Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 45 страниц)

– Це так, судар, – відповіла йому Марина. – Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.

І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.

– Як його звати-величати? – швидко запитав вельможа.

Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.

– Взяти того балакуна! – розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.

– Зрадник! – було йому заявлено.

Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...

Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...

– Ти недостойний бути воїном короля!!!

Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...

І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.

І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою – який там «цар» засів? Справжній чи...

Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:

– Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, – показав на свої очі, – упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.

Марина тоді сонцем засяяла.

– Правда, тату? Бо таке говорять, таке...

– Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій – справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?

Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила – рідному батечкові.

І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають – крім її величності...

Марина була у відчаї – кому вірити? Батькові чи людській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик – «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, – спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі – і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск – крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...

А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...

Для Марини це було не просто ударом обуха по голові, це був – крах.

Властиво продовження того нищівного краху – тільки ще більш стрімкішого, – що спіткав її 17 травня 1606 року в Москві...

...І було їй сказано: істинний цар Дмитрій Іванович тоді, під час бунту 17 травня 1606 року в Москві, насправді був убитий. А той, до кого вона їде і співає веселі пісеньки, насправді зовсім інша людина. Він лише прибрав собі ім’я убитого, назвавшись Дмитрієм Івановичем...

Для чого так вчинено? А для того, що так... треба. Всі інші пояснення – потім, потім. Тож якщо Марина Юріївна хоче повернути собі Московське царство і знову посісти трон у Кремлі, має визнати ту людину за свого мужа, з яким два роки тому вона вінчалася у Кремлі... Себто за істинного, справжнього царя Дмитрія Івановича, який буцімто вцілів під час злощасного бунту... Це говориться Марині Юріївні для того заздалегідь, аби вона, приїхавши до Тушина та вгледівши, кого їй видають за її мужа... Ну, одне слово, щоб чого такого... м-м... не натворила і була готова до всього. У тім числі й визнати чужого за свого мужа, і визнати привселюдно. А вже він проголосить її царицею російською.

Марина Юріївна відчула, як під нею крутиться земля – це ж добре, що хоч її зарані попередили і вона ще має час підготуватися до зустрічі з «царем Дмитрієм Івановичем», але мову в неї тоді відібрало. Отямившись, дала слово зробити так, як від неї вимагають – визнати того чоловіка за істинного царя Дмитрія і свого вінчаного – гріх перед Богом – мужа. Погодилась, хоча й збагнула, що має чинити щось таке... таке, що на Русі називають «воровством», але інакше вже не могла.

Тa в неї не було й вибору – як і іншого способу повернути собі втрачений трон...

Додому, на свою батьківщину, вона вже не повернеться. Ніколи. Принаймні до кінця свого життя, а жити їй, двадцятилітній, залишалося всього нічого – якихось там шість років.

Їдучи в Тушино, вона раз по раз плакала – хоча сліз уже й не було, – а плачучи, шепотіла лише одне слово: «катастрофа».

Це була катастрофа, і вона свідомо на неї йшла. І це була не нова катастрофа, це було відлуння тієї катастрофи, що спіткала її у Москві 17 травня два роки тому. Її продовження.

А може, й завершення.

Так, так, швидше всього – завершення. Що триватиме ще чотири роки – аж до того трагічного 1614 року...

Катастрофа (грец. kataσtroϕη′ – переворот, кінець, загибель) – несподіване лихо, подія, що спричинює тяжкі наслідки, руйнування, крах.

А ще – тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті, – із тлумачного словника.

Все так і відбудеться, як словники тлумачать термін «катастрофа»: переворот, загибель, кінець, тяжке потрясіння, крах...

За свідченням секретарів гетьмана Сапеги, 6 вересня відбулася перша зустріч Марини Мнішек – як цариці – з тушинським «царем Дмитрієм».

Марина ще й оговтатись не встигла, що він, тушинський «Дмитрій», зовсім не той, на якого вона сподівалася, як він в оточенні кінних вояків, з шиком і гамором, з гиком і свистом з’явився в обозі Яна Сапеги, де вона тоді перебувала зі своїм почтом.

Приїхав, аби зустрітися з нею, з Мариною Мнішек. Хизувався, хоч у самого душа теленькала: а раптом Марина «не визнає» його? Відмовиться його визнати за справжнього Дмитрія, за мужа свого? Тоді – все. Тільки стане про це відомо, як йому одразу ж свої дадуть ногою під зад – котись далі! Бо якщо жона-цариця не визнає його за мужа свого, з яким дев’ять днів у Кремлі святкувала весілля своє царське і дев’ять ночей ділила з ним любов, то все. Сподіватися Дмитрію більше не буде на що.

