Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 45 страниц)

В жовтні керівники ополчення, яке повністю звільнило Москву, розіслали у всі руські воєводства грамоти про скликання Земського собору, на якому мали вибрати царя...

Ні посадський чоловік Кузьма Мінін, ні тим більше князь Дмитро Пожарський, хоч і звільнили Москву, але на верховні посади у зв’язку з цим претензій не висловили. Не кажучи вже за трон, що тоді був незайнятий, як би то на їхньому місці могли вчинити інші визволителі батьківщини. Ми, мовляв, звільнили царство, нам і царями по праву бути. А перед цим неодмінно затіяли б боротьбу ще й між собою – кінця б смуті тоді не було! – за все той же трон, котрий на той час на Русі був «нічий». Ні і ні. Вони просто зробили своє, не розраховуючи навіть на вдячність потомків, не кажучи вже про сучасників. Те, що не кожному дається: зібрали народну силу, звільнили батьківщину, зібрали Земський собор, аби він вибрав царя – не з них двох. Хоч князь Пожарський на престол і міг би претендувати. Належав він до давнього, з часом, правда, збіднілого княжого роду. Царську службу розпочав рано. Перший бойовий досвід отримав на південному прикордонні в сутичках з кримськими татарами. І все ж «худородність» його була причиною того, що в «малих» воєводах він став ходити лише у 30 років.

Після звільнення Москви, під час якого він – як і Кузьма Мінін – проявив особисту звагу і був тяжко поранений, отримавши від нового царя боярський титул, служив воєводою в Новгороді, потім керував приказами у Москві, а в 1618 році очолив захист Москви від військ польського королевича Владислава та запорожців гетьмана Сагайдачного.

За свій подвиг він матиме більше, аніж царський трон, – стане найпопулярнішим національним героєм Росії. Разом зі своїм соратником купцем Кузьмою Мініним. Це про них та їхній ратний подвиг складуть на Русі народні пісні:

 
Поднялися те добры молодцы,
Поднялися те Руси верные,
Что Пожарский князь с купцом Мининым,
Вот два сокола, вот два ясные,
Вот два голубя, вот два верные,
Поднялися вдруг, пустилися,
Пособиравши рать, рать последнюю...
 

Мініну, котрий теж отримає боярський титул, буде встановлено пам’ятник в Нижньому Новгороді, а в Москві (своє життя він завершить невдовзі після тих подій, що прославлять його на віки, у 1616 році) на Красній площі – спільний з князем Пожарським.

Дмитрій Пожарський надовго переживе свого соратника Мініна і помре в Суздалі, де його поховають у 1642 році. Там йому буде встановлено пам’ятник – як Мініну в Нижньому Новгороді.

У 1818 році вони обидва – Мінін і Пожарський – стануть на постаменті в Москві на Красній площі – пам’ятником Івана Мартоса. Хоч і через 200 років, але Росія віддячить своїм визволителям.

І пам’ятник їхній буде першим пам’ятником у Москві, поставленим не на честь царя, а на честь народних героїв. (Нині входить до числа ста великих пам’ятників світу.)

Як писатиме творець пам’ятника Іван Петрович Мартос (до речі, українець з містечка Ічня, що на Чернігівщині): «Козьма Минин возымел великое намерение спасти Отечество на самом краю гибели... Тогда снова подняла свою голову поникшая Русь, сыны ее проснулись после долгого оцепенения, со всех сторон стали собираться воины, чтобы пасть славною смертью за Отечество, и во главе этого бесстрашного воинства Минин поставил Пожарского...»

Мартос відобразив момент, коли Мінін звертається до пораненого Пожарського із закликом очолити руське військо і вигнати поляків з Москви... На ньому, правда, антична туніка – і це поверх портков, – дещо схожа на російську вишиту сорочку (волосся його підстрижене «в кружок»), але цим підкреслено руський національний характер.

