Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 45 страниц)

Але на ті сльозинки старої бабці ніхто з самбірців не звернув тоді уваги. (Та якби й звернув хто, то подумав би, що то стара плаче з радощів, що їхнє місто уподобилося на свою царицю.) А бабця Софія плакала ще й від того, що в метушні проводів Марина забула з нею попрощатися і бабця не поцілувала її по-материнському в щічку, як потай цілувала її маленькою...

У Марини буде короткий вік. Це знала бабця Софія – чи не єдина у всьому Самборі, адже нічку перед Марининим від’їздом ворожила. Та ще й сон віщий замовляла – тож і випав Марині короткий вік – у тім ворожінні, у сні тому віщому, а досі ні ворожіння, ні віщі сни не підводили бабусю Софію. Як вони показували їй, так і виходило насправді.

Тому й плакала бабця Софія, безсила хоч що-небудь змінити у цьому жорстокому світі, що і їй долю перехамаркав, і Марині теж намірився вчинити. Плакала тихо й безгучно, бо знала, що ніхто вже не зможе змінити Маринину долю на кращу, тож і бачить її бабця востаннє... У цьому, звичайно, світі.

Ой, Маринко, Маринко, не ходила б ти в руські цариці.

– Ох, Маринко...

Марина вже залишала Самбір, залишала з легким неспокоєм – все ж таки попереду слалася далека і незнана їй дорога в невідомі краї (досі вона, крім Кракова, ніде не бувала), як хтось тихо... Ні, не озвався, а наче зітхнув – тяжко й гірко:

– Ох, Маринко...

Маринкою її називала лише одна людина – бабця Сафія. Мати, коли сердилася чи була чимось невдоволена, – а вона сердилась постійно з-за усякого дріб’язку, не вартого уваги, тож і постійно була чимось невдоволена – такий уже характер мала, самоїдський, – сердито підбираючи губи, чи не загрозливо тягла: «Ма-аріа-анно-о?!.» Батько звав її просто: Марина. Всі інші – ясновельможною панночкою або графинею. І тільки бабця Софія дозволяла собі називати її Маринкою, Мариночкою, і це в неї виходило якось лагідно і гарно – Марина аж квітла.

Але тут вона згадала, що в метушні від’їзду так і не попрощалася з бабцею, не отримала її благословення...

Вийшло й зовсім негарно – жаль.

З ким-ким, а з бабцею вона повинна була попрощатися як годиться... Та що вже тепер, як не тільки бабця, а й Самбір залишився позаду, і довжелезна вервечка карет, візків та вершників, вихопившись на шлях, тільки закурила – коні добрі, застояні, ситі, чом би й не мчати!

Але чого вона так зітхнула: «Ох, Маринко...»

Марина хотіла було налаштуватися на мажорний лад, але виходив, попри її силування і старання, мінор... І чого б то? Адже їде вона, поспішає не куди-небудь, а до свого коханого (віднині вона була переконана, що таки кохає малознаного їй Дмитрія), їде в царство, де має стати його володаркою і повелителькою (як руські кажуть, владичицею), а не має від того ні радощів, ні задоволення, ні простого спокою. Та й уявити себе володаркою – владичицею – в чужому царстві аж ніяк не годна. Чи не тому й на душі мінор? Щоб не сказати, зажура. Гнала од себе її пріч і не могла відігнати. Може, тому, що залишала не просто рідний Самбір, а саму себе, ту Марину-Маринку, якої більше вже не буде; залишала дитинство, безтурботну і безжурну юність свою, що минула в очікуванні чогось такого-розтакого.

Попереду нічого того, що було в Самборі, вже не буде у її житті. Як не буде й попереднього життя. І тієї Маринки, що її вона залишила назавжди у Самборі, де самі бори, самі бори... Карпати, полонини, згуки трембіт... Попереду буде зовсім-зовсім інша Марина, не схожа на ту, що її вона залишила у Самборі. Попереду буде Марина Юріївна, владичиця російська...

Карета, запряжена четвериком, котиться легко, швидко і, здається, безжурно, а вона ніяк не може відігнати від себе передчуття, що здавалися їй лихими.

