Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 45 страниц)

Були вони досвідченими кінними воїнами, по-своєму відважними, і могли терпіти будь-які злигодні, вперто йдучи до перемоги. Одне слово, були відчайдухами і лізли чи не в саме пекло, не боялися ні чорта, ні Бога, ні царських воєвод, ні чиїхось там ханів, і в той же час, якщо їх бувало заганяли в глухий кут царські воєводи, могли й перебігти на їхній бік, б’ючи чолом цареві та присягаючись йому віднині вірно служити. Отаманів своїх вони тоді в’язали і видавали царським воєводам – в обмін на збереження їм життя. Цe такі воруваті козаки та їхні отамани зраджували Болотникова, Разіна, Пугачова, в’язали їх, видавали владі, купуючи таким чинам собі «живот».

Цього не врахував отаман Заруцький, коли набрав до свого загону гулящих та воровських козаків. Як свого часу Болотникова, а пізніше Разіна та Пугачова, ці гулящі воровські козаки зрадять і його, і він поплатиться не лише волею, а й самим життям.

Але тоді він ще вірив козакам, які хоч і звалися воровськими та гулящими, але ж носили горде ймення – донські!

Іван Заруцький, гублячи своє життя (але сам того ще не усвідомлюючи), рятуючи Марину Мнішек із маленьким сином від царських воєвод, надто квапився до Астрахані, останнього свого прихистку в Московському царстві-государстві. Квапився, намагаючись хоч на день відірватися від переслідувачів, тому не мав часу навіть для того, аби по-християнському поховати померлих в дорозі од ран козаків. Квапився, сподіваючись (і не без підстав), що вісті про тодішню веремію – політичні переміни в Московії, як і слід чекати, до Астрахані ще не дійшли – на таку далеку околицю Московського царства вони доходять із значним запізненням. Що і як змінилося на той час у Москві, астраханці ще напевне ж не відають. Навіть і того не знають, що Москва вже має нового царя. А воєводою в Астрахані сидів окольничий князь Іван Хворостинін, посаджений туди ще першим царем Дмитрієм, – на нього й покладав свої сподіванки Заруцький. Щоправда, це ще не означало, що астраханці все ще живуть під присягаю «царю Дмитрію». А з ними і ногаї, які теж не так давно давали «шертву», присягу, саме царю Дмитрію. І все ж на них і покладав свої останні надії отаман Заруцький: присягали Дмитрію Івановичу, присягнуть і царевичу Івану Дмитровичу та його матері – російській цариці Марині. До всього ж Заруцький вперто переконував чи не кожного встрічного, що цар Дмитрій, проти якого в Москві зрадники бояри на чолі з Шуйським підняли бунт, насправді живий (і, здається, багатьох таки в цьому переконав). Він, мовляв, перебуває зараз у Персії, де збирає вірних людей та всіх охочих погулять – для походу на Москву...

Правда, глава Великих ногаїв бей Іштерек був певний, що сам Заруцький і є «цар Дмитрій» – так його переконали, і наївний татарин ту ясу сприйняв на віру, що теж було Заруцькому на руку. Це пришвидшить збирання військової сили в Астрахані та в заволзьких степах для походу на Москву. Чим і буде Заруцький зайнятий у зиму 1613—1614 pp. І в тім збиранні, казали, козацький отаман «не зупинявся ні перед якими способами», аби лишень зібрати побільше різноплемінного люду, слов’янського й тюркського, для задуманого походу, аби нарешті посадити Марину Юріївну з сином на царський престол. А самому стати біля них одесную. Отаман усе ще вірив, а тверезий же був і розсудливий, якого неможливо було провести на полові, що такий похід можливий і Марина посяде трон, а він біля неї стане головним воєводою царства.

Потрібна була спілка з ногаями. (Тоді навіть існувала божевільна пропозиція, невідомо ким висунута: для зміцнення спілки з войовничими ногаями влаштувати шлюб цариці Марини Мнішек з одним кековатом, главою кочових ногайських улусів, – дурниця, звісно! Ні на який копил не лізе, але хай потеревенять, язики почешуть!..)

Збираючи сили і в першу чергу покладаючись на ногаїв, Заруцький та Марина Мнішек водночас відправили з посланником Іваном Хохловим грамоти до перського шаха Аббаса: про створення союзу для боротьби з Московією.

