Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

– Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, – сказав, граючись оголеною шаблею, – на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, – той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, – нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!

Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього – маленька на високого – справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.

Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..

«Гарний, гарний козак, – думала, позиркуючи на Заруцького. – І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»

Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.

У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберегти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьому, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.

Але – хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.

Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна – нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них – цвинтар.

Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати – не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась – цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. – Додавала упевнено: – Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)

Заодно й застерігала породіллю, нагадуючи про різні табурації, що оберігали жінок «на сносях». Породіллі заборонялося споживати горілку (та Марина її майже не вживала), дивитися на змій (ба, ба, а де цих створінь нині загледиш? Хіба що двоногих, цих на Русі завжди було і є щедро), зустрічатися з каліками, сліпими та хворими, чи не тому до Марини пускали лише здорових, вдатних із себе й безперечно вродливих – породілля має дивитися лише на красу, «щоби дитина була красивою», казала повитуха.

А ще поменше показуватися «у своєму положенні» на людях. Чому? Та тому... Вважалося; чим менше людей знатиме про вагітність, тим легше пройдуть пологи.

Чим менше людей знатимуть про вагітність...

Тим, мовляв, краще. Бодай з морально-етичних міркувань, не кажучи вже про звичаї передпологових обрядів.

Гай-гай, якими ж бо наївними і чисто-цнотливими були наші предки! Ось переді мною номер газети, що виходить в Україні. Великими червоними літерами набраний заголовок:

«ІМ’ЯРЕК ДОЗВОЛИЛА СФОТОГРАФУВАТИ ЖИВОТИК».

«Популярна співачка (далі йде ім’я і прізвище такої собі естрадної співачки, котра на естраді під «фанеру» просто розкриває ротик) знаходиться вже на восьмому місяці вагітності. За кордоном нині модно знаменитим майбутнім мамочкам демонструвати публіці оголений животик у глянцевих журналах і отримувати за це гонорари. Переймають цю практику й наші глянці – зокрема сьогодні вийшов номер українського журналу, де опублікована ексклюзивна фотосесія «ім’ярек» з оголеним животиком під назвою «В очікуванні дива». Переговори про фотозйомку вагітної співачки з її менеджером велися практично три місяці, хоча суму, отриману за угоду, обидві сторони не розголошують. (На фотографії співачка з явним задоволенням демонструє свій «животик».) Також вона (співачка) розповіла, що її чоловік не буде присутнім при пологах, як це сьогодні модно...» – Гм-гм... Так, так, повідомляється, як про велике диво, що «чоловік не буде присутнім при пологах (а йому для чого там, пардон, треба бути присутнім? Аби витріщатися на се «діло»?), як це нині модно...

Як подумаєш, все нині модно. Навіть заглядати у ті природні щілини людини, куди наші цнотливі предки старалися не заглядати й іншим не радили те робити. Тож і не дивно буде, якщо яка-небудь «зірка» (а це звання нині отримати простіше простого, навіть сама співачка може себе так назвати – «зіркою»), займатиметься в ліжку, даруйте, сексом, і неодмінно під скрекіт кіно– і телекамер – за великий, звісно, гонорар. Бо все продається і все купується. Та Бог з ними – з такими продавцями і такими покупцями!

Коли у Марини Мнішек почалися пологи, жіноцтво заметушилося, забігало, щось там мудруючи, обставили породіллю різними оберегами: повідчиняли двері і всі замки, порозв’язували всі вузли – щоби дитина легше вийшла у цей світ, – ще й обкурювали Марину зіллям.

Породілля лише раз крикнула, як маля й з’явилося.

– Хлопчик, – радо сказала повитуха, підхоплюючи новонародженого. – Який синок опецькуватий та гарний! Пху, пху, пху, щоб не зурочити!

Пуповину, як і велить звичай, відітнула на сокирі (щоб новонароджений господарем був). Дівчинці відрізали на гребені – щоби була доброю пряхою.

Марина не могла повірити (пологів вона таки боялася).

– Уже... все?

– Все, все, – метушилися жінки, теж раді, що все так легко скінчилося, без клопотів і зайвої мороки. – Царевича народила, радуйся, царице!

Марина посміхнулася і...

І заснула. Спала довго, міцно і щасливо (уві сні посміхалася), а проснувшись свіжою та бадьорою, запитала:

– Як мій царевич?

