Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 45 страниц)

Это была одна из очень популярных форм массовой расправы, так как на небольшом участке земли можно было выставить целый лес кольев с умирающими на них. Такое зрелище прекрасно служило целям запугивания. Длинный заостренный кол, чаще деревянный, реже железную спицу, вгоняли в задний проход приговоренного. Часто осужденного поднимали на веревке и подвешивали над колом, острие его смазывали жиром и вводили в задний проход, а затем опускали тело, пока под собственным весом оно не насаживалось на кол.

Приговоренного заставляют стать на колени (так робили частіше) и пригнуться к земле, выставив зад, перед тем как начать забивать туда кол.

На картинках часто изображали, что острие кола выходит изо рта казненного. Однако на практике такое встречалось крайне редко. Тяжесть тела заставляла кол войти все глубже и глубже, и, чаще всего, он выходил под мышкой или же между ребер. В зависимости от угла, под которым вводили острие, и судорог казненного, кол мог выйти и сквозь живот.

Счастлив был тот, кому кол по пути пронзал жизненно важные органы, приводя к быстрой смерти, но чаще осужденные мучились на колах в течение одного-двух дней. Иногда, чтобы усилить мучения, недалеко от острого конца прибивали перекладину, которая предохраняла от пронизания тела насквозь и тем самым продляла агонию осужденного на день или два. Случалось, что во время сиденья на колу проводился последний допрос казнимого, а священник давал ему предсмертное напутствие.

Часто на рисунках изображено, как кол загоняют женщине во влагалище. Надо сказать, что нигде в литературе не упоминается такое сажание на кол, так как при этом кол разорвал бы матку, и женщина мгновенно бы умерла от сильного кровотечения. А весь смысл этой казни был в медленной, мучительной смерти. На Востоке часто женщине перед казнью набивали перцем влагалище, чтобы усилить ее страдания.

Иногда кол вбивали до тех пор, пока он не протыкал насквозь тело осужденного, словно вертел, но такое было очень редко, так как означало бы быструю смерть. На практике чаще всего кол вводили до тех пор, пока он не разрывал кишки, после этого его устанавливали в землю.

В Африке схожая казнь пользовалась широкой популярностью. Зулусы использовали казнь для воинов, проваливших выполнение своих заданий или проявивших трусость.

На Руси эту казнь любил Иван Грозный, не забывал про нее и Алексей Тишайший, рассаживая рядами на колья участников восстания Разина, Петр І. Последний, узнав о связи его постриженной в монахини жены, Авдотьи Лопухиной, с майором Глебовым, пришел в дикую ярость от ревности. Глебов получил все: дыбу, пытку огнем, капанье воды на темя, кнут. Затем «...его посадили на кол. Так как дело было зимой, его, уже сидящего на колу, укутали в шубу, на ноги ему надели теплые сапоги, нахлобучили шапку, опасаясь, что он слишком быстро замерзнет. Глебов промучился почти 30 часов. Все же он нашел в себе силы, когда Петр подошел к колу, изругать своего мучителя и плюнуть ему в лицо...».

(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)

«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.

Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»

Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.

На те дійство – посадження на палю – збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало – життя суворе, – а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).

Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зустрів мужньо – з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки – солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:

 
Заросли шляхи тернами
На тую країну.
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутися
Ніколи додому...
 

– Характерник!!! – кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. – Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він – пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!

Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» – Стороженко.)

В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...

Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) – що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».

«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.

Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).

Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він – ані пари з уст! Характерник, чаклун – не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих – ані стогону, ані словечка!..

Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить – що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...

І то була правда.

Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:

– Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...

Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана – грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить – і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків – побратимів своїх...

А хто в муках дві ночі й день на палі конав – невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...

Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків – Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю – знай наших!) «слухав Петро І».

А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...

Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті

СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»

Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, – сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали – на офіційному рівні – і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...

«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» – це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.

«И Ивашко за свои злые дела...»

Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.

Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?

Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на руський престол, невідомо хто насправді, але відомо, що Лжедмитрій II.

