Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 45 страниц)

Це так казав він, отаман Іван Заруцький, якому судитиметься до всього ж ще й стати останньою любов’ю Марини Мнішек.

І до неї, до любові, було вже близько.

До загибелі – трохи далі.

Але любов і загибель їхні вже тоді йшли поруч з ними, рука в руку, і вони вже тоді відчували – і любов, і загибель, але, радіючи першому, не захотіли думати про друге. Зрештою, як Бог дав, так і буде. А дав їм Бог багато – любов велику, то що у порівнянні з нею значить загибель? Всього нічого. А там і справді: або пан, або пропав!

Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець

Це – Іван Мартинович Заруцький. В одній, як кажуть, іпостасі. Один із героїв книги «100 великих казаков» (Москва: «Вече», 2007). Йому знайшлося місце серед таких великих козаків Росії та України, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Дежньов, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Гладкий, Потанін, Суриков, Каледін, Мамонтов, Дутов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов, і багато-багато інших – більш чи менш значних імен.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

Івана Заруцького зазвичай відносять до авантюристів Смутного часу, що став справжньою трагедією Російського царства. Більше того, він замахувався і на шапку Мономаха, щоб «бути при ній у Московському Кремлі». А втім, за свій авантюризм (а який справжній козак та ще в ті часи не був авантюристом – навіть у доброму значенні цього слова, якщо так можна висловитись) він дорого заплатив. Поляки, як слушно зауважить Богдан Сушинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», – «дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами (у складі військ Дмитрія Івановича. – В. Ч.) король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став...»

Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.

Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була – під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин – «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...

Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...

Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім – китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах – червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.

Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»

Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла – від щастя і повноти жіночого задоволення.

Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».

Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.

Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме – хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль – від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище – Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.

Як відомо, терен – дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях – устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати – та не маю сліз, хочу вдаль полинути – терном шлях заріс».) Терни – зарості цих колючих рослин...

Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його – така символіка – з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».

П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...

Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив – та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму – мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону – де й став козаком.

Там Заруцький пробув щось з десяток літ, став професійним козаком і навіть, як свідчить один з істориків, зробився «серед козаків уже головою». Себто став отаманом. І до Дмитрія Івановича на службу пішов уже «человеком значительным». І далі: «Был он храбрым мужем, наружности красивой и статной». (I те і те – мужність і врода – і кинулось в очі Марині, як вона з ним познайомиться.)

А між козакуванням на Дону (це російські автори чомусь опускають) і службою в Дмитрія Івановича була служба на Україні, де він став полковником (абикого на таку посаду не візьмуть) Новгород-Сіверського полку.

Так, на Чернігівщині та Сіверщині і перехрестилися шляхи козацького полковника Івана Заруцького і російського царевича Дмитрія Івановича, який свій похід на Москву розпочинав саме з тих українських країв і за відчутної допомоги українських козаків... Полковник Іван Заруцький, який на той час уже був наказним гетьманом (на час походу) зі своїми козаками, а їх під його командуванням було до 12 тисяч відчайдух – значна на той час сила! – не просто допоміг царевичу Дмитрію у його битвах з царськими військами, а, власне, виручив його. Ба навіть порятував претендента на російський престол – зокрема у битві з військом Годуна під Севськом, під Новгород-Сіверським, на території Московії під містечком Кроми, під Рильськом і Путивлем...

У тому, що тоді Дмитрій не просто переміг і зміг невдовзі вирушити на стольний град Московії, величезна заслуга саме козаків Заруцького. І величезна, і вирішальна – Дмитрій виграв завдяки військовому таланту та мужності Івана Заруцького – козака, отамана, полковника і гетьмана України.

Про це зокрема пише і згадуваний вже тут письменник Богдан Сущинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», в есеї «Іван Заруцький»:

«Яcна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королю війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московити здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності – все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польщею».

Здавалось, що після таких блискучих перемог Заруцький мав би іти з Дмитрієм на Москву, але з невідомих нам причин тоді – 1605 року – Заруцький несподівано зникає. Про наступні півтора року його життя й військової діяльності майже нічого не відомо – де він був, чим займався. Бувши головною військовою силою Дмитрія Івановича, він його чомусь залишає – принаймні у Москву з ним не вступає і в Кремлі біля нового царя не займає належне місце, як його гетьман.