– Вставай, вставай, матінко царице, твого царевича будемо до купелі нести. Вода дає силу малому і чистоту, оберігає його від злих духів.

У ночви з теплою водою клали свячене зілля. Якщо дівчатам у купіль додавали меду та молока (щоби гарними були), то хлопчикам неодмінно коріння дев’ясила – щоби сильними були. Або й сокиру клали – щоби вмів майструвати, як виросте.

– Але яка сокира, – хтось з жінок жахнувся, – яке майстрування, як цариця народила царевича для Русі. Він царствувати буде, а не майструвати.

Сміялися. Бо й справді – яка сокира. Царевич царствувати буде, а не сокирою махати... Марина посміхнулася, слухаючи своїх жінок, а тоді й стривожилась.

– Боже, – шепотіла, – пошли моєму синочку царство російське – царювати він має, а не сокирою махати!

Скупаного хлопчика обсушували біля печі – себто прилучали його до домашнього вогнища.

«О боги, – зітхала Марина, – хто скаже, де моє домашнє вогнище у цьому світі?..»

Требі було вже годувати немовля, а в Марини, як на гріх, пропало молоко, – та й де воно могло взятися після того, що вона пережила, як побачила порубаного і посіченого чоловіка свого...

Але й тут знайшли вихід.

Сказали боярину, що був старшим при дворі цариці, він комусь гикнув-свиснув, почувся тупіт уже за брамою фортеці. Невдовзі до фортеці привезли міщанку, яка народила і чиє дитинча негадано померло, а молока в неї було повно – вона й стала Марининій дитині мамкою, покіль в останньої не з’явиться молоко. Хоча цариці й не обов’язково своєю груддю готувати маля – ще зіпсує собі фігуру. Годувати можуть й інші – хіба мало на Русі жінок, у яких груди переповнені цілющим молоком?..

Про те, що синові треба давати ім’я – нарікати його в цьому світі, – Марина спершу й не подумала, утішившись радістю, що пологи, яких вона боялася, так відносно легко відбулися, – аж баба-повитуха за ім’я нагадала.

– Ім’яречення вже на порозі, – нагадала значуще. – Пора, матінко царице, давати ім’я царевичу твому. Ім’я дасть синові щастя та благополуччя – як його наречеш, так він і буде жити. Тож вибери ім’я святого, якого скоро будемо відзначати. А для цього треба йти до батюшки у церкву, підношення йому зробити, щоби святий отець гарне ім’я схвалив твоєму синові.

Та виявилось, що не Марина має вибирати ім’я синові своєму, а бояри та дворянство. Бо син не просто син, а – царевич, майбутній цар Росії.

Зібравшись, бояри та дворяни разом з козацьким отаманом боярином Заруцьким на тій раді ухвалили: син цариці Марини є сином царя Дмитрія, онуком царя Грозного, а по сьому бути йому на честь діда свого Іваном. Іваном Дмитровичем.

Так син її став Іваном, а по батькові Дмитровичем. Так про те і в церкві отець Пафнутій гучно – голос в отця, як труба! – оголосив:

– Син цариці її високості Марини Юріївни наречений ім’ям Іван!

І дзвонили в Калузі дзвони, а козаки Заруцького з рушниць та пищалей стріляли – во славу царевича Івана Дмитровича. І всі в Калузі раділи, що саме у них народився цар російський – многія йому літа!!!

А вже тоді, як ім’я було вибране й оголошене народу, настав час хрестин, аби прилучити новонародженого царевича Івана Дмитровича до християнського світу.

Хрестили в церкві, маля тримав на руках отаман Іван Заруцький, як хрещений батько царевича.

Тримав свого похресника гордо – не кожному-бо з простих смертних випадає сіє – хрестити і стати хрещеним батьком завтрашньому цареві Русі.

Марина, схвильована і трохи аж бліда, маленька й тендітна, схожа на дівчину, стояла у церкві поруч з отаманом Заруцьким, і коли позиркувала на нього, то мовби злегка рожевіла. Гарний козацький отаман, як намальований. Високий, статний, лице біле, чорний вус...

Руки у нього певно сильні, сповиточок з малям тримає, як лялечку.

«З таким, напевне ж, надійно в житті, – під час обряду хрещення думає цариця. – Такий од усіх бід світу захистить. Та й козаки у нього як орли».

Бояри, дворяни, служилі люди її двору заповнили церкву.

Гуде бас отця Пафнутія.

