Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 45 страниц)

Не більше не менше! На довершення до всього почала різко псуватися погода. Так різко і в такий поганий бік, що це насторожило московитів, схильних до забобонів та маловірства.

Несподівано загули чи не крижані вітри, посунули низькі набряклі хмари, з яких засіялась холоднюща мжичка вперемішку зі снігом, – сонце зникло, а з ним і перше весняне тепло.

На Москву напосіли холоди – небувалі для травня місяця, і такі пронизливі, що здавалося, зима знову повертається, відвоювавши у весни всі права. І тривали ті холоди (московити вже почали діставати зимові вдяганки, теплі шапки та рукавиці) аж цілих вісім днів. Як кажуть, ні з того ні з сього, а радше з доброго дива. Ніколи таких холодів не було у травні місяці в Москві і – нате вам! З якого лиха? (Жак Маржерет писатиме, що ті холоди «погубили всі хліба і навіть траву на полях».)

Таку незвичайну переміну погоди, її різке погіршення відразу ж пов’язали із загибеллю «Розстриги». Про це й поповзли Москвою чутки – одна однієї жахніша! Всі пов’язували незвичайний холод з убієнням царя – мовляв, мстить чаклун православним за своє убивство! Говорили (шепотом, роблячи круглі очі), що тіло страченого царя буцімто володіє якимось магічним впливом на погоду, – ось чому на Москву опустився такий жахливий «хлад», а разом з ним і «мразь».

Чутки ширилися, лякали людей (холоднеча не вгамовувалася), і московити вже таке казали, таке... Буцімто хтось загледів, як над могилою Дмитрія-чаклуна піднімалися із землі якісь підозрілі голубі вогники... Дійшло до того, що люди вже боялися з настанням темряви виходити з будинків.

Занепокоїлась і нова влада. А занепокоївшись, веліла: тіло царя викопати і знову закопати – але вже значно і значно глибше. Ще й привалити яму великою каменюкою!

І так було зроблено, тіло викопали і неподалік знову закопали його «в убогом доме», але вже значно і значно глибше. Але в першу ж ніч окаянне тіло якимось робом вибралося з могили (відвернувши ту важенну каменюку, що була зверху покладена) і буцімто до ранку самовільно гуляло цвинтарем. А потім саме... закопалося. Але осторонь цвинтаря, у чверть версти від «убогого дому»! Це ж треба!

Як таке могло лучиться? Гадали так і сяк (навіть влада гадала) і дійшли ось до чого. Десь перед убивством царя в Москву приїздили лопарі – мешканці північної Лапландії – буцімто кланялись Дмитрію-царю і данину йому вручали. А про лапландців з давніх-давен ходили моторошні чутки, що вони – чарівники. Всі до одного. Та такі «скусные», що навіть тямлять воскрешати мертвого. Мовляв, «велять убить сами себя, а после оживают».

Знайшлися очевидці, які клялися-божилися, та ще й заприсягалися, що таки справді бачили, як мертвий Дмитрій ходив цвинтарем! Жах, жах! Волосся сторч ставало на головах тих, хто слухав ті свідчення. Не інакше, рішили, як Дмитрій ще за життя навчився в лопарів-лапландців бісівського мистецтва, а тому лиха від нього тепер не обберешся!

Чутки чутками, а влада – і особливо духовенство – занепокоїлась. Що мертвий цар ночами тиняється в своєму «убогому домі» – непорядок! Це як кожний мертв’як почне ночами колобродити – лиха не минути. Та й мертв’яки таке можуть натворити, таке!..