Але за натурою своєю той, хто видавав себе за Дмитрія, був не лише хитрий, підступний та жорстокий, а й цинічний. А відтак гадав, що й усі інші у цьому світі суть циніки, бо всі в цьому світі гравці. У тім числі й ця гоноровита полячка, їхня графиня. Тож має «визнати» його. Бодай це й пахне цинізмом. Хоча... Що таке цинізм? Відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальнопоширених норм моралі (а хто їх поширив?), етики, до всього, що користується загальним визнанням (а може, він не визнає цього «загального визнання»?), відвертість, доведена до безсоромності... Овва! Все це – велемовність. Красивість тих, кому ліньки на щось зважитись. А насправді, кожен у цьому світі цинік, він був переконаний. Тільки приховує – до певного часу – свій цинізм. А він не буде приховувати. Бо це – гра. Життя в цьому світі. Гра і не більше. Гра за владу – ще й кривава боротьба, – за вивищення над усіма. І Марина це має збагнути – якщо ще не збагнула. Бо інакше не бути їй царицею російською. А вона дуже хоче бути царицею російською, тож хай визнає його за істинного царя. Удвох і захоплять владу в Московії. Все інше – не суть важливо. Все інше виправдає влада, і люди проголосять їх тоді святими та праведниками. І самі ж будуть тому вірити.

З такими думками він і примчав зі своїми людьми до обозу гетьмана Яна Сапеги...

І та зустріч – перша! – відбулася. Як тушинський «цар» приїхав до обозу Сапеги, у якому тоді перебувала Марина Мнішек. Зі своїми людьми.

Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».

І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, – додають секретарі, – але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».

Вийшло, що Марина тоді – у першу свою зустріч з тушинським «царем» – не визнала у ньому свого законного чоловіка.

Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...

Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...

Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.

Та якби тільки вона одна.

Міколай Мархоцький, польський прихильник тушинського «царя», згадуватиме:

«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця – як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».

Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.

В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.

Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.

Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.

Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...

І тоді взялися за Марину.

Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.

І взялися за Марину як слід.

– Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. – кричав воєвода Мнішек. – Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..

– Я – цариця російська, – стримано відповіла Марина.

– Цариця! – вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. – Вона – цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! – Як він боляче її ранив, рідний батечко. – А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею – чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!

За «Щоденником Яна Сапеги», 6 вересня в гетьманському обозі тривали переговори.

Умовляли Марину.

Визнати тушинського «царя» за свого мужа законного.

Говорили вже відверто: так, тушинський «цар» – це не істинний цар Дмитрій, не її коханий муж... Тушинський «цар» взагалі й не цар. Хто? А Бог його знає, хто він насправді. Пройдисвіт, якими здавна славиться Русь. Можливо, догравшись у «царя Дмитрія», він уже й сам не знає, хто він насправді є. Може, він уже насправді повірив, що він – цар Дмитрій і ніхто інший. Хоча – пройда, аферист – не більше. Та що з того, що він самозванець? Самозванці ніколи не переводилися на Русі. Були і будуть. Ну й що з того? Але ж він допоможе – як Марина йому допоможе, – прийти Марині на царство. І утвердитись у Москві царицею.

А любити його... Любити його від Марини ніхто й не вимагає. Їй усього лише треба зіграти свою роль. Може, й головну роль у своєму житті. Все інше буде зроблено за неї.

– Зіграти роль?

– Так, так, всього лише трохи полицедійствувати, – солов’їними голосами заливалися пан посол (і дядько Марини) і пан воєвода (і батько Марини). – Хіба це так... тяжко? Визнати якогось там типа за... за мужа свого. Лицедії все життя грають і – нічого. Живі, здорові.

– Але ж то – лицедії. А я...

– І ти маєш побути лицедійкою. В ім’я чого? В ім’я вищих політичних інтересів. В ім’я і для блага Речі Посполитої. А може, й для блага самої Московії. Аби припинити у ній Смуту і відновити порядок і справедливість. Все одно в Москві немає законних претендентів на царський престол. Династія Рюриковичів закінчилася. От Дмитрій – чи хто він там насправді – і започаткує з тобою нову династію. Зрештою, в ім’я честі сім’ї Мнішеків. Аби з тебе не сміялися, що ти побула царицею усього лише дев’ять днів. Ти маєш нею побути до кінця свого життя – довгого, притому. Але разом з Дмитрієм.