Пливе голубий запашний димок від його кадильниці.

Триває хрещення царевича Івана, а мати його не так на сина дивиться, як на його хрещеного батька.

«Господи, – подумки благає Всевишнього цариця, – пошли мені цього отамана – я ж така у світі білому нині самотня! Хіба я, зазнавши стільки лиха, не заслужила такого лицаря, захисника і коханого?..»

Над Калугою, над засніженими просторами лине малиновий передзвін, і всі, хрестячись, радіють, що у них народився цар Русі...

А Марина у церкві все ще позиркує на козацького отамана, як на рятівника свого.

«З таким і на Москву можна йти», – думає.

Вірить, що піде з ним і на Москву, бо вона – мати російського царевича, – і місце йому, як виросте, неодмінно буде у Кремлі – на троні...

Син Марини Мнішек, царевич Іван Дмитрович, був хрещений за православним обрядом – на це мати його, хоч і була католичкою, погодилась. Мусила погодитись, аби в майбутньому до її сина не було претензій, що він, мовляв, не руський, адже мати – полячка, не православної віри, а батько невідомо хто за походженням і невідомо яку віру він насправді сповідував. І хай супротивники Дмитрія Другого, прозваного Тушинським, а потім Калузьким вором, за аналогією з батьком прозвали хлопчика «ворьонком» (а він, якому всього кілька місяців, – при чім? Що батька його вором дражнили? Та й батьків діти при своєму народженні не вибирають).

«– ...час би вже й звикнути, що я краду. Я нічого не можу з собою зробити... Я знаю, що красти дуже погано. Але все ж краще, як бути убивцею чи алкоголіком...»

Це з оповідання (випадково, але, як кажуть, до теми, потрапило автору під руку) одного зарубіжного автора, яке так і називається: «Крадійка».

І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається – проти своєї волі – крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію – від двох грецьких слів – красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)

Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському – воровка.

Річ у тім, що так – ворами – на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина – «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків). Батьків – «воры» вони чи ні – для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно – і на віки вічні – прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок – сын Марины Мнишек».

«Марина разделила с ним (Лжедмитрієм) ложе и вскоре зачала ребенка, прозванного народом еще во чреве матери «воренком». Правда, далі йде фраза про те, що «ребенок не был виноват, что його папашу звали «вором» – спасибі й на тім.

Автор «Нового літописця» зафіксує, що «сердомирсково дочь Маринка, которыя была у вора, родила сына Івашка. Колужския ж люди все тому обрадовашесь, и назваху ево царевичем, и крестиша ево честно».

Залишається додати: Марина, як свідчитиме професор О. Гіршбер, біограф Марини Юріївни, «сама отдала калужанам своего сына, чтобы те крестили его по вере своей».

Невдовзі почало збиратися Земське ополчення, яке згодом буде назване першим. Його очолив думний дворянин і рязанський воєвода Прокопій Ляпунов. Він виступив з ідеєю об’єднання земських сил – для того, аби вибрати царя з «пригодних бояр». Себто виходило, що він виступив і не за прихильників царя Василія Шуйського, і не за прихильників самозваного царя, яким був Дмитрій Другий, а отже, місця царевичу Івану мовби й не знаходилось. Прилетіли грамоти-заклики Ляпунова і до Калуги.

Калуга завирувала, не зважуючись остаточно визначитися за кого вона – за королевича Владислава чи за сина Марини Мнішек, – шальки терезів усе ж неухильно схилялися в бік королевича Владислава.

І тоді козацький отаман Іван Заруцький вирішив залишити Калугу – далі там перебувати Марині Мнішек із сином Іваном ставало небезпечно. Якщо калужани все ж таки визначаться за королевича Владислава.

В козацькому обозі Заруцького Марина з немовлям виїхала в Тулу, виїхала спішно, наче втікала від Калуги, яка ще вчора оберігала її і раділа народженню царевича Івана, а це раптом засумнівалася, за кого їй виступити оружною силою... Слава Богу, що козаки Івана Заруцького, які підтримували кандидатуру царевича Івана Дмитровича, усіляко підкреслювали цариці свій пошанівок до неї.

Тула то й Тула. Звичайно, це не Москва, до якої поки що не дістатися, але десь треба було після Калуги отаборюватись, тож Марина й погодилась на Тулу.

