Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 45 страниц)

Велику роль за руським столом відігравав хліб. За щами чи другою рідкою стравою у селах зазвичай з’їдали від півкілограма до кілограма житнього хліба. (Білого хліба, пшеничного, в Росії фактично до XX ст. не знали. Його їли зрідка лише заможні класи, називаючи булкою, і на нього дивилися як на їжу празникову.)

До того як з’являться в Росії французькі кухарі, що реформують руську кухню, було далеко.

Ще у ХVIII ст. за багатим святковим столом подавали:

1. Горячее (щи, похлебка, юшка).

2. Холодное (окрошка, ботвинья, студень, заливная рыба, солонина).

3. Жаркое (мясо, птица).

4. Тельное (отварная или обжаренная рыба).

5. Пироги (несладкие), кулебяка.

6. Каша (иногда подавали со щами).

7. Пирожное (сладкие пирожки, пироги).

8. Заедки...

Марині Мнішек, яка звикла до європейської кухні, до витворів французьких кулінарів і кухарів (а саме вони господарювали на кухні у пана воєводи Юрія Мнішека), було і незвично, і тяжко звикати до руської кухні, що була тоді на значно і значно – в порівнянні з європейською – нижчому рівні.

Як вона часом не силувала сабе, розуміючи, що це кухня не лише її мужа, а й народу, чиєю царицею вона стала, але так і не могла звикнути – та ще за ті дев’ять днів її життя у Кремлі. Втрачаючи терпець, вона з роздратуванням відсовувала від себе миски й тарілки, вигукуючи: «Ну не можу я звикнути до цього... цього хльобового! До кислого хліба, до щів, до пісних страв!.. До похльобок, до затірух і заварух!.. До болтушок та борошняних супів! Та ще й самій солити й перчити за столом ці несмачні страви!..»

Бачачи таке, Дмитрій вирішив не неволити жону-царицю. Звикла до своєї кухні, європейської, що значно смачніша й різноманітніша, так і готуйте їй страви європейської кухні, наказував кухарям. Для чого неволити царицю? А з часом вона, дивись, і звикне до руської кухні. (Але звикнути вона просто не встигне за ті дев’ять днів, що випали їй після весілля.)

Кyxapi готували на царській кухні іноземні страви – це було одним з факторів ненависті до полячки, яка, ставши руською царицею, буцімто гордувала руськими яствами.

П’ятий день царського весілля, себто 12 травня, був особливим ще й тому, що, за свідченням Конрада Буссова, московити, спостерігаючи за всім, що відбувалося у Москві (цар з царицею зодягаються в чужі вбрання, нехтуючи руськими, готують і споживають лише «іноземні яства», явно гребуючи руськими і т. д., і т. п.), все більше й більше переконувалися, що тут щось не так, і утверджувалися у своїх підозріннях щодо Дмитрія Івановича. «12 травня в народі почали відкрито говорити, що цар – поганий, він не ходить більше до церкви так часто, як раніше, живе, у всьому дотримуючись чужоземних церемоній і звичаїв, жре нечисту їжу (випадок з телятиною), до церкви ходить не помившись (звідки простолюдини про таке, якщо воно й було, дізнатися? – В. Ч.), не кладе поклонів перед святим Миколаем, і хоч з першого дня весілля до сьогоднішнього дня щоранку готується лазня, він із своєю язичницькою царицею ще не мився. Очевидно він не московит, et per conseguens non Demetrius, а отже, й не справжній, не істинний Дмитрій».

Це вже було серйозне звинувачення, що викликало не менш серйозну тривогу. Принаймні, мало б викликати у Дмитрія, і йому треба було вжити якихось заходів, але...

Цареві Дмитрію за щоденними гульками, випивками, танцями, співами та «мусікою» не було коли звертати увагу на настрій московитів та ті чутки, що вже почали ширитись у столиці його царства-государства...

13 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ШОСТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

У царя Дмитрія Івановича знову званий царський обід.

Той самий званий обід, що триває ось уже шостий день після вінчання. Його величність більше нічим не зайнятий, крім як святковими, урочистими, розвеселими обідами, що тривали далеко за північ – почавшись о другій годині дня. Здебільшого в Грановитій палаті. Тими обідами зайнята його величність, що, почавшись чинно, переростають у розвеселі гульки та різні забави (жарти, сміхи, танці, співи з незмінною «мусікою»). Недарма ж вже у наші дні історики зазначатимуть, що «з діяльністю (а була ж ще й діяльність!) Дмитрій Іванович поєднував любов до веселого життя і забав». Часто на шкоду не лише царству, а й собі та – як час швидко покаже – власному життю.

