Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

Але Марину – шістнадцятилітню дівчину! – це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.

 
Не юноше кипящему, безумно
Плененному моею красотой,
Знай: отдаю торжественно я руку
Наследнику московского престола,
Царевичу, спасенному судьбой.
 

Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.

Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін – на відміну від Карамзіна – змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)

Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.

Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет – что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву – / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».

Що й говорити, молода та рання. Така практична, що аж вуха в’януть слухати її вимоги. Як то бідному царевичу сіє було слухати, адже він сподівався, що вона його покохає як юнака, а не як царевича, який «очистить» трон і посадить її біля себе. Гм...

Залишившись сам, Самозванець – нарешті його прорвало! – в чому тільки не звинувачує Марину, якій мить тому клявся в ніжній і вірній юнацькій любові:

 
Нет – легче мне сражаться с Годуновым
Или хитрить с придворным езуитом,
Чем с женщиной – черт с ними; мочи нет.
И путает, и вьется, и ползет,
Скользит из рук, шипит, грозит и жалит.
Змея, змея!.. Недаром я дрожал.
Она меня чуть-чуть не погубила.
Но решено: заутра двину рать.
 

От що може натворити жінка в історії. Власне, дівча наївне! Закоханий, аби їй догодити, відразу ж готовий «двинуть рать» – бідна, бідна Москва! Слава нашим жінкам, земляни!

Здається, Дмитрій Іванович, царевич російський – чи той, хто за оного себе так талановито видавав, – не був відвертим з Мариною. Ні біля фонтана (хоч такої зустрічі насправді й не було), ні будь-де, коли перебував у Самбірському замку в гостях у воєводи Юрія Мнішека і часто вів з ним тет-а-тет «задушевні» бесіди, обмірковуючи разом з майбутнім тестем свій план походу на Москву. На який (похід) ще треба було зібрати військову силу, і вони цим – Дмитрій і воєвода – тоді були зайняті. Тож було їм тоді – особливо Дмитрію – не до Марини, хоч у неї він таки й справді закохався – з усім жаром юного парубоцького серця. Припала вона йому до душі, що вже тут. Діло, як кажуть, молоде.

Марина теж – реальна, а не пушкінська, – не могла піддавати сумнівам його походження, бо щиро вірила, що він є справжній царський син, який дивом-чудом тоді в Угличі врятувався, – про це свідчать історичні дані. Тож не могла реальна Марина називати його самозванцем, як називає його Марина пушкінська в трагедії «Борис Годунов». Він теж ніколи – і це підтверджують історичні джерела, – ніколи не називав себе самозванцем. Як ніколи й на мить не сумнівався в тому, що він – справжній син Івана Грозного. Пушкін зображував Дмитрія як свідомого обманщика – авантюриста, який не вірив у своє справжнє покликання, а діяв в силу «честолюбивых замыслов, пользуясь обстоятельствами времени».

Шіллер, наприклад, у незавершеній трагедії «Дмитрій Самозванець» виставляє Самозванця як людину, яка упевнена у своєму царському походженні. Пушкін подав Дмитрія відвертим авантюристом, для цього дещо навіть змінив деякі «частности в обрисовке своего героя». В одному з листів (до графа Бенкендорфа, квітень 1830 р.) Пушкін зазначав: «Все смуты похожи одна на другую. Драматический писатель не может отвечать за слова, которые он влагает в уста исторических лиц. Он должен заставлять их говорить сообразно их известному характеру. Нужно, таким образом, обращать внимание лишь на общий дух, в котором задумано все произведение, и на впечатление, которое оно имеет произвести. Моя трагедия вполне искреннее произведение, и я не могу, по совести, вычеркивать то, что мне кажется существенным».