Виїхали в Тулу, але вже в дорозі Ляпунов усе переграв і збір призначив у Коломні. До Коломни й повернув Іван Заруцький, а вже звідти він мав іти через Серпухов на Москву, а Марина поки що мала залишатися в Коломні.

«Піскаревський літописець»:

«И она с малым пожила немного в Колуге, и перевели ея на Коломну воевода князь Дмитрий Трубецкой да Ивашка Заруцкой, да Прокопей Ляпунов по козачьему воровскому умышлению».

Тоді ж Земське ополчення прийняло хрестоцілувальний запис:

«Яз имярек целую сей святый и животворящий крест господень на тому, что нам за православную христианскую веру и за Московское государьство стояти и от Московского государьства не отстати, а королю и королевичу полскому и литовскому креста не целовати, и не служити и не прямити ни в чем никоторыми делами, и с городы нам за Московское государьство на полских и на литовских людей стояти заодин».

Про царицю Марину Мнішек та її сина царевича в тім записі не було й слова, і це Марину як підрубало. Але трималася. Все ж таки майбутнім царем її синка вважали козаки Заруцького, під охороною яких і знаходилася вона з дитиною. І хай козаків було не так і багато, але все ж це була сила. Та й отаман їхній не останню скрипку відігравав у Земському ополченні і поклявся їй, що тільки царевича Івана Дмитровича буде оголошувати на царство руське.

Сьогодні Коломна, невелике промислове місто, є центром Підмосков’я – 113 (за іншими даними – 115) км на південний схід від Москви.

Розташована Коломна на правому високому березі Оки, при впадінні в неї Москва-ріки. Річковий порт і залізнична станція на лінії Москва—Рязань. З 1971 року – філіал Державного музею-заповідника декоративного мистецтва.

Колись село, великокнязівська і потім царська усадьба.

Вперше згадується в Лаврентіївському літописі за 1177 р. як прикордонне містечко Рязанського князівства. У 1301-му – приєднане до Московського князівства (Іван Калита згадує його у своїй духовній грамоті за 1339 рік).

З початком ХVI ст. Коломна як важливий стратегічний пункт (після падіння Золотої Орди і приєднання до Москви Рязані) уведена в систему південної «засечной черты». У 1525—1531 pp. були зведені фортечні споруди. Довжина стін близько 2 км. Висота – 21 м, товщина – до 4,5 м. Фортеця мала 17 башт, у тім числі 4 проїзних – місто вона захищала надійно і ніколи не була взята силою.

Тоді ж на місці старого дерев’яного Василій III звів кам’яний кремль, що не поступався Московському.

Поневіряння Марини Юріївни «по городах и весях» Московської Русі все ще тривало: Москва, Ярославль, Тушино, Калуга, Тула (правда, недовго) і ось тепер Коломна...

В Коломні (вірячи, хоч надія й кволою була, що це остання її перекочівка перед в’їздом до Москви) вона облаштувалася ґрунтовно, з усіма зручностями і, судячи по всьому, збиралася там бути довго.

Коломна була головним пунктом на шляху з Рязані до Москви, і нею опікувався проводир ополчення Прокопій Ляпунов – це було Марині на руку.

Коломна однією з перших пристала до руху по звільненню Москви, що тоді почав зароджуватися, і стала місцем зібрання значної частини ополченців. Там і вирішено було поселити Марину Мнішек з сином – під захистом людей Ляпунова та козаків Заруцького. До того часу, поки ополчення не вирішить свою головну задачу – очищення від іноземців Москви, а вже потім буде вирішуватися питання про обрання нового царя. На щастя Марини, крім Заруцького, її підтримував і Ляпунов. Він частково – правда, лише частково, але й це щось важило, – визнавав права її сина Івана на російський престол. («Погодився Ляпунов рязанський частково, погодиться й повністю», – заспокоював царицю Заруцький.)

У Коломні вибрали найбезпечніше місце, яке до всього було зручно й охороняти, – тамтешній кремль.

У кремлі («Жаль, що не в Московському», – не без гумору казала Марина) і поселили царицю.

За свідченням «Піскаревського літописця», Коломна на той час стала мовби удільним центром Марини Мнішек та її сина.

Облаштували там її, як уже мовилося, ґрунтовно (у крайньому разі так, аби вона нарешті відчувала і захист, і твердий ґрунт під ногами), як царицю. І не тільки з приближеними, а й увесь – а він на той час дещо розрісся – її двір, до складу якого увійшли навіть руські боярині та дворянки.