Згадуваного числа місяця травня у його величності за обідом, що носив скоріше домашній характер, обід для своїх, веселилися особливо гамірно. Із поляків були присутні тесть воєвода Мнішек та посли Міколай Олесницький (з ним цар вже остаточно помирився), а від московитів думський дяк Афанасій Власьєв і князь Василій Мосальський, не рахуючи бояр нижчого рангу. Це був – день 13 травня, – чи не найвеселіший день, хоч усі дні після приїзду до Москви Марини Мнішек були в царя веселими-розвеселими.

Цар знову перевдягнувся в любий йому польський гусарський костюм і, не всидівши на своєму троні, часто схоплювався, запрошував царицю до танців. У них гарно виходила мазурка, в швидкому темпі, що вражав московитів. А ще поляки танцювали свій «великий танець», як називають вони краков’як. Танцювали й полонез, менует, венгерку.

Ох і танцював цар! І коли він устиг навчитися польських танців!

Першою не витримувала цариця й, сміючись та посилено дихаючи, поверталася на свій трон, а цар і далі продовжував таке витинати, таке...

Багнув ще і ще танців, іноді ні з того ні з сього підхоплював тестя і вшкварював ще й з ним. Хоч пан воєвода і не скаржився на здоров’я, але й він довго не витримував.

Потім Марина танцювала з батьком, а далі всі родичі Мнішеків ще і ще вдавалися до свого любого краков’яку: веселитись – так веселитись!

З анонімного «Щоденника Марини Мнішек»:

«Церемонії в танці такі були: всі пани, які бажали служити в танцях при цариці, спершу цілували руку цареві, потім ішли своїм порядком, знявши шапки, пан воєвода із паном послом розташовувалися в самому кінці, тут же перед царем. Коли танцювали одні пани приближені, вони всі знімали шапки, крім посла (затятий пан посол ніяк не хотів розлучатися зі своєю мегеркою з пір’ям! – В. Ч.), котрий знімав її, лише проходячи мимо царя...»

Танцювали до упаду!

Танцювали напропале, веселилися теж напропале!

І це після безконечних – до ранку – танців 12 травня!

Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».

О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював – природжений танцюрист, не інакше!

Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..

А тим часом...

А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної – напропале!

І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру – православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.

Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.

Москва – доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, – повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.

Чутки – одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», – збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?

Змовники старалися.

Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.

Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але – береженого Бог береже) радив однодумцям:

– Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей – які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.

І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:

– Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.

І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.

– Клянемося, боярине!!!

– Росія вас не забуде, – пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. – І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!

А в царських палатах все ще танцювали й веселилися – теж напропале.

(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)

Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!

І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.

14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Це була середа, пісний день.

День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні – повністю! – м’ясні та молочні продукти.

День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.

Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.

Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються, але забувши, що вона ще й цариця саме руська) у середу, у пісний день, влаштувала розкішний обід – скоромний, м’ясний – і «пригощала всіх панів московських у своїх палатах».

Про скоромні, м’ясоїдні гульки та розваги – з танцями й піснями – у пісний день швидко стало відомо всій Москві – добровільні рознощики вістей старалися. А про м’ясоїдні гульки в пісний день роздзвонила в першу чергу кремлівська прислуга.

І ті вісті тільки посилювали невдоволення та обурення, що вже переростало у відкрите ремствування: як? Цариця православної Русі у пісний день влаштувала скоромні, бісівські гульбища?!

І це вона, їхня матушка?

Та хто вона така, що посміла кинути виклик православній Русі?

Та як вона після цього ще й сміє бути їхньою царицею – якась там дєвка з Польщі лютерської віри?

Геть, геть таку царицю!!!

А разом з нею і того... царя, прости Господи!!!

Геть, геть (вон, вон) її поляків з православної Москви!!!

У Москві вже відкрито готувався бунт, але цар Дмитрій, захоплений гульками, ще й у пісну середу влаштував танці бісівські.

