Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 45 страниц)

Шушун знаті був звужений донизу. Верхній одяг руського костюма одночасно слугував і парадним одягом. Це був літник – накладне вбрання довжиною до п’ят, що дуже розширювалося донизу – за рахунок вшитих бокових клинів. Широкі, схожі на дзвони рукава були досить довгими, тож доводилося модницям тримати руки зігнутими в ліктях, щоб кінці рукавів не волочилися по землі. До літника пристьобували невеликий круглий хутряний – зазвичай бобровий – комір. Його фарбували в чорний колір, щоб підкреслити білизну і рум’яна лиця.

І звичайно ж неодмінна шубка з довгими відкидними рукавами. Руки просовувалися в прорізи в полах шубки, вище талії. До шубки пристьобували круглий хутряний комір.

Із взуття – чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими – до десяти сантиметрів – каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, покритий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника – незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів – іспанських, італійських, французьких, – не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй – як і гусарський костюм Дмитрію – швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це – польське вбрання цариці – як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися – хоча б зовні, з дипломатичним етикетом – місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.

Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, – але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.

Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.

Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними – ледь чи не скривдженими.

По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це – батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...

Зате гості – поляки – веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!

Яств – різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, – було вдосталь, хмільного питія – не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки – весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.

Гості старалися.

Особливо налягали на веселуху – хмільні напої, на різні варенухи та меди... А від них так вдаряє в голову і часто й ноги відбирає!

Конрад Буссов, який на тім бенкеті і пив і їв мало, а лише спостерігав за тим, що діялося в кремлівських палатах, пізніше засвідчить у своїй «Московській хроніці»:

«Поляки на радощах так перепилися, що при роз’їзді, направляючись на свої квартири, надто бешкетували (чи уявляли себе в ролі переможців? – В. Ч.). Вони порубали (навіть так? – В. Ч.) і обранили шаблями московитів, які зустрічалися їм на вулицях. Жінок знатних князів і бояр вони витягували силоміць із карет і вдосталь знущались над ними, що руські мовчки запам’ятовували, думаючи свою думу».

Думаючи свою думу...

Все спостерігали – особливо безчинства гостей, чию співплемінницю вони обрали собі за царицю, – все запам’ятовували і...

І думали думу свою.

В тім числі й ті, хто був на царській службі і мав доступ до Кремля, придворні бояри і дворяни, стрілецькі воєводи і слуги...

Так почало визрівати повстання...

10 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ – ТРЕТІЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Того дня цариця Марина приймала духовенство на чолі з патріархом Ігнатієм. Цариця сиділа на троні, а духовенство низько їй кланялось, ледь чи не замітаючи перед собою підлогу бородами розкішними, істинно руськими.

Відкланявшись, піднесли матушці «рысьи меха, соболей, бокалы, парчу».

«Невдовзі багато хто з церковних ієрархів будуть анафемствувати «розстригу», який посадив на царство не хрещену в православії дівку «люторкские веры», і забудуть, як самі вітали свою імператрицю», – зауважить один з тих, хто писатиме про Марину Мнішек.

Правда, іноземне вбрання Марини Мнішек їм тоді, за першого вітання цариці, все ж не сподобається, але вони – патріарх, архімандрити, єпископи, ігумени та ін., як згадуватиме Арсеній Єлассонський, знову пішли у палац «з численними подарунками царю і цариці...». Вищим клірикам московської церкви чомусь здалося, що за першим разом, як вітали царицю-матушку, вони зробили надто скромні «подношения» – якісь там «рысьи меха, соболей, бокалы та парчу» піднесли. Біднувато, як для володарки Кремля і царства-государства Московського! Тому «наступної неділі патріарх, архимандрити, ігумени і ми пішли до палацу з численними дарунками цареві і цариці, що складалися із срібнопозолочених ікон, оксамитів золототканих, срібновизолочених кубків, оксамитів і соболів». І далі Арсеній Єлассонський пише, що вони «прийшли до палацу, коли там вже чекали вельми багато знатних бояр та інші особи, які прийшли з численними дарами і багли їх піднести царю і цариці. (Це ті дарувальники багатих дарів, котрі, як цар і цариця втратять владу, будуть шпигати їх як «дєвку з Польщі» і збіглого «розстригу» Гришку Отреп’єва».) Зайшовши до золотої палати слідом за архієреями, патріарх спочатку благословив царя і царицю, які сиділи на царських багатих тронах, і сів праворуч біля царя на меншому троні, гарно вбраному. Піднявшись, патріарх підніс цареві всі дарунки, попередньо і потім благословив його, також він підніс дарунки і цариці, благословивши її. Точно так же благословили царя і царицю всі архієреї і вручили дарунки, а архімандрити і ігумени піднесли дари царю і цариці, поклонившись їм. Отже, не здалося приємним патріарху, архієреям, боярам і всьому народові, які бачили царицю, зодягнену в невідому іноземну одіж, яка мала на собі польське вбрання, а не руське, як то було прийнято в царському чині і як це робили царі раніше. Все це вельми сильно (всіх) засмутило. Це й слугувало причиною і приводом до багатьох бід, до погибелі царя і всього народу обох національностей, руських і поляків».