Іван Заруцький зникає з поля зору хроністів та літописців аж до початку Селянської війни під проводом Івана Болотникова, у військах якого він пробув до літа 1607 року, де командував великим козацьким загоном, беручи найактивнішу участь у боях з царськими військами.

А вже коли на Русі раптом з’явився «второлживый самозванец» Лжедмитрій II, Іван Заруцький від Болотникова перейшов до нього – «на царську службу». Прибув він до Лжедмитрія в Тушино, де у претендента на російський престол була головна ставка – на чолі п’ятитисячного загону козаків, кожний з яких важив за десятьох. На той час це була значна сила. Та ще таких професійних вояків, якими споконвіку були козаки. Зраділий такій підмозі, Лжедмитрій II відразу ж «пожаловал казачьего атамана в бояре и приблизил к своей особе». Правда, польські пани на чолі з гетьманом Жолкевським, певно вбачаючи в особі Заруцького свого конкурента «при царській особі», не прийняли його до свого кола. І конкурент по впливові на Дмитрія дієвий, і надто він був самолюбивим, та ще й простого – «худого» роду, а вони ж усі суціль ясновельможні пани. Тож всіляко йому шкодили і робили все, аби козацький отаман і боярин московський не став головним командиром (до цього йшлося) над російською частиною війська «второлживого самозванца». Але все ж, скріпивши зуби, мусили з козацьким отаманом і гетьманом рахуватися. Тим більше коли військо царя Василія Шуйського влітку 1609 року зробило спробу захопити Тушино. Саме козаки Івана Заруцького, виявляючи чудеса героїзму у бою на березі річки Химки, і порятували Лжедмитрія II від краху, що було над ним навис. Російське військо вони тоді розігнали, а багатьох вояків узяли в полон, і вони невдовзі перейшли на бік Тушинського вора.

Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...

«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому – «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? – В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! – В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого – козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне – молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! – В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»

А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).

Не завжди – далеко не завжди! – потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так звані гени сексуальної невірності саме у жінок. Бідні, бідні жінки. Завжди їм дістається, завжди їх виставляють крайніми!)

Правда, у французів є прислів’я: можна знайти жінку, у якої не було коханців, але неможливо знайти жінку, у якої був тільки один коханець. Уф!.. Дотепно аж-аж! Парадоксальна гра словесами, змагання в оригінальності. Не більше. Тож хай сія гра залишиться на совісті французів, які, судячи з вищенаведеного прислів’я, і геть не цінують – чи, навпаки, високо цінують? – жінок.

Ще правда: чоловіки на відміну від жінок завжди «в бойовій готовності». (Мовляв, природа вимагає продовження роду. Можливо. А тому допомагає чоловікам, пардон, їхній велелюбності, посилюючи у них виробництво – прямо виробничий процес! – сперми. Для продовження, мовляв, роду.)

Приклад? Та хоча б – за браком місця – один. Султан Марокко Мулай Ісмаїл, який помер у 1727 році, був батьком більше тисячі дітей! Себто самотужки значно і значно продовжив рід людський, принаймні марокканський.

Виявляється, із 1154 людських суспільств, культур, цивілізацій, що їх дослідили антропологи та етнографи, лише близько 15 відсотків дотримуються моногамії (одношлюбності), в інших чоловіки мали й по кілька жінок, по 3—5 і навіть по 30 у вождів. (Гареми у цей перелік не входять.)

То, може, хомо сапієнсу загрожує небезпека – як ген зради набере сили, – знищення моногамного шлюбу?

Але все це, в принципі, гадання на кофейній гущі.

З біологічної точки зору для генетичного різноманіття, може, й потрібна часта переміна партнерів, але... Але все це руйнує психіку – адже людина вже давно перестала бути твариною, а тому таке «стрибання» веде до серйозних захворювань. Доведено: у крові одиноких людей без сім’ї збільшується рівень протеїну під назвою інтерлейкін-шість, що веде до закупорення судин і до інсультів та сердечних нападів. Себто потрібна поруч одна, але вірна і надійна подруга, яку можна було б навіть назвати рідною.

Просто людському серденьку важливо відчувати міцну прив’язаність. Ось у чому суть, ось чому люди багнуть створювати сім’ї, а жінки найтяжкіше переносять самотність, що є для них неприкаяною. А ген зради – це атавізм, що дістався нам від далеких предків, яким треба було виживати, як можна більше мати партнерок для злягання. Аби лишень вона завагітніла, а там хай і трава не росте!