У середу 14 травня царя вперше застерегли. Про лихо, що насувається на Кремль і на його владу. А воно, як вийде з берегів... О, назад у ті береги народну стихію вже не загониш. Поки московити не відведуть душечки свої, – а на Русі здавна бунти люблять – чим кривавіші, тим кращі!

Застерігали. Сміливці. Бо цареві й слова не можна було мовити про якусь там тривогу в Москві. Але знайшлися смільчаки, які проникли в царські палати і щось почали квапно казати хмільному веселому цареві про те, що вони бачили і що чули, про різні «сборища», які погрожували «изменой», але цар навіть не дослухав їх.

– Хто такі? – накотився на своїх рятівників. – Як проникли в Кремль? Як посміли зіпсувати мені радість? Які «сборища»? Яка «измена»? Наказати! Батогами!! Кого? Та всіх, хто розповсюджує такі чутки.

І розвеселі гульки тривали далі – сьомий день після весілля. Тривали, як і вчора-позавчора..

Правда, жовніри трохи запанікували. А втім, радше насторожились, бо й до них доходили якісь недобрі чутки. Не дочекавшись од царя вказівок, на свій страх і ризик посилили в Москві охорону і застерегли своїх «бути в повній, – пся крев! – готовності». Про всяк випадок! А раптом...

Усі вже бачили, що Москва готова до бунту – потрібна лише зачіпка. Іскра, що спалахне всепожираючим полум’ям.

А червоного півня на Русі здавна уміли пускати!

Гості з Речі Посполитої, які приїхали чималим тлумом на весілля Марини Мнішек, гоноровиті й вельможні, аж ніяк не рахувалися з московитами, вже відкрито називаючи їх холопами і своїми підданими.

Гульбища наростали, хоч, здавалося б, куди більше.

Потім швидко прийде каяття, та не буде вороття.

Зітхатимуть: що, мовляв, тепер говорити, так Господь Бог захотів звершити і покарати нас за наші беззаконня, адже ми Його вже чи не забули, вдаючись до розкошів.

15 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ВОСЬМИЙ ДЕНЬ – І ПЕРЕДОСТАННІЙ – ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Москва вже була по самі вінця переповнена чутками (а багато хто спостерігав це на власні очі) про брутальну поведінку гостей, про те насилля, що у столиці царства творили польські та литовські люди, які й тут «возомнили» себе панами над бидлом.

Правда, анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» зазначить, що то, мовляв, був поговір, наклеп на гостей та одноплемінників цариці.

«Учинили беспорядки, возведя поклеп на одного из поляков, якобы он насиловал боярскую дочь, о чем была на следующий день жалоба царю и расследование, на котором совсем этого не обнаружилось».

Марина все ж запитала – делікатно, правда, своїх гостей: чи було таке?

Гості дружно й обурливо відповіли: не було, ваша величносте!

Цариця повторила, що такого не було, і веліла скаржників зразково наказати батогами і гнати їх утришия – що й було зроблено. І всі в Кремлі загуділи: наклепи, наклепи! А після того як «наклепників» покарали, заспокоїлись і знову повсідалися за бенкетні столи на чолі з царицею та царем. Але укладач розрядних книг (такий собі літопис щоденних подій царського двору) безсторонньо засвідчив: було. П’яний поляк і справді прямо на вулиці зґвалтував боярську дочку... Та якби тільки він один!

Пізніше, як усе вже скінчиться, літописець так само безсторонньо писатиме:

«А литва и поляки в Московском государстве учили насильство делать: у торговых людей жен и дочерей имать сильно, и по ночам с саблями людей побивать и у храмов вере крестьянской и образом поругатца...»

Куди вже далі.

Але й це не насторожило безпечного царя.

Більше того, саме того дня, в четвер 15 травня, в передостанній день царського весілля, знову доповіли («якісь руські») про змову. Боярину Басманову, який один з небагатьох був до кінця вірний цареві і, як вважалося, ходив у його улюбленцях, – цар йому довіряв.

Але тільки не того разу.

Вислухавши те, що передавали «якісь руські», що в Москві вже завершується підготовка до бунту, стривожений Басманов відразу ж пішов до царя, який саме танцював у цариці Марини разом з її гостями, – венгерка з його гусарського костюму була нарозпаш!

Не просто було вірному Басманову відірвати захмелілого та веселого царя від танців, але він те зробив.