Але найбільші надії Заруцький тоді покладав (крім донських та волзьких козаків) на все тих же ногаїв, які ще не дуже довго перебували під важкою рукою московських государів і войовничості не розгубили. І тих, і тих, і тих він поки що успішно переманював на свій бік, розсилаючи у заволзькі степи «прелестные письма», в яких обіцяв кочівникам (якщо вони пристануть до нього оружною силою) великі вольності – аж до створення свого царства. На кшталт колишнього Астраханського.

Складніше було з мешканцями Астрахані (не такими наївними, як ногаї, дикі діти пустельних степів). Тут отаман, завше обережний, і припустився похибки, вдавшись, аби пошвидше залучити астраханців до майбутнього походу на Москву, до всіляких утисків, що їх згодом буде названо терором. Його першими жертвами стали кількасот астраханців – в їх числі й сам воєвода Хворостинін, який чомусь раптом засумнівався в правдивості слів отамана і головного воєводи – чи ж бува не воровського? – цариці Марини.

Астраханці не вибачили отаману тих жертв, що він їх учинив під гарячу руку. А тут ще й грамоти з Москви теж невчасно підоспіли.

У них закликано дітей боярських, дворян, голів стрілецьких, сотників, отаманів, козаків і стрільців, і гостей, і усяких «жилицких людей отстать от Ивашки Заруцково и от Маринкина (сина) злого заводу».

До всього ж Марина Мнішек необачно заборонила в місті «колокольные звоны», вони, мовляв, «перепугают маленького царевича Ивана Дмитриевича». (Марина боялася дзвонів ще з часів московського бунту 1606 року, коли під набат було вчинено замах на її мужа-царя.)

Поповзли чутки, буцімто отаман Заруцький насправді святотатець, адже нібито велів виготовити собі стремена з кадила, взятого з Троїцького монастиря.

Чуткам у ті часи в Астрахані не було ліку – одна змінювала другу. Вражаюча – ще більш вражаючу.

Чуткам вірили і чинили згідно з тим, що комусь вчулося.

В отамана Заруцького в числі інших були і такі улюблені поговірки: дуба смаленого правити. Себто говорити нісенітницю.

І друга: не знаєте ви смаленого вовка. Іншими словами: не зазнавали ви ще труднощів, не зустрічалися зі справжньою небезпекою (стріляними вовками він називав тих, хто багато пережив, отримав гарт і був далебі витривалішим за інших).

Казав Заруцький астраханцям (у відповідь на їхні звинувачення, звернені до нього):

– Я – страховисько? Сатана в образі людини? Ех ви, наївняки! Простачки! Не бували в бувальцях. Якщо мене ви так називаєте, то не бачили ви ще справжнього смаленого вовка!

Астраханці, як покаже майбутнє, і справді тоді ще не бачили смаленого вовка. Вони й не підозрювали, що оголошений ними сатанаїлом отаман Заруцький і в підметки не годитиметься майбутньому сатані, який теж під личиною козацького отамана-«государя» прийде й захопить їхнє місто. Правда, це станеться через півстоліття по тому.

Коли астраханські воєводи почнуть збирати для відсічі військо, Степан Разін (а його загін вже тоді нараховував до десяти тисяч шабель, воно було поділено на тисячі на чолі з тисяцьким та сотні на чолі з сотниками), співатиме, йдучи до Астрахані:

 
Уж и чтой-то это, братцы,
Мне тошным-тошно,
Мне сегодняшний денек
Да грустненько?
Уж я в Астрахань зайду —
Выжгу, вырублю,
Астраханского воеводу
Я под суд возьму...
 

Він і справді «зайде в Астрахань», усе там випалить і вирубає, як і обіцяв, посилаючись на свій настрій, що йому, мовляв, «тошным-тошно».

Коли підходитиме до Астрахані, у природі буде зловісна призвістка: зашумлять раптом дощі з градом, стане холодно, а коли хмари нарешті трохи розійдуться, в небі веселковим цвітом заграють три стовпи – над ними будуть кола на кшталт вінців.

– Бути біді! Бути гніву Божому! – хреститимуться охоплені жахом люди, вплутуючи Господа в бунт козацький.

За допомогою астраханських зрадників Стенька легко захопить місто, і почнеться тоді несусвітна різанина.