Доки духовенство, хоч і незадоволене іноземним вбранням царя й цариці, все ж не без підлабузництва «золотило ручку» цариці, цар тим часом вітав польських жовнірів, які – разом з російськими козаками – складали основну його військову силу, пообіцявши їм виплатити по 100 злотих кожному, а тому вони дружно гаркнули «віват» цареві і пообіцяли за таку щедру платню горою стояти за його величність.

Розчулений цар розпорядився надалі готувати для жовнірів тільки на царській кухні і готувати тільки їхні національні, себто польські, страви.

Тут і стався фатальний «прокол».

Річ у тім, що 10 травня польським жовнірам приготували на царській кухні «кушання по-польськи», в тім числі й варену та смажену телятину.

Всього лише варену і смажену телятину – звичайнісіньку страву, як на теперішні руські виміри, але що тоді, року 1606-го, зчинилося у Москві!

Це як руські кухарі, загледівши, що на царській кухні варять і смажать телятину (для поляків, правда, але ж і для царя та цариці водночас), та розповіли про те московитам. Як свідчить цитований вище К. Буссов, після тієї злополучної телятини «у цареві стали дуже сумніватися і руським почали казати, що він, мабуть, поляк, а не московит, адже телятина вважається у них (московитів. – В. Ч.) нечистою і її не їдять».

І додає красномовну фразу:

«Вони (московити) це мовчки стерпіли, очікуючи зручного випадку».

Ось до чого призвела всього лише варена і смажена телятина, яку залюбки споживали поляки (а з ними і цар Дмитрій) і яку в ті часи традиційно не вживали московити, вважаючи таке м’ясо нечистим...

Всього лише варена і смажена телятина, якась там печеня з телятини, що її любив споживати (розпробувався, ще коли перебував у поляків) цар Дмитрій, і як дорого йому обійдуться його кулінарні уподобання!

Телятина – м’ясо не тільки дуже смачне, але й дієтичне – не жирне і не дуже ситне. На продаж ідуть туші бичків і теличок від трьох до п’яти місяців, яких вирощують у спеціальних загонах...

Це з Інтернету, всесвітньої павутини: «Російська кухня. М’ясні блюда», рік 2008-й.

Ще з того ж Інтернету.

Оскільки в телятині практично немає жиру, її треба готувати у якій-небудь рідині, приготувавши в соусі, запікати на решітці і постійно поливати соусом. Добре приготувати телятину зможе досвідчений кулінар... Дуже цінується вирізка – найвишуканіша частина телятини, що розташована між тонким філеєм і крижами. Такий філей використовується для приготування ростбіфів на сильному вогні – так м’ясо стає смачнішим і вкривається рум’яною скоринкою...

Телятину можна варити, тушити, смажити на сковороді і на грилі або запікати.

Якщо ж ви шукаєте нетрадиційний підхід, подайте телятину під полуничним чи шоколадним соусом або під соусом із чорниці та імбиру – так телятина здобуває особливий, вишуканий смак.

Із телятини готують чимало найсмачніших страв... Наприклад, телятина в омлеті, битки по-козацькому, котлети з грибами, ескалопи, зрази, галушки з телятини, різні запіканки, смажені тощо. До 1917 року телятина в Росії була однією з найпопулярніших страв.