– Чого тобі, Басмане? – невдоволено запитав захеканий од танців цар. – Ти відірвав мене від веселощів у моєї цариці – у тебе справді нагальні вісті?

– Справа не терпить зволікань.

– Викладай! Та пошвидше, я хочу ще танцювати. І цариця моя хоче дати роботу своїм струнким ноженятам...

Але як тільки вірний Басманов заходився викладати те, що йому вже було відомо про змову, як цар його нетерпляче перебив:

– Будя, Басман, будя!!! Я вже ситий цими чутками ось покедова, – ребром долоні провів у себе по горлі. – І взагалі... Взагалі, я цього й слухати не хочу – набридли всілякі чутки. Та страхи, що нічим не підтверджені. І взагалі... взагалі, я, Басмане, не терплю донощиків, а тому буду їх наказувати. Донощиків! І тебе, Басман, можу наказати – за розповсюдження неперевірених даних. Висмоктаних з пальця чуток!

Басманов неспокійно затупцяв на місці.

– Воля ваша, але...

– Ніяких «але»! Я кажу: йди геть, Басмане! Йди, поки я і тебе не велів відшмагати батогами!

Але тут до його величності підійшов тесть, пан воєвода Мнішек, – він теж був явно стривожений.

– Почекай, боярине, – спинив Басманова, який уже почав було задкувати від царя. – Гадаю, – повернувся воєвода до царя, – що боярин Басман... Ні, ні, не гадаю, а певний: боярин Басман приніс тобі не чутки, а справжні і тяжкі для нас вісті. Лихі вісті. У правдивості їх я не радив би сумніватися.

– І пан воєвода туди ж? – цар похитнувся, але встояв. – Що ви хочете, воєвода і боярин?

– Дорога кожна година – не день.

– Вже й година дорога?

– Атож. Ко-ожна-а, – повторив воєвода по складах. – У Москві й справді твориться щось непотребне, вороже нам. Треба діяти і діяти негайно, ваша величносте. Сьогодні!

– Ч-чому сьо-огодні? – знову хитнувся цар. – Я люблю все... все завтра.

– Завтра-позавтра вже може бути пізно.

– О-он як? – цар недовірливо дивився то на тестя свого, то на боярина. – Я й не знав, що ви такі... такі панікери. Москва, як і вся Русь, за мене. За царя Дмитрія. І взагалі... взагалі, не псуйте мені настрою – він у мене добрий. Сьогодні в мене багато гостей. Я запросив їх на вечір у свій новий кремлівський палац – ось там ми г-гульнемо! І будемо завершувати весілля і братися за державні справи. А сьогодні-завтра ми ще гуляємо. Сьогодні у мене буде багато-багато гостей!

– Ваша величносте, – чи застогнав, чи крикнув Басманов. – Отямтесь!

– Ваша величносте, справді – отямтесь, – підхопив і воєвода. – Треба негайно вживати заходів – доки не пізно. Але спершу варто посилити охорону.

– Я дивуюся, – засміявся Дмитрій, – які ви, – говорилося до воєводи, – поляки... e-e... малодушні! І боязливі. Руські кажуть: лякана ворона і куща боїться. Та гаразд, – повернувся до Басманова. – Збільш на ніч варту. І щоб я більше не чув вашого пасталакання про якусь ніби змову. Москва мені вірна, Москва за мене. І за мою царицю. Вce! Досить! Бажаю сьогодні танцювати і радуватись.

І підхопивши під руку царицю, розчервонілу, розпашілу, як розквітлу, полетів з нею у танок...

Увечері його величність гуляла зі своїми гостями в новому кремлівському палаці, збудованому за його вказівкою. Грало з такого приводу сорок музик – танці тривали чи не до ранку. Тієї ночі цар був особливо веселий, невгамовний, і всі дивувалися: який цар, виявляється, невтомний і винахідливий у танцях...

Таким же винахідливим і невтомним він був і в постелі, але про це знала – і теж дивувалася – лише одна цариця...

