаючись мене порятувати, – як це благородно. Як загинув і мій камердинер Ян Осмольський – я ніколи їх не забуду: панночку Хмелевську і пана Осмольського! А ось цар Дмитрик мій буде сміятися, як дізнається, що лучилося з його царицею, – ох і сміятиметься. Він так гарно вміє сміятися!

Марина раптом миттєво урвала сміх, глянувши на враз неприродно закам’янілі лиця своїх фрейлін.

– Що?.. – шепотом поспитала, голос чомусь раптом пропав. – Що???

– Ваша величносте, хіба ви... хіба ви...

– Не витягуйте з мене душу, кажіть!

– Хіба ви не знаєте, що він... що він убієнний?

– Хто-о... він? – шепотом перепитала Марина, хапаючись за груди, – серце в ту мить як не вискочило з її грудей. – Хто він... убієнний?

– Ну... він...

– Ваша величносте, – наперед ступила її рятівниця гофмейстерина Барбара Казановська. – Опануйте себе. Що сталося – те сталося, і назад вже нічого не переграєш. Мужайтеся! Ми думали, що ви знаєте... Його величності, російського царя, а вашого любого мужа Дмитрія Івановича, більше немає...

– Але тільки в цьому світі! – в один голос вигукнули фрейліни. – Він є, але вже в іншому, у кращому, не земному світі. А в цьому світі...

– Що в цьому світі? – запитала Марина, хоч і розуміла, що це запитання зайве.

– У цьому світі його убито. Ті мужлани і мужики, які – чуєте? – ще безчинствують у царському палаці...

У тиші, що раптом настала, чути було гупання, тупотняву ніг, крики, брутальну московську мову...

– Вони і вбили руського царя Дмитрія Івановича. Він став першою жертвою злощасного заколоту. Ваша величносте, хоч як нам тяжко це казати, але ви вже... вже удова. Та ще й невідомо, чи вдасться хоч вас уберегти. Злощасний заколот московських мужланів триває... Вони все ще шукають вашу величність, аби відправити вас слідом за вашим мужем, а їхнім царем. А шукаючи, на ходу грабують, а жінок ще й ґвалтують. Чи додому забирають, щоби там уже вволю натішитись... І заправляє ними боярин князь Василій Шуйський. Той, кого не так давно цар Дмитрій Іванович порятував від шибениці. Шуйський і віддячив йому за це – кулею в груди...

Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство

Роль народних мас і особи в історії – одна з головних проблем історичного матеріалізму, що її взяли на озброєння основоположники марксизму-ленінізму, створивши своє вчення про роль народних мас і особи в історії. За ним виходить, що народ є головним суб’єктом історичного руху. Себто народні маси відіграють вирішальну роль у всіх сферах суспільного життя. А вже революційна боротьба народних мас – справжня, справжня р-революці-йна! – розв’язує докорінні суперечності суспільства та його ладу, забезпечуючи при цьому неодмінно суспільний прогрес. Про це щось там доводитиме ще К. Маркс.

Але яку прогресивну роль відіграли народні маси тоді, у травні 1606 року, в Москві? Крім того, що допомогли своїми виступами – сліпими й криваво-погромницькими – князеві Василію Шуйському дорватися до найвищої у Московському царстві влади і стати царем, – більше ніякої. А втім, до дечого це таки призведе. Царювання Шуйського виявиться далебі гіршим за царство поверженого народними масами Дмитрія Івановича, і невдовзі в Московськім царстві-государстві спалахне громадянська війна. А з нею – голод, руїна, смерті... Тисячі, десятки тисяч смертей і нещасть. Аж доки Шуйський не буде зметений з трону, – більше нічого «прогресивного» народні маси своїм виступом у травні 1606 року не принесуть...

Василій Шуйський був із знатного роду, а такі високі титули, як боярин, воєвода, князь, ще і ще вивищили його над іншими знатними у Московській державі. Був він сином боярина князя Івана Шуйського і походив з роду відомих князів Шуйських, потомок великих князів Суздальських і Нижньогородських, які, в свою чергу, були потомками князя Андрія II Ярославича.