Відкриття пам’ятника 20 лютого 1818 року перетворилося на загальні урочистості: «стечение жителей было неимоверное: все лавки, крыши Гостиного Двора, лавки, устроенные для дворянства около кремлевской стены и сами башни Кремля были усыпаны народом, жаждущим насладиться сим новым и необыкновенным зрелищем...»

Буде піднятий над Москвою – високо-високо вище за всіх її царів – і отаман Іван Заруцький, боярин, на перших порах один з керівників Земського ополчення. Тільки «пам’ятник» йому буде страшним. Але теж на віки вічні.

Як і цариці Марині Мнішек.

Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив – вельми енергійно! – аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», – казатиме про главу церкви отаман.)

«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»

Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)

Патріарх домігся свого – новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воровство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».

Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон – «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)

В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу – не більше не менше!

Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує – вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.

Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити – хоч на якийсь час – у підземелля метро. Це – кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви – Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього – як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити – не виключено, й Московську державу в тім числі, – забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.

(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)

Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста – особливо в Кострому та Ярославль – були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».

В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскаревського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. – В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством – але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».

Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.

– А може, нам і справді... обвінчатися? – гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. – Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?

– А чого ж... Я не проти, – як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. – Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?

– Але я – цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?

– Як ти мене гарно назвала – Іванко, – аж розквітнув отаман і вже відкрито дивився на неї закоханими очима. – Ти ж моя Маринка... Звідки ти знаєш таке ім’я, як Іванко?

– Від няні своєї, від бабці Софії, яка живе нині в Самборі, най здорова буде! Вона часто мені співала одну пісню про Іванка, що я й запам’ятала... – посміхнулася крізь пелену суму. – Хочеш, я тобі її заспіваю?

Не чекаючи, що він скаже, тихим, але приємним голосом повела:

 
Ой чорна я си, чорна,
Чорнява, як циганка.
Чом си полюбила,
Чом си полюбила
Чорнявого Іванка?
 

І раптом Іван Заруцький, підкрутивши чорного вуса, хвацько підхопив:

 
Марусе ти, Марусе,
Люблю я твою вроду,
Люблю дивитися,
Люблю дивитися,
Як ти ідеш по воду.
 

І обоє вони, не змовляючись, у два голоси, що так злилися в один, заспівали, закохано дивлячись одне на одного:

 
У полі два дубочки,
Обидва зелененькі,
Ми ж так і паровані,
Ми ж так і паровані —
Обоє чорнявенькі...
 

Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.

Але обом їм навіть кохання вже було мало.

Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та – особливо як з’явилося друге земське ополчення, – і стала примарною. І це вони зрозуміли – кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...

«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».

Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».

На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах Рязані) посланий загін зазнав великої поразки від воєводи Мирона Вельяминова – буцімто тільки в полон їх потрапило 727 чоловік, не рахуючи «кошів» (обозу) та «наряду» (артилерії).

«И стал там воровати...»

«Воровати» – це на тодішньому жаргоні означало не красти, а, як би ми сьогодні сказали, займатися політичною діяльністю. Адже «ворами» на Русі називали, як уже раніше мовилося, не лише представників кримінальних структур, а й також всіх бунтівників, типу Разіна, Пугачова, Болотникова та їм подібних, відомих і маловідомих; зрештою, екстремістів. Тому й Дмитрій Другий був названий вором, а сина його (і Марини Мнішек теж) за аналогією з прізвиськом батька – назвали «ворьонком». Хоча до чого тут кількох років від роду безневинна дитина, яких узагалі слов’яни називали безгрішними, янголами?