Вся трійця – мати, батько і син, – титулувалися так: «Государь царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Русси, и государыня царица и великая княгиня Марина Юрьевна всея Русси и царевич и великий князь Иван Дмитриевич всея Русси».

(Іван Заруцький і прийняв свою жахливу смерть тільки тому, що діяв від імені цієї монаршої трійці.)

«Чотирирічного сина Марини стратили – його публічно повісили» – це із статті «Воренок – сын Марины Мнишек».

І це було жахливіше видовисько, аніж те, коли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою садовили на палю Івана Микитовича Заруцького, – принаймні отаман був дорослим, знав, на що йшов і що його чекає у разі провалу, чого не скажеш про дитину неповних чотирьох років.

«Страта дитини, про яку ми по крихтах зібрали свідчення сучасників, не відіграла в історії абсолютно ніякої ролі, крім хіба що тієї, що ніякий «Іван Дмитрович» уже ніколи не претендував на роль руського царя. А втім, такі заходи коли-не-коли зупиняли самозванців.

Невідомими залишилися формула обвинувачення, вирок, склад суддів. Незрозуміло, який злочин могли інкримінувати дитині. Крім того, що це дитя колись у недалекому майбутньому могло стати причиною для смути. Немало таких ось «залізних масок» безвинно перебували в тюрмах по всьому світу. Але царських «бастардів» не страчували тільки за те, що вони народилися. На Русі для цього взагалі слугували келії монастирів. Урешті-решт підіслали б убивцю, чи що, а вранці оголосили б, що «младенець випадково сам ножичком зарізався», як це було прийнято на святій Русі. Можна було б і в бочці з мальвазією (солодке вино з винограду такої ж назви) утопити за добрим агліцьким звичаєм. Або як турки практикували – шовковий шнурок на шию, і все тут. Але бусурмани для нас не указ. Наше православне государство вибрало таку страшну і сувору кару, як публічна страта. Можливо, вона повинна була слугувати уроком усякому, хто посміє хоч би подумати «воровським шляхом» пролізти на російський престол. А може, хтось із бояр завважив це символічним – зі смертю дитини почався смутний час, смертю невинного ж дитяти і закінчиться.

Треба було бути Нострадамусом, аби передбачити, що 300 років по тому після сходження на трон першого з династії Романових останні з його потомків загинуть у вогкому підвалі дому Іпатьєва. І знову це будуть невинні діти... Прокляття Марини Мнішек настигло убивць через століття. Може й правильно назвали її чародійкою...» («100 великих казней»).

Страшну сцену страти малолітнього дитяти описав голландський поет Еліас Геркман у 1625 році, майже ще по гарячих слідах. Та й голландець він, а не руський, – повіримо йому. Він старанно зібрав свідчення очевидців про той неймовірний, на перший погляд, випадок дикунства в Московській Русі. Як воно було, процитуємо поета, аби не фантазувати:

«Багато людей, що заслуговують довіри, бачили, як несли цю дитину з непокритою головою (на місце страти). Позаяк у цей час була метелиця і сніг сік хлопчика по лицю, то він кілька разів питав плачучим голосом: «Куди ви мене несете?..» Проте люди, які несли дитину, що не зробила нікому шкоди, заспокоювали його словами, доки не принесли його (як овечку на заклання) на те місце, де стояла шибениця, на якій і повісили нещасного хлопчика, як вора, на товстій вірьовці, сплетеній з мочал. Оскільки дитина була мала і легка, то тією вірьовкою по причині її товщини не можна було добренько затягнути вузол і напівживу дитину залишити помирати на шибениці...»

Це сьогодні одна з популярних київських газет, ніби й справді нічого не відаючи, з удаваним, чи не наївно-дитинним подивом запитує (невідомо кого): «І чого це у нас (мається на увазі більше Росія) так багато політичних убивств?» (Їх і справді нині багато, замовних, крім побутових.)