Треба було щось робити з мертвим «колдуном и чародеем». Духовенство внесло рацпропозицію, а вже влада втілила її у життя: тіло Лжедмитрія викопали – вже вкотре! – відвезли до сільця Нижні Котли, де його при всьому чесному народі й спалили. Правда, за першого разу це не вдалося. Коли труп кинули в огонь, то обгоріли лише руки й ноги, а саме тіло залишилося цілим. Була дана команда: мертв’яка порубати на шматки і знову кинути у вогонь. Цар-чаклун нарешті згорів. А вже потім його прах зібрали, перемішали з порохом, зарядили до гармати і вистрелили ним у той бік, звідки він і прийшов у Москву. Себто в бік Польщі. І лише тоді витівки мертвого царя нарешті припинилися, слава Богу!

Жак Маржерет з сумом закінчить своє повідомлення про того, чиє життя перетворилося на попіл і прах, що в діяннях царя Дмитрія «светилось некое величие, которое нельзя выразить словами».

АКТУАЛЬНА ЦИТАТА

«Казка обернулась для Марини Мнішек жорстокою сутичкою з дійсністю. Досі надії самі вели її і все, що їй залишалося, – це підкорятися ритуалам, у яких їй було відведене почесне місце. Вона тільки-тільки почала освоюватись у ролі цариці, а життя чи не варварським чином показало їй, що не терпить відношення до себе, як до декорації на чиїйсь п’єсі» (В. Козляков).

Медового місяця у неї не вийшло після весілля, як би то мало бути.

Дев’ять днів, усього лише дев’ять днів – який то медовий місяць?..

І відразу ж гіркота. Можливо, й на все життя, що в неї ще лишилося.

Та й смертельна небезпека все ще нависала над нею, переслідувала її день у день, дихала в потилицю, ганялася за нею, і здавалося, що ось-ось її таки здожене і схопить кістлявими пальцями за горло, – отакий медовий місяць їй випав!

Марина мала стати другою жертвою – після царя Дмитрія Івановича (переслідування і вбивства поляків не враховувалися), і лише тоді ошаліла юрма, якось задовольнившись убивством цариці та глумлінням над її тілом – якщо воно станеться, убивство, – заспокоїлась би. Мета досягнута. Цар і цариця мертві є.

Але поки що знищений був лише цар, цариці все ще вдавалося рятуватися, і це ще більше розпалювало переслідувачів, як полювальників, що йдуть по сліду і ніяк не можуть наздогнати свою здобич-жертву...

Марину шукали в царському палаці, і вона, рятуючись, ледве встигала перебігати з одного покою в інший, а юрма, горлаючи і лихословлячи, йшла за нею слідом – відчуваючи, що цариця зовсім поруч. Ось-ось вона її наздожене і відведе душу.

І вона б її спіймала, адже на той час полювальники заполонили майже увесь царський палац, – більше Марині ніде було ховатися і нікуди було бігти.

Коло вже замкнулося.

Власне, замикалося.

Рятунку цариці вже не було – вона мала бути вбита, а її молоде тіло розтоптане й понівечене, відтягнене за ноги стрункі в кремлівський двір (звичайно ж голе, зі своїх жертв бунтарі зривали одяг) і кинуте на загальний огляд та глумління.

Але тут несподівано прийшов рятунок – коли Марина, змирившись зі своєю сумною долею, вже й руки опустила. І прийшов з того боку, з якого вона його й не чекала.

Порятунок прийшов від... Шуйського.

Від того, хто все це й затіяв, – від убивці царя Дмитрія. Давно відомо – а на Русі особливо, – що нема нічого жахливішого за некерований натовп, який, втрачаючи здоровий глузд і людську подобу, все крушить на своєму шляху, осатаніло, озвіріло і не заспокоїться доти, поки не обіп’ється крові своїх жертв. А може, й потоне в ній.

І ще було відомо: юрма, навіть розправившись з жертвами, вже буде не в силі зупинитися і може тоді розправитися навіть з тими, хто її нацькував, хто у неї був заводієм.

Це відчули змовники-бояри: натовп виходить з-під контролю і крушить все на своєму шляху, вимагаючи все нових і нових жертв. А знищивши чужих, ось-ось почне знищувати і своїх. Що праві, що винуваті – їй, юрмі, тепер все одно – аби було з ким розправлятися.

