Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 45 страниц)

А він, ставши царем, тільки те й робив, що слав гінців до Самбора, до пана воєводи: швидше, швидше вирушайте до Москви, де я вас жду не діждуся.

І ось він нарешті діждався свого щастя – Марина в Кремлі. Ба, ба у його обіймах, з яких їй уже не вирватися.

А все це почалося того дня, коли він два роки тому вперше побачив у замку королівського старости Марину Мнішек, юну графиню, дочку воєводи. Побачив і закохався. З першого, щонайпершого погляду!

От і не вір у любов з першого погляду. До його послуг чи не всі боярині й дворянки Московії, їхні батьки тільки й мріють – а хто й мріяти боїться, – аби породичатися із самим царем, стати його тестем, а він... Світу білого з-за Марини із Самбора не бачить?

За останню тисячу років про любов стільки наговорено і стільки написано, що й осягнути його годі! Не під силу воно, мабуть, і нинішньому Інтернету! Але тільки сьогодні вчені нарешті спромоглися (чи – умудрилися) виділити три основних типи любові – гм!..

Любов-дружба. Спокійні, м’які відносини, як кажуть, без травм, що межують з дружбою. Вважається ідеальним варіантом для довгого і благополучного сімейного життя. Виникає на основі взаєморозуміння, взаємовиручки, поваги одне до одного. І то – не відразу. Але все ж, це той випадок, коли про людину говорять «рідна душа».

Любов-пристрасть. Її часто сприймають за Велику Любов. Але пристрасть швидко минає – як тільки зіткнеться з побутом. Хоча трапляються випадки, коли мудрі щасливці переводять любов-пристрасть у любов-дружбу.

І нарешті, любов з розрахунку.

Частіше всього це почуття зрілих людей, які пережили вже чимало пригод на ниві закохання. Вони вибирають не серцем, а розумом. Мовляв, мені ця людина підходить, буду її любити. (У молодих теж трапляється таке: треба женитися (виходити заміж), а тут така підходяща кандидатура.)

Взагалі ж учені вважають, що любов – яка б вона не була – триває насправді один-два роки. Плюс-мінус. A потім... Потім або взагалі зникає, або переходить на рівень дружби, ніжності, прив’язаності. І тільки фатальна пристрасть, вважається, ніколи не згасає. Якщо навіть закохані не можуть бути разом, вони все одно зберігають у пам’яті образ коханого і чекають нової зустрічі терпляче – часто роками й роками. А деякі навіть примудряються вічно – до скону літ – зберігати вірність одне одному.

А ось Велика Любов (неодмінно з великих літер) ніби поза згадуваною класифікацією сердечних почуттів. Вона не належить ні до першого типу, ні до другого, ні до третього – сама по собі. І від неї не рятує ні досвід, ні склад характеру. Полонити вона може у будь-якому віці і за будь-яких обставин.

І навіть призвести – за нещасливого чи фатального розвитку подій – до згубних наслідків. Тоді вона переросте у якесь психічне захворювання (хоча, в принципі, кожна любов – це свого роду захворювання), нав’язливу ідею-фікс. Якщо вона стане запаморочною, світ тоді для таких нещасних закоханих звузиться до розмірів п’ятака!

Якщо звичайна любов триває загалом гладко – познайомились, позустрічалися, одружилися, то Велика Любов – не доведи Господи її спізнати! – зовсім інше. За Великої Любові постійно виникають між закоханими якісь перепони, що їх постійно треба переборювати, роблячи при цьому фатальні помилки, що тільки ще і ще погіршує справу. Це, зрештою, варіант Ромео і Джульєтти, який відомо, до чого призводить.

В літературі такі закохані майже ніколи не бувають довго щасливими. Хіба що в казках: і стали вони жити-поживати і добра наживати! В літературі часто як альтернатива земному щастю подається ефектна смерть в обіймах. З розрахунку, що разом вони будуть в іншому світі. А втім, письменники не люблять хепі-ендів, щасливих кінців.

Аби цікавіше було, аби твір нещасливою кінцівкою видавлював сльозу в читачів. (Особливо в молодих читачок.)