Але повернемось до сцени біля фонтана в трагедії «Борис Годунов». Дмитрій був у Марину безтямно закоханий, і вона не відхилила – реальна Марина – його палке почуття, ним вона була потішена і зворушена, і не примушувала вона – демониця в Пушкіна – негайно йти на Москву – не було ще тоді з чим іти. Та й не Маринина це була справа. Такою Пушкін побачив Марину – жорстокою, гордою, зарозумілою і величною – аналог Катерини II, – і це його право. Тим більше, він писав художній твір, де вільний був так чи так трактувати своїх героїв. Тому й показав у всіх трьох сценах трагедії і в знаменитій біля фонтана Марину «тщеславною до того, что она сознательно идет за авантюристом, лишь бы он окружил ее престижем власти». Тож і подав її в дусі тодішньої російської історіографії – авантюристкою. Чи – аферисткою. Зарозумілою. Зазначав, що «истинные гении трагедии никогда не задумывались над правдоподобием». Можливо. Його Марина готова піти на будь-який обман, аби лишень стати царицею. Зрештою (у Пушкіна) їй байдуже, хто він, Дмитрій, насправді – царевич чи самозванець і злодій, – аби лишень захопив Москву і зробив її царицею. Жорстока, по суті, злочинниця, яка штовхає його на злочин. А насправді вона не могла піддавати сумнівам його походження і не піддавала. Тому й не називала його в житті самозванцем, бо вірила, що він справді царський син. Вірив у те, що він син Грозного, і сам Дмитрій, і в тій вірі його ніхто не міг похитнути. І сам себе – як у Пушкіна – він ніколи не називав самозванцем. Та й не міг би себе таким назвати, адже був глибоко переконаний, що він – рідний син Івана Грозного. (Між іншим, народ у трагедії «Борис Годунов» – як і в реальності – зустрічав Лжедмитрія як справжнього свого царя.)

У Марину закохався не хто інший, як царевич, і Марина цьому – що він царевич – щиро й нерушно вірила. Як вірив у те і він сам. Але в геніальній трагедії «Борис Годунов» Марина подана (чи такою її уявляв Олександр Сергійович, крім «Історії...» Карамзіна не маючи під руками інших джерел) як вмістилище чи не всіх негативів підступної жінки. Справді, читаючи бодай сцену біля фонтана в Самбірському замку в саду, бачиш, що дочка воєводи нещира, підступна, корислива. А ще ж себелюбка. Марнославка. Жорстока і недобра, холодна і готова на будь-що, аби свого домогтися.

Почуття любові їй ні до чого (про це чи не прямо говорить сам Дмитрій на побаченні), головне – аби посісти московський трон. Бувала в бувальцях жінка. Фурія, одне слово. Змія, як називає її Дмитрій, коли сам на сам залишається біля фонтана. (Між іншим, у природі фурія – дуже отруйна змія, схожа на вужа, що розповсюджена в Австралії.) Ледь чи не Горгона – бідна, бідна Марина!

Вона явно страждає – прямо клінічний випадок – непомірною гординею, надто високої думки про себе. Готова на обман. І взагалі, на підлість в ім’я своїх корисливих цілей. Самовладна, така собі залізна леді тих часів. Примушує Дмитрія запхати до кишені свою любов до неї, вести полки на Москву й «очищати» Кремль... Єзуїт в жіночому вбранні, та й годі.

Навіть самого самозванця «чуть-чуть не погубила» – за його зізнанням.

Чи не забагато негативу для такої гарної дівчини, якою була Марина?

Не була Марина такою в житті. Принаймні, тоді, у Самборі, в замку батечка свого. Шістнадцятилітнє юне дівча було наївно-романтичним, поетично-мрійливим, яке витало десь у хмарах, у світі, нею вигаданому і створеному її бурхливою фантазією. І там, у тому світі, для неї на першому плані звичайно ж була вона – ЛЮБОВ. Романтична і піднесена. Та й у тій ситуації, у яку вона потрапила, коли до Самбора приїхав Дмитрій, все за неї вирішував її батько. Як він ухвалював, так зразкова і наївна доня і чинила. Та й Дмитрій в основному мав справу лише з воєводою, який усе й вирішував, – Маринине слово там не важило рівно нічого. (То, можливо, правий був Бєлінський, коли, розбираючи трагедію «Борис Годунов», писав, що «эта пьеса для него – Пушкина – была истинно Ватерлоовской битвой, в которой он развернул во всей широте и глубине свой гений и, несмотря на то, все-таки потерпел решительное поражение».)