І тоді – все. Крах! Навіть для зачинщиків і заводіїв бунту, що часто подається в історії як всенародне повстання за соціальну справедливість.

Це відчули бояри-змовники і, занепокоєні та стривожені, звернулися до свого проводиря: треба щось робити з натовпом, що, увірвавшись до Кремля, все нищить на своєму шляху і вже починає замахуватися навіть на них, на бояр.

Пора було рішуче приборкувати розпашілу юрму погромників та убивць. Руки у юрми вже по лікті в крові, а вона все ще багне крові.

Це вже почав розуміти і сам Шуйський. Відчував небезпеку від погромів. Натовп – якщо він ніким не керований, починає діяти за своїми, тільки йому самому й зрозумілими законами. Спалахнувши, бунт – та ще на Русі – вже не може зупинитися сам по собі. Він шириться, як вогонь по сухій соломі, чи – гірше – по бочках з порохом...

Зупинити його вже ніщо не може. Тобто зупинити його може лише сила, яка здатна завдати стихії рішучої відсічі.

Ріку, розбурхану й переповнену, треба заганяти у її ж береги.

Випустити пар, бо інакше казан сам себе й підірве. Тож треба було спішно застосовувати проти роз’яреної юрби силу і заганяти її у звичайні береги – інакше вона знищить і Кремль, і Москву, і взагалі все царство.

Успіх та пролита кров надихають натовп на пошуки все нових і нових жертв.

Та й Шуйський на той час уже схаменувся і став тверезіти, розуміючи, що за все це колись комусь – а радше йому – доведеться відповідати. Бодай перед історією, а перед нею не вибрешешся, як то можна вибрехатися перед сучасниками. Убивство царя Дмитрія, законно коронованого на царство, вже лягло плямою, що не змити, на його репутацію.

Не вистачало ще й убивства цариці. Та й убивство жінки, в принципі безневинної, це більша ганьба, як убивство чоловіка. Якщо в перші години бунту Шуйський був не проти знищити одним махом і царицю – про це сам і вказівки давав своїм спільникам, то пізніше, побачивши, що стихія, як жахлива пожежа, вже некерована, вирішив цариці не чіпати. Досить з нього і вбивства царя. Дав команду своїм боярам: починайте вгамовувати те юрмисько, що й геть розперезалося, хутчій наводьте лад та порядок у Кремлі, бо інакше й саме царство буде знищене.

Ще велів: царицю Марину знайти – вона десь переховується в палаці, – і пальцем її не зачіпаючи, взяти під охорону. Всі коштовності і речі цариці, які ще вціліли від грабіжників, описати і відправити їх, як і все царицине майно, до скарбниці. (Скріпити рішення державною печаттю!) А саму царицю...

Царицю не чіпати. Відправити її... Куди? А біс його знає куди. Спершу треба знайти царицю, виколупати її із закапелку, а вже потім подумаємо, куди її оприділити. Але коштовності її – до державної скарбниці!

Марина не шкодуватиме за втраченими коштовностями, адже її, як уже в наші дні писатимуть історики, тоді осліпив лише блиск корони, а не блиск золота. І тоді, і пізніше вона шукатиме не багатство і навіть не владу, як таку, а шану і сяйво визнання... Марина Мнішек була єдиною, кому все ж таки складно чим-небудь дорікнути... Вона просто вийшла заміж за сина царя Івана – то в чому ж її провина? Трималася в тій кривавій веремії бадьоро, не втрачаючи духу, – до честі їй сказати. Коли її утішало вціліле оточення, зокрема фрейліни, казала: «Позбавте мене ваших передчасних утіх і сліз малодушних. Визнана одного разу за царицю сеї держави, ніколи не перестану бути нею».

І Марина Юріївна, коли цар Шуйський сам злякався погромників з натовпу, була врятована.

Правда, лише на якийсь час.