16 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДЕВ’ЯТИЙ – І ОСТАННІЙ – ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

В ніч із 15-го на 16 травня, як зазначається в «Щоденнику Марини Мнішек», поляки (а вони вже, на відміну від царя, почали боятися того, що насувалося) схопили «шість шпигунів, які прийшли до фортеці – себто в Кремль – на розвідку», – справа вже, очевидно, наближалася до розв’язки, якщо й у самому Кремлі з’явилися вивідники ватажків заколоту. Долі схоплених були вирішені швидко і без зайвої тяганини-маруди: «трьох убили, а трьох замучили». Оскільки це вже було серйозно – з’ява вивідників у самому Кремлі (і як вони пройшли під брамою? З вартою домовилися?), поляки спішно посилили всюди охорону, проте, як швидко час покаже, то вже були запізнілі заходи.

Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)

– Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, – пригрозив.

Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув:

– Ось що... Негайно збільшіть кремлівську варту! Особливо біля в’їзних воріт – щоб там і миша непоміченою не прошмигнула. Сьогодні ще погуляємо, проводжаючи моє весілля, а завтра займуся вашими чутками та страхами! А поки що збільшіть, як я сказав, варту! Поставте під брами кращих стрільців.

Їх і поставили – Басманов особисто відібрав кращих з кращих. Ще й пригрозив їм пильнувати в обидва, вуха тримати на маківці голови і нікого без особливого на те дозволу і ногою в Кремль не пускати!

Але то вже було запізніле розпорядження царя – щодо збільшення варти біля кремлівських воріт. Головний змовник, боярин князь Василій Шуйський, ще раніше нього розпорядився до ранку захопити всі ворота Москви – і кремлівські теж.

Одночасно він впустив у Москву військо, яке до того стояло неподалік столиці, збираючись у похід на Крим.

Шуйський відмінив похід, велівши війську йти походом на Москву.

Вночі вірне Шуйському військо увійшло до Першопрестольної і почало займати вигідні позиції для нападу.

У всіх міських воротах, в тім числі й у кремлівських, вже були вірні Шуйському стрільці. Загони московитів, незадоволені царем Дмитрієм, вночі озброївшись, теж вийшли на позиції.

Рахунок часу пішов на години.

Всі чекали лише умовного сигналу для виступу...

16 травня вночі цар Дмитрій зі своєю царицею вже був обікладений у Кремлі, як ведмідь у барлозі. А втім, і в Кремлі вже готувалися до виступу. Всі чекали сигналу, і він нарешті пролунав...

Того останнього перед непоправною бідою 9-го дня царського весілля його величність та її величність і їхніх гостей розважали скоморохи.

Взагалі, скоморошество, як вид придворного мистецтва, почалося ще з язичницьких грищ. Але тільки-но розпочалася боротьба з язичництвом, так почалася і боротьба із скоморошеством. У розпал тієї боротьби на Русі навіть слухання пісень розглядалося як тяжкий гріх.

Протягом всього руського Середньовіччя тривала затята боротьба з музичними веселощами скоморохів та з інструментами, що ними вони користувалися. (Починаючи з ХI і аж до середини ХVII ст. музичні інструменти скоморохів вважалися предметом ідолослужіння, бісівським атрибутом, дияволовим «искушением» – різні там сопелі, гуслі, бубони...)

Церква постійно переслідувала, зживаючи зі світу білого скоморохів – аж до ХVII ст., коли спеціальною постановою Стоглавого собору 1551 року були заборонені всі грища – «и в гусли, и в смычки, и сопели, и всякую игру, зрелища и пляски, а вместе с ними и игры в кости, шахматы и камни». І все ж, незважаючи на таку сувору заборону, скоморохи мали велику популярність серед усіх верств руського суспільства.

Іван Грозний довгий час любив слухати музику скоморохів і навіть – серед свідчень князя Курбського – «участвовал в их плясках во время пиров». Для царя Івана скоморохів – хоч він і ставився до мистецтва скоморохів як до низького, холопського – набирали в Новгороді і «по всем городам и волостям».

І все ж, не хто інший, як сам цар Іван, своїм указом врешті-решт заборонив скоморошество, а їхні музичні інструменти велено було знищувати. Голштинський мандрівник Адам Олеарій свідчив, що патріарх «велел разбить все инструменты кабацких музыкантов, какие оказались на улицах, затем запретил русским вообще инструментальную музыку, велел забрать инструменты в домах, и однажды пять телег, полных ими, были отправлены на Москву-реку и там сожжены».