Було чим і пишатися, і гордитися, і самовеличатися. І зрештою, домагатися – відверто вимагаючи її – верховної влади в царстві-государстві. Себто влади царської.

А вінця царського Василій Шуйський домагався – маючи на те деякі підстави, а в певні періоди навіть законні, у порівнянні з іншими претендентами, – чи не все життя, але...

Все зіпсував Борис Годунов, який і перехопив царський вінець – для своєї власної, зрозуміло, голови. Бо хто ж добуває царський вінець для чужої?

Знаючи, що князі Шуйські – одні з реальних претендентів – за знатністю їхнього роду і колишньою близькістю до Івана Грозного – на царство та корону, Борис Годунов, ставши царем – як, то інша мова, – жорстоко і цілеспрямовано їх переслідував.

За натурою своєю (до речі, неординарною) Василій Шуйський був хитрий і водночас підлесливий мужичок (i це він – боярин, воєвода і князь із знаного князівського роду!): де треба гнутися – гнувся, аж ніяк цим не гидуючи, де треба було догодити – догоджав, прислужуватися – охоче прислужувався, показати гонор – показував (перед, звісно, нижчими). Де треба було бути добрим, був добрим, жорстоким – був і таким. Але більше був улесливим, вмів тримати ніс по вітру, як звір, загнаний у пастку, гостро відчував небезпеку і вправно обминав капкани, тож і не дивно, що невдовзі став єдиним із князів Шуйських, котрий уцілів. Більше того, зумів навіть залишитися при службі в Кремлі. І це – при постійному і стійкому переслідуванні Шуйських, що його чинив Годунов. Василь Іванович не був винахідливим, буцімто боявся будь-якого нового кроку і в той же час виявляв завидні терпеливість та стійкість, що межувала чи не з тихою та непримітною мужністю.

Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою – весільним боярином – на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв – не змігши заявити про себе в ратному ділі.

Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова – ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він за знатністю більш достойний його, ніж Борис Годунов, але... Не виграв. Хоч нічого особливого й не програв. А втім, Годунов, ставши царем, велів схопити і відправити у заслання Івана Петровича та Андрія Івановича Шуйських, велівши їх у засланні прикінчити без пролиття крові. Шуйських охоче задушили... Але Василій Іванович, тоді головний Шуйський, дивом уцілів і вивернувся майже із зашморгу. Чи завдяки своїй винахідливості та спритності (був як в’юн, якого, слизького і вертлявого, не просто було схопити рукою). На той час, як Борис Годунов утвердився на троні, Василій Шуйський став беззаперечним главою роду Шуйських і, як писатимуть історики, на довгі роки покорився цареві, якось приборкавши своє непомірне честолюбство та бажання вивершитися над усіма. І над царем у тім числі.

А коли він, на чолі слідчої комісії побувавши в Угличі, підтвердив смерть малолітнього царевича Дмитрія та непричетність до неї царя, Годунов ніби на якийсь там час аж подобрів до нього.

Але швидко знову запідозрив у ньому головного свого суперника і претендента на трон. І оточив Шуйського цілим гуртом шпигунів та вивідників і донощиків, які слідкували за кожним кроком нелюбого цареві князя... І все ж, не маючи явних доказів, щоб звинуватити його у зраді, Борис як міг – а міг він багато, цар-бо! – дозоляв і пакостив – не по-царському, звісно, Шуйському своєю підозрою. Навіть в особисте життя князя втручався, віднявши у нього сімейне щастя. Не дозволяв йому навіть женитися (було, було й таке). Кілька разів відсторонював його від двору, заборонивши опальному князеві навіть у Кремлі з’являтися, а потім знову приближував. Грався з ним, як кіт з мишею. Багатьох людей тоді карав без суду й слідства, тільки за підозрою, що вони з симпатією ставилися до Шуйських. Трудно було за таких умов уціліти, навіть обережному та винахідливому, але Василій Іванович – от вже в’юн! – зумів вивернутися і вціліти, кожен раз завчасно вивертаючись од небезпеки та виявляючи при цьому завидну витримку й обережність – чого-чого, а цих якостей у нього було із запасом.