Правда, при цьому була взята під варту. І це вона – цариця російська. А що вдієш, доводилося коритися і дякувати долі та Господу, що хоч життя вдалося зберегти, – їй же тільки вісімнадцять. Ще, по суті, й не жила. І хай їй вдалося зберегти своє життя лише на якийсь там час, та все ж...

Але навіть взята під охорону стрільців (тих вояків, які підкорилися боярам-змовникам і зрадили царя, котрого мали берегти як зіницю ока) і відправлена до свого батька, вона все ще не почувалася в безпеці.

Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли – тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.

У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти – стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи – як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.

Отож, оточивши двір воєводи і тестя поверженого царя, батька тієї «дєвки з Польщі», яка стала царицею на Pycі, взяли будинок, у якому він мешкав, у щільне кільце.

Захисники покладалися на «мощные каменные кладовые», які були під будинком, – що, до речі, колись належав цареві Борису Годунову – і де вони у крайньому разі могли довго тримати кругову оборону. Та й сам будинок був досить міцним, його дрюччям не взяти. Навіть і ручними пищалями. Але це знали й нападники, а тому, готуючись до штурму «фортеці головного ляха», підкотили гарматну пищаль.

Вогнепальна зброя, що звалася навзагал пищалями, ділилася тоді на два види – на ручну рушницю і на артилерійські гармати. Ручні пищалі називалися недомірками (вони були короткоствольні), завісними (їх носили за плечима на ремені) тощо. А ось пищалі-гармати за призначенням поділялися на фортечні, облогові (стінобитні), полкові й польові. Снарядами слугувала кам’яна картеч, шматки заліза, спеціально нарубленого, – вони, розлітаючись, добре хурчали, неслися віялом і дуже спустошували піхотні ряди, – а також ядра. (Не плутати з духовим дерев’яним музичним інструментом, що був у Давній Русі і теж звався пищаллю, адже при грі – «пищав».)

Аби взяти неприступний будинок воєводи Юрія Мнішека, з-за товстих стін якого оборонці могли довго відбиватися, нападники й прикотили гарматну пищаль – облогову, себто стінобитну, – і підводою підвезли ядра.

Доля будинку Юрія Мнішека, у якому він тоді мешкав у Москві, наперед була вирішена – тільки-но перед ним встановили гармату-пищаль для прямої наводки.

Але тут – гармату вже встигли зарадити ядром і вже підпалили фітіль – зненацька на чолі стрілецького загону примчав думний дворянин Михайло Татіщев, котрий кількома годинами раніше прикінчив воєводу Басманова і штурмував царя Дмитрія Івановича, перед тим як його буде вбито. Але цього разу він був присланий з іншою метою.

– Слушай мою команду! – гарцюючи на коні, закричав він до тих мужичків, котрі метушилися з палаючим фітілем біля гарматної пищалі. – Отста-авить! Не сметь стрелять, мужичье!..

Мужички неохоче відступилися від гарматної пищалі – але палаючий фітіль не загасили, сподіваючись його все ж використати «у ділі».

Тим часом думний дворянин відрядив свого посланця в будинок до воєводи, і той, розмахуючи руками й вигукуючи, щоб по ньому не стріляли, пішов у дім передати воєводі: «ізмєннік», тобто цар Дмитрій Іванович, страчений, а тому «житію його і царствію надійшов кінець».

– Ми привезли повеління князя Василія Шуйського дарувати живота воєводі та його людям і челяді з пахолками, – вигукував посланець Татіщева. – Хай воєвода хвалить Господа і не лякається, що йому буде завдано шкоди. І дочку його з усіма її людьми ми зберігаємо во здравії!

Пан воєвода напевне ж полегшено перевів подих, почувши, що дочка, слава Богу, жива й здорова, хоча й одночасно засмутився – від того, що його зятя-царя вбито. Жаль було царя Дмитрія. Тепер дочка Марина мовби вже й не цариця. І сталося це майже одразу ж після такого тріумфу, коли московити коронували Марину на царицю свою, – який жаль!..