І ось з-за цієї смачної, традиційної і популярної в Росії страви в році 1606-му 10 травня цар Дмитрій і цариця Марина, даруйте, погоріли так, що один з них – цар – навіть розплатився своїм життям.

Тільки за те, що велів на його царській – кремлівській! – кухні приготувати страви із вареної і смаженої телятини і разом з поляками уминав їх, як кажуть, за обидві щоки!

А річ у тім, що м’ясо новонародженої або зовсім молодої домашньої чи дикої тварини (ягняти, теляти, козеняти, поросяти, лосеняти) майже у всіх народів (чи принаймні у більшості з них) заборонялося вживати в їжу. Вважалося необхідним, щоб те чи інше маля тварини перестало споживати молоко матері, тільки тоді його можна було використовувати в їжу. Звичайний строк – 12 тижнів.

До середини XVIII ст. у руських суворо заборонялося (ще язичницькі заборони) споживати в їжу таку телятину, звану молодивом. З кінця ХІХ – початку XX ст. церква дозволяла привозити на продаж м’ясо молодих телят, але тоді, в часи Дмитрія Івановича, таке м’ясо – молодиво – суворо забороняли споживати. Воно – молодиво – вважалося нечистим, їсти його був гріх великий.

У поляків такої заборони не існувало (віри вони були іншої, не православної, як руські, а – католицької), і вони спокійно споживали молодиво – в даному випадку телятину, не підозрюючи, що таке м’ясо на Русі вважається нечистим (а втім, якщо й знали, то вважали такі заборони дивацтвом) і жоден русич (росіянин) не мав права – якщо він був русичем, взяти до рота бодай шматочок. Це вважалося чи не святотатством – споживати «нечисте» м’ясо, гріхом великим, за який і церква могла покарати.

Цього цар Дмитрій чи не знав, чи, швидше за все, махнув рукою на такі чисто моральні заборони, як на дивацтва своїх підданих, і з задоволенням їв на бенкеті смаженину із молодої телятини – смакота!

На свою біду. Як подумаєш, від чого іноді залежить хід історії, її круті повороти й кульбіти, – навіть від кулінарії. Навіть особисті гастрономічні пристрасті царя можуть змінити хід історії. Коли руські кухарі розголосили, що на царській кухні готують телятину і її споживає сам цар – цар споживає телятину – жах, жах!!! – Москва захвилювалася.

Було від чого – руський цар, виявляється, споживає нечисту їжу! Телятину, яку до рота не візьме жоден православний на Русі!

А цар їв телятину у своє задоволення. То, може, він взагалі і не православний? Може, він такий же католик, як і любі його серцю поляки, що споживають молодиво?!

Наївні, але на лихо фанатичні московити, які у справі дотримання чистоти віри і звичаїв предків були святішими за самого Папу Римського (чи за свого патріарха), захвилювалися, охоплені гнівом та обуренням.

Глухе ремствування, нарікання, недобрий гомін та осуд царя, що наростав, як снігова грудка, яка котиться із засніженої гори, не вщухав, стаючи просто ворожим. І досить небезпечним для руського царя.

Швидко злополучна телятина стала причиною з’ясування... національності нового царя Московської Русі.

Гадали на вулицях – збуджено, гамірно, ледь до бійок не доходячи, – так: якщо цар Дмитрій споживає нечисте м’ясо телятини, яку не буде споживати жоден істинно руський чоловік, холоп, боярин чи й сам владика, то, виходить, він і... не руський???

А коли так, то виходить, що він не є насправді сином руського царя Івана Грозного, за якого себе видає.

А коли він не істинний син царя Івана, йшли далі у своїх гаданнях розбурхані московити, то він...

Він – ЛЖЕДМИТРІЙ!!!

САМОЗВАНЕЦЬ!!!

Ось до чого може довести – і довела у році 1606-му в Московському царстві-государстві (і не в якомусь там казковому, а – в реальному) якась там телятина!

Всього лише телятина, м’ясо молодого теляти, – а як вона змінила хід історії Московської держави, не кажучи вже про долю самого Дмитрія.