Тоді ж як Марина, за свідченням істориків (хоча б професора О. Грішберга), була дещо іншою. «Главным фактором в этих событиях были тайные штучки Юрия Мнишека; роль же его дочери Марины скорее пассивна, нежели активна». Це свідчить великий знавець життя Марини Мнішек, який опрацював усі наявні на сьогодні документи, факти та свідчення. І далі: «Она являлась почти жертвой честолюбивых устремлений отца и своей собственной безудержной гордыни» (Була все ж таки гордою?)

В. Козляков:

«В воображении юной панны Марины могли рисоваться какие угодно романтические картины, ведь она, как и другие, не знала реальную историю Григория Отрепьева». (Її, між іншим, і досі ніхто точно на знає і навряд чи коли знатиме.) І далі: «Сам Юрий Мнишек и его дочь Марина увидели перед собою человека, уже полностью вошедшего в образ “московского царевича”, и у них, ни тогда, ни потом не возникало сомнений в том, что они имеют дело с настоящим потомком царского рода».

Феномен полячки, яка залишилася в історії руською царицею, досі ще не розкритий. Не банальна вона авантюристка – та це було б надто прямолінійно, – не зла й не жорстока, не підступна і не лиха, адже в першу чергу вона й сама постраждала і випила до кінця свою гірку чашу.

Один російський письменник назвав її «царицею Смути». Інший справедливо зауважив, що «существует стойкое отрицательное обаяние, изменить которое вряд ли когда-нибудь удастся. Писать о ней трудно. Слишком много штампов приходится преодолевать, оставаясь на почве исторических фактов.

Самый распространенный образ Марины Мнишек – это роскошная фурия, обольстившая сначала самозваного царевича Дмитрия Ивановича и продолжившая в России «темное дело» приведения в католичество доверчивой «москвы» (так поляки тогда звали всех русских)».

Із свідчень отця Павла Пирлінга:

«Между Самбором и Астраханью лежит целая бездна. По этому страшному пути пришлось пройти молодой, одинокой женщине. Условия, среди которых она жила это время, были самыми ужасными. Неужели, испытав все это, Марина не может рассчитывать на снисхождение ввиду обстоятельств, смягчающих ее вину». (Та й у чому вина цієї дівчини? Що вона, повіривши царевичу Дмитрію, вийшла за нього заміж? Так це її особиста справа.)

Досі історики, не позбавлені уяви, намагаються – вперто намагаються – розібратися, хто ж вона, Марина, насправді – ангельської вроди беззахисна жінка чи демон, перед якою не міг встояти «пылкий авантюрист»?

...Не було того нічного рандеву у саду Самбірського замку біля фонтана, що його створив своєю уявою автор «Бориса Годунова», не було, але хочеться, щоб воно таки... було. Сьогодні, завтра, позавтра.

І завжди. І хай би у Самборі сьогоднішньому де-небудь біля фонтана – можна для такої події й фонтан спорудити, – у якомусь саду – можна й сад насадити, – зустрічаються вони – бронзові Марина і Дмитрій, дочка самбірського воєводи і російський царевич, і це стало б окрасою нинішнього Самбора.

III. Червоний штандарт з чорним орлом

«...Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто назвав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим загальну ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця...» («Історія Русов Малой Россіи, сочинение Георгія Конискаго, Архиепископа Бълорускаго»).

Відрекомендувавши дочку своєму гостеві, воєвода, поки тривала їхня зустріч, не залишав молодих наодинці й на мить. Але царевич швидко забув про присутність воєводи – як тільки-но глянув на те юне створіння, дочку його майбутнього гетьмана на час походу на Москву.