Півтисячі люду буде страчено за вказівкою бунтівного отамана: одних рубатимуть мечами, інших бердишами, ще інших колотимуть списами – кров людська невинна струмками потече міськими вулицями. Силоміць покозачені, астраханці змушені будуть здійснювати обряд присяги «великому государю і отаману Степану Тимофійовичу, войску служить і зрадників виводити».

Ось тоді астраханці й згадають слова отамана Заруцького, якого вони колись звинувачували чи не у всіх гріхах: не бачили ви ще смаленого вовка!

Побачили, скажуть астраханці...

Але це буде через півстоліття, а тоді, у 1614 році, астраханцям здавалося, що страшнішого «изверга» за Івана Заруцького і в світі немає, – наївні! Справді, не бачили ще смаленого вовка!

Але в одному вони – отамани козацькі – виявляться рівними – і Заруцький, і Разін: їх обох видадуть свої. Щоби життям своїх отаманів викупити у царя-батюшки власні животи...

Похапають козаки своїх отаманів, руки їм поскручують спершу сирицею, а тоді і в залізо їх по руках і ногах закують, видадуть царським воєводам, як кажуть, тепленькими: беріть! А нам за це живота подаруйте. Чолом б’ємо царю-батюшці!

Але це буде потім, потім, але – буде. Неодмінно. Така вже руська натура. Як припече – викупляти своє життя життям ближнього.

А тоді чуткам про Івана Заруцького вірили. Навіть і неймовірним, адже вважалося, що чутки – то глас народний і Божий водночас. Тож вірили. Навіть тим, що буцімто на Пасху козаки готують в Астрахані масове побоїще – неугодних своєму отаманові людей.

Останній чутці астраханці так повірили, що не спали всю ніч. Поголовно. А не спали тому, що готувалася до найгіршого, і вирішили не чекати покірно, як чекає віл обуха, а свиня колієвої швайки, а самим напасти. На того, хто вирішив на них напасти. Пам’ятаючи, що напад – то найкраща оборона. А тут ще й нові агітаційні грамоти з Москви надійшли: не коритися Заруцькому.

Пометикувавши так і сяк, астраханці – найбільш рішучіші з них – вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.

Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.

На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці – найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки – до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.

«Нам все одно куди йти, – казали козаки. – Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, – аби добути побільше зипунів».

На думку отамана, маючи такі сили, вже можна було навесні починати похід на Москву – дорога до столиці довга і дорогою всі незадоволені Москвою та її утисками будуть приєднуватися до «війська цариці Марини та царевича Івана Дмитровича», таким чином повстанське військо в поході зростатиме чи не щодень.

Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!

А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.

На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно – і це була підступна думка Москви – нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.

Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.

Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку – від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».

Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі – і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».

Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали:

«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»

Заодно й гнівом Господнім його страхали:

«А Бог тебе терпети за то не учнет, и сам ты то видишь и ведаешь, что нигде Бог неправде твоей не пособствует, а помогает правде, и злой совет твой и умысел обличает, а ты от прежнего своего злого умышленья отстати не хочешь...»

Але й посилання на кару Господню не було головним. Головним була умова, аби отаман відстав «од Маринки».

А поки суд та діло, поки отаман думатиме, чи відколюватися йому від Маринки, чи ні, цар велів зібрати добру рать. Отаман дивуватиметься: невже, казав, я такий знатний і страшний Москві, що сам цар-государ проти мене зібрав одну з наймогутніших своїх ратей?

Цар-государ і зібрав проти нього рать. Швидко. Як сьогодні б сказали, оперативно.

І зібрав не одну, – дуже-бо, мабуть, остерігався «Ивашка Заруцково», – а цілих дві: «судову» на чолі з боярином князем Іваном Одоєвським та окольничим Семеном Головіним і «кінну» під орудою воєводи стольника князя Юрія Сулешева і князя Микити Борятинського. Їм було дано суворе повеління: «воровски людем воевати не дати и над воры поиск учинить».

Воєводи заслали до Астрахані чимало лазутчиків-вивідників з різних станів. Велено їм було вивідувати: «про Ивашка Заруцково, и про Маринку и сына ее и про астраханских всяких людей; где ныне вор Ивашка Заруцково и Маринка с сыном в Астрахани? И будет в Астрахани, и астраханские люди им прямят ли? И будет прямлят и сколько ныне в Астрахани всяких ратных людей всякого ратного бойца и сколько юртовских татар? И что у Ивашки Заруцково и у Маринки, и у астраханских людей умышление?»