Але становище його постійно було хистким і небезпечним: один хибний крок – і все. Поминай як звали. Але того єдиного невірного кроку Василій Іванович, завдяки своєму почуттю небезпеки, завжди щасливо уникав. Натомість, вміло догоджав тим, хто був при верховній владі (тих, хто був нижче, він у крайньому разі просто відмітав з дороги, а то й знищував без жалю, а часом і без потреби, – щоб не плуталися під ногами).

Годунову, як сильному і підступному цареві, який тих, кого в чомусь запідозрював, не милував ніколи, – Василь Іванович служив вірно і навіть затято-запобігливо. Цим рятувався, завдяки цьому тримався на поверхні. І був, як казали, непотоплюваним. (Скільки Годунов не намагався його втопити, він, як той поплавець, завжди вихоплювався на поверхню і надійно тримався над небезпечною глибиною.)

Годунов його не просто не любив (цар Борис нікого не любив, у кожному вбачаючи підступних конкурентів на владу, а кого любив, тим теж було не мед, бо немає гіршої любові у світі, як царська до своїх підлеглих: сьогодні ти пан, а завтра – пропав!), а не терпів. І повсюди робив йому підніжки, намагаючись його спіймати на чомусь, викрити у невірності й знищити, але...

Князь Шуйський був не промах, контролював кожен свій крок і кожне своє слово, завжди був насторожі і напохваті та служив і служив, підкреслюючи свою незмінну вірність, тож підозрілий і винахідливий у покаранні цар Борис не міг його в чомусь викрити і схопити за зябра. Тож мусив терпіти, хоч цілком йому і не довіряв, відчуваючи в ньому сильнішого й підступнішого конкурента, який лише вдає, що вірно служить, а насправді чекає зручного моменту, щоб дати підніжку.

Василій Іванович на своїй службі ходив, як би ми сьогодні сказали, по мінному полю, але так жодного разу там, де інші схиблювали, не схибив, тож і не підривався, завжди залишаючись на службі і на поверхні царського болота, котре й не таких, як він, затягувало на дно.

Завжди знав, що треба цареві, і тільки те й робив. І цар Борис аж руки чухав, але схопити в’юна Шуйського не міг. Шуйський незмінно упереджав всі його дії і робив так, що Годунову нічого не залишалося, як терпіти хитрого князя. Хоча аби спровокувати його, загнати на слизьке, раз по раз доручав йому небезпечні справи, аби він нарешті дав маху. Не виходило. Шуйський умів триматися, невірних кроків не робив і добре годив Годунову, ненавидячи його.

У 1591 році, коли Годунов послав його на чолі урядової комісії до Углича розслідувати заплутане діло з буцімто убивством засланого туди сина Івана Грозного, царевича Дмитрія, Шуйський і тоді вивернувся. Царевич був законним претендентом на трон – як син царя Івана. У той час як Борис Годунов законних прав на трон, який захопив, не мав. І доки царевич Дмитрій був би у цьому світі, доти Годунов і почувався б непевно. Годунов багнув знищити царевича як свого суперника, але намагався те зробити руками інших, аби не заплямувати себе на царстві. Для нього єдино прийнятливою була б версія загибелі царевича Дмитрія. А чутки тоді ходили різні. Одні заявляли, що Дмитрій таки загинув, інші – що він дивом таки уцілів. І це нервувало Годунова. Шуйський це добре знав, тож урядова комісія під його орудою ухвалила і винесла вердикт (той, що був зело потрібний Годунову!): буцімто царевич Дмитрій справді загинув – зарізавшись ножиком під час дитячих ігор, коли на нього напала падуча. Виходило, що царевич таки загинув, і загинув від нещасного випадку, бо ніхто його не убивав.