«А была за нею Коломна вся, а чины у нее были царския все: бояре, и дворяне, и дети боярские, и стольники, чашники, и ключники, и всякие дворовые люди. А писалася царицею ко всем боярам и воеводам. А боярыни у нея были многия от радные и мать Трубецкого князя Дмитрия была же».

І далі літописець зазначає, що «у Заруцково же с казаками бысть з бояры и з дворяны непрямая мысль: хотеху на Московское государство посадити воренка калужского, Маринкина сына; а Маринка в те поры была на Коломне».

Оскільки й самому Заруцькому з козаками це було не просто зробити, він і почав гуртувати навколо себе та Марини дворян, дітей боярських та посадських мешканців з містечок Московської держави, аби гуртом посадити сина Марини Мнішек – вона ж вінчана і коронована цариця російська! – на престол.

Марина нарешті могла заспокоїтись. І навіть повірити, що не все ще втрачено. Вона в статусі російської цариці, Коломна – її тимчасова столиця, у неї свій, царський двір – що ще треба? Царствуй в очікуванні ще кращих часів і бережи сина.

І життя її в Коломні (хоч і не на довгий час) було справді царським. Та ще під захистом дворян Ляпунова і козаків Заруцького! Чи не так, як у пушкінській «Казці про рибалку та рибку», – пригадуєте:

 
Старичок к старухе воротился.
Что ж? Пред ним царские палаты,
В палатах видит свою старуху,
За столом сидит она царицей,
Служат ей бояре да дворяне,
Наливают ей заморские вина;
Заедает она пряником печатным;
Вокруг стоит ее грозная стража,
На плечах топорики держат.
Как увидел старик – испугался;
В ноги он старухе поклонился,
Молвил: «Здравствуй, грозная царица!
Ну, теперь твоя душенька довольна...»
 

Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.

І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, – чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син – царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!

Але...

Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати – тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.

Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання – вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:

 
Не хочу быть вольною царицей,
Хочу быть владычицей морскою,
Чтобы жить мне в Окияне-море,
Чтоб служила мне рыбка золотая
И была б у меня на посылках...
 

Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.

Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві – і це її погубить.

Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя – у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.

Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.

Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.

Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.

Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення головний удар.

Скориставшись тим, що Ляпунов почав наводити мости до гетьмана Сапеги, закликаючи його виступити (що було, зрештою, необачно і наївно) «за православну нашу віру», а також несподівано повів мову про майбутній союз Речі Посполитої та Московського царства (це був далекий і правильний приціл вождя земців), його звинуватили у... зраді. Буцімто Ляпунов хотів змовитися з поляками на шкоду Москві.

У таборі земців стався розкол. Як свідчитиме «Карамзинський хронограф», «Прокофья называли изменником, будто Прокофей пишет в Москву к полякам и к литве, и показали ему грамотку, будто ево Прокофьевой рукой».

Спалахнув бунт, і Ляпунова, не розібравшись в суті й повіривши обмовкам, козаки вбили... Потім спохопилися – «за поспешно де Прокофья убили, Прокофьевыя вины нет», але справу було зроблено. Наступ на Москву зірвано, а сам табір земців був розчахнутий навпіл. З-під Москви, яку вже можна було взяти, почали роз’їжджатися «столники и дворяне и дети боярские городовые... по городам и по домам своим, бояся от Заруцкого и от казаков убойств».

Залишилися лише ті, хто раніше служив Дмитрію Другому і Марині Мнішек у Тушині і в Калузі.

І хоч вплив отамана Заруцького в ополченні зріс, але в нього вже не було достатніх сил, аби взяти Москву.

Боярська дума, діючи з Москви, намагалася опорочити козацького отамана. На початку 1612 року в грамотах, підписаних членами Боярської думи, писалося по містах, що козаки «поругались» над лівонською королевою Марією Володимирівною (дочкою великого князя старицького Володимира Андрійовича), Ксенією Годуновою (в чернецтві Ольгою) та іншими черницями... «А как Ивашко Заруцкий с товарищи Девич монастырь взяли, они и церковь Божию разорили, и образы обдирали, и кололи поганским обычаем и черниц... на которых прежде сего и зрети не смели, ограбили до нага, и иных бедных черниц и девиц грабили и на блуд имали; а как пошли из монастыря, и они и досталь погубили и церковь и монастырь выжгли».