Дорого ж йому обійшлася та злощасна телятина – ніжна, рум’яна, смачна, під грибним соусом, – що її він з превеликим апетитом уминав на обіді 10 травня! Адже тоді як московити дізналися, що цар їсть – ЇСТЬ!!! – телятину – блюзнірство!!! – царя Дмитрія й було оголошено неруським за походженням, а відтак і не сином Івана Грозного, а отже – Лжедмитрієм, Самозванцем, і народ, до краю вражений, забурливши, розлюченим натовпом, що все змітає на своєму шляху, помчав 17 травня штурмувати Кремль...

...Звідтоді як я, бувало, замовлю в ресторації смаженину з телятини під грибним соусом – найнайпопулярніша сьогодні в Росії страва! – то неодмінно згадую сумну долю царя Дмитрія Івановича та як почалася його трагедія, після того коли він з апетитом мав необережність ум’яти – даруйте – таку саму смаженину з телятини під грибним соусом та як та злополучно-злощасна телятина (правда, разом з іншими фактами) допомогла боярину Василю Шуйському стати нарешті царем руським...

11 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

День цей нічим особливим не був відзначений в історії святкування царського весілля та коронації Марини Мнішек. А втім, дещо й відбулося. Принаймні, був завуальований – користуючись мовою дипломатів, – «прокол» з послом Речі Посполитої.

Воєвода Юрій Мнішек, як умову свого примирення із зятем-царем, висловив побажання, аби цар таки прийняв польських послів, як належить їхньому рангу.

Цар, аби не роздмухувати конфлікт з тестем, охоче погодився і 11 травня прийняв польських послів – офіційно, як цар-государ Московії.

Був він того дня веселий, привітний, в розчудесному настрої – ніченька його, що минула з молодою царицею, була вщерть переповнена любов’ю, – балакучий, щедрий на жарти, часом і крутуваті, аж солоні – в істинно руському дусі.

Був він того дня у російському костюмі.

Правда, зодягати, як його до того зобов’язував сан, царський костюм і костюм особливий, для урочистих прийомів, Дмитрій навідріз відмовився!

Ще й весело розсміявся, знову уявивши себе в царському «облачении»: кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й довжелезна і важка шуба – у травні місяці, в закритому помешканні! А ще ж архіурочисте «облачение» платно з коміром (барми), з вишитими іконками – просто смішно! – з «наперсним» хрестом чи окладенем – золотим ланцюгом, зі скіпетром і державою. Ні стояти, ні повернутися в такому «облачении». Ні навіть ворухнутися, ще й доведеться паритися, як у добрій лазні. Ні, ні, від такого вбрання Дмитрій-цар навідріз відмовився – чим ще більші викликав підозріння у московитів щодо свого походження. (Не руський він, не руський, якщо не хоче облачатися в урочисту одіж руського царя!)

Але треба було хоч раз зодягнутися – все ж таки руський він – у щось руське. Хоч на день змінити польський гусарський костюм, такий зручний для нього, легкий, у якому він почувався добре і вільно. Почувався не дрімучим руським царем, а європейським монархом. Тож Дмитрій 11 травня нарядився руським. Але – простим, як руські кажуть, парнем. Вбрався у широку сорочку (рубаху) і в порти. Вузькі штанини заправив у сап’янці. Правда, сорочка простора, довга із довгими рукавами та круглим вирізом і розрізом біля коміра, але хай. Головне, що вона, сорочка, навипуск, підперезався широким плетеним поясом – танцювати і взагалі веселитися у такому вбранні можна, і це вже добре. Правда, всі руські – а особливо знать – носили вуса і бороди, довгі й розкішні (стригли волосся на голові «під горшок» лише простолюдини), а багаті голови начисто голили. А ось вуса і бороди носили розкішні – особлива гордість кожного істинного руського боярина чи дворянина, не кажучи вже про царя. Але Дмитрій і цей давній руський звичай порушив, голив бороду наголо, і це теж викликало серед московитів до нього нарікання та неприязнь як до чужака.

Бояри на званий обід прийшли всі у трьох чи в чотирьох одягах, тлусті, як боввани. Але вбрання їхнє було з тонких сукон, шовків, оксамиту й парчі, що були привезені до Москви зі Сходу й Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії, Фландрії та Англії і були дуже дорогими, що викликало у їхніх носіїв особливу гордість і пиху – знай наших! Хоч виряджені й потіли за столами, як у лазні, але всім демонстрували своє розкішне і дороге вбрання, а отже, свій статок.