Царевич – хоч і бувалий, між іншим, у цьому ділі, – з першого погляду як хлопчик закохався в шістнадцятилітню воєводину дочку і світ для нього – поза Маринкою – як начеб і перестав існувати. Є Марина – є світ. Нема Марини – і світу білого немає. Він на якийсь час навіть забув і про свій похід на Москву. Та й дівчина радо зустріла царевича. Навіть зашарілася і від того ще звабнішою стала. І вірила, що з неї не спускає захоплених очей не хто інший, як сам царевич. Син російського царя Івана Грозного, що його малим ледь було не вбили – жах, жах! І який дивом врятувався і всі ці роки – жах, жах, хоча й романтично! – переховувався по чужих сім’ях та монастирях, а це в пошуках рятунку й допомоги прибився до Польщі, де й відкрився, хто він насправді. Батько йому вірив, тож повірила царевичу й Марина.

На тому першому їхньому побаченні вона була в білому платті, легка, грайливо-граційна, пурхала якимось незнаним метеликом. Квіткою полум’яніла. А як вона дзвінко, ще якось по-дитячому, щебетала! А як сміялася. І рожевіла, як випадково зустрічалися їхні погляди. А царевич був такий смішний – і тим, що губився в її присутності, хоч він був старшим за неї і здавався досвідченим у відношеннях з жінками, і своєю польською мовою, і галантністю, що нею він намагався її вразити. Чи – бути вишуканим, а це йому вдавалося не просто. Змалечку він, переховуючись по чужих сім’ях, не пройшов належний двірцевим лоск та етикет, як то вона пройшла. На довершення молодий гість Мнішеків так розгубився під час їхньої першої зустрічі, що баришні довелося брати ініціативу в свої руки. Вдосталь натішившись розгубленістю Дмитрія (але ж яка мила й гарна розгубленість!), грайливо його питала:

– Його величність звідки прибув? Чи не з казки, бува, царевич? У казках царевичі завжди такі, як моя няня каже, файні лицарі. Хоч не зовсім і зграбні. Але такі щиросердні.

– Із казки, ясновельможна панночко, із казки, – посміхався Дмитрій, не спускаючи з неї захоплених очей. – Жив та був я у своїх батьків. От якось батечко й каже матінці: «Ану спечи паляницю Дмитрію. Нехай іде у світ – може, десь знайде свою долю». Матінка спекла паляницю, поклала мені в торбинку і каже: «Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайдеш хоч трохи гаразду, кращу долю для себе, то й повертайся додомоньку...»

– От пішов я у світ широкий, – розказував далі царевич, як і перше не спускаючи з неї закоханих очей. – Де тільки я не побував. Сім царств обійшов, у семи королівствах побував...

– Бідненький, – співчутливо щебетала Марина. – Напевне ж, добряче ніжки свої натрудив? Невже в семи царствах і стількох королівствах не знайшлося для тебе кращої долі?

– Атож! Скрізь добра доля, але не краща і не найкраща! А я багнув знайти не лише кращу, а й – найкращу!

– Довго ж царевичу довелося ноги бити!.. Чи то пак коня ганяти, бо ж найкращої долі, мабуть, і в світі немає? А якщо де й були такі, то їх уже давно інші, спритніші порозхоплювали.

– Що шукаєш – те й знаходиш.

– То виходить, що царевич таки знайшов свою найкращу долю? Ах, ах, як це, напевне ж, цікаво. І де ж царевич знайшов її – найкращу свою долю?

– В королівстві польському, у місті Самборі, в королівському замку, ясновельможна панночко! – вигукував царевич у захопленні. – Ясновельможна панночка і є моєю найкращою в світі долею! О, панно Марино! Тільки глянув я на тебе, так і збагнув: ось вона! Доля моя! Більше й шукати не треба! Я біля ніг ясновельможної панночки. Змилуйся, зжалься наді мною і покохай мене, найкраща діво польського королівства!