Але це вже в минулому.

Що сталося – те сталося, і його вже не переграти. Тепер треба було думати про власну безпеку і про те, як вберегти життя дочці, яку він, виявляється, так необачно умовив у Самборі вийти заміж за царевича Дмитрія і стати царицею... Марина його тоді послухалася – доця вона слухняна, – тепер напевне ж кляне батька... Який жаль!..

Але треба було домовлятися з новою владою Московського царства про власну безпеку. Тим більше, натовп розлючених мужиків і не збирався розходитися. Он якийсь здоровило все ще розмахує палаючим фітілем, і гармата, заряджена до бою, готова пульнути ядром по будинку... Воєвода вирішив і про це поговорити з думним боярином та заручитися гарантією на збереження йому і його людям життя – хай відганяє геть думний боярин від його дому натовп, що все ще готовий штурмувати будинок.

Та тільки-но воєвода виткнувся з будинку, вигукуючи, що він іде на переговори, власне, тільки-но виткнув носа, як тієї ж миті дзизнула стріла, кимось вправним пущена з натовпу, і впилася в стіну будинку всього лише на лікоть вище його голови.

Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!

Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок, вже кудись потягли свою пищаль. Пан воєвода нарешті полегшено перевів подих... Але та стріла, пущена йому в голову, що не дістала його голови всього лише на відстань ліктя (у ті часи лікоть був не лише місцем з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука, а й давньою мірою довжини на Русі, приблизно півметра), ні-ні та й свистітиме у його снах – дзум! Біля самої голови його свистітиме, і пан воєвода тоді просипатиметься в холодному поту: пся крев! Як він тоді вцілів – Матка Боска!

Нова влада нарешті вгамувала заколотників – застосувавши, звісно, силу. Стрільці, які ще день-два тому так і не зважилися захистити свого государя, у якого були на державній службі, тепер ревно кинулися виконувати накази нової влади: пищалями та алебардами (а де й нагаями) порозганяли натовпи, витіснили їх із Кремля.

Швидко чи ні, а центр Москви було очищено від заколотників, що їх бояри-змовники й випустили на вулиці. Москва поволі вгамовувалася, вже вірячи, що все найгірше залишилося позаду і «мужичье» нарешті закликане до порядку, – виходить, нова влада таки чогось варта! Принаймні, силу має. А з силою треба миритися і підкорятися їй. Як і взагалі належить підкорятися владі, якою б вона не була. Вчора була одна влада – влада царя Дмитрія Івановича, їй і служили, сьогодні прийшла нова влада – влада Василія Шуйського, – будемо і їй служити. Вибору немає. Сказано ж бо: кожна влада від Бога, а ми всі ходимо під Богом, тож маємо коритися.

Московити потроху заспокоювалися, тільки поляки (ті, що вціліли у тій веремії), пограбовані, побиті, понівечені й принижені, все ще не вірили, що їм вдалося пережити московську катастрофу. Але ні-ні та й сумнівалися – чи ж насправді вдалося пережити? Тож усе ще не могли отямитись. І все ще чекали вирішення своєї долі. Чекали найгіршого, розуміючи, що все це добром не скінчиться, що після вбивства царя й арешту цариці їм можна чекати всього. У тім числі й найгіршого – та ще в чужій країні, де кожен московит вбачає у них чи не заклятих ворогів і де «москва» взагалі налаштована проти них вороже. А батьківщина їхня – Річ Посполита – так далеко. Це ж треба ще якось дістатися від Москви до кордонів Московії на річці Іваті, переправитись біля Смоленська на той бік Дніпра... Як до нього дістатися? Як подати королю вістку про себе – має ж їх король порятувати, підданих своїх. Бо якщо не він, то хто? Вся надія тільки на нього, на короля. Правда, непокоїлись: раптом його мосць скаже: а я вас не посилав до тієї Москви, самі встряли, самі й викручуйтесь...