Були заборонені всі види інструментів – брязкальця, біла, підвіски, що шумлять, бронзові дзвоники, варган, бубна, брунчалка, гуслі, гудок... А сопелі, було сказано в ухвалі, «простонародные гусли считать орудием, собирающим бессовестных бесов».

У Давній Русі існували двоє понять – мусікія (музика) і співи. (Мусікією називалася тільки інструментальна музика.) Гра на струнних музичних інструментах називалася гудінням, а на духових – сопінням.

Музичні інструменти в Давній Русі застосовувалися у різних сферах – в придворному, княжому побуті, а в ратній справі головну роль виконували барабани. Шанувалися і гуслі – під їхню музику виконувалися епічні пісні, сказання тощо. Гуслярі були людьми вельми шанованими. Героїчні пісні-слави співали при зустрічах князів, які поверталися з походів, при сходженні на княжий престол, але вже в Московській Русі на їх місце прийшли «Заздравні чаші» – многолітствування царям, князям і патріархам.

В останній день урочистого святкування царського весілля, що мав бути завершальним, з веління Дмитрія Івановича в Кремль, у Грановиту палату доставили скоморохів, і вони чи не до ранку тішили царя з царицею та їхніх гостей, танцювали, грали і співали – особливо пісню-славу цареві Дмитрію Івановичу, поєднуючи її з многоліттям.

В центрі їхнього «ансамблю», що розташувався на підвищенні, був гуслист, біля нього старалися скрипалі, флейтисти, бандуристи, бубнярі... Грали, співали і танцювали скоморохи від душі – особливо коли співали царю Дмитрію пісні-легенди, пісні-слави на честь його царювання, як воїну великому і славному, який не так давно переміг самого Годуна, проклятого в народі...

Цар Дмитрій таки був потішений.

Цариця Марина схоплювалася з трону і азартно плескала в долоні.

Хоч колись Стоглавий собор і заборонив скоморошество, але цар Дмитрій тієї ночі, потішений їхнім мистецтвом, пообіцяв повернути їх народу руському.

Скоморохи, низько поклонившись Дмитрію Івановичу, збадьорені його обіцянкою відновити їхнє мистецтво, ушкварили таке многоліття цареві, що цариця Марина – многоліття і її стосувалося, – аж сльозу від зворушення пустила...

А вранці, тільки-но засіріло, по всій Москві поповзли чутки: цар Дмитрій таки й справді не руський. І навіть не Божий чоловік. Він з бісівського племені, адже в нього почали ночами скоморохи зі своїми сопелями та гуслями збирати «бессовестных бесов», то, виходить, і сам цар належить до бісів. Там і там лунали кличі:

– Не пущать у Кремль бесов!..

– Вон из Кремля бесовского царя!!

На царстві Московському Дмитрій Іванович пробув щось трохи менше року. Але, як і нині оцінюють історики, «багато потрудився над тим, щоб утвердити нову модель московського государя, готового стати в один ряд з європейськими королями та імператорами. І річ тут не стільки у створенні християнської ліги проти Турецької імперії (давня ідея, у погоні за якою вже розбилися честолюбні задуми самого Івана Грозного). І навіть не в титулі «імператор», що його він присвоїв без огляду на «батюшку» царя Івана. Дмитрій змахувався на більше – він хотів переробити тих, ким керував. Зробити те, чого ніколи не прощають сучасники і майже завжди виправдовують історики. За словами французького капітана Маржерета, який близько бачив внутрішнє життя кремлівського палацу в роки правління царя Дмитрія Івановича (тут явна помилка, адже у Дмитрія Івановича немає «років правління», царем він був менше року: червень 1606 – травень 1606), цар давав своїм підданим «потроху розпробувати, що таке вільна країна, яка керується милосердним государем». Найяскравішими показниками нових віянь стали його стосунки з боярами: «Він поводився іноді занадто запросто з вельможами, які виховані і вирощені в такому приниженні і страсі, що без вказівки не сміють говорити в присутності свого государя, а втім, згаданий імператор умів інакше якось являти велич і достоїнство, присутнє такому, як він, государю, до того ж він був мудрим, достатньо освіченим, щоб бути вчителем для всієї Думи» (В. Козляков).

Так оцінювали першого руського імператора його сучасники-іноземці, але зовсім не так його оцінювали співвітчизники, які звикли до монаршого батога.