Сьогодні не велелюбність, а відчуття самотності штовхає людей на пошуки люблячої душі поруч, на зближення.

Всього лише одним слівцем «любвеобильная», кинутим ніби між іншим, російську царицю Марину було в один мент перетворено на таку собі... Клеопатру, знану світові єгипетську царицю-владарку, яка й справді не знала міри в любові. Правда, поєднувала цю благородну пристрасть з непомірною жадобою до влади. Від любові вона врешті-решт і загинула, перегравши сама себе. Це про неї історики писатимуть, що вона, «володіючи красою Олени, пристрастю Сафо і розумом Аспазії, могла б стати другою Семірамідою, але, будучи рабинею своїх бажань, залишилася тільки куртизанкою».

Аспазія – одна з найвидатніших жінок Стародавньої Греції, народжена 470 р. до н. е., дружина Перикла. Відзначалася розумом, освіченістю і красою. В домі Аспазії збиралися художники, поети й філософи.

Семіраміда (справжнє ім’я Шаммірамат, Шамірам) цариця Ассирії в IX ст. до н. е. Вела завойовницькі війни в Мідії, з її ім’ям (а вона була і вродливою, і напрочуд розумною!) пов’язують спорудження «висячих садів», що вважаються одним із «семи див світу».

Клеопатра, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв, була розумною і освіченою. У шістнадцять неповних літ вийшла заміж за рідного брата тринадцяти літ Птолемея-Діоніса, якого не без її допомоги буде благополучно відправлено на той світ.

«Клеопатра отримала чудову освіту, – пише автор статті про єгипетську царицю в збірнику «100 великих любовниц» (цариця, власне, й відкриває той вельми специфічний список). – Вона вільно володіла кількома мовами, вивчала філософію, добре знала літературу і грала на кількох музичних інструментах. Одне слово, це була освічена дівчина, яка успадкувала від своїх предків політичний розум. «У неї, – зазначає історик Гуго Вілльріх, – як у справжньої дочки Птолемея, не було нічого жіночого, окрім як тіла й хитрощів. Свою зовнішність, таланти, всю себе Клеопатра завжди підкоряла холодному розрахунку, завжди пам’ятаючи про інтереси держави, чи, вірніше, свої особисті вигоди». Але крім обачного розуму, вона володіла й незвичайно хтивою натурою. Будучи дружиною тринадцятилітнього хлопчика, Клеопатра для задоволення своїх пристрасних бажань утримувала цілий сераль молодих вродливих чоловіків, що й у ті часи вважалося аморальним».

Була коханкою Гея Помпея, прозваного Великим, потім була видана заміж за другого її брата Птолемея XIII, хворобливого шістнадцятилітнього юнака, котрий теж буде вбитий з її наказу, але так хитро, що доказів цьому так і не буде знайдено.

А вже прославилась у всьому тодішньому світі (та й у нинішньому теж) як коханка Юлія Цезаря, від якого народила сина Птолемея-Цезаріона (згодом буде вбитий з наказу імператора Августа).

Отримала не вельми привабливе прізвисько «єгипетська блудниця» (і дещо привабливіше – «нільська сирена»).

Коханка римського полководця Антонія. У храмі Венери була встановлена її статуя – як «александрійської куртизанки», що глибоко зневажило єгиптян і, як запевняли, самих богів.

Розуміла, що тільки близькість з римським полководцем дозволить їй владарювати в Єгипті. «Якщо Клеопатра, будучи коханкою Цезаря, розігрувала роль Аспазії – завжди чарівлива, дотепна, яка вишукано висловлювалася, коли говорила про політику, літературу й мистецтво, – пише вищецитоване видання, – без зусиль піднімаючись до всебічного розуму диктатора, – то з Антонієм, який нестримно захоплювався, не знав міри ні в чому, вона так же легко перетворювалася на велелюбну вакханку, куртизанку найнижчого ґатунку, потураючи його грубим інстинктам. Вона пила, вільно висловлювалась, цинічно жартувала, співала еротичні пісні, танцювала, сварилася з коханцем, відповідаючи йому вуличною лайкою. Грубому римлянину було залюбки отримувати побої від маленької ручки цариці і бачити, як із її божественного ротика, створеного для хорів Софокла і Сафо, вилітають слова, які вона чула в казармах».

Антоній, згодом все програвши, заколеться власним кинджалом, а Клеопатра прийме смерть від отруйної змійки...