– Ох, Маринко...

Різка і крута переміна її життя. І цю переміну треба прийняти як належне. Одне життя її вже закінчилося, а друге – зовсім-зовсім інше – ось-ось почнеться. Чи вже почалося, як Самбір залишився за валкою...

Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, – карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.

І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди – бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму – по вінця...

І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.

«Гейнала»!

Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...

Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві – чому? З якої такої причини?

І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй – як і колись посилав городянам, – сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...

Але що їй – везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, – загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.

Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.

– Вйо!!. Вйо!!. – долітають до неї вигуки візників.

– Вйо!!. – ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...

Вйо!..

Вйо!!.

Вйо!!!

А тим часом у Самборі осиротіла бабця Софія (без Маринки їй наче сонечко зайшло) тяжко переймалася, що так і не повідала своїй вихованці останню казочку. Скільки вона повідала воєводиній дочці, а останньої так і не розповіла.

Ось вона, нерозказана казочка баби Софії Маринці, цариці московській:

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, – каже, – до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили – як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

І що б то, здавалося, за казочка простесенька й наївна, а бач, побивалася бабця Софія, що не розповіла її наостанку Маринці.

Але Маринка пам’ятала інше. Те, що казали давні латиняни:

– Аут цезар, аут нігіль!

АБО ЦЕЗАР, АБО НІЧОГО!..

Але ж, батечку мій! Який же то справді мед солодкий і які ж то справді бджоли гіркі!..

Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці

І. Весільний поїзд: Самбір—Москва

«Через село весілля йшло...» – це в Тараса Шевченка.

Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів – від литовських рубежів до самої Москви – часто й по бездоріжжю...

Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, – так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих – карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...

Ось таким поїздом – з уточненням, однак, весільним, – і вирушила цариця – вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, – Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...

Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову – собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай і з собачою головою, свого вірного і надійного заступника.

І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]3
  У 1667 році на Московському соборі св. Христофор Песиголовець буде категорично заборонений, але старообрядці його й донині шанують – незважаючи на те, що в нього «песья глава». В старообрядницькій церкві Покрови у Москві висить ікона із зображенням святого з собачою головою, якій старообрядці поклоняються чи не найбільше. Ватикан лише у 1969 році вивів Христофора Песиголовця «за штат», за списки офіційних святих.


[Закрыть]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця – «тобі ж і краще буде»).

– Поїдемо з Христофором!

– Із... Песиголовцем??? – жахнувся батько, воєвода Мнішек.

– Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!

– Із святим... з собачою головою? – не міг заспокоїтись воєвода.

– Хай буде й так: із собачою, – затялася Марина.

Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись – ще ж мовби вчора – такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою – владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.

– Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...

– За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або – «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, – молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.

Сказала – як зав’язала.

Весільний поїзд Марини Мнішек вирушив у далеку Московію на чолі з святим Христофором... Так, так, із Песиголовцем. Бо в нього, як була переконана Марина, хоч і собача голова, але серце – людське. Переповнене бажанням захистити людей, прийти їм на поміч. А це нині така рідкість. (А втім, це велика рідкість і сьогодні, коли пишуться ці рядки.)

14—15 квітня – два дні поспіль – переправлялися через Дніпро біля Орші (нині Вітебська область, Білорусія) – з правого на лівий берег. А тому два дні, що переправа була благенькою, нашвидкуруч зведеною, а почет Марини, власне її весільний поїзд, нараховував більше двох тисяч учасників. Нічогенько! Та майже стільки було коней: лише двір одного воєводи Юрія Мнішека, разом з гусарами, жовнірами та піхотою, нараховував 460, а двір самої цариці – 251 людину. А ще ж свої почти мали двори князя Костянтина Вишневецького і коронного маршалка Адама Вольського, котрі супроводжували Марину, і кожен з яких нараховував теж чи не по півтисячі чоловік і коней.