Поляки були в довгих жупанах, приталених, із стоячими комірами, застебнутими на ряд густо нашитих ґудзиків. Підперезані були широкими поясами з густим орнаментом, багато оздобленими, що підкреслювало статок їхніх власників. Поверх жупанів накинуті делії, довгі, з коміром, що лежав на плечах, з довгими рукавами, все – з венеціанського оксамиту, італійської парчі, турецького шовку. На голові в кожного рогатівка – шапочка з отвором, хутряна з розрізом над лобом, прикрашена султаном з пір’я, вузькі штани, дорогі сап’янові чоботи... Шляхта, одне слово, можна і гоноровита!

Марина Юріївна була у звичному їй польському вбранні.

Того дня, як писатимуть історики, російській цариці «продемонстрували лапландців» – доволі екзотичних підданих Московського царства, про яких Марина до того і чути, звісно, не чула.

Лапландці і сьогодні найчисленніший неслов’янський народ Мурманської області Росії (лопарі, або фінською «мешканці окраїнної землі», або ще – саами).

Кольські сваами – етнонаціональна спільнота, близька саамам Скандинавського півострова (Норвегія, Швеція, Фінляндія). У цього маленького північного народу не одна, а цілих десять самостійних мов. Більшість з них православні, але й досі у них збереглася віра в духів – господарів озер і річок... Існує поклоніння священним каменям – валунам, скельним виступам тощо. Поклонялися також високим пням – сейдам. Їм робили жертвоприношення. (Деякі із сейдів, зокрема антропоморфного вигляду, мають свої імена.) Мають вони і своїх служителів культу (нойда, нойд, кебун), які виконують функції шаманів, жреців чи чародіїв. Використовують бубон (каїнус, кобдас) або спеціальний пояс – почень.

В середині ХV ст. після приєднання Новгорода до Москви південь Кольського півострова заселили руські, а саами – самоназва сваамів – північні і західні території. Основним зайняттям саамів було оленярство, рибальство, морське і сухопутне полювання. Вели вони напівкочовий спосіб життя.

У часи Івана Грозного й пізніше у кожній саамській сім’ї зберігалися свої божки.

Кілька таких божків, загорнутих у ганчірочку камінців, лапландці, вони ж лопарі, вони ж саами, піднесли й цариці Марині і були страшенно щасливі, як діти щасливі, коли руська цариця веліла прийняти од них їхніх божків-камінців жменьку, загорнутих у ганчірочку.

Марину лопарі своїми божками зворушили чи не до сліз, і вона пообіцяла піклуватися про них – чим у свою чергу зворушила дітей Півночі теж чи не до сліз.

Потім перед царицею виступив їхній шаман. Незважаючи на тепло в палатах, він був зодягнений у хутра, стрибав перед царицею, щось гортанно співав і бив у бубон – як пояснили, виганяв із кремлівських палат, і зокрема від цариці, злих духів. Чим ще і ще зворушив царицю, і вона в пориві розчуленості назвала загадкових лопарів – «дітьми моїми».

Лопарі (вони ж лапландці, вони ж саами) теж вкотре розчулилися і виконали перед «великою російською царицею» свої обрядові танці зі співами й гупанням у бубони, а ще намагалися їй розказати свої дитячі казки (майне) про Тале (дурного людоїда), про равків (вурдалаків) та про чарлях (карликів), а також порадувати царицю – велику, руську! – своїми міфами, що по-їхньому називаються ловта, й історичними переданнями – сакни чи й бувальщинами (бойса) та виконати різні імпровізації (муштолли)...

Марина засовалась на троні, не зважуючись своєю відмовою образити цих дорослих дітей. Особливо коли вони забагли пограти «великій руській цариці» на своїх інструментах нів’ята, хоуфф та камах. Нe зважилась заперечити, так їй чомусь шкода стало цих північних людей і її нових підданих.

Прощаючись, лопарі од усього серця затанцювали й заспівали як діти, подарували «великій руській цариці» кілька зв’язок шкурок білих песців і пішли – власне, їх повели – задоволені як ніколи, що їх так ласкаво прийняла «велика руська цариця».