Зрештою, події під Москвою і зовсім зайшли в глухий кут. І тоді Іван Заруцький вирішив зробити остаточну ставку на сина Марини Мнішек. А ще буцімто – ходили такі чутки – отаман Заруцький забаг сам стати царем.

З «Піскаревського літописця»:

«Ивашка Заруцкой, умысля своим воровским обычаем, сослався з жонкою, с Маринкою, которая была за Ростригою, с Сердомирскою дочерью, жену свою постриг, а сына своево послал на Коломну к ней, Маринке, в стольники, а хотел на ней женитца, и сести на Московское государьство, и быти царем и великим князем».

Ініціатором створення другого земського ополчення виступив Нижній Новгород – попри все треба було звільняти свою столицю від іноземних військ. Організатором нового ополчення став земський староста купець Кузьма Мінич Сухорук (або ще – Кузьма Мінін), і в місті почали збирати кошти на друге ополчення. В лютому 1612 року невелика армія вирушила у похід – бійців у ній ще було мало, спорядження нужденне. З таким військом іти на Москву було передчасно. І тоді ополчення очолив князь Дмитрій Пожарський, якого в народі поважали за мужність, стійкість і воєнну кмітливість. Повівши рать містами Поволжя, Пожарський постійно поповнював її ряди, добував коней, збирав кошти.

Кілька місяців військо Пожарського і Мініна простояло в Ярославлі, там було створено уряд – Раду всія землі. Вона оголосила себе законною по всьому Московському царству, почала карбувати монети, збирати податки, зайнялась судовими справами і навіть заснувала власні прикази. У Ярославлі ожила російська державність.

І лише тоді друге земське ополчення вирушило до Москви.

Його кількість сягала 30 тисяч чоловік.

Загони ополченців займали міста – Твер, Володимир, Рязань та інші, перерізавши шляхи до Москви зі сходу і північного сходу.

Найманці теж висловили бажання приєднатися до земської раті, але їм у цьому було гордо відмовлено.

«Наемные люди из иных государств нам теперь не надобны... Теперь все Русское государство избрало за разум, правду, дородство и храбрость к ратным и земским делам стольника и воеводу князя Дмитрия Михайловича Пожарского-Стародубского... Где соберется доходов – отдем нашым ратным людям, а сами мы, бояре и воеводы, дворяне и дети боярские, служим и бьемся за святые Божии церкви, за православную веру и свое отечество без жалованья... Так, уповая на милость Божию, оборонимся и сами, без людей...»

На початку серпня авангард другого ополчення підійшов до Білого города і став табором між Тверськими і Петровськими воротами. Другий загін ополченців через кілька днів отаборився між Тверськими і Нікітськими воротами. Ці загони блокували смоленську дорогу, якою повинен був підійти польський гетьман Ходкевич з підкріпленням для московського гарнізону. 20 серпня третій загін ополченців зайняв район Арбатських воріт, козаки Трубецького розташувалися біля Яузьких воріт і на Воронцовому полі.

Москва була взята чи не в кільце. Польський гарнізон почав відходити до Кремля під натиском ополченців і там, врешті-решт, був заблокований. Всього ж у Кремлі було оточено близько трьох тисяч поляків та німецьких найманців. Почала відчуватися гостра нестача продуктів, води.

Але тут з боку Вязьми до Москви підійшов із своїм військом, що нараховувало до дванадцяти тисяч чоловік, Ходкевич. Гетьман велів відправити в Кремль обікладеним полякам 400 возів з продуктами, але так і не зміг виручити від голоду своїх співвітчизників.

І тоді князь Пожарський організував загальну контратаку, в результаті якої військо Ходкевича, зазнаючи великих втрат, змушене було відступити.

27 жовтня 1612 року, позбавлений підтримки зовні, повністю вичерпавши запаси продуктів та пороху, польський гарнізон здався на милість переможцям. Король Сигізмунд III, який спішив на допомогу полякам у Москві, дізнавшись про їхню капітуляцію, повернув назад.

(Пізніше ті, хто пережив облогу та голод і вцілів, згадуватимуть із жахом, що поляки в Кремлі, обложені з усіх боків, використовували в їжу котів та собак (траплялися й випадки канібалізму), «смакували» шкури та паски, жи´ли від луків, їли траву, сіно, все, що міг прийняти шлунок. Багато поляків тоді повмирали з голоду.)