Але ж і інші знатні шляхтичі – пся крев, гонорові! – з родаків і свояків Мнішеків – хоча б Ян і Станіслав Мнішеки, Сигізмунд Тарло, Мартин (гофмейстер двору Марини Мнішек) та Юрій Стадницькі, Станіслав Немоєвський – хоч і мали скромніші почети, проте немалі. (Без власних почтів були лише ксьондз Помаєвський та інші святі отці.) А ще ж були меншого рангу шляхтичі, але неодмінно з великим гонором, котрі в гусарських мундирах гарцювали на конях, численні піші слуги.

Крім усього, весільний поїзд, як і годиться, супроводжували численні музики, що своїми трубами, бубнами та барабанами ледь чи не лякали навколишніх селян, котрі жахалися, зачувши той ґвалт і музику. Чи сприймали кавалькаду за ряджених, що кудись повертаються з чийогось багатого весілля. А хто, особливо в надвечір’я, вбачав у них розбійницьку зграю, що їх тоді тинялося дорогами!

Вибралися на високу кручу, прямуючи до піщаного узвозу, що ним мали спускатися до переправи на той берег. Гай-гай!.. Яка ж вона з високої кручі тоненька, переправа. Наче протягнена нитка через сині води з правого берега на лівий!

Марина, відхиливши фіранку, визирнула у віконце й похолола, бо в першу мить здалося, що карета зависла над прірвою, – далеко внизу велично синів широкоплинний Дніпро, про який вона раніше лише чула і про який їй часто співала бабця Софія. Запам’ятались лише якісь рядки з однієї пісні, щось на кшталт, що сімсот річок – ще й чотири – в Ніпр (так її няня вимовляла назву Дніпра) «упали»...

Панна Хмелевська, її фрейліна, яка їхала з нею в одній кареті і прислужувала Марині вже як цариці, заплескала в свої маленькі (вона сама теж маленька, тендітна, схожа на фарфорову ляльку, що їй яскраво підмалювали щічки) долоньки:

– Ах, ах!.. Ми, ясновельможна панночко, нарешті досягли Борисфена, – здається, так давні – чи які там? – греки колись називали цю річку. Там, внизу, голубіє водами незрівнянний Борисфен, знаний у цих краях як Дніпро або ще Славута – у слов’ян. Ах, ах, ясновельможна панночко, далеко внизу голубіє справжній – щонайсправжнісінький Борисфен!

– А за ним, по той його бік вже скоро й Московія, – чомусь зітхнула Марина. – Теж... справжня-щонайсправжнісінька.

Її схвилював не так Дніпро своєю величчю – хоча теж схвилював, – як думка, що по той його бік, де ген-ген простяглося Задніпров’я, має початися Московська земля, земля Московського царства, куди вона їхала царицею, гаразд ще не усвідомлюючи, а що ж це таке – цариця і в чому будуть полягати її монарші обов’язки. Та й чи вийде з неї цариця, в цьому вона й сама тоді ще не була переконана. Тож думала-гадала: як то її зустріне загадкова й далека Московія – як свою прийме чи як чужу? Очевидно, в руському краї, та ще ставши їхньою царицею, доведеться ставати руською, і це їй – з роду славних Мнішеків! Тих Мнішеків, які були на одній нозі з імператорами і королями!

– Ах, ах, моя панночко ясновельможная, цариця московськая, – плескала в свої маленькі долоньки маленька фрейліна панночка Хмелевська, одна з родовитих дівчат у її почті, і її кругленьке лялькове личко з рожевими щічками так і сяяло, наче не Марина їхала царицею в Московію, а вона сама. – Я така щаслива, що причетна до самої пані історії. До твоєї поїздки, царице, в Московію. Колись... ах-ах! – знову плескала в долоньки та дзвінко-дзвінко вигукувала: – Як у мене будуть дітки-янголятка, я розказуватиму їм, як я, їхня мамочка, мала щастя й фортуну добру супроводжувати царицю Марину в Московію. Саму царицю Марину!.. Ах, ах!.. Я всім-всім про це розказуватиму! Про все-все...

– Про що... все-все? – Марина посміхнулась, але посмішка її чомусь вийшла зажуреною.