А суть у тому, що мати того малюка все ще претендувала на роль російської цариці (якою вона, між іншим, і була за правом вінчання на царство), і цього виявилося досить, аби прозвати її новонародженого сина «ворьонком», таким собі політичним діячем із соскою в роті, бунтівником-зловмисником і на довершення екстремістом! А все тому, що його мати проголосила своє дитинча спадкоємцем престолу і в майбутньому, зрозуміло, російським царем – за сприятливих обставин. Та ще й враховуючи, що претензії Марини Мнішек на трон у Кремлі підтримував досить активно й дієво отаман Іван Заруцький зі своїми козаками. А це вже була військова сила з політичними претензіями. Ще й нині пишуть, що коли Марина Мнішек після загибелі Лжедмитрія Другого пристала до козаків Івана Заруцького, то для неї, мовляв, «почалося нове, повне пригод життя – у стані козацької вольниці», що «там, у шатрі отамана, знайшла свої перші іграшки її дитина, трирічний хлопчик, якого Заруцький со товариші, не довго думаючи, проголосили царем. Але всерйоз цю кандидатуру, крім козаків, ніхто не розглядав» («100 великих казней». – Москва: «Вече», 2000).

Життя цариці Марини Мнішек у стані козацької вольниці, життя суцільних переїздів і військових сутичок, наступів і втеч, навряд чи було повне пригод (та і які пригоди, швидше похідні злигодні і безконечні поразки, втрати, відчай. Хоча... Могли бути й пригоди. Так, так, пригоди).

Її головний сподвижник і захисник Іван Заруцький зазнавав поразку за поразкою у боротьбі за трон у Кремлі, аби на ньому посадити Марину з сином, а самому стати біля неї одесную. Але все це були мрії і благі побажання та поривання. Задумки, що їх так і не вдалося реалізувати, бо натомість були невдачі, поразки, відступи, гасання «по городам и весям» Русі, по її фортецях і острогах.

Особливо починаючи з літа 1613 року, коли в Москві вінчався на царство Михайло Федорович Романов, недалекий в принципі молодик, мамин синок, якому судитиметься на 300 з чимось літ заснувати в Росії правлячу монархічну династію Романових.

У березні 1613 року представники Земського собору прибули до костромського Іпатіївського монастиря, де був на богоміллі Михайло Федорович і його мати черниця Марфа. Вони передали майбутньому государеві царський посох. Він повернеться до столиці (до речі, пропозиції зайняти царський трон він злякався і відбивався від неї як міг, ледь не плачучи) і влітку 1613 року змушений буде вінчатися на царство.

Михайлові – радше Михайлику, такому собі... ні, навіть не парубку ще, а чи не підпарубчаку, виповнилося всього лише шістнадцять рочків. Був він з боярської сім’ї Романових, яка користувалася значною популярністю в Москві. На Великому земському зібранні, за активної підтримки московитів, він і був вибраний новим руським царем і на цей раз вже ніби законним. Свою роль відіграли і родинні зв’язки Романових з останньою гілкою Рюриковичів: дід Михайла Микита Романов був братом Анастасії Романової, жони Івана Грозного. Значним впливом користувався і батько Михайла патріарх Філарет, який свого часу постраждав від Годунова і був силоміць пострижений в ченці та засланий.

Михайло від самого свого народження вдався хворобливим, та й до того ж слабохарактерним, тож влада знаходилася в руках його батька Філарета (тоді митрополита), матері Марфи та боярського оточення.

Їм і вдалося досягнути деяких результатів, коли розорена під час Смути країна поволі отямлювалася, була відновлена державна влада, створено місцеве управління, заново були напрацьовані закони, почала діяти судово-поліцейська влада – простіше кажучи, на Русі вже утверджувався порядок.

І як результат цих зусиль, Смута почала відходити в минуле, Русь була збережена, хоча до повного ладу ще було далеко.

На той час гетьман Ян Сапега, який багато допомагав Марині, помер у Москві (вересень 1611 року). Для Марини це була відчутна втрата.

Крім того, після обрання на царство Михайла Романова чимало міст, які присягали їй та її сину, перейшли на бік нового царя, а тих воєвод, яких їм призначав Заруцький, було вигнано.