А поки що вчорашні гості царя Дмитрія і вчорашні чи не господарі Москви – принаймні, такими себе вони вважали до 17 травня, – в один день поставали заручниками нової влади. Як вона вирішить, так з ними і буде вчинено. Більше всього, нова влада їх по голівці не погладить, адже це вони у своєму обозі привезли до Москви якогось Дмитрія, на царський престол його посадовивши. Вони заварили кашу, вони й мають її розхльобувати.

Трималися за воєводу Юрія Мнішека – більше не було за кого триматися. Уціліє пан воєвода, уціліють і вони.

А пан воєвода тим часом слав своїх людей до Кремля, прохаючи нову владу, аби вона сказала де його дочка Марина. Якщо ж вона під домашнім арештом, то чому б її не звільнити і не відіслати до нього – дочку до батька? Це було б по-божеському, по-християнському.

Кремль мовчав, і це означало щось загрозливе. Пан воєвода не знав, що йому робити, як зненацька до його будинку, що все ще був перетворений на невелику фортецю, де жовніри вдень і вночі були при обороні, примчав посланець. Від кого б? Та від посла Афанасія Власьєва. Але це була мала утіха. Пан посол не належав до нової влади. Як прихильник поверженого царя, він перебував в опалі і хоч уцілів під час бунту, але його ось-ось мали відправити на заслання, як відправляли – виганяли з Москви – всіх прихильників Дмитрія Івановича.

Зі своєї волі й доброти пан посол прислав свою людину, аби заспокоїти пана воєводу, про якого у нього ще з часів Кракова були найкращі враження. А заодно й утішити його: Марина жива й здорова. І хоч вона перебуває під домашнім арештом, але її життю вже ніщо не загрожує. Доля її ось-ось має вирішитися.

Пан воєвода спершу не повірив тому: а раптом це... це всього лише утіха, а Марина вже на тім світі? Але тут примчав посланець від князя Василія Голіцина, одного з головних членів Боярської думи, теж з утішною для воєводи вісткою: його дочка Марина перебуває «во здравії». Більше того, пан воєвода, аби переконатися, що це так, може – влада йому це дозволяє – відвідати свою дочку в Кремлі. Аби на власні очі переконатися, що вона жива й здорова. Хай і пограбована «мужичьем», але то не головне. А головне, що вона жива й здорова.

Не просто було панові воєводі зважитися на поїздку до Кремля. Хоч стрільці мовби й очистили центр Москви від «мужичья», але їхні зграї ще рискали повсюдно і нападали на людей непростого звання. Могли напасти й на пана воєводу. Та й у самому Кремлі ще були зграї тих бунтарів, од яких всього можна було чекати.

Спершу пан воєвода хотів було захопити з собою жовнірів, але йому порадили цього не робити. Для московитів іноземні солдати – що шпичка в ніс, можуть, звернувши на них увагу, напасти й на самого пана воєводу, а тоді чекай непереливків. До всього ж з’ява жовнірів – іноземних солдат – у Кремлі, та ще в такий час, може спровокувати криваву сутичку. Ні, це неможливо. Хай пан воєвода правильно «уразумєєт» – тільки без жовнірів.

Але самому їхати до Кремля? Пан воєвода на таке не міг зважитись – це безрозсудливо. Вірна загибель, адже «москві» не можна й на гран довіряти! Зрештою зійшлися на тому, що пан воєвода може взяти з собою трьох озброєних слуг. Сам він буде четвертим, а це вже... Це вже, вважай, загін.

З трьома слугами – то й з трьома – якось проскочить. Та й сам він не з лопуцька – Бог поможе і захистить.

У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.

Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:

– Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що – жизня набридла?

Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу – доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.

Першими в покоях цариці (вже, на жаль, колишньої!) пана воєводу зустріли фрейліни. Зграйкою вискочили – ще злякані, деякі з синцями, не зовсім добре зодягнені, але як радісно защебетали: ах, пане воєводо! Ах, пане воєводо, що ми пережили в цьому клятому Кремлі, що пережили...