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» – царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека – «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони били в набат, а самі астраханці, озброєні хто чим попало, з усіх усюд збігалися до кремля, де, зливаючись в одну галасливу орду, взяли кремль із Заруцьким, Мариною Мнішек із сином та з їхніми людьми у міцну облогу.

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

– Здавайся, вор, – кричали знизу нападники. – Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода – наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик – по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.

Царевич тихо плакав – його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.

Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.

– Яка ж ти гарна, ваша величносте, – сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. – Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.

– І ти мені, отамане, люб, – сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. – Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...

І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):

– Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?

Отаман подумав і відповів твердо:

– Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати – смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена – щоби жити на ній, не тужити. По можливості.

– Поки маємо змогу, – луною відгукнулася Марина. – Але ж ми вже не маємо такої змоги.

Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.

– Ти чуєш, що вони кричать?

– Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.

– І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями – на конях і піші.

– Спішать, – погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати – що б там не було.

Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки – як вони казали, пуляли, – і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.

Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.

Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.

– Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, – зітхнула Марина, пригортаючи до себе сина.

– Не пощадять, – погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.

– Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.

– Так, далеко, – погодився отаман, думаючи про щось своє.

– Якщо стрибнути зі стіни униз, то все тоді скінчиться? Для нас? – запитала, ще міцніше притискаючи до себе малого свого гусарика.

– Атож. Скінчиться. Хоча б для нас, – погодився отаман і знову пахнув голубим димком, таким мирним і по-домашньому затишним.

– А падаючи вниз, – доскіпувалася Марина, – ми полетимо... вгору? На небесі? – з надією запитала, роблячи останній крок до зубчастого краю стіни.

– Униз, коли звідси шугонути, так точно полетимо – каменюками, – підтвердив отаман і додав по хвилі замислено: – А ось чи полетимо ще й на небесі, якщо здуру зі стіни шибанути, – не відаю. Ще не доводилось туди літати. Хоча... й доведеться. Мо’ й невзабарі, – ще подумав і вже впевнено додав: – Мабуть, що такечки, цур йому пек! Полетимо, Маринко, на небесі, як вріжемося зі стіни у землю. Якщо й не ми самі, то душі наші вже точно!

– Коли це так, то я й смерті не боялася б, Іванку.

– А ти й не бійся, Маринко. Як у нас, на Україні, кажуть: двом смертям не бувати, а одної не минувати.

Докурив і другу люлечку і мав такий вигляд, ніби він на щось нарешті зважився. Стукнув люлькою об край стіни, витрушуючи з неї попіл, і сказав, як підсумував:

– Все! Такечки й діємо!

Марина запитливо глянула на отамана (і запитливо, і з надією, що враз ожила у її світлих очах, що аж засяяли).

– Як – діємо?

– А такечки, як я оце й задумав...

– Ей, отамане, пане Івашку, – у кілька горлянок загукали внизу. – Годі тобі длятися – віддавай нам Маринку з ворьонком, а сам іди куди хош! Хоч і в Персію, якщо ти туди зібрався. Але спершу поторгуємось: ти нам воровку, а ми тобі волю... Га??? А хош – до нас переходь. На службу до царя-батюшки.

– Якщо й перейду коли на службу до царя, то хіба що до небесного, – сказав отаман і як вирок виніс. Кому? Вочевидь, собі...

І ще гукнув воріженькам своїм унизу:

– Ей, ви?!. Поки я тут, у цьому світі, я, отаман Іван Заруцький, буду тут і воювати. А там, як казав сліпий, – побачимо! І ви маєте присягнути цариці московській Марині Юріївні та її сину царевичу Івану Дмитровичу. Не зробите цього – пеняйте на себе!!.

До Марини повернувся:

– Відійди, царице, від краю стіни. Те, що ти задумала, – ще рано вершити. Щe не все втрачено, моя любове. Та й рано нам іти на службу до якогось там царя, як у нас, – кивнув на Марининого сина, – свій цар росте... Бережімо його. А поки що – гайда збиратися!