– А про те, що я... всього лише фрейліна, їхала в одній кареті з московською царицею – ах, ах! Із справжньою-щонайсправжнісінькою московською царицею!

– Так вже й... справжньою, – знову посміхнулась Марина (її забавляла дещо лялькова фрейліна), але й цього разу посмішка її вийшла невеселою.

– Ваша величносте, гляньте, гляньте, – фрейліна тицяла ручкою у віконце, де по той бік Дніпра у його Задніпров’ї блищали озерця й річечки, над якими кружляв великий білий птах.

– Орел! – вигукувала ще дзвінкіше – і звідки у неї бралася та дзвінкість, – фрейліна і радувалася, як радується щаслива дитина барвистій цяцьці. – Там... літає! Справжній орел! Ах, ах! Він летить... Летить вітати тебе, царицю його краю! Ось чому ти справжня цариця, адже тебе вітають навіть орли.

– Мені б твій оптимізм і наївну твою віру, – зітхнула Марина.

А тим часом весільний поїзд, розтягнувшись по кручі барвистою змією, вже почав спускатися узвозом до води, туди, де внизу виднілася переправа, біля якої вже метушилися кінні й піші – чиї вони? Свої чи, може, чужі? А втім, у цих краях вже немає своїх, тут усі чужі. Ті люди, яких колись за Лівонської війни приходив у ці краї підкорювати її батько, а тепер ось їде сюди й вона. Теж їх підкорювати, тільки вже не силою зброї. А чим?.. Сама себе запитувала і не знаходила відповіді. Чи ж вдасться їй те, що раніше не вдалося її батькові – підкорити ці краї? Чи не робить вона помилки, погодившись поїхати з рідного і такого затишного Самбора в бозна-чиї краї?

– Ми спускаємось!.. Ваша величносте, ми спускаємось до Борисфену! – сяючи, плескала в долоньки панна Хмелевська. – На той берег його, на якому, я чула, має початися Московія. Може, й за тими озерами та річками, над якими літає орел! Твоя Московія, ясновельможная панночко. Ось чому ти, панночко ясновельможная, маєш бути щасливою... Ні, най-найщасливішою у світі, – торохтіла фрейліна (вона взагалі не могла мовчати, бодай хоч трохи, як ніколи не знала, що це таке – невеселий настрій, туга, нудьга і взагалі – непереливки). – Досі ти мала всього лише Самбір, а тепер маєш всю Московію! Ах, ах!.. Я навіть уявити не годна таке щастя! Та посміхнися, моя панночко, порадій – за всю дорогу я не бачила жодної посмішки на твоєму личку! А ти ж цариця! По той бік Дніпра твоє царство! У якому тебе чекає цар Дмитрій. Уявляєш?

Проте Марина хоч і намагалася це уявити, але так і не змогла.

А тим часам погода почала чомусь різко псуватися, на Дніпрі розгулявся весняний вітер, якийсь розбишакуватий, як запевняла панна Хмелевська, вітрисько. Хвилі пішли горою, нашвидкуруч наведену переправу почало розхитувати-розгойдувати, і деякі її частини вже зносило за течією, вертіло ними, наче вони попали у вирви... Їх знову стягували докупи, а хвилі їх знову розривали – морока була превелика. Ледве впорались за два дні (ночували на березі в наметах, що страшенно сподобалось панні Хмелевській). Весільний поїзд, як добре військо, не просто було переправити – багатьом довелося скупатися в холодних весняних водах Дніпра...

– Ах, ах! – метушилася на березі панночка Хмелевська і плескала в долоньки. – Як це, напевно, здорово – скупатися в самому Дніпрі?!.

Вигукувала, доки якийсь мокрий гусар, що саме скупався в тому Дніпрі разом зі своїм конем, не сказав їй щось таке, що цнотлива панночка, зашарівшись, хутчій сховалася в наметі.

Воєвода Юрій Мнішек, під орудою якого рухався весільний поїзд його дочки, велів жовнірам взятися за переправу, як за свого противника, але браві вояки, подлубавшись кілька годин (багато з них ще й скупалося), так і не змогли їй дати лад.