А ось психологи вважають, що Велика Любов є фундаментом для справжнього – не фатального, як у художніх творах, – щастя.

Можливо. Хоча всі три – чи скільки їх там? – видів любові ведуть до щастя. Якщо тільки ми самі – чи обставини – не знищать вимріяне нами щастя.

Вочевидь, що Марина Мнішек (а втім, вона, здається, й сама це добре розуміла) вибрала Дмитрія, незнайомого їй до того російського царевича, не серцем, не завдяки пристрасті, котрої, як за великим рахунком, то й не було, а виключно розумом. Може, й з розрахунку...

Так, так, швидше з розрахунку. Мені ця людина підходить, і я буду її любити. Він – царевич, вийшовши за нього – ось і розрахунок, – я стану царицею. А хто з жінок зможе відмовитися від такої перспективи?

Та й заміж іти вже час їй підоспів. А тут така партія! Такий жених! Цар. І ти – цариця. То хто б на її місці відмовився? Хто б знайшов у собі сили відхилити таку партію, кращої за яку – умри, а не дочекаєшся.

Та й батько наполіг. Власне, видав її за Дмитрія. Пообіцяв Дмитрію, навіть не питаючи її на те згоди. Як станеш, Дмитрію, царем, Марина твоя. Такий вибір і король схвалив. Ватикан благословив – почалася велика гра, і вона в ній опинилася як ніби дрібна фігура. Пішачок якийсь. Де вже тут відмовлятися. Здається, все королівство вимагало: йди, Марино, за російського царевича. Царицею станеш. Московію ми тоді спробуємо до своїх рук прибрати.

І вона пішла. І стала російською царицею. І їй навіть почало здаватися, що вона його любить. Дмитрія з бородавкою на носі, ближче до лівого ока.

Тому це і не була, і не могла бути Велика Любов – Боже борони! І не любов-пристрасть, не любов-дружба. Це була любов з розрахунку, яка раптом почала переростати у щось більше. Ніби у справжню любов земну. Якої вона так багла – як багне її кожна жінка. Бог з нею, з Великою Любов’ю! Була б просто... просто любов (царство вже є, корона вже її). Звичайна земна любов жінки і чоловіка. Навіть не любов-пристрасть (про фатальну і мови не може бути – цур їй пек!). Це була швидше любов-дружба. Але породжена любов’ю з розрахунку. Такою непростою виявилася у неї проста любов. Так, вона була певна тоді, коли на широкому подружньому ложі в спочивальні Великого кремлівського палацу вона лежала з ним, і обоє вони, стомлені ніччю любові, але щасливі, – відпочивали від того, що всю ніч відбувалося між ними – з їхньої згоди, з їхнього хотіння нестримного і з їхньої... любові.

Марина була задоволена і...

І навіть щаслива. З ним, з царевичем Дмитрієм, який став царем Русі.

І вірила тоді, що вона таки кохає Дмитрія, що Бог послав їй саме того, єдиного у світі білому, з ким вона не лише спізнає земне жіноче щастя, що його має спізнати кожна жінка, адже для цього вона й з’являється під сонцем, виринувши з пітьми небуття, а й утвердиться разом з ним на цій землі. (Що вона навіки увійде в історію Польщі, Росії та України – виросла ж бо на її теренах, у карпатському Самборі і звідти пішла у вічність – і про неї протягом століть напишуть чимало книг, історичних досліджень тощо, і не думала, і не гадала, і не повірила б, коли б їй хто про це сказав, – за її короткого життя, що сяйнуло білою блискавкою і згасло, залишивши незнищенний слід.)

Вона ще ніколи не відчувала ТАКОЇ щасливої втоми, як тоді в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року, після любові, коли вони були невситимі і багли ще і ще насолод і того щастя, що зветься любов’ю... Вона кричала на найвищому злеті очманілого блаженства, кричала, вимагаючи ще і ще того божевільного, до того їй незнаного блаженства.

Він був досвідченим у любові і сповна дарував їй те, чого вона досі не знала і навіть гаразд не уявляла, що це таке – кохання чоловіка і жінки.

Осяйний серпик молодого місяця давно вже зблід за віконцем, наче розчинився у ранковому небі над Кремлем, а вони все кохалися і не знали втоми і не могли насититись – бо ж хіба буває в любові ситість?