Марина й не ворухнулась. Лише запитала:

– Куди збиратися? На Москву, в нас немає війська достатнього. Всі проти нас. Тож збиратися можемо хіба що на той світ.

– Кажу, не спіши поперед батька в пекло. Ще встигнемо туди. Будемо прориватися. Із цього кремля на волю, у степи за Волгу. Там ногайці мають до нас приєднатися – от тобі для початку й буде військо. У мене міцна домовленість з їхнім ханом, який зветься беєм – Іштереком його звати. Надійний татарин. І сила у нього є. Для початку нам її вистачить, а там і Русь підніметься, – і додав, загадково посміхаючись: – Є в мене одна задумка, як з кремля вирватися. Вони, – кивнув униз, на нападників, – думають, що зело вумні. Може, й такечки. Але ж і я не ликом шитий. Удасться моя задумка, вирвемося на волю, у степи заволзькі – погуляємо. Ой, погуляємо! Аби лишень ногайці не передумали та не зрадили бува нас.

І – як у воду подивився. Зрадили його ногайці, і про це він дізнається через кілька день. А поки що він готував прорив на найближчу ніч, діючи за принципом: або пан, або пропав. Сміливість міста бере.

Зовні здавався незворушливим, дещо навіть лінькувато-сонним (хоча голова його у ті дні аж розколювалася від думок), а коли надто козаки йому набридали запитаннями на зразок «Як нам тепер діяти, пане отамане?», у відповідь ледь чи не насмішкувато намугикував:

 
Ой горе тому, хто має жону:
Втоптана стеженька до його дому.
Ой гірше тому, хто єй не має:
Поночі ходить, та й сь розшибає.
Ой біда тому та й жонатому,
Як тому горшкові та й щербатому —
Зісподу кипить, зверху збігає,
Куди ся оберне – щастя не має...
 

Історія зберегла лише скупі дані: в ніч на 12 травня 1614 року, як ночами на Нижньому Поволжі вже співали солов’ї (залящали вони і в самому кремлі Астрахані), Іван Заруцький, захопивши з собою Марину Мнішек із сином та її почет (власне, те, що від нього на той час залишилося, хоч вона й називала його своїм двором), а ще прихопивши для повної гарантії «аманатів», сиріч заручників (це й була задумка отамана, астраханці відмовилися стріляти по «аманатах» – свої ж бо люди), вирвався з Астрахані і, як би ми сьогодні сказали, пішов на оперативний простір.

Пішов і був такий – як у воду впав зі своїми козаками, царицею Мариною та її двором, з усім людом, який до нього пристав...

Ще збереглися скупі дані.

Стрілецький голова Василій Хохлов не став переслідувати загін Заруцького – марудно та й небезпечно. Можна ще й голови позбутися (а вона і в стрілецького голови одна-єдина), тож поспішно зайшов – як ускочив – до Астрахані. Благо з відходом Заруцького місто було вільним і не було аніякої мороки його зайняти.

Увійшовши до Астрахані, Хохлов вдав, що він взяв її приступом, і відразу ж послав цареві в Москву (поминувши свого старшого, боярина Одоєвського, за що той на нього був зело сердитий) побідну реляцію: «Астрахань государю челом бьет».

Така вість цареві страшенно сподобалась, і його величність щедро за неї нагородив: «И государь Василья Хохлова за его астраханскую службу пожаловал шубу отлас золотной на соболех, да придачи в четверть пятьдесят рублев».

А тим часом козацький отаман Іван Заруцький швидким маршем вирушив угору понад Волгою, як казали, у бік Московського царства і невдовзі став табором «на ногайському боці».

У ті часи ногайцями називали нащадків різних монгольських і тюркських племен, які входили колись до складу улусу золотоординського хана Ногая (звідси і самоназва), що змішалися з тюркомовними половцями і прийняли їхню мову.

Ногайська орда – феодальне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі річки Яїк (туди й прямував Іван Заруцький), займала територію від Південного Прикаспія до Приуралля, Тури й Ками. І від Волги до Іртиша. У середині XVI ст. вона розпадеться на Велику Ногайську орду (на схід від Волги), що буде підкорена Росією, та Алтиульську і Малу Ногайську орди, що пізніше перекочує в південноукраїнські степи, де у свою чергу розпадеться на ряд ще дрібніших орд і спершу перейде під протекторат Росії, а згодом емігрує з українських степів до Туреччини, де й загубиться її слід.