Пан воєвода, позиркуючи то на царевича, то на свою дочку (до їхньої пустої, як він вважав розмови, не прислухався), швидко збагнув, що з цього щось може бути.

І в першу чергу для нього. Царевич щось розповідав про свої минулі мандри по російських монастирях, про службу в патріарха, а вона сміялася й іноді захоплено ляскала в долоні, вигукуючи: «Та невже?..»

«Він уже в сільці, – задоволено думав воєвода. – Цей царевич з першого погляду закохався в мою дочку, і це треба сповна використати. Таке трапляється лише раз на віку, тож мушу мати з цього добрий зиск. А може, й прославлюся на віки, як моя дочка стане царицею».

Звівся, прийнявши для себе якесь важливе рішення.

– Я радий, що молоді люди так душевно познайомилися, і, здається, не без взаємних симпатій. Чудово, просто чудово, що пан і панночка засимпатизували одне одному, – я допоможу вам спіймати своє щастя.

Марина зашарілася і стала ще гарнішою.

– Я закоханий у вашу незрівнянну дочку, пане воєводо! – вигукнув, схопившись, царевич. – Для мене ясновельможна панночка тепер більше важить, ніж сам похід на Москву!

– Не спіши, царевичу, клястися та забувати похід на Москву. Це можна сполучити – і похід, і ясновельможну панночку. Тим більше, молодому царевичу, як він посяде в Москві батьків трон, потрібна буде цариця. Царя без цариці не буває.

І цим пан воєвода все вирішив.

Хоч як не дивно, але жених Марині не сподобався. Власне, не зовсім сподобався. Та ще з першого разу (а Марина вірила тільки у любов з першого разу, і ні в яку іншу). Так, женишок, називала вона його про себе. Тільки й того, що царевич. І взагалі, взагалі... Він такий смішний, цей завтрашній цар Московії. На позір звичайний, нічого царського в ньому ані на гран. Звичайний молодик, який не зовсім твердо володів польською мовою і почувався явно незручно у незвичному для нього гусарському вбранні – венгерці. Та він просто незграбним був у тій венгерці – куртці з високою талією і нашитими впоперек шнурами, що так гарно і хвацько сиділа на бравих польських гусарах. А танцювати – хоча б ту ж венгерку – і поготів не вмів. Він, здається, взагалі не тямив танцювати. Ах, ах! Ні, ні, він їй з першого разу не дуже сподобався. Ні виду, ні... Короткорослий – таких баришні-подруги її називали – пхе! – куцаками. Або – короткуватими. Чи не короткозорий – повний букет! Та й короткомовний був – скаже слово-друге й мовчить. Тільки захоплено «їсть» її очима. Загалом дещо приземкуватий, а ось у плечах широкий, і це – за малого зросту. Руки в нього мовби сильні, але ніби різної довжини. Чи то їй так здається? А може, він парубок як парубок, а в неї надто завищені вимоги до нього. Не писаний він красень – ну то й що? Зате ж царевич, і цим усе сказано. А що рудуватий (швидше світло-рудий), то Бог з ним. Ніс, правда, смішним «башмачком». Та ще й – леле! – якісь плями, нарости на шкірі. На вигляд загалом якийсь... Якийсь наче дурачок. Руський дурачок Ванька. Хоч і царський синок...

В крайньому разі, не юний граф. І навіть не файний, як бабця Софія каже, парубок карпатський, що їх тут називають леґенями (вони того цілком заслуговують). І не подарує їй чічки, найкращої квітки з високих полонин, де білими хмарками ходять вівці й грають-співають трембітарі... Та й відати він не відає, що то воно таке – справжня карпатська чічка.

І не співатиме їй, як співають карпатські леґені своїм дівчатам:

Ой Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...

Спохопилася... Та що це вона його – з якої статі-речі? – порівнює з карпатськими леґенями – він-бо царевич, завтрашній цар Росії, і якимось там файним парубком йому по чину не положено бути!