Перед ранком вона несподівано задрімала, просто поринула в легку дрімоту, що заколихала її і понесла, наче на хвилях дивного, їй досі незнаного моря (виявляється, і такі моря є у світі людей) понесла...

Лежала голісінькою, вільготно розкинувшись на широкому подружньому ложі під балдахіном, і не відчувала сорому, хоч уперше була з чоловіком у постелі, та ще й негліже.

Поринала в легкий серпанок сну, посміхалася уві сні і щось напівсонно муркотіла, гойдаючись на хвилях до того незнаного їй моря... А коли розплющила очі, він стояв над нею і милувався її гарним молодим тілом.

– Безсоромний, – і вона млосно потягнулася, ще і ще демонструючи – в спочивальні горіли товсті свічі – своє розкішне тіло, і мала від того утіху, мружилась і звабливо й безсоромно до нього посміхалася.

– Я кохаю тебе, Маринко-графине...

– Я вже цариця, – вона знову млосно потяглася. – Але як ти мене кохаєш?

Він нахилився, підхопив її на руки і закружляв з нею по царській спочивальні, під стінами якої перегукувалася варта.

– Кохаю... Кохаю...

– Ось тепер, на твоїх руках я відчуваю, як ти мене кохаєш... А саме слово «кохаю» на мене не діє, хоч воно й красиве і таке бажане... А те, що ти зараз робиш... О-о!.. Переконує, як ти мене, як ти мене кохаєш, царю мій...

Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.

– О-о, як ти мене кохаєш, – шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.

І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже й не бажала, як тоді, бо все спізнала, що належить спізнати у цьому світі кожній жінці.

Залишалося спізнати лише нещастя. Недарма ж кажуть: щастя без нещастя не буває. Чи навпаки: нещастя без щастя...

І в цьому Марина Мнішек дуже швидко переконається...

Але тоді вона, обхоплюючи його руками за шию, шепотіла:

– Ми будем... будем... будем...

– Що – будемо? – подивувався він. – Чому будемо, як ми вже є.

– Ми будемо завжди. Завжди і завжди будемо! Ми!

– Ти так говориш, як начеб над нами нависла якась загроза, – подивувався він. – Але що може загрожувати цареві? Самому цареві у його царстві-государстві, у неприступному Кремлі. У мене вірні бояри і дворяни, які власними бородами ладні мести переді мною шлях. Один Василій Шуйський з його вірністю чого вартий! У мене є військо, підлегла мені Боярська дума.

Цар Дмитрій, як швидко покажуть наступні події, жорстоко помилявся. Не було у нього вірних бояр і дворян, а Василій Шуйський посилено й спішно готував проти нього змову. І вже бачив себе на троні. І не було у Дмитрія надійного війська – воно за один день перекинеться на бік його супротивників.

А що було у Дмитрія Івановича, швидкоплинного руського царя?

А була у Дмитрія Івановича велика віра у своє стійке везіння і, як би сьогодні сказали, непотоплюваність. І він мав для такої віри, що швидко перекреслить його життя, здавалося б, усі підстави. Все йому досі сприяло, рятувало його, оберігало і вело до перемоги – від однієї до іншої, до ще іншої. Справді-бо. Його з матір’ю на самому початку життя відправили в заслання – як на вірну загибель. Без права й думати про батьків трон. Як і про своє царське походження. Більше того, в Угличі, де його наче в насмішку зробили князем, його хотіли брутально зарізати, мов собача яке шкодливе й нікому не потрібне. Але він уцілів. Ну хіба це не везіння? Потім чи не двадцять років поневірявся, переховувався від нишпорок Годуна в добрих людей, то по монастирях під личиною якогось Гришки Отреп’єва. Уцілів. Але тільки заїкнувся, хто він насправді, як довелося тікати з Московського царства у світ широкий. Уцілів. У Польщі йому допомогли і оружною силою повернутися на Русь і під малинове бемкання дзвонів увійти до Москви й утвердитися в її Кремлі державному. Він був усіма визнаний як законний спадкоємець російського престолу, коронований на російського царя, – то що може тепер йому загрожувати? Він мелодий, здоровий, повний сил та енергії, не дурний, тямковитий. У нього попереду ще життя та життя. І – не яке-небудь, а – царське! То що йому тепер може загрожувати?