Задоволена таким екзотичним народцем зосталася й Марина. І навіть захоплено плескала в долоні, як її фрейліна Хмелевська.

Того ж дня цар Дмитрій нарешті офіційно прийняв польських послів, з якими вирішив помиритися, – на чолі з воєводою Юрієм Мнішеком – із своїм тестем цар ще раніше залагодив конфлікт. У свою чергу пан воєвода, подякувавши цареві за добрі побажання, висловлені ним під час прийому послів Речі Посполитої, запропонував тост за «видатного царя-государя Московії Дмитрія Івановича» – теж на знак зміцнення між ними стосунків добрих і майже родинних.

А пан посол, скандальний Міколай Олесницький, виголосивши тост за царя Дмитрія Івановича – вітіюватий і довжелезний! – вручив йому дарунки, привезені польськими послами, а саме: «33 штуки особенных бокалов, разнообразных и очень искусной работы». Цареві була також вручена і «очень дорогая цепь», витвір справжнього мистецтва.

Зрештою, було знайдено й компроміс у відносинах до польських послів: поруч із столом царя було поставлено «столик», за який і посадили пана посла Міколая Олесницького та воєводу Юрія Мнішека, – і поляки, і цар лишилися задоволені.

Прийом загалом відбувся невимушено і з повагою, що її поляки виявляли цареві, а цар у свою чергу полякам.

Сам обід проходив як завжди весело, гамірно – з музикою, танцями і співом. Вважається, що московські веселощі (пов’язані з царським весіллям) для Дмитрія були таким же тріумфом, як ще раніше для Марини Мнішек – краківські заручини. «Ось тільки обоє вони не могли розпізнати ясно, де закінчуються урочистості і починається лицемірство з боку тих підданих, які веселилися разом з ними» (В. Козляков).

12 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ – П’ЯТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Цього дня «танцювали до ранку».

Але не це виявиться головною родзинкою того дня, коли все тривали веселощі в Кремлі з нагоди царського весілля, яким – веселощам, – здавалося, ніколи не надійде край. Буцімто того дня, «щоб ще більше порадувати царицю, яка нудьгувала за польською кухнею (себто, по суті, європейською. – В. Ч.) від самого свого приїзду до столиці, знову дозволили царициним кухмістерам готувати страви для царського столу, а прислужували за обідом «дворяни царські і чашничі».

Марина Юріївна була задоволена звичною їй від самого дитинства кухнею. І зовсім не тому, що вона буцімто погордувала російською, ні. Вона до неї просто ще не встигла звикнути – та й не могла звикнути за лічені дні свого перебування в столиці Московського царства-государства.

У кожного народу своя національна кухня – відома істина, – що здається тому народові і найкращою, і найсмачнішою, і найсвоєріднішою, і, безперечно, істинною. Тією, без якої той народ – чи окремі його представники – просто не уявляють свого життя. (Справді-бо спробуйте, наприклад, слов’ян посадити на східну кухню, індійську, в’єтнамську чи корейську або китайську – нічого не вийде, хоч самі по собі згадувані кухні, можливо, й прекрасні і заслуговують похвали.)

Давньоруська кухня почала розвиватися ще у ІХ—Х ст. і досягла свого найбільшого розвитку у ХV—ХVI ст., а головні її компоненти збереглися й у наші дні. Вважається, що першим її компонентом став руський хліб з кислого (дріжджового) житнього тіста – некоронований король на руському столі, без якого і не можна уявити руське меню. А за ним виникли і всі інші види руських хлібних і борошняних виробів: відомі сайки, баранки, сочники, пишки, млинці, пироги тощо. Ці вироби готувалися виключно на основі кислого тіста – такого характерного для руської кухні протягом усього її історичного розвитку. Пристрасть до кислого тіста, до квасного породила руські киселі – вівсяний та житній, що з’явилися задовго до сучасних, переважно ягідних, киселів.

Велике місце в меню займали каші та кашиці, які ще у слов’ян-язичників були обрядовою, урочистою їжею. Ця хлібна і борошняна їжа урізноманітнювалася рибою, грибами, лісовими ягодами, овочами, м’ясом. Тоді ж з’явилися класичні руські напої – різноманітні меди, кваси, збитні...