Московський уряд звернувся з грамотою до донців, у якій писав, що король Сигізмунд III закликає Заруцького не «робити смуту», обіцяючи йому за службу дати на вибір Великий Новгород, Псков з передмістями і навіть Смоленськ, а також «учинить его у себя боярином и владетелем». (Таких послань Заруцький від польського короля не отримував.) І закликав донців не підтримувати «Ивашка Заруцково с Маринкой и ее воренком».

Князь Дмитрій Пожарський був пожалуваний за свій подвиг боярством, Мінін отримав звання думного дворянина. Навіть Дмитрій Трубецькой, колишній боярин Тушинського вора і сподвижник Івана Заруцького, не лише зберіг пожалуваний йому «вором» сан, але й отримав від нового царя багату область Вагу, що була колись у Годунова і Шуйського... І Заруцький, хоч і був одним з керівників першого земського ополчення, зрозумів, що місця йому під егідою нової влади немає. І не буде. Зібравши своїх людей, він і вирушив до Михайлова, де «протягом літа й зими боровся з Москвою».

Як завжди – безуспішно. Тож урешті-решт переконався, – а він ніколи не втрачав ґрунту під ногами, був тверезим реалістом і не витав десь у позахмар’ї, – у марноті своїх зусиль, що на Москві йому правителем не бути. Як не бути й Марининому синові царем.

Більше того, Москва – вже маючи законного царя – почала збирати сили проти нього, козацького отамана, який усе ще являв собою загрозу столиці царства. На той час він вважався головним творцем Смути, і новий цар поклав собі будь-що знищити козацьку вольницю, в обозі якої перебувала полячка Марина Мнішек, вінчана на російський трон, із сином своїм Іваном.

Іван Заруцький на той час отаборився у Лебедяні, куди стікалося, як вважалося, «все разбойничье отребье со всей Руси».

Розбити бунтівного козацького отамана, який не визнавав центральну владу, а все ще носився з мрією посадити на трон сина Марини Мнішек, новий цар доручив князеві Івану Одоєвському.

На допомогу йому кинули воєвод Михайлова, Зарайська, Єльця, Брянська, а також Суздаля і Володимира. (Пізніше до них приєднаються воєводи Рязані, Таруси, Тули і ще кількох міст.)

Проти кількох тисяч козаків Заруцького була зібрана велика сила, тож і генеральний бій був жорстокий і кривавий, коли ні та сторона не могла взяти гору, ні та... Січа тривала більше двох діб – перемагали то ті, то ті. Козаки Заруцького стояли на смерть, виявляючи чудеса героїзму. І хоч переможців у битві не виявилося, Заруцький з Мариною відійшли.

Почалася погоня урядових військ за невловимим отаманом козацьким. І за ним, і за царицею Мариною Мнішек та її «ворьонком». Заруцький був обікладений з усіх боків, і в нього залишався лише один шлях відступу – на Дон. Під Воронежем Заруцький змушений був прийняти бій з урядовими військами. Цілих п’ять днів з 29 червня по 3 липня 1613 року тривало під Воронежем побоїще.

За свідченням «Нового літописця», «Он же многих воронежцев побил и перелезе через Дон и с Маринкою и пойде к Астрахани степью», де, як пізніше свідчитимуть джерела, повів себе «крайне нерозумно...».

...А вже потім історик чи не меланхолійно – принаймні з ноткою суму – зауважить: через пару днів усе було скінчено, козацький ескорт розбігся...

Ще раніше безіменний автор «Нового літописця» – теж чи не меланхолійно – процитує повідомлення, послане переслідувачами в Астрахань:

«И ведем их к вам в Астрахань скованных с собою вместе».

А вже з Москви до Астрахані буде надіслане грізне повеління стрілецьким головам, які мали конвоювати полоняників до столиці царства: на випадок якого-небудь нападу в дорозі з метою звільнення «воров», «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

На превелику радість стрілецьких голів, за довгу дорогу від Астрахані до Москви ніхто на загін не напав з метою звільнення затриманих, як і самі затримані не робили спроб якось звільнитися, тож їх «у цілості й сохранності», але таємно і з усіма пересторогами, доставили у пункт призначення, – і «Маринку с выбледком», і козацького отамана Ивашка Заруцького...».