На ногайців з приволзьких степів і покладав надію Іван Заруцький, власне, на її летючу кінноту як майбутнє ядро свого війська, але...

Марно покружлявши на ногайському боці і не надибавши там кочовищ (а ті, знаючи, що козацький отаман до них іде, поспішно зникли у безкраїх степах), зупинився станом.

Навсібіч розіслав вивідників з наказом роздобути «язика».

Козакам вдалося спіймати кількох ногайських пастухів і дізнатися від них про неприємну новину для Заруцького. Виявляється, тамтешній хан (бей) Іштерек таки зрадив його, хоч і присягався ще в Астрахані служити «цариці Маринці та її синкові царевичу Івану Дмитровичу», і перебіг на бік московитів, як більшої, у порівнянні із Заруцьким, сили.

Більше того, як виявиться, стрілецький голова Василій Хохлов навіть привів ногайського бея Іштерека до присяги царю Михайлові Федоровичу і що Іштерек від імені підвладних йому ногайців склав московському цареві «шерпу», все ту ж присягу та поклявся йому служити вірно, а «вора Івашка Заруцького більше не «празднувати» і цариці Марині з її ворьонком не служиті...

Дізнавшись про це, Іван Заруцький тільки й мовив:

– Без ногайців у мене немає сили. Похід на Москву поки що відкладається – йдемо на Низ, до моря.

14 травня Заруцький, марно поблукавши в ногайських степах, спішно повернув до... Астрахані. З якої ще недавно так же спішно чи не з боєм вибирався.

Вирішив іти не вгору по Волзі од Астрахані, а, навпаки, спуститися від Астрахані «на Низ», до моря.

Але пройти на Низ до моря, поминувши Астрахань, не було як.

Під Астраханню, наче очікуючи його повернення, отаманові перегородили дорогу царські раті.

Козакам довелося йти на прорив.

– Диявол, – кричали Заруцькому стрільці, – покайся і змирися! Видай нам воровську царицю з її виблядком, а сам поганяй куди хочеш! Інакше тобі, дияволу, доведеться горіти в огні пекельному!!.

– Якщо й диявол я, то – кращий із всіх представників цієї нечистої породи, – одказував отаман і дав команду своїм козакам: – Вперед!!. Нас чекає море, а за морем Персія!!.

Отаман таки прорвався крізь суцільний стрій царських стрільців, піших і кінних. Пронісся вихором, і стрільці розбігалися з криком: «Диявол!!. Істинний диявол!!.»

Але той стрімкий і прямо блискучий прорив надто дорого обійшовся «дияволу» – майже все його і без того нечисельне військо полягло, пробиваючи отаманові та Марині Мнішек вузький прохід...

Чимало й у полон попало – навіть частина почту Марини, що все ще був з нею – на чолі з її найвірнішою фрейліною, яка її колись порятувала, Барбарою Казановською. Жаль було Марині старшої фрейліни, але вдіяти вже нічого не могла. Аби самій не потрапити стрільцям у лапи, довелося пожертвувати Барбарою. У Москву в побідній реляції буде відзначено окремим рядком: «И Варку Казановскую бабу взяли».

Дізнавшись про несподіваний прорив Івана Заруцького і напрямок, куди він подався, боярин князь Іван Одоєвський 6 червня 1614 року організував «крепкую» погоню.

24 червня 1614 року урядові загони наздогнали втікачів на Яїку, що буде перейменований Катериною Другою після повстання Пугачова на р. Урал. Як ніби річка в чомусь могла бути винною! Яїк бере свій початок на схилах Уралтау і впадає в Каспійське море, утворюючи дельту. В гирлі – безліч рукавів (найбільші Яїцький і Золотий, багатий на рибу і птаство), густо зарослих непрохідними очеретами, що шуміли у своєму невгамовному гомоні так, як і сотні, і тисячі років тому... А ще там багато озер, єриків, островів, що здаються такими глухими, як наче там причаївся кінець світу. На одному з них – затишному і, здавалося, неприступному, якого і знайти у тих джунглях-нетрях годі й думати, надибали притулок втікачі. Заруцький мав намір там передихнути, зализати рани, а вже як погоня, не знайшовши їх, поверне до Астрахані, податися далі до моря, але...