А відповідь на своє суто риторичне запитання газета могла б знайти у Києві, столиці однойменної Русі, на Аскольдовій могилі – так нині в українській столиці зветься частина мальовничого природно-архітектурного парку на правому березі Дніпра. Саме там в кінці IX ст. (882 р.) князь Олег вбив київських князів Аскольда і Діра. Першого з них і поховано на місці загибелі. Згодом там спорудили дерев’яну церкву (що-що, а на Русі люблять на місці убивства споруджувати церкви!), потім звели цегляну церкву-ротонду. Письменник М. Загоскін згодом напише роман «Аскольдова могила», а композитор О. Верстовський за цим твором створить однойменну оперу (1835 p.).

Ось від тієї київської могили на мальовничих дніпровських кручах, де нині люблять гуляти кияни, і почалися на Русі політичні убивства. Замовні. Принаймні перші із зафіксованих історією, хоч насправді вони були й раніше: князь Олег замовив те політичне убивство у боротьбі за владу і буцімто сам його й здійснив. Як кажуть, на всі руки майстер!

Від тієї могили і почалися на Русі могильні справи.

Русь споконвіку відзначалася жорстокістю і... добротою (та ще співчуттям до гнаних і переслідуваних). Можна б сказати і навпаки: Русь здавна славилась добротою і жорстокістю. І як це у неї поєднувалося (і що дивно, і досі поєднується!) – одному Господу відомо.

Русь здавна була шалена (неистова, московською мовою) і добра. Сердечна і співчутлива, й жорстока була на всіх рівнях – від царя-батюшки і до останнього холопа.

Всі були жорстокими і... добрими.

Добрими і... жорстокими.

Убивали царі (як би ми сьогодні сказали, політичних своїх противників) і чернь була під стать їм, жорстокою. Особливо коли бунтувала. А бунтувала Русь завжди, в кожному столітті, ллючи кров, як воду.

Особливо жорстокими, прямо нелюдями, були релігійні фанатики, яких на Русі теж жаліли і вважали таких божевільних-фанатиків навіть святими і чудотоворцями.

Нині у всіх довідниках написано, що старообрядництво (розкол) – релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Виник у зв’язку з реформою Руської православної церкви, здійсненої патріархом Никоном. З метою усунення обрядово-догматичних розходжень з грецькою православною церквою (виправлення богослужебних книг, уніфікація обрядів, запровадження проповіді тощо – звичайна справа).

Розкол почався з того – на рівному місці, – що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) – всього лише.

Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.

Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!

Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».

Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.

Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.

«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.

У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. – Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»

Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.

Аввакум – «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.

Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.

Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.

Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями – двома...

Вогонь лютував на Русі, кров лилася – винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.

Звідтоді кров ллється і ллється. У всі часи це вважалося благом.

Один відомий радянський письменник і поет, громадський діяч і майже класик, лауреат багатьох державних премій СРСР, орденів та інших відзнак, Герой Соціалістичної праці (були тоді й такі «герої»), якось заявив в одній із своїх поем: «Но дело прочно, когда под ним струится кровь!»

«Увы» – як кажуть самі росіяни. Хоч система, якій він служив, і була заснована на крові, а отже, за його переконанням, мала бути «прочною», вона врешті-решт розпалася. Кров людська не виявилася тим цементом, який мав зцементувати будівлю справедливості.

Романови започаткували свою династію з убивства безневинного хлопчика, царевича Івана, але його кров теж не виявилася цементом. Минуть століття, і династія Романових рухне – теж на крові, коли буде вбито малолітнього царевича Олексія у 1918 році.

«Дело прочно, когда под ним струится кровь»...

Гай-гай, не виявилося воно «прочним». Але...

Але, як сказав один російський прем’єр, предотепний і парадоксальний у своїх висловах: «Не можна навіть і думати, що настане час, коли буде легше».

Невже й справді права була – і – буде! – бабця Софія зі своєю наївною казочкою про лисичку та бджоли, що її вона так і не встигла розповісти Марині на прощання?

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, – каже, – до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили – як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

А втім, хто нині слухає якісь там, даруйте, бабські казочки!..