Тоді воєвода – певно, з безвиході – звернувся до святих отців, прохаючи їх молитвами «зміцнити переправу». Але чи святі отці того разу недбало поставились до дорученого їм завдання, чи слово їхнє не дійшло до небес (а заодно й до Дніпра), але тільки і після їхніх молитов велика ріка не вгамувалася. Навпаки, ще дужче розгулялася, і благенька переправа сама вже ледве трималася купи, скрипіла й на очах розсипалася...

Квітень того року – всупереч своїй назві, коли все має квітнути, – видався зовсім не квітучим, але вельми холодним. Сонце сяяло і не гріло, і небо хоч і було голубим, але чомусь дихало холодом, і води Дніпра хоч і блакитніли, але блакить та не бадьорила, а проймала до кісток.

Лише в кінці другого дня якось впорались з клятою переправою і, слава Богу, переправились без втрат, не рахуючи тих, хто, скупавшись в холодній воді, надсадно бухикав.

І весільний поїзд вже лівим берегом покотився все тією ж галасливою юрмою-галайстрою – то відходячи далеко вбік од Дніпра, то знову до нього наближуючись, але неухильно прямуючи до Смоленська.

Іржали коні.

Скрипіли колеса.

Скакали вершники, і груддя вологої землі летіло з-під копит коней.

Гусари, гарцюючи там і сям та носячись сюди й туди вздовж валки, співали хвацьких молодецьких пісень, у яких самі себе й славили як шляхетних лицарів, які можуть запросто й світ підкорити! А втім, якщо судити з їхніх пісень, світ від можа й до можа – від моря й до моря – тримався тільки тому, що були вони – шляхетні лицарі!

18 квітня нарешті переїхали офіційний кордон Московського царства на річці Іваті (для весільного поїзда там заздалегідь було наведено міст – вельми, до речі, пристойний). Але на порубіжжі поїзд весільний чомусь зустріли не знатні бояри, що їх для цього буцімто заздалегідь послав цар, а якихось чотири «худо» зодягнених московити: «людішки не знатні». Це дещо аж розчарувало воєводу Мнішека. Але – робити нічого, рушили далі. В супроводі тих «худо» зодягнених московитів не знатного роду. Рушили вже по московській землі. Під грім труб і гуркіт барабанів (музики старалися). Воєвода почав непокоїтись. Встрічні московити надто підозріло оглядали поїзд і були явно розбійниками з великої дороги. Принаймні, так здавалося панові воєводі. Особливо московити витріщалися на ксьондза Савицького. Можливо, тому, що він був у тих краях першим ченцем-єзуїтом, якого московити тамтешні бачили в живі очі. Забувши про царицю, все доскіпувалися, якої він віри, якого сану і чи багато в поїзді цариці ченців та католицьких попів...

Урешті-решт, це змусило отця Савицького прочитати учасникам весільного поїзду щось як цілу проповідь, у якій він застеріг співвітчизників від необережної поведінки, аби бодай мимовільно – Боже борони, свідомо! – «не посіяти непорозуміння чи ворожнечу і не законфліктувати з мешканцями Московської держави».

– Нема краю без звичаю, – завершив свій імпровізований виступ отець Савицький, – а тому треба ставитися не лише лояльно, а й дуже обережно і неодмінно з повагою до звичаїв людей, через чиї землі ми будемо далі рухатися...

До отця відразу ж приєднався воєвода Мнішек і видав у дорозі кілька наказів з роз’ясненням, як полякам триматися в землях московитів та як урегульовувати спірки та непорозуміння між поляками і «москвою» – якщо такі, звичайно, виникнуть в дорозі. Хоч краще, аби вони не виникали.

Але гоноровиті гусари навіть не захотіли прислухатися до наказів та порад пана воєводи, заявляючи, що тутешня чернь і хлопи не є для них достойними людьми, аби ще на них звертати увагу, – пся крев! Вони всі лотри і розбишаки, тоді ж як ми – ясновельможне панство і мусимо тримати бидло в покорі! Зрештою, вони супроводжують не кого-небудь, а саму царицю московську, тож московити – від хлопів до бояр – мають перед нею, повелителькою, листом стелитися.