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Тому, якого одні визнають істинним сином царя Івана і законним царем Русі, а інші ще продовжують його обзивати самозванцем, якимось там Гришкой Отреп’євим, під чиїм ім’ям він довгий час переховувався, як равлик у своїй мушлі, яку він уже покинув. І якого рідна мати визнала за свого сина.

ТО ЩО ЙОМУ МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Йому, царю-государю Московської Русі, який уже проголосив себе цесарем, імператором всеросійським.

І в особистому житті йому щастить – та дівчина-графиня, у яку він два роки тому безтямно закохався у Самборі, ще будучи збіглим монахом, стала його законною жоною і царицею царства його...

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ???

– То що мені може загрожувати? – забувшись, вигукує він уголос в тиші царської спочивальні.

І посміхається якось навіть дитинно (як малюк, котрому нарешті дали довгоочікувану цяцьку), посміхається безпечний, щасливий і від посмішки (йому так посмішка личила) стає просто-таки привабливим. І вона захоплено милується ним, в ту мить щиро вірячи, що любить його, що в них справжня велика (хай і без великих літер) любов. А що ще треба двом у цьому світі? Та ще тим двом, які мають найвищу владу в своєму царстві-государстві?..

А тому любов, любов, любов... Поки любиться. Поки ще є час для любові. (Бо може таке статися, що не буде часу для любові.) Все інше – потім, потім... Потім.

І вони знову в передранковій млі опинилися на широкому подружньому ложі, і він на ній... Вона випростала руку, щоб міцніше обняти його й притягти до себе, перед тим як вони зіллються в екстазі, у злеті своїм найвищім, як рука її раптом почала тремтіти й кудись показувати...

Вона намагалася щось сказати, але голос їй не корився, вона тільки ворушила губами, що враз зробилися білими-білими, а лице її наче скував жах-жахота...

– Там... там... Оно-но... У кутку, – нарешті змогла вона прохрипіти, і Дмитрій, різко повернувши голову туди, куди вона показувала тремтячою рукою, теж застиг вражений – у напівоберті голови. Бо там, у кутку спочивальні, ЩОСЬ БУЛО... Власне, ХТОСЬ БУВ. Сторонній. Виходить – третій...

У царській спочивальні. Під час любові царя з царицею.

Що таке може статися, він мить тому й подумати не міг, адже такого, був він певний, не могло ніколи бути...

І в ту мить як Марина тремтячою рукою почала показувати кудись у куток спочивальні Великого Кремлівського палацу, що був під препильною охороною варти, раптом почав меркнути, наче згасати світлий ранок – мовби там, за Великим кремлівським палацом, над Кремлем і над Москвою сонце зайшло за хмари... Чи й узагалі почало кудись провалюватися, у якісь тартарари бездонні й безпросвітні...

У спочивальні з’явилися сутінки, а по кутках зачорніли вечірні діди, як називають іноді хатню тінь.

Але то були просто згустки смерку в кутках і попід стінами, що невідь-де раптово взялися. Куди дивиться варта? Чим зайнята варта???

А там, у тім кутку, куди тремтячою рукою показувала зблідла цариця, з’явилася спершу нечітко окреслена постать людини, що ставала все виразнішою, наче наливалася живою плоттю... Старець не старець, монах не монах, а якийсь білобородий ветхий дідуган таки з’явився, нізвідки виринувши в чернечій рясі, але з осяйною митрою на білій голові...

...Але з осяйною митрою на голові...

З отією митрою, що є головним убором вищого духовенства християнської церкви під час богослужіння.

І зокрема митрополитів... Виходить, те привиддя старця, що з’явився в царській спочивальні, як сніг на голову літнього дня, було привидом, марою не просто старця, старигана-дідугана якогось там, а митрополита?

Але чого він з’явився у царській спочивальні Великого Кремлівського палацу, та ще у першу шлюбну ніч царського подружжя? І чого він привиджується з неживими очима, дух померлого? Чи мана? Наслання бісів? Чи то їм просто... просто ввижається?