Та й вона не якась там Марічка з пісні, а – ясновельможна графиня, і ніколи не співатиме, як співають тутешні дівчата:

 
Ой чорна я си, чорна,
Чорнява, як циганка.
Чом си полюбила,
Чом си полюбила
Чорнявого Іванка?..
 

А він, Дмитрій, не тутешній парубок, хоч і файний, але простенького роду, і не співатиме їй:

 
Марусе ти, Марусе,
Люблю я твою вроду.
Люблю дивитися,
Люблю дивитися,
Як ти ідеш по воду...
 

Подумала так і засміялась – сама до себе.

А тут і бабця Софія, як вирнула.

– Не вередуй, моя красулечко, – ласкаво казала, як співала: – Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.

Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне – що він царевич. Все інше – у тім числі і його вигляд – не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І – не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше – не варте уваги.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»

Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:

Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...

За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, – милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»

В кінці 1603-го – на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством – як стане царем – віддячить своїх благодійників.

25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши – хоч і ненадовго – царем, так і не виконає, – але це інша тема.)

А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:

«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)

Обіцяючи женитися на Марині Мнішек, царевич Дмитрій (а ми будемо так його титулувати) підтверджував свої обіцянки клятвами в ім’я Трійці:

«Усмотрели есме и улюбили себе, будучи в королевстве Польском, в дому чесны, великого роду, житья честного и побожого приятеля и товарища, с которыми бы мне, за помичью Божиею, и милости и любви неприменяемой житие свое проводити, ясновельможную (ее милость) панну Марину Мнишковну... дочь ясновельможного пана Юрия Мнишека, Львовскаго, Самборскаго, Меденицкаго и проч старосты, жуп (старшина, начальник округи) Руских купника... которого мы, испытавши честность, любов и доброжелательство (для чего мы взяли его за отца); и о том мы убедительно его просили, для большего утверждения взаимной нашей любви, чтобы выщереченную дочь свою панну Марину за нас выдал замуж...» (В оригіналі царевич просив воєводу поетичніше: аби той дозволив «поміняти» її милості статус дочки на становище жони.)

Ні, таки не сподобався бородавчатий жених Марині одразу. Не сподобався, але все ж погодилась за нього вийти. Батько на тім наполіг. Умовив дочку, що є вищі інтереси за дівочі – сподобався – не сподобався. Виходь! А вона була слухняною дочкою свого батенька. Як родитель скаже, так і чинила-робила. Сказав виходити заміж за московського царевича, вона й дала згоду. Противитися волі батька не звикла. Не так була вихована. А батько з її заміжжя – та й до всього ж такого престижного, що ще престижнішого за нього годі й шукати! – за московського царевича мав одержати вигоду. Ще і яку! Та й хто б на його місці з такого родичання та не отримав би вигоди!

У травні 1604 року, як квітли вишні, відбулася попередня домовленість. Претендент на її руку і серце підписав шлюбний контракт, за яким на знак вдячності вдруге пообіцяв батькові Марини виплатити один мільйон злотих, а також віддати своїй жоні Смоленське і Новгород-Сіверське князівства. А ще – як вона дала згоду – міста Новгород та Псков разом з думними людьми, дворянами, духовенством, з передмістями і селами.

Ще й пообіцяв Марині, що Новгород і Псков будуть назавжди позбавлені від опіки Москви. Себто уділ закріплювався за нею «на віки вічні» – це ж треба! (Як пізніше, вже в радянські часи, один з героїв фільму «Іван Васильович змінює професію», звертаючись до царя – за кінострічкою – лжецар, – у гніві праведному вигукне: «Ты что же это... казенные земли раздаешь?!»)