На самому початку розвитку руської кухні відбулося розділення руського столу на пісний (рослинно-рибно-грибний) і скоромний (молочно-яєчно-м’ясний). Більше пощастило пісному столу, адже більшість днів у руському обрядовому році саме пісні – від 192 до 216. Звідси в руській кухні багато (постів дотримувалися суворо) грибних і рибних блюд, а також каш, овочів, лісових ягід і трав (кропива, лобода тощо). Не кажучи вже про капусту, горох, ріпу, огірки, тож і подавали на стіл салат огірковий, салат буряковий, картопляний тощо. Кожний вид грибів – грузді, рижики, опеньки, білі, сморчки, печериці тощо – солили і варили окремо, що практикується й нині. Рибу споживали у в’яленому, відварному, соленому, запеченому і рідше смаженому вигляді. (В літературі збереглися колоритні назви цих рибних страв руської кухні: сиговина, тайменина, щучина, палтусина, сомовина, лососина, осетрина, севрюжина, белужина та інші.) Юшку теж подавали до столу приготовлену лише з однієї якоїсь риби: окунева, єршова, налім’я, стерляжа та ін.

Загалом страв було чимало, навіть пребагацько – це за назвами, але за змістом вони мало відрізнялися одна від одної. Смакові якості досягалися в основному за рахунок різних масел – олії, оливкового, конопляного, горіхового – та застосування прянощів. Частіше всього використовували часник, хрін, кріп – у досить великих кількостях, а також петрушку, аніс, коріандр, лавровий лист, чорний перець і гвоздику, пізніше з’являться імбир, кардамон, кориця, аїр, шафран.

Любили рідкі гарячі страви, що спершу отримали спільну назву – «хлєбово». Себто це щі, похльобки, приготовлені на рослинній сировині, а також різні затірухи, заварухи, болтушки, саламати та інші різновиди борошняних супів.

М’ясо та молоко споживали рідко коли, і приготування їх не відзначалося якоюсь складністю. М’ясо здебільшого варили у щах або кашицях, молоко пили сире, томлене або кисле. З молочних продуктів готували сир і сметану, пізніше навчилися виготовляти вершки й масло.

З часом кухня простого народу ще більше спрощувалася, кухня боярства, дворян і особливо знаті стає ще вишуканішою. Тож у багатих поряд із солониною та вареним м’ясом почали з’являтися страви, приготовлені на вертелах, – себто м’ясо «верченое». З’являється солонина відварна, шинка. Удосконалюються пісні страви – балик, чорна ікра, яку їли навіть вареною.

Настає деяке різноманіття супів – похмєлки, солянки, розсольники...

Під впливом татар руські починають споживати пельмені і вони швидко стають чи не національною їжею. Пізніше з’явиться лапша, страва з прісного тіста, а також різні варення – не лише з ягід, що не дивно, а й навіть з моркви з медом, з редьки в патоці.

На боярському столі з’являється багато є страв – часом до 50, а за царським столом їх кількість збільшується і до 150—200. Великі й розміри цих страв. Для них відбираються найбільші лебеді, гуски, індички, найбільші осетри чи белуги. Такі обіди тривають 6—8 годин поспіль.

І в той же час кухарське мистецтво – уміння комбінувати продукти, впливати на смак – було ще на вельми невисокому рівні. А тому руська кухня, на відміну від французької чи німецької, довгий час не знала і не бажала сприймати різні фарші, рулети, паштети і котлети. Не кажучи вже про запіканки, пудинги. Багато прянощів із-за їхньої дорожнечі, так само як оцет і сіль, ще і в ХVII ст. в народі споживали не в процесі приготування страв, а ставили на стіл і використовувати вже під час їди. Залежно від бажання кожного. Один з авторів так писав: «Ествы же обычай готовить без приправ, без перцу, имбирю, малосольны и безукусны». І далі: «А как начнуть ести и в которой естве мало уксусу и соли, и перцу, и в те ествы прибавляють на столе». Звідтоді і стало правилом ставити на стіл на час їжі сіль в солонці, перець у перечниці, гірчицю і оцет в окремих баночках. Теплова обробка їжі полягала в нагріванні теплом руської печі. Сильним або слабим, трьох ступенів – «до хлебов», «после хлебов», «на вольном духу», але завжди безконтактно з вогнем, або з температурою, що трималася у печі.