Марина, почувши такі заяви гусар, промовчала – вона вже почала входити в роль цариці. Їй лестило, що учасники весільного поїзду вже звертаються не до її батька, хоч він і вважався на час подорожі старшим, а до неї і виконують лише її вказівки. Це починало дратувати гоноровитого воєводу, який не звик терпіти непокору від кого б то не було, а особливо від власної дочки, тож він намагався гнути своє. Та раптом дочка – Єзус Марія! Матка Боска! До того покірна батькові – почала показувати зубки. Свій норов! І навіть дозволила собі відхиляти батькові вказівки і заохочувала те робити інших. Принаймні, так почало здаватися панові воєводі. Пан воєвода кипів, змушений привселюдно – дочка все ж таки й справді цариця – погоджуватися з думкою Марини. Тож звідтоді її вказівки все більше й більше брали гору, і пан воєвода мирився з цим – принаймні поки що.

Проїздили пустельними, щоб не сказати, глухими краями, де іноді за цілий день і села не бачили. Лише якісь дими на обріях, що, там і там здійнявшись до неба, так само загадково й зникали. Мандрувати у ті часи та ще землями Московії було вельми небезпечно. На торгових шляхах орудували зграї розбійників, які нападали на купецькі каравани, а тому купці ніколи не їздили поодинці, а об’єднувалися у великі і добре озброєні загони. Стоянки таких купців нагадували воєнний табір і називалися товаром. (Кожна стоянка – це товар.) А тому й слово «товариш» тоді мало дещо інший смисл – той, хто належав до одного табору, до одного загону й одного товару.

Знаючи це, воєвода Мнішек був щомиті напоготові і до цього закликав гусар та жовнірів. Але поки що Бог милував. Правда, якось, коли поїзд котився покинутою дорогою мимо ліска, трапилася пригода. З гиком і свистом раптом з того ліска вихопилася якась галайстра на «худых лошадишках». Вершники, хто у що вбраний, в основному лісові люди, сиріч розбійники, сиділи на конях охляп і були озброєні загостреним кіллям, вилами чи й просто знаменитими руськими «дубінушками», або різним «дрекольем». Галайстра та вигулькнула з наміром пограбувати проїжджих, але наткнулася на добре організований захист жовнірів та гусар. Вони й розбили тих «худых людишек», а кількох з них наздогнавши, добре відлупцювали і пригнали до поїзда. То були густо зарослі – тільки носи й стирчали на їхніх обличчях – мужички, які в тамтешніх краях промишляли розбоєм.

– Пся крев!!! – спалахнув пан воєвода і велів гусарам: – Пустити цих лотрів і розбишак під шаблі!!! А коней їхніх забрати!

Гусари вже збиралися виконати наказ пана воєводи – та й чого довго воловодитися з розбійниками, дороги від них треба очищувати, і за цим повинна слідкувати держава, – але тут у справу несподівано втрутилася Марина.

– Стривайте, – веліла гусарам, – коней можете забрати, а цих людішек відпустіть. Я не хочу розпочинати своє знайомство з Московією із пролиття крові.

– Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!

– А я сказала... сказала вам: відпустіть. А тому й виконуйте моє повеління!

«Худі людішки», почувши, що перед ними цариця московська, почали дружно кланятись їй до землі (дехто з них попадав на коліна і бив поклони), називали її матушкою та дякували – за дароване життя.

– Бес попутал, – бурмотіли, кланяючись та мнучи в руках облізлі вовчі малахаї, що правили їм за шапки. – Век не забудем твоей милости, матушка наша. Дай-то Бог тебе здоровьица и долголетия на троне в Москве. А мы хоч и худые людишки, но будем тебя славить-то.

Марина була потішена – це ж уперше на московській землі її як свою царицю визнають московити, бодай і «худые людишки». А тому випросталась і наче аж зростом повищала, а лице її, зазвичай веселе і привітне, трохи по-дитячому ще припухле, раптом зробилося холодним і владним. Такою її до того не бачив і батько. Подивований, лише буркнув гусарам:

– Виконуйте повеління цариці!