Це було офіційне рішення офіційної урядової комісії, і воно мало переконати, що: а) царевича немає в цьому світі, і отже, він не буде претендувати на трон; б) він сам «зарізався», цар Борис – як дехто пасталакає – тут ні при чім.

Борис Годунов рішенням слідчої комісії, що її очолив Василій Шуйський, лишився задоволений. І навіть похвалив Шуйського. Ще й по-панібратському поплескав його по плечу: правильно служиш, боярине і князю, так і далі служи.

І Шуйський служив.

Борис Годунов мовби став йому нарешті довіряти більше... І звідтоді Василій Іванович твердо-твердо підтримував цю версію, вердикт своєї комісії, що царевич Дмитрій мертвий і стояв на цьому горою, але...

Доти, поки при владі був Борис Годунов. Щойно він загадково й нагло помер у 1605 році, як колишній голова слідчої комісії по розслідуванню справи загибелі царевича Дмитрія раптом різко змінив свою думку. Але перед цим, у році 1604-му, ще за життя Годунова, як царевич Дмитрій з’явився на руському прикордонні, Шуйський на Красній площі при великому збіговиську народу кілька разів заявляв про те, що це самозванець, адже він, Василій Шуйський, ось цими руками хоронив справжнього царевича в Угличі. Заспокоєний цими запевненнями, цар Борис у січні 1605 року послав Шуйського з військом проти Дмитрія на допомогу пораненому князю Мстиславському. Новий воєвода, якого з Москви виряджало багато чиновних стольників і стряпчих, знайшов військо біля Стародуба в лісах, між засіками, де воно, підсилене дружинами, все ж ховалося від супротивника, дещо занепале духом від попередньої поразки.

Шуйський виступив до Севська, у нього тоді було 70-тисячне царське військо. Проти п’ятнадцяти тисяч у Дмитрія. І все ж претендент на руський престол завдав відчутного удару Шуйському та Мстиславському, хоч і змушений був відступити. Але Шуйський з Мстиславським, маючи значну перевагу в живій силі, чомусь не стали переслідувати Дмитрія, що й порятувало царевича від розгрому, а затіяли чи не до весни облогу міста Кроми. А тим часом у квітні раптово помер Годунов. Царем став його син Федір і відкликав Шуйського з Мстиславським до Москви як нездатних перемогти Дмитрія. Чи таких, що не хотіли цього робити. Швидше друге.

А в травні до Москви надійшла вістка, що царське військо присягнуло Дмитрію – грім серед ясного неба прогримів над Кремлем! А першого червня приїхали до столиці посли від претендента на царський престол – Наум Плещев та Гаврило Пушкін – і з Лобного місця зачитали грамоту на ім’я Шуйського і Мстиславського. Народ почав хвилюватися: а раптом Дмитрій і справді син царя Івана? Але інші запевняли, що насправді царевич несправжній, самозванець. Ось тоді й послали за Шуйським оголосити всенародно правду: чи справді він поховав царевича в Угличі в році 1591-му? Шуйський примчав і при всьому народові відповів, що царевич тоді врятувався від убивць, а замість нього був убитий і похований якийсь попович. Це й вирішило долю Годунових. Натовп увірвався до Кремля, Федора стягли з престолу й відправили під вартою до боярського дому Бориса, а через кілька днів молодий цар і його мати були задушені людьми Дмитрія. А брати Шуйські разом з князем Мстиславським спішно виїхали навстріч Дмитрію. Царевич їх прийняв в Тулі, спершу говорив з ними невдоволено, але згодом, змилостившись, простив їх...

А пізніше, як царевич із своїм військом і народом, що його вітав, підходив до Москви, Василь Шуйський знову заявив, що царевич тоді, у 1592 році, залишився в Угличі живим. Що нині до Москви йде не якийсь там Лжедмитрій, збіглий монах Гришка Отреп’єв, як розповсюджують чутки прихильники Годунових, а – СПРАВЖНІЙ ЦАРЕВИЧ ДМИТРІЙ ІВАНОВИЧ, СИН ЦАРЯ ІВАНА, а отже, законний претендент на російський престол. І Шуйському повірили – все ж таки колишній голова слідчої комісії, – і Москва зустріла урочисто царевича Дмитрія і проголосила його царем Росії.