Що так воно закінчиться, ясно було ще тоді, як Іван Заруцький з царицею і царевичем з Воронежа подався на Астрахань.

Чому на Астрахань? Та хоча б тому, що більше вже не було куди.

І ось воно, далеке пониззя Волги, її дельта.

Ще не так давно Астрахань (спочатку Аштаракань, Адьяж-Тархань, Хаджі-Тархань і навіть Хазітархань, Хазір і Зітрихань та Цитрикань) була столицею однойменного ханства (із 60-х рр. XV ст.). З 1556 року – в складі Росії.

У ті часи, коли Іван Заруцький, рятуючи Марину з сином, прямував до Астрахані, там ще тоді, як скаже один історик, «зберігали живу пам’ять про часи колишнього татарського царства». Це, власне кажучи, був тоді, як зауважить інший історик, «воєнний пост, далеко висунутий за межі народної руської осідлості», де основним заняттям тоді були рибний і соляний промисли, а також торгівля з купцями Персії та Середньої Азії. Тоді ще «московські люди не відчували себе господарями Нижнього Поволжя».

Край той, розташований на Прикаспійській низовині, багатий на солоні озера (найбільше – Баскунчак), був пустельно-степовим краєм, десь у чорта далеко – якщо міряти відстань від Москви, – чи ще й далі, щедрий у дельті на солонці, солончаки й рухомі піски... Волга там поділялася на багато рукавів (найбільший – Ахтуба), зарослих непрохідними очеретяними нетрями, у яких могла заховатися не одна армія, а не тільки нечисельний загін отамана Заруцького та почет Марини Мнішек.

Там і гадав сховатися – загубитися – отаман Іван Заруцький. Але це у крайньому, і до того ж, несприятливому випадку.

Квапились. Йшли вдень під пекучим серпневим сонцем, що немилосердно пряжило з білесих вигорілих небес, йшли солончаками й пісками, де приволзькі вітри відразу ж і сліди замітали, часто рухалися й ночами, благо, ті були зоряними, повними білого блиску, – над Нижнім Поволжям у серпні так яскраво світить Чумацький Шлях, що аж очі сліпить, – холодний і недосяжний.

Війська в Заруцького було зовсім мало – значна частина його, десь 2250 вершників, переметнулися на бік царя Михайла Федоровича або, як зазначить «Новий літописець», «воротилися с поля». Ті ж, стійкі та вірні козаки, котрі залишилися з отаманом, були вкрай виснажені безкінечними переходами, починаючи від Воронежа (а як точніше, то й від Калуги), пораненими, а дехто й духом занепав. Таких теж було чимало. А всі разом потерпали ще й від безнадії та зневіри – і мало їх, і відірватися від погоні, яка значно і значно їх переважала, все не вдавалося, аби хоч на день дати коням і вершникам передих... Пізніше один ногайський татарин, якого московити захоплять в полон, розказуватиме, що бачив у степу «сакму» (сліди), залишені загоном Заруцького (там, де їх не позадувало піском): «...по сакме угадывают, що люди с ним невеликие...».

І ще додав ногайський татарин, якого московити загребли в полон: на тім шляху, яким відходив отаман зі своїми козаками, бачили «многих мертвых людей от ран, и лошади и седла по шляху пометаны были».

Року 1518-го донські козаки вперше уклали угоду з Московським царством, що на той час, міцніючи, ставало відчутною силою, з якою не рахуватися вже не можна було.

Угоду вольні до того козаки з Дону, які нікому не корилися – ні Москві, ні татарам та кримцям, ні заволзьким ханам, – уклали з великим князем московським Василієм III, він на той час боровся за централізацію російської держави та зміцнення самодержавства. Василій вже приєднав Псков, повернув до своєї корони захоплений Литвою Смоленськ, пізніше приєднає Рязанське, Новгородське і Сіверське князівства, розпочав боротьбу з Кримським і Казанським ханствами. Ось з ним уперше, як владикою Москви, і вступили у зносини донські козаки. Ні, ні, не про визнання над собою влади московитів, а всього лише про бойовий союз.