Контури того привиддя були неясними, нечітко окресленими, те жахне видиво тремтіло й колихалося, як тремтить бува й колихається в полі нагріте повітря, і здавалася та мара нереальною, оманливою, ніби вона є і – протри лишень очі, схаменися, – як її й немає... Але все ж видно було, що то постать людська. Митра – єдина реальна річ у тому видиві – неприродно спалахувала холодним білим огнем...

Та ось привид почав зводити руки, рукава його чернечої сутани закотилися, з’явилися кістляві руки мерця... Самі лише кістки.

Мара розплющила неживі очі, розкрила мертві уста, і Марина на мить зомліла, і що було далі – не пам’ятала...

У ті роки по Москві ходила-гуляла моторошна – для декого й жахна – легенда, що в Кремлі, у неприступній фортеці російських князів та царів, у граді їхньому...

А втім, може, то й не легенда. Легенда – се народне сказання, оповідання про події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою, і воно завжди героїчно-поетичне. Швидше всього то був поговір, пересуди-поголоски, зрештою, чутки чи лиха слава. Так ось, ходила слава у Москві, ніби в Кремлі за височезними й товстелезними його мурами, що їх препильно охороняє вдень і вночі варта, коли й миша непоміченою не може туди прошмигнути, почав раптом з’являтися якийсь старець у сяючій митрі й чернечому вбранні. Вигулькував він мовби нізвідки, проникав крізь стіни і через будь-які перепони – як безтілесний дух, як тінь лиха... І неодмінно з’являвся перед якоюсь бідою. Казали, – несамовито хрестячись, – що то буцімто – по митрополичій митрі вгадували – дух загубленого Іваном Грозним руського митрополита Філіппа...

Всі знали, які звірства ще не так давно чинив за свого життя звірячого цар Іван, прозваний чомусь не Сатаною, а всього лише Грозним. А тому ніхто й не дивувався, що в Кремлі з’являється дух однієї з його жертв.

Найраніше криваве звірство Івана Васильовича, великого князя і государя всія Русі, припадає на 1547 рік, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, коли він ще тільки-но готувався стати царем. Неупереджений літописець, фіксуючи тільки факти, запише: «...велел великий князь – Иван Васильевич, семнадцати годочков, – казнити Федора княжь Иванова сына Овчины Оболенского... И князя Федора посадили на кол на лугу за Москвою-рекою против города». Батько жертви давно вже був на тому світі, а син його Федір був не лише однолітком російського великого князя, а й товаришем його дитячих ігор... Потім, як пишуть історики, «начинается кутерьма, кровавое непотребство... Царь начинает убивать бессистемно (мовби убивство за якоюсь системою – це ніби краще). Убивает сам своим остро заточенным посохом, убивают его подручные».

Так у Московському царстві-государстві почалося велике кровопролиття. Грозний називав убитих ним людей чародіями і ворогами Христа і Росії.

Убивали щодня і чи не щогодини.

«Если выпадал мирный денек... то кутили, устраивая свальный грех, а то на коней и грабить, резать. Опричные жертвы еще никто не сосчитал. Счет им ведется на десятки, если не на сотни тысяч. Обычно сжигали дотла села, наполовину опустошили и вырезали города: Клин, Тверь, Псков, Новгород, Вышний Волочек, Торжок...»

Ще з одного свідчення:

«...они вешали женщин, мужчин и детей, сжигали их на огне, мучили клещами и иным способом, чтобы узнать, где были их деньги и добро...» («100 великих диктаторов». – Москва: «Вече». – С. 286—292).

Скільки було офіційних дружин у Грозного, історики й досі плутаються – вісім чи дев’ять. (Коханок він міняв чи не щодня.) Тоді й виникла проблема: за православними канонами вінчатися можна було лише до трьох разів. А цар уже давно переступив цей обмежувальний рубіж. Тож почав ламати церковних ієрархів, і вони мовби дали добро на ще одне вінчання царя, але митрополит Філіпп виявив йому моральний спротив, не погоджуючись на п’яте чи яке там вінчання царя Івана. Цар спалахнув, осатанів від люті (а втім, із стану осатанілої люті він ніколи й не виходив, то був його звичайний стан) і велів опричникам прикінчити незгідливого главу Руської православної церкви (тоді сану патріарха на Русі ще не було).