Цар Дмитрій залишився задоволений такою заявою князя Шуйського – хрест князь цілував при всьому народові! – і пообіцяв його приблизити до себе і дати йому велику владу.

Василій Іванович теж лишився задоволений – обіцянками нового царя і тим, що він не прогадав, як почалася Смута, а правильно зорієнтувавшись, прийняв єдино вірне рішення, приставши на бік царевича Дмитрія. (Чи вцілів тоді в Угличі у 1591 році малолітній син царя Івана чи ні, Шуйський на той час вже й сам не пам’ятав достеменно, та й суть була не в тому, пам’ятав він чи ні, а в тому, що вибрав того, хто переміг і став царем.)

Шуйському вірили.

Шуйський старався, – а міг він багато що, – вірно служив новому цареві, але... Час ішов, спливали місяці, а новий цар всупереч своїм обіцянкам все не приближував Шуйського до себе і до влади. Він за нього просто забув – в ейфорії своєї перемоги, а потім багатоденного весілля з царицею Мариною...

Шуйський образився (а він був надто образливим, хоч і вмів, як треба було, приховувати свої образи) і затаїв проти царя ненависть: ти мене обманув, пообіцявши вділити мені влади, не виконуєш своїх обіцянок тим, хто тобі допоміг, – постривай же! Ти ще згадаєш Шуйського. Порожні твої обіцянки-цяцянки вилізуть тобі боком. Не вмієш цінувати вірних слуг, матимеш зайвих ворогів, а тобі вони зараз ні до чого.

І ось через торгових людей Москви (конкретно через торгівця Федора Конєва і якогось Костю-лікаря) поповзли чутки вражаючі. Буцімто їм сам Шуйський доручив таємно розповсюджувати в народі чутки, що насправді цар Дмитрій Іванович є самозванцем. І ті чутки стали поширюватися і поширюватися: Шуйський, мовляв, свідчить, що в Москві на престолі Лжедмитрій, який, захопивши владу, намагається викорінити православ’я, а навзамін йому запровадити католицизм... Влада заходилася розплутувати клубки тих чуток, вони й привели до князя Шуйського.

Князя Шуйського велено було схопити.

Князя Шуйського й схопили. Яко злочинця. Багато хто з бояр дивувався: коли ж це князь Шуйський говорив правду? Чи тоді, коли в угоду Годунову стверджував, що царевич в Угличі «насправді зарізався» і він сам поховав його «своїми руками», чи тоді, коли, рятуючись від можливих репресій – царевич Дмитрій вже підходив до Москви, – оголосив, що він, претендент на російський престол, є істинним сином царя Івана (замість нього тоді в Угличі, мовляв, було «зарізано» і поховано іншого, якогось поповича), чи тепер, коли він, знову помінявши свої показання, заявляє, що насправді цар Дмитрій є самозванцем?..

Земський собор заходився розбирати справу. Але як не піднімали на дибі князя Шуйського (а Москва здавна славилася своїми майстрами заплічних справ), він не видав своїх однодумців.

Князя Шуйського Земський собор засудив до смертної кари – за брехливі свідчення, що їх він міняв, та за розповсюдження шкідливих чуток, що їх він поширював, аби опорочити руського царя.

Справа, як кажуть, запахла смаленим.

Одночасно із засудженням Василія Шуйського до страти засудили і його братів – але тільки до позбавлення волі.

(За деякими іноземними джерелами на тім суді цар Дмитрій сам оспорював Шуйського і викрив його у наклепі – говорив, як свідчитимуть іноземці, з таким мистецтвом і розумом, що весь Собор був зело подивований і повірив Дмитрію, а не Шуйському, смертний вирок якому був підтверджений вдруге.)