На той час донські козаки починали себе відчувати руськими. Принаймні вже зараховували себе до руського етносу. Хоча за національним складом ті, хто звався донськими козаками, були різними. Переважна більшість – вихідці (простіше втікачі) з Русі. Але чимало серед них було й українських козаків (їх тоді ще називали черкасами дніпровськими, пізніше малоросіянами), асимільованих половців з Придніпров’я та Донщини, різних тюркських племен з Азова та Криму й Волги і Передкавказзя (тоді навіть існували так звані донські татари). Зустрічалися серед них і мордва, алани, хозарці, залишки печенігів, чорних клобуків, ті, кого називали бродниками, і ще багато вихідців з тюркських племен, різномовна і різнонаціональна голитьба і вольниця. Але переважна більшість хоч і вважала себе вольницею, належала до «московських людей». (Яких, правда, Москва час од часу намагалася підкорити і розшукувала їх як утікачів.)

Усі вони – воїни-кочовики з різних народів і племен – з часом розчинилися в козацькому середовищі як «воєнні люди» і поставали просто козаками (як начеб то була національність) – вольними людьми на Дону, Волзі, на річці Яїк і в тих прикордонних з Руссю краях, що їх тоді називали Полем, Степом або Старим Полем.

Але користувалися вони однією мовою, російською. (Як то на Дніпрі серед черкас дніпровських, попередників запорожців, мова теж була одна – українська.) Оскільки тоді такого поняття, як «національність», не існувало, як і поняття «народ» (хоча козаки все ж вважали себе народом, окремим і незалежним), то й національність, нікого не цікавила. Козак та й усе. І цим все сказано. Правда, тоді існувало поняття «язык» (мова), тож народ ототожнювався з тією мовою, якою він спілкувався. Та ще з «вірою». Оскільки ж донські козаки вже говорили російською мовою (це була мова їхнього міжнаціонального, як би ми сказали, спілкування, із вкрапленням тюрксизмів) і були вони православними, то й вважали себе руськими. Хоч багато хто з них і не належав до слов’янського етносу і не вважав «мову Москви» своєю рідною, але й вони визнавали себе руськими – «в общем и целом». Вважалися «московськими – сиріч руськими – людьми», хоч Москві й не корилися і часто ходили проти неї оружною силою.

До 1518 року, коли вони вперше уклали угоду з московським князем про воєнний союз.

Так почалася їхня прикордонна служба Московському царству.

І на той час починає створюватися різношерста вольниця донських козаків (їх звали ще «справжніми»), котра почала зватися служилим козацтвом. До них в першу чергу відносилися городові козаки, які, прийшовши із степів донських чи волзьких, одне слово, з «татарського краю», осідали в тих чи тих містах Московського царства – як правило, прикордонних. Їх московські владики вже могли використовувати на війні.

А вже з часів Івана Грозного служилі і городові козаки почали отримувати від Москви земельні «дачі».

«Служити велено казакам сторожевая служба с земель, а земель им веленo дати по 20 четь человеку, а на сторожах им велено быти о двуконь, или к коню мерин добр». (Мерин – кастрований жеребець.)

«Справжні козаки» являли собою особливу соціальну групу. Оскільки вони несли службу, тому звільнялися від будь-яких податків. Чимало з них – особливо їхня верхівка – з часом ставали дворянами і поміщиками. Таких козаків, які не платили податків і мали своїх виборних отаманів, називали ще «беломестными». Вони розселялися на прикордонні Московського царства і виконували на півдні роль прикордонного захисту. Їх влада час од часу «перебирала» (огляди, ревізія, перепис) і «худых и бесконных» залишала без подальшої служби (надані їм маєтки відбиралися), а «добрых и лутших», навпаки, жалували більшою платнею і навіть наділяли їх селянами.