Царський кат Малюта Скуратов задушив митрополита Філіппа власними руками, що вже тоді були по плечі в крові невинних жертв... Тіло митрополита викинули на смітник – на розтерзання бродячим псам.

Цар обвінчався з черговою своєю жоною – у п’ятий чи який там раз. За знищеного ним митрополита швидко й забув – своїх жертв він ніколи не пам’ятав, як негадано в Кремлі почав з’являтися привид старця, у якому швидко було впізнано митрополита Філіппа – по сяючій митрі. І з’являлося те привиддя лише перед якоюсь бідою...

Вперше та мара виникла у царській спочивальні у 1584 році, незадовго до несподіваної кончини кривавого царя...

Звідтоді митрополит Філіпп, чи дух його, ні-ні та й вигулькував у Кремлі як розпливчасте марево, і це неодмінно віщувало царському сімейству якесь лихо. (З’явився він і перед кончиною Бориса Годунова, чим дуже нажахав його і пришвидшив кінець.)

З’явився старець Філіпп і того разу – в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року у спочивальні царя Дмитрія – білобородим ветхим дідом в чернечій рясі, але з митрополичою митрою на голові. Привиддя те було прозорим і просвічувалося, розпливалося й хилиталося, але все ж зберігало людські обриси.

...І раптом випростана рука її почала тремтіти, та рука, що багла його обійняли і притиснути до себе, до тіла свого пружного, молодого.

Дмитрій Іванович, усе ще в полоні любовної пристрасті, що нуртувала у ньому й охоплювала його солодким вогнем, повернув голову туди, куди вона показувала, і в сутінках, що невідь-де вранці з’явилися у спочивальні, побачив у кутку примару.

Чітко і виразно побачив – у чернечій рясі, підперезаній якоюсь вірьовкою, але в осяйній митрополичій митрі...

І тоді до його вух нарешті пробився жахний крик Марини...

Привиддя в кутку з неживими очима й порожнім беззубим ротом повільно зводило кістляві руки мерця...

І в ту мить, як закричала Марина, примара та і щезла...

Наче розчинилася в повітрі.

Або через стіну із спочивальні Великого кремлівського палацу кудись просочилася...

Марина нарешті отямилась і довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Глянула в куток, тамуючи жах-жахоту, але там нікого не було, жодної мари чи привида, і здалося, що все то... все то їй наснилося.

Ну, звичайно ж наснилося, наснилося, наснилося...

Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих – у спочивальні вже був світлий ранок – десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...

– Ну й привиділось нам...

– Обом одночасно? – скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. – Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.

– У нього були наживі очі – заспокойся. Він нічого не міг бачити.

Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками – таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...

– Це нам... приснилося, – раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. – Приснилося і все! Годі про це.

– Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, – по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. – Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті – мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...

– Що це ще за їден? – звів він голову.

– Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...

– Цікаво, – без цікавості буркнув він. – І що ти хочеш сказати?

– Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця – нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?

– Я цар, а ти – цариця.

– У мене й досі мурашки по спині повзають, хоч я й цариця. Для того привиддя нема перепон навіть у царських палацах. І чого приперся до нас той старець? Невже яку біду нам віщує? – І заплакала: – За віщо... За які гріхи мене так зустрічає Москва? Нащо нам послано ту мару? Дух той безтілесний якоїсь загубленої людини? І яку біду вона нам віщує?..

– А яку біду нам може віщувати безтілесний дух, коли ми з тобою владики царства-государства? – Дмитрій пильно дивився на неї, і в очах його було німе запитання: так я кажу чи не так? Владики ми чи не владики?

– Звідки я знаю? Іноді мені здається, що ми хоч і в граді, званому Кремлем, і захищені мурами та баштами, але ми такі беззахисні, такі... І що завтра-позавтра нас чекає...

– Що чекає?

– Якесь лихо... Ой чекає... Лихо-пеня і біда – все разом.