Ні, не була Марина новітньою Клеопатрою (чи Клеопатрою свого часу) – як не була й Мессаліною.

Хто в римському світі, який важко було чим здивувати, та не знав Мессаліни, дочки сенатора, жінки напрочуд вродливої, велелюбної, хтивої до безміру, владолюбної, вітряної, яка була ніби в полоні всіх людських вад, ґанджів і пороків; жінка, яка тримала в підкоренні нещасного, слабкого розумом і, ніде правди діти, таки дурнуватого імператора Клавдія (за нього, 50-літнього, вона вийшла заміж – погоня за владою! – у 16 неповних років).

Знаменита безберегою розпусністю, жорстокістю і владолюбством, що теж не знало ніяких меж...

Урешті-решт закінчила тим, чим і мала закінчити, – була вбита кинджалом... Її ім’я стало прозивним для жінок, які, займаючи високе становище, відзначаються порочною поведінкою – ні, не була новітньою Мессаліною Марина Мнішек, хоч би як і хоч би в чому її не звинувачували!

Не була вона і новітньою царицею на кшталт Нефертіті, чий образ «здійнявся з попелу через тридцять століть, хвилюючи нашу уяву і змушуючи ще і ще раз задуматись про тайну краси, що це – «посуд, у якому порожнеча, чи вогонь, що мерехтить у посуді»?

І аж ніяк не була новітньою Сафо з її лірикою – тема любові й жіночої краси.

Не була вона й княгинею Ольгою, дочкою бідного перевізника, яка вважається рівноапостольною, покровителькою Росії (хоч владарювала в Україні, у Києві, де й похована) і «духовною матір’ю руського народу».

Як не була й новітньою Жанною д’Арк, спершу спалена, а потім канонізована католицькою церквою.

І Марфою-посадницею з вільного Новгорода, який заграбастала Москва, не була: коли її страчували, Марфа знайшла мужність вигукнути своїм катам і тим, хто, поставившись до її долі байдуже, не захистив її перед катами: «Помираю громадянкою новгородською!»; чи Катериною Медичі, французькою королевою, чиє тіло після кончини її син, король Генріх III, велів кинути у спільну могилу з жебраками та бомжами; чи Єлизаветою Тюдор (англійська королева), яка царювала 45 років, залишивши після себе сильну країну і безліч легенд, що стали сюжетами прекрасних літературних і драматичних творів; не була вона ні грішницею, ні святою, ні... Ні княгинею Таракановою, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни, безнадійно боролася за руський престол і закінчила свої дні у Петропавлівській фортеці, де померла від сухот, так і не відкривши нікому таємниці свого походження. (Скоріш за все, вона й сама її не знала.) Як не була й «кавалерист-дівицею» Надією Дуровою, чи народною героїнею, якою для Болгарії стала Юлія Вревська. І тим більше – терористкою на кшталт Софії Перовської. Чи святою на кшталт преподобної мучениці Єлисавети. Не була ні Надією Крупською, ні Розою Люксембург, ні тим більше есеркою Марією Спиридоновою, ні тим більше Євою Браун, адже тоді й Гітлера ще не було. І ніколи б не могла зрівнятися у популярності із всенародною улюбленицею «рабинею Ізаурою». Пригадуєте, стандартний серіал бразильський, який колись було зчинив фурор серед радянських глядачів після демонстрації по телебаченню цього «мила», головну роль у якому зіграла актриса Луселія Сантос.

Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:

– Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!

Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!

Не була, не була, не була...

А ким же вона була?

...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це – ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.

Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!

«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, – писатиме вона наприкінці життя, – все інше – тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».

Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.

«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».

Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.

Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й – життя.

«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».

16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.

«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти – це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.

Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.

«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».

Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).

Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...

Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.

Але була вона і залишилася – ще раз повторимо – Мариною Мнішек, єдиною в історії людства і неповторною, і такою вона й залишиться на віки вічні – теж по-своєму неперевершеною.

І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель – як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.

І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.

І наче ожила і заново народилася.

А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді – після вбивства Дмитрія і пологів Марини – було не до любові.

Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».

Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.

Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.

Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.

Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність – яке вже там захоплення чоловіками!

Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою – так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...

Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він – молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику – спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, – велику любов! Послав, аби порятувати – в першу чергу порятувати! – і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.

А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...

«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. – В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». – Москва: «Вече», 2003).

Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці – як і взагалі у тих краях, – було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.