На 25 червня було призначено виконання вироку.

Шуйського привезли на Лобне місце, на плаху – все, кінець!

Народ чекав видовиська – як князеві будуть відрубувати голову. Це завжди цікавить народ, у якого так мало в житті трапляється видовиськ. (Театрів, цирків, засідань різних рад тоді не було, та їх і не було чим транслювати для всіх.)

Отож, Шуйського із зв’язаними руками звели на ешафот.

Вже була йому прочитана сказка – себто оголошення провини.

Уже приречений попрощався з народом, заявивши, що помирає за правду, за віру і народ християнський. (Говорив, казатимуть свідки, спокійно і навіть велемовно.)

Уже його поставили біля плахи на коліна.

Уже поклали його голову на плаху (відкотивши з шиї комір, де має цюкнути сокира).

Уже кат взявся за сокиру і почав її піднімати над приреченим, цілячись йому в оголену шию, на якій билася синя жилка – удар, звичне для ката діло, – і відрубана голова із стукотом впаде з плахи, і все буде кінчено. І коли б все так і сталося, як і мало б статися, у царя Дмитрія поменшало б на одного впертого ворога, а майбутні змовники позбулися б свого заводія. Можливо, тоді і змови 17 травня – що її організує Шуйський, – не було б. Як не було б і перевороту, і цар Дмитрій уцілів би на троні. Ще й життя б собі зберіг.

І це сталося усього лише за мить, як кат, гекнувши, опустив би свою гостро відточену сокиру на шию Шуйському, якому вже була зачитана сказка і який уже попрощався з народом.

Отож, кат уже заніс угору сокиру. Лишилося тільки опустити її – змиг ока – на шию приреченому.

І в цей час...

Справді, як у казці сталося те, що нині називають хепі– ендом – щасливим кінцем.

Воістину щасливий для приреченого, доленосний, такий, що трапляється лише в одного з тисячі приречених...

Як уже кат заніс сокиру, приготувавшись гекнути й опустити її на шию засудженому (бачив, як на тій дряблій шиї, наче куряча шкіра, билась сполошено синя жилка), як...

Як до ешафота чи не галопом-алюром примчав вершник, посланець царя.

– Стійте!!! – крикнув голосно і владно. – Іменем царя-государя – спиніться!..

Кат з шумом передихнув і, повільно опустивши свою жахливу сокиряку, поставив її біля плахи – на гострому лезі заграли сонячні зайчики.

Гонець, сидячи на коні, зачитав царське помилування.

Смертна кара князеві Шуйському замінялася засланням у містечко (неподалік Москви) Галич, але маєток Шуйських переходив до державної скарбниці. А втім, що значить втрата якогось там маєтку, коли збережено життя!

Мине тиждень, і, вінчаючись на царство, Дмитрій Іванович оголосить прощення всім опальним (амністує їх).

Всі заслані могли повертатися до своїх постійних місць проживання.

Повернулися і Шуйські – а втім, вони ще й доїхати до місць заслання на той час не встигли.

Шуйським повелінням царя Дмитрія було повернуто боярство, що його раніше відібрав Земський собор, і всі їхні вотчини. А Василію Івановичу – і всі його попередні посади – справді, хепі-енд, казка, адже в Московському царстві покараних ніколи не милували, а смертну кару завжди охоче виконували – ні сокир, ні плах там ніколи не бракувало.

Шуйський повернувся до Москви знову боярином, оклигав, отямився від пережитого і, роздивившись, що та як, поспілкувавшись із вірними людьми, одразу ж відновив свої інтриги.

Проти свого рятівника.

Ба навіть почав готувати змову, маючи на меті, вбивши царя Дмитрія, вчинити державний переворот.

Проти свого рятівника.

Тільки тепер він уже діяв обережніше і готував переворот більш надійніше, не з кондачка, старанніше й акуратніше. І царська влада Дмитрія Івановича, а з ним і його життя повисли на волосині...