Але у Полі, на Дону, на Волзі, на Яїку йшло своє життя, де козаки залишалися вільними, незалежними воїнами-кочовиками. Це були «справжні» – на їхнє переконання – козаки.

На заклик московського уряду присягати (цілувати хрест) на вірність царю-государю відповідали хитро (часом прикидаючись наївняками):

«Мы, холопы ваши, живучи на Дону и на степи по запольным речкам, своим скверным беззаконным житьем недостойны к такой страсти приступити – креста целовати...»

Але хто хотів, міг легко з Дону перейти на службу до царя, досить було прийняти присягу і поцілувати хрест на вірність.

Крім служилих і вільних козаків (ті, які себе величали справжніми), на Дону були ще й так звані «гулящі козаки», або – «гулящі люди». (Смисл цих термінів тоді був інший, аніж сьогодні.)

Це були не ті козаки, що гуляли-бенкетували (хоч і вони любили при нагоді гульнути), a безробітні, які чомусь не могли (чи не хотіли) піти на службу царську, виписані з козацького стану, тож їх ще називали «шалтай-болтай».

Час од часу вони наймалися на яку-небудь службу чи роботу, створювали ватаги промисловиків (добували звіра, рибу) і знову тинялися без роботи і певних занять.

Якщо козак при черговому переписі чи ревізії випадав із козацького стану, втрачаючи навіть коня, то й перетворювався на гулящого. Або чекав служби, коли йому ось-ось має пофортунити, або із загоном таких, як і сам, ходив у набіги на інші землі. Чи йшов у Степ (Поле) і ставав там вільною голитьбою, але – козаком. Там гулящі часто одружувалися з місцевими жінками – здебільшого татарського походження. У таких сім’ях жінка була повноправною господинею, але чоловік, хоч і шанувався, перебував чи не на правах гостя. (Таких на Україні споконвіку називали приймаками – прийнятими в сім’ї жінок зі сторони, які нічого не мали свого, навіть кутка.) Діти від таких змішаних шлюбів звалися «болдирями» (себто син болгарки, сиріч татарки).

Крім служилих, городових, вільних (справжніх) і гулящих козаків особливе місце в російській історії займали і так звані «казаки воровские». (Тодішній російський сленг, що його перекласти неможливо. Адже тоді поняття «вор» (злодій) означало не кримінального, а державного злочинця, «умышлявшего воровство противу государя». Хоча й не виключалася елементарна крадіжка.) У перекладі українською воровский – злодійський. Таких воров у ті часи на Україні називали ворохобниками, розбійниками. Хоча українська мова має і дієслово ворюватися (ворати), себто, орючи, займати, захоплювати зайву або чужу ділянку землі.

Сьогодні про таких кажуть: опозиція. Або – озброєна опозиція до правлячого режиму. (До них, тодішніх опозиціонерів, зі зброєю приставали і таті, розбійники, різні, як би ми сказали, кримінальні елементи – їх тоді звали «шішами».)

Загін отамана Заруцького і складався з таких козаків. Навзагал вони звалися донським, і це відповідало істині, але в масі своїй то були в основному гулящі козаки, які не мали постійної служби та роботи (а часом і свого коня), а перебували «гульнею», тимчасовими роботами на промислах, а хто й ходив «иные земли промышляти». Вони легко приставали до того чи того отамана (часом теж «гулящого», розбійницького), якщо він обіцяв їх повести добувати «зіпунішки». Такі «вори», будучи вільними і незалежними, як дикі коні, які не знали вузди, не визнавали над собою нічиєї влади, а тим більше царської, постійно бунтували проти Москви та проти її посягань на їхню волю й охоче приставали до будь-кого, хто обіцяв їх повести бити царських воєвод. (Такі й складали основну масу повстанських військ Болотникова, Разіна, Пугачова.) Вони визнавали над собою лише владу своїх отаманів, що їх самі й обирали – «викрикували» на своєму козацькому Колі.