Так наполягали її дядько і її батько, якому вона вірила і якого завжди слухала, будучи зразковою дочкою. Принаймні до того дня.

Якщо вона визнає тушинського «вора»... Пардон, «царя» за мужа свого, то разом з ним, але вже як цариця повернеться у Москву. А якщо не визнає?

О, тоді й гадати не треба, в один голос вигукували її дядько і її батько. Тоді тобі доведеться повертатися до Польщі і ховатися в глушині. Хоча б у Самборі, адже з неї всі будуть кепкувати, пальцями на неї тикати. Дивіться, мовляв, дивіться, ось та, котра побула царицею у Москві аж цілих дев’ять днів! Ха-ха-ха!!!

– Титул цариці мені належить по праву. Я – вінчана цариця, і маю право на царські почесті!

– Але тільки-но ти повернешся до королівства, як все це зникне. І нічого, крім посмішок гордовитої шляхти, не буде. А повернешся до Дмитрія яко його законна жона – царицею з ним у Москву-матінку в’їдеш, і будуть тобі тоді хіба ж такі царські почесті. Вибирай! Себто визнай тушинського «вора»... е-е, «царя», і все прикладеться.

Марина ніколи не бачила мужа свого мертвим, тож їй не просто було повірити, що він мертвий, але...

Але і той, хто себе видає за нього, не був її мужем. Чужа людина. Самозванець. Пройда-пройдисвіт. Авантюрист. Проноза. Пролаза. Шахрай. Махлер. Крутій. Ошуканець. Плутня-крутня. Дурисвіт. Обманщик. Шельма. Шалапут.

То, виходить, і вона має стати... стати такою? Дурисвіткою...

– Ах, все це емоції. Слова-словеса. А треба всього лише зіграти свою роль. Бажано вдало. Ставки в такій грі величезні. Такі великі, більших за які вже й не може бути. І таку гру не кожному смертному чи смертній посилає доля. Зважуйся! Вдруге так не поталанить. Другого разу взагалі не буде.

9 вересня «цар Дмитрій» (чи той, хто за нього успішно і не без талану себе видавав) разом з послом Олесницьким вдруге прибув до гетьманського обозу – та, власне, його пан посол і привіз: або – або.

Або вона таки визнає його за мужа свого і стане царицею, або... Другого «або» і бути не може. Лише перше. І – єдине.

Оскільки ж мала відбутися угода (у росіян – сдєлка), можна ще сказати, справа, операція, угода із совістю, умовляння, зрештою змова, то варто про все заздалегідь домовитися і все гарненько розікласти по поличках. Пунктик за пунктиком. Графу за графою. Умову за умовою...

Так домовитись, як домовляються сторони при укладанні будь-якої угоди.

Отже, вона має укласти угоду (неписану і писану), а вже ту угоду затвердить представник короля Сигізмунда III в Москві – серйозна річ. А вже тоді кожна зі сторін присягнеться.

І Марина Юріївна теж. У Тушині. Там же відбудеться і її повторна коронація на російську царицю – для гарантії. Двічі короновану царицю вже ніхто не скине з престолу. Це відбудеться урочисто, на очах у всіх тушинців, і рознесеться по всій Русі великій. Як знак того, що погублена було справедливість відновлена. Ось лише після того Марина Юріївна стане легітимною – двічі коронованою, чого ще треба? – царицею російською.

Перед народом вона з’явиться в багатому коронаційному платті, з царськими регаліями: корона, держава, скіпетр.

Коронуватиметься тією короною (ні, ні, не шапкою Мономаха, якою коронувалися всі великі князі московські), що була виготовлена у Відні і привезена до Москви ще за царювання Бориса Годунова, нею коронувався перший Дмитрій. Себто імператорська корона. (У такій короні зображений на монетах 1606 року сам Дмитрій Перший.)

І тільки після цього Дмитрій з Тушина переїде до Москви і повернеться у Кремль – на престол своїх предків, імператор Московський і чоловік Маріанни Мнішековни, Георгія воєводи і Тарловини уродзонна дщер, імператриця Росії.

І обоє вони стануть повноправними, законними, Богом даними правителями Московського царства. (Правда, Москву ще доведеться силою брати, але сила в тушинського «царя» є.)