Дмитрій схопився, тупнув ногою. Ледь чи не закричав:

– Затям: усе, що ми лицезріли в кутку, – мана! Наслання, – вигукував уже впевнено. – І взагалі... це всього лише... всього лише сон. Нам просто приснився негарний сон. Кремль охороняє така варта, що й привид не зуміє у нього проникнути. Кажу: влада в наших руках. Бояри і дворяни за нас. І очолює їх найвірніший мені боярин, знатний боярин Василій Шуйський. Ти пригадуєш, як він тебе представляв народу?

І врочисто прорік знатний боярин Василій Шуйський:

– А найяснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна (у вседержавному підлабузництві знатний боярин навіть переплутав її ім’я), царица и матушка наша и всеа Русии!!

Це пізніше, через якийсь там десяток днів, ставши царем російським, знатний боярин Василій Іванович Шуйський заявить на увесь голос (а голос він мав – дай Боже!), звинувачуючи Дмитрія Івановича:

– Взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы и помазал ее миром, и венчал ее царским венцом, и учинити хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...

Що ж, і майбутні царі, коли треба, можуть займатися підлабузництвом і гнутися при цьому в три погибелі, а коли досягнуть свого, то хіба ж таку пісню заспівають!..

Ніхто так не змінював свої показання у справі вбивства чи не вбивства царевича Дмитрія в Угличі у році 1591-му, як Василій Іванович Шуйський, знатний боярин і згодом цар Московської Русі (пробуде на престолі щось близько чотирьох років): спершу він, Шуйський, як голова офіційної урядової слідчої комісії, яка прибула в Углич для розслідування інциденту, визнав факт загибелі малолітнього царевича Дмитрія. І це признання, що царевича Дмитрія було вбито, лягло в основу офіційного висновку московського уряду. (За тодішніми даними слідчої комісії Шуйського, царевич Дмитрій, який хворів на епілепсію, під час нападу буцімто смертельно поранив себе ножичком. Смертельно!)

Та коли 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис Годунов, якому вірою і правдою служив боярин Шуйський – щоправда, радше прислужував, – а до Москви з військом наближався царевич Дмитрій, якого як законного спадкоємця російського престолу вже вітали бояри і простий народ, Василій Шуйський без пояснення причин раптом почав свідчити протилежне тому, що він свідчив у 1591 році, а саме: царевич Дмитрій, виявляється, тоді, у 1591 році, в Угличі не загинув. Насправді царевича тоді було щасливо врятовано від убивства, і він тепер, живий і здоровий, наближається до Москви, аби посісти батьків трон!

Коли ж 20 червня 1605 року Дмитрій увійшов у Москву, що здалася йому без бою, і його визнала за рідного сина Марфа Нага, Василій Шуйський почав змінювати свої показання – вже вдруге, – заявивши, що тоді, у 1591 році, в Угличі таки було вбито саме царевича Дмитрія, а отже, нині у Москві на троні всівся не хто інший, як Самозванець.

Шуйського було схоплено і засуджено на смерть.

Дні його були вже лічені, але добрий Дмитрій раптом – несподівано чому? – простив його, і Шуйський, поклявшись йому у вірності – колінкував перед своїм рятівником, – почав спідтиха готувати переворот, що його йому й удасться за Смутного часу здійснити.

Люди Шуйського прикінчать царя Дмитрія Івановича – під час заколоту в Москві, а сам Шуйський, ставши новим царем, звинуватить Дмитрія – на той час уже мертвого – у самозванстві.

Проте коли Василій Іванович Шуйський був правдивим і щирим? Чи тоді, коли виніс офіційний вердикт у 1591 році про загибель царевича Дмитрія? Чи тоді, коли у 1605 році, як Дмитрій наближався до Москви і на його бік переходили бояри, війська і простий люд, «воскресив» його і оголосив істинним сином царя Івана й, отже, законним претендентом на російський трон?

Чи тоді, коли затіявши змову, вбив царя Дмитрія і, сам ставши царем, оголосив його самозванцем, Лжедмитрієм?

Коли? Коли? Коли?

Багато запитань, але відповіді так і немає.

І це теж одна із загадок історії, що напевне ж так уже ніколи й не буде розгадана.