До всього ж царевич урочисто зобов’язувався за рік перевести православне царство Московське в католицьку віру. Якщо ж не виконає своєї обіцянки, Марина матиме право на розлучення з ним і право знову вийти заміж. Але подаровані їй землі й прибутки при цьому будуть за нею збережені. Ось це й зіграло вирішальну роль у згоді Марини. Переведення православ’я в католицтво (а втім, вона розуміла, що це – химерія) її менше всього цікавило – вона не була затятою католичкою-фанатичкою, хоч її й виховували ченці. Вабило інше: на випадок розлучення вона все збереже за собою. Оскільки ж царевич їй не подобався – чи подобався, але не дуже, – то жити з ним довго вона не збиралася. Принаймні так тоді вирішила про себе. А там... Там видно буде. Час та обставини покажуть.

Контракт був підтверджений в присутності капеланів, скріплений («запечатаний») гербовою печаткою з ім’ям «царевича Дмитрия Ивановича» і підписаний ним же: «Дмитр царевич рукою своею».

Крім книги історичних досліджень «100 великих авантюристов», царевич Дмитрій Іванович також потрапив – в обох випадках як Лжедмитрій I – і до іншого видання, але вже під назвою більш благороднішою: «100 великих монархов» (обидві книги видало московське видавництво «Вече», 2003 і 2005).

Уявляєте? Великий авантюрист, якщо вірити першому виданню, і в той же час – великий монарх. І це він – одна і та сама особа, Лжедмитрій I, який на московському троні перебував щось менше року (в якості, виходить, великого монарха, та й трон той буцімто захопив незаконно). Але там і там встиг стати великим – а втім, історія знає і не такі казуси! Батько (якщо батько) нашого героя Іван IV Грозний, наприклад, потрапив до видання «100 великих диктаторов» і водночас до «100 великих монархов». Як, наприклад, В. Ленін та Й. Сталін потрапили одночасно до книг «100 великих диктаторов» і «100 великих людей», а грузин Йосиф Сталін ще й до видання «100 великих россиян».

В анотації до видання «100 великих монархов» зазначається, що читач у ньому знайде матеріали «не только о тех правителях, чье величие признано всем миром», «не только о святых и победоносных владыках, но и о жестоких тиранах, и даже о монархах, снискавших славу авантюристов, – и тем не менее оставивших в истории неизгладимый след».

Отож, і про царевича Дмитрія, який все ж таки побув руським монархом, а будучи ним (ще й авантюристом), «оставил в истории неизгладимый след».

Ще б пак! Про нього написано гори літератури різних жанрів, викривальних і не дуже, науково достовірних і фантазій пригодницько-детективного напрямку (а скільки ще з часом буде написано!), його імені не чули хіба що глухі, а побувши на троні всього нічого, він ухитрився залишити в Росії справді «неизгладимый след».

Він один з небагатьох монархів, до якого навічно прилипло оте сакраментальне: самозванець. Воно стало ледь чи не другим його ім’ям.

Самодержець-самозванець.

Самозванцями, як ми знаємо, величають тих, хто видає (видавав) себе за іншу особу, незаконно присвоїв собі чуже ім’я, звання тощо.

До терміну «самозванець» Тлумачний словник української мови (т. IX, стор. 37) наводить і приклад з І. Кулика: «Ну що ж, доведеться судитися з ним, притягати його за самозванство».

Царевича Дмитрія Івановича, знаного як Лжедмитрій I Самозванець, – історія судить чотириста з гаком літ. Хто тільки не звинувачував його у всіх гріхах! Яких лише доказів його самозванства не наводили судді та історики, а й досі так і не довели – за чотириста з гаком років! – хто ж він насправді: самозванець, авантюрист-пройда чи істинний син Івана Грозного, який колись дивом врятувався в Угличі?

Це й дало підстави авторові «100 великих монархов» (К. В. Рижову) заявити: «Кто был этот неизвестный, теперь установить трудно. Некоторые историки полагают, что он вполне мог быть настоящим Дмитрием. Другие считают его самозванцем (называют и подлинное имя ловкого авантюриста – Григорий Отрепьев), – однако и в этом случае нельзя не видеть во многих его поступках несомненной внутренней убежденности в том, что он именно тот, за кого себя выдает...»