Отже, від Марини Юріївни чекають згоди, а потім і – угоди.

10 вересня 1609 року посол Міколай Олесницький і воєвода Юрій Мнішек відвезли свою племінницю і дочку до Тушина, в табір тамтешнього «царя».

Душа Марини німо кричала-волала, але вона її душила в собі, душила...

А душа невгавала: як ти нелюба будеш любити?

А Марина їй: а хто тобі сказав, душе моя, що я буду... буду любити нелюба? Хіба можна нелюба любити? Нелюб він того й нелюб, що його не люблять. От і я не любитиму. Досить з мене того, що царицею буду. Двічі коронованою. А любов... Любов – то таке. Можна й без любові прожити. (Дуже швидко вона переконається, що – не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.

Сумніви все ще мала і – значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька – їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.

В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:

 
У городі бузина
Перерубленая, —
Одступися, препоганий,
Я полюбленая.
У городі бузина.
На їй листу нема, —
Не ходи і не люби,
Коли толку нема!
 

І так далі, в тому ж дусі. І – відчаї. Але од таких співів, якщо те її бурмотіння можна було назвати співом, хотілося плакати... Так хотілося плакати! І це їй – Марині Юріївні, цариці російській! Найрознещаснішій жінці у всьому світі білому!

Конрад Буссов, «Московська хроніка»:

«...І хоч цариця чудово розуміла, що її годують даремними надіями, їй все ж довелося виявляти більше радощів, аніж у неї було на душі, для того аби ніхто не загледів фальшиву гру. І все ж вона не поїхала прямо в табір до Дмитрія, а веліла спорудити в чверті милі окремий табір для себе і для тих, хто був при ній, і вони з Дмитрієм стали посилати вісті одне одному і, нарешті, порішили, щоби батько цариці їхав до Польщі, а вона зостанеться у таборі свого мужа Дмитрія... Але від подружнього життя вони мусили утримуватися, покіль Дмитрій не оволодіє московським престолом і не сяде на ньому. В цьому Дмитрій мав поклястися перед Богом, після чого він радісно відправився до цариці: обоє відмінно впорались зі своєю справою і вітали одне одного з плачем і сльозами, дуже ласкаво і закохано. Цього дня дякуючи цій комедії (комедії!!! – В. Ч.) багатьох людей вразила повна сліпота. Перед всім народом вона виявила Дмитрію належну повагу, так, якби він був її любим подружжям і государем, і він їй теж. Це рознеслося по всій країні, і багато хто вирішив, що він verus Demetrius[6]6
  Істинний Дмитрій (лат.).


[Закрыть], – звідусіль князі й бояри, а таких було багато, йшли до нього в табір і здавалися».

І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!

В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо – припустимо таке – вінчання було таємним?)

Тож повернемося до початку – як усе було.

Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:

«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».

Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» – той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові – не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.

Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. – В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».

В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).

І далі в цього ж автора:

«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».

«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»

(За кинджал вона таки хапалася – у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)

Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):

«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По суті, і Марина, і Лжедмитрій II були абсолютно вільними. Канонічні правила не ставили їхньому союзу ніяких перепон... А втім, в очах деяких суддів законний шлюб колишньої цариці з Тушинським вором ще обтяжує її провину: з точки зору самої Марини, то було б, мабуть, непослідовністю... Помилковості долі тільки б порушили її душевну рівновагу. В самотині та вигнанні її пристрасність перетворилась на екзальтацію. Марина вся поринула у свої переживання. Але в самій собі вона здобула могутню силу спротиву. А тому, коли новим капризом долі чи власним поривом вона знову була кинута у вихор подій, то не ухилялась від ролі, що їй випала: навпаки, вона прийняла її, ризикуючи погубити себе навіки».

Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».

А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.

Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і – смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити – з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.

Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він – «той Дмитрій», її чоловік.

То для чого з ним було ще й вінчатися – та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)

Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, – сказали собі декотрі, – якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»

І чутки пішли гуляти – із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.

Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.

Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.

У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а – вишуканої їжі (страв).

«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, – писала в одному з листів, – як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».

(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)

А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.

Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».

Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушинського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.

Конрад Буссов:

«Єдиною причиною їх (міст. – В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників – солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».

Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди – хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.

Лжедмитрій запив.

Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою – як перед погибеллю.

Тверезим свого «царя» в Тушині вже ніхто не бачив. І самі пили – теж як перед погибеллю.