– Дякуйте Господу, що хоч живими залишилися. У Москві наших людей багато полягло. Та й досі безпеки немає – все може статися, – Москва сльозам не вірить! (Це сказав, як загледів, що деякі фрейліни плачуть.) Тримайтеся за свою пані – якось врятуємось...

Аж тут і Марина вибігла – легка на згадку.

Не вибігла, а наче випливла – все така ж маленька, граційна, струнка. Та й скільки їй? Стривай, та їй же всього... Всього лише сімнадцять. Вісімнадцятий пішов – ой леле! І вже – цариця. І вже колишня. І це у неповні вісімнадцять – з ким ще таке могло трапитися? Всього лише дев’ять деньочків!.. О боги, боги, за що така несправедливість?.. Хоча... на Бога не можна ремствувати. Як Бог ухвалить, так і буде. Все у Його волі.

Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...

– Ти жива, доцю? – з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). – Жива?

– Як бачиш, тату...

– Жива-а... – полегшено перевів подих пан воєвода. – І це вже добре. Моя найменшенька жива...

– Тільки й того...

– У наш час і в цій дикунській країні...

– Не говори так, тату...

– Але ж це... Це так. Як я кажу.

– Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь – я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...

– Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.

– Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася – поки що врятувалася, це всього лише випадок.

– Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше – переживемо. Я подбаю про наше майбуття...

– До нього ще треба дожити...

– Я подбаю про наше завтра.

Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, – залізо.

– Побачення закінчено!!!

– Що?.. Як?.. – розгублено озирнувся пан воєвода. – Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.

– Побачення закінчено, – повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). – Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?

– Переконався, панове.

– А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, – було показано кудись угору. – Пан воєвода має залишити палацові покої.

– А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?

– Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, – знову показали кудись угору. – Все у волі Божій.

– Коли вирішиться?

– Невзабарі...

– Та-ату...

– До-очко?..

На тім побачення їхнє й скінчилося – наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся – від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, – в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа – Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, – то як бути?

Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.

Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього – ба, ба витріщався! – як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...

Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:

«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».

Хоч бояри – та й сам Шуйський, – злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна душа багла, – жахливішого звіра за того, який все терзає на своєму шляху, немає. Витіснені нарешті з Кремля, бунтівники вихлюпнулися на вулиці Москви. Та й почали там грабувати, палити, убивати – в першу чергу поляків і литовців, які приїхали до Москви у почті цариці і поводилися в столиці чужого царства, ніде правди діти, не вельми коректно й тактовно, як то належить бути гостям... Були вони розселені по різних будинках – необачно, як покажуть наступні події, адже розрізнені, вони при потребі не могли спільно захищатися, влаштувавши кругову оборону. А тому опинилися маленькими острівцями серед розбурханої стихії. Народного гніву, як писатимуть пізніше...

А втім, це свідчило – за словами Жака Маржерета – про те, що вони вірили в істинність царя Дмитрія і не чекали нічого лихого від московитів (хоч самі своєю нерозумною політикою, часом хамовитою брутальністю і прискорили те лихо, у яке згодом потраплять). У своїх «Записках» Маржерет з цього приводу так пише:

«Я гадаю... що воєвода (Юрій Мнішек) привів би більше військо із своєю дочкою-імператрицею, як було, і знайшов би спосіб розташувати поляків близько один від одного, замість того щоб поселити їх на значній відстані від влади руських».

Поселені нарізно, часом і далеко один від одного, та ще й поводячись у Москві, як у завойованому місті, поляки швидко відчули, як гостинність московитів змінюється неприкритою ворожістю, а потім і кривавим бунтом.

Власне, повстанням проти поляків, що не лише змело з трону самого Дмитрія Івановича, а й позбавило його життя.

Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.

Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх – до одного – повбивали. Найжорстокішими способами.

За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю – їх усіх до одного винищили теж!