Розбійників і лотрів (правда, забравши їхніх конячин – з поганої вівці хоч шерсті жмут) відпустили з миром.

Задкуючи, вони все кланялись і кланялись Марині, як заведені, та раз по раз величаючи її матушкою.

– Єжай спокойно, матушка, до самої Москви тебя и твоїх людішек, тоїсть господ, ніхто й пальцем не тронєт-то. Спіши до свого білого ворона.

– До якого це... білого ворона? – Марина вже хотіла було сідати до карети, як і зупинилась, повернувшись до тих лотрів. – Ви про що, панове... Тоїсть людішки.

– А того, матушка наша. На Русі раз на сто років з’являється білий ворон. І несе він або добро, або зло. Це вже як повезе Русі, знацця. Він уже з’явився в Москві, і ти до нього спіши, матушко царице. До білого ворона свого.

– І що білий ворон цього разу приніс Русі? – поцікавилась Марина.

– Поживем – увидим, коли зрячие-то. Може, добро приніс, а може, і зло – нам до зла на Русі не звикать-то. А ти поспішай, матушко.

– Чого маю поспішати, як білий ворон сто років живе, – сам казав.

– Не те вчула, матушко. Не так мій сказ пойняла. Це ворон білий раз на сто років на Русь прилітає. А в самого у нього вік недовгий. Башку йому могут свернуть – у нас на єнтоє дєло много скусних мастєров. Та й білі ворони довго не живуть. Бо вони білі, знацця, не такі як інші. Тому й поспішай, матушко ти наша! Може, ще й поспієш, покєдова єму не почнуть башку сворачивать. Та крилишки йому подрєзать, у нас і на єнто мастаки єсть.

– Про що тобі пасталакав руський лотр і розбишака? – запитав її батько.

– Та-а... байку про якогось білого ворона, який прилітає на Русь раз на сто років і якому неодмінно руські скручують, як він сказав, башку. Буцімто він уже цього разу прилетів, і я маю до нього поквапитись. Бо вік у нього короткий. Він білий ворон, а білі ворони довго не затримуються у світі.

– Не треба, дочко, слухати пасталакання хлопів!

– А мені здається, що той хлоп має слушну рацію – на жаль. Вік у білих воронів і справді може бути недовгим.

Стурбований пан воєвода звелів перешикувати весільний поїзд і наперед відрядив загін гусар – для розвідки, чи не чекає їх ще де-небудь засідка волоцюг, якими аж кишіли дороги Московії. Марина в супроводі охорони й жінок та фрейлін їхала ближче до кінця поїзда, де ніхто не міг здогадатися, що цариця саме там, а не на чолі кавалькади.

Але дорожні пригоди на тому не скінчилися. Майже з кожного села – великого чи малого, чи й просто хутірця десь у вибалку, – мимо якого гамірно і велелюдно проїздив весільний поїзд, часто й з піснями (гусари хвацько виводили своїх похідних), на дорогу неодмінно виходили цілими гуртами селяни – чоловіки, жінки, діди, діти. Виходили вітати царицю і щось у неї просити – нагода ж бо яка! Коли ще мимо твого Богом забутого закутку проїде «справжня» цариця московська! Тож неодмінно щось у неї просили (проси побільше, дасть менше, і на тім слава Богу!). А найперше просили захисту від боярського та дворянського свавілля й утисків та звичайно ж надії на краще.

Білобороді діди, схожі на біблійних апостолів, у білих сорочках до колін, врочисто, з набожною святістю несли ікони (виходив своєрідний хресний хід, бо й хрести несли), якими й вітали – осіняли – поїзд цариці. Чутки про те, що на Русь їде хоча й іноземка, але «справжня» цариця, яка стоїть за простий народ, збудоражили ті краї від Дніпра й до Москви. Особливо ж на шляху слідування Смоленськ—Вязьма—Дорогобуж—Москва, через які проїздив кортеж, і всіх підняли на ноги. Народ заворушився, всі хапали ікони та хрести і бігли на дорогу. Та й коли ще таке трапиться, що мимо твого села проїздитиме сама цариця!